Улас Самчук — один із небагатьох українських письменників, творчість якого всерйоз зацікавила західних критиків. Усі вони вважали за честь писати про його романи, повісті, драматургію, називаючи його високопрофесійним письменником і підкреслюючи поєднання в одній особі великого прозаїка та уславленого журналіста. По-іншому й бути не могло, адже Улас Самчук завжди перебував у епіцентрі громадсько-політичного життя України та Європи. Ось як він сам писав про себе, коли йому виповнилося 40 років: «Народився під час війни, виріс під час війни, зрів під час війни. Одинадцять років війни та революції, п’ятнадцять років вигнання, чотирнадцять миру. Польська, німецька, мадярська в’язниці. Тричі нелегальний перехід кордону. Свідок повстання України, Польщі, Чехословаччини, Карпатської України, Протекторату, Генерального Губернаторства, Райхскомісаріату України, Другого Райху, Третього Райху...»
І все ж першоджерелом натхненної думки та публіцистичної майстерності великого письменника завжди була рідна Волинь, задля якої він жив і творив і яку, зрештою, прославив на весь світ в однойменному романі. Старовинне містечко Дермань, де народився Улас Самчук у лютому 1905 року, було одним із осередків української культури протягом кількох століть. У Свято-Троїцькому монастирі діяла перша в Україні сільська друкарня (1603 - 1605 рр.), керована Доміаном Наливайком, училище. Тут зростали такі видатні українські діячі, як Іван Федорович, Іов Княгиницький, Антоній Грекович, Іов Борецький, Мелетій Смотрицький. Саме ця дерманська культурна аура, що сформувалася протягом віків, і створила ґрунт для формування світогляду та таланту Уласа Самчука, який вважав, що «Дермань для мене — центр центрів на планеті...»
Таку віддану любов до своєї малої батьківщини письменник зумів перенести на всеохоплюючу та всеспопеляючу відданість Україні, яка чи не найбільше проявилася під час німецької окупації. Парадоксально, але якраз та частина життєдіяльності Самчука, яка давала підстави радянській пропаганді називати його «геббельсом», стала чи не найяскравішою сторінкою його творчості, виявом мужності та мудрості водночас. Саме в період 1941 - 1942 років, коли Самчук був редактором «Волині», він проявив послідовність і непохитність у відстоюванні українських інтересів.
Завдяки редакторському та публіцистичному таланту Уласа Самчука та обласної плеяди авторів часопису, письменників О. Ольжича-Кандиби, О. Теліги, Є. Маланюка, Ю. Клена, Ф. Дудка, «Волині» вдалося не лише досягти фантастичного на той час тиражу в 60 тисяч примірників, а й стати, по суті, дороговказом для багатьох волинян. Та й у створенні УПА далеко не остання роль належала Самчуковій газеті. І лише усвідомивши, яку величезну небезпеку таїть у собі геніальна задумка журналіста, гітлерівці навесні 1942 року запроторили головного редактора «Волині» до в’язниці.
Що ж так налякало керівництво Райхскомісаріату, що викликало його гнів? Безумовно, це проукраїнська, антиколаборантська спрямованість часопису та відважна позиція його авторів, серед яких блискучою, гострою публіцистикою виділявся Улас Самчук. Протягом лише півроку письменник опублікував 30 газетних передовиць. Серед них такі статті, як «Крути», «Шевченко», «Європа і ми», «Героїзм наших днів», «Нарід чи чернь», які не втратили своєї актуальності й сьогодні. А матеріал «Так було — так буде» настільки налякав окупаційну владу, що одразу після його виходу у березні 1942 року «Волинь» було закрито, а Уласа Самчука заарештовано. І хоча автор відзначався дипломатичним хистом та послуговувався езоповою мовою, змушуючи читачів читати «між рядками», свою незалежницьку та антифашистську позицію він так і не зміг приховати. «Історія вписує нову сторінку, — писав Улас Самчук. — На мапі Європи закреслюється новий простір із назвою Україна... Песимісти (тобто німці) не переродять нас, а що найголовніше — не винищать тих мільйонів і мільйонів дуже цупких, по суті, духом людей, які, коли треба, влізуть і під землю (погроза окупантам і натяк на повстанські криївки), щоб тільки не бути зметеними з поверхні планети». Лише за ці слова Уласові Самчуку варто ставити пам’ятники по всій Україні, бо він один зумів у часи жорстокої фашистської окупації в легальній пресі відверто закликати українців до масового опору німецьким та будь-яким іншим зайдам.
Незважаючи на те, що Улас Самчук 40 повоєнних років перебував поза Батьківщиною, в еміграції, він ніколи не поривав з Україною духовно. І на чужині продовжував писати гострі публіцистичні статті, що мали відродити українську державницьку ідеологію. Врешті-решт життєздатність його ідейної платформи знайшла своє втілення у створенні Світового Конгресу Вільних Українців (12 - 19 листопада 1967 року, Нью-Йорк), який, по суті, поклав початок об’єднанню усіх українців, на землі сущих, і не втратив своєї актуальності до наших днів.
Таким чином, ми маємо унікальне явище в світовій літературі, коли видатний письменник протягом кількох років був хронологістом життя українського народу в часи найтяжчих його випробувань, журналістом високого класу, літописцем Волині.
