ДИСКУСІЯ
О. Тарас Р.:
Те, що ми мали змогу зараз побачити у святковому гуртку, є нічим іншим, як християнським ЖИТІЄМ – словесною іконою, споглядаючи яку, можна сповна наситити власне єство. Пригадуєте, що говорив Господь, навчаючи людей всередині храму? Давайте ще раз прочитаємо ці слова: «Коли спраглий хтось, нехай прийде до мене і п’є! Хто вірує в мене, як Писання каже, то ріки води живої з нутра його потечуть!» (Йо. 7, 37-38). Саме таким спраглим був Москатті. Він скористався своєю життєвою нагодою і підійшов якнайближче до Джерела – Христа, щоб тепер течіями живої води освіжити всіх нас – дітей ХХІ століття… Погоджуєтесь?
Ірина С.:
О так, це правда! Сьогоднішній вечір нагадав мені старозавітну подію, коли вибраний народ разом із Мойсеєм втомлено крокував пустинею до Обітованої Землі. Сили щораз то більше покидали людей. Їх мучила-терзала велика спрага, а поблизу ніде не було води. Однак на межі відчаю і безумства вони стають очевидцями Божого чуда. Зі скали починає бити джерельна вода – така бажана і потрібна… Наш світ – теж пустиня, по якій ледве-ледве плетуться каравани втомлених і спраглих людей. Однак, їм бракує не води чи їжі, а любові. Саме її і розливав щедро святий лікар Москатті всім, хто цього потребував, забуваючи себе остаточно…
О. Тарас Р.:
Як гадаєте, коли Джузеппе отак ділився Христовою любов’ю направо-наліво з пацієнтами, чи відчував він страх перед майбутнім? Напевно, хочеться сказати, що ні, адже в наших очах цей чоловік – майже супермен. Однак, це не зовсім так. У першу чергу, святий лікар був людиною. Він боявся втратити дівчину, яку кохав – Елен. Вона не розуміла його світлих мотивацій, ревнувала, ставила свої ультиматуми, врешті – покинула і вийшла заміж за іншого… Його серце обливалось кров’ю – без сумніву, однак, боязнь втратити Елен, поставивши крапку на мріях про затишне сімейне гніздечко, не могла бути більшою, ніж страх образити тих, хто надіявся на нього: недужих, убогих, Христа…
Оленка В.:
Дивлячись на сміливий вибір Москатті – служити цілковито Богу і ближнім, розумієш, що святість без жертви – просто немислима. І якось стає страшно, адже вузький шлях до Царства Божого, про який говорить у Євангелії Ісус Христос, насправді такий важкий і тернистий. Щоб досягти цієї планки, потрібно безнастанно нести хрест – і свій, і, можливо, чужий. Господь вірить у нас, що ми витриваємо до кінця… А я у собі сумніваюсь… Не знаю, чи зможу…
Іринка П.:
Не треба сумніватися! Поглянь, на прикладі Москатті яскраво справджується всім відомий принцип – «хто дає, той знаходить». Як казав хтось зі святих: «Коли ти жертвуєш щось заради ближнього у любові, то сам Господь стає твоїм боржником, а у Нього є все для повноти людського щастя». Пригадай, що говорить зухвалий лікар Джордж святому Джузеппе: «Я здобув все, а ти нічого!» Натомість чує дуже смиренну і, водночас, правдиву відповідь: «Якраз у тому нічому я і віднайшов все…»
О. Тарас Р.:
Молоду людину, яка починає пізнавати світ християнської святості, часто атакує такого роду спокуса: побачити героя, захопитись ним, а потім, важко зітхнувши, сісти на диван, склавши руки, і заявити: «Я б так не зміг ніколи!» Цей помисел від лукавого, а тому його необхідно гнати далеко-далеко, як гнійну муху. Щоб дізнатися, можу я чи ні зробити щось у справі власного освячення, потрібно бодай спробувати. Для цього нам бракує, як стверджує Феофан Затворник, всього одного – РІШУЧОСТІ! Сьогодні ми отримали мотиваційний імпульс – побачили, що святість – це не щось далеке та ефемерне, яке досягали одиниці лиш у давнину; цей скарб – поруч, тож варто потрудитись, щоб його віднайти…
