В контексті стратегії розвитку УГКЦ на найближчі 20 р. «Жива парафія – місце зустрічі з живим Христом» важливе місце відводиться проповіді Слова Божого – керигмі. Керигмою називаємо проголошення спасіння, що його люди отримали як дар від Бога через Його Сина. Усім без винятку необхідне Слово спасіння, Слово життя і Слово правди, яке знайдемо лише у Євангелії. Сукупність і цілість євангельської науки міститься у Христі, у Його особі. Тому й потрібно голосити й проповідувати Христа в невичерпній повноті Його Таїнств.
За двадцять років незалежності України, а разом із нею і свобідного життя нашої Церкви, вже стала звичною проповідь під час богослужіння. Водночас, ми не повинні задовольнятись фактом самої її присутності, а маємо постійно працювати над її удосконаленням. Митрополит Андрій Шептицький у своїх листах до священства остерігає: «Могутнім і переконливим визнанням віри, нехай будуть ваші проповіді. Такою є віра людей, якою є проповідь священика». Застановімся над цим висловом українського генія і пророка. Проаналізуймо стан віри в Україні. Подумаймо, як і в який спосіб необхідно промовляти до сучасної людини, щоб її серце відкрилось на Божу правду. Залишаймося і надалі у тісному і згуртованому колі практикуючих християн власної парафії, з почуттям обов'язку відкриймо наші серця в душпастирській праці в пошуку за людиною: на вулицях та майданах наших міст та сіл, в лікарнях, школах, в офісах та на заводах, серед студентської молоді тощо.
Проповідь Євангелія має бути основним завданням Церкви. Цього можемо навчитися від самого Христа, який так описує свою місію: "Я маю... звіщати Добру Новину про Царство Боже" (пор. Лк 4, 43). Христос, як проповідник Євангелія, насамперед звіщає Царство - Царство Боже, якому надає такої ваги, що все інше в порівнянні з ним стає тим, що "докладеться вам" (пор. Мт 6, 33). Тому Царство Боже треба вважати чимось абсолютним – тим, на що ми в першу чергу повинні звертати наш погляд, а все інше слід узалежнювати від нього. Священик покликаний продовжувати Христове діло на землі, ширити Боже Царство, вести людей до Бога особистим свідченням і посередництвом проповіді, тому від апостольського часу і до сьогодні проповідь Божого слова є найважливішим завданням священика: «Ідіть же по всьому світу та проповідуйте Євангелію всякому творінню» (Мр. 15.15). Цим місійним наказом Ісус Христос посилає своїх учнів, апостолів голосити Боже Слово. Слово надії і визволення, слово прощення і любові, слово покаяння і навернення, «добру новину» - благовість.
Проповідь, за словами італійського професора Томазо Федерічі, є «„найпершим милосердям" Пастирів до їх святого стада». Вона покликана бути духовним кормом для християнської душі, наповнювати її надією і любов'ю, скріплювати силою і наснагою до подолання життєвих невдач та труднощів, укріплювати віру. У листі до Тимотея апостол Павло пише: «Проповідуй слово, наполягай вчасно і невчасно, картай, погрожуй, напоумлюй із усією терпеливістю та наукою» (ІІ Тим. 4.2). Якщо ж цей дарований талант проповідництва залишається в нас, священиків, незадіяним, то ні ми не ростемо, ні не даємо рости тим, що ввірені нашій опіці. А за це слід буде дати звіт Божественному Судді, який скаже: „Бо голодував я і мав спрагу – Слова. А ви не дали мені їсти і мене не напоїли – Словом, бо чого ви не зробили одному з моїх братів найменших – мені також ви того не зробили" (пор. Мт.25,42). Тому неперевершений у своїй апостольській ревності, ап. Павло, наголошує: «Горе мені, коли б я не проповідував» (І Кор. 9.17).
Через гомілію-проповідь-керигму промовляє сам Христос. Християнська проповідь ніколи не є лише розповіддю про Христа, а словами, які вустами своїх посланців промовляє Він сам. У проповіді Сам Христос звертається до людей, торкаючись їхніх сердець, щоб відкрити їх на прийняття Божої благодаті і наповнити нею. Основним завданням проповідника – допомогти людям почути таїнственний глас Божий, який здатний зробити людину щасливою та змінити її життя, заснувавши його на підвалинах Євангелія. Отож, у проповіді мають злитись Боже і людське слово.
Чи задумувались ми колись над тим, чому ми розпочинаємо гомілію особливим славослов'ям („В ім'я Отця і Сина і Святого Духа") та закінчуємо її, як молитву, словом „Амінь"? Це не просто дань традиції чи особливості стилю. Проповідь є особливим видом Літургії, актом богопочитання, богослужінням. Це не додаток до богослужіння, не „апендикс", що його можна безперешкодно викинути. Через неї священик веде своїх вірних до прийняття Святого Духа, якого ми приймаємо через потрійне Тіло Христове – через Слово Боже, яке слухаємо; через Слово Боже, яке споживаємо у Євхаристії; через Церкву.
Ісус Христос зазвичай розпочинає свою Гомілію класичним: „Нині". Святі Отці підхопили це і зробили традицією Церкви. Гомілія є актуалізацією проголошуваної реальності „тут і тепер". „Сьогодні збулось це писання у вухах ваших", - каже Христос (Лк.4,21). Це означає: „Сьогодні Бог здійснив те, про що говорить Святе Письмо, у вас, що зараз слухаєте і готові прийняти його". Оте „сьогодні", „нині", є літургійним, це – вічнотривале «тепер». Проповідь не може бути тільки розповіддю про давноминулу подію з історії спасіння. Проповідник має зробити все можливе, щоб його слухачі відчули особисто себе причетними до цієї події. Тобто, правильніше, він має уприсутнити цю подію тут і тепер, щоб вона здійснила свій спасительний і благодатний вплив на слухачів.
Боже слово добре проповідує лише той, хто живе ним. Давня приказка каже, що слова зворушують, а добрий приклад спонукає до дії. Словесна проповідь має супроводжуватися практичним застосуванням того, що ми проповідуємо. «Не можна інакше проповідувати, як прикладом власного життя», - каже митрополит Андрій Шептицький. Проповіднику слід пам'ятати, що для того, щоб Слово Боже принесло плід в 30, в 60 і в 100 разів більше (пор. Мт. 13, 23), то він повинен дбати, щоб Слово Боже зростало й у ньому. Тому дуже важливим є те, щоб і сам проповідник глибоко вірив і жив тим, що проповідує; був практичним виконавцем своєї проповіді, бо: «Ви є сіллю землі і світлом світу...» (пор. Мт.5. 13.14).
Звичайно, виключно власного прикладу буде недостатньо. Проповідництво є відповідальним завданням у церкві, яке вимагає старанного і належного приготування. Важливо зробити Боже слово цікавим і доступним для слухача, щоб воно не загубилося серед безлічі принад, які нам пропонує сучасний світ. Тому важливо володіти мистецтвом проповідництва. Проповідник, намагаючись допомогти людині знайти шлях до таїнства Бога, не може обмежитися лише стандартними формулюваннями для опису Божого діяння, а за допомогою різноманітних гомілетичних засобів знаходити шлях до людського серця. Мистецтво проповіді неможливо осягнути за один момент – в ньому слід постійно вдосконалюватися.
Служіння словом не є якоюсь ізольованою ділянкою, відокремленою від решти діяльності Церкви. Проповідування Євангелія мусить бути тісно пов'язаним із цілим душпастирським служінням, суттєву й невід'ємну частину якого воно становить. Метою проповідництва є зціляти рани людини й супроводжувати її у відшуканні справжнього щастя в Бозі. Митрополит Андрей (Шептицький) сказав, що високим і святим завданням священика є «бути причиною і підставою здоров'я людства». Оздоровляти українське суспільство з морального та духовного упадку, розбудити духа жертовності та самопосвяти, національної свідомості та гідності, що завжди були притаманні нам, українцям; невтомно і наполегливо формуючи свідомих християн і згуртовуючи їх за посередництвом доброї проповіді – це є відповідальне душпастирське покликання священика.
5 березня 2012 р. Б.
