Послання Блаженнішого Святослава до молоді

Хто переможний – він одягнеться в одежі білі,і вже не викреслю його з книги життя,і визнаю ім'я його перед Отцем моїм.Одкр. 3, 5 Улюблена в Христі українська молоде! Переживаючи Квітну неділю, яка безпосередньо підводить нас до таїнства Пасхи Господньої, знову звертаюся до вас зі своїм словом. Найперше хочу подякувати вам за всі можливості зустрічей та спілкування з вами впродовж останнього року. Здійснюючи візити до наших громад у різних країнах світу, я шукав цих зустрічей. Свою радість з приводу пережитого хочу висловити словами блаженного Папи Івана Павла ІІ: «Я чекав на вас і ви прийшли, і я вдячний вам за це!» Сьогодні Христова Церква через свої Богослужіння покликала нас до участі в особливій зустрічі: процесії мешканців Єрусалима зі своїми дітьми, які вийшли вітати довгоочікуваного Месію, що тріумфально входить до своєї столиці. З усіх жестів, привітань і вигуків цієї події пропоную зупинитися на одній деталі. Євангелист Марко зауважує, що, готуючи для Ісуса осля, Його учні зняли свій одяг, поклали на ослятко і лише тоді Христос сів на нього. У момент урочистого входу Христа до Єрусалима молоді люди впізнають у Тому, котрий їде на осляті, Того, хто сидить на херувимах та, за висловом святого Івана Золотоустого, є «серафимів Господь і цар Ізраїля». А далі роблять щось подібне до того, що перед тим вчинили Христові учні: скидають свій одяг і стелять його під ноги осляті на дорозі, якою мав проїхати Ісус (пор. Мр. 11, 7 – 8). Очевидно, що це не просто збіг обставин та випадкове повторення якогось звичного жесту. Тож постараймося разом відкрити його зміст. Для сучасної молодої людини одяг має неабияке значення. Часто він є засобом її самовираження, тобто способом вияву власної особистості. Особливо звертають увагу на колір і найменші деталі свого вбрання ті, хто за його посередництвом маніфестує приналежність до певних молодіжних субкультур, угрупувань чи товариств. Насправді, у такому підкресленні одягу дуже часто приховане глибоке прагнення молодої людини, щоб інші помітили всю її неповторність, оригінальність і красу. У Святому Письмі одяг був, з одного боку, знаком чогось, що проминає. Псалмоспівець молиться до свого Творця: «Спервовіку світу ти заснував землю і небеса – діло рук твоїх. Вони загинуть, ти ж будеш стояти; все постаріється, немов одежа. Наче вбрання, ти їх міняєш, і вони пройдуть. Ти ж усе той самий, і літам твоїм кінця немає» (Пс. 101, 26 – 28). Людина, як істота створена для вічного, після свого гріхопадіння мала вбрання, зроблене самим Богом (Бут. 3, 21). Це було знаком певного протиріччя: створена для великого, вона живе в нікчемному, створена для вічності – живе у смертному, створена для слави – прикриває свій сором. З іншого боку, одяг вважали виявом зовні невидимого: гідності людини, її місця у суспільстві або в релігійній громаді, внутрішнього стану тощо. Зміна одягу не могла відбутися без внутрішньої переміни особи і була лише проявом цієї переміни. Особливо таке значення має одяг та його колір у книзі Одкровення, в якій читаємо про процесію, подібну до тої, котру спостерігаємо під час Господнього входу до Єрусалима. Тут апостол Іван бачить у видінні небесний Божий престол, а перед ним цілий натовп людей від усякого народу і племені, які були в білому одязі й тримали пальмові гілки. Цікаво, що їхні слова співзвучні із вигуками «Осанна!», котрими вітали Христа в Єрусалимі: «Спасіння Богу нашому, що сидить на престолі, і Агнцеві» (Одкр. 7, 9). Євангелист пояснює, що ці люди є тими, хто «обмив одежі свої і вибілив їх у крові Агнця» (Одкр. 7, 14). Тут білий одяг є лише виявом внутрішньої чистоти і безгрішного життя того, хто омив себе в Крові нашого Спасителя, що подається нам у Таїнстві Євхаристії як Причастя життя вічного. Молодим людям притаманне інтуїтивне відчуття правди. Коли хтось видає бажане за дійсне або його зовнішній образ лише прикриває внутрішню порожнечу – вони таку особу одразу відчувають. Це справджується як в побутовому, так і в релігійному житті. На цьому наголошував вже пророк Ісая, коли казав: «Цей народ устами тільки мене почитає й губами тільки мене шанує: а серце своє віддалив від мене, і страх його передо мною – то лише вивчена заповідь людська» (Іс. 26, 13). Як часто молоді люди втомлені лише формальною приналежністю до церковного життя! Святі отці розуміли жест знімання одягу перед Христом як заклик не лише формально з Ним привітатися, а й покласти перед Ним усього себе, дозволити Його Слову пронизати все своє життя та стати Його носієм у світі (пор. Блаж. Веда, In Marcum). До цього закликає нас і Божественна Літургія: «Самі себе, і один одного, і все життя наше Христу Богові віддаймо!» Часто чуємо, що сучасна людина не може віднайти орієнтирів в особистому і суспільному житті. Нерідко вона намагається приховати внутрішню порожнечу за маскою зовнішньої безтурботності, розваг чи споживацтва. Однак, залишившись віч-на-віч зі своїм сумлінням, почувається позбавленою власної гідності й не може не визнати, що її зовнішній образ, який вона демонструє іншим – «одяг», далеко не відповідає тому, що відбувається в її душі. Сучасна молодь тужить за єдністю внутрішнього і зовнішнього у своєму житті, вона прагне гармонії, втраченої краси, одне слово – прагне спасіння. Насправді єдиним орієнтиром для нашого життя є Господь, якого ми сьогодні вітаємо співом «Осанна». Лише Христос може запевнити людині повноту життя, свободу від минущого та внутрішню красу і чистоту. У святому Хрещенні ви зодягнулися в Нього, як про це свідчить святий Павло в посланні до галатів, кажучи: «Ви, що в Христа хрестилися, у Христа зодягнулися» (Гал. 3, 27). Заохочую вас до глибшого пізнання правд святої віри та до щоразу активнішої участі в житті парафіяльної спільноти. Ви, такі вразливі до будь-якої фальші, покликані бути носіями автентичного і живого християнства в Церкві й суспільстві. Ваша участь в житті Церкви не має бути лише зовнішньою, формальною, а повинна стати виразом Вашого духовного єднання з Господом і з братами та сестрами у вірі. Особисто пізнати Живого Бога можна лише з допомогою живої особи: духовного наставника, учня Христового, який допоможе відкрити скарб віри вашої Церкви та поведе до безпосередньої зустрічі зі Спасителем. Я щиро переконаний, що саме наша молодь допоможе всій нашій Церкві, вірні якої живуть у різних країнах чи навіть культурах, уникнути релігійного формалізму, натомість зробить її живою, завжди сучасною і зрозумілою для теперішньої людини та, поклавши до ніг Ісуса все тимчасове й минуще, проголосить лише Його своїм Господом – центром і вершиною свого життя. Наближаючись до світлого празника Пасхи Христової, хочу побажати всім вам, молоді друзі, особисто пережити пасхальну радість. Тішуся кожною вашою усмішкою та бережу в пам'яті ваш погляд надії, який ви скеровуєте до своєї Церкви. Не соромтеся скинути зі себе, наче той одяг, пута ваших сумнівів та пошуків і покласти їх до ніг Спасителя, простеливши Йому дорогу до вас. Нехай той молодечий запал, з яким сьогодні єврейські отроки вітають Христа, буде провісником вашої радості від особистої зустрічі із воскреслим Христом – єдиним, хто може дарувати нам новий білий одяг Переможця над смертю. Благословення Господнє на вас! † СВЯТОСЛАВ Дано у Києві,при Патріаршому соборі Воскресіння Христового,дня 31 березня 2012 року Божого Детальніше...

Послання Блаженнішого Святослава до священнослужителів УГКЦ

Послання Блаженнішого Святослава до священнослужителів Української Греко-Католицької Церкви на Страсний четвер Всесвітлішим, високопреподобним,преподобним та всечеснішим священнослужителям Української Греко-Католицької Церкви   Дорогі у Христі брати в Христовому священстві! З Божої благодаті наближаємося до великого празника Пасхи Господньої. Пасхальний шлях нашого Спасителя є дорогою від смерті до воскресіння. Основний момент цього шляху настав тоді, коли Господь наш Ісус Христос «дав себе як викуп за всіх» (1. Тим. 2, 6). У цій пасхальній жертві Син Божий відкрив нам можливість участі в житті Триєдиного Бога: зробив вічне життя доступним кожній людині, яка його прагне. А на Тайні вечері Ісус Христос вчинив своїх учнів причасниками Його Тіла і Крові – центрального таїнства життя Церкви, в якому реально здійснюється ця пасхальна участь у Божому житті. Однак для того щоб це Причастя було доступним не лише для вузького кола вибраних, а стало відкритим для всіх людей, наш Спаситель зробив цих поодиноких і вибраних учнів учасниками свого Божественного священства. Христове священство має своє джерело не в людині, а в божественній Особі та служінні самого Сина Божого. Воно кардинально відрізняється як від старозавітного левітського, так і від будь-якого іншого культового служіння, що його може здійснити людина. Силою святого таїнства, отриманого з рук святителя, ви стали учасниками цього Христового священства. Святкуючи цього року цей великий День установлення святого таїнства Христового священства, яке ви дістали через дар Рукопокладення, роздумаймо разом над тим нашим спільним завданням: зробити усіх людей причасниками вічного життя. На Тайній вечері Христос каже до своїх апостолів: «Я відходжу і до вас повернуся… я до Отця йду» (Ів. 14, 28). Господь, з одного боку, відходить, розпочинаючи свій пасхальний путь, і відкриває нам дорогу до Отця. Однак, з іншого – Спаситель у таїнстві Євхаристії приходить до своїх учнів, а навіть більше – входить у життя своїх апостолів та встановлює свій новий спосіб присутності у Церкві: «Отож я з вами по всі дні аж до кінця світу» (Мт. 28, 20)! Тайна вечеря, як перше євхаристійне Богослужіння, є для нас сьогодні таїнством Його присутності між нами. «Я не полишу вас сиротами; я прийду до вас» (Ів. 14, 18), – каже Господь. Прощаючись із учнями напередодні своїх страждань і смерті, тої миті, коли всі Його покинуть, коли сповняться слова «ударю пастиря і розбіжаться вівці стада» (Мт. 26, 31), сам Пастир цього стада не покинув. Він був, є і буде навіть з тими, що будуть розп’яті, зневажені, що переходитимуть через страждання і смерть. Він був, є і буде навіть з тими, які відкинули Його, вбили і розп’яли. Ось чому апостол Павло нагадує нам: «Христос учора й сьогодні той самий навіки» (Євр. 13, 8). Споглядаючи сьогодні нашого Спасителя на Тайній вечері, ми можемо відкрити важливу рису того священства, причасниками якого ми стали: бути Христовим священиком – означає бути з людьми! Священик покликаний бути світлим промінням вічності в тимчасовому, живою іконою присутності Спасителя серед Божого люду, тої присутності, яка впродовж усієї історії Церкви була джерелом сили та непереможності віруючого українського народу. Митрополит Андрей, ставлячи своїм священикам за приклад служіння отця Маркіяна Шашкевича, підкреслював, що змістом його діяльності було «йти в народ». «Зворот Маркіяна до народу став для Галицької Русі, а передовсім для нашого духовенства, могучим голосом, на який ще й сьогодні дрож зворушення переходить в тілі: в Народ!» (Промова Митрополита Андрея на могилі о. М. Шашкевича 5 листопада 1911року // Пастирські листи. – Т. І. – С. 784). Блаженний священномученик Омелян Ковч, якого наша Церква три роки тому проголосила покровителем духовенства, прагнув бути серед людей навіть у таборі смерті. Саме там, за його словами, він бачив небо. Для тисяч в’язнів, приречених на смерть, він був світлим знаком Життя – живої присутності нашого Спасителя там, де, здавалося б, саме пекло прийняло свій жахливий видимий образ на землі. Священик може виконати свою місію тільки за умови, що буде разом зі своїм народом завжди і всюди. Лише тоді він матиме можливість живити вірних своєю проповіддю Божого Слова, освітлюючи ним конкретні життєві обставин життя сучасної людини та наближаючи її до Святих Таїнств. Щоразу, коли ворог намагався забрати у нашого народу доступ до Джерела життя, хотів знищити його самобутність та позбавити гідності – він найперше намагався усунути з-посеред нього Христового священика, посіяти до останнього підозру та недовіру, вкрасти свідомість Божої присутності серед нашого люду. Присутність нашого Спасителя у Його Церкві є живою і діяльною. Про такий вид своєї опіки над нами каже сам Христос словами: «Я – Добрий пастир і знаю своїх, а мої мене знають» (Iв. 10, 14).  «Знати своїх» тут означає поділяти з ними всі моменти їхнього життя, бути поруч з ними і супроводити їх життєвою дорогою. Саме пасхальний шлях зішестя в ад Ісуса Христа показує нам істину, що Він зазнав, а отже, пізнав досвідом власної людської природи все те, що пережили овечки Його стада. Він уподібнився до нас у всьому, окрім гріха. «Він мусів бути в усьому подібний до братів, щоб стати милосердним та вірним архиєреєм у справах Божих на спокутування гріхів народу» (Євр. 2, 17). Знати своїх – це необхідна умова місії доброго пастиря. Якщо священик не знає своїх вірних, протиставляється їм чи достатком, чи гідністю власного сану, чи своєю «вченістю», то сумнівно, що він може бути, як пастир, справді добрим. Сучасна культура витворює нові способи відокремлення духовенства від наших вірних, щоб на хвилі агресивного зісвітчення викрасти з наших спільнот живу і діяльну присутність Доброго пастиря, віддалили їх від Бога. Ревний душпастир, наближаючись до людей, наближає їх до Христа, розділяє з ними радість і смуток, тягарі та перемоги. Його добровільна матеріальна скромність завжди буде ознакою духовного багатства та життя відповідно до високого покликання. Добрий духовний отець покутує за гріхи своїх духовний дітей та невпинно молиться за них, доповнюючи жертвою власного життя те, чого бракує його вірним. Лише так він може знати їх, а вони знатимуть його. Дорогі отці, мої співбрати у Христовому священстві! У день встановлення цього великого Таїнства прагну всіх вас щиро привітати, поєднатися з вами в молитві та принаймні через це слово бути разом із вами. Щиро дякую вам за ревне служіння, яке ми спільно сповняємо, відкриваючи повіреному нам Божому людові двері вічного життя в нашому сьогоденні. Особливо пам’ятаю сьогодні про вас, що справді знаєте життя тих людей, спасіння яких Господь повірив вашій пастирській опіці. Хочу згадати як приклад тих священиків, котрі «пішли в народ», знають своїх овечок та дають за них своє життя, бо розділяють з ними всю глибину теперішніх соціальних та економічних негараздів. Тепер наші люди, можливо як ніколи перед тим, потребують вашої присутності, несеного вами Божого Слова та світла християнської надії. Нехай всемилостивий Господь дарує вам благодать чистого і бездоганного священичого служіння та силою Святого Духа допоможе жити відповідно до вашої високої гідності. Благословення Господнє на вас! † СВЯТОСЛАВ Дано в Києві,при Патріаршому соборі Воскресіння Христового,дня 29 березня 2012 року Божого Детальніше...

Пастирське послання Синоду Єпископів Української Греко-Католицької Церкви до вірних з нагоди 120-літнього ювілею Патріарха Йосифа (Сліпого)

Дорогі у Христі! Кожен ювілей наших слуг Божих та ісповідників віри – це не лише добра нагода соборно згадати їхні імена і всім Божим народом нашої Церкви помолитися за упокій їхніх душ та просити Бога про їхню прославу на землі: ми робимо це постійно. Відзначення ювілеїв – це також і духовний привілей нового спілкування зі світочами нашої церковної історії, що здійснюється через читання їхнього слова та осмислення їхнього чину. Це робить нас причасниками їхньої мудрості та вдячними спадкоємцями їхнього досвіду. Цього року наша Церква відзначає 120-річчя з дня народження ісповідника віри Патріарха Йосифа (Сліпого). Хоча вказана дата є тризначним числом, це не повинно нас бентежити: Патріарх Йосиф – наш сучасник! У цьому легко переконатися, коли зануритися в обставини його життя чи ознайомитися з його пастирським словом. Своєю візією майбутнього він на кілька десятиліть випередив свою епоху – щоб опинитися поруч із нами в нашому сьогоденні. Розгляньмо на початку один малопомітний, але знаменний приклад із його біографії. Тисяча дев’ятсот п’ятдесят сьомий рік… Йосиф (Сліпий), вже  як Митрополит, перебуває на засланні в с. Маклаково Красноярського краю. Неволя, утиски, заборона священнодіяти. Як багато людей із нинішнім способом мислення мріяли б у його ситуації бодай повернутися до рідного краю і тихенько дожити свого віку, щоб нічим не зачепити страшного карального маховика. А Митрополит Йосиф пише в той час послання з несподіваною, але промовистою назвою: «Великого бажайте!». Чи було це послання скероване до його ровесників? Формально, так. Але чи треба було нагадувати про велич бажань тим його землякам, які тоді масово йшли на великі жертви в ім’я найвищих народних святинь? Чи не є це посланням до нас, людей нинішнього часу, в якому модно бажати «усе і відразу», в якому щоразу менше розрізняють добро і зло, сакральне і брудне, велике і нице? Як сказано вже, людина росте зі своїми задумами і своїми плянами. Високі пориви її підносять, а низькі і грішні похоті руйнують. Правда, не кожний вродився генієм і не кожному дав Бог довершувати спасенні діла і повертати умовинами часу, немов коловоротом, але кожному дано бажати «великого», молити Бога про те, помагати посильно у великих духових будовах, бо з дрібних цегол виростає гігант. Кожний може чинити добре, а в кожному доброму є і велике. Людина може вчинити проминаюче заслуженим для вічності і в часовому зловити вічне! Патріарх Йосиф був живим втіленням долі Української Церкви і нашого народу в ХХ столітті – його, як і багатьох інших, було незаконно позбавлено свободи збиратися із одновірцями. Його, як і мільйони українців, прирекли на тортури в катівнях НКВД/КГБ і на мучеництво в ГУЛАГу. Але якщо в ув’язненні він був «німим свідком Церкви» («Заповіт»), то згодом, уже на поселеннях, він став голосом «мовчазної Церкви» та її духовною опорою, ніколи не забуваючи про тих своїх земляків, які й далі каралися в неволі: Лечу думками до всіх моїх братів в Україні… до тих, що страждають на волі, і до тих, що караються у в’язницях, тюрмах, у таборах непідсильної праці… Між ними бачу нових борців, науковців, письменників, мистців, селян, робітників. Бачу між ними іскателів істини й оборонців справедливості. Чую їхній голос в обороні основних прав людини і людської спільноти. З подивом гляджу на них, як вони боронять своє українське слово, збагачують свою українську культуру, як усіма силами свого ума і серця рятують українську душу.  І сострадаю з ними всіма, бо їх за те переслідують як злочинців (Заповіт). Усі ці слова сказані й до нас – до тих, кому доводиться жити в умовах вибіркового правосуддя, дедалі більших обмежень у праві на зібрання й демонстрації, на отримування та поширювання правдивої інформації, у час витіснення національної мови та культури із суспільного життя. В Україні, на жаль, не припиняється лиха традиція зловживання владою і зневажання гідності людини, порушення національних, культурних і релігійних прав, гребування своїм, рідним, що супроводжується погонею за почестями й жадобою влади. Але цьому протистоїть традиція «сострадання» – солідарності з тими, хто в біді та в стражданні. І свідчення Патріарха Йосифа є цьому промовистим прикладом. Сьогодні, коли брак єдності знову стає нашою національною бідою, коли народ штучно ділять за регіональними, історичними, мовними й культурними ознаками, погляди Патріарха Йосифа на національну єдність знову стають дороговказом. Цього церковного мужа не треба було переконувати в тому, що так важко донести до наших сучасників: «Першоджерело суспільних негараздів – не матеріальна, а духовна убогість» (зі Звернення традиційних Українських Церков від 1 грудня 2011 року). У його розумінні політична й національна єдність виростає з єдності духовної, запорукою якої є єдиний Патріархат Української Церкви: Патріархат Церкви – це видимий знак зрілості і самобутності помісної Церкви та могутній чинник у церковному і народному житті, рятунок церковної і національної єдності. Підстава для патріархату – в дозрілій свідомості власних церковних і національних скарбів, своїх культурних та історичних надбань і цінностей, свої трудів і жертв. Нас [греко-католиків і православних] єднає традиція рідного християнства, спільні церковні і народні звичаї, спільна двотисячолітня культура! Нас єднає спільне змагання за самобутність рідної Церкви, за її Повноту, якої видимим знаком буде єдиний Патріархат Української Церкви (Заповіт). Цей слуга Божий також вказував на визначальну роль Церкви не тільки для духовного і національного відродження в Україні, а й для збереження української ідентичності в глобальному масштабі. Адже з діда-прадіда духовною матір’ю українців була Київська митрополія (пор. Заповіт). На історичному шляху (її діти) розгубилися в різних країнах, серед різних народів і забули про Матір, яка їх родила. Поможіть їм віднайти цю Матір! » (Заповіт). Опинившись на поселеннях, Патріарх Йосиф став сполучною ланкою між усіма частинами нашої Церкви, що волею Провидіння опинилися на різних континентах, – між усіма вірними і в Україні переслідуваними, і «в розсіянні сущими». Церква в діаспорі не просто вижила – вона стала світовою Церквою, без якої сьогодні вже важко уявити собі ландшафт Католицької Церкви у світі. Знаменно до того ж, що нинішній діалог між Українськими Церквами київської традиції щодо відродження об’єднаної Київської Церкви є своєрідним перегуком із цим патріаршим закликом, що входить у нашу сучасність через десятиліття. Цей заклик резонує в серцях українських християн київської традиції, навіть попри конфесійні відмінності. Провидницьким було розуміння Патріарха Йосифа, що Вселенську Церкву неможливо зводити лише до однієї культури, нації чи обряду. Для нього єдність була єдністю у різноманітті, місце в якому гарантовано й для особливостей Української Греко-Католицької Церкви. Сьогодні це звична логіка церковного мислення. Тому й нормативними є для нас сьогодні ті два фундаментальних принципи, якими Патріарх Йосиф охарактеризував церковну самобутність нашої Церкви: перший – сопричастя з Єпископом Рима, і другий – вірність східнохристиянській візантійській традиції. Той довгий «шлях відречення, несення хреста і свідчення Йому [Христові]» Йосифа (Сліпого) – 18 невольницьких років «в’язня Христа ради» – вражає нашу уяву. Проте справді гідною подиву в нинішній час масової зневіри, збайдужіння і паралічу волі є його титанічна праця над відродженням Церкви на поселеннях. З усіх сил намагався я шукати виходу з цього майже безвихідного становища, щоб підняти Церкву і Нарід з руїни, щоб їх відродити. Треба було знову починати працю відродження в самому корені, від самих основ. А основи я бачив в науці, молитві, праці і християнському праведному житті (Заповіт). Його віра була непохитною, а енергія – невичерпною. Його штурм твердинь людської байдужості й закостенілості був невідпорним. Його жертовний приклад обеззброював недругів і надихав однодумців. Його діагноз суспільної хвороби був точним, а пропоноване лікування – спасенним. Як же маємо дякувати сьогодні Богові, що Українська Греко-Католицька Церква, вихована великим Митрополитом Андреєм (Шептицьким), уміла в той буремний час «великого бажати» – і з цього вміння виріс у нашому народі муж великий і сильний, з яким ця Церква гідно пройшла через мучеництво й випробування і дала світові свідчення, євангельським змістом якого ми живемо й донині! Дорогі у Христі! Відзначаючи 120-річчя народження Патріарха Йосифа, дякуймо всемилостивому Богові за дар його особи та ісповідництва, які є великим скарбом не лише для нашої Церкви і українського народу, а й для всієї Вселенської Церкви. Гаряче заохочуймо вірних нашої Церкви молитися за прославу слуги Божого Йосифа (Сліпого), як рівно ж брати участь у святкових заходах, запланованих Церквою та органами державної влади на цей ювілейний рік. Зокрема, закликаймо до участі у Всеукраїнській прощі до Зарваниці 15 – 16 липня, яка цього року буде присвячена пам’яті Патріарха Йосифа, та до відвідин музею-садиби славного сина нашого народу, що знаходиться поблизу Зарваниці, у селі Заздрість: це стане для кожного з нас нагодою почерпнути духовну силу з джерела віри та геройського служіння цього ісповідника віри нашій Церкві й рідному народу. А найкращий спосіб гідного вшанування слуги Божого Патріарха Йосифа – це зробити своїми його ідеали та, заручившись його заступництвом перед престолом Всевишнього, намагатися ними жити й утверджувати їх у нашому українському народі. Благословення Господнє на вас! Від імені Синоду Єпископів Української Греко-Католицької Церкви+ СВЯТОСЛАВ Дано в Києві,при Патріаршому соборі Воскресіння Христового,9 лютого 2012 року Божого  Доручаємо отцям-душпастирям прочитати це пастирське послання на усіх Божественних Літургіях в неділю 19 лютого 2012 року Божого Детальніше...

Блаженніший Святослав увів на престіл Самбірсько-Дрогобицької єпархії владику Ярослава (Приріза) [фото]

"Ця інтронізація завершує особливий рік в історії нашої Церкви, який назавжди буде позначений уведенням на престоли різного рівня як в Україні, так і закордоном", - наголосив Блаженніший Святослав під час інтронізації єпископа Самбірсько-Дрогобицького владики Ярослава (Приріза), яка відбулась 24 грудня у м. Дрогобича у катедральному храмі Пресвятої Трійці . Детальніше...

24 грудня Блаженніший Святослав звершить чин інтронізації владики Ярослава (Приріза) на престіл Самбірсько-Дрогобицької єпархії УГКЦ

24 грудня у м. Дрогобичі на Львівщині відбудеться інтронізація владики Ярослава (Приріза) на престіл Самбірсько-Дрогобицької єпархії УГКЦ. З цієї нагоди Божественну Літургію у катедральному храмі Пресвятої Трійці очолить Блаженніший Святослав, Глава УГКЦ. Йому співслужитиме владика Ігор (Возьняк), Митрополит Львівський, понад 20 єпископів УГКЦ, а також владика Мєчислав Мокшицький, Архиєпископ Львівський РКЦ. Участь в урочистому богослужінні візьмуть понад 300 священнослужителів, представники монашества, вірні з усіх терен єпархії та представники державної влади. Детальніше...