Пастирське послання Блаженнішого Святослава до вірних УГКЦ на Великий піст 2013 року

Добре, коли багатство без гріха;убозтво ж погане лиш у мові безбожника (Сир. 13, 24). Дорогі в Христі! У час Великого посту кожен християнин задумується, як гідно прожити цей період, дарований нам Церквою для того, щоб перемінити, поглибити і збагатити своє духовне життя. Як жити відповідно до християнських засад у світі, що ставить перед нами виклики, випробування і спокуси? Чотиридесятниця є особливою нагодою для покаяння, примирення з Богом і ближнім, відкинення байдужості, злих думок та егоїзму. Піст – це особливий час навчатися любові, – любові до Бога і ближнього. Піст – це, зокрема, час для інтенсивної молитви та діл милосердя. До діл милосердя і милостині покликані всі християни, незалежно від їхніх статків. На початку Великого посту варто замислитися над питаннями про матеріальні блага і багатство. Ці питання для нашого посткомуністичного суспільства дикого капіталізму є суттєвими. Тягарем чи благословенням є багатство? Яка відповідальність заможних людей у суспільстві, що впадає у щораз більшу бідність? Як Церква ставиться до багатих? У Святому Письмі ми знаходимо чимало уривків, де йдеться про багатство і маєтних людей. Там є багато критики щодо багатих, але є також глибинне розуміння багатства. Христос гостро критикував дії багатіїв, але не уникав спілкування з ними. В Євангелії від Луки (19, 1–10) читаємо, що Ісус не погордував зайти в дім митника Закхея і розділити з ним їжу. Варто наголосити, що після цих відвідин Закхей дав Йому обіцянку вчетверо віддати всім, кого тільки він образив під час збирання податків, і завдяки цьому «на цей дім зійшло спасіння» (Лк. 19, 8–9). Церква вчить, що багатство – це Божий дар як засіб для служіння. Воно може стати знаряддям на шляху до спасіння, якщо є не метою, а засобом. Та водночас володіння багатством може бути небезпечним, як, зрештою, кожне рішення людини. Часто ми бачимо, як бажання щораз більшого збагачення переходить розумні межі, стає самоціллю. Наслідки цього плачевні: захланність, зловживання владою, зарозумілість, віра в безмежну силу багатства, схиляння перед грошима як перед ідолом. Великою мірою цьому посприяла матеріалістична, безбожницька ідеологія, коли відсутність страху Божого змусила замовкнути людське сумління. Саме до таких, засліплених прагненням ще більшого багатства, які думають, що можуть прожити без Бога, звертається Господь: «Безумний! Цієї ж ночі душу твою заберуть у тебе, а те, що ти зібрав, кому воно буде? Отак воно з тим, хто збирає для себе, замість щоб багатіти в Бога» (Лк. 12, 20–21). Безумному багачеві бракувало розуміння того, що саме Господь дає йому блага, зокрема послав добрий урожай. Дуже недалекоглядно думати, що ми самі є господарями свого життя. В Євангелії від Матея сказано: «Блаженні вбогі духом, бо їхнє Царство Небесне» (Мт. 5, 3). Блаженними є ті, що розуміють свою залежність від Бога; при цьому їхнє матеріальне становище не має значення – убогим духом і смиренним може бути і багатий, і бідний. Матеріальні блага – відносне і другорядне. У Сиропусну неділю напередодні Чотиридесятниці ми читаємо слова, що їх мусимо запам'ятати назавжди: «Не збирайте собі скарбів на землі, де міль і хробацтво нівечить і де підкопують злодії і викрадають. Збирайте собі скарби на небі, де ні міль, ані хробацтво не нівечить і де злодії не пробивають стін і не викрадають» (Мт. 6, 19–20). Із притчі про багатого юнака ми дізнаємося, що важко багатому ввійти в Царство Небесне, «легше верблюдові пройти крізь вушко голки» (Мт. 19, 23–24). Хтось може подумати, що Господь тут засуджує багатство і прославляє бідність. Проте якщо ми уважно дочитаємо цей євангельський уривок, то побачимо, що на питання, хто ж може спастися, Христос відповідає: «У людей це неможливо, Богові – все можливо». Щоб спастися, не обов'язково бути бідним. Важко ввійти в Царство тóму, хто покладає надії лише на багатство, а не на Бога, хто не бачить своєї духовної вбогості. Убогі не менше за багатих потребують Бога, щоб спастися. Можливо, вони лише менше схильні покладатися на матеріальний добробут для осягнення свого щастя. Земний достаток – це покликання до відповідальності за ближнього. Багатство вимагає відповідальності за те, щоб правильно розпоряджатися ним на благо інших, щоб служити їм, ділитися скарбами, які дарував Господь Бог. Багатство має цінність, коли воно допомагає його власникові зростати духовно, коли воно працює на загальне добро. Саме такого ставлення до багатства Церква навчала від початку. У Посланні до Тимотея апостол Павло писав: «Багатим у цьому світі накажи, щоб не неслись думками вгору та не надіялися на нетривке багатство, лише – на Бога, який щедро дає нам усього для вжитку; щоб добро чинили, багатіли добрими ділами, були щедрі, ділилися радо і тим робом збирали собі скарб – добру підвалину на майбутнє, щоб осягнули життя правдиве» (1 Тим. 6, 17–19). Милостиня – це необхідна умова справжнього посту. Святий Іван Златоустий, навчаючи нас по-справжньому вшановувати стражденного Христа, каже: «Прагнеш почитати Тіло Христове? То не дозволь щоби воно зневажалося у Його членах, тобто в особі бідних, які не мають у що зодягнутися. Не вшановуй Його тільки тут, у церкві, шовковими покривалами, якщо поза межами храму ти Його оминаєш, коли Він страждає від холоду й наготи. Той, що сказав [на Тайній вечері]: "Їжте, це є Тіло моє", потверджуючи дійсність своїм словом, сказав теж: "Я голодував і ви не дали мені їсти" (пор. Мт. 25, 42)» (Гомілії на Євангеліє від Матея, От. 50). Дорогі в Христі! Закликаю вас під час Великого посту звернути особливу увагу на потреби людей у нашій країні, – у країні, де існує провалля між багатими й бідними, де вечеря вдвох у престижному ресторані дорівнює місячному бюджетові сім'ї пенсіонерів, а автомобіль преміум-класу – вартості квартири для кількох безпритульних! Не багато міст світу можуть похвалитися такою кількістю дорогих автомобілів, як Київ, проте ми знаємо, що чимало людей в Україні перебувають за межею бідності, що багато в нас соціально незахищених людей, сиріт і вдів. Багаті люди в бідних країнах мають особливу відповідальність, але й унікальну нагоду – малою пожертвою зробити велике діло, допомогти іншому змінити своє життя. Українське суспільство потребує мікрокредитів та мікроінвестицій для великих змін. Такі невеликі пожертви – це крихти зі столу багатих, які можуть наситити бідних. Варто пам'ятати, що благодійність – це не лише грошові пожертви, а й присвячення іншим свого часу, уваги та ділення знаннями. У цьому є велика потреба. Будучи близько до бідних своєю пожертвою і своїм серцем, ми наближаємося до самого Творця, а таким чином сповнюємо заповідь Христа: «Істинно кажу вам: усе, що ви зробили одному з моїх найменших братів, – ви мені зробили» (Мт. 25, 40). Благословення Господнє на вас! † СВЯТОСЛАВ Дано в Києві,при Патріаршому соборі Воскресіння Христового,22 березня 2013 року Божого,у день святих сорока севастійських мучеників Детальніше...

Звернення Синоду Єпископів Києво-Галицького Верховного Архиєпископства Української Греко-Католицької Церкви до вірних та всіх людей доброї волі з приводу 70-х роковин Волинської трагедії

Всечесному духовенству, преподобному монашеству,мирянам Української Греко-Католицької Церкви та всім людям доброї волі Дорогі в Христі! Стоячи на порозі відзначення 70-х роковин українсько-польського конфлікту на Волині, ми, єпископи Української Греко-Католицької Церкви, прагнемо сьогоднішнім Зверненням висловити нашу позицію щодо цих трагічних подій. Цього вимагає від нас не лише прагнення вшанувати невинні жертви та солідаризуватися в скорботі з їхніми родинами, а й тривога за те, що політично зумовлене маніпулювання обставинами цієї трагедії і затята непримиренність людських сердець поодиноких осіб або груп можуть лише роздмухати пригаслий вогонь міжнаціональної ворожнечі. Історикам ще належить багато попрацювати, щоб з'ясувати всі обставини й жахливі деталі перебігу українсько-польського протистояння та кровопролиття, їх гіркі наслідки, а також встановити імена тих, що постраждали. Одне є безсумнівним: перед Господом не має жодного виправдання навіть одне невинно знищене життя і навіть найменша заподіяна кривда. Братовбивство 1942–1943 років на Волині потребує насамперед християнської оцінки, бо тільки вона може дати відповіді на моральні дилеми, якими супроводжувався цей конфлікт, і оздоровити пам'ять. Бог створив нас різними, отож польський та український народи неминуче матимуть відмінну колективну пам'ять про ці події. Вони різнитимуться в оцінці історичного контексту, в яких ці події відбувалися, і надаватимуть їм різні назви. Однак, попри свою відмінність, ми всі наділені однаковим статусом дітей Божих. Господь залишив нам однакові заповіді й однаково зобов'язав нас їх дотримуватися. Тому перед лицем Господа з Його категоричною вимогою «Не убий!» ми не можемо не поєднатися в однаковому християнському оцінюванні нашого минулого. Перед лицем Утіленої Любові ми не можемо не стояти з гірким почуттям провини і каяття, бо взаємній ворожнечі аж до пролиття братньої крові немає виправдання. Християнська оцінка Волинської трагедії, а також кривд у стосунках українців і поляків, що їй передували чи нею були зумовлені, – вимагає від нас їх однозначного засудження. З християнської точки зору, осудливими були як політика, спрямована на позбавлення права на самовизначення українців на своїй землі, так і збройне насилля супроти польського населення на Волині. Наш моральний обов'язок перед Богом усвідомити, що політичні й ідеологічні рації стану, які видавались їхнім послідовникам такими переконливими, урешті-решт обернулися вбивством невинних людей і взаємною помстою. Те, що виглядало для когось справедливим і начебто освяченим Богом, виявилося жахливим потоптанням Його заповідей і великим затемненням людського духу. Стоячи перед лицем Господа нашого Ісуса Христа, який є втіленою і об'явленою людині Правдою, та з прикрістю констатуючи наше невміння втілити в житті науку, що випливає зі святого Хрещення, віддаємо особливу шану й належну пам'ять тим непоодиноким героям, як з боку українського, так і з боку польського народів, котрі, ризикуючи власним життям, рятували ближніх від загибелі чи в інший спосіб виступали на їхній захист у ці буремні часи. Ми усвідомлюємо, що над минулим ми не владні. Тому нашою метою є не тільки поглянути на трагічне минуле християнським поглядом, віддаючи його в руки Божого милосердя та прохаючи Всевишнього про зцілення історичних ран на тілі наших народів. Нам іще більше залежить на тому, щоб оберегти наше сьогодення і майбутнє, за яке несемо безпосередню відповідальність. Завданням нашої Церкви є забезпечити, щоб, будуючи нинішні відносини між сусідніми народами та відправляючись у паломництво до спільного майбутнього, наші народи брали зі собою лише правильне духовне спорядження і неспотворені Христові заповіді. Бажаємо продовжувати справу примирення двох братніх народів — польського й українського — задля взаємного прощення в ім'я справедливості. Цю справу започаткували 22 травня 1945 року в Колегії святого Йосафата в Римі Примас Польщі Авґуст кардинал Ґльонд та український єпископ Іван Бучко. Особливою віхою в цьому святому ділі було літургійне затвердження Акту взаємного прощення і поєднання, яке відбулося 19 червня 2005 року Божого у Варшаві та 26 червня 2005 року Божого у Львові. Ми підтримуємо заклик Всеукраїнської ради Церков і релігійних організацій, вміщений у її Декларації «Знання минулого – шлях до майбутнього» від 3 жовтня 2012 року Божого. Слід протистояти релігійним і міжнаціональним конфліктам. І ми повинні це робити як свідченням про добрі приклади співпраці, взаємоповаги, порозуміння і підтримки між представниками різних націй та релігій, так і вивченням, осмисленням та поширенням правди про минуле. Молимося за вічний упокій і Царство Небесне всіх невинно убієнних, що полягли в братовбивчій війні 1943 року на Волині й на інших українських і польських землях. Хай утішаються вони вічним життям та блаженством, стоячи серед праведників по Господній правиці! Хай запанує мир і Божа благодать у душах членів їхніх родин, щоб війна, яка давно вже вигасла на волинських теренах, не тривала в людських серцях! Просимо Бога зробити нас спадкоємцями духовного подвигу милосердних людинолюбців та оберегти нас від спокус, що схиляють людину посягнути на Божий закон. Хай допоможе Господь польському та українському народам утвердитися в мирі й добросусідстві та ділитися своїми духовними скарбами на славу Божу! Від імені Синоду Єпископів Києво-ГалицькогоВерховного Архиєпископства УГКЦ + СВЯТОСЛАВ Верховний Архиєпископ Києво-ГалицькийУкраїнської Греко-Католицької Церкви Дано в Києві, при Патріаршому соборі Воскресіння Христового,11 березня 2013 року Божого Отцям-душпастирям доручаємо зачитати вірним це Звернення після кожної Божественної Літургії в Сиропустну неділю, 17 березня цього року. Детальніше...

Блаженніший Святослав в Уневі під час похорону єпископа-ісповідника: "Владико Юліане, ми дякуємо тобі за всі роки молитви, служіння і терпіння" [фото]

Такими словами 5 березня у богослужбовій каплиці на подвір'ї Унівської Свято-Успенської лаври попрощався Блаженніший Святослав з першим єпископом Самбірсько-Дрогобицької єпархії та архимандритом монахів Студійського уставу – владикою Юліаном (Вороновським). Детальніше...

Лист Блаженнішого Святослава про поминання Вселенського Архиєрея, Папи Римського, у час вакантності Петрового Престолу в Римі

Високопреосвященні та Преосвященні Владики,всесвітліші, всеченіші та преподобні отці! Мир вам у Господі! У цьому листі ласкаво повідомляю вас, що у зв'язку із зреченням з уряду Венедикта XVI, Папи Римського, престол Єпископа Рима, наступника апостола Петра, від 20.00 (за римським часом) 28 лютого 2013 року Божого є вакантним. З цього моменту під час Божественної Літургії та інших богослужінь поминання Святішого Отця слід опускати аж до обрання нового Папи Римського. Проте ієрархію УГКЦ належить поминати у звичайному порядку. У той час прошу додавати на сугубій єктенії Божественної Літургії таке прохання: «Ще молимо Господа Бога нашого за благодать і співдіяння Святого Духа при виборі Вселенського Архиєрея, Папи Римського, щоб він був добрим пастирем для Церкви Христової і слугою для слуг Божих». Відданий у Христі-Господі † СВЯТОСЛАВ Дано в Києві, при Патріаршому соборі Воскресіння Христового,26 лютого 2013 року Божого Детальніше...

Пастирське послання Блаженнішого Святослава до духовенства, монашества і мирян з нагоди Року віри

«Один Господь, одна віра, одне Хрещення» (Еф. 4, 5). Високопреосвященним і Преосвященним Архиєпископам та Митрополитам,боголюбивим єпископам, всечесному духовенству, преподобному монашеству,возлюбленим братам і сестрам, в Україні та на поселеннях у світі сущим Дорогі в Христі! Кожен рік нашого життя наближає до нас майбутнє і водночас живить пам'ять про минуле. Рік 2013-й – і новий, і водночас пам'ятний. У цьому благословенному році матір Церква запрошує своїх синів і дочок замислитися над великим даром віри як цінним скарбом християнської істини та духовно-моральної практики. Вірою ми пізнаємо своє духовне коріння. Для нашої Української Греко-Католицької Церкви цей рік має особливе значення, бо дає нагоду згадати видатну подію далекого 988 року від Різдва Христового, коли ми прийняли Володимирове Хрещення. Усвідомлюючи кардинальне значення віри, нам слід насамперед подякувати Богові за цей Його дорогоцінний дар, яким ми просвітилися і преобразилися 1025 років тому на березі Дніпра –українського Йордану. Це також добра нагода проаналізувати, яке місце посідає християнська віра в нашому побуті, та, краще пізнавши основні її постулати, надихнути ними своє життя і діяльність. 1. Прикмети християнської віри Зазвичай, коли говоримо, що людина в щось вірить, то маємо на увазі її переконання, існування чи правдивість яких неможливо довести експериментальним способом. Коли ж ведемо мову про християнську віру, то йдеться не просто про переконання в існування якогось вічного принципу буття, чогось хоч і невидимого, але дійсного, а передусім про віру в Триєдиного Бога: Отця, і Сина, і Святого Духа, – якою людина відповідає на Його бажання пригорнути її, даруючи Життя. Ми ставимося до Бога не як до далекого і непізнаваного об'єкта, а довіряємо Йому як люблячому Отцеві, який кличе нас до себе, запрошуючи стати причасниками спільноти Божої любові, обдаровуючи своєю силою з висоти – благодаттю, та посилаючи справжнє пізнання невидимих речей. Вірити – означає вповні відкритися до Божого дару любові, зверненого до Його творіння. Запрошення до участі в Божому житті можна помітити в самій природі людини, яка створена на образ і подобу Божу. Навіть коли, понівечена гріхом, людина втрачає цю Божу подобу, вона все ж таки не може втратити прагнення до високих речей, до надприродного буття. Історія людства перед воплоченням Ісуса Христа є образом пошуку Бога людиною, яка не хоче задовольнятися своїм нужденним існуванням, а стремить знайти порятунок і сенс поза межами цього світу. Відповідаючи на це прагнення людини, «багато разів і багатьма способами Бог говорив колись до батьків наших» (Євр. 1, 1); Він не покидає її, а сам поспішає на допомогу і, як пише християнський апологет Климент Олександрійський, зокрема дарує їй прагнення Істини як інструмент богопізнання. Тому й тепер людський розум, сягаючи країв Усесвіту, одночасно усвідомлює свою обмеженість та відкриває для себе Того, хто «раніш усього, і все існує в Ньому» (Кол. 1, 17) і хто «тримає все рукою своєю» (пор. Акафіст до Пресвятої Богородиці, Ікос 12). Господь чіткіше об'являє себе в людській історії, даючи вибраному ізраїльському народові Мойсеїв Закон і посилаючи йому пророків. А вкінці «Бог бо так полюбив світ, що Сина свого єдинородного дав, щоб кожний, хто вірує в Нього, не загинув, а життям вічним» (Ів. 3, 16). Воскреслий Господь наш Ісус Христос – засновник і підстава нашої віри, бо, як зауважує святий апостол Павло, «коли Христос не воскрес, то марна проповідь наша, то марна й віра ваша» (1 Кор. 15, 14). Він «учора і сьогодні – той самий навіки» (пор. Євр.13, 8), тому вже дві тисячі років християнська віра дозволяє віруючим жити з відчуттям безнастанної присутності нашого Господа. З цієї віри християнин черпає відвагу укладати своє земне життя за Божими законами – «життя будучого віку», а тому з надією дивитися в завтрашній день і водночас входити в нього. Така віра проростає в надії, щоб плодоносити любов'ю. І саме тому, що віра є Божим даром та натхненною Святим Духом відповіддю на Божий поклик, кожен із нас повинен ставитися до неї з великою відповідальністю: її треба плекати і розвивати, живлячи спочатку «молоком» початкової катехизи, а відтак «твердою стравою» (пор. 1 Кор. 3, 2) участі в таїнственному житті Церкви. Іншими словами, кожному з нас треба щодня зростати та утверджуватися у своїй вірі: читати Святе Письмо – Боже Слово до людини – і пильно вивчати християнські правди віри, перебувати в особистій та спільнотній молитві... «Праведник з віри своєї буде жити», – сказав ще пророк Авакум (2, 4) і часто підкреслював святий апостол Павло (пор. Рим. 1, 17; Гал. 3, 11; Фил. 3, 9). Тому наша віра має стати для нас джерелом любові до ближнього та основою праведного християнського життя. Крім пізнання віри, маємо жити і ділитися нею поза храмом чи рідною домівкою, вносити її в культурне, суспільно-політичне й економічне життя. Сам Господь заохочує нас до цього: «Так нехай світить перед людьми ваше світло, щоб вони, бачивши ваші добрі вчинки, прославляли вашого Отця, що на небі» (Мт. 5, 16). 2. Віра вчора, сьогодні і завтра Христос, котрий є Господом історії, об'єднує у часі всіх вірних нашої Церкви – від апостола Андрея і Папи Климента, через святих Кирила і Методія, святого рівноапостольного князя Володимира, святих страстотерпців, преподобних, мучеників та ісповідників, аж до сьогодні – в єдиний Божий народ у всьому світі з центром на київських горах. Проповідь християнської віри неповторно лунала в Київській Церкві через візантійсько-слов'янське богослужіння, духовність і богослов'я та через народні звичаї і обряди. Завдяки цьому вона міцно вкоренилася та принесла свої численні плоди в Україні й на поселеннях. Тому будьмо ревні у сповідуванні своєї християнської віри через наші древні церковні та народні традиції, щоб спадок віри був завжди живим і новим, а водночас «той самий навіки»! Таїнство Володимирового Хрещення триває в історії і ми особисто сходимо в глибину хрещальної благодаті через Просвічення, Миропомазання і Євхаристію – три «кроки» християнського втаємничення. Як наші предки, просвітившись вірою, відкинули поганських ідолів, так і ми покликані з вірою в серці відкидати гріхи та всі підступи лукавого, що їх посилає нам сьогодні секуляризований світ. Як наші предки, помазані Святим Духом, збудували на вірі сімейне, суспільне й державне життя, так і ми покликані до нової євангелізації: переображення силою Христового Євангелія цих же ділянок нашого життя, а також до євангелізації народів – привести до пізнання Істинного Бога та до світла християнської віри кожного, хто є поруч, і на рідній землі, і на землях поселень. Як наші предки в Євхаристії стали одним Тілом Христа, тобто Церквою, так і ми покликані усвідомити нашу сопричасну єдність із Богом і між собою. Ми – одне Тіло Христове – в Україні й на поселеннях. Ще недавно Тіло Христової Церкви в Україні було «прибитим до хреста» переслідувань і репресій, було покладеним до гробу історії. Але нині наша Церква воскресає на радість усім її дітям. Ще остаточно невідомо, перед якими новими викликами доведеться стати в майбутньому, але ми знаємо, що, незважаючи на будь-що, маємо поступати згідно з закликом апостола: «Як, отже, ви прийняли Господа Ісуса Христа, так у Ньому перебувайте; вкорінені в Ньому, збудовані на Ньому і зміцнені в тій вірі, якої ви навчились, поступаючи в ній наперед з подякою (Кол. 2, 6–7)». 3. Наша відповідальність за віру Тепер вже не наші батьки, діди і прадіди, а ми, діти ХХІ століття, переймаємо відповідальність за зростання у вірі, яку потрібно глибоко пізнавати, нею жити і нею ділитися з іншими. Так ми продовжимо й поглибимо віру предків, збагатимо вірою тих, що її шукають, а самі спасемо душі наші. Ці завдання є обов'язком усієї церковної спільноти. Для кожної єпархії учителем віри є єпископ. Будучи наступником апостолів, він несе перед Богом найбільшу відповідальність за поширення Христової Благовісті там, де Церква його настановила. Він відповідає за передавання спадку віри в цілості, непорушності та чистоті. Допомагає єпископу священик. Він літургійно празнує віру Церкви, народжує у Святих Таїнствах нових дітей Божих, членів Церкви, відповідає за навчання віри у своїй церковній спільноті, дбає про служіння ближньому з душпастирською увагою до особи та відкритістю до кожного. Добрий священик старається, щоб парафіяльна громада була живою, тобто «місцем зустрічі з живим Христом». У нинішньому секуляризованому та матеріалістичному світі особливе свідчення віри дає монашество. Живучи за євангельськими радами убозтва, чистоти і послуху, богопосвячені особи власним прикладом проповідують про покликання кожного християнина до майбутніх благ Царства Божого. Їхнє найцінніше свідчення віри полягає в тому, що Богові варто цілковито довірити своє життя. Християнська родина, як домашня Церква, перша школа молитви та християнської науки, є чи не найважливішим середовищем для передання віри та виховання в християнському житті. Батьки – це основні євангелізатори та апостоли віри для своїх дітей і перший приклад християнських чеснот. Тому вони мають пильно дбати про свій обов'язок виховувати дітей у християнському дусі, щоб обіцянка, висловлена під час святого Хрещення («Вірую Йому як Цареві і Богу!») принесла свій плід. Гріх розділення християн суттєво послаблює автентичність християнського свідчення і є великою перешкодою на шляху поширення віри. Тому ми сумуємо з приводу втрати євхаристійного спілкування зі своїми братами у християнській вірі та прагнемо втілювати в життя Христову Заповідь: «Щоб усі були одно» (Ів. 17, 11), передусім у відносинах із синами та дочками колись єдиної Київської Церкви, яка була в сопричасті і з Римом, і з Константинополем та рештою християнського Сходу. Крім наших хрещених братів і сестер, є ще багато людей, брак віри яких є місійним викликом для нас, християн. Тому всі ми маємо розвивати у собі місійне покликання, аби вогнем Святого Духа, який сьогодні єднає і скріплює нашу Церкву, поширювати світло Христового Євангелія до кожного, хто ще не прийняв Христа як свого Спасителя і Господа. Наша віра повинна бути чинною в ділах любові й милосердя, як це нам нагадує апостол Яків: «Як тіло без душі мертве, так само й віра без діл мертва» (Як. 2, 26). Маємо нагоду практично виявити свою християнську віру через соціальне служіння. Ставлення до потребуючих є найкращим дзеркалом нашої духовної зрілості, тому плекаймо в собі чесноту християнського милосердя, щоб очима віри вміти розпізнати у нашому ближньому лик Христа. Дорогі в Христі! Цим пастирським листом я прагнув скріпити всіх у переконанні про цінність дару віри, яку з роду в рід передавали нам наші предки і яку ми прийняли в таїнстві Хрещення. З нагоди цього ювілейного року, Року віри, заохочую взяти участь у різних заходах – конференціях, прощах, урочистостях та інших ініціативах, які ми разом звершуватимемо на парафіяльному, єпархіальному, митрополичому та загальноцерковному рівнях. Пізнаваймо нашу християнську віру, зростаймо в ній, ділімося нею, робімо все, щоб, освячені та оживлені нею, ми змогли передати цей дорогоцінний спадок живим і цілісним для майбутніх поколінь! Благословення Господнє на вас! † СВЯТОСЛАВ Дано в Києві, при Патріаршому соборі Воскресіння Христового, 26 грудня/8 січня, на свято Собору Пресвятої Богородиці Отцям-душпастирям доручаємо зачитати вірним це Послання після кожної  Божественної Літургії в понеділок, 14 січня, у день празника Обрізання Господа Бога і Спаса нашого Ісуса Христа. Детальніше...

Глава УГКЦ очолив Літургію в церкві Святої Анни та освятив наріжний камінь під забудову храму Зіслання Святого Духа у м. Бориславі [фото&відео]

22 грудня 2012 року, на свято Непорочного зачаття Пресвятої Богородиці святою Анною, Блаженніший Святослав (Шевчук), Глава УГКЦ, у рамках візиту до м. Борислава, що на Львівщині, очолив Архиєрейську Божественну Літургію в церкві Святої Анни. Глава Церкви привітав присутніх на молитві із храмовим святом, жителів Борислава з 625-річчям міста, а також представників міської влади, які «працюють над тим, щоб Борислав було містом віруючих людей». Детальніше...

Блаженніший Святослав під час прес-конференції у Бориславі: "Кожного дня я служу Божественну Літургію за всю Церкву та весь український народ" [аудіо]

На цьому 21 грудня наголосив Глава УГКЦ під час спілкування з пресою у м. Бориславі. Блаженніший Святослав у вступному слові розповів про свої студентські роки перебування у "Місті нафтовиків". Предстоятель УГКЦ поділився з представниками преси своїми враженнями від відвідин Бориславського медколеджу. "Борислав записаний особливими літерами у моїй памяті та моєму серці серці", - такими словами підсумував свої спогади Глава УГКЦ про м. Борислав. Детальніше...

Глава УГКЦ у Бориславі під час академії присвяченій Патріарху Йосифу: "Радянська система на землях України могла все поламати... , але вона не могла знищити віруючої людини" [фото&аудіо]

21 грудня, увечері, в Міському палаці культури м. Борислава відбулась Урочиста Академія та концерт духовної музики, які були присвячені 120-річчю з дня народження Патріарха Йосифа (Сліпого). Участь у заході взяв Блаженніший Святослав, Глава УГКЦ, який 21-22 грудня відвідав м. Борислав. Серед присутніх на академії був владика Ярослав (Приріз), місцеве духовенство УГКЦ, представники міської влади та інтелігенція міста. Детальніше...

Блаженніший Святослав з вдячністю згадав своїх викладачів та розповів цікаві епізоди зі свого студентського життя [фото]

З хлібом-сіллю та піснями зустріли студенти Бориславського медколеджу свого колегу по навчальній парті, теперішнього Главу УГКЦ – Блаженнішого Святослава (Шевчука). 21 грудня Предстоятель УГКЦ у супроводі владики Ярослав (Приріза), єпископа Самбірсько-Дрогобицького, прибув до своєї alma mater. Детальніше...

Розпочався візит Блаженнішого Святослава до Борислава [відео]

21 грудня розпочався візит Блаженнішого Святослава, Глави і Отця УГКЦ, до м. Борислава. Глава УГКЦ прибув до "Міста нафтовиків" на запрошення владики Ярослава (Приріза), єпископа Самбірсько-Дрогобицького, та Володимира Фірмана, міського голови. Детальніше...