Послання Синоду Єпископів Києво-Галицького Верховного Архиєпископства УГКЦ про подолання моральної недуги корупції

Не викривляй закону, не дивися на особи і не бери дарунків, тому що дарунки засліплюють очі мудрих і перекручують справу правих (Второзаконня 16, 19). Дорогі в Христі! Уже два роки поспіль наше суспільство йде шляхом, започаткованим Революцією гідності. Це шлях внутрішнього преображення і очищення, породжений щирим поривом молоді, що вийшла на майдани України восени 2013 року. Це шлях, який скропила своєю кров’ю Небесна сотня. Цим шляхом українці продовжують іти, незважаючи на зовнішню агресію, бо на нашій сторожі стоять відважні захисники: воїни, медики, волонтери. Проте на цій дорозі державного і суспільного будівництва є ще чимало перешкод, не тільки зовнішніх, але і внутрішніх. Однією з найбільших внутрішніх загроз є корупція, яка в сучасних умовах гальмує розвиток економіки та громадянського суспільства, навіть більше – несе загрозу самій національній безпеці нашої держави. Корупція в Україні набула ознак системного явища, яке поширює свій негативний вплив на всі сфери суспільного буття, дедалі глибше вкорінюючись у повсякденному житті як основний, швидкий та найбільш дієвий, але водночас – протиправний, засіб вирішення питань чи досягнення певних цілей. Особливістю корупції є те, що вона боїться прозорості, згідно зі словами Святого Писання: «Хто чинить зло, ненавидить світло, тож і не йде до світла, щоб не виявились діла його» (Ів. 3, 20). У нашому суспільстві існує потужний запит на прозорість діяльності державних установ, проведення судової реформи та боротьби зі злом корупції у всіх гілках державної влади. Нам прикро констатувати, що злочинні корупційні схеми, які формувалися десятиліттями, існують і сьогодні, продовжуючи свою спустошливу дію. Це створює середовище підозри і недовіри серед людей, прирікаючи їх до життя у страху та непевності. Церква завжди була і буде разом зі своїм народом, щиро підтримуючи його шляхетні прагнення будувати своє майбутнє на основі чесності, справедливості та прозорості. Вона не може бути байдужою до ран суспільства, оскільки це суспільство є немовби її тілом. Рани суспільства – це також рани Церкви. Тому нинішнім Посланням прагнемо дати короткий аналіз цього згубного явища в нашому українському суспільстві та вказати на можливі шляхи його подолання з погляду віруючої людини та у світлі соціального вчення Вселенської Церкви. Моральне зло корупції «Корупція» – слово латинського походження, що означає «псувати», «завдавати шкоди», «руйнувати», «викривляти», «фальсифікувати». Це не якась одноразова дія, а стан. У Катехизмі «Христос – наша Пасха» наша Церква навчає, що «корупція – суспільно небезпечне явище, а з християнського погляду – гріх» (п. 967). «Корупційну дію вчиняють як ті, що вимагають хабара та приймають його, так і ті, що пропонують хабар і дають його» (п. 966). «Християнин не може брати участі в корупційних діях і не повинен мовчати, коли це роблять інші» (п. 967). Рівень корупції є своєрідним показником морального стану суспільства в цілому та кожної особи зокрема. Може з’явитися ілюзія, що корупція полегшує життя, але вона повільно руйнує суспільний організм та серця людей. Одним із проявів корупції, що дуже поширений у нашому суспільстві, є хабарництво. Воно полягає в одержанні дарів у двох випадках: або за послугу, яку ми відповідно до свого стану чи своєї посади зобов'язані комусь надати; або за послугу, яку згідно із законодавством ми не маємо права надавати. Це поведінка, що спрямована на отримання неправомірної вигоди. Будучи гріхом, хабарництво «затруює співжиття між людьми і загороджує шлях до спасіння». При цьому слід наголосити, що корупційну дію вчиняють як ті, що вимагають хабар і приймають його, так і ті, що пропонують хабар і дають його. Що ж дає початок корупції? В Євангелії від Матея Божественний Учитель застерігає своїх учнів: «Не збирайте собі скарбів на землі, де міль і хробацтво нівечить, і де підкопують злодії і викрадають. Збирайте собі скарби на небі, де ні міль, ані хробацтво не нівечить, і де злодії не пробивають стін і не викрадають. Бо де твій скарб, там буде і твоє серце» (Мт. 6, 19-21). Тож згідно з Господніми словами, першопричиною корупції є гріховна прив’язаність людського серця до тлінних і минущих благ світу цього, які людина помилково вважає своїм справжнім скарбом, живучи так, начебто Бога немає. Про це говорить і святий апостол Павло, вбачаючи саме в грошолюбстві корінь усякого зла, включно з віровідступництвом: «А ті, що хочуть багатіти, впадають у спокусу та в тенета, і в безліч бажань безглуздих та шкідливих, що штовхають людей у прірву та погибель. Бо корінь усього лиха – грошолюбство, до якого деякі вдавшися, від віри відбились і прошили себе численними болями. Ти ж, чоловіче Божий, утікай від цього» (1Тим. 6, 9-11). Святіший Отець Франциск у своїй книжці «Зцілитися від корупції» підкреслює, що скорумпована особа «не знає ні братерства, ні приязні, для неї існують лише співучасники». Корумповане суспільство поступово розхитується та розпадається, у ньому втрачається розуміння загального блага. Таке суспільство перетворюється на набір ватаг, де переважають кумівство і клановість. У суспільстві, позначеному корупцією, відповідальними за це явище є всі його члени. Проте чи не найбільшу відповідальність як у виникненні корупції, так і в її поширенні мають ті, хто в особливий спосіб покликаний служити загальному добру – державна влада та представники політичної спільноти. На органах державної влади лежить перша відповідальність за здійснення заходів щодо оздоровлення суспільного організму від цієї смертоносної недуги та створення таких умов, які б унеможливлювали виникнення чи поширення цього руйнівного явища. На всіляку підтримку та похвалу заслуговують ті свідомі та чесні громадяни, які не погоджуються на гріх корупції та - нерідко з великими невигодами чи навіть і ризиком для себе - встають до боротьби проти цього морального і суспільного зла. Церква підтримує також різні суспільні ініціативи та громадські організації, які об’єднують чесних і принципових людей задля протидії та поборення явища корупції в нашому суспільстві. Вельми похвальним було б, якщо б такі групи поставали в середовищах, які найбільше податливі на гріх корупції, наприклад: у судовій системі, у сфері медицини, у правоохоронних органах, у митній та податковій службі, а особливо – у ділянці освіти, оскільки цей гріх в освітніх закладах має чи не найбільш згубні наслідки, бо сіє моральне спустошення в молодих душах, відбираючи їм надію та деморалізуючи їх. Створюючи такі «простори чесності», працівники цих сфер не лише відмежувалися б від співучасті у структурах гріха, а й допомогли б іншим людям, часто залежним від їхніх послуг, не піддаватися спокусі хабарництва та інших корупційних дій. Утім, як показує досвід різних країн, подолати корупцію неможливо лише за допомогою громадських ініціатив, зовнішнього примусу чи каральної сили державного закону. Зцілення від цього гріха та преображення людського серця можливе тільки через визвольну силу Божественної благодаті та відкритість людини до Бога, який милосердиться над нею. Тому Церква кличе своїх вірних до навернення задля подолання цього зла через витривалу співпрацю з благодаттю Святого Духа, який здатний очистити людське серце і таким чином відновити «лице Землі» (пор. Пс. 104, 30). Зцілення від корупції Боже Слово навчає нас, що саме в людському серці знаходиться зародок корупції як морального зіпсуття людини, що проявляється опісля цілою низкою гріхів в особистому та суспільному житті. В Євангелії знаходимо безліч прикладів корумпованих діячів - від Ірода та Іродіади аж до Юди, котрий задля тридцяти срібняків продав самого Спасителя. Однак маємо і приклади грішників, котрі каються і стають здатними подолати нечесний спосіб життя, зокрема ідеться про митарів Закхея та Матея. Різниця між цими двома групами біблійних персонажів полягає в тому, що останні, на відміну від перших, відкриті до Божого милосердя, бо свідомі власної слабкості, і готові прийняти дар зцілення. Особливим простором, в якому діє Господня благодать у людському житті, є сумління кожної чесної особи. За словами Отців Церкви, сумління є голосом Божим у душі людини. Цей голос будить нас, робить нас вразливими до добра й зла та здатними приймати рішення, згідні з Божою волею щодо нас і наших ближніх. Якщо ж це внутрішнє осердя, яке Святе Письмо ще називає серцем, є морально знищеним, то стає закам’янілим і людина часто вже не відчуває, що корупція є злом. Проте Господь не мовчить. Він промовляє до нас і надалі, закликаючи до покаяння та обіцяючи здійснити таїнственну переміну нашого серця, оздоровче преображення всієї нашої істоти. Про таку переміну кам’яного серця на серце, чутливе до Божого закону, говорить пророк Єзекиїл: «Я дам їм нове серце й вкладу в них новий дух, я вийму з їхнього тіла камінне серце й дам їм серце тілесне, щоб вони за моїми заповідями ходили та моїх законів пильнували і їх виконували. Тоді вони будуть моїм народом, а я буду їхнім Богом» (Єз. 11, 19-20). У цій визвольній мандрівці навернення і очищення людського серця важливу роль мають досвідчені наставники – душпастирі. Вони від Божого імені покликані промовляти до людських сумлінь і сердець, просвічувати їх Господньою наукою та оздоровлювати у Святих таїнствах. Цю свою пророчу місію об’являти і нагадувати людям Божу правду, закликати їх до навернення та покаяння Церква покликана виконувати завжди, надто тоді, коли темрява гріха стає особливо густою та загрозливою. Словами апостола Павла, скерованими до Тимотея, Церква нині звертається до всіх душпастирів, закликаючи їх до ревного проповідування вірним Слова Божого, до передавання їм здорової євангельської науки: «Проповідуй слово, наполягай вчасно і невчасно, картай, погрожуй, напоумлюй із усією терпеливістю та наукою» (2 Тим. 4, 2). Апостол народів  був переконаний у преображальній силі Слова Божого, бо й сам, будучи у в’язниці, посеред ночі у видінні почув скеровані до нього слова самого Господа: «Не бійся, говори лиш, не мовчи, бо я з тобою, і ніхто не нападе на тебе, щоб тобі завдати лиха…» (Ді. 18, 9-10). Особливою лічницею людського сумління від усякого гріха є Святе Таїнство Сповіді. У цьому Таїнстві наш Спаситель, за посередництвом служіння свого священика, як той євангельський милосердний самарянин, виливає оздоровчі потоки Божого милосердя на наші рани, допомагаючи нам двигнутися з неволі грішних звичок, і дарує нам необхідну благодать, щоб протистояти руйнівній силі скорумпованого суспільства. Кожен віруючий, перш ніж приступити до Покаяння, нехай зробить щирий іспит сумління перед Господнім обличчям, щоб з’ясувати, чи часом не завинив проти суспільної справедливості та любові до ближнього через участь у корупційних діях, через створення корупційних схем чи сприяння їм, через давання, приймання або вимагання хабарів тощо. Усвідомлення свого гріха – це  ознака живого сумління і перший крок до зцілення. Відтак смиренне визнання гріха перед Богом у присутності священика в Таїнстві Сповіді має супроводжуватися щирим прагненням розірвати з цим гріхом та готовністю великодушно виправити завдану іншим людям та всьому суспільству шкоду. А душпастирі нехай чувають над сумлінням своїх вірних та під час уділення Таїнства Покаяння звертають увагу каяників на гріх корупції, пояснюючи його велику небезпеку, яка в деяких випадках може навіть стати перешкодою для спасіння їхньої безсмертної душі. Окремим завданням церковної спільноти є молитися за людей, поневолених гріхом корупції. Добрим почином у змаганні за очищення суспільства від цього зла можуть стати парафіяльні «Книги чесності», в яких будуть записані імена людей, котрі добровільно та урочисто відмовляться від давання та приймання хабарів чи здійснення інших корупційних дій. Бо ж найкращою і найбільш ефективною відповіддю з боку християн на гріхи грошолюбства, хабарництва й нечесності стане утвердження у своїх середовищах життя і праці духу євангельської любові до ближнього, дієвої солідарності з убогими та відповідальності за загальне добро всього українського суспільства. Щоб бути «світлом для світу» посеред темряви гріха, закликаємо душпастирів, монашество та всіх мирян Церкви зробити все від нас залежне, щоб наші церковні спільноти і структури стали взірцем прозорості й чесності, духовно-моральним простором, вільним від корупції в будь-яких її проявах. Відчуваючи відповідальність перед Богом за майбутнє нашого народу, усе суспільство має об’єднати свої зусилля для духовного і морального преображення, в якому силою благодаті Духа Святого кожен стає опорою всім іншим. У здійсненні цього завдання ми не  самотні, ми не покинуті напризволяще. Той, хто відчуває зневіру та відчай, має почути Христовий докір: «Маловіре, чого засумнівався?» (Мт. 14, 31). Наш Господь і Спаситель неодмінно допоможе нам збудувати міцну і процвітаючу державу, якщо кожен із нас, відповідно до свого життєвого завдання і покликання, буде посвячуватися цій благородній меті. Господь на цьому шляху запевнює нам свою божественну благодать, яка «завжди недужих оздоровлює і те, що їм недостає, доповнює», а свята Церква закликає нас до великодушності словами великопісної молитви: «Постивши, браття, тілесно, розпочнімо й піст духовний: розв’яжімо всякий союз неправди, усуньмо несправедливе ярмо, накинуте на ближнього, розірвімо всякі несправедливі угоди. Даймо голодним хліб, а бездомним притулок, щоб удостоїтися нам великої благодаті в Христа Бога». Бажаючи всім відваги та витривалості на цьому шляху оновлення, призиваємо на всіх благословення всемогутнього Бога - Отця, і Сина і Святого Духа!   Від імені Синоду Єпископів Києво-Галицького Верховного Архиєпископства УГКЦ + СВЯТОСЛАВ Дано у Львові-Брюховичах, 6 квітня 2016 року Божого, у день Святих пророка Захарії та святителя Артемона, єпископа Селевкії Пісідійської Отцям-душпастирям доручаємо зачитати вірним це Послання після кожної  Божественної Літургії в П'яту неділю Великого посту, 17 квітня цього року Детальніше...

Послання Блаженнішого Святослава до духовенства і вірних УГКЦ та всіх людей доброї волі з нагоди Року Божого милосердя

Милосердя й вірність зустрінулися разом, справедливість і мир поцілувались між собою (Пс. 85, 11). Погляд, скерований до Бога, «багатого милосердям» (пор. Еф. 2, 4) Дорогі в Христі! Відповідаючи на заклик Святішого Отця Франциска, Папи Римського, та взявши до уваги рішення Синоду Єпископів УГКЦ, ми започаткували в нашій Церкві Святий рік Божого милосердя, що триватиме від 8 грудня 2015 року до 26 листопада 2016 року Божого. Зазвичай такі Святі роки (їх ще називають Ювілейними) відбуваються в Католицькій Церкві кожні 25 років. Але бувають і Надзвичайні ювілеї, пов’язані з певними особливими датами церковної історії або ж присвячені особливим правдам віри, що їх Церква прагне в такому році наблизити до своїх вірних. Саме таким надзвичайним є і нинішній Ювілейний рік, проголошений Папою Франциском, бо він не відповідає хронологічному ритму церковного календаря, а присвячений одній із найважливіших правд християнського об’явлення – Божому милосердю. Ювілейний рік називають іще Святим роком, бо він, окрім того що знаменує якісь важливі віхи в історії Церкви, є ще могутнім стимулом та закликом до святості, що його Церква скеровує до  вірних. Щоб цей заклик був якнайбільш дієвим, Церква у Святому році особливо наголошує на примиренні й наверненні, а отже – на таїнстві Покаяння, або Сповіді. Важливим елементом цих років є також паломництва до римських базилік, цього ж року ще й до всіх катедральних храмів та вибраних святинь і відпустових місць у кожній єпархії. Згаданим святиням на час тривання Ювілею Вселенський Архиєрей уділяє особливі привілеї та духовні дари, яких сподобляються прочани, котрі прибувають до цих храмів, з вірою моляться в них і приступають до святої Сповіді та святого Причастя. Святіший Отець Франциск, пояснюючи причини проголошення цього Святого року, сказав таке: «Я часто задумувався над тим, як Церква могла б зробити більш промовистою свою місію бути свідком Милосердя. Це шлях, який започатковується духовним наверненням; і ми повинні пройти цей шлях. Тому я вирішив оголосити Надзвичайний ювілей, центром якого було б Боже милосердя. Це буде Святий рік милосердя. Ми будемо жити ним у світлі Господніх слів: “Будьте милосердні, як Отець” (пор. Лк. 6, 36). І це стосується особливим чином сповідників! Потрібно так багато милосердя! (…) Я переконаний, що вся Церква, яка так потребує милосердя, тому що всі ми грішні, зможе віднайти в цьому Ювілеї радість, щоб відкрити і зробити більш плідним милосердя Боже, яким усі ми покликані принести потіху кожному чоловікові й кожній жінці наших часів». Щоб глибше зрозуміти сенс і значення цього Святого року, заохочуємо всіх прочитати буллу Святішого Отця «Обличчя милосердя». У нашому попередньому Посланні з нагоди відкриття Року Божого милосердя в УГКЦ ми зосередилися на тому, як нам краще пережити благодать цього Року в глобальному контексті нашої Церкви. А в цьому документі прагнемо звернути більшу увагу на деякі аспекти Ювілейного року, які можуть стосуватися нашої Церкви на поселеннях і, особливо, в Україні. Отож упродовж цього Ювілейного року разом з усією Вселенською Церквою ми маємо намагатися краще пізнати і пережити таїнство Божого милосердя, щоб самим стати дієвими знаками і знаряддями Божого милосердя в нинішньому світі. А наш світ і справді дуже потребує Божого милосердя! Святий Павло зауважує, «де збільшився гріх, там перевершила ласка» (Рим. 5, 20). Перефразовуючи ці слова апостола народів, можемо сказати: що далі світ відходить від Бога і що сильніше відчувається в ньому дія злих сил, які сіють ненависть, агресію, несправедливість і немилосердя, - то більше потребує Божого милосердя. Зайве нагадувати, що й наша українська дійсність з її тривалими змаганнями проти структур зла і несправедливості аж волає до неба про справедливість, а отже – про милосердя. Цей заклик співзвучний із прагненнями Господа Ісуса, який, відповідаючи на закид фарисеїв, що Він, мовляв, спілкується з грішниками та митарями, відповів: «Здорові не потребують лікаря, лише хворі. Ідіть, отже, і навчіться, що значить: Я милосердя хочу, а не жертви. Бо я прийшов кликати не праведних, а грішних» (Мт. 9, 12-13). Ми ще не зцілилися від глибоких ран, що їх полишив за собою комуністичний терор, як наш національний організм був атакований новими вірусами, котрі несуть із собою нові смертельні загрози: корупцію, триваюче вбивство ненароджених, розхитування фундаментів родинного життя, наркоманію, алкоголізм та інші залежності, спричинене масовою міграцією соціальне сирітство. Окремою причиною волання до неба про милосердя є війна, яку принесла на нашу землю зовнішня агресія проти нашої держави. Зруйновані міста і села, покалічені людські долі, невинно вбиті молоді життя – усе це є відкритою раною, яка кривавить на національному тілі України й потребує зцілення. Ми твердо переконані, що тільки Боже милосердя може стати дієвим ліком від наших особистих, родинних і загальнонаціональних ран та недуг. У Господі, який є Лікарем душ і тілес, - джерело надії українського народу, як і джерело спасіння для всього людства. Тож скеруймо нині свій погляд на Ісуса, щоб від Нього навчитися, що означає вислів «Я милосердя хочу, а не жертви», щоб з Його науки почерпнути світло розуміння таїнства Отця, який є багатим на милосердя; щоб з Його прикладу пізнати, як ми маємо ставати видимим знаком і знаряддям милосердя Божого для наших ближніх. «Хто бачив Мене, той бачив Отця» (Ів. 14, 9): Ісус являє нам обличчя милосердного Отця Таїнство Бога є незбагненним для людського обмеженого розуму. Людина своїми силами неспроможна вповні зрозуміти Господню мудрість, силу і любов. Та Бог не забажав залишатися навіки «Богом утаєним», а милостиво об’явив себе у своєму воплоченому Сині – Ісусі Христі. Іван Богослов стверджує це у своєму Євангелії, яке читаємо великоднього ранку, такими словами: «Бога ніхто ніколи не бачив. Єдинородний Син, що в Отцевому лоні, Той об’явив» (Ів. 1, 18). Бог, про якого старозавітні пророки говорили як про «милосердного і милостивого, повільного до гніву і повного ласки та правди» (пор. Пс. 86, 15;  145, 17), «довготерпеливого і многомилостивого» (Ів. 4, 2), в Ісусі Христі явив усю повноту своєї любові і свого милосердя до впалої людини. Ісус відкриває нам обличчя милосердного Отця, коли розповідає притчі про милосердного самарянина, про загублену вівцю чи про блудного сина. Але ще більше дає відчути Боже милосердя своїми спасенними діями стосовно грішної та знедоленої людини. Він прощає грішникам, не засуджуючи і не відкидаючи нікого; виявляє милосердя до вбогої вдови, нещасного батька та начальника синагоги, рятуючи їхніх дітей від опанування дияволом і від смерті; кличе до себе всіх втомлених та обтяжених, обіцяючи їм спокій, безпеку і блаженство біля свого Серця (пор. Мт. 11, 28). Приносячи себе в жертву за грішний людський рід, Ісус Христос простягає руки до своїх розпинателів, до кожного з нас, пропонуючи своє милосердя, виливаючи його зі свого пробитого боку. На Голгофі Боже милосердя тріумфує над людською злобою і ненавистю, і саме з цього місця воно починає свій тріумфальний похід дорогами людської історії, притягаючи до Божественного Серця мільйони людських душ, щоб збулися пророчі слова самого Господа Ісуса: «Я ж коли від землі буду піднесений, усіх притягну до себе» (Ів. 12, 32). Як добре було б, щоб саме цього Року ми новим поглядом і новим серцем прийняли це радісне послання милосердя Божого, що його звіщає нам Боже Слово! Як добре було б, якби ми дозволили, щоб ця благовість про Боже милосердя очищувала наші почуття і погляди, формувала наші думки й переконання, скеровувала наші прагнення та мотивації! Запрошуємо всіх вас, дорогі в Христі, до спільної мандрівки сторінками Божого милосердя, що їх звіщатиме нам упродовж літургійного року Боже Слово! На цих сторінках ми відкриємо обличчя Бога – милосердного Отця, яке сяятиме у словах і ділах Ісуса Христа, довершеними силою й діянням Святого Духа. Звертатимемо нашу увагу, зокрема, на ті євангельські читання, в яких тема Божого милосердя звучить з особливою силою. Ідеться про весь цикл неділь, що випереджували Великий піст, і біблійні читання, над якими ми вже мали нагоду роздумувати, а також про неділі, в яких Євангелія розповідають про зцілення недужих, про прощення гріхів, про діла милосердя стосовно ближнього тощо. Щоб полегшити цю мандрівку євангельськими сторінками, Церква-мати подаватиме опрацьовані екзегетичні та катехитичні матеріали, скористатися якими ми запрошуємо всіх вірних і душпастирів. Святі таїнства – потоки милосердя Божого для грішної людини У розп’ятому Христі  ми споглядаємо зневажену і відкинену Божу любов, яка не мстить, а відповідає милосердям і тим самим перемагає людську злобу й людський гріх. У той  момент, коли один із вояків проколов Йому списом бік і з цього пробитого боку відразу потекли кров і вода (пор. Ів. 19, 34), Бог показав усю потугу своєї Любові, яка, віддаючи життя, дарує життя іншим. У крові й воді, що витекли з пробитого боку Спасителя, Отці Церкви вбачали початок Святих таїнств, завдяки яким Боже милосердя досягає грішної людини. Ми особисто і безпосередньо доторкаємося до таїни Божого милосердя передусім у таїнстві Хрещення. Адже саме в цьому таїнстві виливаються на нас спасенні потоки Божої благодаті, яку вислужив нам Господь Ісус своєю хресною смертю і воскресінням. Христос визволив нас від ворожої неволі, зняв з нас гріховну ветхість та обновив нас на життя вічне, – як про це свідчать слова віри, уміщені в Чині Хрещення. Коли ж ми – через неміч людської природи і підступи та хитрощі диявола – знову впадаємо в гріх, оскверняючи непорочну одіж Хрещення, Господь виявляє нам своє милосердя, закликаючи до покаяння, отого «працьовитого Хрещення», яке довершується в таїнстві Сповіді. Окрім цього, Боже милосердя в особливий спосіб наближається до людини ще й тоді, коли вона є слабкою тілесно, через недугу. У таких обставинах Господь простягає свою милосердну руку, помазуючи немічне тіло олією милосердя в таїнстві Єлеопомазання. Це таїнство несправедливо вважалося впродовж довгого часу таїнством умираючих, тож багато хто навіть із практикуючих християн зволікав із його прийманням, мовляв, ще не вмирає. Насправді ж це Єлеопомазання – це таїнство не «на смерть, а на життя», воно дане людині, щоб скріпити й відновити її душевні й тілесні сили через прощення гріхів і подолання Божою благодаттю тілесної недуги. Тож цього Святого року ми бажали б, щоб душпастирі звернули особливу увагу на уділення згаданих Святих таїнств, зокрема Покаяння. У кожному храмі нехай буде визначено час упродовж дня, коли вірні зможуть без перешкод висповідатися. Священики мають охоче служити вірним у цьому таїнстві, пам’ятаючи, що саме в цій послузі найкраще проявляється душпастирська ревність священика. Усіх вірних також закликаємо приступати якомога частіше до «престолу благодаті», яким є таїнство Покаяння. Нагод для цього упродовж церковного року є багато: час постів, храмовий празник, власний день народження чи іменини, проща до відпустового місця тощо. До Божого милосердя слід прибігати якнайшвидше особливо тоді, коли сумління не спокійне через важкий, смертельний гріх чи поважну провину супроти Бога, ближнього, себе самих чи сотвореного Богом світу. Доречним буде тут нагадати відомі слова св. Августина про те, що «людською річчю є грішити, Божою річчю – покаятися, але диявольською – у гріхах тривати». Святий рік – це час покаяння і навернення. Це Рік відвернення від нас Божого гніву і призивання над усім народом Божої милості й милосердя. Дорогою, якою Господнє милосердя досягне народу, нехай стане серце кожного з нас, «серце сокрушенне і смиренне» (Пс. 50), серце, повне каяття, а воднораз і щирого бажання почати жити у згоді з Божим законом, з Божою волею. Словами праведного митрополита Андрея закликаємо якнайповніше скористати з благодатей цього Святого року: «Се час святий, час великої ласки Божої! Як зумієте, за ласкою Божою, з того часу добре скористати, то ювілей сей не мине без великого для цілого народа хісна... З новим століттєм зачнеся нове життя, і з Богом зачата праця увінчається тривалим успіхом. Щоби дійти до того відновлення і відродження, мусимо всі в тім році ювілейнім прибігати до керниці живої води, котру нам отвирає Провидіння Боже» (Пастирське послання «О Ювілею», 21 червня 1901 року). «Божа доброта веде до покаяння» (Рим. 2, 4): суспільне навернення задля преображення країни і світу Заклик до покаяння стосується не тільки кожного християнина, кожної людини зокрема. Він не менш актуальний і щодо спільнот, цілих народів. Ми, як народ, теж потребуємо спільнотного очищення і навернення до Бога. Адже на тілі нашого народу так багато виразок, ран; ми носимо в нашому національному тілі багато недуг, від яких конче потребуємо зцілитися через покаяння і справжнє навернення. Корупція, що проникає чи не в усі сфери нашого національного буття, несправедливість у судах, нечесність у праці, алкоголізм і наркоманія, подружні зради і неморальність, вбивство ненароджених, хижацьке ставлення до природи – ось, на превеликий жаль, далеко не повний список тих національних недуг, які послаблюють життєві сили нашого народу, завдаючи непоправних втрат теперішнім і прийдешнім поколінням. Навернення – означає радикальне відречення від гріха в різних його постатях та щире бажання виправити зло, яке було заподіяне. Тому охорона життя від зачаття до природної смерті, пошанування подружжя як нерозривного союзу чоловіка і жінки, захист і пропагування сімейних цінностей, повага до гідності кожної без винятку людини, утвердження справедливості в судовій системі, плекання духовності й культури народу, турбота про навколишнє Богом дане середовище – це завдання, які стоять перед українським суспільством і які має зробити своїми легітимно обрана державна влада різного рівня. Такими діями віруюча людина виявить своє щире прагнення до навернення, а влада покаже готовність дбати про справжнє добро народу та запевнити йому щасливе і Богом благословенне майбуття. Утім, ми надалі можемо констатувати наявність у нашому народі як симптомів давніх власних недуг, так і проявів нових негативних явищ, що їх дехто намагається представити як «європейські цінності» та нав’язати нашій українській дійсності. Як християни, мусимо визнати однозначно: якщо якась теза чи ініціатива суперечить Божому і природному законові та євангельській науці, то вона не може претендувати на назву «цінність», радше її слід вважати елементом ідеології, яка в підсумку неминуче призведе до приниження людини, заперечення найглибшої правди про неї і стане новим рабством та поневоленням. Наш народ виконає своє покликання і свою місію в розбудові нашого спільного європейського дому, до якого ми належимо історично й духовно, не тоді, коли намагатиметься будь-яким коштом сподобатися сильним цього світу, а тоді, коли справді обере джерелом своєї сили і натхнення Боже Слово та, не соромлячись своєї ідентичності, привнесе до спільної скарбниці те, що від віків становило його непорушні фундаменти, – живу християнську віру й автентичну духовність. Однак, щоб так сталося, ми мусимо самі стати на дорогу духовного преображення та оновлення. Ми вбачаємо в неодноразових спробах нашого народу стати на захист своєї гідності й свободи віяння Духа Божого на нашій землі, – Духа, який кличе до свободи дітей Божих після десятиліть чужинецького поневолення. Проте ці віяння Святого Духа не повинні бути зведені нанівець сумнівними псевдоєвропейськими ідеологіями чи безвідповідальними політиками всередині країни. Навпаки, їх слід очищати у світлі Божого Слова та дозволити, щоб вони докорінно змінювали нас самих, а через нас – усе наше ближче і дальше довкілля. Саме до цього кличе нас Господь устами свого пророка Осії: «Ходіть, до Господа повернімося: бо він розірвав, він і загоїть; він ударив, він і рани перев'яже. Через два дні він оживить нас, на третій день на ноги нас поставить, і будемо перед ним жити. І спізнаваймо, намагаймось Господа спізнати; його прибуття певне, як зірниця, як дощ, він до нас прийде; немов весняний дощ, який зрошує землю… Бо я бажаю милости, а не жертви; і знання Бога – над всепалення. Вони ж, як люди, союз порушили і зрадили мене там. Гілеад – місто злочинців, вкрите слідами крови. Неначе зграя розбишак, що на людей чигає, отак священиків ватага вбиває на шляху сихемськім. Вони мерзоти чинять!» (Ос. 6, 1–3. 6–9). Господь не пошкодує для нас і для всього Європейського континенту своєї милості, якщо ми справді відмовимося від «мерзот і злочинів», якщо «намагатимемось пізнавати» Його закон, бажання Його серця та згідно з ними облаштовуватимемо наше особисте, родинне і суспільне буття. Тоді Його прихід до нас буде певним, як рання зоря після темної ночі, а Його милість і благословення – всеоживляючими, як весняні дощі після холодної зими. «Блаженні милосердні, бо вони зазнають милосердя» (Мт. 5, 7) Коли Господь Ісус розпочинав свою публічну діяльність, то, прийшовши до синагоги у своєму родинному містечку Назареті, прочитав слова пророка Ісаї, якими старозавітний народ знаменував початок Ювілейного року: «Господній Дух на мені, бо він мене помазав. Послав мене нести Добру Новину бідним, звіщати полоненим визволення, сліпим прозріння, випустити пригноблених на волю, оповістити рік Господній сприятливий» (Лк. 4, 18-19). Кожний ювілей є спонукою до діл милосердя стосовно ближнього. І це не дивно. Адже Боже милосердя, яке є виявом Господньої вічної любові, завжди має за адресата людину з її конкретними потребами та нуждами. Тож привілейованими адресатами Божого милосердя цього Святого року мають стати потребуючі люди, які живуть поруч із нами: вдови, сироти, недужі, самотні, вимушено переселені, поранені й покалічені війною, знедолені, відкинуті, забуті тощо. До них усіх насамперед Бог скеровує свої слова потіхи та бажає – за нашим посередництвом – дати відчути їм свою люблячу і милосердну присутність. Спільно зі Святішим Отцем Франциском висловлюємо побажання, щоб кожен вірний нашої Церкви звернув увагу в цьому Святому році на діла милосердя щодо душі і щодо тіла. Отож пригадаймо собі їх у тому порядку, як подає наш Катехизм: Щодо душі:                                                           Щодо тіла: 1. Грішника навернути                                        1. Голодного нагодувати 2. Невіжу навчити                                                2. Спраглого напоїти 3. В сумніві порадити                                          3. Нагого зодягнути 4. Сумного потішити                                           4. Подорожнього в дім прийняти 5. Кривду терпеливо зносити                             5. Недужому послужити 6. Образу з серця прощати                                 6. Ув’язненого відвідати 7. За живих і мертвих молитися                        7. Померлого похоронити Ці діла милосердя у словесній формі видаються дуже простими, звичайними, майже буденними, проте, втілені в конкретику нашого життя, стають вимовним знаком Божої любові й чи не найпереконливішою проповіддю євангельського вчення. У ділах милосердя Євангеліє стає видимим, а наша віра осягає спасенну конкретність, бо, як застерігає св. Павло, нас рятує тільки віра, чинна любов’ю (пор. Гал. 5, 6). Натомість віра без діл є мертвою (пор. Як. 2). Окрім цього, за словами митрополита Андрея, «нема певнішого способу заслужити на Боже милосердя, як милосердя стосовно ближніх» (Пастирське послання на Великий піст, 1929 рік). Господь сам називає блаженними милосердних, запевняючи їх про те, що вони зазнають милосердя (пор. Мт. 5, 7). А у відомій розповіді про Страшний суд Ісус навчає, що все, що ми зробимо одному з Його братів найменших, робимо Йому самому (пор. Мт. 25, 40). Погляньмо навколо себе очима, очищеними вірою, – побачимо в багатьох місцях нашої щоденної дійсності Ісуса, який страждає й очікує на нашу допомогу та наше милосердя. Ось поруч із нами мешкає самотня особа, яка неспроможна вийти з дому; ось удова, що сумує за вбитим на війні чоловіком; ось сироти, котрі втратили батька-годувальника чи рідну матір; ось переселенці, які змушені були покинути рідні сторони й домівки, рятуючи своє життя; ось співробітник, що з невідомої причини сумний і пригноблений; ось нещасна людина, яка веде неморальне життя, занурюючись щоразу більше в трясовину алкоголю чи наркотиків… Усі вони чекають на Боже змилування, на людське співчуття і допомогу. На жаль, як часто чекають даремно! А все тому, що християни збайдужіли, дали себе опанувати егоїзмові й живуть, зосереджені лише на собі, замкнені у своїх клопотах і справах. Вслухаймося у слова Святішого Отця Франциска, через якого промовляють до нас знедолені люди нашого часу: «Цього Святого року ми зможемо отримати новий досвід, відкривши серця всім тим, хто живе на найбільш безнадійних життєвих периферіях, що їх так часто світ створює драматичним чином. Скільки ж ситуацій невпевненості й страждання у нинішньому світі! Скільки ж ран на тілі багатьох, які вже не мають більше голосу, бо їхній крик ослаб і згас через байдужість багатих народів. У цей Ювілей Церква стане ще більше покликана лікувати ці рани, обмивати їх оливою потішення, перев’язувати милосердям і лікувати їх солідарністю й належною увагою. Не впадаймо в байдужість, яка принижує, у звичку, яка присипляє дух і не дозволяє відкрити новизну, у цинізм, який нищить. Розплющмо наші очі, аби побачити біду світу, рани стількох братів і сестер, позбавлених гідності. Відчуймо себе провокованими, чуючи їхнє волання про допомогу. Наші руки нехай потиснуть їхні руки, притягнімо їх до себе, аби вони відчули тепло нашої присутності, приязні й братерства. Нехай їхній крик стане нашим, так щоб ми разом зламали бар’єр байдужості, яка часто царює владним чином, аби приховати лицемірство та егоїзм» (Булла «Обличчя милосердя»). Нехай кожен греко-католик, кожна наша громада відкриють для себе ці моральні й соціальні «периферії», які часто є коло нас, і нехай вирушать туди, щоб занести стражденним братам і сестрам нашу (а краще сказати – Божу) допомогу, утіху й підтримку. Не забуваймо, що у надвечір’ї нашого життя ми будемо суджені щодо нашої любові до ближнього і що від наслідку цього суду залежить наша вічність, залежить остаточний вирок: або «Прийдіть, благословенні, візьміть у спадок Царство, приготоване вам від сотворення світу», або «Ідіть від Мене геть, прокляті, у вогонь вічний, приготований дияволові та його ангелам!» (пор. Мт. 25). Проте милосердя стосується не лише тілесних чи матеріальних потреб. Не менш важливими є діла милосердя в духовній сфері. Навернути грішника з дороги беззаконня, вказати ближньому шлях до Бога, дати мудру пораду в сумнівах, підтримати у скорботі, навчити в невіданні – усе це не менш важливе, ніж окраєць хліба для голодного чи склянка води для спраглого. Серед діл милосердя щодо душі особливу увагу належить звернути на ті, що пов’язані з прощенням. Справді, немає більшого дарунку нашому ближньому, ніж прощення, яке ми можемо уділити йому у відповідь на завдану нам кривду чи образу. Скількох конфліктів, напружень чи навіть трагедій між членами родини, друзями, знайомими чи сусідами можна було б уникнути, якби люди були готові сказати одне одному ці прості й такі чарівні слова: «Прощаю і прошу вибачення». Пам’ятаймо, що прощення – це не вияв слабкості, а доказ сили. Тільки морально сильна особистість здатна просити прощення й пробачати своїм кривдникам і бажати їм добра. Господь у своєму милосерді прощає нам усі гріхи й прощає завжди, тож і ми, що молимося: «Прости нам провини наші, як і ми прощаємо винуватцям нашим», – мусимо бути готові дарувати нашим ближнім їхні провини і слабкості, бо така позиція є дорогою до внутрішнього спокою, до миру у взаєминах і до тривалої радості в серці. Діла милосердя щодо душі слід чинити як індивідуально – у щоденному спілкуванні з ближніми, так і на рівні загальнонаціональної політики, яка повинна дбати про просвіту й духовний розвиток народу, передусім молодого покоління. Політики, які зосереджують свою увагу лише на досягненні економічного поступу та матеріального добробуту народу, занедбуючи його культурні й духовні прагнення, не виконають свого обов’язку щодо суспільства й не матимуть морального права називатися його провідниками. У сфері духу нам іще треба багато що зробити! Адже після десятиліть тоталітарного комуністичного режиму в нашому народі далі простежуються розмитість ціннісних понять, моральний релятивізм і схильність до компромісів зі злом у різних його іпостасях. У цих обставинах нам так потрібні мужні свідки Христового Євангелія, які щоденною муравлиною працею будуть утверджуватимуть справедливість і правду в нашому народі, поширюватимуть просвіту і дбатимуть про розвиток культури. Без них жоден матеріальний добробут не принесе тривалого щастя і справжнього поступу. Заклик до поєднання і примирення У Святому році Божого милосердя слід також просити в Господа ласки зміцнення нашої національної єдності через працю над внутрішньоукраїнським примиренням і поєднанням. Наші вороги впродовж історії не раз намагалися розділити українську землю, розсварити і роз’єднати наш народ. Якщо їм це вдавалося, народ у своїх визвольних змаганнях зазнавав поразки, а держава потрапляла в занепад і руїну. Нам слід пройти до кінця важкий, але визвольний шлях пізнання історичної правди, щоб звільнитися від накинених нам чужинцями штампів, від ідеологічних нашарувань та історичних стереотипів минулого. Водночас ми маємо плекати в собі такі громадянські чесноти, як повага одне до одного, пошанування гідності кожної без винятку людини, щирість і зичливість у взаєминах, щоб таким чином вибудовувати мости довіри і єднання всюди, де ворог намагається закладати вибухівку упереджень, недовіри й нетерпимості одне до одного. До цього спонукають нас і нинішні драматичні події в Україні. Щоправда, соціологи стверджують, що за останній рік нечувано зросла згуртованість українського суспільства і відчуття єдності в нашому народі. Одначе єдність, щоб бути тривалою, не може ґрунтуватися лише на консолідації перед лицем небезпеки та зовнішньої загрози. Вона має базуватися на глибших і міцніших фундаментах, якими є почуття солідарності, відповідальність за спільну спадщину предків, вдячність за приналежність до великого духом і благородного у своїх прагненнях народу. Ще важливішим і, мабуть, важчим є примирення між народами. Цей заклик для нас, українців, є актуальним як ніколи раніше. Може, хтось скаже, що говорити про примирення під час війни ще надто рано, не на часі. Адже до давніх і ще не очищених взаємним прощенням та примиренням історичних ран додалися нові несправедливості, нові кривди. Хтось скаже: як можна примиритися із сусідом, який не те що не вибачився досі за минулі кривди, а й знову атакує та сіє в нашому домі спустошення і смерть? Однак прощення зовсім не означає схвалення дій кривдника чи потурання його злочинам. Прощення означає перемогу над ворогом у власному серці через недопущення до власного нутра сліпої ненависті й бажання помсти. Милосердя і справедливість не суперечать одне одному, а радше зумовлюють і доповнюють одне одного, щоб осягнути в досконалій любові свій найвищий вимір. Влучно висловився про це святий Папа Іван Павло ІІ у Посланні з нагоди Дня миру 2002 року: «Немає миру без справедливості, немає справедливості без прощення». А далі пояснив це своє твердження так: «Оскільки людська справедливість є завжди крихкою і недосконалою, податливою на обмеження та людські егоїзми, її слід здійснювати й певною мірою доповнювати прощенням, яке зцілює рани і відновлює до глибин порушені людські взаємини. Це стосується як напружень між поодинокими людьми, так і конфліктів загального характеру, зокрема й міжнародних. Пробачення жодною мірою не суперечить справедливості, бо воно полягає не в тому, щоб занехаювати слушні вимоги, а в тому, щоб виправити порушений лад. Пробачення радше прагне повної справедливості, що провадить до спокійного ладу, який є не так нетривалим і тимчасовим припиненням військових дій, як ґрунтовним зціленням кривавих душевних ран. Для такого зцілення однаково важливі і справедливість, і пробачення». Після відновлення на наших землях справедливого миру ми маємо пройти шлях довершення примирення через милосердя і прощення нашим ворогам. Тільки такий мир буде тривалим, і тільки з ним ми зможемо будувати цивілізовані стосунки з нашими сусідами. Почати крокувати цим шляхом слід уже тепер, молячись про мир, захищаючи мир, бажаючи творити мир у своєму народі й між народами. Під покровом Богородиці шляхами милосердя Характерною рисою Святого року є паломництва. Вони відбуваються до чотирьох римських базилік, а також до кожного катедрального храму нашої Церкви та визначних відпустових місць у багатьох наших єпархіях, яким на цей Рік Святіший Отець уділив особливі ласки та привілеї. Паломництво є, за словами Папи Франциска, іконою шляху, що його кожна людська особа долає за час свого існування. Справді, усе наше життя в цьому світі подібне до мандрівки з місця вигнання до небесної батьківщини. Паломництва допомагають нам навчитися відкидати те, що швидкоплинне, тлінне і скороминуще, й зосереджуватися на тому, що суттєве: на Богові і нашому шляху до Нього. Вони нагадують нам, християнам, знову і знову, що ми не маємо тут постійного місця, але майбутнього шукаємо (пор. Євр. 13, 14). Водночас паломництво з його чітко визначеним маршрутом і дорогою до мети може допомогти нам усвідомити наші такі часті відступи від праведної дороги, пригадати нашу загубленість і наші зради. Тож паломництва стають природним шляхом нашого навернення до Бога. Пройшовши такий шлях до себе, вернувшись до власного нутра і пізнавши, як далеко ми віддалилися від самих себе, від наших ближніх і від Бога, ми можемо з довірою переступити поріг святині, щоб тут зануритися в Божі милосердні обійми, очистити свою душу від тягаря гріха та відновитися силою і діянням Святого Духа. Заохочуємо всіх вас, дорогі у Христі, впродовж цього Святого року здійснити бодай одне паломництво до якоїсь святині – чи то в Україні, чи на поселеннях, – щоб, пройшовши крізь Двері милосердя, скористатися з плодів цього благодатного Року, що їх Святіший Отець поєднав з катедральними чи відпустовими храмами. Наприкінці цього Послання знову скеровуємо наш погляд до Богородиці, яку ми, християни, слушно називаємо Матір’ю Милосердя. Господь дав нашій Церкві особливий знак у постаті цієї ікони Богородиці, що називається «Милосердя двері». Ця стародавня чудотворна ікона перебуває в нашому храмі в м. Ярослав на території Перемишльсько-Варшавської архиєпархії та вдостоїлася особливого привілею бути на площі Святого Петра в Римі під час урочистого відкриття Святого року Папою Франциском. Пречиста Богородиця, прославлена в цій чудотворній іконі, нехай стане нашою Провідницею дорогами милосердя, а ми, як вірні діти Божі і паломники до Дому Отця Небесного, з упованням і довірою піднесімо до Неї наші благальні молитви, взиваючи: Милосердя двері відкрий нам, благословенна Богородице, щоб, надіючись на тебе, ми не загинули, але щоб ізбавилися тобою від бід, ти бо спасіння роду християнського. † СВЯТОСЛАВ Дано у Києві, при Патріаршому соборі Воскресіння Христового, в день Святого отця нашого Кирила, архиєпископа Єрусалимського, 31 березня 2016 року Божого Детальніше...

Звернення Постійного Синоду УГКЦ після зустрічі зі Святішим Отцем Франциском, Папою Римським, 5 березня 2016 року

Як душпастирі, ми говорили від імені нашого народу до Святішого Отця і до світу: «Папа Франциск нас почув». Війна є розгнузданим злом, радикальним порушенням Божої волі. Вона несе руїну і соціальне каліцтво, глибокий моральний занепад та невимовні людські страждання. Нам, душпастирям, та всім християнам і людям доброї волі Господь пригадує: «Істинно кажу вам: те, чого ви не зробили одному з моїх братів найменших – мені також ви того не зробили» (Мт. 25, 45). Протягом двох останніх років українці переживають новий вид агресії – гібридну війну, що спрямована на знищення незалежності, економічної стабільності, історичної пам’яті та міжнародного становища. Європейський народ зазнав вторгнення, його землі анексовані, промислові потужності зруйновані, а економіка покалічена. Нападів зазнають свобода, самовизначення, справедливість і добробут народу. Ідентичність українців систематично паплюжить безжальна та добре продумана міжнародна пропаганда, якої в Європі не бачили з часів нацистського та радянського тоталітаризмів. Чому? Відповідь досить проста. Бо українці голосно заявили про свою Богом дану людську гідність. Вони вирішили розірвати з радянським минулим, що несло геноциди, колоніалізм та імперіалізм, було люто безбожницьким та глибоко корумпованим. У минулому столітті, в якому домінували червоний та коричневий тоталітаризми, Україна стала тим, що історики називають «кривава земля». Близько 15 мільйонів загинули на цій землі протягом двох світових воєн, від національних та релігійних переслідувань, геноцидів, особливо Голодомору (штучного голоду) і Голокосту, воєнного голоду та етнічних чисток. Мільйони провели роки та десятиліття в тюрмах, таборах і засланнях. Безбожні диктатори намагалися викорінити віру та цінності і знищити культуру та соціальну канву народу, щоб керувати, контролювати та експлуатувати. Держава намагалася контролювати родинне життя. Аборти стали частиною державної політики. Рівень алкоголізму нестримно зростав. Усі Церкви та релігійні організації, що стали на боці переслідуваного народу, перетворилися на мішень репресій. Терор був виразною державної політикою протягом трьох поколінь. Страх закоренився в серці народу. Однак християни стійко переносили переслідування, черпаючи натхнення у словах Господа: «Сказав я вам це, щоб ви мали в мені мир. У світі страждатимете. Та бадьортеся! Я бо подолав світ». (Ів. 16, 33) Після розпуску Радянського Союзу 1991 року, що відбувся мирно, його республіки, які стали незалежними державами, отримали свободу і почали засновувати демократичні інституції та запроваджувати вільну економіку, поважаючи суверенність і кордони сусідів. Однак у багатьох пострадянських країнах демократія не запанувала, а корупція стала новим способом життя. Для деяких розпад Радянського Союзу виглядав «найбільшою геополітичною катастрофою ХХ століття», і вони заходилися відновлювати минуле. Це призвело до того, що в багатьох пострадянських країнах, включно з Україною, встановилися автократичні, клептократичні режими, які впроваджували репресії. Страждання народу продовжилися. УГКЦ залишалася солідарною з суспільством, пропонуючи йому рецепти із соціального вчення Католицької Церкви.     Господь промовляв до сумління українців і Святий Дух привів сотні тисяч людей, чоловіків і жінок, молодих і старших, стати разом на Майдані в молитві за народ. «Досить! Покінчімо з корупцією та системною несправедливістю!» Утверджуючи гідність людини, народ пережив справжній екуменізм у дії: бажання повної і видимої християнської єдності. Нова єдність, нова солідарність, нова відповідальність заради нової країни. «Оце настановляю тебе я нині над народами й над царствами, щоб ти викорінював і руйнував, вигублював і валив, будував і насаджував». (Єр. 1, 10) Два роки тому масовим мирним протестом, який супроводжувався молитвою всіх національних релігійних спільнот, – православних, римо- та греко-католиків, протестантів, юдеїв і мусульман, – народ сказав: «Досить! Ми будемо вільними. Ми хочемо жити без страху і корупції, ми хочемо справедливості. У нас є гідність». Люди зрозуміли, що їхня гідність – це не просто конституційна норма, а щось справді святе, частина Божого задуму. Молитви на Майдані, що відбувалися щогодини, допомогли протестувальникам зрозуміти фундаментальну біблійну істину – ми створені на образ і подобу Божу (пор. Бут. 1, 26) Саме вияв солідарності і жертовності, що походить від цього переконання, вразив світ. Проте не всі поділяли такі переконання. У декого з’явився побоювання, що нове розуміння свободи, гідності, відповідальності та можливість об’єднання з європейськими народами могло поширитися на українських сусідів. Вони розуміли, що це треба було зупинити. І два роки тому весь український народ зазнав покарання рукою північного сусіда, що все ще ностальгує за імперіалістичною величчю радянської спадщини. Своє домінування вони підтримують лише страхом, залякуванням і повним контролем медіа, що супроводжується нехтуванням правами людини і свободою совісті. Покарання українців за їх відчайдушне прагнення бути вільними стало брутальним, цинічним і маніпулятивним. Цьому порушенню права навіть намагаються надати міжнародного виправдання та узаконення і плекають неприязнь та відкидання політичної волі народу України, намагаючись зупинити розвиток громадянського суспільства та встановлення справжнього верховенства права.  Глава Української Греко-Католицької Церкви та члени Постійного Синоду приїхали до Рима, щоб зустрітися з Його Святістю Франциском і розповісти йому про те, чим живуть їхні вірні та весь народ. Глобальна християнська родина та міжнародна спільнота повинні вповні зрозуміти: українці переживають насильницьку зовнішню агресію і потребують моральної підтримки та благодійної допомоги. За офіційними даними загинуло близько 10 тисяч осіб, неофіційно – більше. Десятки тисяч поранені та покалічені. Війна безпосередньо зачепила п’ять мільйонів осіб, з яких майже половина були змушені покинути свої домівки. Є близько два мільйони внутрішніх переселенців, з яких майже 300 тисяч дітей, близько півмільйона покинули країну протягом двох останніх років. Для людини віри чи доброї волі ці люди не просто статистика – це батько, брат чи сусід, мати, дитина чи друг.   Україна переживає гуманітарну кризу, яка постійно зростає, – найбільшу кризу в Європі після Другої світової війни. Наслідком двох років гібридної війни стало те, що сотні тисяч пережили глибокий травматичний шок, якого позбуватимуться довгі десятиліття. Майже все населення відчутно збідніло. Національна валюта втратила дві третини своєї вартості за два роки. Нам необхідні економічні реформи, які є умовою міжнародної фінансової допомоги, включають підвищення цін на тепло для населення на 350 відсотків. Важливо пам’ятати, що Україна має доволі холодний клімат… …Однак у людей є теплі та гостинні серця. Вони прийняли близько двох мільйонів переселенців. Щедрість волонтерів справді вражає: у різних кутках країни вони опікуються пораненими, травмованими, тими, хто втратив домівки, вдовами та сиротами. У цьому контексті свідчення багатьох українців надихає. Однак тривала агресія посилює злидні. Смерті не припиняються. Сьогодні Європа переживає складні виклики щодо самої її суті. Для кого знайдеться місце в її серці? Скільки там місця? Не так просто знайти притулок для великої кількості біженців. Досі Європа була щиросердною, щедрою і гостинною. Зрештою, близькосхідні біженці тікають переважно до європейських та інших країн, де християнські традиції та соціальна доктрина стали фундаментом для поваги людської свободи та прав. Однак підтримка більше від мільйона нових біженців стала великим викликом для ЄС, річний бюджет якого в 400 разів більший за бюджет України, яка без особливого галасу та метушні за останні два роки прийняла два мільйони переселенців. Християнська спадщина Європи зараз переживає складний іспит. Якою буде наша відповідь у Рік Божого милосердя, що його проголосив Святіший Отець? Під час нашого візиту до Рима ми пояснювали, що відбувається в Україні, розповідали про агресію та гібридну війну і голосили про страждання мільйонів невинних людей. Церква засуджує звірства, викрадення, ув’язнення і тортури супроти громадян України на Донбасі і в Криму, особливо супроти кримських татар, а також нехтування правами  та гідністю мільйонів. Як християни, ми готові пробачати і шукати миру. Ми проголошуємо та активно підтримуємо мир і прощення. Однак справжнього миру можна досягнути лише тоді, коли припиниться загарбання та війна. Ми перебували в Римі напередодні 70-ї річниці Львівського псевдособору. Цей собор був організований сталінським режимом 8-10 березня 1946 року, щоб ліквідувати Українську Греко-Католицьку Церкву, і проведений без жодного греко-католицького єпископа, адже всі вони на той час були ув’язнені. Незважаючи на побиття, тортури та погрози про довгі вироки та смертну кару, усі єпископи відмовилися зрадити вірність Папі. У результаті УГКЦ стала найбільшою Церквою у світі, що перебувала поза законом. Її власність було передано Російській Православній Церкві або конфісковано для використання у світських цілях. Сталін хотів обірвати всі зв’язки українських греко-католиків з єпископом Рима. Багато єпископів померли у в’язницях чи в таборах. Сотні священиків та богопосвячених осіб і десятки тисяч вірних розділили їхню долю. Проте наша надія і «допомога наша в імені Господа, що створив небо й землю» (Пс. 124 ,8). Сьогодні вже немає Радянського Союзу, і ті, колись могутні, переслідувачі вже стали історією та пішли на вічний суд. Натомість мученики беатифіковані, а їх духовні діти зростають духом і чисельністю. «Ми знаємо, що тим, які люблять Бога, – покликаним за його постановою, усе співдіє на добро». (Рим. 8, 28) Господь благословив страждання та жертви, щоб сповнити свій задум. На початку ХХ століття – століття жертви – УГКЦ мала три західноукраїнські єпархії і три єпископи. Зараз є 33 єпархії і екзархати з 53 єпископами на чотирьох континентах. Якщо 1989 року, коли Церква виходила з підпілля, залишилося лише 300 священиків із трьох тисяч, що були перед війною, зараз ми знову маємо три тисячі, середній вік яких 38 років. Церква в Україні жива та динамічна. Ми приїхали до Рима, щоб засвідчити вірність відродженої Церкви Святішому Отцеві та нашу єдність із Вселенською Католицькою Церквою. У часи переслідування УГКЦ своєю кров’ю показала солідарність із Єпископом Рима і світовою католицькою спільнотою. Зараз, у Рік Божого милосердя, час Католицькій Церкві в солідарності принести цілющий бальзам милосердя до своїх братів і сестер, котрі страждають в Україні. Український народ доводить свою відданість європейським цінностям гідності людини та верховенства права. Зараз час Європі зрозуміти: якщо вона не обстоюватиме ці цінності в Україні, то вони опиняться під загрозою на всьому континенті. Зараз час підтвердити, що народи Європи та різні релігійні спільноти вміють захищати і цінувати найдорожче, – час побачити, чи свободу і добробут, якими насолоджуються західні країни, можна розділити повніше з багатостраждальним народом. Українська Греко-Католицька Церква невпинно молиться і підтримує мир, і в Римі її керівництво звернулося до Святішого Отця і світу з проханням допомогти припинити війну та полегшити гуманітарну кризу, спричинену російською агресією проти України. Для українців, які належать до різних Церков та релігійних організацій і навіть невіруючих, Святіший Отець є глобальним моральним авторитетом, який говорить правду. Цей голос правди є особливо важливим для українців, які сьогодні страждають. Якщо люди не чують чи не розуміють цього голосу, то вони заплутуються, непокояться і почуваються забутими. «Народ страждає, Ваша Святосте, і чекає Ваших обіймів, активної підтримки католицької спільноти та людей доброї волі», - це було наше слово. Папа Франциск дав чітко зрозуміти, що діятиме. Важливо також, що напередодні сумної річниці Львівського псевдособору Святіший Отець щиросердно наголосив на вірності та героїчному свідченні поколінь греко-католиків. Він підготував пастирське послання щодо подій березня 1946 року і запевнив, що ніхто не вирішуватиме екуменічні питання ціною Східної Католицької Церкви. Ми сподіваємося, що Його Святість ініціює та підтримає нові кроки, щоб допомогти полегшити страждання мільйонів українців, що він говоритиме від їхнього імені та сприятиме міжнародній підтримці. УГКЦ готова допомагати у відповідальному, прозорому та екуменічному адмініструванні міжнародної допомоги, служачи українському суспільству, не зважаючи на національність, мову, політичну чи релігійну приналежність. Ми готові співпрацювати з іншими урядовими та неурядовими організаціями, щоб полегшити страждання, забезпечуючи короткотермінові та довготермінові потреби тих, кого зачепила гуманітарна криза, спричинена агресією проти України. Досить страждань! Їм можна запобігти. Їх можна зцілити. Зробімо Рік милосердя реальністю для українців!   +Святослав, Верховний Архиєпископ Києво-Галицький, Глава і Отець УГКЦ +Володимир (Війтишин), Митрополит і Архиєпископ Івано-Франківський +Ярослав (Приріз), Єпископ Дрогобицький +Кен (Новаковський), Єпископ Нью-Вестмінстерський +Борис (Ґудзяк), Єпископ єпархії Святого Володимира Великого в Парижі +Богдан (Дзюрах), Секретар Синоду Єпископів УГКЦ Детальніше...

Послання Папи Франциска до Блаженнішого Святослава, Верховного Архиєпископа Києво-Галицького

«Яка дорога, о Боже, твоя ласка: людські сини під захист крил твоїх прибігають!» (Пс. 36 [35], 8). Як віруючі, ми шукаємо захисту під покровом «крил» Господа Бога, тому що ми дійсно є носіями божественної благодаті, але є ними, немов глиняний посуд (пор. 2 Кор. 4, 7). Деколи наш людський стан стає ще вразливішим через тяжкі історичні обставини, якими позначене життя Божого люду, спільноти, яку Господь наш Ісус Христос здобув своєю Кров’ю. Українська Греко-Католицька Церква цими днями спогадує сумні події березня 1946 року. Сімдесят років тому ідеологічний та політичний контекст, як також ідеї, ворожі самому ж таки існуванню вашої Церкви, призвели до організації псевдособору у Львові, спричинивши десятиліття страждань пастирів і вірних. Спогадуючи ці події, з глибокою вдячністю схиляємо голову перед тими, які ціною випробувань, а навіть і мучеництва, протягом цього періоду засвідчили віру, живучи нею з посвятою своїй Церкві та непохитною єдністю з Наступником святого Петра. Одночасно очима, просвітленими тією самою вірою, споглядаємо на Господа Ісуса Христа, покладаючи на Нього, а не на людську справедливість кожну нашу надію. Саме Він є істинним джерелом нашої віри в теперішнє й майбутнє, адже ми впевнені в тому, що покликані звіщати Євангеліє також і серед будь-яких страждань та труднощів. «Та й хто вам заподіє лихо, коли ви стали ревнителями добра? Бо коли і страждаєте за справедливість – ви щасливі! (…) Господа Христа святіть у ваших серцях, завжди готові дати відповідь кожному, хто у вас вимагає звіт про вашу надію, однак із скромністю та пошаною» (1 Пт. 3, 13-15). Повторюючи ці слова за святим апостолом Петром, висловлюю свою глибоку вдячність за вашу вірність і заохочую вас ставати невтомними свідками цієї надії, яка просвітлює наше життя та життя всіх братів і сестер навколо нас. Ще раз висловлюю свою солідарність з пастирями та вірними в усьому тому, що вони чинять у цей складний час, позначений випробуваннями війни, аби полегшити страждання населення та шукати шляхи миру для дорогої української землі. Наша відвага і наша радість – у Господі. Саме Його прошу через заступництво Пречистої Діви Марії та мучеників вашої Церкви, щоби Боже утішення осяяло обличчя ваших громад в Україні та в інших частинах світу. Одночасно від щирого серця уділяю вам, єпископам, священикам, монашеству та вірним Української Греко-Католицької Церкви особливе апостольське благословення, як знак моєї постійної любові й пам’яті про вас. Дано у Ватикані, 5 березня 2016 року Блаженніший Святослав доручає всім душпастирям УГКЦу неділю, 13 березня 2016 року,прочитати це послання після кожної Божественної Літургії Детальніше...

«Як душпастирі, ми говоримо від імені нашого народу до Святішого Отця і до світу: Папа Франциск нас почув», – єпископи УГКЦ

«Ми приїхали підтвердити нашу єдність зі Святішим Отцем та попросити його у Рік милосердя допомогти людям, що страждають в Україні», – повідомив Блаженніший Святослав, Глава УГКЦ, після зустрічі Постійного Синоду УГКЦ зі Святішим Отцем. «Папа нас почув», – наголосив він. Детальніше...

Глава УГКЦ в Римі: 70 років тому нас засудили, як Христа, і разом із Ним ми й воскресли [відео]

3 березня 2016 року з нагоди Року Божого милосердя Блаженніший Святослав разом з єпископами Постійного Синоду та владикою Діонісієм, Апостольським візитатором УГКЦ в Італії та Іспанії, очолив Божественну Літургію за мир в Україні в Папській базиліці Санта Марія Маджоре. Детальніше...

Блаженніший Святослав разом з єпископами Постійного Синоду зустрівся з душпастирями УГКЦ з Італії та Іспанії [фото]

Як ми повідомляли, від 29 лютого до 6 березня 2016 року в Римі проходять засідання Постійного Синоду УГКЦ. Проведення чергового засідання саме в Римі та зустріч зі Святішим Отцем були заплановані у зв'язку зі спогадуванням сумних роковин 70-річчя Львівського псевдособору з його насильницьким наслідком - ліквідацією УГКЦ (8-10 березня 1946 року). Детальніше...

Постійний Синод УГКЦ зустрівся з дипломатичним корпусом [фото]

У середу, 2 березня 2016 року, в Папській українській колегії Святого Йосафата з ініціативи посла України при Апостольській Столиці відбулася зустріч Постійного Синоду УГКЦ з членами дипломатичного корпусу, акредитованого при Святому Престолі. Захід розпочався молитвою в колегіальній каплиці, після чого в конференц-залі дипломати мали нагоду почути розповідь ієрархів та поставити свої запитання про ситуацію в Україні, співпрацю між Церквами та соціальні ініціативи Церкви в обставинах сьогодення. Детальніше...

Різдвяне послання Блаженнішого Святослава (2016)

Високопреосвященним і Преосвященним Архиєпископам та Митрополитам, боголюбивим єпископам, всечесному духовенству, преподобному монашеству, возлюбленим братам і сестрам, в Україні та на поселеннях у світі сущим Слава на висотах Богу і на землі мир людям Його благовоління! (Лк. 2, 14). Христос народився! Славімо Його! Євангелист Лука оповідає нам, які слова промовив ангел, з’явившись пастирям: «Не бійтеся, бо я звіщаю вам велику радість, що буде радістю всього народу. Сьогодні народився вам у місті Давидовім Спаситель, Він же Христос Господь» (Лк. 2, 10-11). Радість Різдва Христового, благовість про народження в людському тілі самого Божого Сина неначе могутній промінь вічного сяйва сходить сьогодні з небес на землю. Христос народився! Це слова, якими небесні сили потішили пастирів, що вночі стояли на сторожі біля своїх отар. Христос народився! Це вістка, яка перемінила ніч на день, смуток на втіху, очікування на сповнення надії. Христос народився! Це радість, яка сходить із небес і спонукає людину діяти: шукати вічного Бога в новонародженій дитині, служити Йому, як ближньому, та ділитися цією радістю з іншими. Слава на висотах Богу і на землі мир людям Його благовоління!   Це слова небесної Літургії, в якій ангельські хори величають Бога за Його любов до людини. Стаючи учасниками та свідками цієї неземної дійсності, пастирі дізнаються про істинну причину різдвяної радості. Народився Спаситель, і в Ньому відкривається найглибша суть нашої віри, – віри в милосердну Божу любов до своїх творінь, яка робить нас людьми Його благовоління. Тож у цьому небесному співі йдеться про кожного з нас! Ангели славлять во вишніх Бога за те, що Він вічно благоволить людям, тобто хоче людству добра. Він є нашим найвищим благодійником. Жива і вічна любов Бога Отця входить в історію всесвіту, втілюється в особі Його улюбленого Сина, що народився сьогодні у Вифлеємі. Євангелист Іван навчає про благовоління Боже так: «Цим виявилася до нас любов Божа, що Бог свого єдинородного Сина послав у світ, щоб ми жили через Нього. Любов же полягає не в тому, що ми полюбили Бога, а що Він полюбив нас і послав Сина свого – примирення за гріхи наші» (1 Ів. 4, 9-10).   Слава на висотах Богу і на землі мир…   Мир є одним із найсуттєвіших проявів любові Бога до людини. Недарма старозавітні пророки передвіщали, що прихід Месії на землю принесе із собою мир, подарує людям любов і справедливість, усуне всяке зло і ненависть, відновить вселенську гармонію та злагоду. І ось сьогодні ми чуємо, що Христос, Князь миру, Цар довічний, в якого на плечах влада і честь, саме той, про якого пророкував Ісая, нарешті народився. Мир, що його приносить Господь, не означає тимчасового перемир’я чи простої відсутності війни. Справжній мир людина отримує лише тоді, коли примириться з Богом і особисто поєднається з Ним. Новонароджений Ісус поєднує і примирює в собі Бога та людину. І внаслідок такого поєднання та примирення Христос стає джерелом миру на всій землі. Святий апостол Павло навчає нас, що Христос – це «наш мир, Він, що зробив із двох одне, зруйнувавши… ворожнечу, – своїм тілом» (Еф. 2, 14).   Як довго чекав Божий народ того миру, що його приніс у своєму Різдві Христос. З яким нетерпінням бігли пастирі до Вифлиєма і з якою настирливістю подорожували до вертепу царі зі Сходу. Але як вони, мабуть, здивувалися, знайшовши довгожданий мир не у владі земного володаря, не в хитрості вправного дипломата, не в силі добре озброєного війська, а в тендітній особі новонародженого безхатченка. Навіть більше, провіщений Князь миру в момент свого народження став переселенцем і вигнанцем, переслідуваним з боку царя Ірода втікачем. Дивна Божественна Премудрість в таїнстві Різдва вчить нас, що Божа любов, небесний мир і слава приходять тоді, коли ми схиляємося перед останнім серед нас, що саме в служінні потребуючій людині зустрічаємо Бога.   Слава на висотах Богу і на землі мир людям Його благовоління!    З Божою допомогою ми пережили ще один рік, - ще один рік війни. Страждання нашого народу не закінчилися, випробування не добігли кінця. Проте ми вистояли і йдемо далі! На подив усього світу, ми вистояли серед незмірного болю втрат, крові та сліз.  В умовах війни ми переосмислили цінність і значення слів «мир» та «милосердя», «відвага» та «людяність», «відданість» та «відповідальність». Ми досвідчили, що таке ревність у молитві. Відкривши силу молитви, разом з усім світом щиро і витривало надалі благаємо Бога про мир.   Дорога до миру стала для нас дорогою до ближнього.Ми вчимося бути солідарними. Ми вчимося відчувати потреби наших солдат на фронті як власні потреби. Ми вчимося перейматися болем тих, хто втратив рідних і близьких, болем поранених і полонених як своїм болем. Серед щоразу більших нестатків, економічної скрути, усе ще всюди присутньої корупції та недостатньо ефективного політичного управління ми не втратили співчуття до ближнього, стали відповідальнішими і сміливішими в обстоюванні власної гідності, продовжуємо ділитися з потребуючими останнім: тим, що маємо, тим, що вміємо і знаємо, тим, у що віримо, – тим, ким ми є. Шляхом до нашої перемоги в Христі є те, що єднає, примирює та робить нас спільнотою. Солідарність, співчуття і довіра дають нам надію в Бозі та відкривають справжню дорогу до миру.   Саме в цій всенародній солідарності у вірі, надії та любові ми відчуваємо живу присутність Бога серед нас, Його справжнє народження на нашій землі. Дорога до ближнього стала для мільйонів українців дорогою до Божої любові. Можна сказати, що в цьому дивному благоволінні Божому до нас, у цій солідарності ми знайшли ключ до перемоги. Бо, як навчає апостол Павло, «коли Бог за нас, хто проти нас?» (Рим. 8, 31).   Відсвяткуймо це Різдво разом із переселенцями, тими, що втратили своїх рідних, майно та дім. Нехай у цей Святий рік Божого милосердя відчинені для потребуючих двері наших домівок, за словами Папи Франциска, перетворяться на двері Божого милосердя. Тоді на всіх, хто буде крізь них проходити, спливатиме Божа милосердна любов, яка прощає наші провини, гоїть рани душі й тіла, перетворює смуток на радість, усе немічне робить сильним і непереможним.   Приймаючи біженців, убогих і стражденних, ми приймемо в наш дім, у наші родини і нашу спільну хату самого Божого Сина – Джерело Божого миру. Не питаймо в них, якою мовою вони розмовляють, до якого храму ходять чи яких переконань дотримуються. Радше поцікавмося, що їм болить, де їхні рідні та як ми можемо їм послужити. Нашою молитвою та ділами милосердя приступімо разом із ними до ясел, в яких спочиває Христос. Саме в них ми можемо прийняти новонародженого Спасителя. Саме так пройдемо шлях примирення з Богом і нашими братами й сестрами, принесемо Божий мир на багатостраждальну українську землю.   У цей радісний день світлого свята Різдва Христового бажаю скласти всім вам, дорогі в Христі, сердечні вітання. Цю радість прагну занести до кожної оселі, до бліндажів на фронті, до госпіталів, де лікуються поранені, до помешкань сотень тисяч вимушено переселених братів і сестер, до тих, хто в Україні, і до тих, хто на поселеннях, - до всіх прагну сьогодні скерувати слово втіхи і надії, джерелом якої є  народження Спасителя.   З благовістю про Різдво Ісуса Христа хочу відвідати тих із вас, хто відчинив двері своєї душі для Бога і ближнього, та переступити через Двері Божого милосердя разом із вами в цей Святий рік. Ділячись радісною звісткою про народження Христа-Господа, прагну потиснути мужню руку наших воїнів, котрі захищають наше Різдво, потішити засмучених, обтерти сльози заплаканих, покріпити у вірі в перемогу добра над злом усіх, хто сумнівається.   Стоячи сьогодні перед Божим престолом, відчуваю надзвичайну солідарність з усією великою родиною нашої помісної Церкви, яка зібралася довкола Господньої трапези тут, на землі, й у славі Божій на висотах. Нехай новонароджений Спаситель вислухає всі наші молитви, збереже наш народ і нашу державу в мирі й гаразді та обдарує своїм небесним благословенням.   Веселих свят Різдва Христового, смачної куті та щасливого нового року!   Христос народився! Славімо Його!   † СВЯТОСЛАВ   Дано в Києві,при Патріаршому соборі Воскресіння Христового,у день Святого всехвального апостола Андрія Первозванного,початок Ювілейного року Божого милосердя в УГКЦ,13 грудня 2015 року Божого     Детальніше...

Послання з нагоди проголошення Святого року Божого милосердя в УГКЦ

«Милосердя хочу!» (Мт. 9,13) Дорогі в Христі! Разом з усією Вселенською Церквою входимо в благодатний час особливого Святого року, який, за волею Святішого Отця Франциска, триватиме від 8 грудня 2015 року до 26 листопада 2016 року. Цей Рік, який називаємо теж Надзвичайним ювілейним роком, Папа присвятив Божому милосердю.  Це час особливих Божих благодатей, пов’язаних із паломництвами до визначних катедральних соборів у всій нашій помісній і Вселенській Церкві, - час зцілення ран душі й тіла, повернення до Бога - віднайдення Джерела милосердя. Стоячи на порозі цього Ювілейного року, задумаймося над тим, як нам прийняти Боже милосердя, ним жити і про нього свідчити, щоб ми самі, наші ближні та весь наш народ могли якнайбільше скористати з духовних плодів цього благодатного часу. Коли Господь забажав об’явити себе людині, познайомити нас із собою і відкрити істину про себе, то Він назвав себе насамперед Богом милосердним. Показуючи Мойсеєві свою славу в синайському явленні, наш Господь так сказав про себе: «Бог милосердний і ласкавий, нескорий на гнів, могомилостивий та вірний» (Вих. 34, 6). Проте вповні Бог Отець вилив на нас свою милосердну любов у власному Сині, Ісусі Христі. Про це наш Спаситель навчав своїх учнів словами: «Бо так Бог полюбив світ, що Сина свого єдинородного дав, щоб кожен, хто вірує в Нього, не загинув, а жив життям вічним» (Ів. 3, 16). Бути християнином означає насамперед повірити в Боже милосердя щодо себе, повірити в Божу любов. Євангелист Іван дуже наголошує на цьому, ділиться з нами своєю вірою і каже: «Ми пізнали і увірували в ту любов, яку Бог має до нас» (І Ів. 4, 16).  Особливим закликом цього Святого року є запрошення прийняти кожному Боже милосердя. Воно подається нам у Церкві Духом Святим – Духом Божої любові. Особисто прийняти і пережити це милосердя можна у Святому Таїнстві Сповіді, або Примирення. На жаль, у багатьох частинах світу це Таїнство майже забуте, про нього мало проповідують, а ще менше до нього приступають. Причин такого сумного стану речей багато, але на перше місце виходить щоразу менше знання і переживання Божої присутності та – як наслідок цього – втрата відчуття гріха. Тому нашим великим бажанням є, щоб вірні нашої Церкви в контексті Року Божого милосердя  наново пізнали, оцінили і більше користали з Джерела милосердя, яке Господь відкрив нам, грішним людям, у Таїнстві Покаяння. Цей заклик скеровую до душпастирів, які мають обов’язок уділяти вірним це Таїнство. Із закликом прийняти Божу любов звертаюся особливо до тих охрещених осіб, які звуть себе християнами, однак рідко сповідаються і тому не мають живого доступу до Божого милосердя. Особливим завданням кожного, хто переживатиме цей Святий рік, є ділитися Божим милосердям.Нашим гаслом цього Року будуть слова «Милосердні як Отець», що перегукуються із закликом Господа Ісуса до своїх учнів: «Будьте милосердні, як і Отець ваш милосердний» (Лк. 6, 36). Вони нагадують нам, що в дарі милосердя, яке ми самі отримуємо від Господа, водночас вкладений і заклик до милосердя, котрий маємо скеровувати до наших ближніх. Бо в такий спосіб ми не тільки виявимо нашу вдячність Богові за Його милості щодо нас, а й об’явимо ближнім обличчя і присутність милостивого Бога в цьому світі, так часто позначеному людськими стражданнями, самотністю, страхом і безнадією. Українська Греко-Католицька Церква, незалежно від того, на якому континенті Земної кулі проживають її вірні, особливо відчуває в цей святий час болі і страждання мільйонів громадян України, спричинені несправедливою війною супроти нас. Тому нагод чинити милосердя сьогодні маємо доволі. Закликаю всіх наших вірних пригадати собі вчення Церкви про конкретні діла милосердя щодо душі і щодо тіла ближнього та, проявивши всю креативність любові та вразливість віри, особисто і з громадою втілювати їх у щоденному житті. Милосердя змиває наші гріхи, перемінює наші серця і нас самих наближає до Бога через уподібнення до Нього. Наше милосердя нехай буде скероване передусім до найближчих – членів родини, сусідів, аби двері кожного християнського дому, за словами Папи Франциска, стали «дверима милосердя». Звернімо увагу і на потребуючих членів парафіяльної спільноти, яка є для нас Божою родиною: у ній не повинно бути осіб, які почуваються забутими, покинутими та непоміченими у своїх нуждах. Але, оскільки любов не має меж, ділами милосердя маємо виходити назустріч усім убогим людям, не зважаючи на їх національність, соціальний статус, релігійну приналежність чи політичні вподобання. Нехай усі, зустрівши нас, через наше щире зацікавлення, добре слово і дієву допомогу відчують присутність милосердного Отця. Окремим нашим обов’язком цього Року є свідчити про Боже милосердя. Свята віра каже нам бачити нагоду здійснювати наше євангельське покликання: свідчити про великі діла Божого милосердя перед усім світом. Наші брати і сестри на рідних землях завжди пам’ятали про це покликання. Згадаймо хоча б те, як вони свідчили Христа перед мучителями і неправедними суддями в лихоліття переслідувань. Тому й сьогодні - коли українські воїни і ті, що підтримують їх фізично й духовно, складають подиву гідне свідчення сили любові перед лицем зовнішньої агресії - усі наші вірні, в Україні і на поселеннях, покликані ставати невтомними благовісниками Божого милосердя, яке так явно і по-Божому великодушно проявилося в історії нашої Церкви й рідного народу. Справді, досвід спасіння в часи переслідувань і сила Божої любові, яка донині оживляє і провадить наш народ, дана нам не лише задля нас самих, а і як знак надії для розгубленого і сповненого тривоги людства. Цей знак, яким є наша історія, говорить більше Божими, ніж людськими словами: «Ті, які звіряються на Господа, - подібні до гори Сіон, що не хитається, що пробуває вічно» (Пс. 125, 1) і «Я співатиму про Твою силу, і веселитимусь уранці Твоїм милосердям; бо Ти став захистом для мене, прибіжищем у скрутну для мене днину. О моя сило! Тобі псалом співатиму, бо Ти, Боже, - мій захист. Мій Бог - моє милосердя!» (Пс. 59, 17-18). Тож не замовчуймо величних Божих діл, діл Господнього милосердя над нами, щоб усі народи, серед яких живемо, пізнали, що Він - наш Бог, наше спасіння, а пізнавши, наблизилися до Нього у своєму серці й у своїх ділах. У цей Святий рік віддаймо себе і весь світ під Покров Богородиці – Матері Милосердя. «Бог серед нього, воно не похитнеться» (Пс. 46, 6) - ці слова псалмоспівця знаходимо в соборі Святої Софії Премудрості Божої в місті Києві, де б’ється джерело нашої прабатьківської віри. Вони виражають віковічну впевненість нашого народу в могутній Божій опіці над містом і країною завдяки неустанним молитвам нашої Небесної Заступниці - Нерушимої стіни, Київської Оранти. Наш народ у різних куточках України та світу почитає Богородицю та благає її допомоги в чудотворних іконах. Цього року з особливою любов’ю скеровуватимемо наші думки і паломницькі кроки до княжого міста Ярослав, що неподалік від західного кордону України з Польщею, де на теренах Перемишльсько-Варшавської архиєпархії перебуває наша стародавня чудотворна ікона Богородиці «Двері милосердя». Господь у своєму Провидінні вибрав Пресвяту Діву як «двері», через які Він сам прийшов до людства у своєму єдинородному Сині, воплоченому силою і діянням Святого Духа. Той же Дух нехай наповнить і наші серця Божою любов’ю і милосердям. Нехай Він перемінить наше життя, зробивши нас знаком присутності й діяння у світі милосердного Отця. Нехай нас цього Року супроводжують своєю опікою Пречиста Діва – Мати милосердя, й усі святі та праведники української землі – вірні свідки Божого милосердя і Божої любові! Благословення Господнє на вас! † СВЯТОСЛАВ Дано в Києві,при Патріаршому соборі Воскресіння Христового,у день Святого священномученика Йосафата, архиєпископа Полоцького,25 листопада 2015 року Божого Отцям-душпастирям доручаємо зачитати вірним це Послання після кожної  Божественної Літургії в неділю, 13 грудня цього року. Детальніше...