SDE
Публікації за темою: Ярослав (Приріз)

Cлово з нагоди освячення пам’ятника митрополиту Володимиру Стернюку (2023)

01 жовтня 2023
Слава Ісусу Христу!Дорогі брати і сестри!  Вступ. У ХХ столітті наша Церква і народ пережили дві світові війни, німецьку та більшовицьку окупації, переслідування та катування за власну національність та віру. Радянський окупаційний режим намагався викорінити нашу Церкву із суспільства. Духовенство УГКЦ зазнало жорстоких переслідувань, заслань у далекі сибірські табори та жахливих репресій. Незважаючи на всі переслідування, серед духовенства та вірних маємо безліч прикладів героїчної вірності своїй Церкві, традиціям та народу. Одним із таких прикладів є митрополит Володимир Стернюк, котрий своєю боротьбою та наполегливою працею увійшов в історію як добрий пастир своєї Церкви. Пам’ятник, який ми сьогодні освятили, повинен нагадувати нам про велику духовну спадщину митрополита і бути стимулом для всіх нас у наслідуванні його прикладу у власному житті. Цей ієрарх завдяки своєму незламному духу та наполегливій праці на добро своїх вірних у нелегкий час став ключовою особою та чимало спричинився до збереження Церкви у катакомбах та її виходу з підпілля. Сам владика на схилі літ так описав кредо власного життя й служіння: «Бог не вимагає від людини більше, ніж вона здатна зробити в межах людських можливостей. Бог благословляє ті труди і терпіння, що приносять людям спасіння душ. Я стараюсь працювати, як можу, і надалі благословлятиму народ на добрі діла». В цих мудрих словах митрополита ми відкриваємо велике та незвичайне сприйняття Бога та Його відношення до нас, людей. Вони нагадують нам, що Бог – люблячий Отець, який завжди розуміє наші обмеження і можливості. Він не вимагає від нас неможливого, а благословляє і надихає нас для того, щоб ми працювали в довірі до Божого провидіння навіть «поза» межами своїх здібностей і можливостей. При цій нагоді спробуймо коротко пригадати основні віхи його життя і душпастирського служіння. Дитинство і родина. Володимир Стернюк народився 12 лютого 1907 року у м. Пустомити, неподалік Львова. Його батько був парохом цього міста. У сім’ї Стернюків було четверо дітей. Старша сестра владики стала дружиною одного з засновників «Пласту» — Северина Левицького. Брат Євстахій був священиком і служив у м. Львові. Він не підписав перехід на московське православ’я, за що був засланий на 25 років у Сибір. Ще одна сестра, Ірина, емігрувала за кордон. Володимир розпочав навчання як учень народної школи в рідному місті Пустомити, потім впродовж 4-ох років ходив до академічної гімназії у Львові. У 14 років вирішив поїхати на навчання до Бельгії, під опіку отців-редемптористів. Служіння монахів – редемптористів  було своєрідною відповіддю на тогочасні виклики атеїстичних, антиклерикальних ідей, які набували популярності на початку ХХ століття. Також головною працею отців були душпастирські місії, парафіяльні реколекції, виховання молоді, духовне просвітництво, заснування молитовних спільнот, організація навчальних закладів, де здобували освіту юнаки, та інше. Серед таких здібних учнів був і Володимир Стернюк. Священниче служіння. У 1925 році Володимир вступив до новіціяту Чину Найсвятішого Ізбавителя і розпочав паралельне навчання у двох бельгійських університетах. Там він вивчив французьку мову, знання якої йому в майбутньому дуже знадобилося. 21 серпня 1931 року Володимира Стернюка висвятив на священика єпископ Василь Ладика. Наступного року о. Володимир закінчив богословські студії і повернувся до України, щоб провадити місії на Галичині та Волині. У 1933-1935 роках він здійснював служіння у м. Тернополі. Політичні обставини для УГКЦ були доволі складними у цей період: розвал Австроугорщини, змагання за власну незалежну державу, українсько-польська війна, утворення польської держави, тощо. У той час Греко-Католицька Церква була представником та голосом українського народу, тому до священиків було багато претензій з боку польського керівництва. Водночас, отці редемптористи прагнули створювати місійні осередки на Волині, щоб не обмежуватися служінням тільки у Галичині. Монахам вдалося створити декілька центрів, зокрема — в м. Ковелі (Волинська область), де певний час перебував о. Володимир під керівництвом співбрата по Чину блаженного єпископа Миколая Чарнецького. До 1937 року молодий отець служив на Волині, а відтак переїхав до м. Станіславова (сьогодні Івано-Франківськ). Тут він трудився із тогочасним ігуменом Станіславівського монастиря ЧНІ о. Василем Величковським, який пізніше висвятить о. Володимира на єпископа. В роки німецької окупації о. Стернюк душпастирює у м. Львові. У 1944 році у Львові прибувають більшовицькі війська. Це поставило перед Згромадженням монахів-редемптористів питання: «Як бути далі?», оскільки церковна ієрархія на чолі з Патріархом Йосифом була заарештована, а так звана «ініціативна група» готувала Львівський псевдособор. Греко-католицькі священики, які не підписували «возз’єднання» з РПЦ, піддавалися гонінням. Проте, жоден монах зі Згромадження редемптористів не підписав перехід на московське православ’я, маючи за взірець жертовних ісповідників віри — Василя Величковського та Миколая Чарнецького, сьогодні проголошених блаженними. Сам о. Володимир дуже гостро, упереджено і критично, ставився до процесу возз’єднання з РПЦ. Він був серед тих, які за ініціативою блаженного Климентія Шептицького, написали листа до заступника голови Ради Народних Комісарів більшовицького режиму В. Молотова з проханням звільнити ієрархію УГКЦ та засудити діяльність т.зв. «ініціативної групи». Коли о. Володимир відмовився підписати співпрацю з безбожною радянською владою, йому заборонили будь-яку священичу діяльність, а 18 червня 1947 року його заарештували за підозрою у співпраці з «підпільними антирадянськими групами», нелегальну душпастирську діяльність серед УПА та населення. На допиті о. Володимир Стернюк не підтвердив жодне із звинувачень. У 1952 році, після ув’язнення, він повертається до Львова, де постає перед зовсім іншою реальністю. Йому треба шукати житло та засоби для проживання. Короткий час він жив у рідних Пустомитах, пізніше йому вдалося переїхати до Львова у скромне помешкання. Власне, саме в цій маленькій квартирці владика жив аж до Незалежності України. Спершу він влаштувався охоронцем до одного з львівських парків, потім за допомогою добрих людей оформився на працю санітара в лікарні. А оскільки він мав дуже добру освіту, то паралельно розпочав навчання на фельдшерських курсах. Відтак, з 1967 р. владика працює фельдшером на швидкій допомозі. Ця робота певним чином сприяла священичій діяльності. Згідно архівним документами, о. Володимира Стернюка завжди згадують як одного з найактивніших священиків підпілля, який періодично служив Божественні Літургії, звершував таїнства, катехизував дітей, тощо. Єпископська діяльність. На шляху до служіння о. Володимира Стернюка як єпископа та місцеблюстителя УГКЦ велику роль відіграв колишній ігумен отців-редемптористів Василь Величковський, якого висвятив на єпископа 4 лютого 1963 р. Патріарх Йосиф Сліпий, їдучи до Риму, в одному московських помешкань. А через рік, 2липня 1964 року владика Василь Величковський висвячує о. Володимира Стернюка на єпископа Перемиського, але з тим, що в разі смерті чи за інших непередбачуваних обставин, нововисвячений владика мав би стати місцеблюстителем престолу ГКЦ в Україні замість нього. Зрештою, так і сталося: 7серпня 1945 р. умонастирі Успіння Пресвятої Богородиці вм. Тернополі, заарештували владику Василя Величковського, вирок – найвища міра покарання через розстріл. Три місяці він чекав виконання вироку вкамері смертників, зякої щовечора виводили йрозстрілювали одного в’язня, анайого місце присилали нового. Однієї ночі «зречами навихід» викликали іо. Величковського, проте нерозстріляли, азамінили смертний вирок на10років ув’язнення вконцентраційних таборах наВоркуті. Усічні 1969року владику Василя Величковського знову звинувачено в«антирадянській пропаганді» та вдруге засудили на три роки ув’язнення утаборах суворого режиму. 27січня 1972року єпископ Василь закінчив своє друге ув’язнення, і його депортували зРадянського союзу. Таким чином з 1972 році вся відповідальність за підпільну УГКЦ перейшла до владики Володимира Стернюка. Розуміючи, що будь-який відкритий спротив тодішній політиці понесе за собою знищення, він зосередився на розбудові внутрішньої структури підпільної Церкви. Так, з його ініціативи було засновано кілька таємних семінарій, найбільші — у м. Львові та Тернополі. Владика Стернюк особисто приймав кандидатів до семінарії, часто сам приймав у них іспити, перекладав з французької мови богословську літературу для їхнього навчання. Таким чином митрополит Стернюк став тим, хто сформував цілу плеяду підпільного духовенства. Перші священики, які після легалізації УГКЦ почали відновлювати духовну семінарію у Львові, вони були його вихованцями. Випускники згадують, що митрополит був особливо вимогливим до інтелектуального та духовного вишколу. Семінаристи та священики настільки любили владику, що називали його «Татуньо». Не менш улюбленим владика Володимир був і серед мирян, які горнулися до його простоти, народності, любові до духовності та культури. Так, його часто бачили на концертах у Львівській філармонії — традиційно у вишиванці. Постать митрополита Володимира досі асоціюється в старшого покоління з відродженням УГКЦ, адже саме він був першим єпископом, який наприкінці 1980-х — на початку 1990-х років представляв духовенство на світських заходах. У грудні 1989 року митрополит Володимир пише звернення «Про лад і порядок в Українській Греко-Католицькій Церкві», а наступного року скликає Собор. Навесні 1991 року, після повернення Патріарха Мирослава-Івана Любачівського в Україну, архиєпископ Володимир завершив своє служіння як місцеблюститель Глави Церкви. Спочив митрополит Володимир Стернюк 29 вересня 1997 року і похований у крипті Архикатедрального собору Святого Юра. Важливість його постаті. Життя митрополита Володимира цікаве тим, що за його біографією можна вивчити цілий період історії УГКЦ у ХХ столітті: вільне життя, переслідування, катакомбне служіння, змагання за легалізацію, вихід на волю. Його шлях від учня та гімназиста серед отців-редемптористів до ієромонаха, єпископа та Місцеблюстителя є красномовним виявом історії нашої Церкви в складний період. Ми можемо бачити виклики, які постали перед ним: як душпастирювати в підпіллі, що означає бути підпільним єпископом; як відповідати та реагувати на різні провокації проти твоєї особи та репутації Церкви; як поводити себе зі спецслужбами, які шантажують до співпраці, використовуючи неправдиві, але дуже шокуючі для громади сфальсифіковані матеріали та провокації. Радянські спецслужби намагалися владику Володимира усіляко усунути, бо хотіли на його місце поставити особу, яка була б лояльною до більшовицької влади. Хоч офіційно УГКЦ за законами Радянському союзі не існувала, проте де-факто духовенство та монашество провадили душпастирство численних мирян, які берегли віру і вірність своїй Церкві, тому радянському режимові потрібно було забезпечити негласний контроль за цією групою населення. Роздумуючи сьогодні над життям митрополита і вдивляючись у цей пам’ятник, який ми посвятили, можемо немовби побачити панораму Катакомбної Церкви, яку представляє наш блаженної пам’яті митрополит Володимир. Він здійснював служіння в дуже важких обставинах переслідування Церкви, які вимагали посиленої відповідальності за особисті рішення. Він провадив зболену підпільну катакомбну Церкву, розвивав її, за що ми йому сьогодні молитовно дякуємо і прославляємо у світлій пам’яті. Ми також дякуємо Богові за все, що митрополит Володимир зробив для нашої розпʼятої, а згодом воскреслої Церкви. Нехай його приклад буде нам за добрий взірець Людини, яка не йшла на компроміси зі своєю совістю; хай живе у пам’яті вірних велетень духа нашої Церкви, хай живе у пам’яті народу його блаженне ім’я та подвиг життя. Просімо Господа, щоб і ми йшли по життю свято, чесно і справедливо, особливо у сьогоднішній час війни, яку московія розв’язала проти України. Нехай кожен із нас служить Божій справедливості, захищаючи свій народ та цілісність нашої Держави перед російським агресором згідно зі своїм покликанням і можливостями. А благодать Господа нашого Ісуса Христа і любов Бога й Отця, і причастя Святого Духа нехай буде з усіма вами. Амінь! + Ярослав 30 вересня 2023 року Божого,м. Трускавець Детальніше...

У Трускавці освятили пам'ятник митрополиту Володимиру Стернюку [фото]

30 вересня 2023
30 вересня у м. Трускавець на подвір'ї храму св. пророка Іллі відбулося освячення пам'ятника митрополиту Володимиру Стернюку (1907-1997 рр.). подія розпочалась чином Архиєрейської Вечірні напередодні свята Покрова Пресвятої Богородиці, яку очолив владика Ігор, митрополит Львівський, у співслужінні високопреосвященного Вісвальдаса Кульбокаса, апостольського нунція в Україні, владики Володимира, митрополита Івано-Франківського, владики Ярослава Приріза, єпископа Самбірсько-Дрогобицкього, владики Михаїла, єпископа Сокальсько-Жовківського, владики Григорія, єпископа-помічника Самбірсько-Дрогобицької єпархії, владики Петра, єпископа-помічника Сокальсько-Жовківського, владики Богдана, єпископа-помічника Стрийського, та священиків Самбірсько-Дрогобицької єпархії. Детальніше...

Владика Ярослав освятив храм в с. Новосілки-Гостинні на Самбірщині [фото]

26 вересня 2023
24 вересня владика Ярослав, єпископ Самбірсько-Дрогобицький, відвідав с. Новосілки-Гостинні на Самбірщині, де освятив храм Різдва Пресвятої Богородиці. У новоосвяченому храмі єпископ відслужив Божественну Літургію в співслужінні о. Івана Заяця (декана Рудківського), о. Миколи Германовича (адміністратора парафі) і священиків Рудківського деканату. Детальніше...

Проповідь на шістнадцяту неділю після Зіслання Святого Духа (2023)

26 вересня 2023
Слава Ісусу Христу!Дорогі у Христі брати і сестри! У сьогоднішньому Євангелії Ісус оповідає нам притчу про таланти та їх помноження. Ісус часто розповідав притчі, оскільки пряма мова та буквальний сенс окремих Його вимог, могли відразу відштовхнути слухачів, які не бажали змінювати свої погляди. Натомість за допомогою притч Христос входив в довіру до слухачів і в ненав’язливий, але водночас дуже аргументований спосіб спонукав їх до роздумів та відповіді на Його слово. Часто теми притч були взяті зі звичайного життя, яким жили Його сучасники, а тому були близькі та зрозумілі для кожного. Слово «таланти» має багато значень. В українській мові слово «талант» означає якусь здібність, і тому часто цей уривок інтерпретується саме в такому напрямку. В історичному контексті притчі йдеться про певну грошову одиницю, яка мала на той час дуже велику вартість. Водночас талант – це не лише матеріальні речі чи різні природні дари, вміння, здібності, але й життя, дар любові, можливість творити добро при різних нагодах. Різна кількість талантів, які отримали слуги – п’ять, два і один – не означає несправедливості Бога чи меншовартості одних слуг перед іншими, а Божу щедрість. Притча пригадує про велику доброту Бога, Який обдаровує кожного з нас за нашими спроможностями і особливостями, даючи кожному можливість не тільки використати, але ще й помножити, збільшити те, що ми отримали. Кожна людина отримує з Божих рук певну «життєву інвестицію». Все, що маємо – це Божі дари. З одного боку можемо захоплюватися такою великою ціною і щедрістю нашого Творця, але з іншого подумаймо за відповідальність про отримані дари. Бог кожного обдарував тим, що йому було найбільше потрібно для його добра – спасіння, дав людині найбільший талант – Божий образ. Словами притчі про таланти Христос запрошує нас переглянути наше життя на предмет того, чи ми використовуємо всі можливості та нагоди творити добро для власного освячення і спасіння, пізнавати Божу любов у житті, наповнювати нею свою душу і ділитися зі всіма тими, хто потребують її. Із притчі бачимо, що одні слуги орудували дарами і помножили їх, а в кінцевому результаті збагатили самих себе і до них каже Господь: «Увійди в радість пана твого». Арамійське слово «радість», яке використовує тут Ісус, одночасно означає і «свято». Господар влаштував після повернення свято і віддав належне своїм кмітливим слугам. А останній слуга, «закопавши», не дбав про розвиток дарів Божих, які були йому довірені Творцем. Господь-Податель не тільки є щедрим, але ще й мудрим, бо дає кожному за його початковими здібностями. Ісус відкриває нам поведінку Бога Отця: Він дає, довіряє і помножує, залишаючись справедливим. Саме ця притча надала метафоричний сенс слову «талант» значення практичного використання дарів і здібностей, даних нам Богом. Троє слуг у сьогоднішній притчі були однаковими не лише тому, що всі отримували таланти, але й в тому, що на всіх був покладений однаковий обов’язок використовувати те, що їм було подароване. Христос сказав: «Кому багато дано, з того багато вимагається» (пор. Лк. 12:48). Наші таланти, незважаючи на те, мало їх чи багато, дані нам від Бога, перед Ним ми дамо наш останній розрахунок. Господь не судитиме нас з огляду на розмір чи кількість прибутків, Він судитиме радше за рівнем вірності, з якою ми використовували ці дари. Через те, що ми не маємо однакових талантів, і Бог не чекатиме від нас однакової відповіді. Лише в одному ми маємо бути схожі – ми маємо бути вірними. Христос представляє новий стандарт оцінювання людей. За людськими стандартами велика людина є та, яка дуже обдарована. За Божими стандартами великою є та людина, яка є вірною. Звернімо увагу на Боже Слово. Ісус не каже тому, хто мав п’ять талантів: «Через те, що ти був вірний у великому, увійди у радість свого Пана», але Він каже те, що міг сказати і до чоловіка з одним талантом: «Ти був вірний у малому і через те, що ти був вірний у малому, увійди в радість свого Пана» (пор. Мт. 25, 21). Що означає бути вірним у малому? Доволі часто можна у людському житті почути виправдання на кшталт: «Якби я мав, чим ділитись, я б обов’язково поділився», «якби в мене самого були кошти, я б їх віддав», «якби я мав такі можливості, як інші, я б ними скористався по правді», «якби я мав так багато талантів, я б їх не змарнував», «якби від мене щось залежало, я би зробив це…» і т.д. А Господь каже дуже виразно: «У малому був ти вірний, поставлю тебе над великим». Якщо ми не вміємо бути вірні у малому, то як можемо осягнути велике? Якщо ми не вміємо ділитись тим малим, що маємо, то як можна нам довірити велике? Якщо ми можемо занедбати те мале, що маємо, то як не занедбаємо великого, яке потребує ще більше праці, ще більше зусиль? Іншими словами, той, хто є вірним у малому, стане великим. Той, хто виправдовує власне лінивство, звинувачує Бога - не ввійде в радість Пана свого. Бути вірним у малому, використовувати усі Богом дані таланти, служачи у правді Господеві і ближньому, означає придбати інших п’ять, чи два, чи один талант, в залежності від здібності. Помилка третього слуги в тому, що він не зрозумів намірів свого господаря і приховав свій талант, замість того щоб використовувати його, злегковажив, занедбав і закінчив тим, що вчинив неправильно. Він, ймовірно, мав вміння орудувати талантом; його просто не хвилювала доля власності господаря. Навіть найменше вкладення капіталу могло дати відсоток від заощаджень і не загрожувало б небезпекою втрати, – тобто було не менше надійним, ніж закопати дар. Фраза «ось тобі твоє» в єврейських правових документах означала «я за це більше не несу відповідальності». Лінивство, страх, хибне розуміння пана, обов’язків служіння стали загибеллю для того, кому було приготовано краще достоїнство – Боже Царство! Хоча третій слуга характеризує свого господаря як жадібного й жорсткого підприємця (пор. Мт. 25, 24), це однак не є алегоричним зображенням Бога. Бог чекає з нашого боку творчих зусиль і винагороджує використання всіх можливостей і нагод, які відкриті для нас у служінні. Якщо ми неправильно уявляємо Собі Бога як суворого і вимогливого «виконроба», то нам буде важко відповісти Йому з любов’ю і відгукнутися всім серцем. Ми повинні використовувати Його дари відповідально, але при цьому сміливо і заповзято. Дуже важливим є той факт, що дари є дані для того, щоб інші могли з них користати: «Кожному дається виявлення Духа на спільну користь» - каже апостол Павло (пор. 1 Кор 12, 7). Впродовж всієї історії спасіння не існує навіть одного випадку, коли Бог вибрав би якусь людину, не підпорядковуючи цей вибір своєму планові спасіння, призначеному для всіх. Також апостол Павло говорить в сьогоднішньому апостольському читанні: «Як співробітники, ми закликаємо вас, щоб благодаті Божої не приймати марно. … Ось тепер – час сприятливий, ось тепер – день спасіння» (пор. 2 Кор 6, 1-2). Приймаймо Божу благодать, щоб помножувати і поширювати те добро, що було нам дано.  «Візьміть, отже, талант від нього й дайте тому, хто має їх десять. Бо кожному, хто має, додасться, і він матиме над міру; а в того, хто не має, заберуть і те, що має» (Мт.25, 28-29). У відношенні до духовних багатств Ісус застосував засаду: хто є багатий в Бозі, –  того Бог вчинить ще багатшим благодаттю в часі остаточного розрахунку. Хто однак не зберіг і не посідає жодних духовних скарбів, які беруться до уваги в небі – Божому Царстві (пор. Мт 6, 20), –  на Божому суді залишиться з нічим. Дорогі у Христу! Сьогодні ми освятили цей храм. Але не можемо заспокоїтись, нібито вже осягнули все, чого прагнули. І не тільки тому, що ще немало залишається зробити для облаштування і прикрашення цих стін, щоб вони стали справді гідною оселею для Всевишнього, Який сьогодні особливим чином замешкав тут, в першу чергу – через посвячення Його Престолу. Ми спорудили цей храм рукотворний, щоб він допомагав нам розбудовувати храм нерукотворний. Апостол Павло називає людину «храмом Духа Святого» (пор.1Кор.6, 19). Ці духовні храми людських душ сьогодні потребують бути оновленими, бо у минулому столітті вони були десятиліттями нищенні комуністичним режимом, а у ХХІ ст. наражаються на не меншу небезпеку зі сторони невидимого ворога, який підступно намагається вбити в людській душі усе святе, стираючи грань між добром і злом, пропагуючи вседозволеність, споживацтво та гедонізм... У цьому храмі Різдва Пресвятої Богородиці, ми, подорожуватимемо сторінками Святого Письма, вслухаючись у повчання Христа, який промовлятиме до нас через проповіді та гомілії священнослужителя. Уважно вслухаймося в Боже Слово в кожну неділю і свято, бо воно, каже апостол, є «корисним, щоб навчати, докоряти, направляти, виховувати у справедливості, щоб Божий чоловік був досконалий, до всякого доброго діла готовий» (ІІ Тим. 3, 16–17). У цьому храмі, як учні в Емаусі (Лк.24, 30-31), пізнаватимемо Христа при ламанні Євхаристійного Хліба, яке здійснюватиметься на щойноосвяченому Престолі. Пам’ятаймо про потребу частого і гідного причащання цих Святих Тайн, бо Вони є «ліком безсмертя», який не лише захоронює від смерті, але й дарує життя вічне в Христі Ісусі. Цей храм має бути сьогодні для нас тим, чим стала для апостолів і жінок-мироносиць печера Воскресіння, - утвердженням у вірі та спонукою до її проповіді. Зайшовши у гріб, в якому поклали Христа, вони переконались, що Христову Істину нездатні вбити брехня, обман, підступ і зрада. Саме звідси вони побігли сповістити іншим, що Христос переміг смерть. Почуте й пережите у цьому храмі, має спонукати і нас, розповідати про те, що ми тут досвідчили. Виходячи з цього храму, несімо євангельську звістку у наші домівки і виховуймо наших дітей та внуків добрими синами й дочками своєї Церкви та відповідальними громадянами. Поширюймо її у місцях нашого навчання, роботи та дозвілля, щоб розділити радість Христового спасіння з усіма нашими близькими та знайомими. Дорогі в Христі! Дозвольте мені сьогодні висловити щиру вдячність усім, хто брав участь у спорудженні цього храму. Велике спасибі о. Миколаю, який тут трудився всі ці роки… Велике спасибі, церковній громаді, яка у нелегкі часи економічної розрухи взялися за благородну справу будівництва Божого храму. Складаю сердечну подяку архітекторам, будівельникам, жертводавцям та усім тим, хто вкладав свої кошти та працю в цю святу будівлю. Нехай цей храм, який ми сьогодні освятили, буде тим постійним місцем нашого особистого преображення, місцем нашої постійної зустрічі з Богом. Кожна Божественна Літургія є «горою преображення», де ми можемо відчувати близькість Господа. Незадовго ми зійдемо з цієї нашої «гори» молитви й застанови і  підемо, щоб продовжити нашу місію у світі. Нехай на цій дорозі нас супроводжує Марія-Одигітрія, «Путеводительниця», яка провадить наш народ у ці непрості часи війни і цілу Церкву назустріч Господеві. А благодать Господа нашого Ісуса Христа і любов Бога Отця і Причастя Святого Духа нехай буде з усіма вами! Амінь. + Ярослав 24 вересня 2023 року Божого,с. Новосілки Гостинні  Детальніше...

Владика Ярослав освятив іконостас в храмі української громади в м. Феррара, в Італії

20 вересня 2023
У неділю, 17 вересня, у храмі української громади м. Феррари відбулося освячення іконостасу. З цієї нагоди громаду відвідав Преосвященний Владика Ярослав Приріз, єпископ Самбірсько-Дрогобицької єпархії, який очолив Архиєрейську Божественну Літургію. Детальніше...

Владика Ярослав у Самборі: Свято Успення відображає радісну впевненість у тому, що після Воскресіння Ісуса Христа смерть не має остаточної влади над людиною [фото]

07 вересня 2023
28 серпня, на празник Успення Пресвятої Богородиці, храм Різдва Пресвятої Богородиці м. Самбора відвідав владика Ярослав, єпископ Самбірсько-Дрогобицький. У співслужінні о. Богдана Добрянського (декана Самбірського і адміністратора парафії) та місцевого духовенства архиєрей очолив святкову Божественну Літургію. Детальніше...

Проповідь з нагоди свята Успення Пресвятої Богородиці (2023)

07 вересня 2023
У Різдві дівство зберегла Ти,в Успенні світа не оставила Ти, Богородице.Переставилася Ти до життя, бувши Матір’ю Життя.I молитвами Твоїмиізбавляєш від смерти душі наші.Тропар свята Слава Ісусу Христу!Дорогі у Христі брати і сестри! Ведені любов’ю до Пресвятої Богородиці, прославленої у Самбірській іконі, зібралися ми сьогодні у святому храмі, щоб осмислити важливу подію з Її життя – Успення − і випросити через заступництво Богоматері благодать Божу для нашого народу, держави, нашого доблесного воїнства, щоб Пресвята Богородиця захистила їх Своїм могутнім омофором і вимолила у Свого Сина, а Господа нашого Ісуса Христа, перемогу над агресором московії і справедливий мир для України. Ще декілька днів тому, святкуючи свято Преображення ГНІХ, ми думками линули на гору Тавор, споглядаючи з апостолами світлосяйну славу Божества нашого Господа. А сьогодні, у день Успення Богородиці, мисленно ступаємо до Гетсиманії – до гробу, де було покладене Її тіло. Ця подія – таїнственна, як і таїнственними були стрижневі моменти Її земного життя, про яке розповідають нам Святе Письмо і Священне Передання. У святі Преображення ми роздумували над майбутнім преображенням людського життя, яке нам у Своїй Особі привідкрив Христос Спаситель. А сьогодні, у день Успення Пресвятої Богородиці, споглядаємо торжественне преображення смерти: з трагічної розлуки − у мирне переставлення й сон. Підставою для святкування празника Успення Пресвятої Богородиці є традиція Церкви, яка від апостольських часів засвідчує, що коли Діва Марія закінчила Своє земне життя, Її тіло й душу Ісус Христос забрав до неба. Святий Йоан Дамаскин пояснює нам це таїнство прослави Пречистої Богородиці, кажучи: «Годилося, щоб Той, Хто зберіг Її дівицтво при Своїм народженні, зберіг Її тіло нетлінним по смерті. Годилося, аби Та, що в обіймах Своїх носила Творця як Дитя, перебувала в небесних палатах. Годилося, аби Та, Яка бачила Свого Сина на хресті та серце Якої прошив меч болю, що його не зазнала Вона при народженні Ісуса Христа, оглядала Його, що сидить по правиці Отця». Свято Успення відображає радісну впевненість у тому, що після Воскресіння Ісуса Христа смерть не має остаточної влади над людиною. Слов'янська назва сьогоднішнього свята «Успення» глибоко богословська, бо вказує на перспективу пробудження. Богомати лише заснула для земного життя, щоб тієї ж миті прокинутися до вічного блаженного життя і з нетлінним тілом вселитися в оселі Небесного Отця. Кінець Її земного життя став переходом до вічного буття. Життя майбутнього віку, якого ми ще тільки очікуємо, для Богородиці вже настало. У день Успення сповнилося пророцтво псалмоcпівця Давида про майбутню Царицю: «Стала Цариця праворуч тебе, у ризи позолочені одягнена, прикрашена» (Пс. 44, 10). Тож у цей святковий день Божий люд возвеличує Її словами кондака: «В молитвах невсипущу Богородицю і в заступництвах незамінне уповання гріб і умертвіння не втримали, бо як Матір Життя до життя переставив Той, Хто вселився в утробу приснодівственну». Перенісшись на небо, Богородиця не перестала бути Матірʼю тих, що живуть на землі. Вона є і Цариця Небесна, і Покровителька всього людства. Стоячи перед престолом Божим, Вона заступається за нас. Це небесне материнство і близькість Пресвятої Богородиці до нас, людей, є однією з основних причин безмежної любови до Неї християн усього світу. Тому в наших богослужіннях ми часто звертаємося до Неї словами: «Пресвятая Богородице, спаси нас!» Чому ми так прославляємо Пресвяту Матір Божу?Святий євангелист Лука бачить суть восхваляння Марії у вислові Єлисавети: «Щаслива Та, що повірила» (Лк. 1, 45), бо Величання Богородиці – це пісня до Бога, Який живе і діє в історії, це гимн віри та любови, що лине з серця Діви Марії. Вона жила зі зразковою довірою і зберігала в глибині серця слова Бога до Свого народу, обіцянки, дані Аврааму, Ісааку та Якову, творячи їх суттю Своєї молитви. Слово Боже у Величанні стало словом Марії, світильником на Її шляху. Завдяки повній посвяті і ревній вірі Вона удостоїлася вмістити у Своїй утробі Слово Боже, що сталося плоттю. Марія в очікуванні народження Ісуса − це новозавітний Ковчег Божий, який носить у собі Божу Присутність, що є джерелом втіхи і повної радости. Тому Йоан Предтеча, зрадівши, «танцював» в утробі Єлисавети під час відвідин Пречистої Діви Марії, адже й цар Давид радісно танцював перед старозавітним Ковчегом. Марія − «візит» Бога, який дарує радість. Це відчула Єлисавета і, сповнена Святим Духом, викликнула голосом сильним: «Звідки мені це, що прийшла до мене Мати Господа мого…?» (Лк. 1, 43). Також у Євангелії вміщені слова Богородиці, якими Вона пророчо передбачає цю перспективу прослави: «Ось бо віднині ублажатимуть Мене всі роди» (Лк. 1, 48). Це пророцтво поширюється на всю історію Церкви. Воно вказує на те, що слава Пресвятої Діви Марії тісно пов'язана з тим фактом, що Вона погодилася стати Божим знаряддям у спасінні світу й породити Ісуса Христа. Отже, застановімся, яке значення для нашого життя має Успення Пресвятої Богородиці? Перша відповідь: в Успенні ми бачимо, що Бог гарантує людині оселю в Себе (пор. Йо. 14, 2); Бог є домівкою людини, у Бозі є місце для людини. Марія, з'єднуючись із Богом, не віддаляється від нас, не відходить в невідому галактику. Тому той, хто прямує життєвими шляхами до Бога, наближається й до Неї. Богородиця, поєднана з Богом, має таке велике серце, що воно здатне прийняти все творіння. І Вона засвідчує це Своїми чудесними ділами по всій землі, у чудотворних іконах та відпустових місцях. Богомати поруч, Вона слухає нас, Вона допомагає, Вона близька до кожного з нас. Дорогі у Христі, від початків християнства на українських землях наш народ перебуває під Покровом Пресвятої Богородиці та плекає особливу любов до Неї. Святий Володимир Великий збудував у Києві першу муровану церкву Успення Пресвятої Богородиці. Князь Ярослав Мудрий, розгромивши 1036 року войовничі орди печенігів, у подяку за перемогу збудував у столиці Собор Святої Софії − Премудрости Божої, а над Золотими воротами − храм Благовіщення Пресвятої Богородиці, у якому весь український народ було віддано під Покров Божої Матері. Відтоді й надалі Пресвяту Богородицю любить і з особливою набожністю вшановує наш український люд. Скільки ж то по нашій землі Богородичних святинь! Чимало з них посвячені й Успенню Пресвятої Богоматері. Саме в цю пору, після жнив, тисячами линули прочани до Її відпустових місць, бо Вона є таємними вратами до Божого Царства, які відчиняються там, де, здавалося б, немає перспективи, немає виходу. На вихід із безнадії нам вказує ікона Матері Божої, прославлена у Самбірській чудотворній іконі. Як свідчать перекази та дослідники її зараховують до найдавніших українських ікон, що походять із XII–XIII ст. Самбірська чудотворна ікона Пресвятої Богородиці належить до ряду богородичних ікон «умиління». Старослов’янське слово «умиління» вміщає в себе значення кількох сучасних слів: «скорботи», «милосердя» і «любові». На ній дитятко Ісус притуляється своїм обличчям до Богоматері. Однією рукою легеньким рухом повертає обличчя Богородиці до молільника, а другою рукою привідкриває Її мантію і в той спосіб немовби повторює слова, сказані на Голготі до свого улюбленого учня Йоана: «Ось Мати твоя», – а сьогодні ці слова нашого Господа линуть до всіх нас у скорботі засмучених війною, яку розпочала проти нашого народу московія. Пресвята Богородиця охороняє християн від відчаю та допомагає їм сказати «так» життю, незважаючи на присутність смерті, яку несе війна. Сьогодні ми відзначаємо 95-ту річницю коронації чудотворної ікони Самбірської Богородиці. Для того щоб більше осмислити значущість цієї річниці, згадаємо історичний контекст коронаційної події. 95 років тому, у 1928 році, Папа Римський Пій XI коронував Самбірську ікону Папською короною. Урочистий акт коронації звершив владика Йосафат Коциловський у свято Успення Пресвятої Богородиці 28 серпня того ж року. Коронація ікони здійснюється тільки після визнання цієї ікони чудотворною, коли після ретельного дослідження звітується про численні чуда, пов'язані з даною іконою. Згадуючи 95-ту річницю коронації, ми цим виражаємо наше поклоніння та шанування Матері Божої і Її особливе місце в нашому житті та в нашому народі. Сьогодні Україна і світ переживають часи боротьби світла і темряви, добра і зла. Століттями український народ звертався до Богородиці про захист від ворога, але з 24 лютого 2022 року загроза від азійського рашистського агресора стала надзвичайно смертоносною. Та з нами Бог! Він дає нам обітницю: «Я покладу ворожнечу між тобою і Жінкою і між твоїм потомством та Її потомством. Воно розчавить тобі голову, а ти будеш намагатися ввіп’ястися йому в п’яту» (Бут. 3, 15). Богородиця завжди вберігає своїх вірних у їхній боротьбі зі злом, бо «Ще не чувано ніколи, щоб вона не помогла», – співаємо ми в нашій побожній пісні. Ось чому і сьогодні, у дуже скорботний час війни, ми молимось перед Самбірською чудотворною іконою про Її заступництво. Бо людський рід знає Її як помічницю покривджених, надію зневірених, убогих заступницю, засмучених утіху, недужих зцілення, грішних спасіння, всіх християн покров і прибіжище. Сьогодні перед чудотворною іконою тут, у Самборі, відзначаючи 95-ту річницю коронації, молімося до нашої Небесної Заступниці, щоб Вона, наша Мати, допомагала нам, заступалася там, де людська сила є безсилою. Просимо, щоб Пресвята Богородиця захистила нас, наших воїнів, покривджених від війни, Своїм могутнім омофором і вимолила у Свого Сина, а Господа нашого Ісуса Христа, перемогу над агресором московії і справедливий мир для України. Нехай божественна благодать торкне кожного з вас і наповнить відчуттям близькости Христа і Його Небесного Царства! Нехай Пресвята Богородиця донесе молитви всіх нас до Свого Сина та відкриє для нас Його вічне, милосердне, добре, визволяюче обличчя! А благодать Господа нашого Ісуса Христа, і любов Бога й Отця, і причастя Святого Духа нехай буде з усіма вами. Амінь + Ярослав 28 серпня 2023 року Божого,м. Самбір Детальніше...

Владика Ярослав: Боже милосердя безмежне до грішників, які щиро каються і навертаються на праведну дорогу

22 серпня 2023
  20 серпня владика Ярослав, єпископ Самбірсько-Дрогобицький, відслужив Божественну Літургію у Катедральному соборі Пресвятої Трійці, в м. Дрогобич. Детальніше...

Проповідь з нагоди Преображення Господа нашого Ісуса Христа (2023)

21 серпня 2023
«Це Син мій улюблений… Його слухайте»(Мт. 17, 5) Слава Ісусу Христу! Дорогі у Христі брати і сестри! Сьогодні ми урочисто святкуємо літургійний спомин Преображення Господнього – реальної події з життя Господа нашого Ісуса Христа, про яку нам розповідає Євангеліє. Земне життя нашого Спасителя добігало до завершення. Зближався час Його страстей і смерті на Голгофі, а разом з тим і випробовування віри Його учнів — майбутніх апостолів. Учні щиро вірили, що Ісус є обіцяний Месія, про Якого писали Мойсей і пророки. Однак Євангельські події вказують, та й самі апостоли пізніше признаються, що ця віра затьмарювалася в їх розумі від тих неправдивих поглядів на Месію, які ширили в єврейському народі книжники і фарисеї. Загальноприйнятою була думка, що Месія, прийшовши на землю, згуртує весь єврейський народ, переможе його ворогів і дасть своєму вибраному народові можливість насолоджуватись невимовним щастям на землі. Апостоли також були під впливом таких уявлень, а тому вони ніяк не могли погодитись з тим, що їх учитель, такий могутній і славний, може бути зневажений, скатований, розп'ятий… Тому Христос скріплював віру своїх учнів. Необхідно було явити учням Свою славу — ту славу, яку Він мав у Небесного Отця перед сотворенням світу. Ту славу, яка належала Йому як Синові Божому, одноістотному з Отцем і Святим Духом. Цю безмірну славу Сина Божого ми виразно добачаємо впродовж всього земного життя Ісуса Христа. Також у сьогоднішньому євангельському читання дізнаємось про неї: «…узяв Ісус Петра, Якова та Йоана, його брата, повів їх окремо на високу гору і переобразився перед ними: обличчя його засяяло, наче сонце, а одежа побіліла, наче світло. І ось з'явилися їм Мойсей та Ілля і з ним розмовляли…» (Мт. 17, 1-8). На думку святого Йоана Дамаскина, Ісус Христос узяв саме цих трьох, а не інших апостолів, тому, що Петро, який прилюдно визнав Христове Божество, мав почути потвердження цього визнання і від Небесного Отця; Яків мав стати першим єпископом Єрусалиму і першим з апостолів віддати життя за Христа; Йоан був улюбленим учнем Ісуса. Дякуймо Богові за те, що «дав нам привілей називати його Отцем». В Старому Заповіті знаходимо об’явлення Божого батьківства, однак, лише Ісус був тим, хто навчив нас взивати «Отче наш», бо саме в Христі Ісусі стаємо дітьми Божими. Як чуємо в сьогоднішньому євангельському уривку, Ісус преобразився перед Петром, Яковом і Іваном (пор. Мт.17,2). Через заслону людської природи об’явився Син Божий, «Світло від світла». І було це підтверджено голосом з неба (пор. Мт.17,5). Бог Отець сам вказує на Ісуса, Сина свого, як «Вибраного» (пор. Лк.9,35), не лише під час хрещення в Йордані, але і під час Преображення. На горі Тавор, подібно як і над Йорданом, залунав голос Отця: «Це – мій улюблений Син, що я його вподобав: його слухайте» (Мт.17,5). Коли Ісус втілився в лоно Марії Діви, то стався нашим братом, а ми всі, в Христі, стаємо «дітьми – синами та дочками в Сині», тому Бог влив в нас духа усиновлення (пор. Рим.8,15). Ця велика істина вимагає від нас конкретної відповіді вірою і життям. Преображення Господнє має глибокий богословський задум: воно вказує на життя вічне, яке перебуває поза нашим історичним і циклічним часом. Ця подія говорить нам про царство слави, преображення світу. Свідчення апостола Петра: «Господи, добре нам тут бути», – вказує на Царство Боже, яке прийшло в силі на землю на мить. Апостол Петро прагнув затримати його, але воно цьому світу не належить, тому й зникло, хоча й було в ньому. Тільки у другому приході Господа у славі Царство Боже прийде та існуватиме вічно, а на Таворі його чудесне видіння було хвилеве. Таким чином Преображення виявляє вільну волю Ісуса Христа до страждання, до входу в Єрусалим для хресної смерті. На Таворі заговорив апостол Петро й каже до Ісуса: «Учителю, добре нам тут бути! Зробімо ж три намети: тобі один, Мойсеєві один та Іллі один» (пор. Мк.9,5). Тоді і залунав голос: «Це Син мій возлюблений, слухайтесь його!» (Мк. 9,7). Це незвикле об’явлення Божого синівства Ісуса тривало досить коротко. Коли апостоли підвели свої очі, то не бачили вже нікого іншого, лише Ісуса: «А коли сходили вони з гори, наказав їм, щоб нікому не оповідали те, що бачили, аж поки Син Чоловічий не воскресне з мертвих», - описує євангелист Марко (Мк.9,9). Так ми чуємо разом з апостолами передречення воскресіння з мертвих. Чуємо про це разом з учнями, вирушаючи з ними в Єрусалим, де станемо учасниками терпіння і смерті Господа, що є ключовими подіями в історії спасіння людства. Ісус є не лише найвидатнішою особистістю людської історії, але й Сином Божим, є Еммануїлом, Богом-з-нами і Божественним приятелем, Який має слова життя вічного. Він є світлом в темряві. Ісус є нашою радістю, бо ж знаємо, як Він любить кожного з нас. Апостол Павло в Посланні до Римлян пише так: «Що скажемо на це? Коли Бог за нас, хто проти нас? Він власного Сина свого не пощадив, а видав його за всіх нас … Христос Ісус, який умер, ба й воскрес, що по правиці Божій, - він заступається за нас» (Рим.8,31-34). Ніколи, але особливо в хвилинах розгубленості і неспокою, коли життя і сам світ валиться, не забувайте про Христові слова: «Прийдіть до мене всі втомлені й обтяжені, і я облегшу вас. Візьміть ярмо моє на себе й навчіться від мене, бо я лагідний і сумирний серцем, тож знайдете полегшу душам вашим. Ярмо бо моє любе й тягар мій легкий» (Мт.11,28-30). На горі Тавор Небесний Отець свідчить про Ісуса Христа: «Це - мій улюблений Син, що я його вподобав: його слухайте!». Словами «Його слухайте!». Бог Отець посилає Ісуса Христа людству як єдиного і остаточного Вчителя. З повеління «Його слухайте!» випромінює повнота Божественної влади, а також повнота любові Бога до людини. Послух Ісусові є для нас не тільки обов’язком, який випливає з буття християнина, але й ласкою, привілеєм, даром. Він є Дорогою; йдучи за Ним, не заблукаємо. Він є Правдою; слухаючи Його, осягнемо правдиве визволення (пор. Йо. 8, 32). Він є Любов’ю, а отже, прагне виключно нашого добра, коли скеровує до нас своє слово. Він є Життям; слухаючи Його слово, маємо доступ до вічного життя, бо слово Його — «Дух і життя» (пор. Йо. 6, 63). У сьогоднішньому Євангелії також читаємо, що ставши свідками Таворського чуда учні впали обличчям до землі й вельми злякались. Тоді Ісус підійшов, доторкнувся до них і каже: «Устаньте, не страхайтеся!» (Мт. 17, 7). Дотик Бога усуває із людського серця збентеження і страх, та вливає до нього силу і відвагу. Божий дотик позбавляє людське життя стагнації, інертності і пасивності. Як часто чути ці слова в Святому Письмі: «Устань!». Господь каже до Мойсея на Синай пустині: «Устань вийди поперед людей … Ось я стану перед тобою там на скелі, на Хориві, і коли вдариш ти по скелі, вода зрине з неї, і люди питимуть (пор. Вих. 17. 5-7). «Устань та їж, бо далека тобі дорога», — сказав Божий Ангел Іллі. «Вийди з печери і встань на горі перед Господом», — закликав вже сам Господь до пророка (пор. 1 Цар. 19, 7- 11). Пророк Єзекиїл згадує своє пережиття зустрічі з Богом: «Рука Господня була там на мені і він сказав мені: «Встань, вийди на рівнину, і Я там говоритиму з тобою» (3, 22). «Встань, іди в Ніневію, оте велике місто, і проповідуй проти нього» — наказує Господь пророкові Йоні (1,2). «Встань, візьми Дитятко і Його матір, і втікай в Єгипет», — каже Ангел св. Йосифові (Мт 2, 13). «Встану і піду до мого батька», — вигукуй блудний син в хвилині прозріння (Лк 15, 18). «Встань і йди в Дамаск», — чує Савло, коли від Божого світла повалився до долу й осліп» (пор. Дії 22, 10). Кожного разу, коли відбувається щось важливе і вирішальне, людина мусить встати, піднестися, віддалитись від буденності. Завдяки прямій поставі людина може розмовляти з Богом віч-на-віч, як Мойсей на горі Синай. Вона виражає надзвичайну гідність покликання людини — бути партнером Бога, продовжувати Його діло сотворення і переображення створіння. Постава стояння на ногах є водночас поставою слухання і готовності сповняти волю Божу. Преображення Господнє належить до одних з найбільш подій в земному житті Ісуса Христа. Своє Божество Ісус приховував під виглядом тіла, затаював свою славу перед людським оком, а на горі Тавор Господь являється апостолам Тим, Ким справді був - Богом. Тому й пише Євангелист Йоан: «І ми славу Його бачили, - славу Єдинородного від Отця, повного благодаті та істини» (Йо. 1.14). Цим прославленням Ісус хотів зазначити, що тим, хто слідуватиме за Ним на Голготу, їм на кінці важкої дороги розкриється незрівнянне щастя – з терпіння зрине спасіння. Тож завдання людини – стриміти до звершеного переображення свого життя, щоби з хмарних земних низин завітати до світлих, небесних вершин, тобто до місця всякого добра. Із сьогоднішнього Євангелія також бачимо, що саме під час молитви здійснюється оце Таворське чудо і Христос осяюється славою Божества. Тому і для нас щоденна щира молитва, приватна чи спільнотна у Божому храмі, повинні стати джерелом благодаті та духовного очищення. І це є нагода кожному із нас почути в глибині душі постійний та люблячий голос Небесного Отця: „Ти є син (дочка) мій улюблений, котрого я вподобав!” Добра й уважна молитва робить нас дітьми Божими, захоронює від байдужості та духовного очерствіння. Дорогі у Христі, наша рідна Церква так глибоко ввійшла в нашу історію, ментальність,  традиції, культуру, так тісно сплелася з усіма проявами нашого життя – родинного, громадського і національного, що стала неначе душею народу. Ця Церква захоронила наш народ від духовної загибелі під час довголітнього поневолення і жахливих переслідувань. Те, що ми сьогодні збереглися як окремий народ, що не заломалися, не розплилися в чужому морю все це завдячуємо в першій мірі УГКЦ. Сьогодні, коли святкуємо 85 річницю храму у вашому селі, хочу наголосити на тому, що він був і залишається духовною святинею, місцем Божої присутності, домом молитви, школою української національної свідомості. Немає більшої виховної сили, ніж сила Церкви в якій діє сила Божа. То вона виховує народ та вщеплює у душу людини ті християнські чесноти, які зроблять з неї доброго і мудрого громадянина. Погляньмо на плоди фруктових дерев, які ми приносимо для освячення на свято Преображення. Зовсім недавно вони були маленькими та непридатними до споживання, але під дією сонця та вологи вони дозріли та стали смачними. Під дією молитви і ми стаємо іншими, наповнюємо своє життя Божими чеснотами. Не забуваймо також і про ті життєдайні середники нашого преображення, котрими є Святі Тайни, а зокрема Сповідь та Причастя. Кожна Свята Літургія – це та Таворська вершина, на якій ми можемо зріти сяйво Божого Царства. Приступаючи до Господньої трапези, кожен стає причасником життя Божого, сповнюється радістю від участі в Божій славі та власного внутрішнього преображення. Стараймося, аби разом з плодами, що ми їх сьогодні принесли до храму на освячення, ми також віддавали Господеві гідні плоди нашого побожного життя. Нехай вони будуть покладені в скарбницях Небесного Царства. Також просімо нашого Господа, щоб Він і надалі проявляв свою силу в нашому народі. Молімся за наших воїнів захисників, усіх тих які зараз, жертвують власним життям боронячи нашу Батьківщину. Просімо, щоб Господь укріпив нашу віру у наших щоденних випробуваннях. А благодать Господа нашого Ісуса Христа, і любов Бога і Отця, і причастя Святого Духа нехай буде з усіма вами! Амінь! + Ярослав 19 серпня 2023 року Божого,с. Унятичі, Лішнянського д-ту Детальніше...

Відбулася проща до Української Кальварії [фото]

15 серпня 2023
13 серпня відбулась загальноєпархіальна проща до Української Кальварії в с. Губичі, що на Старосамбірщині. Урочисту Літургію відслужив владика Ярослав, єпископ Самбірсько-Дрогобицький, у співслужінні о. Павла Коляси (декана Добромильського), о. Михайла Николина (декана Старосамбірського), ієромонаха Юстина Бойка, ієромонаха Никодима Гуралюка, о. Євгена Карпінця (адміністратора відпустового місця) та священиків Самбірсько-Дрогобицької єпархії. Богослужіння молитовним співом супроводжував хор храму св.Андрія Первозванного із Добромиля (регент Надія Яворська). Детальніше...
<< Початок < Попередня 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 Наступна > Кінець >>
Сторінка 7 з 135

banner

Про музей
д-р Роман СМИК,
співзасновник музею:

Павло Пундій, Лука Костелина. Життєвий шлях Романа Смика
Марія Климчак. Світлій пам'яті Доктора Романа Смика


З ЖИТТЯ МУЗЕЮ

Виставки, які відбулися в музеї
Раритети музею
Гості музею
Відгуки гостей
Фотогалерея музею
Фільм "Єпархіальний музей"

КОНТАКТИ

Директор музею:
Тарас Шафран,
учитель історії та українознавства
Моб.: 097-661-40-47
shafran.ts@gmail.com
Skype: muzzey4

Адреса:
Львівська  обл.,
м. Трускавець,
вул. С. Бандери, 19.

Тел.: (03247) 6-85-91

Час роботи музею:
10:00-18:00
Вихідні: Субота, Неділя
Вартість квитків: пожертва

^ Догори