Проповідь у свято св. Володимира Великого (2024)

Слава Ісусу Христу!Дорогі у Христі брати і сестри! Святкуючи пам’ять св. Володимира Великого, ми подумки звертаємо свій погляд у далекий 988 р., коли цей рівноапостольний святий хрестив Русь-Україну. Наша УГКЦ є Церквою Свято-Володимирового Хрещення, тому для нас цей святий є дуже близьким.Він походить з нашого народу; він запалив нам світильник християнської віри, який освітлює нам шлях впродовж століть; він дарував нам основу, на якій будуємо своє особисте, родинне, суспільно-культурне і державне життя, тому й переживаємо цей день по-особливому. Якщо поглянемо вглиб історії, то побачимо, що християнська віра не була чимось новим для нашого народу. Побожнепередання розповідає, що першим християнським проповідником на землях нашої держави був св. Апостол Андрій Первозванний, який побував на київських горах і прорік, що ця земля стане християнською. Маємо історичну певність, що на нашій землі вже з першого століття проповідувано Христову науку святим Климентієм Папою Римським, який закінчив своє трудолюбиве мучениче життя у Криму, і його мощі знаходяться у Києві, в Печерській Лаврі. В ІХ-му ст. на слов'янських землях проповідували євангельське вчення святі брати Кирило і Методій. Київський князі Аскольд ще у 867 р.прийняли світло Христового Євангелія і підписували свої договори християнськими іменами. Бабця св. Володимира, св. княгиня Ольга, охрестилась ще у 947 р. Проте це були тільки паростки християнства. Розрослось воно на наших землях у буйне дерево, що зродило численні плоди святості, саме завдяки св. Володимиру Великому. Ось чому ми так урочисто звершуємо його пам’ять. Князь Володимир був великим цього світу, мав потужну владу, але напевне відчував, що для того, щоб його держава була міцною, вона має стояти на міцному фундаменті – Христовій вірі. Сьогодні можемо тільки здогадуватись, наскільки непростим був його шлях у пошуках цієї духовної основи. Тропар сьогоднішнього дня каже, що він був «як купець євангельський, що шукає дорогоцінної перли». Літописна легенда розповідає нам, що він розглядав різні релігії, поки переконався, що має охрестити свій народ і себе у Христовій вірі. І зробивши свій вибір, тобто «знайшовши дорогоцінну перлину – Христа», як розповідає нам сьогоднішній Тропар, св. Володимир прикладом власного життя та поведінки явив переображаючу силу Христового Євангелія. Господь виявив на ньому чудо, яке творить з людьми свята віра. Церковна традиція розповідає нам, що він кардинально змінив спосіб свого життя і з грішного та жорстокого поганина перетворився на богобоязливого християнина. Невипадково у літургійних текстах його названо «другим Павлом».Саме про нього митрополит Іларіон так каже: «Ти давав милостиню тим, що просили, одягав нагих, кормив голодних і спрагнених, помагав недужим і викупляв боржників, звільняв невільників. Твої щедроти і милостині ще й сьогодні люди згадують». Св. Володимир Великий сам пережив власне Хрещення як духовне свято, і зі своїм народом захотів поділитися радістю від того, що знайшов завдяки своїм духовним пошукам. В його особі бачимо людину, котра щиро навернувшись до Бога, вже не шукає компромісів із голосом совісті та не старається маніпулювати Божими правдами для власної користі. Одружившись із Анною, сестрою грецьких імператорів Константина та Василія, дбає про навернення та гідне християнське життя своєї родини. Найперше охрещує своїх 12-ох синів в Києві при джерелі на місці, яке зараз звуть Хрещатиком. А після цього, як згадує митрополит Іларіон: «Він наказав по всій землі христитися в ім’яОтця, і Сина, і Святого Духа... І ні один чоловік не противився його благочестивому повелінню». Від святого Володимира, як від світильника, запалилися свічі віри в серцях наших предків. Віра очистила їх від омани ідолопоклонства і просвітила Христовим благовістям. Християнські цінності, які він прийняв, стали вирішальними у житті нашого народу на багато століть уперед. Християнська віра заклала основи нашої культури, писемності, мистецтва, архітектури; розвинулись церковні структури, чернецтво, місійна діяльність, політичний устрій… Наша християнська віра стала наріжним каменем українських сімейних, родинних цінностей і традицій та фундаментом нашого громадського життя і суспільної моралі. Віра, яку Господь дарував нашому народу через Рівноапостольного князя Володимира, принесла достойні плоди духа — багатьох святих і праведників. Приклад рівноапостольного Володимира є для нас особливо повчальним. В його особі можемо спостерігати самих себе, з мінливістю нашої поведінки, з усіма нашими поривами і падіннями. Кожна людина у власному житті перебуває у пошуках. Ким ми не булиб, яке соціальне становище не займали б, якими матеріальними статками не володіли б, рано чи пізно ми шукаємо вічне, відчуваємо потребу у духовному фундаменті. І ось саме князь Володимир сьогодні нам вказує, де треба шукати сенс свого життя – у Христі Ісусі. Він демонструє, що зустріч з Христом має вилитися у власну духовну переміну, внутрішнє навернення, адже ніщо так не може зашкодити Христовій Церкві, як той, хто ніби визнає себе християнином, але в той же час бере хабарі, поступає несправедливо, зраджує, обманює, краде, тощо. Цей святий князь каже нам, що не можна ховати світильника своєї віри, а слід виносити його на видне місце, щоб той запалював вірою тих, хто нас оточує. Він повчає нас, що наша віра не може бути замкненою у стінах нашого дому чи храму, а має виходити на вулиці і облагороджувати, змінювати на краще наше суспільство. Дорогі в Христі, сьогодні ми також святкуємо День української державності.  Метою відзначення свята є закріплення зв'язку між сучасними українцями та їхніми предками, які протягом багатьох поколінь будували державу для українського народу. Це державне свято призначено для виховання у всіх громадян України розуміння того, що наш народ має багатовіковий досвід у державотворенні, власну культуру, духовність, самобутність та український характер. Воно запроваджено на утвердження спадкоємності понад тисячолітньої історії українського державотворення, що засвідчується першими згадками про заснування міста Києва, про історичні події, пов’язані з діяльністю видатного державотворця київського князя Володимира Великого, понад усе хрещення Руси-України. Щиро вітаю вас із цими святами, і бажаю всім, щоб ми цього дня насамперед відкрили в собі, у своєму серці, істину про те, що ми є християни, спадкоємцями віри рівноапостольного князя Володимира, лише тоді ми зможемо гідно вшанувати його пам’ять. А сьогодні коли московія як агресор, хоче знищити нашу державність, хоче вкотре позбавити нас права бути вільними на своїй свобідній, незалежній землі,ми можемо перемогти ворога силою Божою, яка діє в нас. Тож молімося, аби ласкавий Господь захоронив наш народ від усякого лиха. Небесна поміч була необхідна для відновлення і проголошення незалежності нашої держави. Вона конечно потрібна і сьогодні, особливо коли всі ми стоїмо перед випробуванням війни агресора. Молімося за перемогу воїнів правди над ордою темряви, молімось за захист та свободу нашої землі, нашого народу, об’єднаймося в обороні нашої соборної Держави. Бог на стороні тих, хто бореться за правду, істину і  справедливість. І саме такою є теперішня боротьба нашого народу. Це боротьба світла проти темряви, любові проти ненависті, правди проти брехні. У цей святковий День української державності закликаю всіх нас взяти на себе особисту відповідальність за цей дар Незалежності для нашого народу, для неї з посвятою працювати та за неї гаряче молитися. А благодать Господа нашого Ісуса Христа, і любов Бога і Отця, і причастя Святого Духа нехай буде з усіма вами! Амінь! + Ярослав 15 липня 2024 року Божого,м. Самбір Детальніше...

Владика Борис Ґудзяк у Биличах: У нашому житті постійно довершуються чудесні Божі діла, тож ми не сумніваємось у тому, що Господь є з людиною

29 червня, у Неділю Всіх Святих, відбулась загальноєпархіальна проща до с. Биличі на Старосамбірщині. Божественну Літургію очолив владика Борис Ґудзяк, митрополит Філадельфійський, у співслуужінні владики Ярослави, єпископа Самбірсько-Дрогобицького, владики Григорія, єпископа-помічника, о. Павла Коляси (декана Добромильського), о. Володимира Нестера (адміністратор відпустового місця) та священиків єпархії. Щорічно участь у прощі беруть тисячі вірних, з яких чимало прибувають до Билич пішки. Детальніше...

У м. Турка відсвяткували 20-у річницю освячення храму святих апостолів Петра й Павла [фото]

29 червня владика Ярослав, єпископ Самбірсько-Дрогобицький, відвідав парафію св. апостолів Петра й Павла в м. Турка. З нагоди 20-ліття освячення місцевого храму єпископ відслужив Архиєрейську Літургію у співслужінні о. Тараса Більо (декана Турківського та адміністратора парафії) та священиків Турківського деканату. Детальніше...

Проповідь з нагоди празника св. Апостолів Петра і Павла (2024)

Слава Ісусу Христу! Дорогі у Христі брати і сестри! Сьогодні наша Церква торжественно величає пам’ять двох великих благовісників Христової Євангелії – вірних Христових апостолів – палаючого вірою Петра, та славного мудрістю Павла. Звеличуємо їх сьогодні, як Первоверховних, бо вони й справді найбільше потрудилися для слави Божої, для проповіді святої Євангелії. Тому всі ми зібрані сьогодні на їхньому торжестві, щиро бажаємо почерпнути із цієї багатої криниці життя та мудрості, котру наповнили славні учні Христові свідоцтвом своєї віри, любові та апостольської посвяти. Хто ж такі ці посланці Святої Тройці і ловці світу, – як Церква їх возвеличує у богослужбових стихирах, – що одержали від Бога богорозумні крила, пролетіли весь світ, піднеслись до неба і стали підвалинами Церкви, що, обійшовши всю землю, благодаттю Святого Духа збагатили поганський світ? Достойний приклад святості життя та важлива місія, поручена їм Христом, спонукує Святу Церкву почитати їхню пам’ять в один день. Хоча мабуть не один з нас, заглиблюючись в життя та діяння апостольське, зауважить між ними істотну різницю за походженням, станом, освітою, а навіть за людськими якостями характеру. І в цьому – великий промисел Господній, Котрий цінує та любить кожну людську особу, покликує людину до святості такою, якою вона є, тільки щоб її серце було готове відкритися на Божу волю, відповісти на Його запрошення. Ось чому ці два різні апостоли, хоч, можливо, по-людському деколи слабкі та немічні, однак запалені спільною любов’ю до Христа, натхненні Святим Духом, є подібними між собою в апостольській ревності, в дбайливості за спасіння людських душ. З огляду на їхню живу віру та відважну проповідь Євангелія, через те, що вони віддали своє життя Христові аж до мученицької смерті ми справедливо іменуємо їх підвалинами Христової Церкви. Одного разу Ісус запитав своїх учнів: «За кого мають люди Сина Чоловічого?» Ті відповіли: «Одні за Йоана Хрестителя, інші за Іллю, ще інші за Єремію або одного з пророків». «На вашу ж думку, – до них каже, – хто я?» Озвався Симон Петро і заявляє: «Ти – Христос, Бога живого син». Далі каже Христос до Симона: «Щасливий ти, Симоне, сину Йонин, бо не тіло і кров це тобі відкрили, а Отець мій небесний» (Мт.16,17). Лише Отець Небесний, який знає Христа, як свого Сина, міг відкрити, Симону, сину Йони, розуміння Таїнства Пресвятої Тройці. Одинокий Бог міг відкрити людині «з тіла і крові», цю таємницю, яка є прихована в самому Бозі: Отці і Сині бо, «[…] ніхто не знає Сина, крім Отця, і Отця ніхто не знає, крім Сина, та кому Син схоче відкрити» – каже нам священне Писання (пор. Мт.11,27). В цей момент визнання віри у Сина Божого Симон Петро стає посеред «благословенних», тобто посеред тих, яким Отець відкриває таємницю Сина, а Син відкриває таємницю Отця. «Я прославляю тебе, Отче, Господи неба й землі, що ти затаїв це від мудрих та розумних і що відкрив це немовлятам» (Мт.11,25) – каже Ісус. Саме в момент свого визнання віри Петро стає одним із них. Він стає одним із цих «немовлят», яким Отець дозволяє пізнати свою таємницю в Сині, а Син свою таємницю в Отці. Це пізнання є нерозривно поєднане з «радістю в Святому Дусі», як про це читаємо в євангелиста Луки (пор. Лк.10,21). Петрове визнання біля Кесарії Филипової і є моментом саме такої Христової радості. Коли апостол Петро визнає Ісуса Месією і Сином Божим. Відповідно до цього йому дається особливе доручення через три символи: камінь, який стає фундаментом будівлі, ключ і зв'язування та розв’язування. Каже Ісус: «Тож і я тобі заявляю, що ти — Петро (скеля), і що я на цій скелі збудую мою Церкву» (Мт. 16, 18). Що саме говорить Господь Петрові цими словами? Яку обіцянку Він дає йому і яке доручення Він доручає йому? Якщо ми хочемо зрозуміти значення слів Ісуса, нам буде важливо пам'ятати, що Євангелія нам розповідає про три різні ситуації, в яких Господь, кожного разу певним чином, передає Петрові завдання, яке буде йому доручено. Ісус – будівничий, Петро – скеля, тверда основа, на якій Ісус будує. Ісус будує на скелі, не на піску щоб будівля стояла міцно (пор. Мт. 7,26-27).  Цей образ говорить про те, що Петрові довірена місія, яка служить кріпості і непохитності Церкви. Цей образ будівлі Христос тепер відносить до Царства Божого, в яке входиться немовби через двері. Той хто має ключі може ввійти і впустити інших, або закрити двері. Христос є Будівничий і Голова Церкви (Еф. 1,22), а Петро виступає Його слугою. Ключі були символом влади, якою господар наділяв домоуправителя. Таким чином у євангелиста Матея служіння Петра виражене заповіддю Христа – в’язати і розв’язувати, тобто забороняти чи дозволяти. Петро буде здійснювати це служіння силою віри, яку сповідує, і в якій утверджуватиме братів. Йому довірені ключі Царства небесного, що є символом влади приймати рішення. А Царство розпочинається вже тут, на землі, і зростає на пізнанні, яким Отець знає Сина, а Син Отця. Коли це пізнання приймається людськими душами, то разом з ним приймається також «радість у Святому Дусі». Таким чином святий Петро відкриває двері Небесного Царства ключами сильної віри – визнаючи Ісуса Христа Сином Божим – Дверима Царства Божого (пор. Йо. 10, 7-9). А відтак запрошує кожного з нас також увійти через ці відчинені двері, увірувати у Христа і визнати його своїм Спасителем. Даймо і ми сьогодні відповідь на це питання Ісуса, яке він поставив апостолу Петру: «Хто я для тебе?». Віра в Ісуса Христа – ось це ключ Петра. І він не сам, не самостійно, зрозумів, хто ж насправді є Ісус з Назарету. Це Отець Небесний зі своєї милості відкрив йому і дав це зрозуміти серцем. Пізніше, коли учні та жінки мироносиці побачили воскреслого Христа, вони відразу бігли до Петра, щоб з ним поговорити щоб йому свідчити. А головне, звіритися, чи він так само вірить, як і вони.   Сьогодні свята Церква, згадує пам'ять апостола Петра. Це – день, коли він віддав своє життя за Христа, «Сина Бога живого». Цей день є вибраний Божим провидінням під кінець земної мандрівки апостола. Ми знаємо, що «тіло і кров» не одноразово під час його земної подорожі виявляли його людську слабкість. Ми пам’ятаємо, як він гірко плакав, коли відрікся свого Вчителя, в часі Христових страстей. Сьогоднішня Літургія пригадує нам також той момент, коли Петро був близький своєї смерті в єрусалимському ув’язненні. Однак, незважаючи на всі людські слабкості і загрози, те, що «відкрив йому Отець», завжди було сильнішим від «тіла і крові». На Петрі Христос будує свою Церкву неначе на скелі. Таким чином являючи нам, що світло і благодать були завжди сильнішими від усіляких людських слабкостей, аж до моменту остаточного свідчення. Саме апостоли, очолювані святим Петром впорядкували Церкву, засновану Христом. Вони отримали  місію поширити цю Церкву по всьому світі, коли Христос сказав їм: «Ідіть, отже, і зробіть учнями всі народи: христячи їх в ім’я Отця і Сина і Святого Духа; навчаючи їх берегти все, що я вам заповідав» (Мт. 28. 19-20). У нашому символі віри ми визнаємо, що віримо у єдину, святу, соборну і апостольську Церкву. Апостольською Церква є тому, що основана на апостолах, бо, як говорить апостол Павло у посланні до Ефесян, побудована «на підвалині апостолів і пророків, де наріжним каменем – сам Ісус Христос» (пор. Еф.2, 20). В сьогоднішній день Петро разом із Павлом промовляють: «Я вже готовий на ливну жертву, і час мого відходу настав. Я боровся доброю борнею, скінчив біг - віру зберіг. Тепер же приготований мені вінок справедливости, що його дасть мені того дня Господь, справедливий Суддя; та не лише мені, але всім тим, що з любов'ю чекали на його появу» (2 Тим.4,6-8). Павло, який до того був Савлом з Тарсу, що в Кілікії, є тим, який «полюбив прихід Господа». Він полюбив його любов’ю великою і ревною, а подекуди надзвичайно відчайдушною. Можна сказати, що він полюбив Господа з такою самою силою і ревність з якою переслідував. Знаємо, що Павло, коли ще був Савлом, боровся проти приходу Господа. Його серце було наче на протилежному кінці щодо тих «немовлят», яким Отець об’явив Сина, а Син Отця. Павло не хотів прийняти цього об’явлення і відкидував його, залишаючись вірним Старому заповітові. Не було в ньому цієї «радості в Святому Дусі». Натомість був він сповнений ворожості і ненависті до Христа, апостолів і тих, що прийняли Ісуса. Однак настав день, коли «Господь став при Павлі» (пор. 2 Тим.4,17). Господь з’явився в усій силі свого воскресіння, звалив Савла на землю і осліпив його не для того, щоб покарати, але щоб навернути. Як сам пізніше скаже: «Проте, Господь став при мені й підкріпив мене, щоб проповідь здійснилася через мене та щоб усі погани її чули» (2 Тим.4,17). Своє апостольське служіння святі апостоли Петро та Павло пройшли з такою ревністю, яка проявляється тільки із постійним співдіянням з Божою волею та благодаттю. Їхні думки були зайняті тільки одним, як можна найкраще виповнити своє земне покликання. «Горе мені, – звертається апостол до своєї совісті, – коли б ми не проповідували, коли б ми не виконували свого обов’язку» (пор. І Кор. 9,16). Святі апостоли Петро та Павло докладали всіх зусиль, щоб поширювати Христову Церкву по всьому світі. На той час це було дуже нелегко. Апостол Павло описує свою працю так: «Куди більше в працях… в тюрмах, під ударами надмірно, у смертельних небезпеках часто … у праці та втомі, в недосипаннях, у голоді та спразі, часто в постах, у холоді й наготі!» (ІІ Кор. 11, 23-27). Вони готові були віддати за Христа все, що мали: «Господи, – сказав Петро до нього, – з тобою я готовий піти й у тюрму, й на смерть» (Лк. 22, 33). Подібно говорить і апостол Павло: «Таж я готовий не тільки бути зв’язаний, але й життя своє покласти в Єрусалимі за ім’я Господа Ісуса» (Ді. 21,13). Саме це вони і зробили, віддавши своє життя за Христа. Дорогі у Христі брати і сестри! Століттями наша Церква втішається тим, що є в єдності віри і в повному сопричасті зі Святим Петром і його наступниками – римськими архиєреями. Це часто нам коштувало переслідування, за це герої віри зазнавали мук і тортур. Але Ісус запевнив: де є Петро і ті, хто підтримує єдність з ним, ворота пекельні їх не подолають. Більше того, якщо християнська спільнота вірно буде свідчити Євангеліє, то падатимуть всілякі гріховні брами і ворота в людських серцях. Бо сила світла Євангелія, яке проголошували Христові учні, здатна руйнувати твердині гріха, помилкові переконання і преображати людину із середини. Як це сталося з апостолом народів – Павлом. Тому, вшановуючи сьогодні пам’ять Верховних апостолів Петра та Павла, щиро хочу привітати всіх парафіян, із двадцятою річницею освячення вашої святині. За цей час свого існування цей храм прийняв тисячі людей, які зверталися у молитві до Господа й були вислухані. Сюди приходили дорослі й діти, тут вірні нашої Церкви приймали різні Тайни; звідси, із цієї церкви, тіла багатьох наших християн провадили на вічний спочинок. Священики, які служать у цьому храмі, допомогли багатьом вірним через Божу благодать стати прощеними від гріха і здобути небесне Царство. Сьогодні, коли святкуємо двадцяту річницю вашого храму, хочу наголосити на тому, що він був і залишається духовною святинею, місцем Божої присутності, домом молитви, школою духовної і національної свідомості. Немає більшої виховної сили, ніж сила Церкви в якій діє сила Божа. То вона, виховує народ та вщеплює у душу людини ті християнські чесноти, які зроблять з неї доброго і мудрого громадянина. Нехай Господь, за молитвами Пречистої Богородиці, та святих Верховних апостолів Петра і Павла, та всіх святих яких видала українська земля, дарує нам натхнення для ревного служіння у Христовій Церкві, щоб славилося пресвяте Його Ім’я в нашому народі. У нинішніх умовах війни, бачачи довкола себе смерть, розруху і темряву, ми прагнемо зберегти в нашій боротьбі віру, світло серед темряви. Хочемо, щоб життя перемогло смерть. Тож молімо нашого Господа, щоб Він зміцнив нашу віру, вислухав нашу посильну молитву, благослови благовірному народу нашому перемогу над окупантом, наблизив перемогу та подав нам справедливий мир. А благодать Господа нашого Ісуса Христа, і любов Бога і Отця, і причастя Святого Духа нехай буде з усіма вами. Амінь! + Ярослав 29 червня 2024 року Божого,м. Турка Детальніше...

Владика Ярослав відслужив Божественну Літургію у Прокатедральному соборі з нагоди 35-ліття виходу УГКЦ із підпілля [фото]

16 червня, у неділю святих отців I-го Вселенського Собору, владика Ярослав, єпископ Самбірсько-Дрогобицький, відслужив Божественну Літургію у Прокатедральному соборі Покрова Пресвятої Богородиці в м. Самбір. Єпископу співслужили протоігумен Львівської провінції отців редемптористів о. Володимир Борейко, о. Володимир Коркуна (адміністратор парафії), о. Михайло Волошин, ЧНІ, та інші священнослужителі. Детальніше...

Владика Ярослав освятив після оновлення храм в с. Верхній Лужок на Старосамбірщині [фото]

  9 червня, у неділю Сліпонародженого, владика Ярослав, єпископ Самбірсько-Дрогобицький, відвідав парафію с. Верхній Лужок на Старосамбірщині, де освятив після оновлення храм св. Параскеви. Єпископу співслужили о. Михайло Николин, декан Старосамбірський, о. Богдан Добрянський, декан Самбірський, о. Петро Сюсько, адміністратор храму, та священики Старосамбірського деканату. Детальніше...

Неділя Сліпонародженого (2024)

Христос Воскрес! Дорогі в Христі брати і сестри! З сьогоднішнього євангельського читання дізнаємося, що дорогою до Єрусалимської святині Ісус зустрів сліпого від народження чоловіка. Учні запитали Його: «Учителю, хто згрішив? Він – чи батьки його, що сліпи він уродився?» (пор. Йо. 9, 2). «Ані він не згрішив, ані його батьки, – але щоб ділам Божим виявитись на ньому» – каже Христос (пор. Йо. 9, 3), таким чином Господь вчить нас подивитися іншими очима на проблему страждання, яке так часто зустрічаємо на дорогах людського життя. Хрест Христовий змінив сенс людських болів і страждань фізичних і моральних назавжди – вони вже не покарання і не прокляття. Страждання відкуплені відтоді, як Син Божий узяв їх на себе. Завдяки Христовому хресту самі страждання стали своєрідним усезагальним, вселенським таїнством спасіння для людства Дуже часто в нашому щоденному житті ми не розуміємо, як колись апостоли, таємниці терпіння, і здається, що причина нашого нерозуміння є в тому, що наші очі не звернені на Христа розп'ятого і воскреслого. Чим глибше вникаємо в таємницю християнського життя і досконалості, тим краще розуміємо позитивну вартість терпіння. Можемо сказати, що разом із страстями Христа і Його воскресінням кожне людське терпіння знаходиться в новій ситуації. Вже в Старому Завіті праведний Йов розумів його коли говорив: «Я знаю – Захисник мій живе...» (пор. Йов. 19,25). І відносно цього розуміння скеровував своє власне терпіння, яке без спасіння не могло б мати повноти свого значення. Людина знаходить у воскресінні Ісуса Христа нове світло, що допомагає їй переходити густу темряву сумнівів, безнадійності, пониження та переслідування. Тому Апостол народів пише: «Бо як маємо в нас надмір Христових страждань, так є в нас через Христа і надмір утішення» (пор. 2 Кор. 1,5). Світ пізнає в нас образ Христа і задля того поводиться з нами так, як поводився з Христом. Бо ж хто любить Бога, той страждає у світі, хто відкривається Богові і в любові пише історію власного існування, той неминуче сходить на хрест, а мудрість хреста – це логіка воскресіння (пор. Йо.16, 33). Однак для цього потрібне довір’я в Божу любов і милосердя. Потрібно молитись і жити «Таїнствами Спасіння», щоб знайти досить сили і змогти відректися самого себе взяти свій щоденний хрест і йти слідом за Христом (пор. Мт. 16, 24). Оздоровлення сліпородженого, про яке читаємо у сьогоднішній Євангелії, є дуже промовистою подією, яка відкриває нам, з одного боку страждання невинної людини, а з другого – силу Божої любові та милосердя. Можемо собі уявити стан чоловіка, який був позбавлений зору ще від лона своєї матері. Його життя почалося та протікало в цілковитій темряві, так що він ніколи не бачив своїх батьків, тим більше не мав гадки побачити обличчя Месії, Сина Божого, на якого очікував весь Ізраїль. Кожен, хто проходив повз нього, відчував, що такий стан для людини не є природній і може є наслідком якогось тяжкого гріху. Ісус, відповідаючи учням про причину цієї тілесної сліпоти, спрямовує їх погляд в іншу площину, в якій така тілесна недуга є тільки символом набагато гіршої темряви, яка обіймає весь людський рід після гріхопадіння наших прародичів – темнота духовна. Сліпота ця унеможливлює пізнання правди, яка нас визволяє (пор. Йо. 8, 32). Це зло, починаючи від Адама, успадкувала кожна людина і вже не бачить Бога як Отця, себе самого як сина, а інших як ближніх. Такою темрявою оповита кожна людина, яка засліплена життям без Бога. Тому Христос сьогодні відкрито заявляє як учням, так і кожному з нас, що саме Він є тим Світлом невечірнім для просвічення духовних сліпців, які живуть у темряві гріха (пор. Йо. 9, 5). У пролозі євангелиста Йоана сказано, що Боже Слово, є джерело життя всього, що існує, – є світлом людей (пор. Йо.1,4). Ісус, Воплочене Слово, Син Чоловічий і Син Божий, об’явив себе як життя і світло. Життя і світло є внутрішньо пов’язані між собою: вийти на світло означає народитися. В сьогоднішній благовісті представлено дорогу хрещення: це дорога просвітлення, яка робить нас новими людьми народженими з висоти з води та Духа (пор. Йо. 3,3-5). Охрещенні є названі просвітленими (пор. Євр 6,4;10,32). Тому християнська віра з своєї природи є «баченням». Не йдеться тут про особливі чи надзвичайні видіння, а про те, щоб відкрити очі на дійсність. Адже людина є від народження сліпою. Гріх, морок і страх закрили їй очі і проектують на її уста її ж переживання. Лише світло любові дозволить їй відкрити очі і побачити дійсність. Ось чому Спаситель, уздоровлюючи сліпородженого, разом з тим відкриває йому також і його очі віри (пор. Йо. 9, 38). Помазання очей незрячого глеєм ще не дає прозріння, але чоловікові наказано Господом піти і вмитися в Силоамській купелі. Це – вчинок віри. Це не так як Нааман-сирієць у схожих обставинах (пор. 2 Цар. 5,10-12). Незрячий зразу ж послухався і отримав дар зору. Силоамська купіль, що означає «посланий» – це ніщо інше як Ісус, який є справді «Посланим». Для ранніх християн Ісус був Силоамською купіллю, вода якої представляла воду хрещення, якою Ісус обмиває наші очі сьогодні, щоб дати нам світло свого божественного об’явлення. Так само як він запитав сліпородженого: «Віруєш…?», Він питає і нас сьогодні у хрещенні, і ми відповідаємо Символом Віри, після якого ми, як і сліпороджений, схиляємося і поклоняємося Йому. Розповідь про зцілення сліпородженого часто використовувалася у підготовці оглашенних, яких Рання Церква готувала до хрещення. Святий Августин каже: “Цей сліпий показує людство... коли сліпота є невірством, а прозріння є вірою... Він вмив свої очі у купелі, яка перекладається як «посланий»: він в Христа охрестився.” Ісусові чуда є праобразом чудесних речей, які стаються у Церкві під час звершення святих Тайн. Жодна вода не може обмити душу людини від гріха, однак це звершується під час хрещення силою Святого Духа присутнього в обряді таїнства Хрещення Церквою. Той самий Святий Дух діє і в олії під час святої Тайни Єлеопомазання і, передовсім, у Таїнстві Євхаристії – євхаристійному хлібі та вині. Святі Таїнства є початком майбутнього часу. Християнський мислитель Ориген метафорично говорить про дві «книги», які ми повинні прочитати, щоб зрозуміти сотворений Богом світ. Перша – це наша душа, яка «відчитує» події власними очима та розумом. Другою книгою є Святе Письмо. Ці дві книги взаємодоповнюються. Читаючи Святе Письмо, ми краще розуміємо самих себе, і легше віднаходимо духовне значення його текстів для нас. Коли ми пізнаємо духовний сенс існування людини, тоді також розширюється і наше розуміння реальності. Один вчений ботанік часто ходив до лісу збирати зразки рідкісних рослин і коренів. Його побачив лісник і почав за ним стежити, проте не побачив нічого підозрілого у поведінці того чоловіка. Коли вчений зауважив, що за ним іде лісник, взяв його за руку і сказав до нього: «Ходи зі мною і я тобі покажу те, що ти ще ніколи не бачив на цій території». Лісник почував себе дещо ображеним, але позволив себе попровадити: «Чи бачиш ці рослини? Вони ніде більше не ростуть, лише на цьому пагорбі. І подивись на цей незвичний вид комах!» Тоді зник скептицизм лісника. Пізніше він визнав: «Я ходив по цій території як сліпий, а той чоловік відкрив мені очі». Світ був створений, щоб нас провадити до Бога. Глей і вода, використані Ісусом, оздоровили сліпонародженого. В алегоричному сенсі все Боже створіння повинно лікувати нашу духовну сліпоту. Ми часто забуваємо про Бога, ми не зауважуємо Його на нашій дорозі життя, де, натомість, зауважуємо і захоплюємось іншими речами та особистими пріоритетами. Однак все творіння говорить: Творець існує, все було нам дане, щоб бачачи ми підносили душу до Господа. Космос є монументальним діянням Божественого Митця. Природні науки досліджують його, проте Творець очікує, що духовні люди через всесвіт пізнають Його Самого. Так як визначні твори мистецтва стають в повні зрозумілими лише експертам, так і діла Божі можуть споглядати духовні люди. У Старому Заповіті таких людей спочатку називали «видющими», тому що вони пояснювали іншим їхні видіння. Потім, саме тому, що вони говорили, їх називали «пророками». Вони відкривали перед іншими правдиве бачення реальності. Свої слова вони записували самі, або це робили їхні учні. Так народилися книги, які ми називаємо Священним Писанням. Дорогі у Христі брати і сестри! Вітаю всіх вас, із оновлення вашої святині. За час свого існування ця церква прийняла сотні тисяч людей, які зверталися у молитві до Господа й були вислухані. Сюди приходили дорослі й діти, тут вірні нашої Церкви приймали різні Тайни; звідси, із цієї церкви, тіла багатьох наших християн провадили на вічний спочинок. Священики, які служили у цьому храмі, допомогли багатьом вірним здобути небесне Царство. Сьогодні, коли святкуємо оновлення вашого храму, хочу наголосити на тому, що він був і залишається духовною святинею, місцем Божої присутності, домом молитви, школою духовної і національної свідомості. Немає більшої виховної сили, ніж сила Церкви в якій діє сила Божа. То вона, виховує народ та вщеплює у душу людини ті християнські чесноти, які зроблять з неї доброго і мудрого громадянина. Нехай Господь, за молитвами Пречистої Богородиці, та всіх святих яких видала українська земля, дарує нам натхнення для ревного служіння у Христовій Церкві, щоб славилося пресвяте Його Ім’я в нашому народі. У нинішніх умовах війни, бачачи довкола себе смерть, розруху і темряву, ми прагнемо зберегти в нашій боротьбі віру, світло серед темряви. Хочемо, щоб життя перемогло смерть. Молімо нашого Господа, щоб Він зміцнив нашу віру, вислухав нашу посильну молитву, благослови благовірному народу нашому перемогу над окупантом, наблизив перемогу та подав нам справедливий мир. А благодать Господа нашого Ісуса Христа, і любов Бога і Отця, і причастя Святого Духа нехай буде з усіма вами. Амінь! + Ярослав 9 червня 2024 року Божого,с. Верхній Лужок Детальніше...

Під час прощі в Грушеві молитовно згадали 35-у річницю виходу УГКЦ з підпілля [фото]

19 травня, у Неділю Жінок-Мироносиць, відбулась загальноєпархіальна проща до відпустового місця в с. Грушів на Дрогобиччині, де Пресвята Богородиця прославилась у чудотворній іконі. Значна частина паломників вдосвіта вирушили пішою прощею від Катедрального храму Пресвятої Трійці у Дрогобичі. Під час паломництва вірні мали нагоду приступити до таїнства сповіді та взяти участь в молитві, яку провадили семінаристи Дрогобицької духовної семінарії. Детальніше...

Проповідь на Неділю мироносиць (2024)

Христос Воскрес!Дорогі у Христі брати і сестри! Сьогодні маємо чергову неділю після свята Христової Пасхи, яка розповідає нам про нові обставини, які супроводжували Воскресіння нашого Господа. Євангельське читання, яке цього дня пропонує нашій увазі Свята Церква, має дві частини. У першій головна дійова особа − Йосиф, побожний чоловік з Ариматеї. Він не втратив віри й відваги навіть тоді, коли апостоли покинули Ісуса та ховались за зачиненими дверима через страх перед юдеями та римською владою. У другій частині сьогоднішньої благовісті бачимо вже не кінець тижня, яким була п'ятниця Страстей, але початок нового тижня, перший день нового сотворіння. У цей день – неділю, перший по суботі – жінки, які раніше лише споглядали на місію, яку виконували Йосиф з Ариматеї та Никодим, стають головними особами у благовісті Воскресіння. Саме від гробу, який виявився порожнім, бере початок неймовірна вістка про Воскресіння нашого Господа. Перший зв’язок між Страстями і Воскресінням проходить через жінок, які вирушають до гробу, щоб намастити тіло Ісуса. Це Марія Магдалина, Марія, мати Якова, і Саломія – ті жінки, які в момент Христового розп’яття «дивились здалека» (Мр. 15, 40). Тож в обох випадках свідками були ті самі жінки. Повторюючи їхні імена, євангелист Марко творить своєрідний місток між похованням і Воскресінням Ісуса Христа та підкреслює, що одну подію не можна розглядати без іншої. «Як же минула субота, Марія Магдалина, Марія, мати Якова та Саломія купили пахощів, щоб піти і намастити його» (Мр. 16, 1). У Біблії записано, що слова «Христос воскрес» уперше промовив ангел до мироносиць. Жінки ніколи не покидали Ісуса. Вони були з Ним до кінця під хрестом. Вони дивилися, де поклали Його тіло. Вони першими прийшли до гробу й першими дізналися про Воскресіння. Вони першими проголосили цю новину, коли побігли розповісти благу вістку учням, які все ще боялися, а тому поховалися. Так мироносиці стали першими благовісницями Христового Воскресіння. Під час жахливих подій страждань і смерті Христа жінки виявилися хоробрішими, ніж Його найближчі учні. Проте ця хоробрість не залежить від статі. Це любов робить людей сміливими! І не важливо кого − чоловіків чи жінок. Ці жінки дуже любили Христа, тому й були сильними. Розкаяна грішниця Марія Магдалина, яку Христос воскресив від могили гріха до нового життя в Бозі, перша проголосила добру вістку Воскресіння. До честі жіноцтва, завжди треба пам’ятати: вони були найближче до хреста у Велику п’ятницю та першими біля гробу воскресного ранку. «Рано-вранці (...) прийшли вони до гробу, як сходило сонце» (Мр. 16, 2). Ранок – це найкращий час для того, щоб зустріти Воскреслого Господа в молитві. Наші дні будуть справді благословенними, якщо кожного дня «рано-вранці» ми звертатимемо свої думки до Ісуса − Переможця смерті. Жінки пішли до гробу на світанку – Христос є тим правдивим Сонцем, яке має освітлювати наш день з перших його хвилин. День буде зовсім іншим, якщо почати його з Ісусом. Це було «першого дня в тижні», коли вони пішли до гробу й побачили, що він порожній. Перший день тижня – це, звичайно, неділя – День Господній. Це день Воскресіння нашого Господа, у цей день Він з’явився Своїм апостолам. Неділя – перший день тижня – досі залишається тим днем, коли ми, як мироносиці, приходимо до Божого храму з пахощами нашої віри та любові й зустрічаємо Живого та Воскреслого Христа через Слово Боже і Святі Таїнства. Це дуже по-особливому виявляється в недільній Утрені, коли після читання Євангелія, яке розповідає про одну з одинадцяти появ Ісуса після Воскресіння, вірні вітають поцілунком Воскреслого Христа в Євангелії, яке священнослужитель виставляє на тетраподі. Воскреслий Христос приходить і стає посеред нас. Ми бачимо Його своїми очима й цілуємо своїми устами. У цій єдиній дії Утреня охоплює все значення Дня Господнього – особисто зустріти Воскреслого Христа сьогодні в Його Слові та Євхаристії. Саме тому, коли ми молимося на недільній Утрені, то промовляємо: «Воскресіння Христове бачивши...». Через нашу особисту зустріч із Ним у Його Слові та Євхаристії ми справді Його бачимо… «Вони купили пахощі, щоб піти і намастити Його» (Мр. 16, 1). Факт, що жінки принесли пахощі, указує на те, що вони не чекали Воскресіння. Коли закотили камінь до гробу, поховали не тільки Христа, але й їхню надію. У жінок була лише одна думка – намастити тіло мертвого Ісуса − дія, зроджена відчаєм і неймовірною любов’ю. Мироносиці не йдуть до гробу з порожніми руками. Вони купили пахощі, щоб намастити Його. Ми також можемо щось принести Христові. Навіть якщо ми заплямовані важкими гріхами, то можемо принести початок доброї волі в розкаянні, трішки любові, щедрості до інших, нашу слабеньку молитву. Без сумніву, наші бідні дари не відкотять камінь від гробу, бо наш доступ до Воскреслого Ісуса й до сили Його Воскресіння залишається дивовижним даром Божественної благодаті, але той факт, що ми не прийшли до гробу з порожніми руками, покаже, що наше серце також не зовсім легковажне. Якими пахощами ми можемо намастити Ісуса? Святі Отці та біблійні мислителі вважають, що немає кращих пахощів за покаяння, навернення, відданість, віру, надію і любов… Коли жінки наближалися до гробу, то говорили між собою: «Хто нам відкотить камінь від входу до гробу?» (Мр. 16, 3). Євангеліє чітко каже, що камінь був важкий. Багато з нас відчуває, що питання жінок торкається і нас, бо в багатьох душах Ісус похований, як у гробі. Він паралізований, нерухомий. Він закритий важким каменем − каменем гріха, незнання, байдужості, каменем поганих звичок, які накопичувалися роками. Можливо, ми хочемо відкотити камінь і досягнути живого Господа, але не маємо сили. Хто відкотить камінь для нас? «Але поглянувши, побачили, що камінь був відвалений, – був бо дуже великий» (Мр. 16, 4). Деякі камені ми можемо відкотити самі. «Відкотіть камінь», – наказав Ісус біля гробу Лазаря. Деякі перепони ми можемо усунути, і мусимо це зробити, щоб сталося диво. Проте камені, які для нас надто великі, може відкотити лише Господь. Справді, ангел Божий спустився з неба, відкотив камінь від входу і сів на нього (Мт. 28, 2). Подібно до мироносиць, які прийшли до гробу Господнього з пахощами, ми теж із любов'ю стоїмо тут сьогодні на соборній молитві як свідки віри у Христове Воскресіння та воскресіння нашої Церкви. Перенісши важкі випробовування, але наповнені надією та вірою у Воскреслого Христа, сьогодні спогадуємо 35-ту річницю виходу нашої Церкви з підпілля, яке тривало понад 40 років, та молитовно осмислюємо процес її відродження в цьому святому місці. Адже Грушівське об’явлення передувало епохальним подіям нашої історії – виходу Церкви з катакомб, розпаду тюрми народів – більшовицького режиму і відновлення Україною незалежності. Поштовхом для розростання широкого релігійного руху в західних регіонах нашої країни став феномен «Грушівського чуда» − поява Пресвятої Богородиці 26 квітня 1987 року на закритій на той час греко-католицькій церкві. Подібно до юнака, одягненого в білу одежу, який біля гробу закликав жінок не боятися, а благовістити Воскреслого, так Пресвята Богородиця Своїм об’явленням на цьому місці викликала велике піднесення серед віруючих. Сюди почали линули тисячі паломників. Попри різноманітні перешкоди, які чинила радянська влада, люди приїжджали з різних областей України та з-поза її меж. Подібно до юдейських старшин, які підкупили сторожу Господнього гробу, щоб заперечити Воскресіння Христове, так безбожний радянський режим розпочав наполегливу протидію напливові людей до Грушева. Однак ця протидія лише засвідчила безпорадність режиму в боротьбі проти віри в Бога, яку хоч і переслідували протягом багатьох десятиріч, усе ж із новою силою проявилась у відповідь на вияв Господньої сили. Влада вдавалась до найрізноманітніших методів, аби лиш люди припинили молитву на місці об’явлення. Особливо режим боявся появи у Грушеві греко-католицьких священників. Прочанам погрожували штрафами, звільненням з роботи, навіть судом. Через гучномовці проводили антирелігійну агітацію, глушили слова молитов і пісень. Марною виявилася боротьба проти Церкви Христової: вона стала лише тлом, на якому Божа сила і слава показалася ще повніше, а молитва народу принесла свої плоди. У храмі Пресвятої Богородиці, прославленій у Грушівській іконі, залунав дзвін, якого не було чутно від 1959 року. Це був час перемоги віри над тиранією, час, коли наші молільники в підпіллі, як жінки-мироносиці, показали всьому світові, що відстоювати істину і правду можна навіть у найскладніші часи. І сьогодні ми згадуємо ці події не лише як історичний факт, але як джерело натхнення для нас у сучасному світі. Ми маємо навчитися відважності та вірності наших попередників у підпіллі, які не зупинилися ні перед чим, щоб захистити свою Церкву, віру й християнські цінності. Нехай ця Неділя мироносиць стане для нас часом не лише пам'яті, а й оновлення віри, рішучості та сміливості. Дорогі у Христі! Сьогодні ми у скорботі, як і жінки-мироносиці, і теж запитуємо себе: хто нам відкотить камінь війни, насилля, окупації, смерті? Однак ми відчуваємо, що в цій історії про Воскресіння Ісуса Христа саме нам, українцям, як і мироносицям, Христовий посланець-ангел каже: «Не бійтесь!» Чому? Бо сила Воскреслого Переможця гріха і смерті присутня між нами й допоможе нам відвалити камінь смерті окупанта. Тож просімо в Господа сили, мужності та мудрості нашому воїнству та народові, щоб очистити нашу землю від загарбника. Скріплюймо на силі тих, хто в цих нелегких моментах потребує нашої підтримки та допомоги. Нехай у нашій пам’яті постійно залишається образ мироносиць, тож, як і вони, зустрічаймо Христа вранці, проводьмо з Ним час у молитві й будьмо певні, що наше життя буде повним миру, любові, надії і пасхальної радості. А благодать Господа нашого Ісуса Христа, і любов Бога Отця, і причастя Святого Духа нехай буде з усіма вами! Амінь. + Ярослав 19 травня 2024 року Божого,с. Грушів Детальніше...

Владика Ярослав: Хто не має душевного спокою, не може бути дієвим послідовником Ісуса

  12 травня, у Томину неділю, владика Ярослав, єпископ Самбірсько-Дрогобицький, відслужив Божественну Літургію в Катедральному соборі Пресвятої Трійці, в м. Дрогобич. Детальніше...