«Я тебе не покину!» (Євр. 13, 5)

Послання Синоду ЄпископівУкраїнської Греко-Католицької Церкви 2023 рокудо духовенства, монашества та мирян УГКЦі всіх людей доброї волі   Сам Господь ітиме перед тобою, Він сам буде з тобою;не опустить тебе й не покине, тож не бійся й не тривожся (Втор. 31, 8). Дорогі в Христі! Цьогорічні синодальні наради проходили 3–13 вересня у приміщенні Папської колегії святого Йосафата в Римі. Ми, єпископи УГКЦ, прибули з усіх куточків світу на тлі повномасштабної війни, яка триває вже 18 місяців, — злочинної і смертоносної агресії Росії проти самостійної держави України і проти українського народу, який має власну історію, культуру, духовну ідентичність та свої природні й духовні дари. Ми назвали наше зібрання «Синодом надії», бо, попри всі випробування, терпіння і втрати, відчували і продовжуємо відчувати безнастанну Божу присутність і близькість, стаючи свідками довершення на нас Його непомильної обітниці: «Я тебе не зоставлю, Я тебе не покину» і також «Господь – мій помічник: я не боюся. Що може мені людина зробити?» (пор. Євр. 13, 5-6). Упродовж синодальних днів ми разом з усильними молитвами за справедливий і тривалий мир дякували Богові ще й за те, що наша держава вистояла у найважчі, вирішальні тижні й місяці сучасної російської агресії. Справді, тільки тому, що Бог нас не покинув у час випробувань, ми вистояли і відбили атаки ворога на саме наше буття та на основи загальнолюдської цивілізації. Словами Псалмоспівця з повним правом можемо сказати: «Коли б не Господь, що був з нами, як повстала була на нас людина, то нас поковтали б живцем, коли розпалився на нас їхній гнів, то нас позаливала б вода, душу нашу потік перейшов би, душу нашу тоді перейшла б та бурхлива вода! Благословенний Господь, що не дав нас на здобич для їхніх зубів!» (Пс. 123, 2–6). Справді, те, що наша держава і наш народ вистояли перед набагато більшими силами супротивника, особливо в перші тижні повномасштабного вторгнення російських окупантів на нашу землю, можна визначити хіба що словом «чудо». І за аналогією до «чуда над Віслою», як польський народ окреслює свій порятунок від російських загарбників у 1920 році, наш народ став свідком і співтворцем того, що можна назвати «чудо над Дніпром», яке відбулося тоді, коли ворог був відігнаний від української столиці і з берегів Дніпра розпочався нестримний шлях до повного і остаточного визволення усієї нашої землі від окупантів. Ми невипадково називаємо наш народ співтворцем цього чуда, бо українці стали знаком Божої сили і присутності в ці нелегкі дні й місяці випробувань. Наш народ черпав і надалі черпає силу для змагань за свою гідність і свободу з висоти, зі своєї віри в Бога правди, любові й життя. І ми сьогодні дякуємо тим, хто не покинув власної країни в лиху годину, хто став на захист свого краю, життя і гідності рідного народу, майбутнього своїх дітей і внуків. Саме в цих мужніх і жертовних наших краянах – чоловіках і жінках, дорослих, старших і ще зовсім юних, виявив Господь свою присутність поміж нами, скріпивши їх на подвиг і жертву, перед якими схиляється в шані не тільки кожен свідомий українець, а люди доброї волі в усьому світі. Перед відвагою і силою любові захисників народу «в'януть чужинці і тремтять у твердинях своїх», тому що Бог явив у них свою велич і силу, «звеличив нас над тими, що напосілися на нас, даруючи нам свою милість і своє спасіння» (пор. Пс. 17, 46–48). Ми складаємо велику подяку тим нашим душпастирям, які не покинули своєї пастви, а розділяли із власним народом його страждання, болі, тривоги і страхи та в обставинах смертельної загрози слугували знаком люблячого і непереможного перебування Бога серед свого народу. Сама присутність священника посеред власного народу була найбільш переконливою проповіддю Євангелія та обітницею неминучої перемоги світла і правди над темрявою ненависті та злоби. Дякуємо нашим душпастирям, які з любові до своїх овець не кинули їх напризволяще лютим вовкам-загарбникам, а за прикладом Христа – Доброго Пастиря, були готові своє життя за них віддати (пор. Ів. 10, 1–15). У часи випробувань нашу надію скріплює також вірність і солідарність з нами мільйонів братів і сестер у вірі та людей доброї волі в усьому світі. Майже одночасно з вибухами російських бомб і снарядів у різних куточках нашої Батьківщини в усьому вільному світі піднялася нечувана і для багатьох, мабуть, несподівана хвиля співчуття і солідарності з нами. До України хлинули потоки гуманітарної допомоги, а до неба з сердець мільйонів підносилася молитва за наш народ, за його непохитний вибір добра і за його перемогу. Перебуваючи в Римі, у серці Католицької Церкви, ми мали нагоду висловити від імені народу сердечну вдячність усім, хто був і донині є з нами, починаючи від Святішого Отця Франциска, поміч якого для нашого народу годі переоцінити, і закінчуючи мільйонами небайдужих людей у всьому світі, які простягнули українцям руку допомоги та з відкритими обіймами і щирим серцем прийняли до своїх країн, а часто й до власних домівок наших краян, котрі шукали даху над головою і безпеки перед воєнною загрозою. У цій милосердній людській любові виразно проявилася вірна присутність Господа посеред нас, який саме в такий спосіб часто діє в історії людства – через інших людей, через їхню солідарність. Про це Він сам говорить устами пророка Осії: «Я притягав їх людяними мотузками, – поворозами любови. Я був для них, неначе тії, які здіймають ярмо в них із шиї. Я нахилявсь над ними й давав їм їсти. Вони не повернуться в Єгипетську країну…» (Ос. 11, 4–5). На особливу повагу і підтримку заслуговує позиція тих українців, які не покинули своїх найближчих, поранених і травмованих війною рідних, друзів і знайомих. Вірність дружин своїм чоловікам, вірність наречених своїм коханим, вірність родин своїм синам і донькам, братам і сестрам, які повернулися із фронту, часто несучи на своїх тілах і душах видимі й невидимі рани, неначе стигмати самого Господа, зраненого людськими гріхами і беззаконням, – ця вірність зворушує аж до сліз... Однак до цієї вірності з боку найближчих і найрідніших має долучитися вірність і вдячність від кожного з нас, щоб ми наших захисників не забули, не покинули сам-на-сам з їхніми стражданнями та проблемами. Не покиньмо їх, як вони не покинули ані нас, ані Батьківщини! Пам’ятаймо також про найбільш вразливих і незахищених жертв війни, – родини загиблих, вдів і сиріт, які потребуватимуть усе життя відчувати Божу турботливу присутність через «поворози» людської дієвої милосердної любові. Дорогі брати і сестри! Роздумуючи в молитві над таїнством Божої і людської дієвої присутності в наших теперішніх випробуваннях, ми, єпископи УГКЦ, міркували також над душпастирським супроводом постраждалих від війни, що було визначено головною темою цьогорічних синодальних зібрань. При цьому ми звернули особливу увагу на лікування ран і зцілення травм як пріоритетне служіння Церкви рідному народові в теперішніх обставинах. Повномасштабна війна щоденно завдає мільйонам наших співвітчизників численних болів і страждань, що мають різні прояви, як-от: втрата найближчих і жалоба за загиблими, біль розлуки з рідними і позбавлення родинного затишку, непевність дня прийдешнього і постійний стан тривоги й відчуття загрози, а на чужині – труднощі з інтеграцією, туга за Батьківщиною та часто дошкульне почуття провини. Одне слово, кожен із нас несе у своїй душі печать цієї страхітливої війни, а багато хто має закарбовані її знаки і на своєму тілі через важкі поранення і травми. На всі ці рани наших душ і тіл Господь прагне через служіння Церкви виливати цілюще миро своєї милосердної любові. Огортаючи думкою період, що минув від початку повномасштабного вторгнення росіян на наші землі, ми стверджуємо з вдячністю, що наші вірні разом з монашеством і духовенством в Україні та на поселеннях зробили надзвичайно багато для протидії і подолання наслідків російської агресії. Очевидно, ми не мали змоги задовольнити всіх потреб і нужд, проте ми не стояли осторонь від горя і страждання співвітчизників. Молитвою, гуманітарною підтримкою, психологічним супроводом, а часто звичайним буттям поруч ми намагалися засвідчити материнську природу Церкви, яка прагне прийняти всіх і огорнути потребуючих опікою, турботою, любов’ю, щоб усі могли переконатися, що «Твоя Церква завжди з тобою!». Сьогодні Україна, як біблійна Рахиль, плаче за своїми дітьми, яких немає (пор. Єр. 31, 15; Мт. 2, 18): за загиблими, за полоненими, за зниклими безвісти, як рівно ж за тими мільйонами, які змушені були покинути рідні сторони, шукаючи прихистку за кордоном. Та хоч би де були розсіяні українці, Церква-мати завжди намагатиметься бути поруч: молитвою до Господа про визволення і спасіння, служінням Слова і ділами милосердя, взаємною підтримкою в Господі, який є джерелом надії і сили для свого народу та запорукою відродження і перемоги, як запевняє Боже Слово: «Господь – моя сила й мій щит! На Нього уповало моє серце, і допомоги я зазнав» (Пс. 28, 7). У наших синодальних постановах ми накреслили напрямки цього церковного служіння і цієї турботливої близькості Церкви-матері до потребуючих. Закликаємо всіх членів Церкви в дусі християнської дияконії активно долучатися до втілення в життя цих постанов задля спільного блага українського народу. Нехай рушійною силою у цих змагання за остаточну перемогу і свободу буде для нас Божа любов, сильніша від зла, смерті й самого пекла. А першим знаком наближення цієї перемоги хай стане долання нашого внутрішнього ворога – гріха, і щоразу більша вірність Божому життєдайному законові. Так, Господь нас не покинув і не покине, як Він сам нас запевняє: «Ось Я з вами по всі дні аж до кінця віку» (Мт. 28, 20). Проте над нами завжди чигатиме загроза боговідступництва, небезпека покинути Бога і Його закон, позбавивши таким чином самих себе і своїх нащадків Його дієвої та благословенної присутності, перед чим застерігає нас Святе Письмо: «Так говорить Бог: Чому ви порушуєте накази Господні? Не вийде вам це на добро! Що ви покинули Господа, то й Він вас покинув» (ІІ Цар. 24, 20). Нехай це не станеться з нами! Навпаки, гідно проходячи такі великі випробування, ще вірніше тримаймося Бога і Його закону, щоб відродити «собори людських душ», зцілити зранене серце нашого народу і обновити обличчя нашої землі, знівеченої снарядами та мінами цієї жахливої війни. Тільки в єдності з Богом, нашим люблячим Небесним Отцем, зможемо будувати майбутнє, достойне жертви наших захисників і гідне найкращих прагнень рідного народу. Дорогі брати і сестри! Закликаємо всіх і надалі до витривалості в доброму, до діл милосердної любові, а насамперед – до витривалої молитви. Нехай Господь, який є «Богом милосердним і ласкавим, нескорим на гнів, многомилостивим, і вірним» (пор. Вих. 34, 6), завжди перебуває з нашими захисниками, нехай обдаровує мудрістю наших провідників, нехай злікує рани нашого народу, нехай витре сльози з облич стражденних і скорботних, нехай збере розсіяних і поверне до рідної землі, щоб ми, об’єднані у вірі, мирі й безпеці, з надією дивилися в майбутнє і будували це майбутнє під материнською опікою Пресвятої Богородиці і за заступництвом усіх святих і праведних української землі! Благословення Господнє на вас! Від імені Синоду ЄпископівУкраїнської Греко-Католицької Церкви † СВЯТОСЛАВ Дано в Києві,при Патріаршому соборі Воскресіння Христового,у день Святих апостола Филипа, одного з семи дияконів тапреподобного Теофана Начертанного, єпископа Нікейського, творця канонів,11 жовтня 2023 року Божого Отцям-душпастирям доручаємо зачитати вірним це Послання після кожної Божественної Літургії в неділю, 22 жовтня цього року. Детальніше...

«Сповнився час, і Царство Боже близько»(Мр. 1, 15): Пастирське послання Блаженнішого Святослава до вірних УГКЦ про оновлення церковного календаря

  Всесвітліші та всечесніші отці! Преподобні брати і сестри в монашестві!Дорогі браття і сестри в Христі! «Сповнився час, і Царство Боже близько; покайтеся і вірте в Євангелію» (Мр. 1, 15). Такими словами євангелист Марко передає нам зміст євангельської проповіді, яку проголошував у повноті Духа Святого Господь наш Ісус Христос. Ця повнота часу — ніщо інше, як сповнення та звершення історії людини і Всесвіту в особі Ісуса з Назарету. Присутність вічного Бога серед мінливого сьогодення робить цей час повним. Ісус Христос, почавши проповідувати, каже: «Покайтесь!» (Мт. 4, 17). Покаяння, до якого Він нас кличе, — це не тільки потреба повсякчасно звільнятися від людської гріховності та недосконалості, а й заклик віднайти «вічну сучасність» Євангелія, яке ми повинні щоденно втілювати у своєму житті. Саме ця вічна Христова досконалість, яка й сьогодні присутня у світі через Його Церкву, спонукає нас виправляти давні недогляди й помилки, не боятися всього нового і доброго, що дає нам змогу більше і краще сповнювати наш час у цьому світі Божою присутністю. Наш Спаситель «своїм воскресінням третього дня розірвав кайдани минущості» (Катехизм УГКЦ «Христос — наша Пасха», п. 537). Він впроваджує вічність у час, сповнює його Собою, перетворює час із кількісного в якісний, — у час нашого спасіння. У літочисленні Церква не створювала власних систем і методів, а послуговувалася досягненнями науки. Визначення святкових дат літургійного року, яке здійснювалося за сонячним або місячним календарними циклами, християни ніколи не вважали чимось таким, що належить до змісту їхньої віри або чистоти та незмінності Апостольського передання Церкви. Календар не становив частини істинної церковної Традиції чи ідентичності християнина, а мислився як елемент людського і мінливого звичаєвого права та устрою суспільного життя. Тому він повсякчасно потребує осучаснення і покращення, вдосконалення. Понад півтора тисячоліття Церква користувалася календарем, який був запроваджений 1 січня 45 року до Різдва Христового імператором Юлієм Цезарем. Однак згодом астрономи з’ясували, що цей дохристиянський юліанський календар був неточним і накопичував розбіжності між реальним рухом Сонця і календарними датами. Керуючись рекомендаціями астрономів, папа Григорій XIII 4 жовтня 1582 року скорегував календар, узгодивши його з астрономічним роком. З поваги до особи Римського Архиєрея запроваджений ним новий календар отримав назву григоріанського. Поступово календарна реформа, зважаючи на її наукову обґрунтованість, була прийнята протестантськими країнами та більшістю православних народів. На жаль, Київська митрополія через тогочасні міжконфесійні протистояння відмовилася впровадити григоріанський календар, внаслідок чого розбіжність церковного календаря з реальним рухом Сонця зростала і сягнула в ХХ ст. 13 днів. Оновлення календаря — відповідь Церкви на запити вірних Календарні дискусії вирували в Україні ще в XVI—XVII ст. На початку ХХ ст. почався процес переходу на григоріанський календар поодиноких громад нашої Церкви за кордоном, але в Україні він з різних причин був зупинений. І ось в останні роки полеміка відновилася. Стало очевидним, що юліанський календар втратив свою роль виразника нашої ідентичності та запобіжника асиміляції, натомість становить у цій царині перешкоду і проблему. Для того щоб зберегти самобутність Київського християнства в сучасному світі, його богословську і літургійну, духовну і канонічну традиції, ми потребуємо їх справжнього і всеохопного оновлення та оживлення, а не імітації та закостеніння. Саме з цією метою Архиєрейський Синод УГКЦ в Україні вирішив у лютому 2023 року, після попередніх консультацій зі священниками, монашеством і мирянськими спільнотами, зважаючи на історично-суспільні реалії та душпастирські рації, запровадити з 1 вересня 2023 року календарну реформу. Ми разом з усією повнотою нашої Церкви відчули, що для нового літургійного календаря в Україні сповнився час! Саме зараз настав слушний історичний момент для нашого літургійного навернення, для осучаснення нашої проповіді і обнови життя з віри у Христове Євангеліє через богослужбовий вимір нашого церковного буття. Оновлюючи літургійний календар, наша Церква втілює в життя те, що назріло давно. Відтепер УГКЦ в Україні, починаючи з 1 вересня 2023 року Божого, у відповідь на знаки часу дотримуватиметься григоріанського стилю у відзначенні нерухомих свят, які ми обчислюємо за астрономічним сонячним календарем. Дні рухомих свят, які підраховують за місячним календарем, зберігаються згідно з теперішньою Пасхалією — ми очікуємо на те, що невдовзі всі християнські Церкви встановлять спільний осучаснений спосіб визначення дати Пасхи. Церковний календар — вияв єдності Церкви Церква від початку бажала, щоб її літургійний календар був засобом для осягнення єдності між християнами. І свята завжди гуртували людей. Віримо, що календарна реформа сприятиме єднанню вірних нашої Церкви в Україні та за її межами, адже більшість наших закордонних єпархій та екзархатів уже раніше впровадили новий стиль. Перехід на новий стиль дасть нам змогу відзначати більшість свят літургійного року разом із Західною Церквою і тими православними Церквами світу, які дотримуються григоріанського календаря. А завдяки тимчасовому збереженню старої Пасхалії, принаймні для наших потреб в Україні, ми зможемо переживати і надалі Святу Пасху та пов’язані з нею літургійні ритми одночасно з православними братами. Оновлення календаря викликане бажанням бути відповідальними в християнському покликанні Оновлення церковного календаря не повинно стати лише механічним зміщенням дат на 13 днів. Церква бажає, щоб разом зі зміною календаря змінювалися і ми. Постійний заклик Христа до покаяння — переосмислення всього свого життя — актуальний тепер як ніколи. Не біймося вдосконалюватися, особливо коли йдеться про зростання у вірі! Бо лише в такий спосіб ми зможемо стати справжніми християнами, покликанням яких є щоразу краще втілювати свою віру в сьогодення. Християнське життя не має проходити в якомусь замкненому вимріяному світі. Церква покликана бути живою спільнотою, яка вносить благодать Святого Духа в усі виміри буття людини. До такого творчого і відповідального підходу вона заохочує і своїх дітей. Тому особисті емоції та звички не повинні зупиняти здорового розвитку церковної спільноти. Не варто озиратися на застарілі стереотипи і страхи: маємо відважно рухатися вперед до того, що відкриває нам перспективу інтенсивнішого духовного зростання й майбутнього вічного життя. Оновлення календаря — нагода для осмислення церковних свят Оновлення календаря є доброю нагодою для його глибшого вивчення. Головне при цьому — не згадування старих дат свят чи запам’ятовування нових, а заглиблення в їх сенс, осмислення того, що вони означають, чому ми їх вшановуємо певного дня. Бо ж відзначення літургійних свят є не тільки щорічним спомином минулих подій, від яких нас відділяє певний часовий проміжок. Святкуючи Різдво Христове чи Богоявлення, Пасху Господню чи Пресвяту Тройцю, ми силою і діянням Святого Духа стаємо їх активними учасниками, маємо нагоду їх пережити та преобразитися в них! Тож істинність християнського свята залежить не від зовнішніх чинників: астрономічних феноменів Сонця або Місяця, від звичаю або чийогось приватного рішення, — а від чинників внутрішніх. Свято настає тоді, коли його святкує Церква Христова і коли вона, як Господня наречена, взиває в молитві, разом з нами, до свого Небесного Жениха, встановивши за натхненням Святого Духа відповідний день і час. Це момент, коли, за словами Івана Богослова, «і дух і наречена говорять: Прийди! І хто чує, нехай каже: Прийди! Хто спраглий, нехай приходить; хто бажає, нехай бере воду життя даром» (Одкр. 22, 17). Літургійні свята, зокрема Воскресіння і Різдво Христове, Богородичні свята і дні пам’яті святих, є осягненням сенсу нашого існування у світлі подій з життя Ісуса Христа, Пречистої Діви Марії та праведників минулого. Вони важливі як для Церкви в цілому, так і для поодиноких вірних. Саме цей зв’язок розкривають богослужбові тексти, зокрема тропарі та стихири, кожного свята. Тож оновлення церковного календаря зможе сповнити новим сенсом наше духовне життя. Літургійне життя як вростання у вічне таїнство Христа Літургійні вшанування свят церковного року позначені таїнством присутності живого Господа нашого Ісуса Христа серед спільноти Його Церкви. Щороку саме Він відкриває перед нами можливість взяти участь у цьому таїнстві. І щороку Церква відгукується на це запрошення завершальним тропарем пасхального канону: «О Пасхо велика і найсвященніша, Христе! О, Мудросте, і Слово Боже, і Сило! Подавай нам тісніше з Тобою єднатися в невечірньому дні Царства Твого» (Пасхальний канон св. Івана Дамаскина). Хай же оновлений церковний календар посприяє вростанню в життя Христа кожного вірного нашої Церкви. Хай ця реформа допоможе нам бути найкращими християнами нашого часу, поведе нас ще глибше дорогою святості, принесе щедрі плоди в наше повсякдення, осяваючи його світлом вічності, і стане рішучим та відповідальним кроком у реалізації душпастирської місії нашої Церкви. Благословення Господнє на вас! † СВЯТОСЛАВ Дано в Києві,при Патріаршому соборі Воскресіння Христового,у день Походу із чесним Деревом чесного і животворного Хреста,Святих сімох мучеників Макавеїв, і матері їх Соломії, і старця Єлеазара,день згадування Хрещення Руси-України,14 серпня 2023 року Божого   Детальніше...

Блаженніший Святослав у Дрогобичі: Сьогодні ми дякуємо за перші три десятиліття плодів Духа Святого, які Господь Бог вилив на наш народ через Самбірсько-Дрогобицьку єпархію

5 червня, у Понеділок Святого Духа, на подвір’ї Катедрального собору Пресвятої Трійці, в м. Дрогобич, Блаженніший Святослав, Глава і Отець УГКЦ, відслужив подячну Божественну Літургію з нагоди 30-ліття створення Самбірсько-Дрогобицької єпархії. Предстоятелю співслужив владика Ярослав, єпископ Самбірсько-Дрогобицький, владика Григорій, єпископ-помічник Самбірсько-Дрогобицької єпархії, єпископи Священного Синоду УГКЦ та численне духовенство єпархії. Участь в молитві взяли тисячі вірних та представники органів державної влади. Детальніше...

Великоднє послання Блаженнішого Святослава (2023)

  Високопреосвященним і преосвященним владикам,всесвітлішим, всечеснішим і преподобним отцям,преподобним ченцям і черницям, дорогим у Христі мирянамУкраїнської Греко-Католицької Церкви Христос воскрес! Зберігши цілими печаті,Воскрес воскрес Ти із гробу, Христе,що ключів Діви не порушив у різдві Твоїм,і відчинив нам райські двері.Пісня 6 Канону Пасхи Дорогі в Христі! Знову ми святкуємо Пасху Христову серед неймовірного терпіння, пов’язаного з жахіттям відкритої війни. За минулий рік стільки болю і травм, стільки депортованих і поранених, полонених і зниклих безвісти, покалічених у кожному куточку України та в різних країнах нашого поселення! Стільки загиблих — наших батьків і матерів, братів і сестер, синів і дочок — засíяли своїми тілами, немов життєдайним зерном, нашу землю, українські чорноземи! Деколи ми вже просто з болю взиваємо до Господа: «Боже мій, Боже мій, чому мене покинув? Стоїш далеко від спасіння мого, від слів мого зойку» (Пс. 22, 2). Цими словами також молився наш Спаситель, розп’ятий на хресті. Та сьогодні, у це світле й радісне свято Воскресіння і життя, відкривається перед нами велике таїнство перемоги — радості над смутком, правди над неправдою, слави над наругою і знущанням, світла над темрявою, добра над злом, життя над смертю. Розп’ятий Господь живе! Добрий Пастир, замучений на смерть, царює повік! Христос воскрес — радість вічна! Зберігши цілими печаті, воскрес Ти із гробу, Христе… Шукати зцілення важко, коли на нашому тілі й нашій душі ятряться глибокі рани. Говорити про радість воскресіння нелегко, коли скрізь бачимо терпіння і смерть. Але зауважмо, що тіло воскреслого Ісуса, якого ми зустрічаємо сьогодні в наших спільнотах, усе ще носить на собі всі рани розп’яття. Після того як Він уперше з’явився перед своїми учнями в день Воскресіння, відсутній на той момент апостол Тома не хотів нікому повірити: «Якщо не побачу на Його руках знаків від цвяхів і не вкладу свого пальця у місце, де були цвяхи, а й руки моєї не вкладу в бік Його, — не повірю!» (Ів. 20, 25). Однак Христос говорить Томі, коли нарешті його зустрічає: «Подай сюди твій палець і глянь на Мої руки. І руку твою простягни і вклади її у бік Мій. Та й не будь невіруючий, — а віруючий!» (Ів. 20, 27). Той, хто був розп’ятий на хресті й помер, — це той самий Господь, який воскрес із мертвих. Як воскреслий, переможець смерті, Він дає себе пізнати своїм учням усіх часів і народів саме своїми ранами! Водночас тіло воскреслого Спасителя вже не підлягає звичайним законам природи: воно проходить крізь камінь, яким був завалений вхід до гробу, не порушуючи печатей, проходить через замкнені двері до світлиці, де учні переховувалися зі страху перед юдеями (див. Ів. 20, 19). Воскреслий Христос носить на своєму прославленому тілі сліди жахливої смерті, але смерть над ним влади вже не має! Лише для того щоб виявити порожнечу Божого гробу, ангел сходить, відсуває камінь, ламає печаті й каже до мироносиць: «Не жахайтеся! Ви шукаєте Ісуса Назарянина, розп’ятого. Він воскрес, Його нема тут. Ось місце, де Його були поклали» (Мр. 16, 6). Віра у Воскресіння Христове є основою для нашої віри у воскресіння кожної людини. Якими будуть наші воскреслі тіла у Божій славі, важко навіть собі уявити. Проте, святкуючи Пасху Господню, ми впевнені, що це буде прославлення зневаженого, відновлення розбитого і знищеного, оздоровлення зраненого. Воскреслий Христос сьогодні простягає свою життєдайну і зранену правицю до зраненої України, Його прославлені рани торкаються наших ран, які ще кровлять і болять. Розп’ятий і Воскреслий робить наші рани Своїми — і вони у воскресінні України стають прославленими ранами переможців! Святкувати Пасху для нас сьогодні означає відчути цілющий дотик Христової життєдайної десниці, яка пробита Його прославленими ранами. Цей доторк до наших ран вливає в нас силу ран Воскреслого, подих Того, хто смерть подолав і тим, що в гробах, життя дарував. Цього великого дня згадаймо слова Апостола народів: «Бо якщо ми з’єднані з Ним подобою Його смерти, то будемо і подобою воскресіння» (Рим. 6, 5). Рани тих, кого поранено з Христом, неминуче перетворяться на рани прославленого Господа: бо Христос воскрес! … Що ключів Діви не порушив у різдві Твоїм, і відчинив нам райські двері У нашій традиції ми не відтворюємо в іконописі самої події Воскресіння. Для нас празничною іконою є зображення «Зішестя в ад». Слід зауважити, що внизу на цій іконі лежать ключі—символ Христової перемоги над смертю та силою пекла. Для Бога все відкрите: дівиче лоно, надгробний камінь, замкнені двері, людські серця… Господь бачить нашу біду — ми можемо бути впевненими в Його близькості в час тривоги. Своєю Пасхою Він уже відчинив нам райські двері, але, для того щоб ми могли ввійти, Він потребує нашої співпраці та нашого довір’я. Отож вірмо твердо: як не стримали Христа в Його прославленому тілі ні гробні печаті, ні військова сторожа, так само нашої зраненої України не буде здатним поконати жодний агресор і окупант. Ми переможемо ворога, відбудуємо наші зруйновані міста і села, залікуємо наші рани силою і діянням Святого Духа: бо Христос воскрес! Світло Воскресіння Христового перетворює наш смуток і наші сльози на пасхальну радість, як це сталося із печаллю жінок-мироносиць при порожньому гробі Спасителя. І ми сьогодні бачимо, що те, що з людського погляду неможливе, безнадійне, стає переможним, перетворюється на прославу Того, хто, відчинивши райські двері, дарує нам життя вічне. Якщо Христос на хресті, серед неймовірних страждань, зміг підвести свої очі до Отця з надією, яка розвіює відчай, то й ми маймо нині сміливість промовити до воскреслого Спасителя разом із псалмоспівцем: «Бо Він не гидував, не гордував бідою бідака, і не ховав обличчя свого від нього; і коли той взивав до Нього, — слухав… І душа моя для Нього житиме; моє потомство буде Йому служити, і розповість про Господа прийдешньому родові; прийдуть, оповістять про Його добрість народові, що має народитись: Таке вчинив Господь!» (Пс. 22, 25. 29–32). Пам’ятаймо, що наша перемога залежить не тільки від військової спроможності протистояти російським військам, а й від нашої здатності на духовному фронті відкритися Божій силі воскресіння і стати знаряддям зцілення та миру в Господніх руках: Мир нам сам Христос приносить, Мир нам небо днесь голосить, Мир той Божий всі вітаймо, Ласку Божу прославляймо, Чудо Боже всіх чудес:Христос воскрес! Христос воскрес! (Пісня «Христос воскрес! Радість з неба»). Дорогі в Христі браття і сестри! Вітаю вас зі святом Христової перемоги над будь-яким злом і над самою смертю. Хай упевненість у перемозі буде цілющим бальзамом на всі наші рани, душевні й тілесні. У радості Воскресіння Господнього вітаю всіх наших захисників-героїв, які сьогодні на фронті та які зазнали поранення. Відкрийте серце Христові, який бачить вашу жертву та ваш біль і робить їх Своїми. Обіймаю родини наших військових, особливо полонених і зниклих безвісти. Молюся, щоб якнайшвидше ваші рідні були віднайдені та повернулися додому. Єднайтеся з ними через молитву, бо Господь завжди близько до них. Духовно об’єднуюся з тими, що перебувають на окупованих територіях і не мають можливості сьогодні піти до своєї Церкви, але чекають на звільнення і моляться за перемогу України. У надії на воскресіння та зі сльозами на очах обіймаю тих, хто оплакує загиблих, і воїнів-героїв, і мирних громадян, які стали жертвами злочинних дій окупанта. Вітаю наших біженців і переселенців, які плекають надію на повернення додому після перемоги та на відбудову рідного міста чи села. Із вдячністю вітаю наших волонтерів, військових і медичних капеланів, кожного, хто на своєму місці наближає нашу спільну перемогу, хто трудиться для того, щоб допомогти ближньому в біді, як в Україні, так і в країнах поселення. Ви сильні і ми пишаємося вами! Обіймаю всіх українців — дітей, дорослих і похилих віком, чоловіків і жінок — і зичу вам, щоб, ділячись великоднім кошиком, ви відчули глибоку радість, Божу милість і благословення. Усе духовенство, усіх богопосвячених осіб і мирян в Україні та на поселеннях огортаю батьківською любов’ю. Щиро бажаю вам благословенних Великодніх свят, смачного свяченого яйця та світлої пасхальної радості! Благодать воскреслого Господа нашого Ісуса Христа, любов Бога Отця і причастя Святого Духа нехай будуть з усіма вами! Христос воскрес! Воістину воскрес! † СВЯТОСЛАВ Дано в Києві,при Патріаршому соборі Воскресіння Христового,у день Святих мучеників Савина й Папи,29 (16) березня 2023 року Божого   Детальніше...

Звернення Архиєрейського Синоду УГКЦ в україні щодо важливості прохань про молитовне заступництво подвижників, мучеників, ісповідників і праведників УГКЦ (2023)

Всечесному духовенству, преподобному монашеству,возлюбленим братам і сестрам,в Україні та на поселеннях у світі сущим                                          Ясними світилами ви сяєте,Богом натхненні праведники нашої Церкви,і прикладом заохотливим служите громадам вірнихпо всьому християнському світі.Кондак неділі Всіх святих українського народу Мир вам у Христі-Господі! 1. Святість – покликання кожного християнина У 2023 році сповнюється 1035-та річниця Свято-Володимирового Хрещення Русі-України, коли «Бог наш помилував, і нами не знехтував, і спас нас, і до розуму істинного привів» (Іларіон Київський «Слово про закон і благодать»). Ця подія – поворотний пункт в історії нашого народу, бо хоч і задовго перед тим християнство було присутнє на наших землях, але саме від 988 року наші державницькі традиції та культурна самобутність були прищеплені до животворного винограднику – Церкви Христової, звідки вже більше ніж тисячоліття черпають силу й наснагу, долаючи різноманітні виклики та труднощі. Відтоді наша Церква стала немов душею українського народу, глибоко ввійшовши в його історію і тісно сплівшись з усіма проявами нашого родинного, громадського і національного життя. Прилучившись до єдиної, святої, соборної і апостольської Церкви, наш народ став частиною великої християнської родини, яка на той час мала вже майже тисячолітню історію. Християнські моральні цінності, традиції і духовні скарби, прищеплені на український ґрунт, принесли свої щедрі плоди. Серед усього іншого це, передусім, святість. Слово «святий» походить від єврейського слова «кадош», що означає відмежування, відокремлення від усього, що погане і зле, від того, що йде від лукавого, а не від Бога. Святість – це духовна досконалість, і абсолютно святим є лише Бог. Створена за образом Бога (пор. Бут. 1, 27), кожна людина покликана набути Його подобу – святість. «Святими ви мусите бути, бо Я – святий, Господь, Бог ваш», – читаємо у старозавітній книзі Левіт (19, 2; пор. I Пт. 1, 14–16). «Вдягніться, отже, як вибрані Божі, святі й любі, у серце спочутливе, доброту, смиренність, лагідність, довготерпеливість», – закликає апостол Павло (Кол. 3, 12). Святі – це люди, які тут, на землі, живуть вічними Божественними істинами. «Як той, хто вас покликав – святий, так само й ви самі усім вашим життям станьте святі», – пише апостол Петро (І Пт. 1, 15). На шляху до святості християнин живе життям, достойним Господа, і подобається йому в усьому, «приносячи плід у всякому доброму ділі і зростаючи у спізнанні Бога» (Кол. 1, 10). Отці Другого Ватиканського Собору наголосили на універсальному покликанні до святості всіх людей, бо всі отримали одного і того самого освячувального Святого Духа і покликані до повноти християнського життя й досконалої любові. Вірні мають докладати всіх сил для досягнення цієї досконалості, щоб, ідучи Його слідами, уподібнюватися до Його образу і, в усьому підкоряючись волі Отця, посвячувати себе славі Божій і служінню ближнім (пор. Догматична конституція «Світло народів», п. 40). Шлях святості – це уникання зла і творення добра, це вміння відрізняти правду від неправди, добро від зла, чисте від нечистого. 2. Святі – приклад для наслідування Святі Божі подвижники і праведники були в усі часи та в усіх країнах, де проповідувалося Христове Євангеліє. Втілюючи його [Євангеліє] в життя на наших землях та даючи себе провадити і освячувати Святому Духові, Церква Свято-Володимирового Хрещення видала зі свого лона безліч власних духовних подвижників – рівноапостольних, страстотерпців, преподобних, чудотворців, святителів, мучеників та ісповідників. Праведний митрополит Андрей Шептицький називає святими «велетнів святості, людей необмеженої перед Богом сили, жертвенности, іншим людям непонятної; людей любови, що горить дійсно небесним світлом, людей полум’яної любови Божої, людей ревности, що всі перепони переломлює; людей покори, що каже їм завжди на себе забувати; людей терпеливости, невичерпної, бездонної» (Послання до духовенства, 1934 рік). Тому «Житія святих» – це свідчення про чудотворну силу Господа нашого Ісуса Христа, свідчення про Його Євангеліє як нове, благодатне, святе життя. Це – євангельський виховний ідеал, християнська педагогіка, бо в них показано, як виховати досконалу людську особистість, як вирости до «звершености мужа, до міри повного зросту повноти Христа» (Еф. 4, 13). Тому Христова Церква з давніх-давен по-особливому вшановує святих людей, які своїм благочестивим життям прихилили до себе милість Божу і стали для християн зразком для наслідування. Беручи із них приклад, використовуючи їхній досвід, їхні молитви та повчання, ми можемо правильно реалізовувати своє земне християнське життя.  3. Святі – небесні покровителі та заступники Крім того, що святі і праведники засвідчують нам приклад чеснотливого життя, вони є для нас заступниками і помічниками на шляху духовного вдосконалення та щоденного християнського життя. Хоч вони, переставившись від земного життя, сподобилися небесного, проте не віддалилися від нас. Адже новозавітний Божий люд – це сукупність небесної та земної Церков. До небесної Церкви належать: Пречиста Богородиця, ангельський світ і всі святі та праведні. Церква земна – це всі християни, які сповідують правдиву віру у Христа-Спасителя, живуть згідно з Його заповідями та єднаються між собою благодаттю Святих Таїнств. Спілкування між земною і небесною Церквами відбувається завдяки нашим молитвам до Господа, Пресвятої Богородиці, ангелів та святих, а також завдяки їхньому піклуванню про нас та допомозі на шляху до Царства Небесного. Святі Божі подвижники і праведники перебувають у Небесному Єрусалимі, при Божому престолі. Своїми молитвами до Бога, жертовною любов'ю, набутою завдяки християнському подвигу, вони допомагають і підтримують християн. Книга Одкровення вчить нас про дієвість молитов святих: «І піднісся дим тиміяму з молитвами святих, від руки ангела, перед Богом» (8, 4; пор. 5, 8 і 8, 3). Молитви святих Господь чує і вислуховує: «Очі Господні на праведних, і Його вуха звернені до їхньої молитви» (І Пт. 3, 12). Вони мають особливу силу перед Богом, який сподобляє їх здійснювати Його волю в житті земних людей через їхнє заступництво і допомогу. Так святі стають ніби Божими руками, якими Він чинить своє діло спасіння: «Дивний Бог у святих своїх» (Пс. 67, 36). Тому-то християни моляться до святих, благаючи їх заступництва та прохаючи клопотатися за нас перед престолом всемогутнього Бога. Двохтисячолітня історія християнства, зокрема й численні приклади з життя нашої Церкви, демонструють нам, скільки ж то чудес чинить Господь через мощі, ікони та молитовне заступництво святих! Особливо близькими українським християнам є святі нашої Церкви Свято-Володимирового Хрещення. Рівноапостольні Володимир і Ольга, києво-печерські подвижники, святий Йосафат, уманські та пратулинські мученики і праведний митрополит Андрей Шептицький, патріарх Йосиф Сліпий, священномученик Миколай Чернецький та інші подвижники, мученики та ісповідники ХХ століття – усі вони нам як друзі, рідня, бо подібні до нас: народилися в нашому народі, говорили нашою мовою, споглядали красу нашої землі. Своїм подвижницьким життям, християнським смиренням, стійкістю у вірі та жертовною любов’ю вони перемогли гріх, диявольські спокуси і сподобилися нетлінної Божої слави, ставши нашими небесними заступниками та своєрідними дороговказами в тому, як належить провадити християнське життя, щоб осягнути Царство Небесне. 4. Пізнавати і наслідувати життя святих і праведників українського народу Дорогі в Христі! Маючи дуже багато подвижників духовного життя, ми, на жаль, мало знаємо про них і зрідка звертаємося за їхнім молитовним заступництвом. Історичні перипетії, які переживала наша Церква, перешкоджали нам прославляти наших християнських праведників, мучеників та ісповідників славою святих. Тому закликаємо всіх пізнавати невідомі й маловідомі сторінки «Житій святих» нашої Церкви. Особливо просимо звертатися із проханням про молитовне заступництво до тих, хто живе в нашій памʼяті, хто відійшов у вічність недавно, кого знали ми самі чи наші родичі або друзі. Згадуйте і розповідайте про духовні подвиги цих добрих і взірцевих християн. Та насамперед випрошуйте Божі ласки для особистого, родинного і національного життя за молитовним посередництвом слуги Божого митрополита Андрея Шептицького (у 2023 році сповнюється 65 років від початку канонічного процесу беатифікації цього українського Мойсея, який кілька років тому отримав титул «праведний»). Складайте свідчення про приклади плодів такого молитовного заступництва, яких удостоїлися ви або ваші родичі чи друзі. Ще одним великим християнським праведником й ісповідником ХХ століття є патріарх Йосиф Сліпий. Його життя проминуло у вирі складних і драматичних подій ХХ століття. Як ніхто інший, він зазнав тягарів і страждань того історичного періоду. Його життя припало на час революцій і двох світових воєн, розвалу імперій і постійних змін державних кордонів. Він перейшов через ув’язнення, заслання і, врешті, вимушену еміграцію. Вісімнадцять років провів у радянських таборах і тюрмах. Патріарх Йосиф поєднав у собі досвіди сотень тисяч або й мільйонів українців, для яких ці десятиліття стали справжньою «хресною дорогою через терни до зірок» (лат. via dolorosa per aspera ad astrа). Впродовж свого 92-річного життя патріарх Йосиф не шукав орієнтирів у минущих ідеях чи марних сподіваннях. У своєму посланні «Про поєднання в Христі» (3 червня 1976 року) він звернувся до своєї пастви з простою порадою: «Будьмо собою!». І кожен з етапів біографії патріарха Йосифа позначений цим знаком автентичності, у серці якої перебуває Христос. Народ Божий пам’ятає про патріарха Йосифа Сліпого, за нього і до нього молиться. Тому у 2007 році був розпочатий беатифікаційний процес. Молімося до Бога за прославу патріарха Йосифа, бо так важливо мати серед молитовних заступників того, хто вірив, боровся і перемагав Христа ради! Поряд із цими велетнями християнського духу, наша Церква в часи важких комуністичних переслідувань дала сотні й тисячі великих ісповідників та подвижників віри, які є її окрасою та джерелом духовної сили нашого народу. Патріарх Йосиф, як один із них, так писав у своєму Заповіті: «Силу на оцьому моєму хресному шляху В’язня Христа ради давала мені свідомість, що цим шляхом іде також зо мною моє духовне стадо, мій рідний Український нарід, всі владики, священики, вірні, батьки і матері, малолітні діти, жертовна молодь і безпомічні старці. Я не самотній!». 5. Молитися за прославу праведників віри нашої Церкви і українського народу Українські святі, мученики, ісповідники, подвижники і праведники творили подвиги на нашій землі, молилися за наш народ, за його утвердження у Христовій вірі. Ми всі маємо зробити посильний внесок у те, щоб вони офіційно, згідно з канонічною процедурою, були прилучені до лику святих Христової Церкви. Прохаємо вас, дорогі в Христі, передавати письмові чи усні свідчення про українських духовних подвижників, мучеників та ісповідників до Постуляційного центру беатифікації і канонізації святих Української Греко-Католицької Церкви чи до його представництв у наших єпархіях та екзархатах. Лик українських святих – це не лише молитовні заступники вірних нашої Церкви, а й міцна духовна основа нашої нації та запорука її здорового майбутнього. Споглядаючи приклад життя подвижників віри нашого народу, зростаймо у вірності Христовому Євангелію і осягаймо святість, до якої нас кличе Господь. Дізнаваймося про них, вшановуймо їх, молімося до них, наслідуймо їх у наш непростий час війни, щоб, як і вони, гідно та правильно звершити й нашу мандрівку земного життя і вдостоїтися вінців святості в Небесному Царстві! Від імені Архиєрейського Синоду УГКЦ в Україні  † СВЯТОСЛАВ Дано в Києві,при Патріаршому соборі Воскресіння Христового,у день Святого отця нашого Григорія Богослова, архиєпископа Царгородського,7 лютого 2023 року Божого Отцям-душпастирям доручаємо зачитати вірним це Звернення після кожної Божественної Літургії в неділю про блудного сина, 12 лютого цього року. Приклад прохання на єктенії: Ще молимось, щоб триєдиний Бог прославив славою святих вірних своїх слуг – праведного митрополита Андрея і патріарха Йосифа та всіх подвижників й ісповідників віри нашої Церкви та народу, молимось Тобі, Господи, вислухай і помилуй. Детальніше...

Різдвяне послання Блаженнішого Святослава (2023)

Високопреосвященним архиєпископам і митрополитам,боголюбивим єпископам, всечесному духовенству,преподобному монашеству, возлюбленим братам і сестрам,в Україні та на поселеннях у світі сущим Не бійтесь, бо я звіщаю вам велику радість,що буде радістю всього народу (Лк. 2, 10). Христос народився! Славімо Його! Дорогі в Христі! Ділюся з вами великою радістю, бо «сьогодні народився вам у місті Давидовім Спаситель, Він же Христос Господь» (Лк. 2, 11). Для нас, що віримо в Господа Ісуса, святкувати Різдво Христове – це відкритися радості, яка триває вічно. Божий Син стає одним із нас – з нами Бог! У житті ми не раз переживаємо радісні чи приємні події: народження дитини, весілля, особливий успіх, вечерю з близькими та друзями тощо. Проте життєвий досвід нам підказує, що такі моменти бувають дуже крихкими: мить – і те, що приносило нам радість ізадоволення, безповоротно канев небуття, а ми залишаємося сам на сам із болем, смутком і розчаруванням. Причин для такої раптової зміни єчимало: секунда неуважності, аварія, хвороба, людська злоба або ж війна, як бачимо на долі нашого многостраждального народу. І все ж, ми сьогодні звіщаємо однеодному радість, якої нас не може позбавити жодне земне випробування і нещастя, – непереможну радість Христового Різдва. Це не миттєве переживання чогось, не розваги, які дають змогу на якийсь час втекти від буденної чи навіть жорстокої реальності. Радість Різдва Христового – це занурення в дійсність самого Бога. Син Божий входить у людське життя, людську реальність і переймає на себе крихкість і драму людського буття, аби вносити в людські горизонти небесну перспективу: «І вмить пристала до ангела велика сила небесного війська, що хвалила Бога й промовляла: "Слава на висотах Богу й на землі мир людям Його вподобання"» (Лк. 2, 13–14). Різдво Христове запрошує нас на зустріч із Богом, який надходить як Спаситель світу, – на зустріч, що несе небесну радість. Проте, готуючись до неї, ми неминуче усвідомлюємо власну неміч і негідність, які породжують у нас страх. Сам собою цей страх не є чимось поганим, якщо випливає з покори створіння перед своїм Творцем, учня перед своїм Учителем, слуги перед своїмГосподом. На Божественній Літургії служитель запрошує вірний народ до Святого Причастя словами: «Зі страхом Божим і вірою приступіть». Свідомість наших гріхів і немочей має вести не до паралічу, а до покаяння і дії. Саме тому ангел каже пастухам, переляканим світлим видінням Божої слави: «Не бійтеся!». Господь долає нашу гріховність і неміч. І тому людина не повинна боятися небесної радості. Ми покликані до радості—справжньої, щирої, глибокої, вічної. Вона дається нам як щедрий Божий дар. У цьому полягає глибоке значення воплочення Божого Сина—Він стає одним із нас, щоб прокласти нам дорогу до радості Отця свого йнашого. Тому, попри всі свої обмеження, тривоги і страхи, людина покликана цю радість прийняти, відкрити для неї своє серце. Ангел пояснює, як її розпізнати: «І ось вам знак: Ви знайдете дитя сповите, що лежатиме в яслах» (Лк. 2, 12). Всемогутній Бог дає себе пізнати «не в царській палаті, а межи бидляти, у пустині, у яскині…», як співаємо в колядці. Про це пише Апостол народів, колизмальовує контраст між Божою і людською мудрістю: «Бо, нібито немудре Боже – мудріше від людської мудрости, і немічне Боже міцніше від людської сили» (1 Кор. 1,  25). Божа дорога до справжньої радості проходить через неміч і терпіння, як зауважує той же св. Павло: «Отож, я краще буду радо хвалитися своїми немочами, щоб у мені Христова сила перебувала» (2 Кор. 12, 9). Відтак людина покликана різдвяною радістю ділитися: «Пастухи один до одного заговорили: "Ходім лишень до Вифлеєму та подивімся на ту подію, що Господь об’явив нам". І пішли вони притьмом і знайшли Марію, Йосифа й дитятко, що лежало в яслах. Побачивши Його, вони розповіли, що їм було сказано про це хлоп’ятко; і всі, хто чув їх, дивувались тому, що пастухи їм оповідали» (Лк. 2, 15–18). Дорогі брати і сестри, хоч би де ми перебували, щиро ділімося радістю народження нашого Спаса, щоб вона справді стала «радістю всього народу». Святкуючи Різдво Христове з року в рік, ми заглиблюємося в таїнство воплочення Сина Божого в людській історії, що з Хрещенням Русі-України стало інтегральною частиною історії нашого народу. Цього року, коли в українському небі ворог намагається приглушити сяйво різдвяної зорі своїми ракетами і бомбами, нам варто звертати увагу не на календар, не на астрономічні явища, а на те, що Христос сьогодні прийшов, щоб народитися в тілі замученої, розп’ятої і пораненої України. Можливо, це звучить парадоксально, але наша перемога в цій війні настане силою не могутніх цього світу, а новонародженого Божого Дитяти, про якого провіщав Ісая: «Бо хлоп’ятко нам народилося, сина нам дано; влада на плечах у нього; і дадуть йому ім'я: Чудесний порадник, сильний Бог, Отець довічний, Князь миру» (Іс. 9, 5). Святкувати Різдво означає не боятися небесної радості серед моря сліз і крові. Дозволити різдвяній радості вселитися в наші серця – це запоруканашої стійкості й незламності, нашої здатності переборювати всі життєві виклики, як це пояснює св. Павло: «Умію бути в упокоренні, умію бути і в достатку: в усьому й в усіх обставинах я звик і насичуватися, і голодувати, жити в достатках і терпіти злидні. Я можу все в тому, хто укріплює мене» (Флп. 4, 12–13). Тепер, під час війни, ми маємо святкувати Різдво більше, ніж будь-коли — урочисто і відкрито, колядуючи з радістю — як вдома і в парафіяльних храмах, так і на вулицях наших міст та сіл: Благослови нас, Дитятко Боже,Дари нас нині любов’ю,Най ціла сила пекла не зможеНас розділити з Тобою.Благослови нас, ми Твої діти,Христос родився! Славіте!Христос родився! Славіте! Прийнявши силу народженого Божого Сина, ми покликані ділитися неюз нашими братами і сестрами для зміцнення їхньої віри, підтвердження надії і скріплення любові. Спів коляди – це не проведення гучної вечірки. Колядувати – це ділитися силою і радістю Христового Різдва, у якому Господь Бог від початку заклав обітницю пасхального тріумфу. Саме тому з віри у воплоченого Христа, нашого розп’ятого і воскреслого Спасителя, багато поколінь наших предків черпали наснагу та силу до боротьби з поневолювачами і загарбниками. Пригадаймо, як прабатьківською колядою скріплювалися для боротьби з ворогом наші повстанці в криївках та в’язні сталінських концтаборів, як колядувала наша підпільна Церква, незважаючи на репресії комуністичної влади. Коляда в ті темні часи ставала гімном перемоги над ніччю атеїзму та безбожництва, пророцтвом про неминуче падіння тюрми народів – РадянськогоСоюзу. Сьогодні нехай колядує українське військо на фронті. Нехай колядують наші полонені, поранені й ті брати і сестри, які перебувають на тимчасово окупованих територіях. Нехай у їхніх устах радість різдвяної коляди перетвориться на гімн перемоги над російським загарбником. Нехай колядують наші міста і села, наші віруючіродини в Україні та на поселеннях, наші волонтери та активісти. Нехай ця коляда стане простором солідарності і ділення нашими дарами—духовними і дочасними. Нехай наші різдвяні дари на коляду будуть особистим внеском у підтримку українського війська та допомоги постраждалим від війни. Дорогі брати і сестри! Із Різдвом Христовим сердечно вітаю вас усіх: від Сходу до Заходу, від Півночі до Півдня — в Україні і на поселеннях, на всіх континентах світу. В особливий спосіб єднаюся з нашими воїнами на фронті. Обіймаювас різдвяною радістю і дякую вам за мужність і героїзм. Обіймаю тих, кого війна змусила покинути домівку чи навіть рідну землю. Обіймаю наших поранених, як військових, так і цивільних. Зі сльозами обіймаю тих, хто втратив рідних і близьких у році, що минає. Ділюся словами любові й підтримки з кожним, хто перебуває в полоні чи на тимчасовоокупованих територіях, хто терпить катування і наругу окупанта й не має змоги приготувати собі різдвяної вечері чи на Різдво молитися в рідному храмі. Щиро вітаю зі святом наших волонтерів і тих, хто служить і працює для ліквідації наслідків війни та забезпечення життя наших мирних міст і сіл, зокремалікарів, рятувальників та енергетиків. Від щирого серця бажаю всім вам справжньої радості дітей Божих, смачної куті, веселих свят Різдва Христового та щасливого, переможного, мирного і благословенного прийдешнього року! Христос народився! Славімо Його! † СВЯТОСЛАВ Дано в Києві,при Патріаршому соборі Воскресіння Христового,у день Святого отця нашого Миколая, архиєпископа Мир Лікійських, чудотворця,19 (6) грудня 2022 року Божого Детальніше...

Пастирське послання Архиєрейського Синоду Української Греко-Католицької Церкви в Україні про патріотизм як любов до рідного народу та Батьківщини (2022)

Християнин має любити всіх людей.Одначе це зовсім не перешкоджує йому найпершою любов’юлюбити свою родину і свою Батьківщину.Митрополит Андрей Шептицький, Послання до вірних Станіславської єпархії, 1899 р. Вступ 1. У цю страшну годину воєнного лиха та надзвичайно важких випробувань хочемо звернутися до вас, дорогі співвітчизники, із пастирським словом про патріотизм як любов до рідного народу й Батьківщини. Його мета — надихнути наших героїв-захисників словом Божої правди; утішити словом співчуття всіх, хто втратив своїх дорогих та близьких; підтримати словом любові тих, хто постраждав від злочинної війни, яку російський агресор веде проти нашої держави; нарешті, промовити нашим співвітчизникам слово надії. 2. Ми сподіваємося, що наше слово знайде відгук насамперед серед тих, хто разом із нами у Свято-Володимировій купелі прилучився до великої християнської родини, а також у всіх інших християн та людей доброї волі. Закликаємо віруючих стати «сіллю землі» (Мт. 5, 13) та «закваскою» (1 Кор. 5, 6) задля зміцнення, об’єднання та оновлення нашої Батьківщини. Звертаємося рівно ж до всіх українців, бо віримо, що, незалежно від релігійної та конфесійної приналежності, кожен повинен прагнути, щоб моральні цінності слугували вдосконаленню всього суспільства. Скеровуємо наше слово і до людей іншого національного походження, котрі проживають у нашій спільній Батьківщині та люблять її як свою рідну, знайшовши тут землю, з якою повʼязують своє теперішнє і майбутнє та прийдешнє своїх нащадків. Наше послання спирається на Божі заповіді та приклад Ісуса Христа, бо та віра, яку ми проповідуємо, 1035 років тому стала фундаментом нашої державності, а тому може й повинна бути міцним підґрунтям для перемоги над ворогом і будування справедливого миру й багатонадійного майбутнього в нашій країні. 3. Нищівні дії та воєнні злочини, які чинить агресор, у кожного з нас викликають шквал емоцій, зокрема неспокій і тривогу, біль і скорботу. Ми, єпископи УГКЦ, поділяємо почуття нашого стражденного народу. Правила християнського переживання оборонної війни, яку зараз веде наш народ, включають у себе правила справедливого самозахисту. Українці мають священний обов’язок боронити свою Батьківщину, навіть беручи в руки зброю. Тому ми огортаємо молитовною підтримкою наших воїнів, які пішли на фронт, щоб захистити рідну землю, свої родини, життя і майбутнє своїх дітей і внуків. 4. Водночас ми закликаємо наших співвітчизників не лише до емоційної реакції. Наші почуття вже зараз, під час війни, мають слугувати поштовхом до глибших роздумів, які не варто відкладати до перемоги. Навпаки, саме тепер, попри руйнування та страждання, час не лише діяти та відчувати, а й мислити, — мислити у світлі віри. Тому в цьому посланні закликаємо спільно з нами замислитися про сенс існування та історичні завдання нашого народу, про Батьківщину як нашу спільну цінність і святиню, про наше ставлення до друзів і ворогів нашої країни, про розбудову майбутньої України, яка має стати ще кращою після перемоги над ворогом. 5. Патріотизм, над яким пропонуємо порозмислити з християнської перспективи, є одним із виявів головної заповіді — любити ближнього, як самого себе. Походячи від латинського «pater», тобто «батько», слово «патріотизм» має допомогти нам усвідомити, що наша земна Батьківщина дарована нам Богом Отцем. До нашого небесного Батька ми звертаємося словами молитви «Отче наш». Україна — наша Вітчизна, тобто земна спадщина Отця, який на небесах. Вона — наш земний «дім», у якому ми — мешканці, а між собою — родичі (народ), бо діти одного Отця. Тому коріння земного патріотизму — на небесах. Передаючи Батьківщину нам у дар, Господь кличе нас до відповідальності за неї, а відповідальність полягає в тому, щоб увійти в Отчий задум про Україну та преображати нашу землю згідно з Його заповідями. Якщо тебе, Єрусалиме, я забуду, нехай забудеться моя десниця! (Пс. 137, 5) 6. Головним джерелом наших роздумів є Слово Боже. За висловлюванням євангелиста Матея: «Бо де твій скарб, там буде і твоє серце» (Мт. 6, 21), якщо нас надихатиме Слово Боже, то наш розум знайде правильні відповіді на актуальні питання нашого національного й церковного життя. 7. Батьківщина — «земля батьків» (грец. — πατρίς, лат. patria — батьківщина, звідси ж і поняття патріотизму) — для старозавітного народу Божого була важливою і навіть святою дійсністю. Земля була спочатку обітованою, а згодом подарованою Богом. Вона також була місцем тілесного упокоєння батьків. Та ще важливіше, на цій землі стояв святий Храм Всевишнього Бога. Отже, Батьківщина у свідомості вибраного народу була нероздільно пов’язана з вірою в Бога. 8. У Старому Завіті можна знайти багато прикладів любові до рідної землі, до Батьківщини. Про цю любов йдеться в книгах Юдити та Естер, у пророків Ісаї, Єремії та Неємії, а також у Макавейських книгах. Цар Давид захоплюється красою землі, яку дав Бог для народу: «Він [Господь] любить справедливість і право, ласки Господньої земля повна. Словом Господнім створене небо, і подихом уст Його — вся Його оздоба… Нехай шанує Господа вся земля; нехай Його бояться всі, що живуть на світі!» (Пс. 33, 5–6.8). З великою любов’ю та вдячністю він споглядає щедрі благодіяння Божі для його землі та її мешканців: «Перед Твоїми чудесами ті, що живуть на землі краях, наповнюються страхом; сповняєш радістю країни Сходу й Заходу. Відвідуєш землю і її зрошуєш; збагачуєш її понад міру. Божий потік води повен, Ти їм хліб готуєш. Отак її зготовляєш» (Пс. 65, 9–10). Іншим разом благає в Господа духовного відродження народу і Батьківщини: «Ти, Господи, був доброзичливим до Твого краю і долю Якова Ти обернув на добре… Обнови нас, Боже нашого спасіння, і поклади край Твоєму на нас гнівові! … Справді, Його спасіння близьке до тих, що Його бояться, щоб слава Його перебувала в краю нашім» (Пс. 85, 2.5.10). Чудовим прикладом любові до свого народу і до Богом дарованої йому Батьківщини є біблійний герой Неємія. Відновленню рідної країни він присвячує своє багатство та свою кар’єру, заради цього навіть ризикує власним життям. 9. В ізраїльському народі усвідомлення любові до «землі батьків» лише зросло з її втратою внаслідок програних війн із загарбниками та подальшого насильного виселення в чужі землі. Псалом 137 поетично передає тугу вибраного народу, який перебував у вавилонському вигнанні, за втраченою Батьківщиною: «Над вавилонськими ріками, там ми сиділи й ридали, як згадували Сіон. На вербах, серед нього, повісили ми наші гусла. Бо там пісень у нас просили ті, що в неволю нас забрали, просили радости в нас тії, що мук нам завдавали: „Співайте нам пісень сіонських!“. Як нам пісень Господніх на чужій землі співати? Якщо тебе, Єрусалиме, я забуду, нехай забудеться моя десниця! Нехай прилипне язик мій до піднебіння, коли тебе я не згадаю, коли Єрусалим я не поставлю понад найвищу мою радість!» (1–6). За «землю батьків», з якої ізраїльтян насильно виселили, вони заносили молитви до Бога (див. Неєм. 9, 36–37), її долею вони смутилися (див. Неєм. 2, 3), на її світле майбутнє сподівалися (див. Тов. 13, 10–18; Вар. 4, 30–5, 9). І вибраному народові вдалося повернутися на Батьківщину, відбудувати її, до певного часу втішатися нею, але водночас, вслухаючись у пророцтва, народ починав бачити й іншу дійсність «землі батьків»: окрім земного виміру, вона має ще й вимір «новий». Нова Земля і Новий Єрусалим — ідеальна й очікувана Батьківщина-рай. 10. Вияв любові до рідної землі і власного народу у Святому Письмі не обмежується наведеними прикладами. Історія Ізраїлю демонструє, що велика любов до свого люду допомогла йому проіснувати в найважчі періоди його буття. Через цей старозавітний народ Бог показує нам, як треба любити свою націю, плекати її культуру й традиції. «Якщо хтось про своїх, і особливо про домашніх, не дбає, той від віри відцурався: він гірший, ніж невірний» (1 Тим. 5, 8) 11. Господь Ісус, воплотившись у конкретному часі та народі, обрав для себе дійсність земної Батьківщини. І хоч «земля батьків» ні у вузькому значенні (Назарет), ні в ширшому (Єрусалим) не прийняла свідчення Христа (див. Мт. 13, 54–58; Ів. 4, 44; Лк. 13, 34), Господеві не було байдуже до долі земної Батьківщини — Ісус дбав про неї. Він плакав над Єрусалимом (див. Лк. 19, 41), переживав за Хоразин та Витсаїду, які не розпізнали знаків часу. Христос виразно підкреслює, що «ніхто неспроможен любити більше, ніж тоді, коли він за своїх друзів своє життя віддає» (Ів. 15, 13). 12. Церква Христова, утворена з різних народів, зберегла любов до земної Вітчизни як обов’язок. Християни, люблячи батьків, покликані любити їхню землю, — «землю батьків». Проте на відміну від старозавітного народу, який пов’язував себе тільки із землею, що її дарував Бог праотцям, християни шукають насамперед вишнього Єрусалима (пор. Гал. 4, 26), себе ж називають громадянами неба (пор. Флп. 3, 20; Євр. 13, 14). Слова апостола: «Нема юдея ані грека, нема невільника ні вільного, немає ні чоловіка, ані жінки, бо всі ви одно у Христі Ісусі» (Гал. 3, 28) — не применшують багатства різних культур та національних особливостей втілення в їхній історії Христового Євангелія. Так, святий апостол Павло вслід за Учителем відкриває перед нами вертикальний вимір, бо всі ми, народи цієї землі, разом стоїмо перед обличчям Бога. Місія Христа — об’єднати всіх людей в одному народові Божому. Це не означає, що християни мають нехтувати своєю земною Батьківщиною, адже апостол Павло, якого святий Іван Павло ІІ називав «учителем любові до Батьківщини», у Посланні до римлян пише: «Я кажу в Христі правду, не обманюю, як свідчить мені моя совість у Святім Дусі […] Я бажав би сам бути відлученим від Христа за братів моїх, рідних мені тілом» (Рим. 9, 1–3). Важливими є й інші слова апостола: «Якщо хтось про своїх, і особливо про домашніх, не дбає, той від віри відцурався: він гірший, ніж невірний» (пор. 1 Тим. 5, 8). «Патріотизм є якраз тим вищим і благороднішим, чим більше спирається на Божому Законі» (митрополит Андрей Шептицький) 13. Багато важливого сьогодні можна сказати нашим сучасникам не лише на основі біблійних джерел, а й відштовхуючись від християнського духовного та інтелектуального надбання, яке черпаємо із святоотцівської спадщини та нашої київської церковної традиції. Упродовж двох тисяч років християнської історії Церква продовжувала на землі місію Христа. Біблійне вчення про любов до земної Батьківщини розвивалося з урахуванням історичних обставин, у яких проживав народ Божий. 14. У ранньохристиянському «Листі до Діогнета» міститься продовження новозавітної думки про високе покликання християн, які «знаходяться на землі, але є громадянами небесними. Підкорюються поставленим законам, але своїм життям перевершують самі закони» (п. 5; пор. Флп. 3, 20). Було б неправильним вбачати в цих словах заперечення земного громадянства, тому що насправді вони підкреслюють християнську моральність, а особливо любов: своїм взірцевим життям християни перевершують державні закони, бо їхня християнська любов є настільки досконалою, що кличе любити навіть ворогів (пор. Мт. 5, 44). Водночас любов є тим, що єднає вічність із дочасністю та з перспективи небесної Батьківщини освячує і ушляхетнює в серцях людей правильне ставлення до Батьківщини земної — як місця реалізації покликання до святості. 15. Відсутність серед ранньохристиянських авторів прямих закликів любити свою земну Батьківщину можна пояснити тим, що в тогочасному суспільстві християни були переслідуваною меншістю, а державний лад був пронизаний язичницьким релігійним світоглядом, неприйнятним для християн. Тому для подальших християнських поколінь взірцевою залишається позиція мучеників, які вибирали краще смерть тіла, ніж гріх; життя в Царстві Небесному, ніж животіння в державі «світу цього», яка грубо порушує Божі заповіді й природний закон. 16. Після виходу Церкви з катакомб у ІV ст. Отець Церкви Амвросій Медіоланський у своєму творі «Про обов’язки священнослужителів» писав: «Справедливість вимагає, щоб ми передусім вшановували Бога, далі — Батьківщину, потім — батьків, і врешті — всіх інших людей» (п. 27). Отже, у святого Амвросія вшанування Батьківщини стоїть на дуже високій позиції в ієрархії цінностей, відразу після пошани до Бога. Дещо пізніше Григорій Богослов у «Листі до Софронія» писав: «Шанувати матір — це свята справа. Проте в кожного своя матір, а спільна для всіх — Батьківщина» (п. 26). 17. Коли Великий князь Володимир 1035 років тому прищепив паростки державності Русі-України на Христовому винограднику, наша Київська Церква отримала партнерський із державою статус: вона опинилася не «над» державою, як це було на Заході, чи «під» державою, як на Сході, а поряд із нею. Київська Церква — помісне втілення соборної Церкви — збагатила Київську Державу ідеєю соборності її земель. Державний закон був просвічений світлом Божих заповідей і християнських моральних цінностей. 18. Християнська віра є джерелом для тисячолітнього українського досвіду державного будівництва. І коли у важкі моменти нашої історії держава занепадала, саме наша Церква несла в собі образ втраченої «домівки» та подавала духовні імпульси для її відновлення. Таким чином київська традиція, яку плекає наша Церква, послужила збереженню й розвитку не тільки церковної, а й національної ідентичності місцевого народу Божого. Упродовж століть українці зберігали свою духовно-культурну ідентичність, сприймаючи християнство не лише як особисту справу людини, а і як патріотичну ідею спільноти Русі-України. 19. Церковно-національну тотожність українців не завжди розуміли інші народи, адже вони мали свою історію з іншим співвідношенням у ній служінь Церкви та держави. Для когось роль Київської Церкви у державному будівництві видавалася порівняно недостатньою, для когось — надмірною. Звідси й закиди щодо «аполітичності» (недостатності) чи, навпаки, «націоналістичності» (надмірності) нашої Церкви в суспільному житті українського народу. 20. Київська Церква, як і кожна інша помісна Церква, має своїх Отців. Їхня історична заслуга полягає в інкультурації християнства в нашому народі. Плодом цієї святоотцівської інкультурації стала київська церковна традиція. Отці Київської Церкви — митрополити Іларіон Київський, Клим Смолятич, Петро Акерович, монахи Києво-Печерської обителі, а згодом Андрей Шептицький і Йосиф Сліпий — стали «різьбярами» цієї традиції. Вони збудували її на помісності Церкви й соборності народу, на сопричасті Київської Церкви з помісними Церквами-сестрами та на відкритості Київської Держави до всіх держав на схід і захід від неї. 21. Для нас, сучасних спадкоємців Свято-Володимирового хрещення, щодо християнського патріотизму надзвичайно важливим є проповідництво великого вчителя нашої Церкви ХХ ст. — праведного митрополита Андрея Шептицького, який у своїх повчаннях щодо патріотизму завжди спирався на Святе Письмо. За його життя відбулися дві світові війни, а на нашій землі панували різні політичні режими, отож він мав багатющий досвід осмислення любові до Батьківщини й рідного народу. 22. Митрополит Андрей вважав, що патріотизм не суперечить християнству: «Христос, який плакав над Єрусалимом, передбачаючи його загибель, а по нім апостол Павло, який готовий був життя віддати за братів своїх по крові, дійсно любили свій народ і не лише не забороняли, а й навчали правдивого патріотизму» (Пастирське послання до вірних Станіславівської єпархії «Перше слово Пастиря», 1 серпня 1899 р.). І саме патріотизм, на думку великого митрополита, дає народові силу, потрібну в найрізноманітніших суспільних справах: «Бо і звідки ж черпає силу весь народ, як не з патріотизму? … Бо що ж в’яже всіх громадян в одно, як не любов до Батьківщини? І що рішає про більшу силу суспільства, як не саме згода та єдність його членів? А де ліпшу цю згоду та єдність знайдете, як не у християнській любові?! Коли б Ви, любі браття, зуміли добре, по-Божому, жити в єдності і взаємно собі помагати у своїх громадах, то така єдність замінила б Вам велике-велике майно!»(Пастирське послання до вірних Станіславівської єпархії „Найбільша Заповідь“, 17 січня 1901 р.). Підвалиною патріотизму, як і всього в житті християнина, Андрей Шептицький вважав Божі Заповіді: „А патріотизм є якраз тим вищим і благороднішим, чим більше спирається на Божому Законі“ (там само). 23. Митрополит Андрей розрізняв два види патріотизму — язичницький і християнський, а точкою розрізнення визначав ненависть. Язичницький патріотизм містив у собі ненависть як необхідний елемент протиставлення чужинцям: «Поганський патріотизм — це любов до своїх, поєднана з ненавистю до всіх інших. А християнська любов до Батьківщини, обіймаючи всіх людей, єднає християн із супротивниками та ворогами й дає патріотизмові ту підставу, якої треба: навчає тієї єдності»(Декрет „Про єдність“ і правила до декрету, 28 вересня 1943 року). Християнський патріотизм має засадничу червону лінію, окреслену самим Ісусом: „А Я кажу вам: Любіть ворогів ваших і моліться за тих, що гонять вас“ (Мт. 5, 44). Основою християнського патріотизму є особлива любов до свого народу, яка не суперечить християнському обов’язку любити всіх людей: „Іншим, однак, був патріотизм Христа у порівнянні з поганським […] Християнин має любити всіх людей, але це не перешкоджає тому, що найпершою любов’ю він має любити свою родину і свою Вітчизну. І як любов до ближнього не противиться любові до родини, так не противиться і любові до Вітчизни. Християнин може і повинен бути патріотом, але його патріотизм не може бути ненавистю, ані не сміє накладати обов’язків, супротивних вірі. Те, що видавалося б патріотизмом, а [насправді] було б ненавистю або суперечило б вірі, не є правдивим патріотизмом“ (Перше слово Пастиря, 1 серпня 1899 р.). 24. Водночас праведний митрополит Андрей твердо виступав проти наклеювання ярлика «націоналізм» на природні патріотичні почуття народу, немовби передбачаючи радянську пропаганду й сьогоднішні дискусії на Заході: «Часто трапляється […] що домінуюча більшість іменує надмірним націоналізмом свідомість власної національної меншини, її привʼязаність до своєї мови та культури. Ці почування не є надмірним націоналізмом, а є виявом легітимного патріотизму. І важливо розуміти цю різницю, оскільки дуже легко ненависть може призвести діячів домінуючої етнічної більшості до звинувачень у надмірному націоналізмі меншини, яка відмовляється жертвувати своїми інтересами […] а оскільки питання політичні переплітаються з питаннями церковними, то тоді цю меншину звинувачують у використанні релігії для нерелігійних цілей»(Роздуми над меморіалом „Labor catholicorum inter fratres dissidentes in Republica Polona“, лютий 1926 р.). 25. Ще один великий церковний муж ХХ ст. — патріарх Йосиф Сліпий — також своїм життям і словом засвідчив важливість для християнина любити рідний народ і Церкву. Цей багатолітній вʼязень радянських концтаборів вболівав за Батьківщину, перебуваючи на засланні, а після звільнення, хоч і опинився на чужині, не маючи змоги повернутися на рідну землю, продовжував захищати інтереси своїх братів по крові. Для патріарха Йосифа «любов Батьківщини є природним обов’язком кожної людини. У християн є вона чимось вищим, святішим, а саме: надприродною релігійною повинністю, що опирається на об’явленій науці. Та релігійна повинність походить із заповіді Божої — пошани і любови батьків, а остаточно виростає з великої і загальної заповіді любови ближнього, яка домагається, щоб ми любили всіх людей; одначе, щоб особливою любов’ю любили найближчих ближніх, яким найбільше завдячуємо матеріальні, духовні і моральні добра, а такими найближчими ближніми є наші батьки і Батьківщина» (Слово з нагоди 40-річчя УПА,14 жовтня 1982 р.). Йосиф Сліпий перестерігав, що служіння Батьківщині та своєму народові не може бути основане на ненависті, закликаючи: «Нехай наш патріотизм буде любов’ю свого народу, готовою на всяку жертву» (Пастирське послання до духовенства та вірних, присвячене пам’яті митрополита Андрея Шептицького, 23 листопада 1944 р.). Патріарх стверджував, що «совершенний християнин повинен бути досконалим патріотом. Не є досконалим християнином той, хто по думці Божій не любить всеціло свого народу» (Слово з нагоди 40-річчя УПА). 26. У сучасному вченні Церкви про патріотизм декілька разів говорить Другий Ватиканський Собор. У Декреті про місійну діяльність Церкви «Ad gentes» зазначено: «Християни, зібрані у Церкву з усіх народів, „не відрізняються від інших людей ні державним ладом, ні мовою, ні політичними інституціями»(Лист до Діогнета, 5), тому їм слід жити для Бога і для Христа за доброчесними звичаями свого народу. Як добрі громадяни, нехай вони плекають справжню діяльну любов до Батьківщини; цілковито уникаючи презирства до інших народів і екстремального націоналізму, хай вони плекають загальну любов між людьми“ (п. 15). Тож Собор повністю підтримує патріотизм, водночас виступаючи проти шовінізму чи екстремального націоналізму. У Душпастирській конституції Другого Ватиканського Собору про Церкву в сучасному світі «Gaudium et spes»сказано: „Нехай громадяни великодушно і віддано плекають любов до Батьківщини, однак при цьому хай уникають вузькоглядності; тобто вони мають завжди прагнути до блага всієї людської сім’ї, яка складається з рас, народів і націй, поєднаних між собою різноманітними узами“ (п. 75). Катехизм Католицької Церкви про патріотизм навчає так: „Обов’язком громадян є співпрацювати разом із цивільною владою для добра суспільства в дусі правди, справедливості, солідарності і свободи. Любов до Батьківщини, служіння їй випливають з обов’язку вдячності та з порядку любові“ (п. 2239). 27. У Катехизмі УГКЦ «Христос — наша Пасха» читаємо: «Дорога до Небесної Батьківщини проходить через земну Батьківщину. „Християни є корисними для своєї Батьківщини більше за інших людей, оскільки вони виховують та скеровують побожність своїх співгромадян до Бога всього творіння та помагають вийти на висоти до божественного й небесного міста тим, які чесно живуть у цих малих містах на землі. І так сповняється слово Господа: „Був ти вірний у малому місті, увійди до міста великого“ (пор. Мт. 25, 21)“ (Оріген, Проти Цельса, 7, 74). Батьківщина є для людини рідною землею, яка пов’язує її зі своїм народом та його культурою. Християнська мораль говорить про любов до Батьківщини як про чесноту патріотизму. Любов до Батьківщини випливає із четвертої Божої заповіді: „Шануй твого батька і матір твою, щоб довголітній ти був на землі, що Господь, Бог твій, дасть тобі“ (Вих. 20, 12)» (968). Християнський патріотизм як любов до свого народу та Батьківщини 28. Сьогодні, у ХХІ ст., український народ розбудовує власну державу, яку виборював упродовж багатьох століть. На яких фундаментах маємо це робити, як не на тих, які нам заклали такі великі державні мужі та християнські подвижники, як святі княгиня Ольга й князь Володимир Великий?! Чим зв’язувати цеглинки нашої «рідної хати», як не цементом тисячолітніх християнських моральних цінностей?! (Послання митрополита Андрея Шептицького «Як будувати рідну хату?», грудень 1942 р.). 29. На жаль, не всі адекватно сприймають прагнення українців розбудовувати «рідну хату» — свою земну Батьківщину. Це стало найбільш очевидним тоді, коли північний сусід, заперечуючи саме право українського народу на існування, пішов на нього кровопролитною війною, спричиняючи жахливі руйнування та численні людські жертви. Навіть у т. зв. вільному світі не всі розуміють українську захисну боротьбу, оборону власної ідентичності, звинувачуючи наш народ і нашу Церкву в надмірному націоналізмі. Це вкотре підкреслює, наскільки важливо не тільки для українців, а й для всіх інших народів збагнути сенс справжнього християнського патріотизму. 30. Чим збагачує народ і державу наша Церква Свято-Володимирового хрещення? Насамперед помісність Церкви означає суб’єктність народу й держави. Як помісна Церква не є «частиною» жодної іншої помісної Церкви, так і український народ не є жодною «видозміною» будь-якого іншого народу. Як помісна Церква має власну територію, так і народ має суверенітет на власній території, окресленій державними кордонами. Рідна земля впливає на формування культури народу, а отже, і на формування його ідентичності. Неможливо уявити ідентичності українців без Дніпра чи Карпат, як ідентичності євреїв без ізраїльської землі. Проте ідентичність народу не обмежується фактом проживання на конкретній території, а випливає з наявності власної культури, яка позначає самобутність українців. 31. Вселенська Христова Церква живе сопричастям помісних Церков. Немає справжньої помісності без сопричастя й навпаки. Для народу це означає відмову від національної ізоляції — хворобливого вияву національних комплексів зверхності чи меншовартості у ставленні до інших народів. Для держави сопричастя означає ведення міжнародної політики відкритості до всіх держав, готових до партнерських відносин, незалежно від географічного розташування, економічного чи людського потенціалів. Отож завдяки внеску Церкви принципи внутрішньої та зовнішньої політики держави не формуватимуться на основі кон’юнктури конкретної ситуації, а отримають стратегічно обґрунтовані духовні та філософські підстави, і Церква щодо держави виконає свою пророчу функцію, проповідуючи Божественно-людську візію майбутнього. 32. Справжній патріотизм ніколи не буде приправлений протистоянням або ненавистю, навіть щодо ворогів. Християнський патріотизм треба відрізняти від викривленого ставлення до Батьківщини, яке є не любов’ю, а радше національним егоїзмом, що може непомітно переростати у відкритий шовінізм. Бо ж шовініст чи нацист також говорить, що виступає за свою країну, проте він хоче добитися величі своєї держави, принижуючи чи навіть знищуючи інших. Натомість християнин розуміє, що не ненависть до інших і протиставляння їм робить нас здатними здійснити своє християнське завдання захищати Батьківщину, а саме спроможність віддавати себе в любові. 33. Що ж означає бути патріотом сьогодні? «Нехай усе у вас діється в любові», — закликає нас святий Павло (1 Кор. 16, 14). Тому для нас не втрачають актуальності слова патріарха Йосифа Сліпого: «Любов Батьківщини, оперта на любові Бога і з нею злита в одну велику любов, повинна бути діяльна-активна. Любов без діл, подібно як віра без діл, є мертва. Слова св. ап. Йоана: „Дітоньки! Не любімо словом, ані язиком, лише ділом і правдою“ (II Йо. 3, 18) відносяться і до кожного прояву християнської любові у житті людини, отже, і до любови Батьківщини» (Слово з нагоди 40-річчя УПА). Тому християнський патріотизм — це діяльна любов до Батьківщини, яка виявляється в постійній і невтомній праці для добра свого народу і своєї держави задля розбудови «рідного дому», а у кризові моменти, один з яких переживаємо тепер, — у готовності пожертвувати навіть власним здоровʼям і життям задля порятунку ближніх і Вітчизни. Памʼятаймо, що «ніхто не має більшої любови, як той, хто віддає життя своє за друзів своїх» (Ів. 15, 13). 34. Саме в любові полягає зміст того, про що ми говоримо як про патріотизм. «Справді, любов пронизує все діяння справжнього християнина. З любові як першоджерела беруть початок благородні наміри людини і народу, з любові ми черпаємо силу долати перешкоди і суперечності, любов є внутрішнім рушієм, що робить нас здатними до витривалої і жертовної щоденної праці. Любов є рівно ж душею того шляхетного почуття, яке ми називаємо патріотизмом. Справжній християнин покликаний бути патріотом — любити Батьківщину, рідний народ, його мову і культуру» (Послання Синоду Єпископів КГВА УГКЦ з нагоди сторіччя відновлення української державності, 26.02.2018). Любов породжує героїв, а ненависть — злочинців. Патріотом є той, хто насамперед ототожнює себе зі своїм народом і бере відповідальність за свою країну. 35. Ранньохристиянські мученики своїм прикладом показують світові, що «слухатися слід більше Бога, ніж людей!» (Ді. 5, 29). Тому християнин не є беззастережним прихильником тих державних законів і політичних платформ, які суперечать Божим заповідям, християнським цінностям і природному законові. Треба пам’ятати, що «законодавство тільки тоді буде твердим і непорушним, коли основуватиметься не на тимчасових сумнівних теоріях, а на природному законі, потвердженому Божественним Одкровенням» (Послання Синоду Єпископів КГВА УГКЦ стосовно небезпеки гендерної ідеології, 1 грудня 2016 р., п. 29). Отже, патріот має чувати зокрема над тим, щоб у державний лад не впроваджувалися безбожні принципи, як-от непевні й неперевірені концепції людської ідентичності чи сім’ї та принципи гендерного виховання, які є не менш загрозливими для нації, ніж військова агресія. 36. Патріотична позиція виявляється в небайдужості до долі Батьківщини, у служінні їй усіма силами. Бути патріотом означає трудитися на благо свого народу, боротися з пітьмою, яка намагається завадити йому здійснити своє призначення. Бути патріотом — це просвітлювати свій народ, робити його таким, яким хоче бачити його Бог. Християни, які служать своїй країні, — служать Богові. Проте, щоб правильно їй служити, потрібно її знати, тобто слід вивчати свою культуру, історію, природу, і взагалі — жити на рідній землі. Пізнавши Бога, який є світлом, християни покликані бути найосвіченішими в державі людьми. І, маючи правильний біблійний погляд на будь-яку ситуацію і подію, а тому знаючи, яким повинно бути життя в Батькіщині, — усіма силами до цього прагнути. Ось чому українську душу мали б характеризувати глибинне відчуття Бога та внутрішня відкритість серця на Божественне. Закінчення 37. Завершуючи наші роздуми про те, якою повинна бути патріотична позиція українців як спадкоємців київської державності та Церкви Свято-Володимирової традиції, закликаємо кожного нашого співгромадянина в ці непрості для нашого народу і світу часи працювати, ніби все залежить від нас, і молитися, ніби все залежить від Бога, як колись, повторюючи слова великого християнського мислителя, закликав світлої памʼяті патріарх Любомир Гузар. Благаймо Господа: «Мир світові Твоєму даруй, церквам Твоїм, ієреям, Богом береженому народові нашому, правлінню і всім людям Твоїм» (Заамвонна молитва на Божественній Літургії); «Перемоги благовірному народові на супротивників даруй і Хрестом Твоїм охорони люд Твій» (Тропар Хресту «Спаси, Боже, людей Твоїх»). Молячись «за Богом бережений народ наш, за правління і все військо»(прохання Мирної єктенії), робімо свій діяльний і посильний внесок у те, щоб ми не втратили державності нашої земної Батьківщини, щоб могли її гідно захистити й залишитися достойними і вдячними нащадками наших предків, які її започатковували, розбудовували та виборювали в минулому. Нехай українська боротьба сьогодні дасть свідчення справжньої свободи не тільки для України, а й для всього світу. А справжня свобода, як сьогодні показує досвід України, — це здатність творити добро. І нехай ця духовна істина буде нашою силою, яка дає змогу перемагати. Від імені Архиєрейського Синоду Української Греко-Католицької Церкви в Україні † СВЯТОСЛАВ Дано в Києві,при Патріаршому соборі Воскресіння Христового,у день Святого апостола Филимона і тих, що з ним,5 грудня 2022 року Божого Детальніше...

«Перемагай зло добром!» (Рим. 12, 21). Послання Синоду Єпископів (2022)

Послання Синоду Єпископів Української Греко-Католицької Церкви 2022 року до духовенства, монашества та мирян УГКЦ і всіх людей доброї волі Ніхто неспроможен любити більше, ніж тоді,коли він за своїх друзів своє життя віддає (Ів. 15, 13). Дорогі в Христі! Уже п’ятий місяць на українській землі йде широкомасштабна жорстока війна. Вона прийшла непроханою і віроломною ще 2014 року, а починаючи з 24 лютого ворог скинув усі свої дотеперішні маски та відкрито нищить Україну. Російська армія вбиває невинних і ґвалтує беззахисних, викрадає дітей і депортує окупованих, катує ув’язнених і морить голодом заблокованих, краде вирощене нами збіжжя і мародерствує в наших оселях, анексує землі й нищить захоплені підприємства, обстрілює мирні міста і тероризує мешканців. Російське керівництво прагне зруйнувати українську державність і позбавити нас нашого імені. «Їхні очі та їхнє серце тільки й дбають про наживу, а ще про те, як би кров безвинну пролити та як би утиск і насильство чинити» (Єр. 22, 17). Знову, як і в ХХ столітті, територія нашої Батьківщини перетворилася на «криваві землі». Цю війну ми рішуче засуджуємо! Бо «огидна Господеві дорога злого» (Прип. 15, 9). Цю агресію проти України світ має моральний обов’язок відвернути! Наміри агресора явно геноцидні: тактика ведення війни з перших днів показує, що він воює не з армією, а з народом. Росія намагається задовольнити свої імперські апетити: її керівництво вважає Україну колонією, недодержавою, яка не гідна місця на політичній мапі світу. Щоб бути великою, імперії потрібні колонії — поневолені, підкорені землі, ресурси, раби. Колоніальна геноцидна логіка диктує тактику випаленої землі, яка не шкодує нікого і нічого. Ні літня людина, ні вагітна жінка, ні немовлятко в пологовому будинку, ні діти, які ховаються в театрі, не є для неї святістю. Жодна історична пам’ятка чи індустріальне місто, житловий будинок із сотнями мешканців чи гектари достиглого зерна не є для неї цінністю. Всіх і все можна нищити «раді поставлених задач». Щоденно весь світ у заціпенінні споглядає варварство, моральний занепад і ницість нападників. Україна ж захищається, бо її народ раз і назавжди відмовився стати рабом, прагне просто вільно жити Богом даним життям та Богом даною гідністю. Цього ніхто не сміє в нього відібрати — так говорить Господь. Україна не бажає підкорити чи принизити росію. Вона хоче, щоб сусід-агресор — який має у 28 разів більшу територію, що простягається на 11 часових зонах, і майже в чотири рази більше населення — припинив свої столітні спроби поневолення і нищення України, звільнився від патології імперіалізму і став правовою державою, що поважає права інших. Злодій має піти з нашої хати! Російська Православна Церква має припинити ідеологічно пропагувати єресь «руского міра»! У час, коли різні християнські Церкви з покаянням переосмислюють свою історичну роль у політиці колоніалізму і практиці рабства, РПЦ провадить своїх вірних у моральну пітьму насилля, загарбництва і воєнних злочинів. Сіль звітріла, а світло перестало світити (пор. Мт. 5, 13–16). Війна загарбника спричинила в нашій країні гуманітарну і екологічну катастрофу, економічну і демографічну кризу. За п’ять місяців Україну покинули до дев’яти мільйонів мешканців, зокрема два мільйони дорослих і дітей були примусово вивезені окупантом до росії, і близько семи мільйонів змушені стати внутрішніми переселенцями, 15, 6 мільйона потребують гуманітарної підтримки. Тисячі сімей розділені кілометрами і кордонами. Число вдів і сиріт щодня зростає. Агресор робить усе, щоб перетворити нашу Батьківщину на територію, не придатну для життя, залишаються спустілими міста і райони. Масштаби цього масивного демографічного зсуву нам годі охопити, але його наслідки ми відчуватимемо десятиліттями. Трагедія війни безпосередньо боляче зранила нашу Церкву. Частина наших парафій окупована і сплюндрована. Зрештою, за останні століття щоразу, коли черевик російського окупанта — чи то царського, чи то радянського, чи путінського — ступав на нашу землю, Українська Греко-Католицька Церква була переслідувана та нищена. Проте вона щоразу, даючи свідчення віри і витривалості в переслідуваннях, з Господньої волі з новою силою відновлювалася. Віримо і знаємо, що так буде і цього разу. Висловлюємо солідарність і підтримку нашим єпископам, священникам, богопосвяченим особам, мирянам, які перебувають на лінії боїв та на окупованих територіях або змушені були покинути свої помешкання і парафії. Віримо, що ви повернетеся до рідних місць, і наші парафії відродяться і розвиватимуться. Висловлюємо слова братерства і солідарності римо—католикам, православним, протестантам, євреям і мусульманам України, які перебувають під смертельною загрозою не менше від нас. Ми стоїмо разом! Несподіваними навіть для багатьох українців, не кажучи вже про інші країни, стали мужність і єдність нашого народу в обстоюванні своєї незалежності. Героїчний військовий спротив, самовідданість і жертовність добровольців та волонтерів, єдність і одностайність релігійних громад, що перетворилися на важливі осередки взаємодопомоги та любові до ближнього, доводять, що такий народ поневолити неможливо. Вони хотіли поховати нас, але не знали, що ми — насіння. Це прислів’я стало гаслом нескореності, живучості та сили протистояння труднощам, які демонструють українці. Воно перегукується з висловом християнського письменника Тертуліана: «Кров мучеників — насіння Церкви». Ми схиляємо голови перед усіма, хто приніс і приносить себе в жертву, щоб захищати невинних, боронити правду, обстоювати Богом дану священну людську гідність. Велика болісна жертва, оскільки вона правдива і пасхальна, дає рясні, життєдайні плоди. Серед смерті, яку повсюдно сіє ворог, використовуючи весь арсенал злоби і ненависті, проростають паростки неосяжної сили і шляхетності. Бог запалив душі українців вірою в перемогу Божої правди. В епоху диктатури релятивізму українці чітко називають речі своїми іменами: є істина, добро, принципи і цінності, за якими слід жити і за які можна навіть померти, а є брехня і лукаве зло. Україна об’єднала Європу, зцілюючи її тріщини, і надихнула людей доброї волі в усьому світі. Перед очима людства оживає Святе Письмо, і Господь історії увиразнює чудо: Давид протистоїть Голіяту. Українські воїни, які захищають від навали рідні міста, життя рідних і близьких, свободу та гідність народу, разом з Давидом кажуть: «Ти йдеш на мене з мечем і довгим списом і коротким. Я ж іду на тебе в ім’я Господа Сил… якого ти зневажив» (1 Сам. 17, 45). Ми висловлюємо щире визнання всім, хто жертовно стоїть за правду і справедливість. Дякуємо отцям-капеланам, які, ризикуючи життям, перебувають поруч із нашими захисниками, моляться з ними, несуть їм Христа та дбають про гуманітарну підтримку. Через страждання і відчайдушну боротьбу за своє існування Україна стала епіцентром глобальних змін. У багатьох людей і народів спадає полуда з очей: стає зрозумілим, що дешеві ресурси не варті підтримки диктаторів; що світова система безпеки ослаблюється і мир є під загрозою, якщо заради добробуту не звертати уваги на Божі принципи і поведінку порушників; що жодна людина чи країна не є далеким островом, а все людство на різних рівнях взаємопов’язане, і якщо чиниться несправедливість щодо однієї країни — інші не можуть бути байдужими. «Ніколи знову» з історичного гасла перетворюється на моральний імператив. З волі Божої правда увиразнилася, а брехня — зів’яла, бо «ніяка брехня не походить від правди» (1 Ів. 2, 21). Сам факт нічим не спровокованої агресії з боку росії, підкріплений воєнними злочинами російських окупантів, викликав у світі величезну хвилю підтримки українців. Безпрецедентний рівень гуманітарної допомоги біженцям і тимчасово переміщеним особам є автентичним свідченням християнської любові: «Біженцем був, і ви Мене прийняли; в біді був, і ви прийшли до Мене» (пор. Мт. 25, 35–36). За цю гостинність і щедрість різних народів, Церков, єпископів, священників, монахів і монахинь, мирян і людей доброї волі в різних країнах на різних континентах висловлюємо глибоку вдячність. Ми також складаємо щиру подяку монастирям, чернечим чинам і згромадженням в Україні і за кордоном, які прийняли тисячі вимушено переселених осіб і діляться з ними всім, чим мають. Як і в часи перших християнських спільнот, надмір в одних людей покрив нестачу в інших (пор. 2 Кор. 8, 14). Цими днями ми питаємо себе: що дає нам силу боротися і протистояти ворогові, який переважає нас у десять разів у військовій потузі? Якщо ж відкоригувати саме запитання — «хто» дає нам силу, то відповідь стає очевидною. Силу дає нам Бог, бо Він є Господом сил. Чому? Бо ми любимо! У моці українців виявляється сила любові. Наші воїни керуються принципом не ненависті до чужого, а любові до свого — дітей, коханих, батьків, друзів, землі, рідних вулиць, світанків, туманів… Любов виявляється в невтомній праці волонтерів, у щедрих пожертвах мільйонів, у щирій тихій молитві. І в цій любові ми вже перемогли. Цю моральну висоту слід зберегти. Остаточно переможемо лише тоді, коли продовжуватимемо любити, коли ні на йоту не відступимо від біблійної формули цієї перемоги: «Ми знаємо, що ми перейшли від смерти до життя, бо любимо братів. Хто не любить, той у смерті перебуває» (1 Ів. 3, 14). Любов народжує героїв, а ненависть — злочинців. Жорстокість війни дегуманізує, тому ми, як народ, що захищається, і Церква, що гуртує народ у Христову родину, мусимо докладати всіх зусиль, щоб зберегти свою гідність і людяність, у жодному разі не опустившись до нелюдяності та звірств агресора. Бережімо серця наших воїнів від зла, щоб вони залишалися воїнами світла і добра! Бережімо свої серця! Перетворюймо свій гнів і кривду на мужність, незламність, правдиву мудрість і перемогу Божої правди. Святий Павло закликає «Не дозволь, щоб зло тебе перемогло, але перемагай зло добром» (Рим. 12, 21). Як бути Церквою? На тлі війни увиразнюються та набувають особливої ваги принципи, до яких ми зверталися у посланні 2021 року «Надія, до якої нас кличе Господь», роздумуючи над нашим майбутнім і визначаючи душпастирські пріоритети нашої Церкви на наступне десятиліття. Відштовхуючись від досвіду пандемії, що глибоко вразила соціальні зв’язки та структури, ми наголошували на необхідності душпастирського навернення, розбудови мереж сопричастя, зцілення ран та близькості та практичної уваги до вбогих і маргіналізованих. Спираючись на досвід наших спільнот, ми намагалися описати методологію, а війна створила контекст, у якому кожен із нас може глибше замислитися, що ця методологія і ці принципи означають і до яких практичних висновків та дій ведуть. Наше душпастирське навернення означатиме бути поруч із нашими вірними — у стражданнях, горі, випробуваннях, смерті. «Як страждає один член, страждають усі з ним члени» (1 Кор. 12, 26). Вислів «пахнути вівцями» повертається до свого оригінального, радикального Христового змісту — віддати своє життя за довірену кошару. Війна спонукає нас із новим запалом і стійкістю продовжувати розбудовувати зв’язки солідарності між людьми, парафіями і країнами; нові, нечувані досі, рани вимагатимуть від усіх витривалої молитви та великодушної праці, щоб олією Божого милосердя і людського співчуття зцілювати їх та перетворювати на джерела надії; а допомога вбогим і маргіналізованим вимагатимуть від нас нових підходів і творчості в любові. У жовтні 2021 року, відкриваючи Синод Єпископів Католицької Церкви, Папа Франциск наголосив, що ми покликані до єдності, сопричастя, братерства, які з’являються саме тоді, коли ми усвідомлюємо, що всіх нас обіймає одна Божа любов. Тобто наша єдність чи солідарність є не соціальним конструктом, а нашою ідентичністю у відповідь на Божу любов. «Хто не любить, той не спізнав Бога, бо Бог — любов» (1 Ів. 4, 8). Війна радикально вчить нас через біль, жертви і горе, які вона щодня приносить, бути Церквою Христовою: непохитно вірити у силу добра і жити діяльною любов’ю. «Бо хто не любить брата свого, якого бачить, той не може любити Бога, якого він не бачить» (1 Ів. 4, 20). Ми покликані бути Церквою, яка є близькою В Україні і за кордоном наші парафії творять мережі молитви та підтримки. Разом з молитвами за мир, порятунок, поранених і полеглих лунають оголошення про збір пожертв, пошук волонтерів, пакування і розпаковування матеріальних засобів. Триває кропітка, муравлина праця. Через свідчення Церкви і наших вірних у різних країнах світу поширюється правда і зміцнюється усвідомлення того, що переживають люди в Україні. Церква, яка близька до страждання, до людського горя, є живою і музеєм не стане. Ми покликані бути Церквою, яка слухає Капелани і священники, представники монашества чи миряни, які працювали з тими, хто пережив окупацію, обстріли, каліцтва чи втрату рідних, зазначають, що найважливіші слова розради — «я з тобою». Контакт, увага, людяність, молитва — це головні способи душпастирювання під час війни. Вислухати іншого, почути його історію, прийняти його біль — це в наших обставинах означає бути Церквою. Ми покликані бути Церквою, яка зцілює рани Протягом своєї земної місії Христос оздоровлював сліпих, розслаблених, біснуватих, щоб остаточно зцілити людство і людину від недуги смерті та гріха. Своє служіння гоїти рани, оздоровлювати, зцілювати Христос передав Церкві. Під час війни зцілення духовних ран, протидія травмі та стресу — одне з першочергових завдань Церкви та її служителів. «Носіте тягарі один одного й тим робом виконаєте закон Христа» (Гал. 6, 2). Рани і травми людей, яким ми покликані служити, здебільшого видимі й очевидні, а часом приховані чи перемотані пов’язками злості, страху, вдаваної відстороненості. Церква, будучи сама зраненою стражданнями і болем воєнного лихоліття, покликана нести кожній знедоленій і зраненій людині ліки благодаті Святого Духа у Святих Таїнствах та духовного супроводу, ліки розради і милосердної любові. У людських ранах розпізнаємо рани нашого Спасителя, а, торкаючись людського страждання, віднаходимо контакт з Христом воскреслим, рани якого стали знаком остаточної перемоги Бога над темними і руйнівними силами гріха. Так, у своєму Синові, розп’ятому за гріхи всіх людей і воскреслому з мертвих силою Святого Духа, сам Бог Отець виходить назустріч своїм стражденним дітям і перетворює людське терпіння на джерело надії та вічного життя. Про це нас запевняє Боже слово устами святого апостола Павла: «Коли ж ми вмерли з Христом, то віруємо, що й житимемо з Ним, знаючи, що Христос, воскреснувши з мертвих, вже більше не вмирає: смерть над Ним більше не панує. Вмираючи бо, Він умер для гріха раз назавжди, а живучи, живе для Бога» (Рим. 6, 8–10). Ми покликані бути Церквою, що молиться за мир і шукає справедливості «Мир залишаю вам, Мій мир даю вам» (Ів. 14, 27). Мир є одним із дарів Святого Духа, і посеред болю щоденних тривожних новин Церква неустанно благає Господа про мир для багатостраждальної України і разом з іншими працює заради відновлення миру і справедливості на нашій землі. Ми покликані бути Церквою, яка дає надію Ми, християни, є людьми надії не тому, що «сподіваємося на краще», а тому що віримо в Бога і вічне життя, до якого Господь нас запрошує. «Надія ж не засоромить, бо любов Бога влита в серця наші Святим Духом, що нам даний» (Рим. 5, 5). Парадоксально, але саме ця віра дозволяє нам уповні і глибоко переживати земні події, зокрема цю війну. У перспективі вічності щоденне не розмивається, а навпаки, набуває чітких обрисів, усвідомлюється священна цінність кожної людини. *** Дорогі в Христі брати і сестри! Ми, єпископи УГКЦ, через пандемію не бачилися наживо вже три роки. Однак радість нашої братньої зустрічі затьмарена страхіттями війни. Саме війна, страждання, які вона завдає нашому народові, та новітні виклики, спричинені російською воєнною агресією проти нашої Батьківщини, були в центрі наших молитов, розмов і синодальних нарад. Крім того, під час цьогорічної сесії Синоду ми роздумували над темою «Синодальність і соборність: досвід УГКЦ». У контексті нинішніх обставин це не абстрактна тема: навпаки, у біді, якої зазнає наша держава і наш народ, ми покликані заново відкрити силу єдності і необхідність щоденної та витривалої солідарності задля перемоги: «В єдності сила народу. Боже, нам єдність подай!». Ми ще гостріше відчули, що покликані зміцнювати єдність всередині країни та підтримувати наших вірних і всіх людей доброї волі поза її межами. Нехай же силою і діянням Святого Духа буде нам дана непохитна єдність і віра в перемогу Божої правди! Нехай Господь кріпить і благословить наших захисників, добровольців, волонтерів, медиків, працівників Державної служби з надзвичайних ситуацій, законну владу України і всіх, хто захищає і звільняє Україну від агресора! Нехай пригорне родини загиблих, сиріт і вдів, полонених і пропалих безвісти! Нехай дарує вічну нагороду і повноту життя полеглим! Нехай єлеєм милосердної любові зцілить тілесні, душевні та духовні рани постраждалих! За молитвами Пресвятої Богородиці і всіх святих української землі нехай Він дарує всьому світові свій мир і благословення! Благословення Господнє на вас! Від імені Синоду Єпископів Української Греко-Католицької Церкви † СВЯТОСЛАВ Дано в Перемишлі, при соборі Різдва святого Івана Хрестителя, у день Положення чесної ризи Пресвятої Богородиці у Влахерні, 15 липня 2022 року Божого Детальніше...

Звернення Архиєрейського Синоду УГКЦ в Україні. "Народ мучеників Руси-України своїм тілом знову зупиняє зло, щоб воно не поширилося на весь світ"

“…ми хвалимось і в утисках, знаючи, що утиск виробляє терпеливість,  терпеливість – досвід, а досвід – надію. Надія ж не засоромить…” Рим. 5, 3–5 Із невимовним болем у серці переживаємо сьогодні страждання рідного українського народу, спричинені неспровокованою та нічим не виправданою повномасштабною збройною агресією російської федерації проти України. Ми, єпископи Архиєрейського Синоду УГКЦ в Україні, у своєму апостольському служінні залишаємося вірними словам євангельської Істини та нашому покликанню бути свідками надії в часи скорботи та випробувань. Для виконання певного завдання на землі Господь дає людині різні дари, таланти і можливості, але й обраним народам передбачає окрему місію і посланництво. Як колись Бог вибрав ізраїльтян для просвіщення всіх народів, так Він постійно, і навіть сьогодні, доручає різним народам особливе покликання. Ми часто себе запитували: для чого, Господи, Ти подарував нам дар свободи, відновив 30 років тому нашу незалежність, воздвигнув нашу Церкву з підпілля? А вже сьогодні ми самі бачимо, переживаємо і починаємо розуміти велику місію українського народу - нащадків Київської Русі, спадкоємців київського хрещення, мужніх правителів і захисників Вітчизни, послідовників наших мучеників Бориса і Гліба, мудрих жінок, вихователів і молільниць - послідовниць княгині Ольги. І це покликання в Божому провидінні полягає в тому, щоб у час великої смути і загрози знищення не лише України, а й багатьох інших народів, відроджена Київська Русь знову повстала і зупинила злу волю агресора, щоправда дорогою ціною. Ціна, яку ми сьогодні продовжуємо складати на вівтар задля звільнення нашого та інших народів, щоб зупинити ненаситного дракона, є дуже великою – земне життя наших найкращих синів і дочок, надлюдський труд і страждання наших воїнів, волонтерів, біженців та всього українського люду. Покликання нашої Церкви - залишатися завжди зі своїм народом, щоб здійснити місію, яку Господь для нас підготував, стаючи народом мучеників-героїв, що віддають життя, захищаючи не тільки рідних, а й усі європейські народи та їх свободу. Місія нашої Церкви - уподібнитися до Пресвятої Богородиці, що, стоячи під хрестом свого Сина, вдивлялася в Його рани з невимовною скорботою в душі і водночас надією в погляді. І надія Її була не марна: третього дня Ісус воскрес. Зі словами щирої вдячності звертаємося передусім до Захисників і Захисниць України. Ваш подвиг уже став прикладом для всього світу. Ваша жертовна вірність своєму народові та відданість у захисті нашої держави перед викликами жорстокої та нелюдяної війни засвідчують глибину вашої любові. Захисник – воїн із любов’ю в серці: до рідного народу, до своєї землі, до батьків і дітей, до всіх, хто сьогодні потребує захисту від пекельної сили жорстокості та брутальності російського агресора. Законний захист життя є і правом, і обов’язком людини. Невинно пролита кров наших братів і сестер у Бучі, Маріуполі, Ірпені, Харкові, Чернігові та в сотнях інших українських громад вимагають від нас сили та відваги стати захисниками не лише життя, а й самої людяності. Наш Спаситель навчав: «Ніхто не спроможен любити більше, ніж тоді, коли він за своїх друзів своє життя віддає» (Ів. 15, 13). Щирість вашої любові дарує сьогодні нашому народові надію на відродження України, на захист своєї свободи та гідності. Тільки силою любові ми зможемо досягти остаточної перемоги добра над злом, правди над брехнею, людської гідності над людською ницістю. Наша перемога потребує також нашої спільної віри в те, що, коли ми мужньо та чесно шукаємо Істину, захищаємо добро, боремося за справедливість, з нами Бог! Його опіці невтомно довіряємо вас у наших усильних молитвах і благаннях. Особливими словами вдячності, братньої підтримки та визнання за вірну службу звертаємося сьогодні до наших військових душпастирів. Із перших днів російської агресії та впродовж усіх наступних років військові капелани Української Греко-Католицької Церкви не вагалися щирим серцем відповісти на Боже запрошення «бути поруч» із чоловіками та жінками у військових одностроях, розділяючи з ними труднощі військової служби та виклики воєнних буднів. Протягом років збройної російської агресії наші капелани були невтомними свідками надії, вірно стоячи пліч-о-пліч із українськими воїнами в бойових окопах, у військових шпиталях, у реабілітаційних центрах, надаючи необхідну підтримку їхнім сім’ям, зберігаючи пам’ять про полеглих захисників та піклуючись про їхні родини. Повномасштабне вторгнення російського війська на територію України збіглося з імплементацією положень ухваленого Верховною Радою Закону України «Про Службу військового капеланства». Закон створює можливості для ефективної професійної організації душпастирського служіння серед українського війська. Водночас він вимагає від наших душпастирів вищого рівня посвяти в разі зарахування на військову службу. Беручи до уваги виклики та потреби сьогодення, ми звертаємося до священнослужителів нашої Церкви з проханням у свободі духу та в щедрості серця не відмовити українському воїнові у відчутній Божій присутності, що стає явною в молитві та жертовному служінні військового капелана. Нехай слова нашого великого душпастиря митрополита Андрея, звернені до українських воїнів у часи випробувань і запеклої боротьби, стануть сьогодні вашими словами до наших захисників: «Ви, що у бою щодня наражені на смерть, пам’ятайте заховувати серце, чисте від гріха, будьте все готові ставати перед Божим Престолом і здавати справу з цілого життя. Хоробро сповніть обов’язки! Побіда певна, а справа свята!». Зокрема звертаємося до наших семінаристів, спонукаючи їх до молитовної застанови та духовного розпізнавання власного покликання служити глибоким внутрішнім потребам українського воїна відповідно до багатої та тривалої традиції нашої Церкви. Це служіння вимагає особливої відваги, на яку здатна лише зріла християнська любов, як дар нашого Небесного Отця, що дозволяє нам збагнути, «до якої надії Він нас кличе» (Еф. 1, 18). Особливого свідчення надії сьогодні від військового душпастиря очікують сім’ї  військовослужбовців і родини полеглих захисників. Біль розлуки, невпевненість у прийдешньому дні, відчуття самотності та безпорадності перед лицем непоправної втрати можуть потребувати тривалого часу для остаточного зцілення. Місією військового капелана залишається прояв особистої відповідальності – «бути поруч» із тими, кого війна зранила найбільше. Підтримка поранених і молитва за полонених може сьогодні допомогти багатьом українським родинам уникнути руйнівної сили страждання та через власний біль, єднаючись із розп’ятим Христом та з любов’ю «носячи тягарі один одного», знайти шлях до воскресіння (Гал. 6, 2). Як душпастирі Церкви Христової, відчуваємо обов’язок звернутися і до російських військових, солдатів та офіцерів, які наважилися підняти зброю проти українського народу, вбиваючи невинних, залишаючи дітей сиротами, позбавляючи велику кількість людей власного житла та надії на майбутнє. Кров невинних українських дітей свідчитиме проти вас на суді Господньому. Поки не пізно, знайдіть у собі відвагу скласти зброю та не виконувати злочинних наказів. Не дозвольте вбивчій пропаганді затьмарювати ваш розум і спонукати до невиправданої жорстокості: «пізнаєте правду, і правда визволить вас» (Ів. 8, 32). Покайтеся і просіть вибачення в Бога життя за злочини проти людяності, щоб Він дарував вам прощення гріхів і надію на життя вічне. У час грізних випробувань для всього українського народу запрошуємо наших військових душпастирів до щирого служіння тим, від кого тепер залежить доля нашого спільного майбуття. Дорогі отці, військові капелани, ваша молитовна присутність у лавах українського війська має стати джерелом духовної втіхи та запорукою невтомної братньої підтримки. Ваше покликання – свідчити надію в сутінках людського страждання, бути вірними послідовниками Бога, який став людиною, щоб піднести людину до участі в Божому житті. Ми ж зберігаємо кожного з вас у наших братніх молитвах і «маємо в пам’яті безперестанку діло вашої віри, труд вашої любові та терпеливість вашої надії на Господа нашого Ісуса Христа» (1 Сол. 1, 3). Благословення Господнє на вас! Від імені Архиєрейського Синоду УГКЦ в Україні † СВЯТОСЛАВ Від імені Мукачівської Греко-Католицької єпархії † Ніл Лущак Детальніше...

У Трускавці Єпископи УГКЦ обговорили питання душпастирської опіки українських військовослужбовців

10-11 травня 2022 року Божого в Пасторально-реабілітаційному центрі «Оранта» Самбірсько-Дрогобицької єпархії УГКЦ, розташованому в м. Трускавець, під головуванням Отця і Глави УГКЦ Блаженнішого Святослава відбулася Дев’яносто перша сесія Архиєрейського Синоду Української Греко-Католицької Церкви в Україні.   Детальніше...