SDE

Лінія опору Івана Багряного

№8 (177), жовтень 2015 _ Ірина ВОЛОЩАК
Друк E-mail
Портрет
Іван БАГРЯНИЙ
“Ходи тільки по лінії найбільшого опору — і ти пізнаєш світ”. Ти пізнаєш його на власній шкурі.  А пізнавши світ, ти пізнаєш себе і не понесеш ніколи душу свою на базар, бо вона буде цінніша за Всесвіт і не буде того, хто б її зміг купити. Іван Багряний

Лінія найбільшого опору,  як лінія долі, з якої ніколи не зійдеш, яку ніколи не переступиш, навіть якщо твій ворог – тоталітарна система, навіть якщо на кону твоє життя…

Як воно, через багато років і кілометрів, і нібито в безпеці,  хворому, але незламному мати при собі ампулу з ціанистим калієм, щоб у жодному разі не дозволити ЇМ знищити себе? 

Його з легеневою кровотечею госпіталізували до однієї з німецьких лікарень, після того як він почув по радіо голос свого старшого сина, якого вважав загиблим, і якого примусили прочитати звернення до батька, що, будучи в еміграції, паплюжив чесну радянську владу.  Сталося те, чого так боявся Іван Багряний: його родина теж несла відповідальність за нерівну боротьбу митця проти системи. Нерівну, бо людей такого гарту перемогти неможливо!

У Німеччині Іван Багряний заснував українську газету, видавництво, молодіжну організацію, Мистецький Український Рух, Українську Революційну Демократичну Партію.

Письменник одним з перших показав світові справжнє обличчя більшовизму, розповів по колективізацію та розкуркулення, Голодомор-33 та Розстріляне Відродження. Його памфлет «Чому я не хочу повертатися до СРСР?» (1946 р.) був джерелом правди, яку мало хто наважувався сказати.

«Людині, що виросла в нормальних людських умовах, тяжко повірити у все, що діялось там, на одній шостій частині світу, за китайським муром».

«Тую «родіну» я пройшов від Києва до Чукотки, до Берингової протоки й назад. Пройшов під опікою опричників з ДПУ-НКВС, переходячи поступово через всі митарства, поки не втік сюди, в Європу. Це тривало вісім років: цебто половина мого свідомого життя проведена в тюрмах і концтаборах большевії. Ціла молодість похоронена там…

Недарма там виховався тип людини, такий поширений там,— людини заляканої, підозрілої, мовчазної і фатально настроєної. Європеєць або американець, почувши, що автор пробув 8 років по тюрмах в країні «соціалізму», подумає, що він був принаймні убивцем-рецидивістом або ґвалтівником малолітніх дітей, або бандитом з великої дороги, коли заслужив такої кари.

Ні, автор є лише українським митцем з вищою освітою й ніколи не різав навіть курчати. Але ціле нещастя в тім, що він в тій Україні «сталінського соціалізму»  й найширшої в світі «демократії» насмілився сказати слово протесту, й те замасковане в езопівську форму. За це він провів молодість по тюрмах і на каторзі й заздрив навіть бандитам, бо вони мали легший режим і мали пільги, а митці не мали пільг, як «політичні злочинці», тому що вони були патріотами свого народу й своєї Вітчизни».

Таким чином автор цих рядків зміг врятувати багатьох українців від репатріації на «родіну».

До еміграції Іван Багряний співпрацював з ОУН, писав для вояків пісні та коломийки, малював плакати та виконував інші доручення.

А ще до цього вісім років по тюрмах за антирадянську діяльність, БУМЛАГ, спецпоселення Далекого Сходу, дві спроби втечі, Харківська в’язниця, місяці в одиночній камері, вісімдесят три дні у камері смертників. ВІСІМДЕСЯТ ТРИ світанки, які могли стати останніми для людини з опальним минулим і без права на майбутнє…

Шлях боротьби для Івана Багряного почався ще з «особистого знайомства» з чекістами, які на очах у підлітка жорстоко замучили його діда.

Усе ним пережите знайшло відображення у неперевершених романах, перечитуючи які, важко повірити, що ці випробування під силу одній людині…

Багряний мріяв, що настане “Епоха всесвітньої справедливості, що зійшла, як сонячний ранок, після жаскої, макабричної ночі минулого. ЕПОХА шанування людської гідності і людського права – дихати, жити, думати і одверто говорити... Епоха культу матері і дитяти... Епоха торжества людського щирого серця, вільного, незтероризованого, не зганьбленого, не підгорненого  ні під чий  брудний чобіт...”

Про часопис
"З любов’ю у світ" – єпархіальний молодіжний часопис – заснований у грудні 1999 року Божого. Часопис є щомісячним виданням, тираж якого складає 7000 примірників. За час існування часопису його редакторами були: о. Василь ПОТОЧНЯК та о. Василь ГОЙ. «З любов’ю у світ» - це часопис, який твориться молоддю для молоді. Автори часопису у своїх матеріалах розкривають теми духовного життя, стосунків у родині та виховання дітей. Історична рубрика знайомить читача з глибинами життя нашого народу. Щомісяця до редакції надходять питання на різноманітні теми. Ґрунтовні відповіді на ці запитання читачі дізнаються у черговому номері часопису.

Редактор:
о. Олег КЕКОШ

Адреса:
вул. Шевченка, 29/1
м. Дрогобич, Львівська обл.
82100 Україна

Тел.: +380324450110
Ел. пошта:
lubysvit@sde.org.ua

^ Догори