Проповідь на Неділю після Воздвиження Чесного і Животворящого Хреста Господнього (2025)

Слава Ісусу Христу!Дорогі у Христі брати і сестри! Сьогодні, у неділю після Воздвиження Чесного і Животворящого Хреста Господнього, Церква подає до нашої уваги уривок з Євангелія від Марка. У ньому євангеліст передає нам слова нашого Господа: «Хто хоче йти за Мною, хай зречеться себе самого, візьме на себе свій хрест і йде слідом за Мною». Тут ми бачимо тематику наслідування Христа, яка виразно присутня у новозавітних текстах Священного Писання. Наприклад, у апостола народів Павла знаходимо цей заклик, коли він говорить: «Будьте моїми наслідувачами, як і я — Христа» (1 Кор. 11,1). А в іншому місці: «І ви почали наслідувати нас і Господа, прийнявши слово серед численних утисків із радістю Святого Духа» (1 Сол. 1,6). Однак найважливішим є те, що ціле життя і діяння Христа, увінчане хресною жертвою з любові за людство, залишається взірцем і ідеалом. Воно закликає не лише до пізнання, але передусім до наслідування. Христос промовляє до апостолів у світлиці після того, як умив їм ноги: «Приклад дав Я вам, щоб і ви так чинили, як це Я вам учинив» (Йо. 13,15). Ці слова стосуються не лише миття ніг, а й цілого життя Христа. Кожний із учнів приймає виклик іти слідом за Сином Людським, який «прийшов не для того, щоб Йому служили, але — щоб служити й дати життя Своє як викуп за багатьох» (Мт. 20,28). Саме в світлі цього життя, тієї любові, тієї вбогості і тієї жертви наслідування Христа стає вимогою для всіх Його учнів і послідовників. Воно є основою євангельського, християнського етосу. Наскільки важливі для нас сьогодні слова Христа: «Хто хоче йти за Мною, хай зречеться себе самого, візьме на себе свій хрест і йде слідом за Мною»? Особливо для людей ХХІ століття, від яких ми часто чуємо нарікання про постійні проблеми і не завжди сприймаємо їх так, як заповідав нам Христос. Він говорить нам, щоб ми взяли свій хрест на себе — не чужий, не Його хрест, а свій! Дорога за Ісусом Христом — єдиний шлях життя і спасіння; усі інші — людські. Люди багато дізналися, багато здобули, подолали, проникли в далекі та важкодоступні місця, спускалися на дно моря і піднімалися в космос, розщепили атом, але це не зробило людське життя щасливішим, радіснішим, мирнішим. Ось чому Господь говорить нам: «Яка користь людині, коли вона здобуде увесь світ, а душу свою занапастить?» (пор. Мк. 8,36). Подумаймо про це: чого б людина не досягла, якщо її душа водночас духовно не зростає в досконалості, не стає благороднішою, не просвітлюється — все буде марно. Матеріальний добробут не може зробити людей кращими та щасливішими. Лише оживотворюючись Божою правдою, просвітлюючись Його благодаттю, вона буде щасливою. Ісус Христос нас запевнив: «Пізнайте правду, і правда зробить вас вільними!» (Йо. 8,32). Христос промовляє до кожного з нас: «Коли хтось хоче йти за Мною, хай зречеться себе самого». Господь не каже, що йти за Ним означає безболісно і безтурботно жити, але стверджує необхідність зречення від себе та несення свого хреста, щоб мати право називатися Його послідовниками. Це означає, що людина повинна зректися передусім усього, що пов'язане з гріхом, користолюбством та життям тільки для себе. Адже той, хто живе тільки для себе, усе втратить, але той, хто з любов'ю віддає себе на служіння ближнім, хто вміє ділитися всім, що має, той ще більше здобуде. «Зректися себе» означає подивитися довкола і навчитися бачити не тільки себе зі своїми скорботами та радощами, труднощами та успіхами, але й інших, які також мають свої радощі та печалі. Навчитися жити не тільки своїм життям, але також і життям ближніх. Наступний заклик Христа — це «взяти свій хрест». Тут хрест — це не тільки всі прикрощі, біди чи страждання, що трапляються нам у житті. Це також праця, яка вдосконалює людину, праця на благо родини, Церкви, суспільства, бо хрест — це щоденний подвиг в ім'я Бога, ближнього, в ім'я свого народу. Цей хрест мусимо прийняти добровільно та зі щирістю. Спаситель закликає нас взяти хрест саме свій — тобто обирати спосіб життя і працю за покликанням і мужньо перемагати всі труднощі, які зустрінуть нас на цьому шляху. Звичайно, ми мусимо також молитися, щоб терпеливо нести свої хрести і щоб Господь за Своїм милосердям полегшив наші скорботи чи зменшив страждання наших ближніх, близьких і рідних. І нарешті третій момент, до якого запрошує нас Христос — це «йти слідом за Ним». Слідувати за Христом означає наслідувати Його, старатися у всьому уподібнитися до Нього, жити так, як Він жив. Слідувати за Христом — це жити серед людей і разом з людьми, являючи постійно своїм життям образ Божий. Це також означає завжди бути готовим відповісти «так» на Божий поклик, навіть якщо доводиться йти хресним шляхом крізь приниження та наругу. Дорогі у Христі брати і сестри! Сьогодні ми святкуємо престольний празник вашого храму — святих мучениць Софії, чиє ім’я означає «премудрість», та її трьох дочок: Віри, Надії і Любові. Це свято — взірець величі материнського серця та світлої дитячої вірності Христу. Історія цієї святої родини, що жила у II столітті, має в собі невичерпну глибину. Вона стає дзеркалом наших власних страждань і випробувань. Їхній приклад сяє як незгасне світло в темряві, як надія серед розрухи й відчаю. Коли імператор Адріан наказав цим святим мученицям відректися Ісуса Христа і принести жертву поганським божкам, ці юні дівчата без вагань відмовилися. В їхніх серцях горів вогонь Христової любові, який не змогли загасити ніякі тортури. Їх били, катували, спокушали обіцянками земного щастя, та вони залишалися непохитними. А свята мати Софія, стоячи поруч і споглядаючи страждання своїх дітей, не просила їх відмовитися від віри заради порятунку життя. Навпаки, вона підбадьорювала їх іти дорогою за Христом до кінця. Її серце розривалося від болю, як і кожне материнське серце, та водночас вона знала: є цінність, вища за земне існування, — це вірність Богові. Їхня смерть була не поразкою, а перемогою. Бо навіть уся міць Римської імперії не змогла здолати їхньої віри. Імена цих юних дівчат і їхньої матері назавжди залишилися взірцем святості в пам’яті Церкви, тоді як ім’я їхнього гонителя, опанованого злом, загубилося в тіні історії. Це ще раз підтверджує істину Христових слів: «Бо хто захоче спасти свою душу, той її погубить; а хто погубить свою душу задля мене, той її врятує» (Лк. 9, 24). Сьогодні ця історія звучить для нас особливо близько й болісно. В Україні ми щодня бачимо нові сторінки мучеництва. Наш народ проходить через страшні випробування війни. Ми бачимо матерів, що віддають своїх синів на фронт; батьків, які ридають над могилами дітей, убитих ракетами й бомбами; дитячі очі, повні болю через втрату дому, батька чи матері. У Святому Письмі ми чуємо про плач Рахилі: «У Рамі чути голосіння, лемент, гірке ридання: Рахиль плаче за дітьми своїми, розважитись не хоче, бо їх уже немає» (Єр. 31, 15). Цей плач сьогодні лунає в Україні, де матері ридають за своїми дітьми. Він зливається з плачем матері Софії за доньками, із скорботою Пресвятої Богородиці під хрестом Її Сина. І водночас, як до Рахилі, до нас звернене слово Господа: «Годі тобі вже ридати та голосити, хай очі твої сліз не проливають! Є бо нагорода за біль твій… є ще надія для потомства твого» (Єр. 31, 16–17). Так ми чуємо обітницю Господньої надії. Свята мати Софія не прагнула зберегти життя дочкам за будь-яку ціну, бо знала, що життя без Бога втрачає сенс. Так само й сучасні українські матері, які щодня переживають тривогу за своїх дітей або несуть тягар непоправної втрати, повторюють подвиг святої Софії. Вони залишаються вірними, не зрікаються правди, а своїм болем і своєю вірністю свідчать про вищі цінності, які перемагають страх і смерть. Дорогі у Христі! Чесноти, якими жили ці святі юні дівчата, є відповіддю на наш біль. Що може врятувати людину серед війни? Лише віра— що Господь із нами в цих страшних випробуваннях. Лише надія — що темрява не вічна і ранок воскресіння обов’язково настане. Лише любов — яка не дозволяє нашому серцю озлобитися і уподібнитися до ворога. Сьогодні ці три чесноти стають дороговказом для України. Віра підтримує нас, коли зло виявляється безжальним і жорстоким. Надія дарує силу для майбутнього, а любов не дозволяє нашому суспільству розсипатися: вона єднає, надихає на служіння, допомагає рятувати дітей, біженців, лікувати поранених та постраждалих від війни. Однак щоб плекати віру, надію і любов, нам необхідна Божа мудрість — Софія, яка була силою й підтримкою для юних дочок і матері. І сьогодні ця мудрість має жити серед нас, бо Україна покликана бути свідком не лише болю і страждання, але й свідком віри і надії. Світ дивиться на нас і питає: «Звідки у цього народу така незламність?» І наша відповідь має бути одна: від Бога. Дорогі брати і сестри. В час, коли наша земля обагрена кров'ю мучеників за віру і свободу, коли українські матері повторюють подвиг святої Софії, ми повинні усвідомити: наше покликання — бути свідками Христової істини. Не випадково Провидіння послало нам такі випробування. Через них ми маємо очиститися, зміцнитися у вірі та показати світові, що є сила, яка сильніша за смерть — це сила Христової любові і воскресіння. Тому сьогодні, у це святкове престольне торжество, звернімося до святих мучениць з молитвою: нехай їхнє заступництво допоможе нам залишатися непохитними у вірі, незламними в надії і палкими в любові. Нехай їхній приклад надихає нас на щоденне несення свого хреста з довірою до Бога, терпеливістю і мужністю. У це свято молімося за наших матерів, які втратили своїх дітей, щоб Господь дав їм сили вистояти. Молімося за наших дітей, які живуть у непростий час війни. Просімо надії для нашого воїнства та всього нашого народу, щоб ми не зламалися під тягарем війни. І благаймо любові — тієї євангельської любові, яка перемагає все, бо «любов ніколи не переминає» (пор. 1 Кор. 13, 8). Нехай з заступництвом святих мучениць Софії, Віри, Надії і Любові, Боже благословення перебуває з нашим многостраждальним народом. Нехай їхні святі молитви донесуть до престолу Всевишнього наші прохання про справедливий мир, перемогу істини над брехнею, добра над злом. А благодать Господа нашого Ісуса Христа, і любов Бога Отця, і єдність Святого Духа нехай перебуває з усіма вами! Амінь! + Ярослав 21 вересня 2025 року Божого,м. Дрогобич Детальніше...

У Трускавці завершився другий тур реколекцій для священників єпархії [фото]

18 вересня у Трускавці завершився другий тур реколекцій для священників Самбірсько-Дрогобицької єпархії. На запрошення владики Ярослава, єпископа Самбірсько-Дрогобицького, цьогорічні реколекції проводить отець Євген Станішевський, ліценціат біблійного богослов’я, викладач Львівської духовної семінарії Святого Духа та Українського католицького університету. Детальніше...

Владика Ярослав уділив нижчі свячення 12 шестикурсникам Дрогобицької духовної семінарії [фото]

16 вересня, у семінарійному храмі на Вечірні з нагоди свята святих Віри, Надії, Любові та їх матері Софії владика Ярослав, єпископ Самбірсько-Дрогобицький, уділив нижчі свячення (свіченосця, читця-співця і піддиякона) 12 шестикурсникам Дрогобицької духовної семінарії. Детальніше...

Владика Ярослав очолив святкові урочистості з нагоди освячення оновленого 100-літнього храму в с. Козьова [фото]

14 вересня, у день свята Воздвиження Чесного й Животворчого Хреста, владика Ярослав, єпископ Самбірсько-Дрогобицький, відвідав с. Козьова Тухольківського деканату, де з нагоди освячення оновленого 100-літнього храму очолив Архиєрейську Божественну Літургію. Детальніше...

У м. Сколе відсвяткували 130-ліття місцевого храму [фото]

8 вересня, у свято Різдва Пресвятої Богородиці, владика Ярослав, єпископ Самбірсько-Дрогобицький, здійснив душпастирський візит на парафію Різдва Пресвятої Богородиці у м. Сколе, Сколівського деканату. З цієї нагоди єпископ у співслужінні о. Віктора Коцеміри (адміністратора парафії) та місцевого духовенства відслужив Божественну Літургію. Детальніше...

Проповідь на свято Різдва Пресвятої Богородиці (2025)

Різдво Твоє Богородице Діво, радість звістило всій вселенній, бо з Тебе засяяло сонце правди, Христос Бог наш, що зняв прокляття, подав благословення, знищив смерть і дарував нам життя вічне. (Тропар свята)   Слава Ісусу Христу!Дорогі у Христі брати і сестри! Сьогодні наші серця наповнюються особливою радістю, бо ми святкуємо Різдво Пресвятої Богородиці – день, коли у світ прийшла та, яка стане Матір'ю нашого Спасителя. Це свято нагадує нам про дивний Божий план спасіння, який почав здійснюватися ще до того, як Архангел Гавриїл приніс Марії благовісну звістку. Коли ми говоримо про життя та служіння Господа нашого Ісуса Христа, Пресвятої Богородиці, апостолів, а також про життя ранньої Церкви, ми спираємося насамперед на Святе Писання – книги, написані під натхненням Святого Духа, які Церква приймає як канонічні, тобто як правило віри. Зокрема, про Пресвяту Богородицю ми найбільше знаємо з Євангелія від Луки, в якому про неї так багато розповідається, а також із Євангелія від Івана. Однак є події в житті Пресвятої Богородиці, про які ми знаємо не з канонічних книг, а з апокрифів – текстів, які відображають давню церковну традицію, хоча й доповнені народними деталями. Ці писання зберігають здорове ядро Передання Церкви, проте не є святими книгами у повному розумінні, тому не є канонічними для нас. Саме тому, коли ми святкуємо події, згадані в Євангелії, ми читаємо відповідні уривки – як на Стрітення чи Благовіщення. Але коли святкуємо події, відомі з Передання, тоді читаємо уривок про Марту і Марію. Кожного разу Євангеліє читається для того, щоб нас чогось навчити, щось роз'яснити, наситити нас Словом Життя. І на Богородичні свята, які прямо не згадуються в канонічних текстах, читається саме цей уривок, де йдеться не про Діву Марію, а про сестру Лазаря. Чому ж читається саме цей уривок про Марту і Марію? Тому що він відкриває нам духовну сутність Пресвятої Богородиці, показує нам, ким Вона є у своїй найглибшій основі. Пригадаємо цю євангельську сцену: Марта і Марія, сестри Лазаря, жили у Витанії – невеличкому містечку, яке було місцем перепочинку для прочан на шляху до Єрусалиму. Це було місце для відпочинку простих людей, адже багаті могли зупинятися в самому Єрусалимі. У Витанії бідніші прочани знаходили допомогу та лікування, якщо поранилися в дорозі. Ісус любив часто зупинятися в домі Лазаря, і його радо приймали там. Але цього разу відвідини були особливими, бо Господь йшов до Єрусалиму на свої страсті. Так багато ще треба було сказати, так багато ще треба було навчити своїх учнів. Марта, як завжди, хотіла прийняти Ісуса якнайкраще і клопоталася про все – це також був прояв її щирої любові до Господа. Але Марія відчувала, що цей момент особливий, тому сіла «у ногах Ісуса» і уважно слухала Його слова. «Сидіти у ногах» – це технічний вираз, що означає навчатися. Так викладали книжники: вони сиділи на узвишші, а учні розташовувалися у їхніх ногах. Марія стала ученицею, і це могло обурити багатьох, бо вона немовби «перетнула всі межі». У ті часи жінка не мала бути помітною, мала йти за своїм чоловіком, займатися домашніми справами. Але бути учнем і навчатися – це вважалося чоловічою справою. Можливо, це також обурило Марту, яка не встигала все приготувати і потребувала допомоги. Вона звернулася не до Марії, а безпосередньо до Ісуса: «Скажи їй, щоб мені допомогла». І Господь, не засуджуючи жодної з сестер, м'яко відповідає: «Марто, Марто! Ти клопочешся і турбуєшся про багато, але одного потрібно. Марія вибрала кращу частку, яка не відніметься від неї». Чому цей уривок читається на Богородичні свята? Тому що Пресвята Богородиця поєднала в собі служіння і слухання. Вона була першою ученицею Христа, яка зберігала Слово у серці своєму. Вона подає нам приклад справжньої учениці – вміти, слухати, і служити. Все починається з того, щоб зрозуміти час Божий, розпізнати момент, коли потрібно зупинитися і почути голос Ісуса, зрозуміти, що Він очікує від нас. У цьому Пресвята Богородиця дає нам найдосконаліший приклад. Сьогоднішнє свято – нагода роздумати про дивне життя Тієї, яка стала Матір'ю Божого Сина, Відкупителя всього світу. Ісус звертає нашу увагу на те, що Марія була насамперед ученицею – тією, яка слухала і зберігала Слово Боже у своєму серці. Святий Августин влучно зауважує: «Марія перше, ніж стати Матір'ю, стала ученицею» (Проповідь 25. Про слова Господа). Коли ми дивимося на її життя, то бачимо риси найдосконалішої учениці. Насамперед, Марія була покликана, обрана. Учень Ісуса не сам обирає собі Вчителя. Ісус є Тим, Хто обирає апостолів, обирає своїх учнів, Хто кличе і сьогодні кожного з нас, щоб сиділи у Його ногах, щоб слухали Слово, щоб зберігали це Слово у своїх душах. Марія була тією, хто найдосконаліше слухала Боже Слово. Першу духовну лекцію Ісус дав своїй Матері, коли мав дванадцять років у Єрусалимській святині. Коли Марія з Йосифом шукали Його, Він сказав: «Хіба ви не знали, що Мені потрібно бути в тому, що належить Моєму Отцеві?» Євангелист Лука пише, що Марія це слово взяла глибоко до серця і постійно над ним роздумувала. Марія є найкращою ученицею також тому, що виявляє глибоку покору. Це означає, що вона готова не свою думку й не свою волю ставити на перше місце, а волю Божу, навіть коли не все зрозуміло людським розумом. Марія є живою іконою найдосконалішої учениці – вона є втіленням євангельських блаженств. Вона є вільною від прив'язаності до тимчасового, а тому повністю покладається на Господа. Вона приймає обставини свого життя, приймає те, що приносить їй доля. Не нарікає та не скаржиться, а бачить, як Господь провадить її в складних обставинах, оберігає родину. Для нас Марія – це найдосконаліша учениця, перша учениця Ісуса. Вона показує нам, що всі обставини нашого життя, якими б важкими вони не здавалися, коли ми дивимося на них очима віри, коли більше довіряємо Слову Божому та Його обітницям, аніж труднощам, які зустрічаємо, тоді завжди отримуємо допомогу від Господа. Пресвята Богородиця на власному досвіді пізнала, що Господь завжди виходить назустріч тим, хто довіряє Йому, що Він завжди є поруч, щоб допомогти у найскладніші хвилини життя. Дорогі у Христі, наша рідна Церква так глибоко ввійшла в нашу історію, ментальність,  традиції, культуру, так тісно сплелася з усіма проявами нашого життя – родинного, громадського і національного, що стала неначе душею народу. Ця Церква захоронила наш народ від духовної загибелі під час довголітнього поневолення і жахливих переслідувань. Те, що ми сьогодні збереглися як окремий народ, що не заломалися, не розплилися в чужому морю все це завдячуємо в першій мірі УГКЦ.  Сьогодні, коли святкуємо 130 річницю храму у вашому місці, хочу наголосити на тому, що він був і залишається духовною святинею, місцем Божої присутності, домом молитви, школою духовності та української національної свідомості.  Немає більшої виховної сили, ніж сила Церкви в якій діє сила Божа. То вона, виховує народ та вщеплює у душу людини ті християнські чесноти, які зроблять з неї доброго і мудрого громадянина.  Святкуючи Різдво Пресвятої Богородиці, молімося до Бога через Її материнське заступництво, щоб і ми, подібно до Неї, змогли зрозуміти те «одне, що потрібно», вибрати ту частку, «яка ніколи не відніметься від нас». Нехай приклад Пресвятої Богородиці надихає нас бути справжніми учнями Христа – такими, що вміють і слухати Боже Слово, і служити ближнім з любов'ю. Нехай Її материнські молитви допоможуть нам зростати у вірі, надії та любові, щоб і наше життя стало справжньою відповіддю на Божий заклик. У це величне свято Різдва Пресвятої Богородиці ми з благанням звертаємося до Пресвятої Богоматері й у повній довірі до Божого Милосердя покладаємо всю нашу надію на Її Сина, а нашого Господа Ісуса Христа. Благаємо Тебе, Царице неба і землі: прийми під Свою особливу материнську опіку наших хоробрих воїнів, захисників Батьківщини, зберігаючи їх неушкодженими перед усіма ворожими наступами; захисти Своїм Покровом свободу й незалежність, соборність і цілісність нашої Батьківщини, щоб народ наш, визволений Твоїм заступництвом від воєнного лиха, вдячно прославляв Бога у Святій Тройці Єдиного. Молімся і борімся за нашу Україну, бо вона також наша Мати. А благодать Господа нашого Ісуса Христа, і любов Бога й Отця, і причастя Святого Духа нехай буде з усіма вами! Амінь! + Ярослав 08 вересня 2025 року Божого,м. Сколе     Сьогодні наші серця наповнюються особливою радістю, бо ми святкуємо Різдво Пресвятої Богородиці – день, коли у світ прийшла та, яка стане Матір'ю нашого Спасителя. Це свято нагадує нам про дивний Божий план спасіння, який почав здійснюватися ще до того, як Архангел Гавриїл приніс Марії благовісну звістку. Коли ми говоримо про життя та служіння Господа нашого Ісуса Христа, Пресвятої Богородиці, апостолів, а також про життя ранньої Церкви, ми спираємося насамперед на Святе Писання – книги, написані під натхненням Святого Духа, які Церква приймає як канонічні, тобто як правило віри. Зокрема, про Пресвяту Богородицю ми найбільше знаємо з Євангелія від Луки, в якому про неї так багато розповідається, а також із Євангелія від Івана. Однак є події в житті Пресвятої Богородиці, про які ми знаємо не з канонічних книг, а з апокрифів – текстів, які відображають давню церковну традицію, хоча й доповнені народними деталями. Ці писання зберігають здорове ядро Передання Церкви, проте не є святими книгами у повному розумінні, тому не є канонічними для нас. Саме тому, коли ми святкуємо події, згадані в Євангелії, ми читаємо відповідні уривки – як на Стрітення чи Благовіщення. Але коли святкуємо події, відомі з Передання, тоді читаємо уривок про Марту і Марію. Кожного разу Євангеліє читається для того, щоб нас чогось навчити, щось роз'яснити, наситити нас Словом Життя. І на Богородичні свята, які прямо не згадуються в канонічних текстах, читається саме цей уривок, де йдеться не про Діву Марію, а про сестру Лазаря. Чому ж читається саме цей уривок про Марту і Марію? Тому що він відкриває нам духовну сутність Пресвятої Богородиці, показує нам, ким Вона є у своїй найглибшій основі. Пригадаємо цю євангельську сцену: Марта і Марія, сестри Лазаря, жили у Витанії – невеличкому містечку, яке було місцем перепочинку для прочан на шляху до Єрусалиму. Це було місце для відпочинку простих людей, адже багаті могли зупинятися в самому Єрусалимі. У Витанії бідніші прочани знаходили допомогу та лікування, якщо поранилися в дорозі. Ісус любив часто зупинятися в домі Лазаря, і його радо приймали там. Але цього разу відвідини були особливими, бо Господь йшов до Єрусалиму на свої страсті. Так багато ще треба було сказати, так багато ще треба було навчити своїх учнів. Марта, як завжди, хотіла прийняти Ісуса якнайкраще і клопоталася про все – це також був прояв її щирої любові до Господа. Але Марія відчувала, що цей момент особливий, тому сіла «у ногах Ісуса» і уважно слухала Його слова. «Сидіти у ногах» – це технічний вираз, що означає навчатися. Так викладали книжники: вони сиділи на узвишші, а учні розташовувалися у їхніх ногах. Марія стала ученицею, і це могло обурити багатьох, бо вона немовби «перетнула всі межі». У ті часи жінка не мала бути помітною, мала йти за своїм чоловіком, займатися домашніми справами. Але бути учнем і навчатися – це вважалося чоловічою справою. Можливо, це також обурило Марту, яка не встигала все приготувати і потребувала допомоги. Вона звернулася не до Марії, а безпосередньо до Ісуса: «Скажи їй, щоб мені допомогла». І Господь, не засуджуючи жодної з сестер, м'яко відповідає: «Марто, Марто! Ти клопочешся і турбуєшся про багато, але одного потрібно. Марія вибрала кращу частку, яка не відніметься від неї». Чому цей уривок читається на Богородичні свята? Тому що Пресвята Богородиця поєднала в собі служіння і слухання. Вона була першою ученицею Христа, яка зберігала Слово у серці своєму. Вона подає нам приклад справжньої учениці – вміти, слухати, і служити. Все починається з того, щоб зрозуміти час Божий, розпізнати момент, коли потрібно зупинитися і почути голос Ісуса, зрозуміти, що Він очікує від нас. У цьому Пресвята Богородиця дає нам найдосконаліший приклад. Сьогоднішнє свято – нагода роздумати про дивне життя Тієї, яка стала Матір'ю Божого Сина, Відкупителя всього світу. Ісус звертає нашу увагу на те, що Марія була насамперед ученицею – тією, яка слухала і зберігала Слово Боже у своєму серці. Святий Августин влучно зауважує: «Марія перше, ніж стати Матір'ю, стала ученицею» (Проповідь 25. Про слова Господа). Коли ми дивимося на її життя, то бачимо риси найдосконалішої учениці. Насамперед, Марія була покликана, обрана. Учень Ісуса не сам обирає собі Вчителя. Ісус є Тим, Хто обирає апостолів, обирає своїх учнів, Хто кличе і сьогодні кожного з нас, щоб сиділи у Його ногах, щоб слухали Слово, щоб зберігали це Слово у своїх душах. Марія була тією, хто найдосконаліше слухала Боже Слово. Першу духовну лекцію Ісус дав своїй Матері, коли мав дванадцять років у Єрусалимській святині. Коли Марія з Йосифом шукали Його, Він сказав: «Хіба ви не знали, що Мені потрібно бути в тому, що належить Моєму Отцеві?» Євангелист Лука пише, що Марія це слово взяла глибоко до серця і постійно над ним роздумувала. Марія є найкращою ученицею також тому, що виявляє глибоку покору. Це означає, що вона готова не свою думку й не свою волю ставити на перше місце, а волю Божу, навіть коли не все зрозуміло людським розумом. Марія є живою іконою найдосконалішої учениці – вона є втіленням євангельських блаженств. Вона є вільною від прив'язаності до тимчасового, а тому повністю покладається на Господа. Вона приймає обставини свого життя, приймає те, що приносить їй доля. Не нарікає та не скаржиться, а бачить, як Господь провадить її в складних обставинах, оберігає родину. Для нас Марія – це найдосконаліша учениця, перша учениця Ісуса. Вона показує нам, що всі обставини нашого життя, якими б важкими вони не здавалися, коли ми дивимося на них очима віри, коли більше довіряємо Слову Божому та Його обітницям, аніж труднощам, які зустрічаємо, тоді завжди отримуємо допомогу від Господа. Пресвята Богородиця на власному досвіді пізнала, що Господь завжди виходить назустріч тим, хто довіряє Йому, що Він завжди є поруч, щоб допомогти у найскладніші хвилини життя. Дорогі у Христі, наша рідна Церква так глибоко ввійшла в нашу історію, ментальність,  традиції, культуру, так тісно сплелася з усіма проявами нашого життя – родинного, громадського і національного, що стала неначе душею народу. Ця Церква захоронила наш народ від духовної загибелі під час довголітнього поневолення і жахливих переслідувань. Те, що ми сьогодні збереглися як окремий народ, що не заломалися, не розплилися в чужому морю все це завдячуємо в першій мірі УГКЦ. Сьогодні, коли святкуємо 130 річницю храму у вашому місці, хочу наголосити на тому, що він був і залишається духовною святинею, місцем Божої присутності, домом молитви, школою духовності та української національної свідомості. Немає більшої виховної сили, ніж сила Церкви в якій діє сила Божа. То вона, виховує народ та вщеплює у душу людини ті християнські чесноти, які зроблять з неї доброго і мудрого громадянина. Святкуючи Різдво Пресвятої Богородиці, молімося до Бога через Її материнське заступництво, щоб і ми, подібно до Неї, змогли зрозуміти те «одне, що потрібно», вибрати ту частку, «яка ніколи не відніметься від нас». Нехай приклад Пресвятої Богородиці надихає нас бути справжніми учнями Христа – такими, що вміють і слухати Боже Слово, і служити ближнім з любов'ю. Нехай Її материнські молитви допоможуть нам зростати у вірі, надії та любові, щоб і наше життя стало справжньою відповіддю на Божий заклик. У це величне свято Різдва Пресвятої Богородиці ми з благанням звертаємося до Пресвятої Богоматері й у повній довірі до Божого Милосердя покладаємо всю нашу надію на Її Сина, а нашого Господа Ісуса Христа. Благаємо Тебе, Царице неба і землі: прийми під Свою особливу материнську опіку наших хоробрих воїнів, захисників Батьківщини, зберігаючи їх неушкодженими перед усіма ворожими наступами; захисти Своїм Покровом свободу й незалежність, соборність і цілісність нашої Батьківщини, щоб народ наш, визволений Твоїм заступництвом від воєнного лиха, вдячно прославляв Бога у Святій Тройці Єдиного. Молімся і борімся за нашу Україну, бо вона також наша Мати. А благодать Господа нашого Ісуса Христа, і любов Бога й Отця, і причастя Святого Духа нехай буде з усіма вами! Амінь! Детальніше...

Проповідь на неділю перед Воздвиження Чесного і Животворящого Хреста Господнього (2025)

  Слава Ісусу Христу.Дорогі у Христі брати і сестри. Сьогоднішньою неділею свята Церква приготовляє нас до святкування празника Воздвиження Чесного і Животворящого Хреста, а після свята неділя називатиметься Неділею після Воздвиження, і знову Церква ставитиме нам перед очі Животворящий Господній Хреста. Такий порядок церковних богослужінь має своє глибоке значення. Бо Господній Хрест становить центральне таїнство християнської віри. Через хрест Бог прагне показати нам найбільшу свою любов. Сьогоднішнє Євангеліє – весь Новий Завіт у скороченні, суть усього Євангелія. Це свого роду ісповідь віри ранньої Церкви про Особу Ісуса Христа і Його діло спасіння. Євангелист Йоан цими перлами благовісті впроваджує нас у таємницю Господнього Хреста і відкриває глибину Божої любові й милосердя до людства. Ця євангельська новина сказана в контексті розмови нашого Господа з Никодимом, законовчителем Ізраїля, який вночі таємно приходив до Ісуса, щоб послухати Його науки. Никодим, бачачи знаки, які чинив Ісус, зрозумів, що їх може чинити той, хто є від Бога. Христос навчає, що для того, щоб увійти в Царство Боже, людина повинна народитися з висоти (пор. Йо.3.13). Тобто, тільки Ісус Христос, Син Божий, який став Сином Чоловічим може об’явити волю і задум Небесного Отця про спасіння людини (пор. Йо.1.18) У цій розмові з Никодимом Ісус згадує про одну подію зі Старого Завіту (пор. Чис. 21, 4-9). Коли народ, вийшовши з Єгипту, й у пустині почав нарікати на Мойсея і на Бога. В той момент їх почали жалити змії, так що люди почали масово вмирати. Мойсей у молитві заступається за народ і Господь наказує йому зробити мідяного змія – і поставити людям перед очі як знак їхнього гріха, для того, щоб дивлячись на нього, людина усвідомила і зрозуміла свій гріх. Тоді особа яка розкаяно споглядала на мідяного змія не вмирала. Цю подію зі Старого Завіту Христос відносить до себе. Так треба Синові Чоловічому бути піднесеним… (пор. Йо.3,14). Таким чином євангелист Йоан передає нам слово Ісуса Христа про хрест. Пізніше Ісус скаже учням: «Я ж, коли від землі буду піднесений, усіх притягну до себе» ( Йо. 12,32). Цей піднесений мідяний змій є прообразом хресної жертви Ісуса Христа. Так як у Старому Завіті ізраїльтяни споглядали на мідяного змія і залишалися при житті, так кожний, хто з вірою буде споглядати на розп’ятого Господа, визнаючи свої гріхи буде жити вічним життям. Адже за словами апостола Петра: «Він сам у своїм тілі виніс наші гріхи на дерево, щоб ми, вмерши для гріхів, жили для справедливости» (1 Пт. 2,24). Розп’ятий на хресті Господь поставив нам перед очі всяку злобу нашого гріха, щоб ми відвернулися від гріха і жили для Бога. Наше спасіння приходить через Господній Хрест і заради цього Бог став – Людиною. Немає спасіння в ідеях, у добрій волі, в бажанні бути хорошими... Єдине спасіння у розп'ятого Ісуса Христа, бо тільки Він, зміг прийняти всю отруту і злобу гріха, і зцілити нас. Хто не буде дивитися на Розп’ятого Господа так, як євреї в пустелі дивилися на мідяного змія, хто очима віри не побачить у ньому жертву Сина Чоловічого, той наражає себе на втрату вічного спасіння… Дорогі у Христі! Сьогодні у вашій парафії ми урочистістю, відзначаємо свято Різдва Пресвятої Богородиці. У нашій літургійній традиції цим святом розпочинається новий літургійний рік, а Успінням Богородиці завершується річне коло дванадцяти свят у році. Це свято нагадує нам про дивний Божий план спасіння, який почав здійснюватися ще до того, як Архангел Гавриїл приніс Марії благовісну звістку. Сьогоднішній празнику свідчить про те, що прихід Діви Марії у світ – це радість не тільки для праведних Йоакима та Анни, які довго й терпеливо очікували благословення Божого, але всієї вселеної, богослужіння пояснюючи причину цієї радости словами: “бо з Тебе засяяло Сонце правди, Христос Бог наш”. Тому сьогодні всі ми радіємо, що у світ прийшла Пречиста Діва, Яка, як співає наша Церква, “вводить Христа у вселенну”. Нині радіє небо і земля, бо з народженням Марії започаткувалося відкуплення людського роду, Вона-бо принесла нам порятунок, життя та вічне щастя, бо Вона стане Богородицею, Кивотом Нового Завіту, Матір’ю Христа Спасителя, Який знищив смерть і дарував нам життя вічне. З благословенним Різдвом Пресвятої Богородиці з’явилося на землі найпрекрасніше сотворіння, архитвір Божої всемогутности, Цариця ангелів – народилася Діва, єдина захищена від первородного гріха, Яка стане “чеснішою від херувимів”. Народилася Та, Яка вмістить у Собі Невмістимого Бога, Вона буде одночасно і Дівою, і Богородицею, Яку “ублажатимуть усі роди”, бо через хресну смерть Свого Божественного Сина стане й нашою Матір’ю. Пречиста Діва є єдиною, в чиїй долі знаходимо відповіді на багато питань, які ставить нам життя. Це не просто якісь побожні теорії, але дуже конкретні свідчення, які у життєвих випробуваннях дарують нам спокій та силу їх гідно подолати. Жодні терпіння ніколи не були для Богородиці причиною відчаю. Навпаки, послушно та терпеливо сповняючи Божу волю, вона особливо у стражданнях під хрестом, відкрила для нас правдиве розуміння змісту життя, та ціну справжньої радості з співучасті у сповнення спасительного Божого задуму, її свідчення запевнює, що в цьому житті терпіння відкривають людину на отримання допомоги з неба, на втіху від Бога, на розуміння волі Божої, і в кінці ведуть до закуштування іншої радості, ніж яку дає світ — радості, яку дарує Бог. Любі брати і сестри, у сьогоднішній свято хотів би звернутися до всіх Вас із заохотою до постійної прослави Матері Божої і Матері всього людства, так і до того, щоб у своєму житті ми намагалися ревно черпати із багатства чеснот Її боговгодного життя. Пресвята Богородиця подивляє нас Своїми духовними скарбами, гідними наслідування. Чесноти Богородиці та благодать Святого Духа ставлять Її вище за всіх, не тільки святих і праведних людей, але навіть небесних сил. Її віра та всеціле віддання Божій волі, терпеливе й мужнє перенесення всіх життєвих труднощів, материнська турбота, а головне – безумовне смирення та покора – це ті чесноти, які наповнюють все життя Пресвятої Діви Марії. Тому стараймося у своєму житті йти за тією світлою зорею − нашою Небесною Матірʼю. Як колись, так і сьогодні основними запитаннями для кoжнoго з нас є: як “бути людиною”? як навчитися мистeцтвa життя? якa дoрoгa вeдe дo щaстя? що маю зробити, щоб мати життя вічне? Відповіді на них можемо почути у храмі, бо храм − це місце зустрічі людини з Богом. Сьогодні ми освятили цей новий храм у вашому місті. Але не можемо заспокоїтись, нібито вже осягнули все, чого прагнули. Ви побудували цей храм рукотворний, щоб він допомагав нам розбудовувати храм нерукотворний. У цьому храмі Різдва Пресвятої Богородиці, ми, подорожуватимемо сторінками Святого Письма, вслухаючись у повчання Христа, який промовлятиме до нас через проповіді та гомілії священнослужителя. Уважно вслухаймося в Боже Слово в кожну неділю і свято, бо воно, каже апостол, є «корисним, щоб навчати, докоряти, направляти, виховувати у справедливості, щоб Божий чоловік був досконалий, до всякого доброго діла готовий» (ІІ Тим. 3, 16–17). Тому спрямуймо свій погляд до Ісуса, піднесеного на хресті. Ми є Тілом Христа в нашому народі який сьогодні переживає агресію московії, і ми покликані бути поглядом на Ісуса всіх тих людей які борються з рашизмом, які страждають, поневолені, невинних дітей війни, бути їхнім поглядом зверненим до Господа, Який прославився на хресті, воскрес, вознісся на небо і кличе за собою всіх людей. Це один з аспектів покликання всіх нас, що творимо Церкву Христову як Його Тіло. Переживаймо це покликання у правді нашого розмоленого серця, у ревній і жертовній праці на благо захисту нашої Батьківщини та майбутнього блага нашого народу. А благодать Господа нашого Ісуса Христа, і любов Бога, і Отця та Причастя Святого Духа нехай буде з усіма вами. Амінь. + Ярослав 07 вересня 2025 року Божого,м. Мостиська     Детальніше...

Владика Ярослав очолив прощу освітян м. Дрогобича [фото]

06 вересня у катедральному храмі Пресвятої Трійці в м. Дрогобичі відбулася ювілейна проща освітян. Архиєрейську Божественну Літургію очолив владика Ярослав, єпископ Самбірсько-Дрогобицький, у співслужінні місцевого духовенства та освітніх капеланів. Детальніше...

Слово до освітян м. Дрогобича з нагоди Ювілейного року Надії (2025)

Слава Ісусу Христу!Дорогі брати і сестри! У цей благословенний день ми зібралися на спільну прощу в Ювілейному році, присвяченому чесноті надії, щоб у молитві і слуханні Божого Слова розпочати новий навчальний рік. Ювілей завжди є особливим часом Божої благодаті. Традиція святкування Ювілейних років, започаткована Папою Боніфацієм VIII ще у 1300 році і триває вже понад сім століть. Це час, коли Церква закликає нас озирнутися на пройдений шлях, подякувати за ті щедрі дари, які ми отримали від Господа, і водночас відкритися на нові горизонти. Сьогоднішнє Слово Боже, яке ми чули від євангелиста Матея (Мт. 19, 13-26), складається з двох подій. Спершу бачимо, як до Ісуса приводять дітей, і Він приймає їх, благословляє та ставить за приклад: «бо таких є Царство Небесне» (Мт. 19, 14). А відтак Євангеліє змальовує зустріч Ісуса з юнаком, який запитує: «Учителю! Що доброго маю чинити, щоб мати життя вічне?» (Мт. 19, 16). Ці два євангельські епізоди поставлені поруч не випадково. Вони відкривають нам дві перспективи: простоту дитячої довіри та серйозність пошуку молодої людини. Саме ці виміри заслуговують особливої уваги, хто покликаний служити у сфері освіти. Бо педагоги щодня зустрічають дітей і молодь, допомагаючи їм зростати, виховувати і ставати на шлях зрілості. Отож, до Ісуса приводять дітей, аби Він поклав на них руки і помолився. Та учні з благих намірів починають перешкоджати, щоб дати трохи спокою Ісусові (пор. Мт. 19,13). Такий захисний спосіб довкола Ісуса не відповідає Його бажанням. Ісус з одного боку критикує дії учнів, а з іншого – закликає до переосмислення постаті дитини. У старозавітному Ізраїлі дитина юридично не визначалася окремою особою, а вважалася власністю родини, передусім - батька. Позаяк діти ще не знали Закону, то вважалися людьми виключеними із соціального життя. Вони не належали до активної і живої частини народу Божого. Та реакція Спасителя повністю руйнує їхню логіку. Він зупиняє їх і промовляє: «Пустіть дітей! Не бороніть їм приходити до мене, бо таких є Царство Небесне» (Мт. 19, 14). У цих словах Божественний Учитель відкриває глибоку правду: саме в дитячій поставі розкривається щось суттєве про Небесне Царство. Не книжники зі своєю вченістю, не заможні зі своїми статками, не досвідчені дорослі, а діти – зі своєю простотою і довірою – стають образом тих, хто здатний увійти в Боже Царство. Це перевертає людське мислення. Дитина не прагне влади, не тримає в руках важелів контролю, не вважає себе самодостатньою. Вона відкриває руки, щоб прийняти дар, просить про те, що їй потрібно, і з радістю відповідає любов’ю на любов. У цьому – ключ до розуміння Божого Царства. Ми не спасаємо себе самі. Участь у ньому – це дар. Для того, щоб здобути Царство Небесне, необхідно уподібнитися дітям – у невинності, простоті серця, смиренні та живому усвідомленні нашої цілковитої залежності від Бога. Для вас, дорогі освітяни, ці слова мають особливу силу. Щодня ви зустрічаєте дитячий погляд – часом допитливий, іноді розгублений, інколи навіть бунтівливий, але завжди спраглий. У кожній дитині прихована жива потреба довіритися тому, хто поведе її далі. Коли дитина дивиться на вчителя чи вихователя, вона шукає не лише знання, а й опору, прикладу й упевненості. Але водночас нам, дорослим, важливо не втратити здатності вчитися від дітей. Бо, захоплені турботами, ми часто втрачаємо простоту. Ми зводимо захисні мури, прагнемо контролювати все довкола, тримаємося за власні досягнення й боїмося бути вразливими. А дитина вчить іншого: приймати день як дар, радіти малому, довіряти тому, хто поруч. Саме тому Ісус ставить дитину в центр, бо в її відкритості криється справжня мудрість – та мудрість, яку об’являє Отець. Недаремно Христос одного разу промовив: «Прославляю тебе, Отче, Господи неба й землі, що ти затаїв це від мудрих та розумних і що відкрив немовлятам» (Мт. 11, 25). У Євангелії від Матея одразу після сцени з дітьми перед нами відкривається інший образ – зустріч Ісуса з молодим юнаком. Цей контраст не випадковий. Спершу ми бачимо дітей, які простосердечно йдуть до Христа, а потім – юнака, що вже переступив межу дитячої довіри та вступив у світ дорослих пошуків. Він приходить до Ісуса з питанням, яке торкається самого сенсу життя. «Учителю! Що доброго маю чинити, щоб мати життя вічне?» (Мт. 19, 16). У його запитанні ми впізнаємо багатьох молодих людей, які шукають відповіді: для чого я живу, якою дорогою йти до щастя, що зробити, аби не змарнувати життя? Ісус відповідає поступово. Спершу Він вказує на дотримання Божих Заповідей (пор. Мт. 19, 18-19). Це – основа морального життя, міцний фундамент, без якого не можливо збудувати нічого надійного. Юнак відповідає: «Все це я зберіг ізмалку. Чого мені ще бракує?» (Мт. 19, 20). І тут розкривається його щирість: перед нами не легковажний бунтівник, а серйозний і старанний хлопець, який дотримується закону, але відчуває, що цього замало. Саме це відчуття і приводить його до Ісуса. Він розуміє, що за межами правил є щось більше, чого прагне його душа. Тоді Христос промовляє: «Якщо хочеш бути досконалим, піди, продай, що маєш, дай бідним, і будеш мати скарб на небі; потім приходь і йди за Мною» (Мт. 19, 21). У цю мить перед юнаком розгортається справжня драма. Він чує відповідь, але не може її прийняти. Євангелист зауважує: «І відійшов юнак засмучений, бо мав великі маєтки» (Мт. 19, 22). Його печаль не від браку знання, а від того, що він знає правду, але не наважується зробити наступний крок. Прив’язаність до багатства, яке він вважав гарантією свого життя, виявилася сильнішою за прагнення досконалості. Ця сцена вражає ще й тим, що вона залишається відкритою. Євангеліє не розповідає нам, що сталося з юнаком далі. Можливо, він так і залишився при своїх статках і печалі. А, можливо, після довгих роздумів таки наважився піти за Христом. Кінець не озвучений, бо ця історія стає питанням до кожного з нас: як ми реагуємо, коли Ісус ставить перед нами виклик, що перевищує наші сили? Чи відходимо сумні, чи довіряємо Йому і йдемо за Господом? Побачивши відхід юнака, Ісус обернувся до учнів і сказав: «Трудно багатому ввійти в Небесне Царство» (Мт. 19, 23). Це викликало подив, адже багатство вважалося знаком Божого благословення. Але Христос відкриває інший вимір: Божого Царства не здобути грошима чи привілеями. Коли ж учні запитали: «Хто ж тоді може спастися?», Він відповів: «У людей це неможливо, Богові ж – усе можливо» (Мт. 19, 25-26). У цих словах звучить велика надія. Шлях досконалості, запропонований Христом, перевищує людські сили. Ми самі не завжди здатні зректися усього чи зробити радикальний крок. Але Бог може те, чого ми не можемо. І ця істина важлива не лише для молоді, але й для кожного, хто її супроводжує. Коли ставимо поруч дві євангельські сцени – дітей, яких приводять до Ісуса, і молодого юнака, що сам приходить із запитанням, – перед нами відкривається глибока правда про життя. У дітях відкривається беззастережна довіра, відкритість і простота. Юнак же представляє світ вибору, відповідальності, прив’язаностей і випробувань. Ісус приймає обох. Напруження між дитячою простотою і юнацьким запалом проходить кожна людина. Для освітян ця напруга особливо близька. Ваше покликання – виховати молодь, яка вміє брати на себе відповідальність. Це вимагає поєднання простоти й мудрості. Простоти, щоб пам’ятати, що джерело виховання завжди в Божій благодаті. І мудрості – щоб відповідати на непрості запитання молоді, яка не задовольняється поверховими словами. Часто ми бачимо, як дитина, що колись довіряла безмежно, у підлітковому віці починає сумніватися й віддалятися. Це боляче, але природно: дорослішання завжди проходить через пошук власного шляху. Завдання педагога – бути поруч, щоб допомогти пройти цей шлях до зрілої довіри, де свобода поєднується з любов’ю і відповідальністю. Сьогодні ви, дорогі освітяни, живете і працюєте у світі, що змінюється з небаченою швидкістю. Технології, інформаційні потоки, нові форми комунікації – усе це щодня впливає на дітей і молодь. Учитель більше не є єдиним джерелом знань, бо учні мають смартфон, інтернет, доступ до безлічі думок і даних. З одного боку, це відкриває великі можливості, з іншого – створює небезпеку розгубленості, поверховості й втрати справжніх цінностей. У цьому контексті ваша роль стає ще відповідальнішою. Сучасна школа чи університет – це не лише місце навчання, а простір формування особистості. Діти й молодь часто приносять із собою досвід сімейних труднощів, поранень, невпевненості. І тоді ви стаєте не тільки викладачами предмета, але й свідками людяності, здатними вислухати, підтримати, подати приклад. У центрі – не навчальний план, а жива людина, яка потребує супроводу. Це служіння непомітне, позбавлене гучних аплодисментів, але його плід вимірюється у серцях тих, хто виріс під вашою опікою і згодом поніс у світ зерна, засіяні вами. Бути вчителем сьогодні – означає жити в цьому напруженні й не втрачати надії. Бо хоч завдання інколи здається непосильним, Христос запевняє: «Неможливе для людини – можливе для Бога» (пор. Мт. 19, 26). Саме з цієї перспективи звучать пророчі слова патріарха Йосифа Сліпого у його «Заповіті». Він бачив у науці не просто освітній процес, а силу, здатну піднести і відродити цілий народ. «Наука – це один із наріжних каменів-стовпів відродження та сили народу, а богословська наука – це євангельський заповіт Христа: «Ідіть і навчайте всі народи...» (Мт. 28, 19). Наука є «остоєю для Церкви в нашім народі», вона через її навчальні та виховні установи є «виховницею народу», бо через неї «одиниця стає тим багатіша, чим сильніше опановує її ідея, що обнімає небо і землю, час і вічність, історію і сучасність, серце і ум» (Заповіт, с. 6). Дорогі освітяни, брати і сестри! Кожен із вас щодня стоїть перед дітьми й молодими людьми, які потребують вашої присутності, вашого слова і терпеливості. У наш час це завдання набуло особливої ваги. Серед учнів сьогодні є діти й підлітки, змушені залишити свої домівки через війну, розв’язану московією. Є й ті, чиї батьки боронять Україну на фронті або віддали за неї життя. В їхніх очах можна побачити біль і тривогу, їхня довіра ще вразливіша, ніж будь-коли. Вони запитують не тільки про математику, історію чи літературу, а шукають сенсу життя, опори і надії. Цінність вашого покликання полягає не лише у знаннях, які ви передаєте, а у світлі, яке ви запалюєте в їхніх серцях. Коли дитина втрачає батька на війні, вона особливо потребує тих, хто зможе стати для неї свідком надії. Коли юнак чи дівчина носять у серці страх за батька чи брата, який захищає країну, вони чекають слова підтримки. Ви, дорогі освітяни, є тими, хто в умовах війни виконує потрійне завдання: навчати, виховувати, але й також зцілювати. Сьогодні наш народ є зранений. Ісус Христос, який благословив дітей, сьогодні благословляє і вас, щоб у ваших руках і словах діти та учні досвідчували любов небесного Отця. Ювілейний рік, у який ми переживаємо цю прощу, є нагодою побачити, що ваша праця – це служіння Богові й народові, це будування майбутнього навіть тоді, коли теперішнє сповнене болю. Сьогодні хочу особисто подякувати вам за вашу працю і ваше служіння. За те, що ви залишаєтеся поруч із дітьми й молоддю навіть тоді, коли вам самим важко. Дякую вам за те, що сієте слово. Нехай ця проща стане для вас запевненням, що Церква молиться за вас, що Бог довіряє вам одне з найцінніших завдань – виховувати тих, хто завтра буде творити життя нашої країни. Дорогі освітяни, у своїй щоденній місії ви неминуче зустрічаєте труднощі, які людськими силами часто неможливо подолати. Саме тут нам на допомогу приходять слова Спасителя: «У людей це неможливо, Богові – все можливо» (Мт. 19, 26). Тому дозвольте Господеві діяти у вас і через вас – і тоді ваша праця стане джерелом світла і надії, яке не згасить жодна темрява. Дорогі педагоги, пам’ятайте, що ви потрібні нашому народові, нашій державі. Церква сьогодні, як і століття тому, стоїть поруч із вами, маючи велике бажання вас підтримувати, бо праця й покликання педагога – це велике будівництво майбутнього України. На вас, дорогі педагоги: вихователі, вчителі та викладачі покладена велика відповідальність і сподівання – виховати майбутнє нашого народу. Тож нехай благодать Господа нашого Ісуса Христа, і любов Бога й Отця, і причастя Святого Духа буде з усіма вами. Амінь. + Ярослав 06 вересня 2025 року Божого,м. Дрогобич Детальніше...

Владика Ярослав освятив оновлений храм св. Богоотців Якима і Анни у с. Станиля [фото]

31 серпня владика Ярослав, єпископ Самбірсько-Дрогобицький, здійснив душпастирський візит на парафію св. Богоотців Якима і Анни у с. Станиля Трускавецького деканату. У співслужінні адміністратора парафії о. Михаїла Балка та чисельного духовенства архиєрей очолив Божественну Літургію і звершив Чин освячення храму. Детальніше...