Жовтень – знаковий місяць як в українській культурі, релігії, так і в історії. Українці вміли, та й вміють жити красиво, багато, працьовито, весело, вірно і зрештою героїчно та нескорено. Тому й зовсім не дивно, що в одному дні, 14 жовтня, так органічно поєдналися і консолідувались 4 знакові події: церковний празник Покрова, День українського козацтва, День заснування УПА та День захисника України.
Хочеться зупинитися на двох останніх. Адже навколо цих тем відбувалося, та й відбувається багато дискусій. Багато часу потрібно було для того, щоб поставити все на свої місця: визнати героїв УПА борцями за Незалежність України, повернути День захисника Батьківщини на правдиву дату, дату з історичною тяглістю! Безумовно, Революція Гідності відіграла вирішальну роль в переоцінці наших цінностей, в поверненні до витоків нашої історії та культури, сприяла цим позитивним змінам.
Кожного року в Україні День заснування УПА супроводжується ідейними вічами. Але ж чи знаємо ми про подвиги рядових упівців? Чи знаємо про діла конкретних зв’язкових, сотенних чи пропагандистів? Їхня лепта також була вирішальна для існування української нації, чи не так? Давайте сьогодні згадаємо і про них, адже їхнє життя і боротьба, історія кожного з них варта пам’яті і вшанування!
Дорогі українці, чи чули ви про людину, яка показала візуальний образ УПА, Ніла Хасевича? Це – непересічний художник родом із Рівненщини, який довів, що боротьба можлива за будь-яких умов.
Талановитий Ніл в дитинстві втратив ліву ногу, але не упав у відчай: вирізав власноруч із дерева протез і впевнено прямував до своєї мети. Навчався у Варшавській академії красних мистецтв, де опановує графіку і живопис. Ніл Хасевич міг стати багатим, успішним і визнаним майстром. Адже його роботи виставляли в художніх салонах Праги, Берліна, Чикаго, Лос-Анджелеса, чим опікувався Митрополит Андрей Шептицький, сам він мав друзів-митців по цілому світі. Та прийшли криваві роки: той факт, що на Батьківщині тисячі людей невинно закатовано у тюрмах, незворотньо змінив подальшу долю художника.
Отож, Ніл Хасевич вступає в УПА, власне, саме тоді він бере на озброєння папіросний папір, олівець, різець, дерево та щире прагнення до волі України. У тісній криївці цей відчайдух розгортає справжню друкарню і майстерню: випускає різні агітаційні матеріали (брошури, листівки, летючки), готує ілюстрації до сатиричних журналів УПА «Український перець» та «Хрін». У вільний час він малює сцени з життя повстанців, картини їх боїв та побуту, портрети виснажених, але сильних борців з вогником у очах. Слід зазначити, що Ніл Хасевич був неперевершеним майстром деревориту (гравюра на дереві), цього фаху він навчав і своїх побратимів у підпіллі, які допомагали йому. Чи не найбільша заслуга Ніла в розробці ескізів прапорів, печаток, бланків, бофонів (валюта ОУН-УПА) і відзнак.
Працюючи у важких умова на застарілому верстаті, Хасевич виготовляє величезну кількість агіток, які поширювались по всій підпільній Україні і не тільки. 1951 році роботи художника потрапили до делегатів ООН і були надруковані в альбомі «Графіка в бункерах УПА». Ця подія стала початком кінця геніального мистця. За дорученням розлюченого радянського правління було розроблено операцію з ліквідації Ніла Хасевича. Зрадники допомогли відшукати криївку на Рівненщині, але борець не здався живим, застрелившись разом із двома підпільниками, які перебували з ним. Яка зла гра долі: йому тоді було 47, як і Шевченку.
Хочу навести слова цієї великої людини, які повинні бути мотивацією кожного українця, нашим стержнем, спонукою до праці на благо України: «…Я не можу битися зброєю. Але я б’юся різцем і долотом. Я, каліка, б’юся в той час, коли багато сильних і здорових людей в світі навіть не вірять, що така боротьба взагалі можлива… Я хочу, аби світ знав, що визвольна боротьба триває, що українці б’ються!»
А чи знаєте ви, любі земляки, коли відбувся останній бій УПА і коли вийшли з підпілля останні вояки? Одним із них був Ілля Оберишин – повстанець з Рогатинщини, який не здався в полон і пробув у підпіллі 40 років!
Інтелігентний юнак, студент фізико-математичного факультету Львівського університету, розпочинає свою боротьбу за Україну у 17 років, вступаючи до лав Юнацтва ОУН. Через деякий час він змушений покинути навчання через репресії студентів. Згодом вступає у Медичний вуз з огляду на те, що у підпіллі бракувало лікарів, але й його не вдалось закінчити.
З другим приходом «совітів» Ілько Оберишин переходить в УПА, проходить вишкіл, після якого завідує Українським Червоним Хрестом. Через деякий час стає членом Служби безпеки, де діє під псевдом «Стецько». Слід зазначити, що вояк народився під щасливою зіркою, адже зумів уникнути і арештів НКВД (пізніше МГБ), які з особливою пильністю слідкували за ним, не потрапив до Гестапо, а у численних боях та засідках зберіг своє життя для подальшої боротьби.
У підпіллі відчайдушний партизан друкував листівки, відозви, розповсюджував їх. Познайомився з майбутньою дружиною Емілією Турчин – вона була однією з п’ятьох осіб, які знали про довготривалу конспірацію Ілька Оберишина, допомагала йому не тільки харчами, але й духовно та морально, виховувала їхнього сина, який до 12 років нічого не знав про батька. Ось такі сильні і віддані справжні українські жінки!
Подальша життєва дорога Іллі Оберишина була особливо важкою: він залишився один на один з Імперією зла. Про цей період герой згадує: "У 1951 році друзі мої загинули. Я залишився сам, без будь-яких зв'язків. Ходив на запасні пункти зустрічей — але й там ніхто не з'являвся, і там усі загинули. І тоді я вирішив піти у глибоке підпілля. Порвав усі зв'язки з цивільними людьми, з якими був зв'язаний під час визвольної боротьби. Зберіг зв'язки лише з тими з них, кому довіряв на сто відсотків...
...Сорок років я не спав у ліжку. Постійно кочував з місця на місце. В області нема такого села, де би я не ховався. Влітку в селянському одязі — на базарах Тернополя, а взимку — де доведеться, в основному на горищах, у соломі. Адже до хати не можна було заходити ні до кого — там з'явилися зяті, невістки, онуки...
... Вони нюхом чули, що я живий, і не припиняли пошуки до останніх днів існування КГБ. Та як лише 3 грудня 1991 року в першому випуску новин по радіо почув результати українського референдуму — зрозумів, що не їх величезна сила, а я, одинокий, змучений — переміг. Перемогли мої товариші, які віддали життя за Україну..."
Після виходу з підпілля Ілля Оберишин став керівником Тернопільського обласного Товариства «Меморіал», членом Народного Руху. До кінця своїх днів герой працював на укріплення незалежності України, проживши 86 років (до 11 листопада 2007 р).
Якою сильною і жертовною особистістю був Ілля Оберишин, нам важко навіть уявити! Скільки віри, самозречення, мужності і відданості потрібно мати, щоб так чинити!
А тепер згадаймо про новітніх героїв України: Небесну Сотню та героїв війни на Сході. Безумовно, подвиг кожного з них ми маємо знати і пам’ятати. Адже ми завдячуємо їм життям, на їхніх плечах тримається Незалежна Україна. Ці патріоти є продовжувачами справи вояків УПА, їхніми ідейними побратимами у часі.
Сьогодні, хочу згадати ще такого молодого, світлого, талановитого вояка батальйону «Айдар» - Віктора Гурняка, який загинув 19 жовтня поблизу м. Щастя.
Хлопець був гордістю Тернопільщини. Проявив себе у багатьох сферах громадської роботи: працював у газеті «20 хвилин» (Тернопіль), редагував пластовий часопис «Цвіт України», очолював МГО «Фундація Регіональних Ініціатив» та був прес-секретаремпартії «ПОРА»в Тернопільській області.
Напевно, саме у Пласті, куди Віктор вступив у 14 років, розвинулись його найкращі здібності та риси характеру, сформувалась та утвердилась життєва позиція. Свій творчий потенціал Віктор Гурняк вкладав і розвивав у фотомистецтві та кіно.
Цей патріот був в епіцентрі всіх подій 2013- 2014 рр. Активно приймав участь у Революції Гідності, фотографував обличчя майданівців та визначальні події нашої історії, отримав тут поранення. Під час окупації Криму їздив туди в якості журналіста і прозоро висвітлював всі події. Від початку АТО займався волонтерством: допомагав хлопцям харчами, одягом, амуніцією. Та всього цього не було достатньо амбітному Віктору. Він залишає дружину і маленьку донечку, бере зброю в руки, вступає добровольцем в «Айдар» і йде на війну, йде боротися за наше життя, свободу, за незалежність Батьківщини.
У соціальній мережі за місяць до смерті Віктор Гурняк пише: «Я дуже люблю Карпати, і безмежно хотів побачити їх восени. Але цього року милуватимуся краєвидами Слобожанщини». Тепер він споглядає на Карпати з висоти…
2007 року гурт «Тартак» і «Нічлава» зняли кліп на пісню «Не кажучи нікому», де відобразили події 1943 року – бій повстанців з німецькими загарбниками біля руїн колишнього монастиря під Загоровим, що на Волині. В цьому нерівному бою, захищаючи рідну землю, загинув упівець. Його роль у кліпі зіграв Віктор Гурняк. Через сім років в боротьбі за рідну землю загинув Віктор Гурняк!
Який глибокий зв’язок між поколіннями героїв України! Саме зараз справджуються наведені в епіграфі слова Романа Шухевича. Наші вояки на Сході довершують боротьбу, яку розпочала УПА.
Я навела тільки три біографії трьох патріотів. А скільки ще залишилось знаних і незнаних, тих, що боролися і тих, що борються зараз?
Сподіваюсь, що кожен українець завжди пам’ятатиме тих, завдяки кому він живе у свобідній країни, задумається над символічним зв’язком поборників волі. Адже саме історична пам’ять не дає нам загубитись у бурхливому вирії буденності, надихає на працю в утвердженні всього українського.
Слава Героям України! Перемога – близько!
