Слово на Всеукраїнський з’їзд молоді УМХ (2025)

  Слава Ісусу Христу!Дорогі брати і сестри, дорога молоде! У кожної великої події є свій простір і час. Та трапляються моменти, які особливо глибоко торкають серця, бо мають у собі щось більше, ніж просто програму чи розклад. Саме такою є цьогорічна всеукраїнська зустріч «Українська молодь – Христові» у Славську. Це не просто молодіжне зібрання в мальовничих Карпатах, а особливий момент Божої благодаті; священний час і простір, даровані нам Господом у Ювілейному році надії під гаслом «Паломники надії»; простір, у якому діє Христос, і час, у якому Він промовляє до наших сердець. Цього літа Господь збирає нас у мальовничих горах, як колись зібрав Своїх учнів на березі Генезаретського озера. Євангелист Лука зазначає, що «народ юрмився» біля Ісуса, «щоб слухати Слово Боже» (Лк. 5, 1). І сьогодні ви, дорога молоде, яка прибула з різних куточків України, також зібралися тут, у бескидах, щоб слухати Його Слово. Ви принесли із собою не лише наплічники, а й запитання, втому, тривогу, біль, невизначеність. Але водночас – свою віру, надію і любов бо знаєте, що Христос не «десь далеко», а тут, серед нас. Наше життя часто нагадує те ранкове узбережжя сьогоднішньої благовісті: ми втомлені, іноді зневірені, після «нічних трудів та особистих зусиль», що здаються марними. Та саме в таку буденність приходить Господь. Не в мить тріумфу, а туди, де порожні сіті й людські сили на межі. Він входить у наші «човни», у саму гущу щоденного життя, і звертається до нас так само, як до рибалок: «Відчаліть на глибінь». Його заклик і сьогодні не втрачає сили, бо в глибині душі кожен із нас прагне більшого: вийти з рутини, подолати поверховість, подивитися за межі власної замкненості. Коли рибалки впустили Ісуса у свій човен, усе змінилося: «Піймали велику силу риби, і сіті їхні почали рватися» (Лк. 5, 6), а згодом «витягши човна на берег, кинули все й пішли слідом за Ним» (Лк. 5, 11). Відтоді їхнє життя більше не оберталося навколо «сіті» та «риб». Вони почули: «Не бійся!» – і стали «рибалками людей». Перед ними відкрився новий горизонт можливостей. Прості рибалки дозволити Христові змінити їх зсередини. Їхнє рішення залишити все й піти за Ним було не втечею, а вільним вибором. У Христі вони відкрили для себе новий шлях і нове покликання. У зустрічі з Живим Богом вони знайшли справжню свободу – ту, якої світ не в змозі дати. Ця євангельська оповідь має особливе значення і для вас, дорога молоде, бо ви теж стоїте перед вибором. У світі, де все часто зводиться до зручності, швидких рішень, «лайків» і поверховості, ви прагнете глибшого сенсу, істини, справжньої спільноти. І Христос не стоїть осторонь цих пошуків. Він входить у човен нашого життя – з усіма сумнівами, болем, мріями – і запрошує «відчалити на глибінь». Це запрошення вийти за межі звичного, довіритись Йому, ступити туди, де народжуються справжня віра, надія і свобода. Але ця глибина завжди пов’язана з тривогою і відвагою. На прохання Ісуса рибалки чесно визнають: «Наставнику, всю ніч трудились ми й нічого не піймали» (Лк. 5, 5). Їхнє здивування знайоме кожному з нас. Ми також намагаємось, вчимося, служимо, трудимось і часто зазнаємо розчарування. Сучасна українська молодь запитує: чи варто бути щирим, коли щирість ігнорують? Чи є сенс залишатися добрим, коли світ такий жорстокий? Чи не запізно змінювати щось у собі, коли стільки всього зруйновано – і зовні, і всередині? Ми шукаємо Бога, але іноді здається, що Він мовчить. Ми прагнемо розуміння, та стикаємось із байдужістю… На ці та ще інші, часто болісні запитання Христос відповідає своєю присутністю. Він не нав’язує аргументи, а входить в човен нашого життя і промовляє: «Відчали на глибінь». Він не змушує, а запрошує вирушити з Ним у подорож, яка веде до святості. Цей шлях непростий, але саме у Христі ми здатні знайти відповіді на засадничі питання, які нас турбують. Це шлях довіри, коли ми ще не бачимо всього маршруту, але знаємо, з Ким ідемо. Господнє запрошення проходить крізь усю історію спасіння. Від самого початку Бог звертається до людини, кличе її йти за Ним з довірою, відвагою й відкритим серцем. «Зроби ковчег» (Бут. 6, 14), – звертається Господь до Ноя. «Вийди з землі твоєї, з рідні твоєї і з дому батька твого в край, що його Я тобі покажу» (Бут. 12, 1), – каже Він Авраамові. «Іди до фараона, щоб вивести народ Мій з Єгипту» (Вих. 3,10), – посилає Мойсея. Кожен із них міг би відмовитись (і це пробували робити), сказати: «Це не для мене», «Я не готовий», «Я нічого не зміню». Але вони зробили крок назустріч Божому покликанню, подолавши власні страхи, сумніви, звичні уявлення. Бо Господь не чекає, коли ми будемо ідеальними, а запрошує саме тоді, коли ми наважуємось Йому довіритись. Сьогодні цей самий поклик звучить знову, але вже не з вершини Синаю, а в нашому житті та історії. З того місця, де переплелися війна, втома, пошуки, зневіра, Христос звертається до кожного з нас: «Ідіть за Мною, бо Моє Слово – це Дорога, Істина і Життя» (пор. Йо.14, 6). Дорогі в Христі! Ви є тією молоддю, яка належить Христові. Ви не споживачі контенту, не «втрачене покоління» як дехто каже. Ви – ті, кого Бог сьогодні кличе іти за Ним, тому що Він вам довіряє. Господь бачить у вас силу змінювати світ, навіть якщо ви самі в собі її не бачите. Господь Бог запрошує вас не плисти за течією, а «відчалити на глибінь – поступити во глибину». Але, що конкретно означають ці слова? Про яку глибину йде мова? Всім людям потрібна глибина: глибина людськості, глибина правдивої віри, глибина автентичності, глибина отриманого дару покликання. Іншими словами, чим би ми не займалися, над чим не трудилися, повинні робити це відповідально і ґрунтовно, бо Бог хоче глибини нашого життя. Шукаймо її в Петровому човні – Христовій Церкві. Не біймося цієї глибини, навіть якщо нам здається, що на мілині нам комфортно, вигідно. Якнайчастіше віддаваймо човен нашого життя Богові, пливімо на глибину молитви – богоспілкування, воцерковлюймо наше життя через Таїнства і тоді отримаємо нагороду за наші труди, як її отримали апостоли у сьогоднішньому Євангелії. Один із них – Симон, який працював цілу ніч і не зловив нічого. Його розчарування відчутне і нам. Він миє сіті, втомлений, з думкою, що зробив усе, що міг. Симон – це кожен із нас, хто втомлюється, втрачає надію, переживає знецінення своїх зусиль. Ісус бачить у ньому не поразку, а відкритість. Бо той, хто вже пізнав межу власних сил, часто здатен почути по-новому. У серці, вільному від ілюзій, з’являється простір довіри до Слова Божого. Тому Спаситель звертається до Симона саме в момент його виснаження: коли сіті порожні, нічого не вдалось, каже йому: «Відчали на глибінь та й закиньте ваші сіті на ловитву» (Лк. 5, 4). Це прохання здається недоречним, навіть дивним, але Симон відповідає просто: «На твоє слово закину сіті» (Лк. 5, 5), він закинув їх, то вловив дуже багато риби, так, що їх човен її не вміщав і потрібною стала допомога інших. Дорогі брати і сестри, дорога молоде! Сьогоднішній з’їзд Української молоді – Христові у Славську є тим величним моментом, який прикрасить велику й живу історію, яку ми разом продовжуємо творити. Рух «Українська молодь – Христові» зародився у ювілейний 1933 рік (1900 річниця Христового відкуплення) – в час, коли над Європою згущувалися хмари тоталітаризму, а український народ страждав від голоду, переслідувань, утисків і міжусобиць. У такі темні часи праведний митрополит Андрей Шептицький разом із молодими душпастирями не дозволили зневірі перемогти. Вони звернулися до молоді із закликом не мовчати, не здаватись, а відкрито свідчити свою віру у Христа. І молодь відповіла. У Львові за деякими даними зібралося близько сто тисяч юнаків і дівчат. Вони проголосили: наша ідентичність – у Христі, наша сила – у вірі і наша відповідь на виклики – не страх, а любов. Багато з них пізніше стали лідерами свого народу у буремні часи. Попри ІІ Світову війну й переслідування Церкви радянським атеїстичним режимом, УМХ не зникла, а продовжила своє життя - спершу у підпіллі, а згодом у діаспорі: в Канаді, США, Аргентині, Австралії. Навіть далеко від рідної землі, українська молодь гуртувалася навколо Христа, не забуваючи, ким вона є і чий знак носять. Коли Церква вийшла із підпілля, тисячі молодих людей знову зібралися у Львові 7–8 вересня 1990 році. Це стало знаком відродження, надії, перемоги віри і надії над злом. І ось сьогодні, у Ювілейному 2025 році Божому, ми знову разом. Живемо в інших умовах, стикаємось з іншими викликами, але тримаємося тієї самої відповіді: ми – Христові. Ці слова набувають особливого значення саме тепер, коли наш народ переживає важкі й драматичні часи. Війна принесла біль, втрати, невимовне страждання. Та водночас вона відкрила нові горизонти для віри й служіння. Ми бачимо, як наша молодь стає проявом надії: служить у шпиталях, волонтерить, молиться, організовує збірки на потреби українських Збройних Сил... Це і є жива відповідь на виклик часу. У такий період особливо важливо пам’ятати Христове запрошення «відчалити на глибінь», що не означає тікати від реальності, а навпаки, входити в неї з вірою, переображувати. Бо саме тоді, коли Боже Слово стає частиною нашого життя – щось змінюється. Так, як це сталося з рибалкою Симоном. Він побачив чудо не лише в дивовижному улові риби, а в тому, як любов Ісуса змінює його самого. І саме в ту мить, коли відчув свою слабкість, він з глибини свого серця промовив: «Іди від мене, Господи, бо я грішна людина» (Лк. 5, 8). Проте Ісус не відступив, а навпаки, покликав його стати учнем. І саме таких учнів Він кличе сьогодні. Коли ви знову повернетеся до своїх щоденних справ після цього з’їзду, нехай у вашому серці залишиться найголовніше: Христос був тут з нам. Він був у тиші ранкової молитви, у глибоких роздумах над Євангелієм, у щирій пам’яті нашої історії, у розмові і слуханні, у радості спільноти та зустрічі. Тут, серед гір і туману, ви змогли відчути присутність Господню і Його незбагненну любов. А разом із тим – ви краще пізнали себе. Бо той, хто по-справжньому зустрічає Христа, не залишається тим самим. Ви побачили свої страхи і мрії, рани і потенціал, свої таланти й покликання. А ще більше: ви знайшли себе у Христі. Бо справжня ідентичність людини не формується лише через освіту, досягнення чи статус, вона народжується тоді, коли ми довіряємо Богові. Там, де дозволяємо Христу увійти у наш «човен» і повести його далі. Недарма саме це є гаслом руху УМХ: «Тут знайдеш Христа, тут знайдеш себе, тут знайдеш себе у Христі». Це не просто гарна цитата, а шлях, який ви, дорога молоде, вже почали. І цей шлях не завершується тут, у Славську… він тільки починається. Повертайтеся, отже, додому не як туристи, а як «паломники надії». Несіть світло, яке побачили, відкрили тут, у свої спільноти, парафії, школи, університети, родини. А благодать Господа нашого Ісуса Христа, і любов Бога Отця, і єдність Святого Духа нехай буде з усіма вами! Амінь. + Ярослав 24 липня 2025 року Божого,с. Славсько   Детальніше...

Владика Ярослав уділив священичі свячення у катедральному храмі святих мучеників Сергія і Вакха та Жировицької ікони Пресвятої Богородиці у м. Римі [фото]

20 липня владика Ярослав, єпископ Самбірсько-Дрогобицький, відслужив Божественну Літургію у катедральному храмі святих мучеників Сергія і Вакха та Жировицької ікони Пресвятої Богородиці у м. Римі. Під час богослужіння єпископ уділив священичі свячення дияконам Михайлу Карпінцю та Ярославу Мисаку. Детальніше...

23-24 липня відбудеться з’їзд християнської молоді у Карпатах

23-24 липня у с. Славсько, на Сколівщині, відбудуться молодіжні з’їзди християнських молодіжних спільнот з нагоди Ювілейного року. 23 липня до Славська з’їдуться молодіжні християнські спільноти Самбірсько-Дрогобицької єпархії УГКЦ, а 24 липня відбудеться Всеукраїнська проща-з'їзд Молодіжний рух УГКЦ «Українська молодь - Христові». Детальніше...

Владика Ярослав Приріз представив Синодові Єпископів УГКЦ звіт про проведення Ювілейного року 2025 під гаслом «Паломники надії»

9 липня 2025 року під час чергового засідання Синоду Єпископів УГКЦ владика Ярослав Приріз, голова Оргкомітету Ювілейного року, представив детальний звіт про підготовку та відзначення Ювілейного року 2025 під гаслом «Паломники надії». У представленні владика послідовно окреслив ключові етапи реалізації ювілейних ініціатив, богословське осмислення символіки року, а також участь УГКЦ у ювілейних святкуваннях. Детальніше...

Святіший Отець Лев XIV прийняв на аудієнції владик Синоду Єпископів УГКЦ [фото]

У середу, 2 липня, в Апостольському палаці у Ватикані владика Ярослав, єпископ Самбірсько-Дрогобицький, разом з іншими владиками Синоду Єпископів УГКЦ взяв участь в аудієнції з Папою Левом XIV. Святіший Отець запевнив у своїй близькості з українським народом, який, переживаючи важкі часи, відзначається свідченням віри та надії. Детальніше...

З нагоди Ювілейного 2025 року спільнота Української Греко-Католицької Церкви здійснила паломництво до базиліки Святого Петра у Ватикані [фото]

У суботу, 28 червня, вірні Української Греко-Католицької Церкви здійснили паломництво до гробу святого апостола Петра з нагоди Ювілею, що відбувається під гаслом «Паломники надії». Близько 7 тисяч прочан пройшли паломницьким шляхом крізь Святі двері базиліки Святого Петра. Відтак у храмі з ними зустрівся Папа Лев XIV. Папа особисто привітав єпископів, а також матерів полеглих захисників України. Архиєрейську Божественну Літургію на головному престолі очолив Блаженніший Святослав у співслужінні з усім Синодом Єпископів УГКЦ. Детальніше...

Владика Ярослав (Приріз) бере участь у І Міжнародному з’їзді єпископів-редемптористів у Римі [фото]

Владика Ярослав, єпископ Самбірсько-Дрогобицький, бере участь у Першому Міжнародному з’їзді єпископів-редемптористів, організованому Генеральною управою Згромадження Найсвятішого Ізбавителя з нагоди Ювілейного року. Захід триває з 22 по 28 червня 2025 року Божого. У ньому беруть участь 31 єпископ із 59 єпископів-редемптористів з усього світу.  Детальніше...

Владика Ярослав (Приріз) уділив нижчі свячення семінаристам 6-го курсу [фото]

У суботу, 21 червня, в Дрогобицькій духовній семінарії владика Ярослав, єпископ Самбірсько-Дрогобицька єпархія УГКЦ, у співслужінні семінарійного та єпархіального духовенства відслужив Архиєрейську Божественну Літургію та уділив нижчі свячення семінаристам 6-го курсу. Детальніше...

Владика Ярослав у Биличах: Молімося, щоб Пресвята Богородиця супроводжувала нас дорогою святості [фото]

15 червня, у Неділю Всіх Святих, відбулася ювілейна проща до відпустового місця у с. Биличі на Старосамбірщині. Архиєрейську Божественну Літургію очолив владика Ярослав, єпископ Самбірсько-Дрогобицький. Йому співслужили о. Павло Коляса (декан Добромильський), о. Володимира Нестер (адміністратор відпустового місця), о. Богдан Добрянський (декан Самбірський), о. Михайло Николин (декан Старосамбірський), о. Любомир Макарчук (декан Мостиський), о. Володимир Пустельник (декан Судововишнянський), а також чисельне духовенство єпархії. Святу Літургію прикрасив спів хору «Літанія» під керівництвом Любові Шийки з Протокатедрального собору Покрови Пресвятої Богородиці м. Самбора. Після привітального слова владика Ярослав освятив прочанську купіль. Детальніше...

Проповідь з нагоди Єпархіальної прощі до с. Биличі (Неділя всіх святих, 2025 р.Б.)

  Слава Ісусу Христу!Дорогі в Христі брати і сестри! Вітаю всіх вас у Билицькій святині - благословенному місці Божої благодаті й надії. Ми зібралися, аби по-особливому вшанувати Пресвяту Богородицю, яка вислуховує наші молитви, приймає наші прохання, підтримує в труднощах, зміцнює віру й укріпляє в надії. Хтось прийшов сюди з болем, хтось із подякою на вустах, а ще хтось із тихою надією. Однак всі ми несемо до Матері Божої невимовну подяку за Її заступництво, за покров над нами, над нашими родинами і над усім українським народом. Сьогодні ми прийшли до Неї не лише як прочани, але як Її діти, які знають: тут – джерело втіхи і справжньої надії. Цей день особливий ще й тому, що ми відзначаємо свято, яке немовби підсумовує увесь духовний зміст П’ятидесятниці – Неділю Всіх Святих. Минулого тижня ми святкували Зіслання Святого Духа – подію, в якій народилася Церква Христова, зроджена вогнем Божої благодаті. А сьогодні, немов відлуння тієї першої П’ятдесятниці, ми вшановуємо плоди Святого Духа – Церкву прославлену, тобто усіх святих, відомих і невідомих, що своїм життям прославили Господа і стали живими іконами Його дії в історії людства. З маленької спільноти в Єрусалимі Церква зросла у Вселенську Христову Церкву, що вже понад дві тисячі років голосить Слово Боже у світі. І ця Церква, як ми співали в сьогоднішньому тропарі, «прикрасилася кров’ю мучеників, як багряницею і виссоном», прикрасилася страстотерпцями, ісповідниками, преподобними, праведними, чудотворцями. Ми молитовно згадуємо тих, хто не лише повірив, а й жив цією вірою і надією, хто дозволив Святому Духові діяти у своєму житті, формуючи в них образ Христа – образ любові, чистоти, покори, посвяти і жертовності. Святі це ті, хто, співпрацюючи з Божою благодаттю, пройшли шлях очищення, постійної молитви, глибокого покаяння та невтомної духовної праці. Їхня святість – не легенда і не далекий ідеал, а жива реальність. Вони є відповіддю на запитання: як жити по-Божому сьогодні, у нашому світі? Святі не були ідеальними. Всі вони були людьми «з плоті й крові». Але те, що їх вирізняє – це довіра до Бога. Вони вірили не в себе, а в Бога, і дозволили Йому діяти у своєму житті, у своїх слабкостях. Бо святість – це глибока відданість, вибір бути і служити Господеві. У наш час, коли панує прагматизм, коли часто цінується не істина, а користь, святість може здаватися чимось нереальним і недосяжним. Але саме зараз вона стає особливо важливою, бо світ потребує автентичних свідків. Не тих, хто вміє говорити про Бога, а тих, хто вміє жити з Богом. Святість – не втеча від життя, а його повнота. Це здатність бачити в кожній людині образ Творця, співчувати, прощати, молитися, творити добро там, де його бракує. Їхній голос – це голос Євангелія, воплочений у конкретне життя. Сьогодні ми втішаємося великим розмаїттям святих: безліч обличь, історій, різних епох, мов, народів... Кожна історія святості – дорога до Бога і взірець для кожного з нас. Святість починається тут і тепер – у нашій сім’ї, у нашій парафії, на нашому робочому місці, у стосунках з ближніми. Вона починається з вибору – довіряти Богові і повторювати це постійно. Так, дорога святості непроста. Вона вимагає терпеливості, мужності, праці, але ця дорога веде до справжнього щастя. Бо щастя – це не мати все, а бути з Тим, Хто є всім. Не контролювати все, а довіритися Тому, Хто все тримає в любові. Святі це знали, вони втрачали дочасне, але знаходили вічне. Вони йшли крізь страждання, але не втрачали любові. Сьогоднішнє свято – це не лише погляд на велику хмару святих, а й заклик до дій. Ми повинні не лише захоплюватися святими, а й наслідувати їх. Кожен день дарує безліч нагод зробити крок до святості: через молитву, через добрий вчинок, через терпеливість, прощення, вірність. Звертаючись до народу, Божественний Спаситель сказав: «Коли ви своєю праведністю не перевищите книжників та фарисеїв, не ввійдете в Царство Небесне» (Мт. 5, 20). Християнська праведність не полягає у виконанні мінімуму чи дотриманні певних схем, а голос сумління, натхненний любов’ю. Святі не були просто хорошими людьми чи чемними виконавцями правил. Вони прагнули стати подібними до Бога. А Бог – вільний у добрі, щедрий поза межами уявлень, непередбачуваний у любові. Тому ми покликані уподібнитися до Нього – любити, діяти поза шаблонами, творити добро не з обов’язку, а з серця. І тоді справді станемо світлом, яке не можна сховати (Мт. 5, 14-16). Світлом, яке переображує світ, світлом святості. Дорогі брати і сестри! Якщо мучеників, преподобних, праведників ми називаємо «святими», то Діву Марію — «Пресвятою», бо Пречиста Діва є найбільшою святою. До того ж на відміну від інших людей вона Непорочна, тобто недіткнена гріхом наших прародичів Адама і Єви. Вона є найвищою святою, бо носила у Своєму лоні Того, Кого ми можемо носити тільки таїнственно – у Святій Тайні Євхаристії. Коли сьогодні ми вдивляємось у Її лик, стоячи перед Її іконою, коли схиляємось у молитві перед Її образом – ми відчуваємо не тільки велику Божу близькість, але і лагідність Материнського серця. Пресвята Богородиця – наша заступниця, наш щит, наш орієнтир, наше джерело втіхи і надії. Неможливо говорити про святість і оминути Її. Неможливо думати про дорогу до Бога і не згадати ту, яка цією дорогою пройшла першою – у повноті, у довірі й любові. Матір Божа – є джерелом надії. Тієї надії, яка розпочалася у Назареті, коли вона сказала Богові: «Ось я Господня слугиня: нехай зо мною станеться по твоєму слову» (Лк. 1, 38). У цих словах відображається все Євангеліє надії. Бо сказати «так» Богові – означає довіритись Йому без умов, дозволити Його обітниці стати тілом у власному житті. Вона не знала, куди веде Її ця згода. Але знала, Хто Її кличе. І цього було досить. Її «так» стало початком нового творіння. Істинна надія – не солодка ілюзія, а мужність і вірність. І Пречиста Діва навчає нас саме такої надії. Вона не втекла у хвилини випробування, не піддалася зневірі, коли Йосиф був сповнений сумнівів, коли не знайшлося місця у заїзді, коли довелось рятувати Ісуса-Немовля, втікаючи у Єгипет. Її шлях був позначений терпеливим очікуванням, мовчазною витривалістю, довірливим материнським служінням. Бо Надія – це здатність бачити світло, навіть коли все покрите тінню. Це здатність співати «Величає душа моя Господа» тоді, коли ще нічого не змінилося ззовні, але серце вже живе Божою обітницею. Справжній образ Марії як Матері надії відкривається на Голготі. Коли всі розбіглися, коли учні заховались і небо потемніло, а тиша смерті зависла над землею – Вона стоїть. Не зламана, не пригнічена, не зневолена болем, але стоїть і співстражадає як любляча Мати. Її присутність під хрестом – це найвищий прояв богослов’я надії. Бо там, де все виглядало втраченим, Вона вірила, що Бог не перестає бути вірним. І саме там, у цю годину найбільшого болю, Христос дарує Її нам: «Ось Мати твоя» (Йо. 19, 27). Вона стає Матір’ю кожного, хто стоїть під хрестом, хто шукає надію в мороці, хто бореться, хто втрачає. Пресвята Богородиця знає наш біль, знає тишину Божого мовчання. Але водночас – знає, що Бог не покидає. І сьогодні, коли навколо стільки ран, стільки болю, несправедливості, коли війна і страждання розривають серце нашого народу, – ми маємо до Кого йти, ми маємо на Кого надіятися. Вона – наша Мати. У богослов’ї Церкви Пресвята Діва Марія – це нова Єва. Там, де перша жінка сумнівалася у Божій любові, Марія повірила. Там, де було зневір’я, Вона принесла довіру. Там, де гріх увійшов у світ, через Неї прийшло Спасіння. І тому Вона – не лише приклад для нас, а початок нового людства, оновленого благодаттю. Дорогі прочани, сьогодні, зазнаючи смертельної загрози з боку північного агресора, ми щиро благаємо у Богородиці захисту і порятунку. У цих молитвах нас надихає її допомога, яку наш народ відчував протягом усієї своєї історії. Символом цього заступництва для нас є велична постать Оранти-Молільниці в Софійському соборі Києва. Богородиця-Оранта залишається і сьогодні для нас промовистим образом нездоланної надії. У її молитовному заступництві Україна стоїть, Україна молиться, Україна бореться. Ми всі прагнемо, щоб війна закінчилась, щоб наші діти були щасливі, щоб сім’ї були міцними, щоб світ став добрішим. І ми запитуємо: «Господи, де Ти? Але відповідь – завжди одна: «Я з вами». Бог не віддалився, а є поруч. У кожному нашому дні. У кожному кроці. У кожному рішенні й випробуванні. Бог не зневажає нашу людську слабкість. Навпаки – саме там, у наших ранах, Він хоче бути, щоби їх зцілити і наповнити новим життям. Дорогі брати і сестри! Сьогодні ми зібралися у цьому благословенному місці, щоб з особливою любов’ю піднести свої серця до Тієї, що є Радістю всіх скорботних, Помічницею у всякій потребі, Матір’ю і джерелом надії – до Пресвятої і Приснодіви Марії. Вона найперша між святими освітлює нам шлях до Христа. Тому в кожній Божественній Літургії ми достойно прославляємо Її як «Пресвяту, Пречисту, Преблагословенну, славну Владичицю нашу Богородицю і Приснодіву Марію». Перебуваючи на цьому місці, запрошую кожного відкрити свої серця перед Богородицею. Принесімо Їй у молитві свої рани і сподівання, турботи і вдячність, усі свої прагнення. Її материнське серце ніколи не відвертається від своїх дітей. Та понад усе благаймо Її, щоб супроводжувала нас дорогою святості – тією дорогою, на яку ми були поставлені у Святому Хрещенні. Просімо, щоб укріплювала нас, коли ми втомлюємося; щоб підносила, коли падаємо; щоб допомогла нам знову знайти шлях, якщо ми його втратили. Її любов і опіка — це наше крило на шляху до вічного життя. Просімо сьогодні також Святого Духа, щоб Своєю благодаттю наповнив нас рішучістю жити по-Божому. Так, це не легка дорога, але ми йдемо не самі. Перед нами цим шляхом уже пройшли святі – ті, кого сьогодні Церква вшановує, – і тепер вони моляться за нас, підбадьорюють нас, вказують нам шлях. А з нами – Пречиста Діва, наша Заступниця, наш покров і наша надія. І в цю хвилину, коли ми єднаємося у молитві до Бога, пам’ятаймо про тих, хто стоїть у боротьбі за наше життя і майбутнє. Огорнімо своєю любов’ю і молитвою всіх українських воїнів, усіх захисників Батьківщини. Пам’ятаймо про їхні родини, про всіх, хто постраждав від війни, про тих, хто жертвує собою задля справедливого миру. Нехай наші молитви додають їм сили, а Божа благодать кріпить їх у вірі та витривалості. Нехай Пресвята Богородиця буде і для них Покровом і Потіхою. Нехай же Божа мудрість провадить кожного з нас дорогами правди, а Його любов пробуджує до щирої молитви, до чесної праці, до життя, що приносить славу Богові та добро нашому народові – як тут, на землі, так і у вічності. А благодать Господа нашого Ісуса Христа, і любов Бога Отця, і єдність Святого Духа нехай буде з усіма вами! Амінь. + Ярослав 15 червня 2025 року Божого,с. Биличі   Детальніше...