SDE

МОДА бути УКРАЇНЦЕМ, проти національної МІМІКРІЇ

№3 (172), березень 2015 _ Василь АНДРУСІВ
Друк E-mail
Ілюстрація
Українка
Мімікрія (наслідування, маскування) - властивість деяких організмів імітувати зовнішній вигляд або інші ознаки інших непов'язаних організмів або неживих об'єктів. Термін був вперше введений в зоології Генрі Бейтсом для позначення випадків надзвичайної зовнішньої схожості між різними видами тварин.

Яне вперше торкаюся проблеми, яка мене дуже хвилює. Тема національної гідності, патріотизму не може не хвилювати людини, яка ідентифікує себе як українця. Сьогодні дуже модно бути українцем, незалежно від того, якої ти національності,  якою мовою спілкуєшся. Хоч, на превеликий жаль,це часто є проявом такої собі сучасної людської мімікрії. Ось на цьому  я зупинюсь докладніше.              

Пригадуєте, як у перші роки незалежності України стало «модним» бути віруючим? Вчорашні  комсорги і парторги, члени бюро райкомів і міськкомів не лишень стояли в перших рядах на кожній службі Божій, а ще й з осудом дивились на тих, хто, як і до цього, відвідував церкву не на показ, а за потребою. Можливо, я помиляюсь, але більшість з тих, хто так ревно підтверджував свою праведність, не стали раптом сумлінними віруючими, а просто прагнули втриматись «на плаву» та, заручившись підтримкою громади і Церкви,  в черговий раз посісти керівні посади, стати депутатами, тобто і надалі бути близько до такого вже звичного корита. Та Бог їм суддя.    

 У той же час почалась українізація суспільства. Тут уже не всі стали в перших рядах, бо ще сильний був вплив Росії і проросійських партій, чи то комуністичної, чи соціалістичної, чи СДПУо, чи сумновісної партії регіонів. Тільки окремі наші громадяни не побоялись вивісити на своїх домівках національний прапор, а червоно-чорний стяг УПА і поготів. «Мода модою, а можуть і запам’ятати. Не дай Бог влада зміниться, то й по шапці дадуть» - так, мабуть, не один подумав.

Та ось нарешті, вірю, що назавжди, встановилась справжня демократична українська влада. Ми здобували свою свободу кров’ю героїв Небесної сотні, захищаєм ціною тисяч життів наших співвітчизників на східному фронті. В кожному українському селі і місті є родичі тих, хто зі зброєю в руках захищає наше мирне життя. На превеликий жаль, майже в кожному районі нашої Батьківщини сумний мотив «Плине кача по Тисині» прощальним словом прозвучав над нашими полеглими синами, братами, батьками. Наша рідна земля, як та «чорна рілля ізорана, ще й кулями засіяна, білим тілом зволочена, ще й кровію сполочена…» Та незважаючи на важкі часи, бути українцем, патріотом «модно» вже не тільки на заході чи центрі України, а й на півночі, півдні і сході. І попри те, що за вияв прихильності до України можна отримати кулю чи й гранату у вікно, наші земляки з Донбасу, Слобожанщини чи Таврії, і навіть в окупованому Криму вивішують жовто-блакитні прапори на своїх оселях.

А ми, галичани..? Внуки героїв УПА, правнуки Січових стрільців! Невже ж ми «славних прадідів великих правнуки погані»? Мені соромно дивитись на наші вулиці і в Дрогобичі, і в селах району. Навіть на Державні свята: день Незалежності чи день Злуки, лиш де-не-де на будинках розвівається державний стяг, та і то здебільшого на державних установах. Хіба що на електричних стовпах вздовж центральних вулиць тріпочуться маленькі прапорці. Їду, розглядаюсь навколо і серце тішиться тим, що живемо не в злиднях: обабіч дороги гарні паркани, чудові, подекуди ковані, брами. За ними видніються доглянуті сади і городи, різнобарвні квітники і підстрижені газони. Посеред цієї краси височіють мальовничі будинки під чепурненькими кольоровими дахами. І якщо не зважати на геть занедбані комунальні дороги, про які минула влада забула, а нинішня ще не згадала, то можна уявити собі, що ти в котрійсь із європейських чи північноамериканських країн. Тільки одна відмінність, за винятком доріг, про які вже згадувалось, - в будь якій розвинутій країні на кожному подвір’ї, на кожному будинку розвівається їхній національний стяг. Так громадяни тої чи іншої країни ідентифікують свою приналежність до своєї держави, до своєї нації, так виявляють свій патріотизм, цим підкреслюють гордість за свою країну і повагу до її національної атрибутики. Невже ми інші? Невже трьохсотлітня, нав’язана нам меншовартість заважає нам виявляти себе як рівні серед рівних в європейській спільноті? Гордитись тим, що ми українці? Невже наша Україна не гідна, щоб її також поважали і шанували? Так, вона обкрадена і обдерта з усіх боків чужими і своїми лайдаками з минулої, та й чого гріха таїти, й з теперішньої влади. Вона щодня плюндрується східним варваром – Росією і її посіпаками – «ополченцями». Та як співала Віка Врадій – «моя Україна з горя почорніла, але у неділю сорочина біла!» Тож давайте любити її і шанувати, бо вона МАТИ наша, за неї віками проливав кров наш народ.

 Пригадайте «совєцькі» часи – «пєрвомайскіє», «октябрьскіє». На кожній державній установі, на кожному магазині, на кожній багатоповерхівці висіли червоні прапори. Та навіть більше, на кожному балконі, чи з вікна квартири без балкону, де мешкали вчителі, лікарі, інженери, міліціонери, військові чи державні службовці, звисало молоткасто-серпасте червоне знамено. І заставляти не треба було, один поперед одного поспішали, щоб показати свою лояльність до влади. Така ж картина спостерігалась і по селах. Це був ще один прояв мімікрії, політичної. А де ж ви тепер - інтелігенція, службовці,  депутати всіх рівнів, співробітники всіляких служб..? Чому не виявляєте елементарної поваги до держави, яка утримує вас? Вчить і лікує ваших дітей. Охороняє ваш добробут. Окремо звертаюсь до бізнесменів. Хіба не в Україні ви створили свій бізнес і не їй ви маєте завдячувати за його процвітання? Невже у всіх вас наша ненька Україна не вартує півсотні гривень, потрачених на національний прапор?! Де ваша свідомість і патріотизм? Чим займаються заступники голів адміністрацій з гуманітарних питань останні десять років? Чому на цю, надзвичайно важливу посаду призначають не за фаховість чи за патріотичність, а за принципом відданості тій чи іншій владі? Чому не проявляєте себе ви, народні обранці?

Я ні в якому разі не закликаю силоміць впроваджувати шанобливе ставлення до України і її символіки. Це все вже було під час окупації наших теренів «східним братом». Зараз нам нікого боятись, окрім Бога, пам’яті полеглих у визвольних змаганнях і власного сумління. Я прошу переконувати власним прикладом і добрими справами.  

 Слава Богу, наші діти вже інші. І саме вони в кожному селі і місті взяли в руки пензлики і фарби та порозмальовували в національні кольори поруччя на всіх мостах, а головне, що ця їхня ініціатива почалась не в Галичині, а в центрально-східних областях України.

 Моя товаришка, вчителька початкових класів, розповіла мені, що у її першачків будь-який малюнок виникає у жовто-блакитних барвах. Як малюють будинок, то у всіх стіни жовті, а дахи сині, чи навпаки. Навіть тварин намагаються розмалювати в національні кольори. Зі всієї палітри кольорів вони підсвідомо вибирають кольори державного прапора. Діти щиріші, відкритіші. І нам, дорослим, треба стати для них взірцем поваги до України. Такими, як стали для них герої Небесної сотні і українські воїни АТО.  

 Як лікарю, мені доводиться зустрічатись практично з усіма учителями і вихователями району, бо мій огляд входить до переліку обов’язкових. По  можливості стараюсь поцікавитись близькою мені темою виховання дітей в школі, бо в мене своїх семеро онуків. Запитую молоду вчительку: «Що найголовніше мають навчитись малюки в школі?» Мені відповідають: -«Читати, писати, рахувати». «А що ще?» Відповідь: «Ну, танцювати, співати, малювати, любити природу». Прошу: «Подумайте, згадайте що є таке без чого не можна жити?» Подумавши, учителька промовляє: «Ну, не знаю. Багато всього».  Даю їй дружню пораду: «Все що Ви перерахували, безперечно, дуже важливо, але є одна річ, одне почуття, яке просто необхідно прищепити дітям. Це – любов і повагу до нашої Батьківщини, до  України! Повагу до Державного Прапора, до Державного Герба, до нашого Гімну. Любов і гордість за свій народ, за свою землю, за свою мову, за свою домівку, за своїх батьків, родину. Бо все це разом і є Україна».                                           

  А як можуть навчити любити і поважати Україну люди, які самі ніколи не вивішують прапори на своїй домівці, які, крім як на роботі, не співають гімну України. Як можна вчити шанувати рідну мову, коли в кишені, замість гудків телефону звучить: «Владімірскій  централ – вєтєр сєвєрний. Етапом по Твєрі…», чи «Я люблю тєбя до сльоз…». Як можна навчати любити Україну, не читаючи українську прозу і поезію, не тільки класичну, а й сучасну? Не відвідуючи театр, мистецькі виставки, тим самим підтримуючи розвиток національної культури? Не беручи участь в громадському житті рідного краю?

В передмові до книги-реквієму «Небесна сотня» Отець і Глава Української Греко-Католицької Церкви Святослав сказав: «Небесна сотня – це наш біль і наша гордість, це наші сльози і наш душевний щем вдячності за все, що вони зробили для нас. Та ця пам’ять і ці почування будуть тільки відчуттями, якщо ми не плекатимемо щодня, допоки б’ються наші серця, плоди, гідні висоти подвигу Героїв Майдану!»

Криваві події 18-20 лютого 2014 року, що привели до сотень смертей, змінили свідомість українського народу. Та щоби бути гідними жертовності Героїв, нам всім треба відмовитись від  вимагання хабарів чи то службовими особами за сприяння у розв’язанні тої чи іншої справи, чи лікарями за лікування, операцію, допомогу при пологах, видачу лікарняного листка, чи за надання церковних треб священиками, чи за добрі оцінки учителями, чи за звільнення від мобілізації воєнкомами, чи суддями і прокурорами за винесення неправомірних рішень, і таке інше. Так,  нелегко відмовитись від того, що вже стало звичним і що може істотно поповнити сімейний бюджет. Але йти під кулі з дерев’яним щитом заради нашого майбутнього було значно важче.  

 Так, бути українцем зараз модно! Як було «модно» бути помаранчевим ющенківцем чи біло-голубим регіоналом, кому що було до вподоби. Та часи вікендно-розважальних поїздок з «фотосесією» на Майдані «оранжевої» Революції минулись. Заради  кількох фотографій для шкільної стінгазети чи сімейного фотоальбому ризикувати життям на барикадах Майдану, під час Революції гідності, а тим паче зараз в зоні АТО «екскурсантів» не заманиш. І ніякі майбутні преференції не могли і не можуть заставити сучасних пристосуванців проявляти свою «щиру» відданість Україні ціною власного здоров’я.

 Але дуже хотілось би, щоб «мода» бути українцем стала для нас, для наших дітей і внуків нормою життя. Щоб якомога швидше встановився мир на нашій землі і український стяг розвівався  над кожним будинком по всій Україні від Сяну до Дону, щоб навкруги нас звучала рідна мова, линула українська пісня, щоб ми шанували свою історію, поважали свою Державу і її символіку, щоб слова П. Чубинського – «Душу й тіло ми положим за нашу свободу…» стали святими для кожного з нас, а душі героїв Небесної сотні і  героїв Небесного батальйону з АТО відчули, що їхня смерть не була марною.                         

СЛАВА УКРАЇНІ!

02.02.2015р.                                                                                   

Про часопис
"З любов’ю у світ" – єпархіальний молодіжний часопис – заснований у грудні 1999 року Божого. Часопис є щомісячним виданням, тираж якого складає 7000 примірників. За час існування часопису його редакторами були: о. Василь ПОТОЧНЯК та о. Василь ГОЙ. «З любов’ю у світ» - це часопис, який твориться молоддю для молоді. Автори часопису у своїх матеріалах розкривають теми духовного життя, стосунків у родині та виховання дітей. Історична рубрика знайомить читача з глибинами життя нашого народу. Щомісяця до редакції надходять питання на різноманітні теми. Ґрунтовні відповіді на ці запитання читачі дізнаються у черговому номері часопису.

Редактор:
о. Олег КЕКОШ

Адреса:
вул. Шевченка, 29/1
м. Дрогобич, Львівська обл.
82100 Україна

Тел.: +380324450110
Ел. пошта:
lubysvit@sde.org.ua

^ Догори