Закінчивши школу, юнак подався вчитися в Афіни, де його у скорому часі жорстоко вбивають. Коли знайшли побите тіло хлопця, то виявилося, що нападники, скоївши злочин, зірвали з шиї золотий хрестик. Вбивць так і не розшукали, а тому справу було закрито. З того дня сплило багато часу; вже виросла донька; у неї з'явився наречений. Хлопчина, хоч і був значно старшим за дівчину, подобався батькові. Якось він підійшов до священика і сказав: «Отче, посповідайте мене!». Той з радістю погодився. Батько дівчини одів єпитрахиль, юнак схилив коліна і почав говорити: «Я дуже сильно люблю вашу доньку, однак... Однак, не можу одружитися з нею, бо... Бо недостойний її... Я – потворний вбивця! Колись в Афінах, будучи напідпитку, ми з друзями перестріли якогось юнака. Спочатку знущались над ним, потім довго мучили і вкінці холоднокровно вбили. Більше того, я підійшов до нього й здер із шиї натільний хрестик! Погляньте, отче, він і зараз при мені!». Священик подивився на його долоню і жахнувся – це був хрестик єдинородного сина, якого так любив. Отець мало не втратив свідомість від пережитого шоку, а хлопець продовжував говорити: «От бачите, я не можу взяти вашу доньку за жінку, бо не вартую цього!». У цю хвилю священик просив Ісуса додати йому сил. Якусь мить ще помовчав, насупивши брови, а тоді тихенько сказав: «Як я можу не прийняти тебе у свій дім, якщо зараз сам Господь відкриває перед тобою двері свого Небесного Царства?».
Прочитавши таку історію, аж хочеться кинути все і бігти на вулицю проводити соціальне опитування: «А як поступив/поступила би ти у подібній ситуації?». Але навіщо? Більшість із нас ніколи ж не побуває у шкірі цього священика! Ніколи! І слава Богу!
Ставити таке запитання людям, котрі здатні все своє життя ненавидіти рідного брата тільки за те, що у нього більше успіху чи грошей, просто некоректно! «Око за око, зуб за зуб; падлюзі по заслузі; собаці – собача смерть», – ось гасла, якими озброївшись, ми крокуємо стежками свого «старого заповіту»...
Однак, чому? Чому ми й досі звемося величним словом «християни»? Воістину, мав рацію Тарас, коли писав безсмертний свій «Кавказ»:
«За кого ж Ти розп'явся,
Христе, Сине Божий?
За нас добрих, чи за слово
Істини... чи, може,
Щоб ми з Тебе насміялись?
Воно ж так і сталось».
Не інакше, ніж насмішкою над Христом, Його кровавою жертвою і воскресінням є життя людей, які не вміють пробачати. Згадаймо величні слова Господа:
«Коли ви прощатимете людям їхні провини, то й Отець ваш небесний простить вам. А коли ви не будете прощати людям, то й Отець ваш небесний не простить вам провин ваших» (Мт. 6, 14-15).
Тож недаремно щороку ми починаємо Великий піст – дорогу справжньої духовної революції – саме зі слів: «Прости мені, брате/сестро!» – «Нехай тебе Бог простить і я прощаю!». Амінь.
