Послання Блаженнішого Святослава до молоді (2017)

ПОСЛАННЯ БЛАЖЕННІШОГО СВЯТОСЛАВА ДО МОЛОДІ НА КВІТНУ НЕДІЛЮ Улюблена в Христі молоде! Щороку у Квітну неділю радію, що маю нагоду звернутися до вас із пастирським словом та разом із вами пережити Вхід Господній у Єрусалим – свято Господнього тріумфу, яке впроваджує нас у пасхальне таїнство страждання, смерті й воскресіння Христа, щоб уже через тиждень бути з Господом у Його вічній перемозі. Зізнаюся, що велику радість і натхнення черпаю від кожної зустрічі з вами як в Україні, так і на поселеннях. Ці зустрічі дають надію та віру в майбутнє нашої Церкви, країни і світу. Дякую вам за відкритість, щирість у спілкуванні, любов до своєї Церкви та народуі сподіваюся, що нагод для зустрічі з вами більшатиме! Особливо тішуся зустрічами з молодими людьми на поселеннях, бо ви своїм життям і активністю свідчите про глобальний вимір нашої Церкви та глибоку закоріненість в її духовній, літургійній та культурній традиції. Відомо, що сучасна молодь на різних континентах переживає величезну кількість труднощів і викликів, проте водночас саме в Особі Ісуса Христа вона знаходить певні та істинні орієнтири для свого життя, а Його Свята Церква бажає бути поруч і супроводжувати молодих людей у їхніх пошуках. Описуючи подію Квітної неділі, яку переживаємо сьогодні, євангелисти подають багато деталей, що дозволяють відтворити картину й настрій тих днів, відчути контекст, уявити головних героїв. Протягом трьох років Христос навчає в різних куточках Палестини, проповідує Царство Небесне, чинить чуда – оздоровлює хворих, виганяє бісів, зрештою, воскрешає померлих – і стає дуже відомим. Його більше не можна не помічати. Для свого народу і навіть для його окупантів Ісус Христос вже не просто невідомий тесля: люд упізнає в Ньому свого Месію – Спасителя і Визволителя. Народ відчуває Його силу і йде за Ним. Ця сила одних лякає, інших надихає, бо сам Він не просто повторює правила старозавітного закону, а повновладно навчає як Син Божий у силі Святого Духа. Христове вчення завжди є актуальним та свіжим і щоразу перевершує всі новітні настрої і тренди. І ось цей Помазаник Божий входить на юдейську Пасху до Єрусалима, де в цей час збирається сила-силенна народу з різних місцин величезної Римської імперії. Христа  впізнають та приймають передусім молоді люди  – стелять перед Ним пальмове гілля, одяг, зустрічають Його, вигукуючи: «Благословенний Цар, що йде в Господнє Ім'я! Мир на небесах і слава на висоті!»  Однак поруч із тими, хто приймає і впізнає, є ті, що нарікають і відмежовуються від нової дійсності, яка надходить! Вони нарікають на самого Ісуса, кажучи: «Учителю, заборони своїм учням!» Тогочасна еліта навчилася жити в умовах римського панування, в умовах внутрішніх поділів, уже звикла домовлятися, викручуватися і отримувати якісь дивіденди.  А тут відбувається щось абсолютно нове, таке, про що ці законовчителі самі навчають і чого очікують, але чого вони не розуміють і не можуть контролювати. Христос відповідає: «Кажу вам, що коли ці замовкнуть, то каміння кричатиме!»  Він, навпаки, закриває вуста тим, хто нарікає, хто незадоволений Ним і молоддю, але підтримує тих, хто приймає нову дійсність, тих, хто не хоче грати за старими правилами, наливати молоде вино в старі бурдюки (пор. Мт. 9, 17). Молоді люди відчувають, що в Христі є новизна і сила. Вони тягнуться до нового і приймають Його. Приймають нового, щойно об’явленого Месію, котрий входить у Єрусалим як Князь миру на жереб’яті ослиці, а не як тріумфальний завойовник, якого, можливо, очікували представники старої еліти. Молодь не нарікає, а діє – зустрічає Христа – щиро і голосно, яскраво та відкрито. Молодь не боїться, дух рабства і страху ще не встиг її поневолити! Погляньмо сьогодні на себе. Ми часто нарікаємо, особливо на нове, незнане, чіпляємося за старі схеми, ховаємося в зручних рамках нашого життя, боїмося щось змінити. Дбаючи про зону власного комфорту, перешкоджаємо життю і оновленню. Будучи молодими за віком, ми часто шкодуємо за минулим і поводимося як «старі за духом», відчужуючись від всього довколишнього світу, замість його змінювати, боїмося нового, замість його пізнавати, і нарікаємо на все, що нас провокує жити в повноті та зростати. Торік у Кракові на Світовому дні молоді таких дівчат і хлопців Папа Франциск назвав «диванною молоддю», яка вже в молодому віці «виходить передчасно на пенсію»! Отож сьогодні закликаю всіх вас: не нарікайте! Не нарікаймо на наші негаразди, бо можемо їх побороти. Не нарікаймо, а працюймо, прислухаючись до слів праведного митрополита Андрея Шептицького: «Не зривами одної хвилини, лише безупинними зусиллями та жертвами аж до крові рухається народ. І легше часами кров пролити в одній хвилині ентузіазму, чим довгі літа з трудом сповняти обов’язки і переносити спекоту дня, і жар сонця, і злобу людей і ненависть ворогів, і відсутність довір’я своїх, і недостачу допомоги від найближчих, і серед такої праці аж до кінця виконувати своє завдання, не чекаючи лаврів ще до перемоги ані нагороди ще перед заслугою» (Послання до молоді, 1932 р.). У різних обставинах зіштовхуємося з людьми, які спокушають нас нарікати, пропонують нам дешевий популізм − без великого зусилля отримати те, що вигідно і комфортно, те, що улещує наше вухо, але є порожньою обіцянкою без жодної відповідальності, те, що гарно звучить, але не дає життя і сили для позитивного будівництва. Політикани часто маніпулюють нашими почуттями, думають вузькокорпоративними цілями, рейтингами, наступними виборами, замість того щоб щиро піклуватися про майбутнє рідного народу та про спільне благо. Не підтримуймо тих, хто спекулює труднощами та викликами! Не заламуймо рук, але йдімо за Христом та самі будуймо своє оновлене майбутнє! Будьмо з тими, хто творить нове, хто є запорукою нової, відновленої, живої України. Дорога молоде! Запевняю вас, що Церква є з вами, з тими, хто не нарікає, а діє, хто бачить майбутнє і заради нього працює. Церква проповідує Христа, який входить до Єрусалима і який силою Святого Духа приносить нам велику зміну й підтримує тих, хто її приймає. Дякую вам за вашу відкритість і сміливість свідчити про Христа і діяти згідно з цим свідченням. Адже свідчення завжди передбачає діяльність. Звертаючись до молоді цього року, Святіший Отець Франциск заохочує її до активності: «Церква та суспільство потребують вас. Завдяки вашим планам і мужності, мріям та ідеалам падають стіни застою й відкриваються шляхи, що ведуть нас до кращого, більш справедливого та гуманного світу». Римський Архиєрей вважає питання молоді настільки важливим, що майбутній Синод Єпископів Католицької Церкви буде присвячений молоді, вірі та покликанню. Разом із нашим Папою бажаю закликати вас до активності, до плідного використання дару молодості, її конструктивного голосу, який Церква підтримує. Квітна неділя є особливим часом – сьогоднішній настрій влучно передають слова нашого поета Олександра Олеся: «З журбою радість обнялась…» Ми тішимося славним входом до Єрусалима, водночас розуміючи, що разом із Христом стоїмо на порозі страждань. Страсний тиждень, який завтра розпочинається, так багато говорить нам про людину – зраду, страждання, страх, сумніви і смерть. Але водночас розповідає нам про великого і щедрого Бога, який смертю смерть долає. Закликаю вас, дорогі молоді друзі, прожити наступний тиждень у вірі та особистому довір’ї до великого Бога, який заради нас стає малим і заради нас вмирає на хресті, щоб воскреснути і дарувати нам життя вічне. Хай ваша віра стане для вас силою, що допоможе переживати різні виклики та випробування, які траплятимуться на шляху. Нехай супроводжує вас на ньому Пресвята Богородиця, яка є прикладом діяльної відповіді на Господній заклик. Благословення Господнє на вас! † СВЯТОСЛАВ Дано в Києві, при Патріаршому соборі Воскресіння Христового, в Акафістову суботу, 1 квітня  2017 року Божого Отцям-душпастирям доручаємо зачитати вірним це Послання після кожної  Божественної Літургії у Квітну неділю, 9 квітня цього року. Детальніше...

Великоднє послання Блаженнішого Святослава (2017)

ВЕЛИКОДНЄ ПОСЛАННЯ БЛАЖЕННІШОГО СВЯТОСЛАВА Високопреосвященним і преосвященним владикам, всесвітлішим, всечеснішим і преподобним отцям, преподобним ченцям і черницям, дорогим у Христі мирянам Української Греко-Католицької Церкви Христос воскрес! Як однорічний агнець, благословенний нам вінець – Христос Добровільно за всіх заколений був – Пасха очищення; І знову нам із гробу засяяв – чудове Сонце правди. Пісня 4-го Канону Пасхи Дорогі в Христі! Сьогодні по всьому Всесвіту лунає радісний одноголосий благовіст: «Христос воскрес!» У цих словах − сила й визнання головної істини християнської віри. «Воістину воскрес!» − відповідають ті, хто повірив у воскресіння нашого Спасителя та Його перемогу над адом і смертю. Наша віра у Воскреслого − це віра у воскресіння, яке кожен із нас особисто зможе пережити. Саме завдяки вірі ми стаємо християнами, тобто причасниками вічного життя нашого Божественного Спасителя, який сьогодні у славі виходить із запечатаного гробу. Ось чому святий апостол Павло твердить: «Коли ти своїми словами визнаватимеш Господа Ісуса і віруватимеш у своєму серці, що Бог воскресив Його з мертвих, то спасешся, бо серцем вірується на оправдання, а устами визнається на спасіння» (Рим. 10, 9-10). Ми святкуємо подію, про яку свідчили святі апостоли. Благодаттю Святого Духа в пасхальних богослужіннях ми можемо пережити те саме, що досвідчили жінки-миронисиці при гробі та апостоли, які особисто зустрілися з воскреслим Спасителем і були Його свідками аж до краю землі.У нинішньому світлому празнику наново з’єднаймося з Ним і промовмо до Нього словами апостола Томи: «Господь мій і Бог мій» (Ів. 20, 28). Як однорічний агнець, благословенний нам вінець – Христос Ким є той Христос, якого ми зустрічаємо воскреслим із гробу? Насамперед Він є нашим воплоченим Богом, який переміг смерть і якого ворота аду не змогли втримати. Наша Пасхальна утреня прирівнює Ісуса Христа до пасхального агнця, принесеного в жертву на визволення і спасіння вибраного народу. У ту ніч, яку вперше назвали пасхальною, смертоносний ангел у Єгипті проминув того, чий дім був позначений кров’ю пасхального ягняти, і тоді розпочався вихід вибраного народу з рабства до свободи. Нашим справжнім пасхальним Агнцем є розп’ятий і воскреслий Господь Ісус Христос, як про це пише св. Іван Богослов, коли устами Хрестителя вже на початку Євангелія свідчить про Ісуса: «Ось Агнець Божий, який світу гріх забирає» (Ів. 1, 29).  Саме Він є Той, який у цю ніч зламав своїм світлом темряву рабства гріха та веде за собою всіх нас від смерті до життя і від землі до небес. Якщо ми у Святому Хрещенні таїнственно вмерли і воскресли з Христом, якщо ми причащаємося Його Тіла і Крові, тобто споживаємо новозавітну Пасху, та ознаменовані кров’ю Христа, то і нас смерть оминає, «проходить мимо», і відкриваються перед нами двері небесні. Щоразу, коли ми молимося Божественну Літургію, то стаємо причасниками воскресіння – того життя, яке сьогодні засяяло нам із порожнього гробу. І це життя Воскреслого є благословенним вінцем для нас, дітей Божих, знаком нашої гідності й нашого покликання бути свідками Його у світі та проповідниками Його Євангелія. Добровільно за всіх заколений був – Пасха очищення;  Святкувати християнську Пасху означає для нас сьогодні бути здатними силою Воскреслого вставати і пробудитися до дії, – бути здатними до особистої пасхальної самопожертви задля добра свого народу, його свободи та кращої долі. Дивлячись на обличчя наших українських воїнів-героїв, які принесли своє життя в жертву за рідний народ, можемо бути впевнені, що Небесний Отець приймає ці жертви в імені свого Сина. Саме у них через воскреслого Христа ми вже маємо перемогу над злом і зцілення душевних і тілесних ран. Святкувати християнську Пасху означає для нас сьогодні бути носіями перемоги життя там, де панує смерть. Щиро визнавати те, що Христос «воістину воскрес», означає повірити, що завдяки нашому особистому рішенню та зусиллю є воістину можливим побороти корупцію і неправду в нашому суспільстві, що саме від нас залежить, яким буде наша країна: чи вона буде вмирати, віддана на поталу могутнім світу цього, чи встане, пробудиться, оновиться і воскресне до справжнього життя, гідного людини як образу Божого. Христос, який сьогодні рве кайдани смерті та виходить із гробу, є нашим виходом із рабства. Він очищує нас від гріха, залежності, обставин, спокус і маніпулювань групки, учасники якої вважають себе господарями світу цього, – очищує від всього, що нас поневолює і забирає в нас життя. Він, воскреслий Господь, є нашим виходом із наших історичних обставин: у Ньому переможемо війну і тих, хто її розпалює та підтримує. Христос – це також наш вхід, наші двері (пор. Ів. 10, 7.9). Він для нас є дорогою, правдою і життям (пор. Ів. 14, 6). Він дає нам свободу для повноти життя, любові до Бога і ближнього, будівництва власного майбутнього на своїй Богом даній землі. У світлі Христового воскресіння не дозвольмо себе обдурити ні пустослів’ям та марними обіцянками, ні безпорадністю тих, яким бракує віри в євангельську правду і справедливість, і які лишень нарікають на свою долю. І знову нам із гробу засяяв – чудове Сонце правди Труднощі й невигоди – досвід кожного паломника, що йде в пасхальній ході.  Не цураймося труду і особистої жертви цієї переможної ходи. Ми часто маємо спокусу відмежуватися від дійсності довкола нас, перекладаємо відповідальність на іншого, бачимо швидше зло ніж добро, шукаємо когось як «жертву», на яку хочемо перекласти власні тягарі. Вибираємо собі не чистогоАнгця, який кличе до особистої участі в перемозі над злом, а цапа відбувайла, на якого скидаємо всi грiхи, слабкості, боягузтво, небажання брати на себе відповідальність за долю свого народу. Хочемо, щоб хтось за нас усе зробив, шукаємо «когось», хтовзяв би на себе наші труднощі й заплатив би ціну за наш добробут, а наші негаразди щоб без нашого особистого зусилля «пройшли мимо» нас. Чуємо, як нам шепчуть: «Нехай інші захищають Батьківщину, а я хочу почуватися в безпеці. Нехай інші змінюють країну, в якій я живу, на краще, лише щоб не змінювався я сам». Натомiсть Христос нас кличе до iншого способу життя. Він воскрес із мертвих для того, щоб змінити спершу нас, зрушити і підняти спершу мене, а через мене – усе і всіх довкола. Якщо я хочу кращого суспільства, країни, світу, то спершу мушу стати кращим сам. І день цієї великої переміни, коли наше Сонце встає, є саме сьогодні! Сьогодні наш Великдень! Станьмо великими у воскреслому Спасителеві! Христос засяяв нам із гробу і є нашим Сонцем правди. Досить нарікати – час діяти! Сходить Сонце – починається новий день. У світлі Його проміння маємо даровану нам нагоду саме сьогодні, у цей день і час – не змарнуймо її! Дорогі в Христі браття і сестри! Вітаю всіх вас із нинішнім світлим празником Воскресіння Христового, із днем визволення від смерті й зла та відкриття дверей до життя, надії і любові. Зичу всім миру Христового, миру, який дарує нам Христова перемога над злом і неправдою, миру, якого серед війни так щиро прагне кожне українське серце. Ще раз усім вам, в Україні й на поселеннях сущим, засилаю свої сердечні вітання. Щиро бажаю вам благословенних Великодніх свят, смачного свяченого яйця та світлої пасхальної радості! Благодать воскреслого Господа нашого Ісуса Христа, любов Бога Отця і причастя Святого Духа нехай буде з усіма вами! Христос воскрес! Воістину воскрес! † СВЯТОСЛАВ Дано в Києві, при Патріаршому соборі Воскресіння Христового,                            у 5-ту неділю Великого посту, 2 квітня 2017 року Божого Детальніше...

Дрогобицькі семінаристи привітали Блаженнішого Любомира (Гузара) із 40-літнім ювілеєм хіротонії

2 квітня владика Ярослав (Приріз), єпарх Самбірсько-Дрогобицький, та семінарійний вокальний ансамбль побували в м. Києві, привітавши Блаженнішого Любомира (Гузара) з нагоди 40-літнього ювілею архиєрейських свячень.  Детальніше...

«БУДЬМО СОБОЮ!» Послання Блаженнішого Святослава до вірних УГКЦ та всіх людей доброї волі з нагоди стодвадцятип'ятиріччя з дня народження Патріарха Йосифа Сліпого

Господи, навчи мене творити волю Твою, бо Ти єси Бог мій (Пс. 143, 10). Дорогі в Христі брати і сестри! Сімнадцятого лютого цього року сповнюється 125-ліття з дня народження патріарха Йосифа Сліпого – ісповідника віри та довголітнього предстоятеля нашої Церкви. Синод Єпископів Української Греко-Католицької Церкви доручив усім вірним упродовж цього року вшанувати його пам’ять і молитися за його прославлення тут, на землі, серед лику блаженних і святих. Життя патріарха Йосифа проминуло у вирі складних і драматичних подій ХХ століття. Він, як ніхто інший, досвідчив чи не всі тягарі та страждання того історичного періоду. Його життєвий шлях пролягав на тлі революцій і двох світових воєн, розвалу імперій і постійної зміни державних кордонів, він перейшов через ув’язнення, заслання і, нарешті, вимушену еміграцію... Патріарх поєднав у собі досвіди сотень тисяч або й мільйонів українців, для яких ці десятиліття стали справжньою via dolorosa per aspera ad astrа (хресною дорогою через терни до зірок). Саме такий девіз – «Крізь терни до зірок» – Йосиф Сліпий помістив у 1939 році на своєму єпископському гербі. Його таємна хіротонія відбулася в умовах гонінь супроти Церкви під час першої радянської окупації Західної України. Митрополит Андрей Шептицький, прикутий важкою хворобою до інвалідного крісла, старався забезпечити подальший провід Церкви і шукав особу, «яку б не зламали жодні випробування». Молодий єпископ Йосиф, напевно, відчував, що його служіння буде дорогою крізь терни. Однак, як зорі для мореплавця є орієнтиром, щоб не згубитися в бурхливому морі, так світло Христове, що просвічує всіх, стало для майбутнього патріарха дороговказом у власному житті та в служінні іншим. Він прийшов у цей світ підданим Австро-Угорської монархії, а покинув його як вигнанець останньої імперії ХХ століття – Радянської. У дитинстві малий Йосиф мріяв стати священиком або науковцем. За благословення та підтримки владики Андрея Шептицького він зумів здійснити і поєднати цих два великих покликання, хоч зовнішні обставини далеко не завжди сприяли їх повній реалізації. Його студентські роки припали на лихоліття Першої світової війни та відчайдушних спроб нашого народу здобути незалежність і об’єднатися в одну державу. Свої ієрейські свячення Йосиф Сліпий отримав із рук митрополита Андрея у вересні 1917 року, коли той нарешті зміг повернутися з російського полону. Вищі богословські студії в Інсбруку, а згодом у Римі проходили в умовах повоєнної розрухи і великої суспільно-політичної та духовно-моральної кризи в тогочасній Європі. У 1922 році, після завершення закордонного навчання, отець Йосиф повернувся вже в нову політичну реальність на рідних землях. Цього разу це була відновлена Польська держава, в якій українці знову опинилися в ролі дискримінованої національної та релігійної меншини. Саме тому Глава Церкви доручив йому провід Духовної семінарії, заснування Українського богословського наукового товариства та розбудову греко-католицької Богословської академії у Львові, які стали провідними науково-освітніми осередками не лише для церковного середовища, а й на загал для української громади Галичини. Та попереду було ще більше випробування – Друга світова війна. Українські «скривавлені землі» потрапили до центру зіткнення двох тоталітаризмів – гітлерівського та сталінського, кожен з яких будував свій «новий порядок» на кістках мільйонів невинних жертв та запереченні віковічних християнських і загальнолюдських цінностей. У листопаді 1944 року, після повернення в Західну Україну більшовицької влади та відходу у вічність митрополита Андрея, владика Йосиф перебрав провід нашої Церкви. Розповідають, що навіть високопоставлений чиновник радянських спецслужб, якого послали до Львова для координації плану насильницької ліквідації УГКЦ, побачивши молодого владику на похоронній процесії в архиєрейському облаченні, чи то з жалем, чи зі «знанням справи», зауважив: «Скільки хрестів наклали на того єпископа! Як то він усіх їх винесе?» А вже в ніч на 11 квітня 1945 року нового предстоятеля УГКЦ разом з іншими владиками і визначними священиками було заарештовано. Наступні 18 років він провів у застінках радянської карально-репресивної системи, невтомно і незламно несучи свій хрест ісповідника та скріплюючи в надії інших. Глибока віра в Бога, віра в те, що Провидіння Господнє повинно зберегти Церкву, яку заснував сам Спаситель і якої ніхто не зможе знищити, були для нього духовними опорами й орієнтирами, щоб не згубитися серед колючого терня жахливих випробувань. Отримавши звільнення у 1963 році завдяки старанням св. папи Івана ХХІІІ і американського президента Джона Кеннеді та прибувши до Рима, митрополит Йосиф так ніколи й не зрікся свого українського (хоча й радянського) громадянства. Бодай таким чином «депортований без права повернення» архипастир хотів бути разом зі своїм стражденним народом, бодай на віддалі солідаризуватися зі своїми вірними, які залишалися «в домі неволі». Перебуваючи на Заході, він доклав багато зусиль, щоб віднайти та згуртувати тих, кого чи то матеріальна нужда, чи політичні умови на Батьківщині розкидали по всьому світу. Патріарх-ісповідник розумів, що без солідних духовних та інтелектуальних основ народ буде приречений на забуття своїх коренів, на розгубленість і самоприниження, на цілковите підкорення й асиміляцію. Тому свої перші декрети «у вільному світі» владика Йосиф Сліпий видає про заснування і розбудову двох інституції: Українського католицького університету та собору Святої Софії. Незважаючи на вже поважний вік, не шкодуючи підірваних роками неволі сил і здоров’я, він об’їжджав кожну нашу єпархію та екзархат на поселеннях, відвідував мало чи не кожну парафію, збираючи не лише кошти, а й гуртуючи всіх «у розсіянні сущих» в єдиний, сповнений власної гідності народ Божий у своїй помісній Церкві. Патріарх і кардинал Йосиф Сліпий не дожив всього кілька років до того часу, коли Радянський Союз захитався і таки впав. Він спочив у Бозі 7 вересня 1984 року і лише його тлінні останки в серпні 1992 року велично й урочисто «повернулися» з Рима до Львова, після того як український народ здобув свою державну незалежність, а переслідувана Церква вийшла з катакомб. Але справжній спочинок для своєї невтомної душі наш Великий патріарх заповідав лише тоді, коли «з волі Божої та бажання Українського Божого люду складуть [його] домовину в підземеллях оновленого Собору Святої Софії» у Києві як знак єдності та соборності всього нашого народу і його об’єднаної Київської Церкви. І над цим завданням нам усім ще належить немало потрудитися, щоб сповнити останню волю цього церковного мужа! Роздумуючи над сторінками життєпису патріарха Йосифа, можемо припустити, що в молодості, мріючи про своє майбутнє, він і не думав, що йому доведеться зазнати скільки лихоліть і випробувань. Одначе, як знаємо з його спогадів, він завжди себе запитував: «Що від мене очікує Господь?» А ще він часто роздумував над питанням: «Що скаже одного дня про мене історія, із чим я постану перед Господом на Страшному суді Христовому?» Зрозуміло, що Йосиф Сліпий став великою людиною не в якусь одну мить. Із дня у день він зростав у молитві, святості, мудрості, у почутті відповідальності, а передусім – у відданості Божій волі. Його життя, як і кожного з нас, було не прямою дорогою, а радше лабіринтом, в якому кожний вибір є важливим. Адже на кожному повороті можна схибити, обравши не ту дорогу. Щоб не загубитися на цьому шляху, ми потребуємо внутрішнього компаса, який підказуватиме нам правильну путь. Слуга Божий Йосиф не шукав орієнтирів у минущих ідеях чи марних сподіваннях. У своєму посланні «Про поєднання в Христі» (3 червня 1976 року) він звернувся до своєї пастви з простою порадою: «Будьмо собою!» Це «буття собою» народжується в кожному з нас у той момент, коли ми в молитві до Отця Небесного розпізнаємо Його волю щодо нашого життя. І кожен з етапів біографії патріарха Йосифа позначений цим знаком автентичності, в серці якої перебуває Христос. Він був собою, коли відкрив у собі потяг до науки і присвятив цьому все своє життя не так власною академічною працею, як творенням умов та інституцій для інших. Він був собою, коли відчув поклик до священства і віддав цьому покликанню всього себе, незважаючи на обмеження і заборони здійснювати це служіння. Він був собою, коли відмовився від обіцяної свободи та високих посад, якщо відречеться від своєї Церкви. Він був собою, коли, потрапивши на Захід, став голосом і символом «мовчазної Церкви» у СРСР та всіх переслідуваних безбожною тоталітарною владою. Він був собою, коли обстоював право релігійної спільноти, яку очолював, на патріаршу гідність. Лише така позиція дала йому можливість не залежати від карколомних змін довкола нього і гідно пройти всі ці перипетії історії. Сьогодні, коли ми часто чуємо про те, що живемо «плинні часи» чи навіть у «добу постправди», коли все навколо постійно змінюється, нема нічого тривкого й надійного, істини не існує, є лише «точки зору», має рацію той, у кого влада і гроші, а популярність можна здобути дешевими гаслами й обіцянками, − запрошення Йосифа Сліпого до автентичності, до «буття собою» знову набуває неабиякого значення. Бути собою ніколи не було легко, ще важче здійснювати своє покликання в часи непевності, які ми переживаємо тепер. На перший погляд, набагато легше і комфортніше пристосуватися до змін, прилаштуватися до зовнішніх обставини, відмовитися від визнання абсолютної Правди… Але горе людині яка перестає бути собою, яка втрачає себе. Життя патріарха Йосифа, воскресіння з катакомб нашої Церкви та її подальший динамічний розвиток свідчать, що лише той долає непостійність і плинність історії, хто постійно у своєму осерді залишається тим, ким сотворив його Господь. Цей шлях, хоч важкий та тернистий, є можливим і приносить людині велике внутрішнє задоволення та радість саме тому, що вона виконує свій християнський обов’язок та волю Божу і тільки так може бути собою. Тому в цей ювілейний рік нашого патріарха Йосифа заохочуємо всіх замислитися, ким ми є та яким є наше завдання в цьому земному паломництві до вічності, у нашій сьогоднішній мандрівці «крізь терни до зірок». І хай сам Господь Ісус Христос, який єдиний є Дорогою, Правдою і Життям, буде для нас тією провідною зорею, що дозволить здолати всі перепони на цьому шляху істинного пізнання самих себе через Його хрест і воскресіння. Життєва доля патріарха Йосифа переконує нас у тому, що з глибокою вірою та Божою допомогою людина незламної волі, яка не зрікається своєї Богом даної сутності, не зраджує свого покликання та здійснює своє служіння, за будь-яких обставин переможе у двобої зі злом та неправдою. Благословення Господнє на вас, з Його благодаттю і чоловіколюб’ям, завжди, нині, і повсякчас, і на віки вічні. + СВЯТОСЛАВ Дано в Києві, при Патріаршому соборі Воскресіння Христового, у день празника Стрітення ГНІХ, 15 лютого 2017 року Божого   Отців-душпастирів прохаємо зачитати це Послання, поділивши його на дві частини, після кожної  Божественної Літургії в суботу та неділю, 18 і 19 лютого цього року. Детальніше...

Блаженніший Святослав закликав монашество УГКЦ плекати дар Духа Святого, який є основою покликання до богопосвяченого життя [фото&аудіо]

11 лютого Божественною Літургією в Катедральному соборі Пресвятої Трійці, в м. Дрогобич, розпочалась Проща монашества УГКЦ. Богослужіння очолив Блаженніший Святослав, Глава і Отець УГКЦ, у співслужінні владики Тараса, єпарха Стрийського, владики Михаїла, екзарха Одеського, владики Григорія, єпископ-помічника Самбірсько-Дрогобицької єпархії, владики Богдана, єпископ-помічника Стрийської єпархії, і владики Володимира, єпископ-помічника Львівської архиєпархії. Участь у прощі взяли близько 300 богопосвячених осіб. Детальніше...

Блаженніший Святослав закликав вірних УГКЦ до молитовного стояння за Україну

З таким закликом 11 лютого Глава і Отець УГКЦ звернувся до усіх вірних, перебуваючи в Дрогобичі з нагоди Всеукраїнської прощі монашества. Детальніше...

Послання Синоду Єпископів УГКЦ з нагоди Великого посту

Покайтеся і наверніться, щоб ваші гріхи були стерті(Ді. 3, 19). Дорогі в Христі! Напередодні Великого посту знову особливої актуальності набирає заклик до покаяння. Словами апостола свята Церква спонукає нас: «Відкиньмо всякий тягар і гріх, що так легко обмотує, і біжімо витривало до змагання, що призначене нам, вдивляючися пильно в Ісуса, засновника й завершителя віри» (Євр. 12,1-2). Великопісна мандрівка – слушна нагода вийти з неволігріха і скерувати свої кроки на дорогу, що веде до Дому Отця (пор. Лк. 15, 17-18). Прообразом цієї великопісної покаянної мандрівки є старозавітна пасха – вихід вибраного народу Божого з єгипетської неволі. Тоді, як і тепер, цей визвольний похід Божих дітей наштовхувався на протидію і різні перешкоди – з боку гнобителя-фараона, який ніяк не хоче відпустити поневолений народ, але і зсередини самого народу, що не цілковито позбувся психології раба і тужить за примарною стабільністю та силою імперського двору. Мандрівка до свободи і гідності – це внутрішній процес преображення народу, який вимірюється не числом пройдених кроків чи прожитих років, а духовними зусиллями, що їх зробив народ, а в ньому – кожна людина, зокрема задля узгодження своїх думок, ідей і поведінки із Божим законом та Господньою святою волею. Так в історії народу здійснюється Божа обітниця: «Коли ходитимете в моїх установах і пильнуватимете мої заповіді, і будете їх виконувати, то я насилатиму вам дощі о відповідній порі, і земля даватиме свій урожай, і дерево, що в полі, приноситиме свої плоди… Я встановлю мир і ніхто не буде вас турбувати і меч не проходитиме по краю вашім… Я – Господь, Бог ваш, що вивів вас із Єгипетської землі, щоб ви не були там рабами; я поломив занози ярма вашого, щоб ви ходили випростані» (пор. Лев. 26, 3–13). У цьому уривку, як і в багатьох інших місцях Святого Писання, покаяння представлене як послух Богові, вірність Його Заповідям, що запевняє народові благословення, безпеку і повноту життя. Водночас єгипетська неволя – це образ людини і народу, які перебувають у тенетах гріха, обділені справжньою свободою, принижені у своїй гідності, позбавлені надії та радості. Побачити першопричини такого злиденного і безпросвітного стану речей – це вже половина визвольного шляху, подібно як поставити діагноз означає наполовину подолати недугу. Які ж недуги сьогодні загрожують нам і намагаються знищити в нас Божий образ і подобу? Одним із найважчих гріхів, який ми успадкували від комуністичного минулого, є зневага до людського життя, зокрема до життя ненароджених дітей. Радянський Союз був першою державою у світі, що легалізувала вбивство ненароджених. Хоча ми вже чверть століття живемо в незалежній державі, цей ганебний злочин донині здійснюється в наших медичних закладах, які, замість того щоб бути місцями захисту людського життя, стають місцями страти невинних і найбільш беззахисних осіб – наших дітей. Щороку внаслідок абортів гине близько 150 тисяч українських дітей. За цю важку зневагу Бога маємо просити прощення, бо навмисне чоловіковбивство – це гріх, що кличе про помсту до неба, а відповідальність за нього несе не тільки жінка, що насмілюється на такий крок, а й батько ненародженої дитини й рідні, які не протидіють цьому, не кажучи вже про медиків та всіх безпосередньо причетних до цього злодіяння. Іншим моральним злом, що нищить життєві сили нашого народу, є алкоголізм. Споживання алкоголю в Україні – одне з найвищих у світі і набуло ознак національної епідемії. Лише за офіційними даними зловживання спиртним спричинює щороку понад 40 тисяч смертей. Прикро, що сьогодні на тлі зовнішньої агресії ця недуга поширюється в нашому народі із ще більш загрозливою силою і нерідко вражає тих, котрі пережили жахіття воєнних дій і не знаходять порятунку від душевних травм у ближчому і дальшому оточенні. Господь прагне зцілити всі рани нашого народу, а ми, розуміючи, що алкоголізм часто є лише симптомом глибших криз і труднощів, хочемо нагадати, що гріх пияцтва ще ніколи не вирішив жодної проблеми, а тільки поглиблював їх, кидаючи своїх жертв у безодню безнадії, деградації та поступового вмирання. Єдиним порятунком із цього зла є щире покаяння та рішучий крок на дорогу зцілення, що довершується витривалою співпрацею людини з Божою благодаттю. Якщо ми прагнемо жити по-Божому, маємо вчитися поваги до справедливих законів, на яких базується кожне цивілізоване суспільство. Тут треба починати з елементарного, наприклад із дотримання правил дорожнього руху. Взірцем у додержанні законів для всіх громадян мають бути ті, кого звуть законотворцями, – натомість сьогодні багато з них перетворюються на публічних грішників, відверто ігноруючи робочі засідання і нехтуючи на очах у всієї країни своїми важливими обов’язками, чи ще гірше – приймають закони, котрі сприяють збагаченню багатих, а доводять до зубожіння звичайних людей і ставлять на межу виживання соціально незахищених громадян. Ще одна ділянка, в якій чітко проявляється моральний стан нашого суспільства, – це ставлення до довкілля. Відома теза, що ми не успадкували землю в наших батьків, а взяли її в борг у наших дітей, нагадує нам про відповідальність як перед Творцем, так і перед прийдешніми поколіннями за те, як ми ставимося до Божого створіння. Особливий заклик до покаяння скеровуємо до певних категорій і груп у нашому суспільстві, які зосереджують у своїх руках значні ресурси та повноваження, але нерідко зловживають ними зі шкодою для держави і народу. Хочемо нагадати їм слова Папи Франциска, сказані з нагоди Ювілейного року Божого милосердя: «Своє запрошення навернутися я із ще більшою інтенсивністю скеровую до тих чоловіків і жінок, які належать до злочинних груп, хоч би які вони були. Заради вашого блага прошу вас змінити життя. Прошу вас в ім’я Сина Божого, який хоч і боровся з гріхом, та ніколи не відкинув грішника. Не впадайте у страхітливу пастку думати, що життя залежить від грошей і що перед ними все стає позбавлене цінності й гідності. Це лиш ілюзія. Ми не заберемо грошей із собою по смерті. Гроші не дадуть нам справжньої радості. Насильство, вжите для здобуття грошей, з яких крапає кров, не зробить людину ні сильною, ні безсмертною. Для всіх, раніше чи пізніше, настане суд Божий, від якого ніхто не зможе втекти… Той самий заклик нехай досягне людей, які підтримують корупцію чи беруть у ній участь. Ця гнила рана суспільства – тяжкий гріх, що волає до неба, оскільки вціляє в самі основи особистого та суспільного життя» (Булла «Misericordiae vultus» («Обличчя милосердя»), 11 квітня 2015 року). Переконані, що, роблячи іспит сумління й аналізуючи свої вчинки, слова й помисли на їх відповідність Божим і церковним заповідям, кожен із нас виявить, крім вищеперелічених, і власні гріховні немочі та пристрасті. Визнаваймо їх щиро у Сповіді та витривало викорінюймо зі свого життя, бо вони стримують наш рух на шляху до Небесного Отця і позбавляють нас радості та щастя Божих дітей. Дорогі в Христі! Великий піст – це слушний час для зміни життя, а Таїнство Сповіді є привілейованим місцем, де ми, християни, зустрічаємо милосердного Бога, щоб позбутися гріховних оков та відновити в собі гідність дітей Божих. Попри п’ять умов доброї Сповіді (іспит сумління, жаль за гріхи, щире і повне визнання гріхів, постанова виправитися і виконання покути), які заохочуємо вас пригадати собі з катехизмової частини в молитовнику, хочемо звернути вашу увагу на кілька елементів, котрі, як сподіваємося, допоможуть вам краще і з більшою користю для душі переживати Таїнство Сповіді. Передусім слід подолати спокусу відкладати покаяння на пізніше. Бо часто трапляється, що ми, хоча знаємо про випадки, коли люди передчасно і несподівано вмирають, хоч відчуваємо докори сумління і чуємо в церкві заклик до навернення, усе ж знаходимо тисячі аргументів, щоб сказати собі й Богові: «Ще не тепер». Таке відтягування дуже небезпечне, бо ставить під загрозу наше вічне спасіння. Добре це розуміють практикуючі християни, які намагаються не лише регулярно приступати до святої Сповіді, а й щоденно моляться про ласку не померти без Святих Таїнств. Окрім цього, до Сповіді слід готуватися молитвою – про здатність бачити свої гріхи, про мудрість для сповідника, про відвагу визнати перед ним наші провини і про смирення прийняти його науку і поради. Важливо зважити й на те, що Сповідь потребує певного часу. Великим ворогом у цьому є поспіх, як з боку священика-сповідника, так і з боку самого каяника. Не дивно, що здійснена в таких обставинах Сповідь не приносить ані належних плодів, ані бажання частіше сповідатися. Нарешті, Сповідь, як і Причастя, має бути регулярною. Бо тривалі перерви притуплюють наше сумління і ослаблюють нашу здатність реагувати на гріхи, дозволяючи малим провинам закоренитися в душі і з часом перерости в згубні пристрасті та звички, які вже буде набагато важче подолати. Дорогі в Христі! Розпочинаємо великопісну мандрівку покаяння і навернення. Ідемо назустріч Воскресінню. Нехай нас не лякає важкість або чисельність наших гріхів, бо Христос своєю смертю та воскресінням подолав усі гріхи і всім прагне подарувати прощення, зцілення і повноту життя. Тож приступаймо всі з довір’ям до престолу благодаті, яким є Святі Таїнства Покаяння і Євхаристії, щоб світло Божого милосердя і Божої любові проганяло з нашого особистого, родинного та суспільного життя темряву гріха й смерті, та щоб ми всі у цьому Пості могли зробити ще один великий крок виходу з дому гріховної неволі назустріч воскресінню – особистому, родинному й народному. Тоді зможемо співати пасхальну пісню, яка стане провісницею нашої остаточної перемоги у воскреслому Христі: «Святкуємо перемогу над смертю, знищення аду, іншого життя вічного початок, і, радіючи, оспівуємо Того, що це вчинив, - єдиного благословеного отців Бога і препрославленого» (Канон Пасхальної утрені). Благословення Господнє на вас! Від імені Синоду Єпископів Києво-Галицького Верховного Архиєпископства + СВЯТОСЛАВ Дано в Києві, при Патріаршому соборі Воскресіння Христового, у день Преподобного і богоносного отця нашого Антонія Великого, 30 січня 2017 року Божого Отцям-душпастирям доручаємо зачитати вірним це Послання після кожної Божественної Літургії в Сиропусну неділю, 26 лютого цього року. Детальніше...

Заклик Синоду Єпископів Києво-Галицького Верховного Архиєпископства до духовенства і вірних УГКЦ та до всіх людей доброї волі про необхідність дотримуватися правил безпеки на дорогах

Дорогі в Христі! Життя є цінним і недоторканним Божим даром, щодо якого людина має виявляти особисту відповідальність як перед Творцем, так і перед іншими людьми – своїми рідними, друзями та всім народом. Ось чому передчасна втрата людського життя, спричинена збройними конфліктами, війнами, зловживанням різними небезпечними для здоров’я речовинами є не лише зведенням нанівець Божих задумів щодо цієї особи, а й непоправною втратою для всього людського роду. В умовах розв’язаної проти України збройної агресії звістки про загиблих воїнів чи мирних жителів природно викликають у наших серцях великий жаль, смуток і жалобу. Але, поряд із жертвами війни, існує інший, для багатьох людей не усвідомлений фронт, який мало не щодня забирає безцінні людські життя осіб різного віку, статі, походження і соціального статусу. Ідеться про криваві жнива, які наш народ збирає на своїх дорогах. Статистика з цього приводу глибоко вражає: лише за минулий 2016 рік на дорогах України в 154 тис. 556 дорожньо-транспортних пригодах загинуло 3 тис. 187 осіб, а інші 32 тис. 79 зазнали тілесних ушкоджень і травм різної важкості! Причиною такого сумного стану речей є не лише незадовільний, часто катастрофічний стан наших доріг, а й недотримання водіями правил дорожнього руху та легковажна поведінка самих пішоходів, зокрема нехтування елементарними правилами власної безпеки на дорогах. Ці трагічні випадки й утрати є для рідних і для всього народу дуже болісними, надто тому, що їх часто можна було б уникнути. Ось чому цим Зверненням прагнемо закликати всіх учасників дорожнього руху дуже відповідально ставитися до правил дорожнього руху та поводитися на дорогах із взаємною увагою, пошаною та ввічливістю. Особливо хочемо наголосити на неприпустимості керування автомобілем у нетверезому стані. Пам’ятаймо, що недотримання правил дорожнього руху є не лише порушенням державного закону, а й нехтуванням Божою заповіддю «Не убий!» Тому за її свідоме та легковажне порушення мусимо перепрошувати Бога в Таїнстві Покаяння. Господь обіцяє нам послати своїх ангелів, щоб стерегли нас на всіх наших дорогах (пор. Пс. 90, 12), проте ми не можемо спокушувати Його (пор. Мт. 4, 7), наражаючи самих себе на небезпеку відвертим нехтуванням Його Заповідей і легковажним ставленням до справедливих людських законів і правил, які дані нам для захисту власного та чужого життя. Окремо звертаємося до відповідальних державних структур і служб виконати свій святий обов’язок перед власним народом і зробити все можливе, щоб радикально покращити стан українських доріг, які мають ставати комфортними та безпечними шляхами для подорожі, а не перетворюватися для багатьох наших співвітчизників на останню і передчасну путь до вічності. На додаток, праця над удосконаленням дорожньої інфраструктури може стати джерелом численних робочих місць і тим самим – реальним внеском у розвитку економіки та піднесення добробуту нашого народу. Утім, жодні економічні та соціальні вигоди не можуть зрівнятися з цінністю одного людського життя, яке ми всі спільними зусиллями можемо і повинні зберігати для Бога, для народу та одне для одного. Нехай Господь, який є Дателем життя, подасть нам усім силу і бажання захищати людське життя всюди і завжди. Нехай на дорогах нашого земного буття нас супроводжують наші ангели-хранителі і святі покровителі подорожуючих! Від імені Синоду Єпископів Києво-Галицького Верховного Архиєпископства УГКЦ † СВЯТОСЛАВ Дано у Києві, при Патріаршому соборі Воскресіння Христового, в день Святих мучеників Єрмола і Стратоніка, 26 січня 2017 року Божого Отцям-душпастирям доручаємо зачитати вірним цей Заклик після кожної Божественної Літургії у Неділю про Митаря і Фарисея, 5 лютого цього року. Детальніше...

Різдвяне послання Блаженнішого Святослава (2017)

Високопреосвященним і Преосвященним Архиєпископам та Митрополитам, боголюбивим єпископам, всечесному духовенству, преподобному монашеству, возлюбленим братам і сестрам, в Україні та на поселеннях у світі сущим І Слово стало тілом, і оселилося між нами, і ми славу Його бачили − славу Єдинородного від Отця, благодаттю та істиною сповненого. Ів. 1, 14 Христос рождається! Славімо Його! Сьогодні наші серця сповнені світлою різдвяною радістю. Предвічний Бог стає людиною, щоб людину навіки поєднати і примирити із Собою. Син Божий стає сином Діви з Назарета, усемогутній Бог робить себе немічною дитиною і дається носити на людських руках. Для нас, християн, це велике і незбагненне Таїнство воплочення Сина Божого є ключем до пізнання природи Господа Бога, Його любові до людського роду та розуміння історії спасіння. Різдво Христове показує нам, ким є Бог і якими повинні бути ми у ставленні до Нього та одне до одного. Споглядаючи на споконвічного Бога, народженого в убогому вертепі, Церква співає: «З лона Отчого зійшов Ти, Чоловіколюбче, і несказанним смиренням прийняв надприродне убозтво. Ти, Господи, зволив поселитися у вертепі і, як дитина, годуєшся грудьми, бувши Творцем і Господом. Тому приведені зорею мудреці приносять Тобі дари, як Володареві створіння, а пастухи й ангели дивуються і кличуть: Слава на висотах Богові, що йде, як людина, на землю родитися» (Неділя перед Різдвом, хвалитні стихири). У народженні між нами свого єдинородного Сина всесильний Творець всього видимого й невидимого відкриває нам правду про найважливіші та найглибші істини ставлення батьків до власної дитини. Він поводиться зі своїм творінням як люблячий Батько, який дбає, щоб Його дитина мала все, що потрібне їй для життя і для зросту до зрілості, на Його Образ і Подобу. А в постаті Пречистої Богородиці Він об’являє нам велич матері, яка ділиться власним тілом, щоб привести дитину на світ, і день та ніч у ніжності й відданості чуває над нею, обдаровуючи її найвищими силами своєї душі, своїм духовним світом, сповненим благодаті Святого Духа. Єдинородний Син Божий, «Бог істинний від Бога істиного», виконуючи волю свого Отця, захотів зачатися і виношуватися дев’ять місяців у материнському лоні та народитися у всій немочі й слабкості людської природи, «вид раба прийнявши» (пор. Фил. 2, 7). Він не просто став людиною, а взяв на себе всю людську вразливість і беззахисність і, ставши немовлям, особисто пережив усі труднощі й небезпеки, пов’язані з людським буттям. У Христі Ісусі Бог назавжди взяв на себе повноту того, що звемо «бути Людиною» − усі виміри людського існування з усією його величчю, але водночас з усією його драматичністю. На основі такого боголюдського досвіду Всевишній знає про те, що мене болить, чому я плачу чи радію. Він знає кожного з нас, тому що аж до кінця світу продовжує жити з людиною і в людині. Він продовжує страждати в кожному людському терпінні, радіє кожною нашою радістю, продовжує вмирати в кожному смертному, продовжує бути переслідуваним і приниженим у кожній особі, яку сучасний світ відкидає і зневажає. Різдво − це народження Бога в мені, воплочення Сина Божого в моїй життєвій історії, у моєму житті, хоч би яким нікчемним чи складним воно мені видавалося. Тож моє життя в будь-якому разі має сенс, бо те, що є моє особисте, навіки стало і Його особистим! Сьогодні Христос-Господь народжується в історії нашого народу і його святої Церкви «задля нас, людей, і нашого ради спасіння». У цю історичну мить, яку ми соборно переживаємо, Він «може спасти повіки тих, які через Нього до Бога приступають, бо Він завжди живий, щоб за них заступатися», як читаємо в Посланні до євреїв (7, 25). Але як колись у Вифлеємі Ісус потребував Марії та Йосифа, щоб внесли Його у світ людини, так сьогодні Він потребує нас, християн третього тисячоліття, аби ми своєю вірою впровадили Його у наш світ, сучасну історію і культуру. Навіть більше, мусимо ввести Христа, сьогодні рожденного задля нашого спасіння, в усі закутки особистого, сімейного і суспільного життя. Бог хоче туди ввійти і бути там особисто присутнім, однак поважає нашу волю і чекає на нашу відкритість до Нього. Тож від нас залежить – впустити Ісуса Христа до себе або зачинити перед Ним двері, як це було із заїздами у Вифлеємі. Де Бога приймають – усе оживає і відновлюється. Хто відкриває Йому своє серце, отримує надію, новий сенс власного існування сьогодні і в майбутньому. І навпаки, де Його викидають чи не пускають – усе завмирає, піддається тлінню, занепадові й корупції. Там людина перебуває під владою смерті, під впливом фальшивих божків, насильства й брехні та, врешті, втрачає сенс власного життя, надію на завтра, бо все вмирає на її очах вже сьогодні. Тому святкуймо Різдво Христове, впускаючи Спасителя, що народжується, у все, що є нашим сокровенним. Огортаймо Його пелюшками нашого особистого, сімейного та суспільного життя. Зігріваймо Його нашою живою вірою. Відважно прямуймо за Ним нашою надією, як мудреці за різдвяною зорею. Хай наше сьогодення буде освітлене ніжною любов’ю, яку виливає на нас Божественне Дитя. В особистому житті бережімо себе від гріха та чинімо добро. Стараймося, щоб наші думки та життєві рішення були сповнені Богом. Живімо так, щоб усі наші ближні побачили, що ми діти Божі, бо йдемо за Його Словом і Його Заповідями. У складних життєвих обставинах не забуваймо, що Господь Бог нас любить своєю безмежною любов’ю, яка більша за наші промахи і невдачі, сильніша за наші гріхи та провини. Наш Творець хоче, щоб ми повсякчас були здатні цю Його любов вносити в життя інших – втілювали її в наших стосунках і вчинках. Різдво Христове – це не тільки історична подія «у дні Ірода, царя юдейського» (Лк. 1, 5). Різдво Христове – це духовна подія безнастанної Божої присутності, яка втілюється в кожну мить і на кожному місці, яка здійснюється для мене і в мені. У нашому сімейному житті стараймося в усьому жити в любові й злагоді. Батьки, пам’ятайте, що найчастіше діти творять образ Бога на основі вашої поведінки, вашої любові одне до одного, вашої самопожертви, щедрості й життєвої радості. Виховуйте їх до щирої молитви насамперед власним прикладом. У всьому пам’ятайте, що ваші діти доручені вам самим Творцем і Небесним Батьком, щоб ви їх зростили в любові до Нього і на Його славу. Саме в ці святочні дні творіть для своїх дітей прекрасні спомини Різдвяних свят, щоб вони могли відчути радість християнського життя, яка дає можливість долати всі труднощі й негаразди. У нашому суспільному житті, особливо серед нинішніх економічних, політичних та воєнних викликів, пам’ятаймо, що з нами – Бог! Ми не самотні серед болю, страждань і крові в цій війні. У своєму Різдві Господь воплочується і сьогодні, у той історичний момент, в якому нам доводиться жити і вмирати, будувати і відроджувати, захищати нашу Батьківщину від ворога і лікувати рани минувшини та сьогодення. Це до нас у день Різдва Христового звертається ап. Павло із закликом до святості життя: «…щоб Христос вірою оселивсь у серцях ваших, а закорінені й утверджені у любові – ви спромоглися зрозуміти з усіма святими, яка її ширина, довжина, висота і глибина, і спізнати оту любов Христову, що перевищує всяке уявлення, і таким чином сповнились усякою Божою повнотою» (Еф. 3, 17–19). Ми, як християни, покликані сьогодні, подібно до євангельських пастушків, що першими прийняли звістку про народження Спасителя, нести її у світ і ділитися нею з ближнім. Виконуючи це різдвяне завдання, наповнюймо наші оселі, храми та всю нашу землю співом прабатьківської коляди. Нехай колядує сьогодні вся Україні і всі усюди, де б’ється українське серце! Нехай радість нинішнього празника сповнює нас надією на перемогу, не нашу, а Христову, який єдиний зможе об’єднати те, що видається нам сьогодні безнадійно роз’єднаним, як в Україні, так і в широкому світі. Принесімо новонародженого Спасителя в наших колядках до кожного, хто сьогодні сумує чи почувається самотнім. Поділімося нашою радістю та Святою вечерею з тими, хто спраглий і голодний справедливості та людської уваги. Завітаймо до тих, хто ув’язнений, перебуває на чужині чи в дорозі. Принесімо небесне світло Різдва до поранених і стражденних. Згадаймо в молитвах про полонених, хто зазнає знущань і волає до Бога про світло надії під обстрілами на так званій лінії розмежування, на окупованих територіях на Сході України та в Криму. Думками і молитвою єднаймося з нашими воїнами, які відважно захищають наше Різдво. Не забуваймо і про тих, хто з нетерпінням чекає на їх щасливе повернення додому. Хоч би де ви були, дорогі браття і сестри, від наймолодшого до найстаршого, чи в Україні, чи на поселеннях, зі щирого серця бажаю кожному з вас смачної куті, веселих свят Різдва Христового та щасливого і благословенного нового року! Христос рождається! Славімо Його! † СВЯТОСЛАВ Дано в Києві, при Патріаршому соборі Воскресіння Христового, у день Святого всехвального апостола Андрія Первозванного, 13 грудня 2016 року Божого Детальніше...

Послання Синоду Єпископів Києво-Галицького Верховного Архиєпископства УГКЦ стосовно небезпеки гендерної ідеології

Дорогі у Христі! Вступ 1. У ХХ ст. український народ потерпів від безбожного радянського режиму, який намагався силою відірвати людей від коріння віри і накинути їм атеїстичний світогляд, видаючи його за єдиний «науковий», що заперечував свободу совісті людської особи та позбавляв її права на вільне сповідування своїх релігійних переконань. На початку ХХІ ст. світ постає перед схожими викликами, які, однак, не супроводжуються відкритим і кривавим переслідуванням, а послуговуються прихованими ідеологічними засобами нищення християнської віри і моралі та загальнолюдських цінностей. Деякі з таких викликів стосуються сфери людської статевості та сімейного життя і не є новими для України: вони, радше, по-новому акцентовані чи представлені суспільній свідомості. Інші ж – цілком нові і навіть далекі від українського контексту, проте певні сили намагаються їх нам штучно нав’язати. 2. Зокрема, значну загрозу сьогодні несуть теорії гендеру (від англійського gender – «рід», «тип», «стать»), які намагаються зруйнувати сприйняття людської статевості як Божого дару, що природно пов’язаний із біологічною відмінністю між чоловіком і жінкою; а також впроваджують небезпечний лад людського співжиття та підважують основи міжособистісного спілкування. Поняття людської гідності та свободи зазнають широких маніпуляцій, правдиве значення цих важливих моральних категорій підмінюється та викривляється. Усі ці намагання реалізуються дуже активно, систематично та продумано, з використанням політичної кон’юнктури та популістських гасел. Водночас справжня суть і мета залишаються прихованими від широкого загалу. Унаслідок цього українське суспільство, чутливе до утвердження власної гідності і свободи, наражається на небезпеку необдумано прийняти за істину сумнівні атеїстичні теорії, які обґрунтовуються намаганнями ствердити гідність людини, досягнути рівноправ’я між людьми, оборонити право людини на свободу тощо. 3.    За таких обставин цим Посланням Церква-мати прагне перестерегти своїх вірних і всіх людей доброї волі перед загрозами, які приховує в собі гендерна ідеологія та інші подібні світоглядні системи, і нагадати про традиційні біблійні, християнські та загальнолюдські цінності, на котрих мають базуватися міжлюдські стосунки та спосіб організації суспільного життя.  I. Гідність людини в Божому задумі 4. Уся історія спасіння свідчить про неймовірну любов Бога до людини. Уже з перших сторінок Священного Писання дізнаємося про надзвичайну велич людини. Церковна традиція зазначає, що створенню людини передує Божественна «нарада», тоді як усе інше постало лише одним словом Бога: «Тож сказав Бог: "Сотворімо людину на наш образ і на нашу подобу"» (Бут. 1, 26). Особливої уваги варті словосполучення «на наш образ і на нашу подобу». На цьому базується концепція людської гідності, яка в Новому Завіті підкреслюється воплоченням Сина Божого в людську природу. Божий образ – це невід’ємна природна гідність і духовна краса кожної людини від моменту її зачаття і до природної смерті. Це спільна риса всіх людей, яка відображає їхню рівність і нескінченну цінність. 5. Образ Божий є основою не лише особової неповторності людини, а й людської спільноти: «Сказав Бог: "Сотворімо людину на наш образ і на нашу подобу" […] І сотворив Бог людину на свій образ; на Божий образ сотворив її; чоловіком і жінкою сотворив їх» (Бут. 1, 26-27). Тож «спільнота Осіб Пресвятої Тройці є первообразом людської спільноти»[1]. Папа Франциск, коментуючи вищевказаний стих Священного Писання, стверджує, що «подружжя є найгарнішим Божим творінням», бо «чоловік і жінка, які стають одним тілом, є образом Божим»[2]. «Людина є особою, однаково чи то чоловік, чи жінка, бо обоє створені на образ і подобу особового Бога. Кожна з обох статей із рівною гідністю, хоча різним способом, є образом сили і ніжної любові Бога»[3]. Катехизм УГКЦ «Христос – наша Пасха», осмислюючи біблійну оповідь про створення чоловіка і жінки, навчає: «Образ Пресвятої Тройці у людській спільноті – це природна єдність людської спільноти, що існує в сопричасті любові Адама і Єви. Доповнюючи одне одного фізично, психологічно і духовно, Адам і Єва є різними й водночас рівними особами. Святе Письмо описує рівність і відмінність між чоловіком і жінкою, які творять первинну спільноту, у чудовому образі творення Єви з «ребра Адама» (пор. Бут. 2, 21). Адам визнає Єву «своєю»: «Це справді кість від моїх костей і тіло від мого тіла. Вона зватиметься жінкою» (Бут. 2, 23). Адам сприймає Єву як рівну йому особу та водночас як подругу життя (пор. Бут. 2, 24)»[4]. Церква вчить, що «створені на образ єдиного Бога, наділені такою самою розумною душею, усі люди мають ту саму природу і те саме походження. Відкуплені жертвою Христа, вони всі покликані брати участь у тому самому Божому блаженстві; отже, усі мають рівну гідність»[5]. 6. Статевість, як даний під час сотворення Божий дар бути чоловіком або жінкою (див. Бут. 1, 27), інтегрально охоплює всі природні виміри існування людської особи: тіло, душу та дух. Особа покликана прийняти виражений у її статі Божий задум щодо себе – оскільки стать не залежить від людського вибору – та втілити його у своєму житті. Статевість можна збагнути тільки у світлі християнського розуміння любові як покликання до сопричастя людей та самодаруванні однієї особи іншій. «У подружньому житті чоловік і жінка відкриваються до Бога через взаємну любов, яка стає основою їхнього нерозривного єднання, вірності та плідності. У богопосвяченому дівственному житті статевість переображується у Святому Дусі, щоб у любові служити Богові та ближньому ради Царства Небесного (див. Мт. 19, 12). Будь-яке егоїстичне використання іншої особи як засобу для отримання статевої насолоди суперечить Божому дару любові, спотворює суть статевості та глибоко ранить особу»[6]. 7. Людині Бог підпорядковує землю та все, що її наповнює (пор. Бут. 1, 26. 28). Тому людина – найвеличніше Боже творіння, яке має особливе покликання і місію у світі[7]. Псалмоспівець так описує велич і гідність людини: «Коли на небеса спогляну, твір твоїх пальців, на місяць та на зорі, що створив єси, то що той чоловік, що згадуєш про нього, або людська істота, що про неї дбаєш. Мало чим зменшив єси його від ангелів, славою й честю увінчав його. Поставив його володарем над творами рук твоїх, усе підбив йому під ноги…” (пор. Пс. 8, 4−9). А св. Іван Дамаскин, Отець Церкви, наголошує, що Бог сотворив людину наче «світ, малий у великому, другого ангела […] царя над тим, що на землі, підвладного Царю Всевишньому, земне і небесне єство, часове і безсмертне, видиме і мисленне, проміжне між величчям і малістю, водночас дух і плоть […] яке внаслідок свого тяготіння до Бога стає богом; але стає богом у розумінні участі в Божественному світлі, а не тому, що переходить в Божественну сутність»[8]. 8. У Божому задумі людина, сотворена на образ Божий, призначена для вічного сопричастя з Творцем. Як каже Григорій Ніський, «метою доброчесного життя є уподібнення Богові»[9]. За Господньою благодаттю людина досягає вершини своїх можливостей у подібності до Бога – «обожествленні»[10]. Апостол Павло так описує перспективи і мету людського зростання: «…аж поки ми всі не дійдемо до єдности у вірі й до повного спізнання Божого Сина, до звершености мужа, до міри повного зросту повноти Христа» (Еф. 4, 13). Кожна людська особа у своєму зростанні до повноти подоби Божої є абсолютно унікальною і неповторною особистістю. Ця неповторність чиниться благодаттю Духа Святого, який обдаровує кожного з нас особливими особистими дарами, талантами, хистами та вдачею. Тож рівність усіх людей у своїй гідності водночас нерозривно пов’язана з унікальністю кожної людської особи. 9. Однією з рис, притаманних Божому образові в людині, є свобідна воля, завдяки якій вона може вільно вибирати добро, проте є здатною також вибирати інший шлях: «Найглибший вимір людської свободи полягає в тому, щоб добровільно обрати Бога й бути з Ним – це є добро; у тій же своїй свободі людина може й відкинути спілкування з Богом – це є зло»[11]. «Диявол у раю манив Адама марною надією на обожествлення, пропонуючи йому вбачати мірило добра не в Богові, а в самому собі… Обман лукавого полягає у твердженні, що Бог своєю заповіддю обманює людину, ущемляє її свободу»[12]. Із біблійної розповіді про гріхопадіння прародичів робимо висновок, що гріховний вибір має важкі наслідки для людини – втрата раю як стану блаженного спілкування і життя з Богом та іншими сотворіннями (пор. Бут. 3, 4–14). Гріх прародичів також затьмарив істину про людську особу як образ Божий. Відтоді і людська природа затьмарена гріхом. Зумовлене гріхом зіпсуття триває в історії, проявляючись у різноманітних зловживаннях у сфері статевості. 10. Однак Бог настільки возлюбив людину, що не відкинув її, не відняв від неї високого покликання навіть після гріхопадіння, а постійно шукає її: «Адаме, де ти?» (пор. Бут. 3, 9). Через гріхопадіння припиняється рух людини до Бога, однак Бог не зупиняє свого руху до людини. Свідченням цього є історія спасіння, відображена у Старому Завіті. Безпосереднє ж відновлення цього руху звершилося в Новому Завіті через Христа, який «віддав себе взамін смерті, що в собі держала нас, запроданих гріхові. І, зійшовши через хрест до аду, щоб наповнити собою все, Він усунув болі смертні, й воскрес у третій день, і простелив шлях усякій плоті воскресінням з мертвих»[13]. 11. Таким чином, гідність і цінність людини полягає в правді про її створення «на образ і подобу Божу», у її вищості над усім творінням та в божественному покликанні до осягнення святості. Божа подоба, на яку створена людина, вказує на динамічність її покликання. Гідність людини вимагає, щоб вона діяла не під впливом інстинктивних поштовхів чи зовнішнього примусу, а згідно зі свідомим і вільним вибором та зрілим особистим переконанням. Цього людина досягає, коли, звільнившись із неволі пристрастей, прямує до своєї мети, вільно вибираючи добро та вживаючи відповідних до цього засобів[14]. II. Поняття гендеру 12. Людська статевість – це, як вже було сказано, природний Божий дар і саме в ній відкривається радість бути співтворцем. Однак сфера статевості й подружжя, що є дуже вразливою, сьогодні належить до таких аспектів людського існування, якими найбільше маніпулюють. Постійна спокуса порушити Божі установи в цій сфері є одним із наслідків гріхопадіння прародичів (див. Бут. 3). Людина зловживає можливістю свобідного вибору, коли намагається  «звільнитися» від традиційних цінностей у сфері статевості та подружнього життя, хибно трактуючи їх як певні архаїзми та перешкоди до рівності, гідності й свободи. Такою перешкодою дехто вважає біологічну стать, сприймаючи статеву відмінність як причину суспільного приниження та порушення прав, передумовою статевого насильства в сім’ї та поза нею (з боку чоловіків стосовно жінок). Натомість слід пам’ятати, що причиною цих та інших подібних суспільних проблем є не сама статевість, а її викривлене сприйняття і розуміння. 13. Упродовж тисячоліть людство визнавало існування двох статей на основі біологічних критеріїв − чоловічої та жіночої. Останнім часом значного поширення і впливу набули світоглядні системи, які суперечать християнській вірі, об’єктивній науковій дійсності і природному законові – гендерні теорії. Їх основою є розрізнення між біологічною статтю, даною людині від зачаття, та гендером – певним особистим вибором сексуальної поведінки. Внаслідок цього статева приналежність більше не вважається даром Божим, а декларується предметом особистого вибору людини. Вона «перестає усвідомлюватися як глибинне покликання особи до вічної любові, а вважається наче тимчасовою грою»[15]. Тоді як статева ідентичність базується на біологічній психофізичній дійсності, гендерна відмовляється від бінарності (чоловік або жінка) на користь широкої та довільної гами самоідентифікації. Ожте, стать – природне явище, а гендер – дійсність психічного самосприйняття, часто зумовлена суспільним впливом. Гендерна ідеологія наполягає, що людина може вільно обирати і втілювати в життя свою сексуальну ідентичність незалежно від біологічної статі. Таке відокремлення та протиставлення статі та гендеру є небезпечним, бо спотворює традиційні устої суспільства, основані на Божому і природному законі. 14. Поняття гендеру постійно змінюється і трансформується. Якщо первинно його «конструювали» на противагу до біологічної статі, вказуючи, що особа може вибирати гендерну (суспільну) роль чоловіка або жінки незалежно від фізіологічного буття чоловіком чи жінкою, то тепер стверджується, що не лише біологічна стать не має впливу на вибір суспільної ролі, а й сама суспільна роль чоловіка чи жінки не є необхідною. Оскільки гендер цілковито відокремлений від бінарної біологічної статі, то він може визначатися будь-якими відмінностями в поведінці, біологічними ознаками, психологічними особливостями, статевими потягами тощо. Людська особа тут розуміється як своєрідна «безтілесна свобода», яка є творцем самої себе і моделює власну ідентичність, зокрема тілесність у її статевому вимірі, як інструмент для отримання максимальної насолоди з найменшою відповідальністю. 15. З цієї «теорії» випливає, що кожна людина може мати гендер, визначений унікальною комбінацією характеристик, що їх особа сама собі довільно надає. Гендер нібито можна вибирати. Тому існує імовірність вибрати такий, який збігатиметься з біологічною статтю. Але можна вибрати й відмінний. Людині пропонується не обмежуватися своєю біологічною статтю чоловіка або жінки чи навіть суспільною роллю чоловіка або жінки, а натомість обирати свій гендер і гендерну роль серед множини можливостей (різні гендерні ідеологи називають від кількох до десятків таких ролей − наприклад, гетеросексуальну, гомосексуальну, транссексуальну, андрогінальну, бігендерну, агендерну тощо). Тож є визначальним не буття кимось, а діяння в ролі когось. Окрім того, гендер проголошується не статичною, а динамічною дійсністю, тобто впродовж життя його можна багаторазово змінювати. Наслідком такого хибного способу мислення є висновок про те, що нібито можна вільно вибирати спосіб статевого життя. 16. Особливе занепокоєння викликає те, що гендерні ідеології є не просто віртуальними світоглядними системами − вони агресивно нав’язуються суспільній думці, поступово запроваджуються в законодавство та дедалі більше насильно визначають різні сфери людського життя, особливо освітньо-виховну. «Якщо б ці ідеї циркулювали лише в теорії, то це б не виходило за межі права на приватну думку та можливості існування різних філософських поглядів. Небезпека полягає в тому, що таку антилюдську теорію намагаються перетворити на панівний світогляд і втілити на практиці, іноді нав’язуючи її за допомогою міжнародних засобів тиску на світову спільноту»[16]. Папа Франциск констатує, що «сьогодні ведеться світова війна, щоб знищити подружжя», називаючи теорії гендеру «руйнівною ідеологічною колонізацією»[17]. Те, що донедавна вважалося статевими відхиленнями, сьогодні проголошується теоретиками гендеру не просто як нормальність, а як правило життя, якого слід дотримуватися під страхом насмішок, осуду чи навіть покарання. 17. Тому на сучасному етапі свого розвитку гендерна теорія набуває ознак тоталітарної ідеології і є подібною до тих утопічних ідеологій, які у XX ст. не тільки обіцяли створення раю на землі за умови побудови нібито справжньої рівності між людьми, а й намагалися насильно запровадити власний спосіб мислення, викорінюючи будь-яку альтернативну точку зору. З трагічної історії ХХ ст. відомо, на що перетворюються такі ідеології, які обіцяють «щастя всього людства».  III. Руйнівні наслідки гендерної ідеології 18. Теорії гендеру передбачають повне заперечення природи людини та природного морального закону, внаслідок чого неухильно руйнується поняття людської ідентичності. Папа Венедикт XVI стверджує: «Те, що часто виражається і розуміється під терміном «гендер», призводить урешті до самовизволення людини від сотвореного світу і від Творця. Людина хоче сама себе творити і завжди та лише сама хоче розпоряджатися всім, що її стосується. Але таким чином вона живе всупереч істині, всупереч Духові-Творцеві»[18]. Підтримуючи теорію гендеру, людина відкидає ідею, що стать є їй дарованою від Бога, піддає сумніву те, що Бог сотворив людину чоловіком і жінкою (пор. Бут. 1, 27). 19. Гендерні теорії заперечують існування сотворених чоловіка і жінки, стверджуючи, що є лише людина із здатністю до самотворення (самоперетворення) на чоловіка, жінку чи якесь інше буття. Тому вже не Бог, а сама людина проголошується творителем чоловіка, жінки чи якогось іншого буття. Формально проголошуючи прагнення до рівності, гендерні світоглядні системи насправді стремлять до однаковості. При цьому слід згадати, що не можна плутати рівність із однаковістю. Саме різність є основою рівності, тоді як однаковість є основою для затирання та уніфікації неповторних і притаманних статям природних рис і прикмет. Заперечення біологічної статі розмиває поняття людськості, яка виражається в чоловічості чи жіночості, а статева відмінність дає нагоду будувати справжню суспільну рівність. Не можна бути просто людиною – людина завжди є або чоловіком, або жінкою. 20. Гендерні ідеології, заперечуючи існування об’єктивної людської природи, взаємодоповнюваності чоловіка та жінки, цінності подружжя, насправді заперечують існування самого Творця і перекреслюють правду про людину як Його образ. У таких ідеологіях немає місця для Бога, а отже, немає місця і для самої людини в її неповторності й гідності, бо саме на зв’язку із Творцем ґрунтується унікальність людини. Біблійне вчення про людину, сотворену Богом, підкреслює велич та гідність її походження і покликання – від Бога і для вічного життя з Ним у святості (обожествлення), а гендерне вчення про людину вказує на низькість її походження і призначення – із самої себе і для тимчасового життя з метою власного задоволення. Тому зі сміливістю можна сказати, що теорії гендеру є руйнівними і антилюдськими. 21. Окрім того, що ідеологія гендеру явно суперечить вченню Святого Письма,  християнській антропології, вона ще й не відповідає об’єктивним науковим даним, спираючись на суб’єктивні гіпотези та псевдонаукові твердження зацікавлених сторін. Неупереджені науковці констатують, що гендерні ідеологи ігнорують результати наукових досліджень, медицини, психології, антропології, біоетики, які доводять, що відмінність між чоловіком та жінкою зумовлена відмінністю структури мозку, гормонального балансу,  психологічної природи… 22. Гендерна ідеологія заперечує найочевиднішу антропологічну дійсність: люди народжуються чоловіками і жінками, а взаємодоповнюваність природних дарів двох статей є надзвичайним багатством для всього людства, що дарує надію на прогрес. Пропагувати розпливчасті та невизначені ідеї «гендерної ідентичності» означає творити небезпечну психологічну нестабільність, що вводить в абсурдний конфлікт статевість тілесну і психологічну, яка природно випливає з тілесної. 23. Гендерні теорії руйнують поняття сім’ї як спільноти чоловіка і жінки, в якій народжуються та виховуються діти. Адепти цієї теорії вважають традиційну сім’ю, побудовану на Божому і природному законі, який виражає гідність людської особи і становить фундамент її основних прав та обов’язків[19], лише як одну з можливих форм сім’ї. А рівноцінними традиційній сім’ї вони пропонують називати союзи осіб з різноманітним поєднання гендерів, в яких бути батьком чи матір’ю означає просто виконувати певну роль. 24. Гендерна ідеологія пропагує численні форми статевої ідентифікації та поведінки, які зовсім не відповідають природі людини. Тому теорії гендеру провадять до розбещеності та подальшої деморалізації суспільного життя. Така ситуація загрожує розчаруванням, озлобленням та самознищенням людського роду, адже підважуються його природні основи та принципи. IV. Проголошення Христової істини в контексті експансії гендерної ідеології 25. Українське суспільство на загал не обізнане в питаннях теорій гендеру, а це сприяє процесу тихого і підступного нав’язування йому гендерної ідеології. Справді, пропаганда та поширення цієї ідеології приховано ведеться на різних рівнях – законотворчому, інформаційному, освітньо-виховному… При цьому свідомо замовчуються незаперечні факти про шкоду гендерної ідеології для психічного та фізичного здоров’я, зокрема дітей і молоді, не кажемо вже про підкопування самих основ людського, родинного та сімейного життя, що несе зі собою такі теорії. 26. За таких обставин Церква закликає глибоко та виважено оцінювати виклики у сфері статевості та подружнього життя, не піддаватися суспільному тиску в цих важливих питаннях, відстоювати людську гідність та свободу. Прагнемо нагадати істину про гідність кожної людської особи незалежно від статі, раси, етнічної приналежності, віку, здоров’я тощо, яку Христова Церква впродовж століть постійно і послідовно проголошує. Християни покликані донести до сучасного світу правду про гідність людини, сотвореної на образ і подобу Божу, про гідність подружжя як союзу любові між чоловіком і жінкою, про гідність чоловіка і жінки в їх взаємодоповненні. Слід поглиблювати свої знання Священного Писання та Передання, щоб самому зростати у вірі та щоб уміти аргументувати християнську позицію в секулярному середовищі. Християнин не може дозволити собі жити подвійним життям, а має послідовно і витривало наслідувати Христа, втілюючи у своєму щоденному житті Божу науку і Божі закони, які є єдиним джерелом справжнього людського щастя, справжньої гідності і свободи. Каже-бо апостол Павло: «Бо Син Божий, Ісус Христос, що його ми вам проповідували… не був "так" і "ні"; у ньому лише "так" було» (2 Кор. 1, 19-20). Не можемо в одних випадках покладатися на Бога, а в інших – нехтувати Його заповідями і настановами. Ми покликані свідчити Христа в усіх вимірах свого буття. Це стосується приватного простору, сімейного життя, професійної діяльності, публічної сфери, політичної активності тощо. 27. Усі люди доброї волі повинні об’єднати свої зусилля задля захисту гідності кожної людини, задля утвердження природних і Богом даних людині прикмет і свобод, а також задля всебічної охорони й розвитку сімейної і родинної спільноти на фундаменті Божого Об’явлення, яке є справжнім гарантом розвитку та достойного майбуття людського суспільства. «Кожному – і чоловікові, і жінці – слід визнати і прийняти свою сексуальну тотожність. Фізична, моральна і духовна відмінність і взаємодоповнювання спрямовані на добро подружжя та процвітання родинного життя. Гармонія подружньої пари і суспільства залежить частково від того, як чоловік і жінка вводять у життя своє взаємодоповнювання, свої взаємні потреби й підтримку»[20]. Водночас слід проявити велику чуйність і відповідальність, щоб не допускати поширення згубних теорій, які є новітніми ідеологічними формами поневолення і руйнації людини, сім’ї та суспільства в цілому. 28. Необхідно вникати в суть кожної речі, пізнавати справжню мету певних пропозицій чи закликів, не даючи обдурити себе тим, що представляється під гаслами примарної гідності й свободи чи проголошується як «необхідні кроки» для реалізації певного геополітичного курсу держави. Маємо пам’ятати, що «держава не може здійснювати своїх функцій, порушуючи гідність особи та суспільні моральні принципи»[21]. Людина не може зрадити свого покликання і знищити людську гідність заради сумнівних суспільних чи політичних проектів, навіть якщо ці проекти подаються як ознака «прогресу» і «модерності». Катехизм УКГЦ «Христос – наша Пасха» навчає, що «відповідність Господньому законові є критерієм законності державної влади. Коли державна влада втрачає законність через невідповідність Господньому законові, народ має право відмовитися від послуху владі та чинити спротив. Християнин зобов’язаний дотримуватися Божого закону навіть у складних обставинах: "Слухатися слід більше Бога, ніж людей!" (Ді. 5, 29)»[22]. Закінчення 29. Господь кличе людину до спасіння і повноти щастя, даючи свої Заповіді як дороговказ на нашому земному шляху. Закликаємо вірних УГКЦ і всіх людей доброї волі цінувати і оберігати людську гідність перед лицем новітніх ідеологічних викликів та загроз. До цього покликаний кожен із нас, хоч би яке становище в суспільстві ми посідали. Тому: · нагадуємо, що «усі люди повинні відзначатися чеснотою чистоти відповідно до різних станів свого життя: одні, обіцяючи Богові дівицтво або безженність… інші – живучи згідно із загальним моральним законом як сімейні або неодружені»[23], а тому слід належно і відповідально готуватися до вибору життєвого стану, спираючись на тверду основу віри, моралі та Божого і природного закону; · батьків заохочуємо вести добре християнське життя, яке буде прикладом для їхніх дітей; просимо дбати про християнське виховання наступних поколінь, не лише шляхом передавання основ віри, а й всіляким заохоченням до життя в Христі та пересторогою перед небезпеками хибної реалізації свого свобідного вибору. Батьки «покликані бути лагідними і второпними провідниками на дорозі відкриття дитиною Божого дару статевості в ній, розкриваючи його зміст і значення відповідно до віку, потреб і глибини питань, які непокоять дитину»[24]; · працівників медичної сфери закликаємо, пам’ятаючи, що «найосновнішим пунктом лікарської присяги є служити життю людини від моменту її зачаття і стояти на сторожі її здоров’я»[25], сприяти поширенню культури життя, зокрема обороняти життя ненароджених дітей та осіб похилого віку чи невиліковно хворих; · усіх, а зокрема працівників інформаційного простору та освітньо-виховної сфери, просимо захищати і поширювати традиційні моральні цінності у сфері статевості та сім’ї, пам’ятаючи, що «ніщо не може виправдати використання неправдивої інформації для маніпулювання громадською думкою через засоби масової інформації»[26]; · усіх відповідальних за формування навчальних програм просимо укладати їх на основі природного та Божого закону, у пошані до правди, якостей серця і до моральної та духовної гідності людини[27], уникаючи будь-якої пропаганди проти статевої чистоти, подружньої вірності, справжньої ідентичності людської особи; · науковців закликаємо пам’ятати, що наука і техніка мають визнавати основні критерії моральності та перебувати «на службі людини, її невіддільних прав, правдивого і повного добра, відповідно до наміру і волі Бога»[28], а також заохочуємо їх за допомогою доступних засобів демонструвати правду про гендерну та інші деструктивні ідеології і вказувати на важливість дотримування традиційних морально-етичних устоїв; · душпастирям нагадуємо про святий обов’язок дбати про духовний стан сім’ї і родини - спільноти любові й «домашньої Церкви» (див. Рим. 16, 5;1 Кор. 16, 19; Кол. 4, 15; Фил. 1, 2; Еф. 5, 19; Кол. 3, 16; 1 Тим. 2, 8), яка є «першою клітиною християнської спільноти» та «школою суспільної солідарності»[29] і на якій будується здорове суспільство. Також заохочуємо супроводжувати сім’ї на всіх етапах їх буття, починаючи від підготовки до подружнього життя, через супровід молодих подружжів, старанну катехизацію родин та особливу опіку над сім’ями, які переживають певні труднощі чи кризи. Крім того, просимо душпастирів, зберігаючи вчення Церкви та дотримуючись високого рівня духовної і психологічної зрілості, звернути увагу на пасторальну роботу з особами, які мають проблеми із визначенням власної статевої ідентичності[30]; · усіх людей доброї волі, а особливо державних діячів та законотворців, закликаємо чувати над тим, щоб у законодавство України не впроваджувалися непевні й неперевірені концепції людської ідентичності чи сім’ї та принципи гендерного виховання, пам’ятаючи, що «керівна влада має за мету служити спільному благу, зберігати й боронити природну та істинну свободу громадян, сімей і громадських організацій»[31]. Законодавство тільки тоді буде твердим і непорушним, коли основуватиметься не на тимчасових сумнівних теоріях, а на природному законі, потвердженому Божественним Одкровенням. 30. Запрошуємо всіх до молитви за те, щоб Бог допоміг усім нам жити згідно з Його Заповідями, довіряючи Його промислу та не піддаючись спокусам спротиву Його волі. Господь, сотворивши людину «чоловіком і жінкою», поглянув на них і сказав, що це дуже добрим (Бут. 1, 27. 31). Нехай же Він огорне своїм люблячим і життєдайним поглядом кожну людину, родину і сім’ю, нехай утвердить нас усіх у своїй правді й любові та нехай зішле на всіх своє прещедре Вітцівське благословення! Від імені Синоду Єпископів Києво-Галицького Верховного Архиєпископства УГКЦ   † СВЯТОСЛАВ Дано в Києві, при Патріаршому соборі Воскресіння Христового, у день Святих мучеників Платона та Романа, 1 грудня 2016 року Божого [1] Катехизм УГКЦ «Христос – наша Пасха», п. 132. [2] Indifesa delmatrimonio. L’appello durantela visita alla chiesa dell’Assunta a Tbilisi // L’Osservatore Romano 3-4 ottobre 2016, c. 6. [3]Катехизм Католицької Церкви, п. 2334-2335: пор. FC 22; пор. Душпастирська конституція ІІ Ватиканського Собору про Церкву в сучасному світі «Gaudium et spes», 49; Апостольське звернення Івана Павла II про завдання християнської сім’ї в сучасному світі «Familiaris consortio», 22; Апостольське послання Івана Павла ІІ про гідність жінки «Mulieris dignitatem», 6. [4] Катехизм УГКЦ «Христос – наша Пасха»,  п. 133-134. [5] Катехизм Католицької Церкви, п. 1934. [6] Катехизм УГКЦ «Христос – наша Пасха», п. 862–863. [7] Пор. там само, п. 118–120. [8] Св. Іван Дамаскин, Точний виклад православної віри, книга друга, глава XII: Про людину. [9] Григорій Ніський, Про блаженства, 1 // PG 44, 1199 C. [10] Пор. Катехизм УГКЦ «Христос – наша Пасха», п. 124, 127. [11] Там само, п. 137. [12]Там само, п. 145-146. [13]Анафора Літургії святого Василія Великого. [14] Пор. Душпастирська конституція ІІ Ватиканського Собору про Церкву в сучасному світі «Gaudium et spes», 17. [15]Спільна Декларація католицьких єпископів України з приводу небезпеки нового ідеологічного поневолення нашого народу (25 листопада 2015 року). [16]Спільна Декларація католицьких єпископів України з приводу небезпеки нового ідеологічного поневолення нашого народу (25 листопада 2015 року). [17]Пор. Indifesa delmatrimonio. L’appello durantela visita alla chiesa dell’Assunta a Tbilisi // L’Osservatore Romano 3-4.10.2016, c. 6. [18]Промова Венедикта XVI до Римської курії з нагоди різдвяних вітань (22.12.2008), п.1 // http://w2.vatican.va/content/benedict-xvi/it/speeches/2008/december/documents/hf_ben-xvi_spe_20081222_curia-romana.html . [19] Пор. Катехизм Католицької Церкви, п. 1978-1979. [20] Там само, п. 2333. [21] Катехизм УГКЦ «Христос – наша Пасха», п. 959. [22] Там само,  п. 960. [23] Декларація Конгрегації у справах віровчення стосовно окремих питань сексуальної етики Personahumana (29.12.1975), п. 11. [24] Катехизм УГКЦ «Христос – наша Пасха», п. 865. [25]Богословський відділ Патріаршої курії УГКЦ. Захистімо зачате життя: Богословські, морально-етичні та душпастирські засади моральної оцінки проблеми знищення ненароджених дітей, п. 71 (Київ, 2012). [26]Катехизм Католицької Церкви, п. 2498. [27] Пор. там само, п. 2526. [28] Пор. Катехизм Католицької Церкви, п. 2294. [29] Пор. Катехизм УГКЦ «Христос – наша Пасха»,  п. 656. [30] Пор. Лист Конгрегації у справах віровчення до єпископів Католицької Церкви про душпастирську опіку над гомосексуальними особами (01.10.1986), п.6 // http://www.vatican.va/roman_curia/congregations/cfaith/documents/rc_con_cfaith_doc_19861001_homosexual-persons_it.html [31]Митрополит Андрей. Як будувати рідну хату? (1942), п. 7. Детальніше...