9. Quo vadis, Domine? / владика Ігор Ісіченко (2024)

Якщо простувати на південний схід від римського Форуму стародавньою Аппієвою дорогою, десь за метрів 800 за брамою святого Севастяна ми знайдемо невеличку церкву Санта-Марія-ін-Пальміс. Істотно перебудована 1637 р. на замовлення кардинала Франческо Барберіні, вона несе в собі спогад про набагато давніші часи. Про це нагадує й інша назва церкви - «Доміне-Кво-Вадіс». Побожна легенда розповідає, що саме на цьому місці апостол Петро побачив Спасителя. Апостол тоді після довгих вагань згодився піти геть із міста. Адже розпочаті імператором Нероном переслідування християн загрожували насамперед йому. Нерон уже наказав був розшукати й стратити Петра. Хоч сам апостол був готовий померти за Христа, вірні ублагали його сховатися. Він подався до порту - чи то Остії, чи Бріндізі, - аби відпливти з Риму в безпечне місце. І ось, коли він проминув браму святого Севастяна, то побачив, як Аппієвою дорогою назустріч йому прямує сам Христос, несучи на раменах хрест. Петро кинувся до Ісуса з питанням: «Господи, куди Ти йдеш?» - латиною «Domine, quo vadis?» У відповідь Петро почув: «За те, що ти залишив мій народ, я йду в Рим на друге розп’яття» -  «Quia relinqui populum meum, Romam vado iterum crucifigi». Тоді Петро вигукнув: «Господи, я піду з Тобою»  - «Domine, tecum veniam». Щойно пролунали ці слова, Христос вознісся на небо, залишивши на камені відбиток стопи, а Петро повернувся до Риму. Ця історія захопила Генрика Сенкевича, котрий уже здобув славу найпопулярнішого польського письменника після публікації трилогії «Вогнем і мечем», «Потоп», «Пан Володийовський». З 1894 р. він починає працю над новим романом, протягом 1895-1896 рр. друкує його в «Gazecie Polskiej» у Варшаві, а 1896 р. видає в Кракові. Згодом, 1905 р., за свої твори Сенкевич одержить Нобелівську премію, а його роман «Quo vadis» перекладуть 57 мовами (українською перекладе харківський письменник Віктор Бойко). Роман неодноразово екранізували у Франції, Італії, США і Польщі. Ось як описує роман зустріч апостола з його Учителем: «Дорога була безлюдною. Селяни, які возили в місто овочі, не встигли ще, очевидно, позапрягати мулів у візки. Від кам’яних плит, якими аж до гір вимощено було дорогу, відлунював у тиші стукіт дерев’яних сандалій, що їх подорожні мали на ногах. Потім сонце визирнуло з за перевалу, але водночас дивне явище вразило апостола. Привиділось йому, що золотавий диск, замість того щоб здійматися вище й вище на небі, спускається з гір і котиться по дорозі. У той час Петро зупинився і сказав: – Бачиш це сяйво, що наближається до нас? – Не бачу нічого, – відповів Назарій. Але Петро за хвилину, приставивши долоню до очей, сказав: – Хтось іде до нас у сонячному сяйві. Одначе до їхнього слуху не долинало відлуння кроків. Навколо було зовсім тихо. Назарій бачив тільки, що вдалині дрижать дерева, мовби їх струснув хто, і світло розливається все ширше по рівнині. І подивився здивовано на апостола. – Рабине! Що з тобою? – вигукнув тривожно. А з рук Петра випав костур, очі дивилися просто вперед, уста були розкриті, на обличчі відбивалися подив, радість, захват. Раптом він упав навколішки з простягнутими руками, і з уст його вирвався вигук: – Христос! Христос!.. І припав головою до землі, буцім цілував чиїсь стопи. Довго тривало мовчання, потім у тиші почулися крізь ридання слова старого: – Quo vadis, Domine?.. І не чув відповіді Назарій, але до вух Петра долинув смутний, лагідний голос: – Коли ти покидаєш народ мій, до Рима йду, щоб мене розіп’яли вдруге. Апостол лежав на землі з обличчям у пилюці, нерухомий і безмовний. Назарію здалося вже, що він знепритомнів або помер, але той урешті підвівся, тремтячими руками підняв костур пілігрима і, нічого не кажучи, повернув до семи пагорбів міста. Хлопець, бачачи це, повторив, як відлуння: – Quo vadis, Domine?.. – До Рима, – відповів тихо апостол. І повернувся». Церковне передання стверджує, що Петро був заарештований і кинутий у Мамертинську в’язницю, а в червні 67 р. розіп’ятий на Ватиканському пагорбі за містом. Не вважаючи себе гідним повторювати подвиг Ісуса, Петро ублагав катів розіп’ясти себе головою додолу. За часів імператора Константина Великого над гробом апостола спорудили першу базиліку, будівництво якої тривало з 324 до 349 р. А вже протягом 1506 -1626 р. на цьому місці звівся головний християнський храм - собор святого Петра. В ХІ ст. на місці ймовірної зустрічі Петра з Христом було також засновано скромну однонавну церкву. В ній зберігався камінь із відбитком стопи Ісуса, а після появи роману Сенкевича було встановлено погруддя письменника. З 1978 р. душпастирство при церкві провадять отці зі згромадження св. архангела Михаїла - михаїліти. Хоча сам епізод із зустріччю апостола з Ісусом був відомий агіографам здавна, вислів «Quo vadis?» або «Камо грядеши?» став міжнародним фразеологізмом таки завдяки Генрику Сенкевичу. Він зустрічається в різних контекстах, зовсім не обов’язково релігійних. І майже завжди він відображає вагання в обраному напрямку руху, сумнів і пошук зовнішнього авторитету, здатного підтвердити або заперечити коректність вибору. Ось лише декілька випадків застосування цього вислову щодо суспільної перспективи. Павло Мовчан називає свої роздуми, вміщені в «Голосі України» 24 грудня 2009 р., «Камо грядеши, Україно?»[1] Журналістка «Радіо Свобода» Богдана Костюк 25 липня 2011 р. дає цю саму назву оглядові першого спільного дослідження українських та європейських аналітичних центрів щодо майбутнього ЄС та перспективи членства України в Євросоюзі[2]. Богдан Ступак з міста Балта знайомить 19 червня 2014 р. зі своєю точкою зору читачів одеської газети «Чорноморські новини», використовуючи аналогічну назву[3]. Так само Тарас Салига називає свою статтю про Євгена Маланюка, опубліковану в газеті «День» 26 вересня 2014 р.[4] А 18 травня 2023 р. Анатолій Матвійчук використовує аналогічний заголовок у своїх роздумах про перспективи української культури, вміщених на сайті «Главком»[5]. Попри всі нюанси назва п’яти публікацій однаковісінька. Навряд чи це свідчить про плагіат. Підозрюю, що автор кожної публікації не мав уявлення про однойменні статті попередників. Важливий вияв у цій суголосності загального настрою, що панував у суспільному середовищі України протягом останніх десятиріч. Настрою непевності, розчарувань, повсякчасного озирання назад. Не принижуючи першоверховного апостола, зважимося припустити, що й він ішов із Риму з важким серцем: його громада знищується, життя самого Петра під загрозою загибелі, де й поділися наслідки місійного служіння. Такі фаталістичні настрої не нові в нашій історії. Після окупації Галичини совєтами 1944 р., появи 8 квітня 1945 р. статті Ярослава Галана «З хрестом чи з ножем» й арешту єпископату 11 квітня 1945 р. здавалося, що Церква приречена на знищення. Старші отці переказували, що й о. Гавриїл Костельник переконував співбратів «підписувати православ’я», апелюючи до неминучої загибелі УГКЦ та спотворення галицького духовного життя емісарами зі сходу. Ми знаємо долю о. Костельника і його найближчих соратників у конформізмі. Завагавшись, вони виявили слабкодухість, подалися в табір, який у них самих не викликав довіри. Натомість стійка позиція їхніх опонентів, що зберегли вірність Апостольському Престолові, стала запорукою тих будівничих процесів, які розгорнулися наприкінці ХХ ст. За короткий час УГКЦ перевершила виміри своєї міжвоєнної діяльности й сформувалася як найбільш динамічна релігійна спільнота київської традиції. Кожному з нас доводиться обирати між прямою відповіддю на життєві виклики та спробами ухилитися від них, знайти доволі безпечний спосіб обійти гострі кути, можливі конфлікти. Найвідчутнішою дилемою нашого часу є вибір між еміграцією та перебуванням у зоні небезпеки. Зневіра в майбутньому України, суспільна апатія, відчуття безперспективности реалізації власних талантів на батьківщині ще задовго до повномасштабного вторгненні виштовхало на чужину сотні тисяч наших земяків. Після 24 лютого 2022 р. рахунок пішов на мільйони. І хто може дорікнути матерям із малими дітьми за те, що вони штурмували залізничні вагони, аби втекти з пекла, на яке росіяни перетворювали наші міста і села? Важко знайти аргументи для осуду втечі. Адже й справді, в Україні небезпечно, тривають обстріли, КАБи й ракети нищать мирні житлові будинки та школи не тільки в Харкові, а й у Львові, Стрию, Івано-Франківську. Енергомережа майже цілком зруйнована й нездатна підтримувати життєдіяльність країни. Наша армія ніяк не переборе інерцію радянських часів. Верховна Рада приголомшує своєю некомпетентістю. Корупція знаходить найнесподіваніші лазівки – і в ТЦК, і в системі державних закупівель. Кожен із вимушених переселенців і ухилянтів може знайти безліч виправдань своєї життєвої позиції. Але що більше слухаєш або читаєш їхні нескінченні скарги, переймаєшся повагою до тих земляків, які знайшли собі місце в тривожній реальності війни. Хтось воює, хтось волонтерить, хтось працює й підтримує економіку своїми податками, а хтось просто береже свій дім, а часто й сусідські оселі, підтримує життя в спустошілих містах і селах. Від них не почуєш патетичних фраз, а свою життєву поставу вони жодною мірою не трактують як подвиг. Просто виконання призначеного. Мовляв, хтось же мусить це робити? Нам з вами трохи легше зробити свій вибір, ніж більшості співвітчизників. Пастир має до кінця лишатися зі своєю паствою. Попри очевидну небезпеку для священнослужителів: відверті наміри росіян знищити всі ознаки української ідентичности насамперед стосуються УГКЦ. Тим відповідальнішою і важливішою є наша місія: бути зі своїм народом. Присутність Церкви в безпосередній близькості від фронту, на Слобожанщині, Сумщині, Запоріжжі, Херсонщині, не тільки підтримує на дусі власну паству й усіх причетних до її доброчинної місії. Ці суворі обставини допомагають нам самим глибше усвідомити своє покликання, природу Церкви, скропленої жертовною кров’ю Христа. Пригадаймо епізод із нічною плавбою апостолів озером Кинерет. Серед буряної ночі, втомившись від боротьби з супротивним вітром, вони раптом бачать Ісуса, який іде понад хвилями. Налякані, апостоли спонтанно закричали. І почули: «Будьте ж мужні: це я, не бійтесь!» (Мк. 6:50). Христос не просто заспокоює їх: він навчає мужности. А разом з тим надихає своєю присутністю. Саме мужня спокійна постава, зіперта на усвідомленні непроминущої провіденційної присутності Бога в земній історії, здатна врятувати від потопання в бурхливих хвилях життєвого моря. Мені запам’яталася фраза про екзистенційний жах суспільства перед майбутнім. Для нас, українців, сенс цього вислову втілюється в апокаліптичні картини ядерної війни, етнічних чисток, багатогодинних блекаутів, руйнівних обстрілів, замерзання в неопалюваних квартирах. Російська аґресія зруйнувала ілюзорний затишок вимріяного нами безжурного майбутнього. Війна ставить під сумнів оптимістичні плани на завтра: ворожа ракета будь-якої миті може зупинити наше життя, зробити нас каліками, перетворити на руїну рідну оселю. Але ж прийдешні загрози зовсім не вичерпуються війною. Пандемія COVID-19 показала всю крихкість сучасної цивілізації. Температурні рекорди минулого літа довели реальність глобального потепління. Навіть найпередовіша в світі цивілізація виявляється безсилою перед лісовими пожежами й торнадо. Демографічна криза ставить європейські нації на межу вимирання. Справді, є чого страхатися. Цим багато років живиться література, а ще більше – кіноіндустрія. Антиутопії Олдоса Гакслі «Дивний новий світ», Джорджа Орвела «1984», Євгена Замятіна «Ми», Рея Бредбері «451о за Фаренгейтом», фільми-катастрофи Майкла Бея «Армагеддон», Роланда Еммеріха «День незалежности» та «2012», Адама Маккея «Не дивись угору» здобули успіх саме через талановите нагнітання страху перед майбутнім, залякування читача або глядача жахливими картинами прийдешнього світу. Страшно жити. Мабуть, кожному з нас доводилося не раз чути або, може, й промовляти цю фразу. Тисячі людей у всьому світі не витримують панічного напруження і вдаються до самогубства. Мільйони й мільйони тікають у примарний світ алкоголю та наркотиків. Вони не витримують страшного відчуття самотньої вразливости в ситуації екзистенційної катастрофи. Їхній вибір – втеча від майбутнього. Але це втеча в пітьму смерти. Перед своїм відходом Мойсей передає народові Ізраїля напутні слова Творця: «Життя і смерть появив я перед тобою, благословення й прокляття. Вибирай життя, щоб жити на світі тобі і твоєму потомству» (Втор. 30:19-20). Споконвічна пастирська місія полягає в допомозі зробити саме цей вибір: обрати життя, а не смерть. Не йдеться про заспокійливе заколисування пастви казковими картинами загального благоденства в земному царстві переможної справедливости. Міфи про подолання зла шляхом просвіти й технологічного прогресу вже надто знеслабили людство перед викликом новітніх диктатур і радикального екстремізму. Загрози для людського життя, для нашого народу, для всієї земної цивілізації цілком реальні. Вони ставлять кожного перед вибором, про який говорить Мойсей і перед яким опинився Петро: між життям і смертю. Тільки що збереження життя будь-якою ціною: втечі, дезертирства, колаборантства, якраз і означають вибір смерти. Бо духовною смертю, смертю для вічности є збочення з дороги, яку вказує нам Христос. Відкриття гідного несення хреста як єдиної певної дороги – переходу, «Пасхи», - до вічного життя є важким, але необхідним чинником адекватного реагування на виклики часу. Сенс цієї дороги розкривається поняттям жертви - добровільної відмови людини від чогось в ім’я Бога, в ім’я Христа, оприявнюваного в земній реальності в особі нашого ближнього. Євангеліє несумісне з утопійними картинами безжурного майбутнього. Рік у рік ми читаємо з амвону: «Народ бо на народ повстане й царство на царство. Голод, чума та землетруси будуть по різних місцях, та все це – початок страждання» (Мт. 24:7-8). Зрозуміло, розумний пастир захищає себе й парафіян від спокуси ототожнювати есхатологічні картини з актуальною ситуацією. Бо знає: «А про той день і годину ніхто не знає, ані ангели небесні, – лише один Отець» (Мт. 24:36). Тим не менше, християнин мусить розуміти: прийдешніх катастроф годі обминути. Але в тім то й річ, що «ἔσχᾰτον», «кінець» видимого світу несе в собі для християнина не тільки біль і тривогу, але й приховану радість. Бо ж справді, «Одкровення Івана Богослова» - це по-своєму радісна книга. Книга про зустріч. Про закінчення нашого внутрішньоутробного існування й народження для вічности. «Упав, упав Вавилон - блудниця велика» (Одкр. 18:2) - тріумфально лунає з її сторінок, і цей переможний спів викликає в нас таку саму радість, як у стародавніх юдеїв, котрі чекали на падіння імперського Риму. І на тлі димів від пожеж столиці імперії зла виростає перед нами у видінні Івана Богослова нове небо і нова земля, сходить із неба новий Єрусалим. Quovadis, Domine? – можемо ми запитувати, вдаючи нерозуміння суворої перспективи історії. Але ж насправді ми вже знаємо відповідь: «Я - путь, істина і життя!» (Ів. 14:6). Адекватною реакцією на грізні виклики є несхибне простування Христовим шляхом. Відтак же захист себе і своєї пастви від розпачу і зневіри. Логіка чи швидше алогічність земної історії нам непідвладна. Смішно прибирати глибокодумну позу й силуватися відповісти на таке часте питання: «За що нам це?..» Ми є частинкою плину подій, непідвладних ані нашому впливу, ні нашому аналізові. Хто може зрозуміти Неронові або путінські психози? Коли ми вигадуватимемо свої тлумачення ненависти до Божого люду римського плебсу чи російських орків, всі вони будуть лише плодом нашої уяви. А несправджені передбачення експертів, починаючи від одіозного Арестовича, вже надто вприкрилися нам усім за воєнні роки. Отже, наша головна місія – жити. Пам’ятати Христову настанову: «Не бійтеся тих, що вбивають тіло, душі ж убити не можуть» (Мт. 10:28) . Наснажувати життя несхибним ритмом уставних богослужінь, осявати його молитвою, оприявнювати в таїнствах Господнє чування над усім нашим народом. Вчитися самим і вчити інших безпомилковій певності дотримання дороговказів, даних нам у заповідях. Протиставляти розгубленій метушні панікерів переможний спокій, який виростає з миру в нашій душі. Тримати свої храми за оази цього спокою. І всіляко дбати про те, щоб кожен відвідувач храму міг знайти в ньому переконливу відповідь на фатальне питання:  Quovadis? Із циклу реколекційних наук "Симон, що став скелею Церкви" архиєпископа Ігоря Ісіченкадля священників Самбірсько-Дрогобицької єпархії УГКЦ (2-19 вересня 2024 р.) [1] Мовчан Павло. Камо грядеши, Україно? http://www.golos.com.ua/article/150663 [2] Костюк Богдана. Камо грядеши, Україно? https://www.radiosvoboda.org/a/24276388.html [3] Ступак Богдан. Камо грядеши, Україно? https://chornomorka.com/archive/21518/a-4064.html [4] Тарас Салига. Камо грядеши, Україно? https://day.kyiv.ua/article/ukrayina-incognita/kamo-hryadeshy-ukrayino [5] Матвійчук Анатолій. Камо грядеши, Україно? https://glavcom.ua/columns/anatoliymatviychuk/kamo-hrjadeshi-ukrajino-928173.html Детальніше...

8. Соборні послання / владика Ігор Ісіченко (2024)

Сучасні біблеїсти скептично ставляться до традиційного ототожнення автора двох соборних послань, приписуваних Петрові, з особою першоверховного апостола. Вказується на те, що розвинуті в посланнях богословські теми виникли вже після мученицької смерті апостола, послання засвідчують досконале володіння грецькою мовою та літературним стилем, оперування Септуагінтою, чим навряд чи міг похвалитися простий рибалка з Галилеї. Навряд чи апостолові Петрові могли були знані послання Павла, Юди та євангеліє від Матея, явно знайомі авторові послань. Відтак же робиться висновок, що перше послання могло з’явитися щойно у 80-і рр. І ст., а друге – аж у ІІ ст. Тим не менше, перше послання починається словами «Петро, апостол Ісуса Христа, вибраним переселенцям, розсіяним Понту, Галатії, Кападокії, Азії та Вітинії,.. благодать і мир вам хай помножиться!» (1 Пет. 1, 2). Друге, подібно до нього: «Симон Петро, слуга і апостол Ісуса Христа, тим, які через справедливість Бога нашого і Спаса Ісуса Христа отримали, рівноцінну нашій, віру: благодать вам і мир хай збільшується через спізнання Бога й Ісуса, Господа нашого!» (2 Петр. 1:1-2). То Петро чи не Петро писав послання? Сучасна писемна культура з модерним уявленням про авторське право визнає лише однозначну відповідь. Але коли йдеться про апостольські часи, епоху марґіналізації, заборон і переслідувань Церкви, мусимо рахуватися зі специфікою усного передання. Зберігаючи як найбільший скарб слово Євангелія, навчання самого Ісуса Христа і Його учнів, церковна спільнота міцно тримає це слово у своїй пам’яті. А пам’ять людини архаїчного світу відрізнялася від нашої. Ми оперуємо різними технологіями фіксування інформації: текстової, візуальної, звукової. Тому частіше покладаємося на пам’ять комп’ютера чи смартфона або принаймні на звичайну записну книжку, ніж на власну пам’ять. Як ми звичайно діємо? Тримаємо в пам’яті телефон, адресу, дату, доки не перенесемо їх до механічного носія або запишемо на папері, а тоді вже звільняємо від них свій мозок. Він бо в нас не безмежний і потребує постійного впорядковування. Наші далекі попередники часто могли довіряти лише своїй пам’яті. Вона була значно менше насичена інформацією, ніж наша, а водночас силою обставин була набагато місткішою. Незряча людина зазвичай має кращу пам’ять, ніж видюща, неписьменна – кращу за письменну. Ще з університетських лекцій мені запам’яталося: коли в Киргизії почали записувати національний епос «Манас», то деякі народні співці пам’ятали його повністю. А цей епос сягає понад 500000 віршованих рядків! На звичайній сторінці формату А4 вміщується 30 рядків… Цілком можливо, що послання, збережені в Новому Завіті під іменем апостола Петра, записали й відредагували вже після його смерті. Тим не менше, з них до нас промовляє сам апостол, судження, думки, повчання якого зберігалися Церквою і були тільки перенесені на письмо Петровими учнями. В них промовляє неспокійна вдача апостола, його наполегливість, його досвід. «Не за байками бо, хитро вигаданими, йдучи, об’явили ми вам потугу й прихід Господа нашого Ісуса Христа, але бувши наочними свідками його величі. Бо він прийняв від Бога Отця честь і славу, коли до нього прийшов такий голос від величної слави: Це мій Син любий, якого Я вподобав» (2 Пет. 1:16-17). Хто, крім Петра, міг так буденно згадати про голос слави, що лунав при ньому і на Йордані, і на горі Преображення? Свідчення Петра зберігала церковна спільнота міста, де він навчав. Наприкінці першого послання це місто конкретизується словами: «Вітає вас Церква, що у Вавилоні» (1 Пет. 5:13). Можна цілком виключити ймовірність перебування апостола у Месопотамії, та й однойменне місто-фортеця на правому березі теперішнього Каїру не входило до маршруту Петрової місії. Вавилон у лексиконі перших християн фігурував як прозивна назва самовпевненого й самовдоволеного столичного міста, де панував культ насолод, сполучений із примітивним ідолопоклонством. Таким чужим, відразливим містом видавався юдеям Рим. Саме він виглядав в очах апостолів Вавилоном сучасности, де імперські амбіції пнулися до неба, ніби вавилонська вежа. І яким тріумфом справедливости лунали для ранніх християн слова Одкровення: «Упав, упав Вавилон – блудниця велика, і став житлом демонів і пристановищем усякого духа нечистого» (Одкр. 18:2). Принагідно згадаймо, що свій збірник есеїв на теми ганебного провалу творення суспільства без Бога Євген Сверстюк назвав «Перебудова Вавилонської вежі». У символічній мові Сверстюка жорстокий експеримент з комуністичною утопією, в ім’я якого калічили долі мільйонів людей - кого караючи, кого спокушаючи, - і виглядав достоту як зведення вавилонської вежі. Можемо нині додати, що Москва не зневірилася в перспективі вавилонського стовпотворіння, хоч і змінила мотиваційну риторику. Демонічні інтер’єри головного храму збройних сил Російської Федерації дуже виразно втілюють у собі стиль мислення тамтешніх будівничих. Бо ж храм, споруджуваний для демонстрації власної гордині, за своїм задумом уже є антихристиянським, суперечним Богові. Неминучим наслідком амбітного змагання з Богом стала втрата комунікації між вавилонськими мулярами. «Там Господь помішав мову всієї землі й звідти розсіяв їх Господь по всій землі» (Бут. 11:9). Втрата взаєморозуміння стала тавром гріха, подібним до знаку, покладеного на чоло братовбивцеві Каїну. Йдеться не лише й не стільки про відмінності етнічних мов і діалектів – їх не так складно подолати, надто тепер, коли кожен смартфон озброєний Googletratslater’ом. Можна говорити однією мовою, але оперувати протилежними системами вартостей, у коді яких одне й те саме слово має цілком різний сенс. Скільки треба було жертв, щоб остання російсько-українська війна, розпочата 2014 р., стала називатися війною, а не «антитерористичною операцією», АТО! Або як по-різному сприймається, навіть у суто українських середовищах, сенс ідіом «золотий вересень 1939 р.», «волинська трагедія 1942 р.» чи ж «львівський собор 1946 р.» Маніпулювання сенсами задля поділу народу чи людства на «своїх» і «чужих» - звичайна практика пропаганди. І вона діє. Адже ж не лише отруєний телевізором російський обиватель, але й китайські та індійські політики, західні праві радикали, навіть деякі доволі популярні європейські та американські культурні діячі воліють бачити в Україні лише громадянський конфлікт. Кондак П’ятдесятниці дуже виразно виділяє комунікативний аспект покликання Церкви: «Коли Ти, Всевишній, зійшов і мови змішав, то поділив між собою народи. Коли ж вогненні язики Ти роздавав, то до з’єднання всіх призвав». Благодатне віяння Святого Духа виявляється у відновленні взаєморозуміння, - неодмінній рисі християнської спільноти. «Як же воно, що кожний з нас чує нашу рідну мову,.. як вони нашими мовами проголошують величні діла Божі?» (Діян. 2:8, 11) - дивуються прибулі з усіх усюд прочани, чуючи преображених зісланням Святого Духа апостолів. Церква гуртує народи вірою в єдине джерело істини, єдину й незмінну систему вартостей, непідвладну релятивістським спокусам. На літургії передосвячених дарів є зворушливий момент, коли, між читанням старозавітніх паремій, священник із свічкою та кадилом у руках виголошує: «Світло Христове просвічує всіх». А євангелист Іван допомагає нам ототожнити це світло зі Словом Божим, Христом: «Справжнє то було світло - те, що просвітлює кожну людину» (Ів. 1:9). Слово Боже, яким створено світ, сходить у цей світ, приймає тіло, щоб подолати хистку варіативність слова, просвітлити його суть, озброїти даром слова апостолів. Вразлива натура Петра дозволила йому першим відчути й використати цю силу слова, відразу після сходження вогненних язиків звернувшись до натовпу з натхненною проповіддю. «Ті ж, що прийняли його слово, охристились, і того дня до них пристало яких три тисячі душ» (Діян. 2:41) Роздуми про послання апостола Петра (або, радше, «від Петра») спонукають поміркувати про наше власне ставлення до служіння слова. Немає сумніву, кожен зі священників мірою свого таланту й можливостей регулярно виступає проповідником. Часом, може, навіть зловживає казнодійськими повноваженнями. Пригадую, якось років тридцять тому я чекав біля храму на свого співбрата з УАПЦ. Він взявся вінчати молодих. Повінчав, а потім заходився навчати. Після перших 20 хвилин проповіді на вулицю почали один за одним вибігати обурені гості й скаржитися на словесне тортурування. Недарма папа Франциск нещодавно говорив, що проповідь не повинна тривати довше за 8 хвилин. Звичайно, лаконічність проповіді передбачає її змістову насиченість. Важливо для кожної проповіді знайти ключову ідею, пов’язати її з євангельським читанням і календарним святом, але спроєктувати на реальне життя парафіян, їхні повсякденні турботи. Справді, важко винаходити нові нюанси екзегези рік-річно повторюваного читання про зцілення сліпого чи розслабленого. Але виклики, з якими зустрічається проповідник і паства таки змінюються рік у рік. Поглиблюючи розуміння Євангелія, шукаймо нові аспекти його оздоровчого та повчального впливу на конкретне сучасне середовище. Це вимагає тонкого відчуття Божого слова і відчуття часу. Один протестантський проповідник захопив мене розповіддю, як він протягом тижня готує недільну проповідь. На свій сором, я не можу похвалитися такою ретельною працею. Колись я пробував записувати проповідь і читати її з амвону, але виходило зле. Є ситуації, коли відповідальність моменту вимагає читати заздалегідь написаний текст. На папських богослужіннях імпровізація небезпечна. Але ж у розмові з добре знайомою паствою важливі її реакція, спостерігання за слухачами, відчуття загальної атмосфери. Говорити однаковим стилем в університетській каплиці й сільській церкві навряд чи доречно. Підготовка ж до проповіді передбачає знайомство з паствою, її духовним життям, повсякденними заняттями, запитами, потребами. При цьому підґрунтям адекватної науки, звичайно ж, є ретельне, молитовне вчитування в євангельське зачало, звернення до коментарів і пояснень. Для кожного священника, не тільки неопресвітера, корисно переглянути проповіді попередників на цю тему. Бо без знайомства з чужим стилем повчання ми прирікаємо себе на неминучу вторинність. Оригінальність виростає на базі знайомства з досвідом інших. Найгірше, коли проповідування лякає і здається обтяжливим. Приховати це годі, а коли слово священника виглядає вимушеним і штучним, воно здатне справити протилежний вплив. Тоді відмова від проповідування сприймається за подарунок. Як у тому давньому жарті про ледачого пароха: «Ви мені подаруйте проповідь, а я вам подарую вечірню». Страх виникає, коли відчуваєш паству своїми суворими екзаменаторами, а себе – оратором, що має продемонструвати чу́да красномовства. Важливо звільнитися від цих хибних ролей і відчути в ритмі служби, в поезії церковного співу, в словах Святого Письма невидиму присутність Того, хто й надає таїнственного змісту літургійному богослужінню – Духа Святого. Очевидно, до проповідування необхідно добре підготуватися. Але його звершення важливо віддати під провід Духа істини. Наша місія – ділитися не своїми талантами, а Божим словом, його просвітною силою. Ділитися не з екзаменаторами чи вимогливими глядачами, а з Христовою родиною, довіреною тобі паствою, яку найбільше цікавлять не оригінальні інтерпретації біблійного тексту, а твоя особиста віра в нього й переживання цієї віри. Інформаційне суспільство ставить нас перед неосяжними перспективами служіння слова. Більшість уже не пам’ятає, як років сорок тому ще доводилося переписувати від руки, а в кращому разі передруковувати на машинці проповіді папи Івана Павла ІІ, блаженнішого Мирослава Івана Любачівського або римських отців василіян, записані на магнітофон із «Радіо Ватикан». Час підпілля привчав ховатися з писаним словом. Відколи з роману Михайла Булгакова «Майстер і Маргарита» було знято негласне табу, тисячі й тисячі разів повторювалися слова одного з його персонажів: «Рукописи не горять», що часто переінакшувалося в «Книги не горять». Вони стали таким собі мемом російськомовного простору. На жаль, горять і рукописи, горять і книги. Їх вилучали з бібліотек, нищили, конфіскували на кордоні. Та ще й нині читачі Булгакова й шанувальники Воланда безжально палять українську релігійну літературу скрізь, де просувається на наші землі окупаційна армія. Та й не тільки. Сумним свідченням ненависти до нашого слова стала 23 травня 2024 р. харківська друкарня «Фактор-друк», одна з найбільших у Європі, де ворогам вдалося знищити тисячі примірників нових книг, убити й скалічити людей, завдати непоправних збитків національній поліграфії. І в той самий час за останні тридцять років, швидко задовольнивши жагу друкованого слова, ми встигли охолонути до нього. Мистецтво читання стрімко занепадає. У червні розгорнулася ціла дискусія довкола посту доволі контроверсійної народної депутатки Інна Совсун у мережі TikTokпро те, що вчителям треба читати не менше 10 книжок на рік. Відповіді вчителів були переважно критичними: вчителі посилалися на брак грошей, часу, снаги. У священників про читання ще, здається, ніхто не питав. Припускаю, що і тут відповіді були б доволі критичними. Але йдеться не тільки про споживання писаного тексту, а й про плекання в собі та своїй пастві смаку слова. Прагнення поглинути якомога більше інформації за стислий час вже привчило нас швиденько гортати сторінки смартфона або ноутбука, зупиняючись лише на найбільш скандальних заголовках. Сакральний же текст вимагає вдумливого, глибокого входження в його простір, переживання кожного слова як адресованого тобі особисто послання. Він наново вчить нас читати, а водночас і самим творити текст. Апостолат слова відкриває перед кожним із нас неосяжні можливості. Трансляції богослужінь із храмів після пандемії ковіду стали реальністю для більшости парафій, мало хто зі священників стримався від відкриття акаунту в мережах Facebook, Twitter (X), Telegram, Insagram, TikTok. Низка парафій має власні електронні сторінки (веб-сайти), хоча останнім часом перевага надається дешевшому й оперативнішому розміщенню інформації в Facebook. Парафіяльні оголошення у Viber’і чи Telegram давно стали найефективнішим каналом сповіщення про розклад богослужінь або чергову толоку. Маємо приклади священничих блогів, тобто щоденників подій, які вимагають регулярного доповнення новими текстами. Силою свого сану ми вже є публічними особами й мусимо зважати на це, входячи у віртуальний простір. Це передбачає зваженість і відповідальність за кожне слово. Щоб авторитетно судити про якісь речі, треба бути в них добре обізнаними. Є категорія парафіян, готова визнати священника найбільшим авторитетом в усіх сферах життя. Підігравати їй украй небезпечно. Тим більше, підхоплювати звинувачення незнайомих людей у корупції, стратегічних помилках, політичній недалекоглядності тощо. Ми можемо сперечатися про Зеленського, Залужного, Садового, Трампа в приватному спілкуванні з добре знайомими людьми, але вихід з нашими дилетантськими судженнями в публічний простір шкідливий і недоречний. Пам’ятаймо: «Не судіте, щоб вас не судили» (Мт. 7:1). Якими б вільними не були манери спілкування в інтернет-просторі, неприпустимо втрачати почуття гідности й підхоплювати цей стиль. Грубі, лайливі слова, жаргонізми залишмо для московських батюшок. І взагалі, текст, призначений для публічного знайомства, варто набрати спершу на чернетці (скажімо, в режимі «блокнот»), уважно вичитати, перевірити, чи немає помилок – і граматичних, і пунктуаційних, - і лише після цього можна його опублікувати. Грамотний текст так само свідчить про особу автора, як і охайний одяг, підібраний зі смаком. Невдалий жарт, політичні фантазії, дурні витівки – все це може стати руйнівним для репутації. Часом на публічні форуми або в доступні для загалу коментарі потрапляють делікатні питання особистого характеру. Можливо, автори не усвідомлюють, що розкривають свої проблеми перед загалом. Тому слід перенести обговорення в приватне листування. В кожному разі відповідати на питання (якщо вони не мають образливого чи неетичного характеру) треба неодміно і якомога оперативніше. Від цього залежить ставлення до вас читачів. Делікатні подробиці власного життя не варто наводити не лише в публічному просторі, але й у листуванні. Не треба бути аж надто винахідливим хакером, аби увійти на ваш поштовий сервер і прочитати листи. Знаю приклад, коли ревнивий чоловік наробив скрин-шотів із листування своєї дружини з парохом і роздмухав із випадково вихоплених фраз великий скандал. Наводячи особисті деталі в електронних мережах, враховуйте, що їх можуть використати проти вас. І хоч як хочеться похвалитися вродливими дітьми й онуками, стримайтеся від публікації їхніх знімків. Особливо коли вони перебувають в інших країнах. Чим менше інші люди знають про дітей, тим краще. Не пишіть про їхнє місцеперебування, звички, уподобання, друзів. Безпека дітей важливіша, ніж будь-кого іншого. Праця в системі масових комунікацій вимагає граничної пошани до авторського права. Використовувати слід тільки ретельно перевірену інформацію з надійних джерел. Саме джерело обов’язково треба вказувати, максимально точно посилаючись на нього. Можна використовувати гіперпосилання. Від кожного священника сподіваються мудрої поради, компетентного роз’яснення етичних аспектів життя. А в нас бракує життєвого досвіду, громадського вишколу. Наша освіта не може бути універсальною. І немає чого соромитися своєї обмежености. Але ми можемо оперувати Божим словом. Ми маємо офіційні документи Церкви – на щастя, доволі широкого тематичного діапазону. Навчаючись спиратися на них, ми можемо певніше почувати себе в просторі суспільної комунікації, пам’ятаючи, що від нас чекають не суб’єктивного судження, а переконливого представлення позиції Церкви.  Із циклу реколекційних наук "Симон, що став скелею Церкви" архиєпископа Ігоря Ісіченкадля священників Самбірсько-Дрогобицької єпархії УГКЦ (2-19 вересня 2024 р.) Детальніше...

7. Сотник Корнилій / владика Ігор Ісіченко (2024)

Римський центуріон, по-нашому сотник, належав до категорії, найбільш ненависної для мільйонів мешканців завойованих латинянами земель. Центуріони складали основу непереможних римських легіонів. Їх набирали зазвичай із знатних і заможніх сімей, найбільш інтегрованих у гордовиту цивілізацію Риму. Старшин єднала відданість республіці, яка непомітно перетворювалася на імперію, та непохитна впевненість у своїй культурній перевазі. Варвари, а особливо юдеї з їхньою фанатичною вірою в єдиного Бога, униканням асиміляції, системою приписів, які видавалися римлянам забобонами, виглядали в очах римського офіцера дикою юрбою невігласів, яких належало жорстко контролювати й силоміць розчиняти в єдиному цивілізаційному просторі Середземномор’я. Певна річ, юдеї відвзаємнювали мілітарній верстві завойовників таке ставлення. Кожен римський воїн, а особливо офіцер, був для юдеїв ганебним свідченням чужого домінування, принизливої залежности від поганського народу, ідолопоклонство якого абсолютно суперечило релігійним приписам Тори. Юдейський ортодокс і нині навряд чи згодиться увійти до оселі іновірця. Що ж там говорити про стародавні часи, коли міжконфесійні та міжетнічні бар’єри були ще міцнішими! І ось Петро, лідер апостольської громади, який усе ще намагається поєднати віру в Христа й вірність давнім юдейським звичаям, спостерігає у видінні щось цілком для нього відразливе: «Бачить він небо відкрите, а з нього сходить якась річ, неначе скатерка велика, прив’язана чотирма кінцями, і спускається на землю. Були ж у ній всякі чотириногі, плазуни земні й небесні птиці. І пролунав до нього голос: “Устань, Петре, заколи і їж!” Петро ж відповів: “Ніколи, Господи, бо я ніколи не їв нічого поганого й нечистого”. І знову, вдруге, залунав голос до нього: “Що Бог очистив, ти не погань”. Це сталося тричі, і зараз же річ ота піднялась на небо» (Діян. 10:11-16).  Даний Мойсеєві закон, якого скрупульозно дотримувалися юдеї апостольської доби, детально перелічував нечистих тварин, заборонених до вживання в їжу: всі бескопитні звірі, рептилії, амфібії, гризуни (заєць, тушканчик, миша), землерийки (кріт), кажани, всі хижі птахи (орел, гриф, яструб, сокіл, шуліка, пугач, сова), птахи-рибалки (чапля, пелікан, чайки, лебідь), ворони, удоди, страуси, всі водні тварини без луски, всі безхребетні, крім різних видів сарани (Лев.11: 1-47). Символіка видіння розкривається відразу після того, як воно повторилося тричі: «Якже збентежений Петро питав себе самого, що це могло б бути за видіння, що він бачив, - он люди, послані Корнилієм, розпитавши про Симонову хату, стали біля дверей» (Діян. 10:17). Петра кличе людина, належна, в очах праведного юдея, до сфери профанного, нечистого, як і явлені у видінні тварини. Інстинктивно Петро мав би злякано відсахнутися й шукати підстав уникнути зустрічі з нею. Але в його свідомості все ще лунає почуте у видінні: “Що Бог очистив, ти не погань”. І він рушає до Кесарії Палестинської, адміністративного центру Римської прокуратури в Юдеї, а також основної бази римських легіонів. Так починається місія першоверховного апостола серед поган. Пневматологічний імпульс цієї місії не обмежується видінням: Петрова керигма вводить сотника і його оточення в такий релігійний екстаз, що апостол вирішує: «Чи може хтось боронити води, щоб оці не христились, що, як і ми, одержали Святого Духа?» (Діян. 10:47). І його проповідь завершується сакраментальним входженням колишніх поган на чолі з центуріоном Корнилієм у лоно молодої Церкви. Церковне передання, закріплене в «Житіях святих» Димитрія Туптала під 13 вересня, доповнює новозавітну розповідь про Корнилія агіографічними деталями. Навернений Петром, Корнилій нібито долучився до нього, а потім з Ефесу був направлений до міста Скепсіс (Σκῆψις or Σκέψις) у Троаді, тобто на північному заході сучасної азійської Туреччини (Анатолії), Поселення відоме тим, що тут зберігалася знаменита бібліотека Арістотеля, перш ніж її перевезли до Пергама та Александрії. Правителем міста був Димитрій, навернений на християнство вчиненими за молитвами Корнилія чудами: стався землетрус, був зруйнований храм Зевса, під його уламками опинилися дружина й син правителя, звільнені Корнилієм. Тоді Корнилій залишився в місті єпископом, там помер і був похований неподалік від храму[1]. Інколи висловлюють сумнів у пріоритеті Корнилія серед навернених на християнство поган. Мовляв, апостол Филип ще перед тим хрестив ефіопського вельможу (Діян. 8:26-40). Але пригадаймо, що робив цей вельможа, коли його зустрів Филип? «Вельможа Кандаки, етіопської цариці, що був над усім її скарбом та що прийшов був в Єрусалим на прощу, - він повертався, сидячи на своїй колісниці й читаючи пророка Ісаю» (Діян. 8:27-28). Вельможа, ніби побожний юдей, повертався з прощі до Єрусалиму та читав Йешайа - книгу Ісаї, що належала до визнаваних юдеями пророчих книг Танаху. Врахуймо при цьому, що, як вірять в Ефіопії, засновником династії правителів цієї країни був Ме́нелік І, син царя Соломона й цариці Савської (гебр. Малка́т Шеба́). Менелік нібито вивіз оригінальний ковчег із Єрусалиму в Аксум і привів туди з собою групу знатних єрусалимлян. Їхніми нащадками визнавали себе фа́лаша, «бет Ісраел», ефіопські євреї. Інші вважають фа́лаша нащадками Салманасарових бранців або євреїв, вигнаних з Юдеї, коли Єрусалим був зруйнований за часів Тита та Веспасіана. Донедавна ефіопські євреї мали півтисячі поселень у північній та північно-західній Ефіопії. Їхні релігійні вірування ґрунтувалися, в основному, на Торі та власному усному переданні. Один із фалашів до речі,  став прадідом російського поета Олександра Пушкіна. 1973 року головний сефардський рабин Ізраїлю оголосив фалашів нащадками коліна Дана і визнав їх повноцінними євреями. Влітку 1984 р. після успіху еритрейських повстанців спецслужби Ефіопії почали вирізати фалашів, звинувачуючи їх у своїх невдачах та у співпраці з еритрейськими сепаратистами. Порятунок фалашів уряд Ізраїля доручив Моссаду; операція отримала назву «Мош» До початку 1990-х рр. повітрям і морем вдалося репатріювати 35 тис. чол. І зараз в Ізраїлі прибульцеві кидаються у вічі стрункі чорношкірі юнаки й дівчата з автоматами Узі в формі ЦАГАЛЬ. Тож, напевне, проповідь Филипа була звернена до їхнього предка, месіянські очікування якого знайшли відповідь у апостольській керигмі. Центуріон італійського полку з Кесарії Палестинської не був юдеєм ані за походженням, ні за вірою. Однак і він різнився від своїх соратників пошаною до зустрінутої в Палестині віри та спрагою правдивого Бога. Спрагою, вгамувати яку допоміг Петро. Провидіння подбало про зустріч цих двох особистостей і відкрило Корнилію двері до церковної спільноти. А слідом за ним – і мільярдам інших нащадків колишніх ідолопоклонників. Попри відмінні обставини зустрічі й різницю особистостей ефіопського вельможі та римського сотника, апостоли Филип і Петро опиняються перед однаковим викликом. Вони мусять вийти поза межі сформованих стереотипів, назустріч людині цілком іншої культури, зануритися в сферу чужої ментальности й відшукати адекватні їй способи сповіщення Євангелія. Чи було це їм до снаги – простим людям, зрослим у доволі примітивному середовищі, далекому від військових чи світських еліт? Навряд. Однак їхня рішуча експансія в незнану сферу наснажується спасительною силою Ісусового навчання та осявається вогненним світлом П’ятдесятниці. Кожному з нас на своєму відтинку апостольського служінні доводиться долати власні упередження, бар’єри, життєві стереотипи. Можемо, правда, тішити себе думкою, що позбавлені необхідности шукати шляхи до серця поган. Бо де там зараз ті погани! Тим більше в Галичині, яка небезпідставно пишається плеканням духовних традицій. Але реальність життя ставить нас у цілком несподівані ситуації. Масова втеча з окупованих і прифронтових теренів, розпочата 2014 р., істотно змінила демографічну ситуацію повсюди. Хтось із Галичини, скориставшись обставинами, подався подалі на захід – часом аж до Тихого океану. Натомість частина східних і південних українців зупинилась перед кордоном – почасти через заборону виїзду чоловікам, почасти через небажання залишати рідну країну. Мабуть, у кожній парафії знайшли притулок вимушені переселенці. А отже, церковна громада на чолі з парохом, надаючи їм притулок, розраховувала на входження прибульців у духовне життя галицького села чи міста. Натомість чи не повсюдно стикаєшся з наріканнями на відчуженість прибульців, їхню релігійну індиферентість. До того ж, чи не більшість із ВПО, попри травматичну зустріч із «русским міром», зберігає в спілкуванні, принаймні поміж собою, російську мову, яка стала в наш час дражливим чинником у комунікації з її носіями. Так вибудовуються бар’єри. Не тільки мовний. Більшість переміщених осіб декларує себе православними, хоч і не дуже добре уявляє, що це таке. В усякому разі, такої самоідентифікації вистачає, аби, принаймні спершу, сторонитися греко-католицьких церков, наївно уявляючи, що молитва в цій церкві заплямує конфесійну чистоту православного або що його можуть викрити й вигнати з церкви. На жаль, це не тільки наївність. Ексклюзивізм московського православ’я, як і кожної тоталітарної секти, відгороджує своїх адептів від решти світу нездоланним муром забобонів і упереджень. Пригадую, як, коли ще у 1980-і рр. я писав поминальну записку в Володимирському соборі Києва, тамтешні бабушки, почувши українську мову, зазирали через плече й суворо застерігали, щоб серед імен не було «уніятів». Та що говорити про бабушок, коли під час спільної поїздки до Німеччини представник Московського Патріярхату в архиєрейському чині старався так прийти до обіднього столу, аби не молитися з іншими. І це не тільки проблема Московського Патріярхату. Колись ми, патріярхія УАПЦ, проводила спільну прес-конференцію з представниками т.зв. «істинно-православної церкви». Так коли Євген Сверстюк запропонував прочитати спільно «Отче наш», ці опозиціонери від православ’я звинуватися його в провокації. Мовляв, «єпископ, або пресвітер, чи диякон, який тільки молився з єретиками, хай буде відлучений» (Апостольське правило 45). Ну а кожен, хто не належить до їхньої конфесії, ясна річ, єретик. Перелік таких трагікомічних ситуацій можна продовжувати до нескінченности, сміятися над ними, жахатися. Але не варто легковажити важелями ізоляції мільйонів наших співвітчизників від решти християнського світу. Бачите самі, що, за винятком Галичини, масового відходу від УПЦ МП немає, попри російську агресію, феномен Кирила Гундяєва, спроби політичного й адміністративного тиску на громади УПЦ. Як подолати ці бар’єри, не маючи Петрової харизми? Навряд чи вистачить пастирського красномовства або гуманітарної допомоги. Ще святий папа Павло VI у апостольському листі «Evangelii Nuntiandi» з 8 грудня 1975 р. визнав запорукою євангелізації в наші дні новий місійний та  євангелізаційний запал церковної спільноти. А ХІІІ генеральна асамблея синоду єпископів 2010 р. наголосила на необхідності для Церкви опанувати «здатність розпочати заново, іти поза межі і розширяти горизонти», щоб передавати віру як «особисту зустріч з Христом, що здійснюється за допомогою Святого Письма і живого Передання Церкви, під проводом Святого Духа». Як гарне, містке це слово - «запал»! Словник української мови пояснює його як «велике внутрішнє збудження, порив або піднесення. Палкий потяг, пристрасть до чого-небудь, до якоїсь справи. Завзяття, горіння. Найвище напруження, найповніший вияв чого-небудь». Міркуючи про апостола Петра та його місію в Кесарії Палестинській, згадаймо, хто обдарував його полум’ям місійного завзяття. І якщо вже саме з себе слово Учителя та Його взірець наснажили апостольський порив галилейського рибалки, то вогненне дихання Святого Духа запалило в його душі незгасне сяйво. Благодатна дія церковних таїнств переносить на кожного з нас вогонь П’ятдесятниці. Оприявнюється ж цей вогонь у слові. Коли ми спожили з чаші Кров Христову, промовляємо: «Оце діткнулось уст моїх, і відніме беззаконня мої, і гріхи мої очистить». Пригадаймо, звідки взято ці слова, хоч трохи перефразовані в літургійному перекладі: «І підлетів до мене один із серафимів з жаріючим вуглем у руці, що взяв його кліщами з жертовника. Він приторкнувся ним до моїх уст і мовив: «Приторкнулось оце до твоїх уст і взято від тебе твою беззаконність, і зник гріх твій» (Ісая 6:6-7). Таким зображує своє покликання старозавітній євангелист. А перед тим зізнається: «Я людина з нечистими устами, і живу я між людьми з нечистими устами» (Ісая 6:5). Сувора самооцінки, сполучена зі смиренним покладанням на волю Творця зробила Ісаю найбільшим із пророків. Як і його попередника, Мойсея. Пригадуєте? Біля неопалимої купини він скаржиться: «Не проречистий я,..  тяжкомовний я і тугоязикий» (Вих. 4:10). І чує у відповідь: «Хто дав уста людині?..  Хіба не я, Господь? Тож іди, я буду в устах твоїх і навчу тебе, що маєш говорити» (Вих. 4:11-12). Пройде майже 1900 років, і в кастильському замку Гусманів шляхетна сеньйора Хуана д’Аза побачить уві сні перед народженням сина Домініка собаку зі смолоскипом у пащі, а вогонь з того смолоскипа запалить усю землю. Згодом утворений Домініком Гусманом чин проповідників використає це видіння як свій герб. Метафора вогненного слова знайде ще одне образне втілення в католицькій символіці. Звернімо увагу: щоразу – і в покликанні Мойсея, і в наданні Ісаї пророчого таланту, і в провіщенні проповідницького служіння Домініка та його послідовників – це вогненне слово виступає Божим даром. Нам часом дуже бракує цього дару, аби проламати мури нерозуміння й упереджености, дістатися до серця людини. Рятують студії з риторики й гомілетики, навчання психології та богослов’я. Все це вкрай потрібно сучасному пастиреві. І все ж вирішальним є вслухання в голос Бога, розпізнавання й реалізація таїнственних дарів, якими завдячуємо благодатній присутності Святого Духа. Певна річ, що бар’єри, які мусимо долати в перебігу свого служіння, незвідні до міжконфесійних упереджень і етнокультурних стереотипів. Щодалі помітнішим і в нас в Україні є виокремлення суспільного сектору, ворожого або чужого християнству. На початку незалежности здавалося, що атеїзм уже відійшов у минуле й назавжди втратив вплив на людську свідомість. Аж ніяк! На жаль, його поширення спричинене почасти розчаруванням у реаліях церковного служіння, випадками симонії, кланової замкнености, уявним протекціонізмом влади щодо Церкви, пристосовництвом духовенства – часом поодинокими й випадковими речами, які в масовій свідомості можуть абсолютизуватися та складаються у відразливу картину. Розчарувань уникнути було неможливо: падіння імперії войовничого атеїзму супроводилося завищеними очікуваннями від Церкви, які в принципі не могли виправдатися. З іншого боку, мусимо врахувати тіньові аспекти обраного українськими політичними елітами євроінтеграційного курсу, який  передбачає імплементацію в українську дійсність ліберальної системи вартостей, що панує в західному світі. Цей процес відбувається на різних рівнях. У політиці правиця фактично маргіналізована; в інформаційному просторі майже неподільно панують прихильники ґендерних ідеологій. Бути практикуючим християнином у багатьох середовищах стало непрестижним. Пригадую, як один знайомий письменник майже потай вінчався в сільській церкві, аби не зруйнувати свій імідж лівака. Ще не забувся скандал із кліпом на пісню «Серце», знятим у церкві святого Андрія, де Христина Соловій у чуттєвій червоній сукні сиділа на троні в центрі храму, а під акомпанемент її пісні показувався жагучий поцілунок двох жінок. А був же час, коли правнучка сільського дяка, вихована в греко-католицькій родині, навчалася в недільній школі, належала до церковної спільноти. І співала вона спершу лемківські пісні. Але - не той масштаб. І ось уже вона позиціонує себе як атеїстка і з вдячністю згадує «Код да Вінчі» Дена Брауна, який допоміг їй зректися віри. Чи допоможе це доволі молодій і не вельми талановитій співачці здобути жадану популярність – це ще проблема. Але одне очевидно: з’являється ґенерація, для якої розрив із християнством виглядає зеленою картою до поп-культури. Християнство не в тренді… Я б не сказав, що ця тенденція шкідлива для Церкви. Може, вдасться захиститися від напливу людей, які бачили в Церкві електоральний майданчик або визискували її в доведенні власної респектабельности. Ще папа Венедикт XVI застерігав нас не вірити в ілюзорну релігійність більшости. Христос прямо говорив: «Царство моє не від світу цього» (Ів. 18:36). Але ж це зовсім не означає ізоляції від атеїстичної або арелігійної більшости. Ісус, розвиваючи алегорію пастви й пастиря, зауважив: «Ще й інші вівці я маю, що не з цієї кошари» - і тут же додав: «Я і їх мушу привести, і вчують вони мій голос» (Ів. 10:16). Цим Господь визначає стратегію апостольської місії. Стратегію, втілення якої започаткував Петро. В її реалізації полягає сенс Другого Ватиканського собору - першого в історії Церкви, спричиненого не новою релігійною єрессю, а викликом масового атеїзму. Це змушує нас опановувати нову мову проповіді, вчитися бути терплячими й зваженими, засвоювати культуру діалогом зі світом, який загубився в ідеологічних блуканнях і самовпевнено прагне виборсатися з них самотужки. Лагідний і переконливий голос пастиря, голос Петра не всі хочуть чути, але всі його потребують. Бути цим голосом і є нашою місією. Із циклу реколекційних наук "Симон, що став скелею Церкви" архиєпископа Ігоря Ісіченкадля священників Самбірсько-Дрогобицької єпархії УГКЦ (2-19 вересня 2024 р.) [1] Туптало Дмитро. Житія святих (Четьї Мінеї) / Пер. Валерій Шевчук. Львів: Свічадо, 2005. Т. 1 Вересень. С. 240-249. Детальніше...

6. Ув’язнення / владика Ігор Ісіченко (2024)

Євангелист Іван Богослов на завершення своєї розповіді про останню зустріч апостолів із воскреслим Христом наводить Господнє провіщення про майбутнє апостола Петра: «Коли ти молодший був, то підперізувався сам і ходив, куди сам бажав. А як постарієшся, то руки свої простягнеш, і підпереже тебе інший та й поведе, куди ти не схочеш» (Ін. 21:18). І невдовзі після зіслання Святого Духа, коли на́тхнений його дією Петро палко проповідував у Єрусалимі й навертав до покаяння цілі натовпи, апостола спершу викликають на допит у синедріон, а потім і заарештовують.  Та вступає в дію чудо: двері в’язниці надзвичайним чином розчиняються вночі й апостоли, замість того, щоб сховатися, йдуть до храму й знов починають навчати народ. Розлючений непокорою апостолів, правитель Юдеї Ірод Агриппа І, онук Ірода Великого, наказав убити духовного лідера єрусалимської громади Якова Заведеєвого, а Петра ув’язнити. І знов ангел виводить уночі Петра на волю, скинувши з нього кайдани й приспавши пильність охоронців. Тоді то Петро приголомшує зібраних на молитву в домі Марії, матері Йоана Марка, стукаючи в їхню браму. Досвід ув’язнення – це неймовірно важкий, гнітючий досвід. Втрата свободи, замкнений і вкрай обмежений простір повсякденного животіння, брутальне оточення, немилосердні наглядачі – все це складається у витончену систему наруги над людською гідністю. Ми спостерігаємо жахливі наслідки в’язничних знущань на наших співвітчизниках, котрих пощастило вирвати з російських катівень. За півтора тисячоліття до Христа праведний Йосиф за наклепом Потіфарової дружини вже відчув на собі, наскільки єгипетська темниця гірша за рабський послух (Бут. 39-40). Та і в єврейських царствах старозавітньої доби в’язні зазнавали усього спектру знущань і принижень. Знавеснілий від небажаного Михеєвого провіщення  ізраїльський цар Ахав наказує: «Посадіть його в тюрму та давайте хліба скупо та води скупо» (1 Цар. 22:27). Побитого за наклепом пророка Єремію «посадили в тюрму, в будинкові писаря Йонатана, з якого зроблено тюрму… У землище під склепіння» (1 Цар. 37:15), а цар Седекія наказав «ув’язнити Єремію в тюремнім дворі й давати йому з Пекарської вулиці по буханцеві хліба на день» (1 Цар. 37:21). В’язничні підземелля, схоже, були властиві всьому стародавньому Сходу. Перський цар Дарій наказав вкинути пророка Даниїла в яму для левів і запечатав отвір своїм перснем (Дан. 6:17-18). Демократичні Атени намагалися мотивувати тюремне ув’язнення потребою перевиховання злочинців – принаймні так собі це уявляв Платон. Але й там в’язницю називали «десмотеріоном», тобто «місцем кайданів», що дозволяє уявити умови такого «перевиховання». А от римляни не соромилися визнавати тюрму насамперед формою покарання й виявляти винахідливість у пошуку каральних засобів. В’язнів тримали в металевих клітках, підвалах, каменоломнях. Ерґа́стули, римські будівлі, які використовувалася для утримання в ланцюгах небезпечних рабів, зазвичай будувалися як глибокі ями з дахом під рівнем землі, достатньо великі, щоб раби могли працювати в них, і містили вузькі місця, в яких вони спали. Мамертинська в’язниця Риму, що збереглася в північній частині Форуму, була побудована четвертим царем стародавнього Риму Анком Марцієм, який правив між 642 і 617 рр. до Р.Х. Спочатку вона була створена як цистерна, а потім перетворена на в’язницю. В’язнів спускали через отвір у підземелля, пов’язані з каналізаційною системою і забруднені людськими відходами. Оскільки в цій в’язниці провели останні дні апостоли Петро і Павло, на місці в’язниці згодом обладнали каплицю San Pietro in Carcere, а на поверхні в XVI-XVII ст. звели церкву Сан-Джузеппе-дей-Фаленьямі (італ. San Giuseppe dei Falegnami). Споконвіку в місцях ув’язнення складалася власна неформальна ієрархія, вироблялися свої норми взаємин, система вартостей, своя мова – те, що називається кримінальною субкультурою. Це культура меншости, яка протистоїть загальноприйнятій культурі. Суспільство відкидає злочинців, замикає їх у тюрмах, виправних колоніях, слідчих ізоляторах. Тоді в цьому середовищі утверджується ідеологія власної виключности, зневажливого протиставлення суспільним нормам злодійського кодексу взаємин, того, що в «русском мире» назвали «понятиями». Говорять про чотири головні функції кримінальної субкультури: 1. Сполучна. Вона пробує узгодити поведінку людини до скоєння злочинів і після входження в злочинний світ. 2. Регулятивна. Утверджується соціяльний статус злочинців, стосунки між ними в місцях позбавлення волі й на свободі, ставлення до державних інститутів. 3. Психологічна. Вона захищає злочинця від комплексу провини, протиставляючи йому войовниче самоствердження. 4. Деформаційна. Остання функція кримінальної субкультури полягає в тому, що вона перекручує суспільну свідомість, дестабілізує доброчесність населення, зберігає та передає злочинний досвід та традиції з покоління в покоління, формує громадську думку про раціональність правопорушень та злочинів. Радянська система, яка творилася особами з досвідом ув’язнення або й відвертими кримінальними злочинцями, як Григорій Котовський чи Фелікс Дзержинський, охоче використовувала тюрму за модель для державних інститутів. Система тотального нагляду, покарань і заохочень, мережа виховних закладів і установ соціяльної опіки – все це пройняте духом зони, що відчувається й досі в нашій постколоніальній дійсності. До того ж, крізь зону, що склалася в «архипелаг ҐУЛАҐ», пройшли мільйони українців. Вона наклала відбиток на художні смаки, мову, манери. Падіння СССР не припинило впливу на посткомуністичні країни тюремної субкультури. У Росії чимраз більше поетизувався кримінальний світ. Тим більше, що після легалізації системи вільного підприємництва найбільше готівки оберталося саме в кримінальному середовищі, і з награбованих або вкрадених грошей, із злодійських «общаків» виросли під дбайливою опікою вихідців із партноменклатури й КҐБ новітні російські бізнес-імперії. «Вор в законе» став улюбленим героєм московських фільмів, а кримінальний жаргон, «феня», - джерелом для розширення масового лексикону. Російське суспільство почало шукати собі героїв у злочинному світі й в особі Володимира Путіна відкрило суто кримінального, жорстокого й безпринципного лідера, «пахана», який охоче увійшов у цю роль. Прикметно, що в Росії у 2010-і роки поширився молодіжний рух, котрий прибрав назву «АУЕ», яку розшифровували або як «арестантский уклад един», або як «арестантское уркаганское единство». Його учасники, захоплені романтикою кримінального світу, брали під свій контроль цілі навчальні заклади: вимагали в дітей гроші, обкладали їх даниною, жорстоко карали непокірних, встановлювали окремі парти для «опущених». В інтернет-спільнотах АУЕ налічувалося до 800 тис. осіб. Вторгнення в Україну, супроводжуване нелюдською жорстокістю, грабунками, насильством, щедро насичує російське суспільство новими героями. 1 червня 2024 р. на Пороховському цвинтарі в Петербурзі відкрили пам’ятник Євгенові Пригожину. Недавній очільник терористичної ЧВК «Ваґнер», шлях якої в Африці, Сирії чи в Україні заплямований найганебнішими злочинами проти людяности, лідер невдалого бунту, захоплено зустрінутого пересічним росіянином, сьогодні втілює російський ідеал. І звернімо увагу: злочинний шлях Пригожина не обмежується  участю у збройних конфліктах. Кримінальний злодій, засуджений 1981 р. на 12 років за розбій і шахрайство, він ще 2013 р. став засновником «Агентства інтернет-досліджень» із штаб-квартирою в Ольґіно, районі Санкт-Петербурґа, яке відоме в світі як «фабрика тролів». Наймані коментатори, працюючи в спеціяльних офісах, лишають брехливі дописи та провокаційні коментарі під новинами інтернет-видань задля маніпулювання суспільною свідомістю. Змінюючи назву, агентство працює й досі. В одну зміну в ньому задіяно понад 150 чоловік, кожен із яких має написати в день не менше 5 коментарів. Є відділи англійською та українською мовами. Вже після початку російської агресії, 2018 р., колишній працівник «фабрики тролів» розповідав про її філію в Харкові, що контролювала понад 1000 акаунтів у соціяльних мережах. Таким чином, кримінальна субкультура вторгається і в українську суспільну культуру, знецінює її норми, впроваджує в неї свої правила та атрибутику: жаргон, татуювання, мову жестів, злодійський шансон… Вона нав’язує суспільному середовищу атмосферу зони з відповідними жорстко субординаційними стосунками, корупційними схемами перекачування грошей з рівня на рівень, зневагою до людської гідности, до людського тіла. Попри те, що євангельська система вартостей цілком протилежна кримінальній, Церква в імперському просторі доволі системно інфільтрувалася отруйною атмосферою табірної зони. Без цього годі зрозуміти феномен сучасного Московського Патріярхату. Я ніколи не бував за лаштунками РПЦ, але зустрічав в УАПЦ не одного вихідця з московського православного середовища. Зазвичай цих людей можна було пізнати за таким собі дивним забобонно-цинічним ставленням до духовного життя, нещирістю, кар’єризмом, запобігливістю перед начальством різного типу й зверхністю, або й брутальним деспотизмом, щодо нижчого клиру, причетників і мирян. Звідки це? Шукаючи відповідь, замислімося над передісторією створення Сталіним 4-5 вересня 1943 р. сучасної РПЦ. Адже православний клир від самого 1917 р. на терені більшовицької окупації ставав об’єктом репресій, був позбавлений в СССР елементарних громадянських прав, зрештою, після «безбожницької п’ятирічки» 1932-1937 рр. майже весь пройшов крізь табірні бараки, наругу адміністрації, збиткування криміналітету, голод, виснажливу працю на полярному морозі. А вже з провіяного таким чином людського матеріялу було створено нову структуру, підпорядковану інститутові уповноважених у справах релігій. Чи існувала альтернатива? Однозначну відповідь «так!» дає нам досвід незламного апостола Петра. Переживаючи ув’язнення в Єрусалимі, а потім кинутий до Мамертинської в’язниці Риму, він не йде на компроміси ані з синедріоном, ні з римськими чиновниками, твердо заявляючи їм у вічі: «Слухатися слід більше Бога, ніж людей!» (Діян. 5:29). Приголомшує, що, зазнавши несправедливого покарання, він разом з іншими апостолами радіє, «що удостоїлися перенести зневагу за ім'я Ісуса» (Діян. 5:41). Розумієте, радіє! Бо він зумів лишитися несхитним у протистоянні зі світом зла, а отже, переміг. Чудово сформулював відповідь усієї апостольської спільноти молодший соратник Петра, апостол Павло, в посланні до коринтян: «Нас тиснуть звідусіль, але ми не пригноблені; ми в труднощах, та ми не втрачаємо надії; нас гонять, та ми не покинуті; ми повалені, та не знищені» (2 Кор. 4:8-9) і пояснив причину стійкости: «В усьому виявляємо себе, як слуг Божих, у великій терпеливості, скорботах, у нуждах, у тіснотах, під ударами, в темницях» (2 Кор. 6:4-5). Беззастережне віддання себе на службу Богові унеможливлювало визнання влади іншого пана. Автентичність апостольської Церкви визначається саме цим. Фатальну вразливість московського православ’я обумовило прийняття ним моделі національної російської Церкви та фактичне злиття з державою, як царською, так і – парадокс! – комуністичною. В такому деформованому світі поступливість євангельськими цінностями заради інтересів держави стає доволі логічною. Тюремні цінності беззастережно перемагають. Принаймні на рівні ієрархії. В сучасному Московському Патріярхаті молитва за мир – фундаментальна засада суспільної позиції Церкви - трактується як важка канонічна провина, що загрожує принаймні забороною в служінні. 2 лютого 2023 р. священник із Люблино під Москвою Іван Коваль був навіть позбавлений сану, за те, що молився за мир, а не за перемогу російського війська. Натомість досвід незламного сповідання віри дарують нам священнослужителі, сформовані в іншому канонічному просторі, де апостольська природа Церкви була несумісною з запобігливим конформізмом. У Харківсько-Полтавській єпархії УАПЦ ми пишалися о. Миколою Сарма-Соколовським, котрий відбув 18-річне ув’язнення, зберігши гострий розум, поетичний талант, непохитний патріотизм і, що найважливіше, - тверду віру. Я завжди з пієтетом згадую зустрічі з владиками Софроном Дмитерком, Іваном Марґітичем, у життєвій поставі яких завжди відчувався потужний досвід внутрішнього опору, духовної свободи. Російські катівні не зламали їх психологічно, більше того, - загартували до архиєрейської місії. Протягом 24 років я регулярно бачився з Євгеном Сверстюком. Нескінченні допити й стеження, сім років таборів і п’ять років заслання анітрохи не деформували його особистості, але виробили, мабуть, найбільшу з усіх знайомих мені людей відповідальність за слово, мало що не інстинктивну відразу до облудного фразерства. Він умів надзвичайно уважно, щоб не сказати, прискіпливо слухати співрозмовника, перепитувати, уточнювати. Хоча це стосувалося не всіх. Пригадую, як після одного демагогічного виступу ще десь 1992 року він підвівся і сказав: Є люди, думка яких мене зовсім не цікавить. Ви є саме такою людиною. Вісімнадцять років протистояння системі наруги над людською гідністю вчинили диво з блаженнішим патріярхом Йосифом Сліпим. Він сам неохоче згадував ці роки. Отець Іван Дацько пише, що на схилі літ не раз чув від патріярха: «Це були втрачені найкращі 18 років мого життя, коли я ще міг служити у повноті своїх сил. А так не мав я змоги нормально працювати. Це були страшні часи, і дай Боже, щоб ніколи не повертались. Замість того, щоб я працював як митрополит, мене били, опльовували, руки ламали, ноги мені перемерзли, а я мусив думати про виживання»[1]. Але поміркуймо, яким входить у цей важкий період митрополит Йосиф Сліпий? Академічного складу талановитий богослов, респектабельний професор, ректор Львівської духовної семінарії, а потім академії, організатор і незмінний голова Богословського наукового товариства. Сумлінний адміністратор і кабінетного складу науковець. Аж ось у лютому 1963 р. виснажений ув’язненням митрополит прибуває до Риму. Від нього сподівалися тривалої реабілітації від таборових випробувань, тихого життя під опікою римської курії. Він же натомість розпочинає тектонічні зрушення в розпорошених у світі й позбавлених формальної єдности українських католицьких спільнотах. У Римі виростає духовний центр із собором святої Софії і Українським католицьким університетом святого Климента папи. Утворюється Товариство «Свята Софія», розгортається патріярхальний рух, скликаються синоди єпископів. Прийнявши патріярший титул, блаженніший Йосиф невтомно відвідує країни поселення, стимулюючи доцентровий рух у розвитку греко-католицьких спільнот. Недавній в’язень сумління виявляє себе як визнаний духовний лідер української діяспори і голос надії для катакомбної Церкви в СССР. Завдяки його енергійній цілеспрямованій діяльності Українська Католицька Церква виявилася готовою очолити процес консолідації та структурування греко-католицьких громад на рідних землях після їхньої легалізації. Цей досвід надзвичайно цінний зараз для нас, коли всі ми переживаємо руйнівні впливи кримінальної цивілізації, що прибрала претензійну назву «русский мір», учергове виявляючи претензії на нашу руську, тобто українську, спадщину. Російська навала завдає нам неймовірних втрат. Гинуть десятки тисяч найбільш жертовних, патріотичних українців. Знищена енергетична  система, зруйнована економіка. Ми безповоротно втратили кілька мільйонів вимушених переселенців і дітей, викрадених росіянами. Земля, якою прокотився вал війни, на довгі роки залишиться непридатною для обробітки. Сотні квадратних кілометрів вкриті мінами. На окупованих землях здійснюється неприхований геноцид українців. Мета зрозуміла: етнічна чистка, після якої на терені сучасної України мали лишитися тільки безвільні виконавці, позбавлені почуття ідентичности. Знаряддям «перевиховання» українців стає каральна система з тюрмами, фільтраційними та концентраційними таборами. 29 червня 2024 р. ми пережили зворушливу подію: були звільнені з російської неволі наші священники-редемптористи Богдан Галета та Іван Левицький. 14 липня вони вже молилися разом із нами на всеукраїнській прощі в Зарвариці. Ми ще, може, колись почуємо про умови їхнього ув’язнення, про психологічний тиск і тортури, з яких вони повернулися цілком виснаженими. Але відразу стало очевидним: катам не вдалося зламати волю отців. Все це болить. Але саме в таких екстремальних, жорстоких умовах гартується воля нації, пізнається ціна свободи. Зустріч зі світом зла, напевне ж, залишила рани в душі і апостола Петра, і в’язнів сумління ХХ ст., і сучасних сповідників віри. Однак рубці від цих ран зробили душу твердішою перед випробуваннями й залишилися нагадуванням про силу Божої ласки, здатної чудесним способом звільнити від кайданів і вивести з неволі. Ці екстремальні умови оприявнюють відповідальну місію Церкви: формування імунітету до руйнівного впливу зла. Колись, ще як з’явилася відома кричалка харківських болільників, я написав був блог «Таємна зброя Путіна», де звертав увагу на небезпеку переймання мови ворога з її обсценною лексикою. Та хіба футбольні фанати читають священничі напучення! І з початком повномасштабного вторгнення російський мат увірвався в наш інформаційний простір. Фраза про російський корабель, яка чомусь так сподобалася журналістам, почала з’являтися на білбордах, наліпках на авто, плакатах у кабінетах високопосадовців. Це було рівноцінне з самовикриттям: мовляв, і ми теж виховані «зоною»! Ми теж частина «русского міра» з його невід’ємними матами! Якщо ми хочемо бути справді вільними, треба вчитися захищати свою свободу не тільки від чужого війська, але й від ворожої субкультури. Від субкультури криміналітету, яка стала найпідступною зброєю ворога. Ми, люди Церкви, маємо формувати імунітет до її отруйного впливу і в собі, і в своїй пастві. І це мені здається надзвичайно актуальною місією – і духовною, і суспільною. Із циклу реколекційних наук "Симон, що став скелею Церкви" архиєпископа Ігоря Ісіченкадля священників Самбірсько-Дрогобицької єпархії УГКЦ (2-19 вересня 2024 р.) [1] Дацько Іван, о. Передмова. Сліпий Йосиф. Спомини. 2-е вид. Львів; Рим: УКУ, Інститут св. Климента папи, Інститут екуменічних студій, 2014. С. 12.  Детальніше...

5. Зречення / владика Ігор Ісіченко (2024)

Спускаючись із Сіонських воріт Єрусалиму східним схилом гори Сіон, ми натрапляємо на оглядовому майданчику на скульптурну композицію,де три фігури: римського леґіонера, єврейської жінки й зрілого віку чоловіка - оточують колону, над якою витягнув шию в своєму співі півень. Звідси починаються сходи до храму, який так і називається: Церква Святого Петра в Ґаліканту. Латинське слово «ґаліканту» пояснює появу півня: gallus — півень, сanto  - співати, звідси Gallicantu — спів півня. Над надбанним хрестом храму видно зображення такого самого півня в момент співу. Церква пережила драматичну історію. Вперше вона була збудована в V ст., а потім зруйнована персами 614 р. Саме тоді перський цар Хозрой здобув Єрусалим і забрав Господній Хрест до своєї столиці в Ктесифоні. Коли імператор Іраклій переміг персів, церкву відбудували, але арабські завойовники знов знищили її 1009 р. Третій храм спорудили хрестоносці 1102 р., коли ж Єрусалим 1187 р. захопили мусульмани, він поступово занепав і розвалився. Нарешті, протягом 1924-1931 рр. звелася сучасна церква. Під час існування держави хрестоносців церкву святого Петра відвідав найвідоміший український прочанин, ігумен Даниїл. Він залишив такі спогади: «І звідти (від гори Сіон), на схід, знову ж таки близько є місце на схилі гори, де знаходиться дуже глибока печера: спуск до неї — тридцять два ступені. У цій печері Петро гірко оплакував своє зречення. Над цією печерою створено церкву в ім'я святого апостола Петра». Печера існує й досі. Хоча навряд чи апостол плакав саме в ній. Адже печера під палацом першосвященника Каяфи була місцем ув’язнення для схопленого в Оливному саді Ісуса, якого тримали там, доки збирався синедріон. Нині ця печера – одне з найзворушливіших місць молитви, де одна за одною затримуються групи паломників з усього світу. Тієї ж весняної, ще доволі прохолодної ночі, на Каяфиному подвір’ї сидів між його слугами й Петро. Щойно він пережив арешт улюбленого Вчителя, коли кинувся Його захищати від приведеної Юдою сторожі й навіть покалічив одного зі слуг першосвященника, Малха. Мерехтливе світло смолоскипів не дало запам’ятати Петрового обличчя, і він, покладаючись на це, подався за сторожею на двір першосвященника. Навряд чи він здавав собі справу – чому. Можливо, сподівався чимось допомогти, принести води чи їжі, захистити від лжесвідчень, або, принаймні, довідатися про визначену Ісусові долю й повідомити іншим. Запальна вдача Петра не дозволяла йому прийняти невідворотнього. Він бо ж вважав себе за найбільш відданого Ісусові. Лише кілька годин тому він самовпевнено заявляв: «Навіть якби всі зневірились у тобі, я не зневірюся ніколи» (Мт. 26:33). І, мабуть, внутрішньо образився, коли Христос пригасив Петрову самовпевненість гірким попередженням: «Ти сьогодні, цієї ночі, заки півень заспіває двічі, тричі мене відречешся» (Мт. 14:72). Чомусь так буває, що передсвітанкова пора робить людину найвразливішою. Дається взнаки втома від безсонної ночі, гнітить довколишня темрява, докучає прохолода. Мужній імпульс Петра почав згасати. Він почав усвідомлювати власну небезпеку, передчуваючи: от-от хтось упізнає його й покличе сторожу. Аж ось «приходить одна з служниць первосвященника і, побачивши Петра, що грівся, придивилась до нього та й каже: А й ти був з Ісусом Назарянином. Та він відрікся, кажучи: Не знаю і не розумію, що ти таке кажеш. Та й вийшов геть на переддвір'я, - а півень і заспівав! Служниця ж, побачивши його знову, почала говорити тим, що там стояли: Цей з їхніх. Та він відрікся знову. І трохи згодом ті, що там стояли, сказали до Петра: Ти й справді з їхніх, бо ти галилеянин. Він же став клястися і божитися, мовляв, не знаю цього чоловіка, про якого кажете. І тієї ж миті півень заспівав удруге. І згадав Петро слово, що Ісус був промовив до нього: Перше ніж півень заспіває двічі, - тричі мене відречешся. Та й заридав гірко» (Мк. 14:66-72). Gallicantu – спів півня. Такий домашній, рідний, затишний звук. Пригадую, з якою втіхою я слухав його, коли прокидався після нічних обстрілів у монастирі у приватному секторі салтівської забудови. Ранковий півень нагадує: життя триває, настає новий день, який кличе нас до дії. Правда, коли він будить нас удосвіта, а воно так ще хочеться поспати, півневе піяння здається тиранічним. Для Петра пі́яння було гірким докором сумління. Розчарування в собі обернулося гірким риданням. Тим часом ранковий єрусалимський півень рятував його від імли ілюзій, самовпевненості. Запрошував у реальний світ. Відкриття себе, власних слабкостей, так ретельно приховуваних від себе самого і від свого оточення, завжди болюче. Адже кожен із нас проходить через період юнацької мрійливости, вибудовуючи в своїй уяві перспективу життєвого успіху. Система виховання й вартісні орієнтири інформаційного суспільства стимулюють у нас гонитву за першістю, за популярністю. Прикрі поразки хочеться бачити випадковими, а брак популярности ми воліємо пояснити незрілістю оточення, хибними критеріями в оцінці людей. Часом розходження в самооцінці й погляді на нас інших людей, навіть цілком прихильних, можуть стати фатальними, спричинити душевну кризу, вихлюпнутися в низку конфліктів. Самовпевненість Петра зазнала важкого удару. Мабуть, вона ще більше постраждала в наступні два дні, коли Петро разом з іншими апостолами переховувався від синедріону, не зважуючись наблизитися до хресної дороги й Голготи. Тільки переляканий вигук Марії Магдалини  «Забрали Господа з гробниці й не знаємо, де покладено його!» (Ін. 20:2) змусив його подолати страх і податися до спорожнілого гробу. Тим не менше, сам Христос приходить до Петра та його соратників крізь замкнені двері з віщуванням миру й обітуванням дарів Святого Духа. Він приймає Петра таким, яким той є, його, а не віртуальний образ, сформований у Петровій уяві. Саме цьому, реальному Петрові, Господь довіряє його першоапостольську місію. А через нього - і його наступникам на апостольському престолі. Нам би хотілося, щоб усі вселенські архиєреї були абсолютно бездоганними, ідеальними особистостями. Але історія римського престолу знає різні, в тому числі й доволі прикрі епізоди. Папи не раз виявляли перед світом суто людські слабкості, робили політичні помилки. Однак благодатна сила їхньої місії виявлялася не в приватних прогріхах, а в переможній силі Святого Духа, що діяла через них. Часом всупереч особистій немочі. Невгамовний проповідник Євангелія, апостол Павло, змучений загадковою недугою, тричі благатиме Господа звільнити його від напасти, і почує у відповідь: «Досить тобі моєї благодаті, бо моя сила виявляється в безсиллі» (2 Кор. 12:9). І тоді Павло робить висновок, ділячись ним із коринтянами: «Я краще буду радо хвалитися своїми немочами, щоб у мені Христова сила перебувала. Тому я милуюся в немочах, у погорді, у нестатках, переслідуваннях та скорботах Христа ради; бо коли я немічний, тоді я міцний» (2 Кор. 12: 9-10). Півневе пі́яння – це для Петра не докір сумління. Це швидше символ світанку в його самоідентифікації. Петро боляче, зі сльозами, розстається з ілюзорним іміджем, витвореним у його уяві. Відтак же він ближче знайомиться з собою самим, вчиться приймати себе з усіма своїми слабкими сторонами. Саме це є справжньою запорукою впевненого простування життєвою дорогою, дорогою апостольського служіння. Коли ви міняєте автомобіль на трохи іншу модель, важливо освоїти його габарити, аби не зачепити ненавмисне паркан або сусідню машину, звикнути до гальмівної системи, особливостей перемикання швидкостей і безлічі інших нюансів, від яких залежить ваша безпека. Людська фізіологія, а тим більше психіка незрівнянно складніша за найдосконалішу машину. Що краще ми осягаємо власні здібності та власну обмеженість, то захищенішими себе почуваємо. Спокійне і зважене прийняття власної тотожности без штучних прикрас зовсім не передбачає примирливого ставлення до своїх вад. Діти часом соромляться своєї короткозорости чи вад вимови, аж доки не навчаться користуватися окулярами або почнуть працювати з логопедом. Праця над удосконаленням себе багато в чому визначає нашу життєву перспективу. Адже говорять, що від деменції рятують не тільки відмова від куріння та зловживання алкоголем, але й активний спосіб життя, постійне пізнання нового, вивчення чужих мов і комп’ютера. Рятівними ж для духовного здоров’я є регулярність у споживанні Слова Божого, молитовному зосередженні, богословських студіях. Часом здається, що інтенсивне пастирське служіння може компенсувати брак часу й наснаги для приватної молитви або читання Святого Письма. Але замислімося над часто вживаним нині словом «вигоряння». Якоюсь мірою воно повертає нас до притчі про десятьох дів, п’ятеро з яких були мудрими й запаслися оливою для світильників, а п’ятеро не передбачили довгого чекання й не змогли вийти до жениха з запаленим вогнем: їхня олива вигоріла (Мт. 25:1-13). Наші внутрішні ресурси не безмежні, і коли їх систематично не поповнювати, олива палкої віри, з якою ми прийшли були колись до семінарії, вигорить і залишиться пустка. Навіть найдинамічніший екстраверт потребує часами насолодитися ароматом пустелі, зупинитися й послухати голос Бога, який промовляє до нас не тільки через Святе Письмо й сакраментальне служіння, але й через красу створеного Ним світу. Зрозумівши свої вади, пізнавши слабкі місця, ми маємо враховувати їх, будуючи власну життєву стратегію. Певний час до нашої харківської парафії  належала досвідчений нарколог. Вона постійно пояснювала мені, коли йшлося про схильних до зловживання спиртним знайомих, що алкоголізм – це практично невиліковна хронічна хвороба, і рятуватися від впливу алкоголю недужим на цю хворобу можна лише одним способом: цілковитою відмовою від спиртного. Інакше не буває. Навіть умовна чарка руйнує гальма і людина вже втрачає над собою контроль. Зрештою, на усвідомленні цього побудований масовий рух «Анонімних алкоголіків». Визнати, що ти хворий на алкоголізм, - перша сходинка до порятунку. За нею слідом іде систематичний захист себе від інтоксикації. Прохання «Не введи нас у спокусу» - це не волання безсилої іграшки долі. Воно передбачає нашу готовність боронити себе від небезпечних ситуацій, шукаючи підтримки в Бога. Адже ж Христос відверто попередив Петра: «Перше ніж півень заспіває двічі, - тричі мене відречешся». Той не повірив, і мусив ось так, через сльози, через біль розчарування досвідчити суворої справедливости Христових слів. А може, Петрові й належало пережити цей досвід? Пережити, аби позбутися самовпевнености, звільнитися від небезпечних ілюзій. Тільки ж досвід цей може бути продуктивним за умови його адекватного сприйняття: каяття й істотного кореґування способу життя. «Немає людини, яка жила б і не згрішила» - констатуємо ми в молитві заупокійної єктенії. Саме Петро, той, хто зречеться Христа, хто так важко згрішить, дістає від Учителя неоціненний дар знімати цей тягар із людського сумління: «І що ти на землі зв'яжеш, те буде зв'язане на небі; і те, що ти на землі розв'яжеш, те буде розв'язане й на небі» (Мт. 16:19). Наші провини значно важчі за Петрові, але ж і нам він делеґує ці повноваження. Виходить, що наші людські слабкості не перевищують безміру Божої любови й довіри до нас. Є ще один аспект, що стосується нашого особистого ставлення до людей, які впали й силкуються – або й не силкуються! – підвестися. Рано чи пізно наше військо, українська влада, а також і УГКЦ, повернеться в Крим, Приазов’я, на Донбас. Ми зустрінемося з тисячами колаборантів, людей, які зрадили свою батьківщину й пішли на співпрацю з ворогом. Зрештою, ця зустріч уже відбувається в деокупованих реґіонах. Добре знаю про це по своїй малій батьківщині. Всі колаборанти не зможуть утекти, але й не дістануть належного покарання. Вони житимуть посеред тих, кого зраджували. Про їхню зраду добре пам’ятатимуть сусіди, надто ж ті, хто постраждав через доноси, пережив підвали й тортури. На вулиці, де я ріс, навпроти жив колишній поліцай. До Другої світової війни він був єдиним на вулиці комуністом, а з початком бойових дій імітував божевілля, залишився в Балаклії й пішов на службу до німців. Зі зміною німецької окупації на російську він відсидів свій термін і повернувся додому. Минали роки. Але й у 60-і – 70-і роки, коли я там жив, усі знали: це поліцай, і намагалися триматися від нього подалі. Хоча він був гарним господарем, добрим сім’янином, походив із корінних балаклійців. Але тавро не змивалося. Чи маємо право ми, люди Церкви, на участь у тавруванні злочинців, зрадників? Певно, що ні. Але ми не маємо права також на дії, які можна розцінити як потурання злочину, його виправдання. Може, в таких делікатних випадках слід відчувати себе трохи хірургами, які розуміють чужорідність кулі або уламка в людському організмі й повинні його видалити. Пентенціярна система, обмеження в правах, остаркізм – усе це зрозумілі вияви реакції суспільства на злочин. І, може, в деяких випадках вони можуть відіграти якусь терапевтичну роль. У деяких – та далеко не в усіх. Лікувальна ж місія Церкви виявляється в допомозі впалому вивільнитися з-під поневолення гріхом, відкрити в собі занедбане духовне єство. А для  цього слід навчитися самим побачити людську гідність злочинця й продемонструвати пошану до неї. Не до злочину, а до спотвореного ним єства. Нам доведеться йти до інтоксикованих російською пропагандою співвітчизників, які не тільки після окупації опинилися в полоні ворожих міфів. Бо що було перед військовою окупацією? Така сама окупація – тільки що культурна, інформаційна, політична. Ми всі, громадяни України, виявилися неспроможними чинити їй належний опір. Я вже не говорю про Крим і Донбас – навіть у прикордонних районах Харківщини про останні новини дізнавалися з російського телебачення. А який шансон слухали в Дрогобичі чи Трускавці ви самі можете мені розповісти. Мусимо пригадати це, аби відчути й свою провину за хисткість громадянських позицій людей, яких паралізувала російська навала. Церква має одну-єдину, але потужну зброю, здатну впливати на суспільство – правду. Євангельську правду, якій ми всі покликані служити. Спокійне й переконливе свідчення про неї, непідвладність політичній кон’юнктурі – це наша головна суспільна місія. А правда Церкви є передусім правдою про себе, про свою паству. Її не завжди зручно оприлюднювати, часом хочеться щось приховати або замовчати. Є тенденція, пишучи історію Церкви, уникати всіх дражливих моментів і гострих кутів, зображувати наше минуле сповненим суцільних подвигів і жертв. Воно ж таким насправді не було. Підгодовуючи себе ілюзіями, ми таким чином наражаємося на небезпеку неминучого конфлікту штучно створеного іміджу з суворою реальністю. Я завжди боявся людей, опанованих ілюзіями. Коли з трибун або моніторів лунають патетичні фрази про «побожний український народ», який усю свою історію «героїчно боровся за незалежність і власну державність», у мене завжди виникали питання: а куди подіти київських ідеологів «триєдиного русского народу» з їхнім «Синопсисом», Юрія Коцюбинського з Миколою Щорсом, «яструбків» і сотні тисяч інших руйнівників української державности? Не можна приховувати від себе фатальних помилок, недалекоглядности політиків і народної апатії в час великих змін. Хоча, зрозуміло, не менш шкідливо ставати жертвами підступних штампів на кшталт «де два українці, там три гетьмани». Кризова ситуація, яку ми переживали з минулої осени, також певною мірою обумовлена небезпечним самонавіюванням. Після перших перемог українського війська 2022 р. ми перейнялися передчасною ейфорією – насамперед ми на сході, коли поверталися у рідні міста й села, визволені від російських загарбників. Всуперед логіці війни ми встигли переконати себе в переможній силі нашого війська. Пригадуєте, як у містах почали з’являтися білборди «Вірю в ЗСУ»? І ось ми одержали важкий психологічний удар минулого літа, коли всіма очікуваний контрнаступ провалився, а ворог знов почав посуватися на захід. Доповнили цю мить істини ганебні ситуації з масовими втечами ухилянтів, нападами галицьких і буковинських селянок на військовиків, непоодинокими випадками хамського ставлення до жертв війни. Наша самовпевненість була знищена. Як і певність першоверховного апостола в своїй стійкості перед випробуваннями. Але ж за падінням Петра настає його піднесення! Усвідомивши власну неміч, Петро не капітулював. Він через нові іспити відкриває для себе зовнішнє джерело наснаги в ситуаціях, коли бракує власних сил. Він, попри небезпеку, лишається в Єрусалимі, в колі друзів, найближчих Христових учнів. Таким чином намагається зберегти пам’ять про розіп’ятого Вчителя, зберегти пам’ять про Його животворчу присутність. І дістає винагороду вже третього дня по власному зреченні: Христос сам приходить крізь замкнені страхом двері і Петро чує цілком несподіване: «”Мир вам!” Як мене послав Отець, так я посилаю вас» (Ів. 20:21). Ця зустріч із воскреслим Христом, а слідом за тим дар Святого Духа переінакшують Петра. Він колись просився лишитися в просторі, переображеному присутністю Неба – і ось вогненне сяйво Неба  переображує його самого. Саме завдяки цьому, застережений пам’яттю про своє падіння, Петро виправдовує дане йому Ісусом ім’я: стає наріжним каменем Церкви. У роки жорстокого миколаївського режиму в царській Росії молодий професор Київського університету святого Володимира, створеного царем для русифікації «Південно-Західного краю», як тоді називали українське Правобережжя, Микола Костомаров, склав романтичний маніфест – «Книги битія українського народу». Цей програмовий документ Кирило-Методіївського братства закінчувався мрійливим провіщенням: «Україна буде неподлеглою Річчю Посполитою в союзі слов’янськім. Тоді скажуть всі язи́ки, показуючи рукою на те місто, де на карті буде намальована Україна: “От камень, єго же небрегоша зиждущіи, той бисть во главу”«. Важко навіть уявити, наскільки утопічними виглядали в ту добу месіянські мрії Костомарова. А він мріяв, бо вважав запорукою національної місії вірність Христові. Досвід ганебних падінь, втрат, зречень може зламати нас, - але може стати зворотнім пунктом у нашому житті. З однієї умови: якщо ми й собі залишимося в скрутні часи з Христом, взруючи на Ньому своє життя, вказуючи на відкриту Ним дорогу своєму народові, провадячи люд Божий цією дорогою.  Із циклу реколекційних наук "Симон, що став скелею Церкви" архиєпископа Ігоря Ісіченкадля священників Самбірсько-Дрогобицької єпархії УГКЦ (2-19 вересня 2024 р.) Детальніше...

4. Тавор / владика Ігор Ісіченко (2024)

«Прообразуючи твоє воскресіння, вийшов ти, Христе Боже, на Тавор, взявши трьох своїх учнів: Петра, Якова та Івана» (стихира на «Господи, взиваю я») – співаємо на вечірні Преображення. Хоча важко уявити священника, котрий би не знав, наскільки умовним є ототожнення «високої гори» (Мт. 17:1), про котру говорять євангелисти (пор. Мк. 9:2; Лк. 9:28 – «гору») з Тавором. Традиція ототожнення Тавору з горою преображення виникла вже дуже давно й має своє обґрунтування: ця насправді не вельми висока гора в 575 м знаходиться неподалік від тісно пов’язаного з земним життям Спасителя Назаретом й імпозантно здіймається над Їзреельською долиною. Її й зараз чудово видно з шосе 65, яке поєднує прибережні рівнини з Галилеєю і є однією з основних автомобільних артерій Ізраїлю. Геологи називають таку гору мона́дноком  і вважають такі ізольовані узвишшя, котрі різко здіймаються над пологою рівниною, залишком зруйнованих часом більш високих поверхнь. Підносячись над рівниною, гора здавна мала стратегічне значення, контролюючи шляхи з Галилеї на південь. Її згадують книги Ісуса Нави́на (19:22) та Суддів (4:6). У часи Другого храму на ній запалювали маяки, аби сповістити північні села про свята й початок нових місяців. Першими, хто ототожнив гору преображення з Тавором, були Оріген і свт. Кирило Єрусалимський. І вже з IV  ст. вона стала місцем паломництв. На початку арабських завоювань там ще було чотири церкви й монастир. За хрестових походів церкву відбудували бенедиктинці, але і їхній храм зазнав руйнувань. У середині ХІХ ст. на горі з’явилися православні церкви на честь Преображення, пророка Іллі та царя Мелхиседека (побожна легенда розповідає, що тут у печері він зустрівся з Авраамом). А в 1919-1924 рр. францисканці звели на горі Тавор церкву за проєктом Антоніо Барлуцці (Antonio Barluzzi; 1884-1960), прозваного «архітектором Святої Землі». Барлуцці залишив свій слід у храмах на Оливній горі (церкви́ Страстей Христових і Сліз Господніх), в Єрихоні, Єрусалимі, містечку Ейн Карем, Хайфі. Але першим був храм на горі Тавор. Покликання на цю гору Петра й вміщення його імені перед Заведеєвими синами засвідчує вже здійснене Ісусом виокремлення Симона з-поміж дванадцятьох. Симон готується до виняткової місії. Хто, як не Господь, знає його слабкі риси: запальність вдачі, імпульсивність. Тим не менше, Христос приймає Симона таким, яким він є, тримаючи його поряд і раз у раз даючи йому відчути перспективу Неба, до якого перший з апостолів має провадити християнську спільноту. Папа Бенедикт XVIзгоджується з тим, що преображення сталося на свято Суко́т або Куренів, що відзначається наприкінці вересня - на початку жовтня й нагадує про сорокрічну кочівлю в пустелі, коли юдеї жили в наметах. Слово «суко́т» є множина від єврейського слова «сука́» (івр. סוכה‎), що означає «курінь, шатро, намет». Євреї в цей час будують курені, споживають там їжу, а за доброї погоди й ночують у цих куренях. Справді символічне співпадіння. Адже й земні мандри Христової Церкви можна розуміти як вихід із рабства гріху до Обіцяної Землі – вічного Небесного Царства. Досвід Неба. Він ледь зачіпає Симона, але й цього досить, аби викликати в апостола ейфорію. «Озвавсь Петро й каже до Ісуса: “Господи, добре нам тут бути! Як хочеш, розташую тут три намети: один для тебе, один для Мойсея і один для Іллі”« (Мт. 17:4). Захоплений незвичайною атмосферою, Симон-Петро не тільки хоче вшанувати Учителя і його співрозмовників. Він відчуває себе втішеним, заспокоєним, як, може, ніколи доти. У Небі він відчуває свій справжній дім, який не хочеться залишати. Знаком зупинки на шляху до Неба й стає для нього святковий намет – сука́. О. Іван Хоменко так перекладає почуту апостолами розмову Ісуса з Мойсеєм та Іллею: «Говорили про його смерть, якої він мав зазнати в Єрусалимі» (Лк. 9:31). Словом «смерть» о. Хоменко передає трохи знайомий нам іменник «ἔξοδος» - пригадаймо, так називається грецькою і латинською мовами друга книга Святого Письма, Вихід (Ἔξοδος  -  Exodus). У різних європейських мовах це слово й асоціюється передусім із виходом народу Ізраїля з Єгипту. І ось о. Рафаїл Турконяк перекладає цю фразу вже трішки інакше, ніж його попередник: «Говорили про відхід Його, який мав статися в Єрусалимі». Апостоли чули розмову не про смерть, а про вихід, перехід, звільнення з країни рабських узалежнень, перспектива чого наснажила і їх. «Небо є останньою метою і сповненням найглибших бажань людини, станом найвищого й остаточного блаженства» (1024) – проголошує Катехизм Католицької Церкви. І пояснює: «Це таїнство блаженної спільности з Богом та з усіма тими, які є у Христі» (1027), додаючи: «Своєю смертю і Воскресінням Христос “відчинив” нам небо» (1026)[1]. Шлях Церкви, наш шлях у Церкві визначається цією метою. Зрештою, й саму Церкву називають «Небом на Землі». Цю метафору дуже люблять іконописці, трактуючи своє служіння як відображення пензлем цієї перспективи. Ми ж відкриваємо її сенс усім своїм служінням. Воно не може зводитися до окремих моментів священнодіяння на чолі з євхаристією. Місія Церкви – творити сакральний простір у світі, плекати його, поширювати його межі. Найсвітлішими митями священничого служіння є переживання близькости Неба, подібні до Петрових. Саме вони рятують від зневіри й розчарувань. Ми не можемо вимагати їх у Бога й мусимо цінувати їх, кожну з них, як чудо оприявнення близькости Неба. Майже у кожній парафії в США мені розповідали про католиків латинського обряду – ірландського, мексиканського, німецького походження, котрі почали ходити на греко-католицькі богослужіння, бо відчували у власному храмі брак сакральної величі, урочистості. Не думаю, що причиною цього є пособорові літургійні реформи як такі. Але волюнтаристські експерименти над обрядом, підміна спрощення примітивізацією загрожують небезпечним звуженням сфери сакрального, що виглядатиме для традиціоналістично наставлених парафіян профанацією  святині. У нас ніби й немає цієї проблеми. Навпаки: ми нерідко скаржимося один одному на брак літургійних реформ, консерватизм богослужбових практик, котрий створює бар’єр для молоді. Попри це вільне поводження зі святинею, недбалість священника, зняття традиційних обмежень у літургійній дисципліні здатні згіршувати і клир, і мирян, вихолощувати з храму відблиск Неба. Хочеться часом швидше відправити буденну Службу Божу, бо вдень на тебе очікує безліч справ. Але коли вже вистрелені скоромовкою єктенії, поквапом прочитані Євангеліє і Символ віри лишаються в минулому й відходиш після відпусту від престолу, лишається прикрий осад, ніби ти щось загубив, змарнував невловиму нагоду. І дуже часто буває, що заощаджений на молитві час так і не вдається ефективно використати: і те не виходить, і не складається інше. Натомість коли дозволиш собі забути про перегони з часом, зануришся в духовний простір літургії, вдумливо й виразно прочитаєш молитви та Святе Письмо, відблиск небесного сяйва залишається в душі й після богослужіння. І швидше системою, ніж винятком, буває вдале й оперативне виконання справ, на які, здавалося, бракуватиме проведеного на літургії часу. Не пригадаю, про котрого з отців пустелі розповідали, що, починаючи молитву «Отче наш» при заході сонця, він вимовляв «Амінь» уже на світанку. Нам нині важко уявити собі таку глибину контемпляції. Натомість на кожному кроці доводиться гальмувати темп квапливого мовлення молодих людей, який часом переноситься й на молитву. В прискоренні темпу спілкування є своя логіка: інформаційний простір перенасичений, обмін інформацією неминуче інтенсифікується, диктори говорять все швидшим темпом. Ну і, звичайно, накладає свій відбиток на українського мовця динамічний стиль спілкування американців зі східного узбережжя. Зрештою, кожній молодій людині хочеться все робити якомога швидше, а в розмові часом – за прикладом різного роду ток-шоу -  заглушити співбесідника зливою власних слів. Тільки ж от виходить, що за поспіхом ми минаємо благословенні оази, осяяні  Божим словом, де годилося б зупинитися й перепочити. Такою оазою може стати кожне євангельське зачало – якщо нам вдасться вслухатися в нього, засмакувати кожне його слово. Мистецтво мовчати й слухати, а особливо слухати серцем Бога, чи не найбільш занедбане в нашому церковному побуті. Надзвичайно позитивний процес поширення в церкві біблійних шкіл і гуртків добре було б сполучати з впровадженням у власну практику й релігійний досвід парафіян lectiodivina, культури молитовного, медитативного впровадження Божого слова в наше повсякдення. Захоплена молитовна зустріч зі Словом у його екзистенційному вимірі – лише одна з нагод опинитися в просторі таворського світла. Візантійська містика пізнього Середньовіччя взагалі трактувала споглядання цього нествореного світла як осердя споглядальної молитви, освітлення свідомости світлом божественної енергії. Молитва Ісусова, невід’ємний складник духовних практик ісихазму, у цій традиції перетворюється на засіб концентрації на Господньому імені, вивільнення органів чуття з-під залежности від зовнішнього світу. І хоча ставлення до Григорія Палами та неопаламізму в Католицькій Церкві лишається обережним, але от молитва Ісусова поширилася і в УГКЦ. Правда, манера її співу дуже відрізняється від афонського читання за чотками. Одну з моїх книг я назвав «Дім Мій - буде домом молитви» (2006). Зрозуміло, це алюзія до розповіді про прихід Христа до Єрусалимського храму за версією Євангелія від Матея.  Пригадуєте: Господь виявив у храмі гармидер, неупорядковану торгівлю й повигонив усіх сторонніх геть (Мт. 21:12-17). Я дозволив собі назвати так першу збірку своїх проповідей, послань і статей, коли вже пішов на розрив з криміналізованим проводом УАПЦ. Але спонукали до цього й численні спостереження над церквами, відвіданими в різних реґіонах України. Не раз бо траплялося бачити захаращений простір, хаотично утворені ряди ікон на стінах, вільне бродіння від свічника до свічника під час служби, брак пієтету до святині, побожного тремтіння перед кивотом. Нині, під час війни, церква може використовуватися і як склад, і як схованка, і як місце для концертів. Ми, буває, стимулюємо це, аби заохотити до приходу в храм людей, які зазвичай зберігають обережну дистанцію. Все це можна зрозуміти. Але ніщо не повинно профанувати місце богошанування, заважати переживанню нашої присутности в храмі в дусі апостольського супроводу Христа на гору. Кожен храм і є для нас горою Преображення, суть якого відбивається в таїнстві євхаристії. Був час, коли греко-католицькі храми пробували обходитися без іконостасів. А в наших нових храмах на Слобожанщині й Полтавщині іконостас взагалі був розкішшю. У Свято-Дмитрівському храмі Харкова – і то він з’явився далеко не відразу. Це дає певні переваги в сприйнятті служби мирянами та дисциплінує священників у вівтарі. Але ж недарма в ХХ ст. відбувається масове повернення іконостасів. Історія цього процесу добре простежується у парафіях Філадельфійської митрополії, де в 1950-1960-і рр. повсюдно знаходиться робота для різьбярів, що належали до «покоління ДіПі». І які вишукані з’являються іконостаси!.. Правду кажучи, високі, багатоярусні, закриті іконостаси, за якими миряни не можуть бачити того, що відбувається у вівтарі, в мене самого викликають певну пересторогу. Зосередження уваги на красі іконостасу, а не на священнодіянні ієрея, може зруйнувати молитовну настанову учасника богослужіння. Та без концентрування уваги на іконостасі східне богослужіння втрачає дуже важливий компонент: настійливе нагадування про передвічну драму й зведений людськими гріхами бар’єр, що став на перешкоді входженню в передвічну гармонію. Надзвичайно тонко відображається цей настрій на початку вечірні, коли священник, в молитовній скрусі похиливши голову, читає світильничні молитви перед зачиненими царськими дверима. Лунає 103 псалом – як гимн величі створеного Богом світу, - а ми переживаємо своє добровільне сирітство поза втраченим Едемом. Як не пригадати: «І вигнав він Адама й поставив від сходу до Едемського саду херувима з полум'яним миготливим мечем, щоб стерегти дорогу до дерева життя» (Бут. 3:24). Розчинені на Службі Божій царські двері – який це місткий і обнадійливий символ! Нам, грішним людям, бракує сили й наснаги, аби самотужки пробитися крізь заскорузлий бар’єр із Небом. Веде нас туди Христос. Так, як вів був колись Петра, Якова й Івана. І балдахин, подекуди споруджуваний над престолом, може нагадати нам імпульсивний  порив Петра щодо розкладання в умилованому просторі гори преображення наметів. Бо ж «добре нам тут бути!» Покликання на цю гору трьох найближчих апостолів було неабиякою відзнакою. Навіть Петрів брат Андрій, не говорячи про інших апостолів, не долучилися до Ісуса. Це і для нас пересторога: не квапитися впроваджувати в сакральний простір храму, його «святая святих» не готових до цього людей. Мені важко було звикнути до того, що в Галичині вівтар більш відкритий для мирян, ніж у наших краях. В нас на сході жінкам до вівтаря заходити взагалі забороняється, а чоловіки благословляються на це священником лише коли їх залучають до допомоги при богослужінні за умови достатнього досвіду церковного життя. Я б не квапився шукати в цьому дискримінацію або консерватизм. Швидше справа в прагненні захистити природній для християнина пієтет до святині, який може розтанути при завчасному наближенні до неї. Пригадуєте: коли цар Давид завоював Єрусалим і переносив туди ковчег завіту, якийсь Узза, рятуючи ковчег від падіння, схопився за нього - «і Господь ударив його там таки за цю смілість і він помер там коло ковчегу Божого» (2 Сам. 6:7). На перший погляд, цілком несправедлива, жорстока кара. Але пригадайте: хіба не траплялося зустрічати запальних неофітів, які, ще не зміцнивши віри, вже занурювалися в парафіяльні будні, підхоплювали довколацерковні плітки, хизувалися власними знайомствами, бралися за найширше коло справ, а потім різко охолоняли й зникали? Або ще гірше – вирішували, що церковне життя й полягає в нескінченному змаганні з опонентами, переймалися азартом релігійних протистоянь і ставали невичерпним джерелом бурхливих дебатів, сумнівних ініціатив, різного роду неґативної інформації, здатної тільки згіршувати. Колись до нас у єпархію просився молоденький диякон з іншої юрисдикції. Він ще не мав богословської освіти, вмів служити сяк-так, але приголомшив мене нескінченним потоком розповідей про відразливі й кумедні історії з життя його колишньої ієрархії. До Харківсько-Полтавської єпархії він ніяк не вписувався, але, як я чув з успіхом повернувся до цієї самої юрисдикції, в брудній білизні якої юнак так захоплено порпався. Сумно уявляти, куди заведе його життя. Практикування частого причастя без обов’язкової сповіді є безперечним успіхом сучасної Церкви. Але воно може загрожувати нехтуванням сповіддю й постійним відкладанням її на майбутнє. Варто все-таки дбати, аби і самому сповідатися не рідше як раз на місяць, і рекомендувати це парафіянам. Якщо парафія невеличка й стабільна, стежити за цим легко. Коли ж на службі збираються десятки невідомих людей, не зайве оголосити, що прийняти Святі Тайни може той, хто сповідався не довше як за місяць до цього й не має на сумлінні тяжких гріхів. Не можна потурати легковажному ставленню до Святих Дарів. Ясно, що вони для кожного з нас є не винагородою за духовні подвиги, а авансом на майбутнє. Але, щоб у мить поєднання з євхаристійним Христом ми відчули тепле сяйво переображеного єства, мусимо подбати про належне приготування. Для сформованих візантійською традицією східноукраїнських християн доволі болючою проблемою є істотне злагіднення постової дисципліни. У Православній Церкві продовжує діяти вимога суворого євхаристійсного посту із повною забороною їсти й пити від півночі. Ніхто не скасовував середи, п’ятниці, багатоденних постів, хоча далеко не всі вірні їх дотримуються. Пригадую, яким шоком було для мене побачити на столі в галицького священники набіл і яйця під час Великого посту. А з якою радістю чекали наші неофіти Благовіщення й Квітної неділі – єдиних днів Великого посту, коли можна було їсти рибу! Немає мови, полегшення постів має свої фізіологічні й духовні мотиви. Старі уставні приписи з дозволами споживати червону та чорну ікру або гриби й одночасною забороною значно дешевших і простіших страв вигладають знущальними. До того ж, ані про міцний алкоголь, а тим більше про паління в уставах узагалі не йдеться. Але ж Христос застерігав апостолів: «Цей рід нічим не можна вигнати, тільки молитвою та постом» (Мк. 9:29).  І сам починав прилюдне служіння з 40-денного посту. Тим-то так важливо й нам плекати культуру посту. Ні в якому разі не потурати розмовам про скасування посту. Необхідно виховувати в собі й парафіянах винахідливе ставлення до посту, вміння його варіювати, бути вибірковими в обмеженнях. І, безперечно, акцентувати на духовному характері посту, стриманості в розвагах, зайвих розмовах, «зависанні» в соціяльних мережах, геймерських розвагах тощо. Слово «аскеза» (ἄσκησις) походить від дієслова «ἀσκέω» – майстерно й старанно переробляти, обробляти, прикрашати, виготовляти вправлятися в усьому цьому. У стародавній Греції аскетизмом стали називати гартування і вправи, необхідні для успішних змагань, боротьби на арені. Атлетів, які задля успішних занять спортом дотримувалися суворого, стриманого способу життя, й стали звати аскетами. Християнська аскеза трактується як набування й розвиток сили для здобуття власної євангельської досконалости, для уподібнення Христу. Саме слово «аскетизм» у сенсі «подвижництво», буквально «вправа», – знаходимо вже в творах авви Євагрія, зокрема в його «Слові про духовне діяння» . Зберігаючи античний зміст цього поняття як внутрішньої діяльности думки й волі, християнський автор нерозривно пов’язує аскезу з увагою, смиренням, надією на Божу благодать, ретельним і цілеспрямованим доланням пристрастей, життям у мовчанні й молитві. Наш шлях до Тавору пролягає через свідоме самообмеження, вправляння в стримуванні емоцій, контролі над мовою і поведінкою, а також і харчуванням. Все це і охоплюється широким поняттям посту. Із циклу реколекційних наук "Симон, що став скелею Церкви" архиєпископа Ігоря Ісіченкадля священників Самбірсько-Дрогобицької єпархії УГКЦ (2-19 вересня 2024 р.) [1] Катехизм Католицької Церкви. Синод УГКЦ, 2002. С. 253-254. Детальніше...

3. «Ти – Петро» / владика Ігор Ісіченко (2024)

«Прийшовши в околиці Филипової Кесарії, Ісус спитав своїх учнів: “За кого мають люди Сина Чоловічого?”… Озвався Симон Петро і заявляє: “Ти – Христос, Бога живого син.” У відповідь Ісус сказав до нього: “Щасливий ти, Симоне, сину Йонин, бо не тіло і кров це тобі відкрили, а Отець мій небесний. Тож і я тобі заявляю, що ти – Петро (скеля), і що я на цій скелі збудую мою Церкву й що пекельні ворота її не подолають. Я дам тобі ключі Небесного Царства, і що ти на землі зв'яжеш, те буде зв'язане на небі; і те, що ти на землі розв'яжеш, те буде розв'язане й на небі» (Мт. 16: 13, 16-19). У євангелиста Матея ще перед цією розповіддю згадувалося про найменування Симона Петром. І коли йшлося про покликання з-над Галилейського моря «двох братів: Симона, що звався Петром, і Андрія, його брата» (Мт. 4:18), і при описі зцілення його тещі (Мт. 8:14), і в переліку дванадцятьох апостолів, першим серед яких називається «Симон, прозваний Петром» (Мт. 10:2). Це саме знаменне ім’я з’являлося  в історії з ходінням Петра по воді (Мт. 14:28-29) та при згадці про звернення Петра від імені всіх апостолів з проханням витлумачити притчу про те, що входить в уста і виходить з уст (Мт. 15:21). Але тільки тепер тлумачиться символічний зміст імені, яке, напевне ж, у втраченому оригіналі Матеєвого євангелія, наводилося арамейською мовою – Ки́фа, «скеля/камінь». У перекладах Біблії з грецької оригіналу його ім’я зберігається як Кифа в дев’яти випадках у Новому Завіті [Ів. 1:52; 1 Кр. 1:12; 3:22; 9:5; 15:5; Гал. 1:18; 2:9; 2:11; 2:14], тоді як у переважній більшості згадок (156 випадків у Новому Завіті) він називається Πέτρος, від грецького слова для позначення скелі або каменю (Πέτρα), до якого було додано закінчення чоловічого роду. «Σὺ εἶ Πέτρος, καὶ ἐπὶ ταύτῃ τῇ πέτρᾳ οἰκοδομήσω μου τὴν ἐκκλησίαν» - «ти – Петро, і … я на цій скелі збудую мою Церкву». Грецька мова перекладу зберегла гру слів, закладену в цю фразу самим Христом. До речі, тут уперше в Євангелії для окреслення спільноти Христових учнів з’являється слово «᾽Εκκλησία». Так у стародавніх Атенах називалися народні збори, на яких вирішували найважливіші громадські справи й розподіляли обов’язки між посадовими особами. Напевне, грецькі перекладачі відшукали це слово для перекладу оригінального «кагал» (гебр. קָהָל‎, kāhāl), назви громадського зібрання, яке здійснювало самоврядування в місцях єврейського поселення – в ранньомодерні часи й на наших теренах. Образ Ки́фи, скелі, повертає нас до старозавітньої символіки. Устами пророка Ісаї Бог закидає Дамаскові: «ти забув про Бога, Спаса твого, і не згадав про Скелю твоєї сили» (Іс. 17:10).  А до народу Ізраїля той самий пророк промовляє: «Чи є ще Бог, крім мене? Ні! Немає іншої Скали, я іншої не знаю!» (Іс. 44:8). І прикладом кам’яної твердости віри в Ісаї постають праотці: «Гляньте на скелю, з якої ви витесані, на виритий колодязь, з якого ви постали! Гляньте на Авраама, вашого батька, і на Сару, що вас породила!» (Іс. 51:1-2). Сам же Христос алегорично описує стійкість у вірі в притчі про будівничого, котрий спорудив оселю на скелі: Матей (як і Лука, 6:48) наводить цю притчу в складі Нагірної проповіді: «Кожний, хто слухає ці мої слова й виконує їх, подібний до розумного чоловіка, який збудував свій дім на скелі. Полила злива, потоки розлились, подули вітри й натиснули на той дім, та він не повалився, бо був збудований на скелі» (Мт. 7:24-15). Тлумачення символіки нового Симонового імені стається у відповідь на сповідання віри. Вже від імені всієї апостольської спільноти, де-факто виступаючи її лідером, Петро визнає: «Ти – Христос, Бога живого син». Ось це свідчення проникливої віри й закріплює за Симоном символічний знак непохитної скелі. Чи завжди зберігав сам Петро позначувані ним якості? Та вже наступний епізод у євангелії від Матея виявляє його хитання, коли у відповідь на Христове пророцтво про майбутні страждання Петро починає відраджувати Ісуса йти на жертву. Ось тоді він чує щось зовсім інше: «Геть, сатано, від мене! Ти мені спокуса, бо думаєш не про Боже, а про людське» (Мт. 16:23). У драматичну мить приходу в Гетсиманський сад Юди зі сторожею Петро імпульсивно хапається за меча з наміром захищати Вчителя, але чує: «Сховай меч у піхву! Чашу, яку дав мені Отець, - чи не мав би я її пити?» (Ів. 18:11). Здобуваючи досвід власної слабкости, втечі, зречення вчителя, Петро поволі наближається до відкриття, осяяного світлом П’ятдесятниці, - надійним фундаментом, здатним протистояти грізним іспитам світу, є дар віри. Саме на цьому фундаменті, на цій скелі зводиться його нова особистість. Майже за 1600 років після Христового воскресіння Києво-Печерську лавру очолив інший Петро - румунський княжич Petru Movilă. З лицарською мужністю він узявся провадити сміливі реформи, не боячись переймати досвід латинської Церкви та єзуїтської системи освіти. Це викликало в найбільш фанатичних і консервативних колах київських міщан і запорозьких козаків підозри в тому, що нині б назвали «криптокатолицизмом». Доходило до того, що п’яні козаки, вештаючись під мурами лаври, погрожували потопити в Дніпрі вчителів заснованої архимандритом школи, бо ті нібито латинізували українську молодь. І ось у відповідь один із учителів, Софроній Почаський, видав 1632 р. поетичну книгу «Евхаристиріон албо Вдячность», що закінчувалася віршем «Зоилеви невдячному Вдячность». Зоїлом звали злостивого критика, який жив у стародавній Греції й самостверджувався шляхом образливих і несправедливих оцінок тогочасних поетів. Зоїла ще прозвали «риторичним псом». Цим образом Софроній Почаський охоплює обмежених критиків архимандрита, обігруючи символічний сенс Петрового імени: Не шарпай, злый Зоиле, псѣм зубом таємне Ни в чом славы людськои, бо на то ж взаємне, Єсли трафиш, дознаєш, иж камень скалистый Зубы крушить, и псуєт гвоздь ногу сталистый. Кто на мѣстцу высоком, пес тому не шкодить, А где острый гостинець, там нихт не доходить. Опочистый єст Олимп славы цных Могилов, Не боиться шарпанья зубатых Зоилов. Цвичоных людей гвоздьєм острым обточоный, Не шарпай єго славы, бы-сь наддер учоный.  Стрімка скеля величі людського духу неприступна для собачих зубів недоброзичливців. Міць Петрової віри, яку поет захоплено відкриває в креативній діяльності архимандрита, здатна знешкодити будь-які наклепницькі кампанії. Скільки б зубасті вороги не силкувалися гризнути ненависного їм носія інших цінностей, вони тільки поламають собі зуби. Виміри нашого служіння значно скромніші не тільки за апостолові, але й за реформаційні зусилля київського митрополита. Але кожному з нас доводиться зазнати на своїй шкірі дотику отруйних зубів місцевих зоїлів – заздрісних наклепників, невтомних пліткарок, підступних опонентів із «братньої конфесії». Зрештою, ми живемо в інформаційному суспільстві, де соціяльні мережі живляться насамперед сварками й скандалами. Якими б скромними, щоб не сказати убогими, не були статки священників української Церкви в наших краях, але й удома, в Харкові, мені доводилося чути: мовляв, знаємо вас, розкошуєте на копійки легковірних пенсіонерок, що приносять вам до церкви! Сфера нашого апостольського служіння поширилася у віртуальний простір. Відтак же вона стала і вразливішою. З іншого боку, протягом останніх шести років в обіг входить поняття «культура скасування». Мається на увазі своєрідний бойкот публічної особи, витіснення її поза соціяльні й професійні кола за неприйнятну з погляду певної групи поведінку. Людину ігнорують у інформаційному просторі, її не запрошують ані в ролі експерта, ні учасника публічного заходу, до неї не звертаються, про неї не згадують. Друзі десь зникають, телефон мовчить, електронні скриньки наповнюються тільки спамом. Її повідомлення поринають у пустельний пісок мовчання. Священникові в Галичині це навряд чи загрожує. Принаймні зараз, під час війни, коли УГКЦ стала непохитною остоєю опору агресорові. Але зверніть увагу на інформаційні програми країн ліберального Заходу: як послідовно вони уникають релігійної тематики. Подібні тенденції, хай ще приховані, простежувалися й у нашій країні. Мотивується це часом прагненням світоглядної нейтральности, шануванням свободи сумління. Але щодалі частіше виринають і нотки войовничого антиклерикалізму. І це ж не в нас, на секуляризованому сході, а у Львові вже дев’ять років тому начальниця міського управління культури Ірина Маґдиш нарікала: «Є райони (у Львові), де взагалі нічого немає, — жодного культурного центру, жодної бібліотеки, театру або кінотеатру. Єдина розвага для людей в такому районі - церква. І церква починає на цьому жирувати і зловживати страшним чином»[1]. Ну, припустимо, Садовий зрештою звільнив Маґдиш. Але ось в липні 2023 р. в Тернополі розгортається доволі голосна політична кампанія стосовно планованої реконструкції катедрального собору УГКЦ: архиєпархія звинувачується в псуванні пам’ятки архітектури[2]. В листопаді 2023 р. з подання сайту VKURSI спалахує інша хейтерська кампанія: про надприбутки Тернопільсько-Зборівської архиєпархії[3]. Треба бути дуже упередженим, аби не помітити, як подібні скандальні кампанії виявляють певну стратегію якщо не дискредитації Церкви, то її витіснення з публічного простору в сферу приватного життя, суспільної ізоляції. Коли вже ми приймаємо як неминучу даність євроінтеграційний процес, то слід бути готовими до того, що і в нас в Україні Церква втрачатиме режим суспільного сприяння. До того ж, викриття політичної заанґажованости й фінансових та інших зловживань Московського Патріярхату, хочемо чи не хочемо, відбивається на інших конфесіях, передусім обрядово близьких до Московського Патріярхату. Маємо звикати до перебування під постійним медійним ковпаком. Це створює деякий дискомфорт, але й оздоровлює, мобілізує. В інформаційному суспільстві ти ніколи не можеш бути ґарантований від того, що твою появу на публіці в невідповідному санові одязі, недбалий жест або контроверсійну за змістом і невдалу за формою проповідь зафільмують, а потім оприлюднять де-небудь у соціяльній мережі. Апостол Павло, звертаючись до солунян, вжив був чудову метафору, порівнюючи захисну силу віри з обладунком античного воїна: «Ми ж, які належимо дневі, будьмо тверезі, надягнувши броню віри та любови й шолом надії на спасіння» (1 сол. 5:8). Ми б може, оперуючи поняттями сучасної війни, говорили радше про рубіж оборони. Стратегічний рубіж, від якого залежить наша духовна безпека. Ми всі буваємо в різних середовищах і маємо зважати на їхню корпоративну культуру, довколишні обставини, досвід своїх стосунків із цим середовищем. Пихатість і презумпція своєї переваги шкодять скрізь. Але не менше шкодить нехтування гідністю свого сану. Пригадую, вже досить давно я відпочивав в одному бойківському селі. Там була й церква, не греко-католицька й не автокефальна, в будні  вона стояла зачинена. Але на подвір’ї господаря була каплиця, і ми з канцлером і помічниками щодня правили там літургію. Селяни помітили це, і якось підійшли до одного з помічників з проханням: - Як би нам поміняти ксьондза? Бо щойно закінчиться служба в церкві,  а він заходить до буфету поблизу, п’є горілку, курить, коли ж роблять зауваження, відповідає: «Я ксьондз у церкві, а поза нею – звичайна людина, що хочу, те й роблю». Здається, в цьому не йшлося про якісь надмірності й патології. Хоча 54 Апостольське правило дуже суворо застерігало: «Якщо кого з клиру побачать, як він їсть у корчмі, нехай буде відлучений, крім випадку, коли вимушено в подорожі відпочиває в заїзді».[4] Але хто там у нові часи зважає на це правило! І все ж виявилося, що таке демонстративне нехтування традиційним парафіяльним етикетом згіршує вірних. Другий Ватиканський собор дав поштовх до подолання вузькоклерикального розуміння Церкви. Священничий етикет спрощується, але не зникає. Я б сказав, він стає витонченішим, делікатнішим. Важливо відчути й засвоїти цю культуру стосунків – доброзичливих, коректних, взаємоввічливих. Особливо важливо триматися гідної постави в стосунках із владою, зі світом політики й бізнесу. Ніщо так не дискредитує Церкву, як дозвіл ототожнити себе з панівними структурами. Приємно було, особливо після десятиріч атеїстичного режиму, опинитися в президії, на трибуні, в кулуарах державних установ. Але за все доводиться платити. І Церква в такому випадку приймає на себе частину відповідальности за насправді незалежну від неї ситуацію в країні, області, селі. Застережним для нас усіх має бути досвід Московського Патріярхату. Колаборантська декларація митрополита Сергія Страгородського 1927 р., а потім нічна домовленість зі Сталіним 4-5 вересня 1943 р. про відновлення патріярхату під контролем більшовицької влади перетворила його на іграшку політичних амбіцій Москви як за комуністичного, так і за путінського режиму. Цього не помічали хіба що найзасліпленіші адепти імперської ідеї. Більшість же сприймала Московський Патріярхат лише як механічного виконавця обрядів, але не інституцію, якій можна довіряти і з якою варто співпрацювати. Старше покоління, напевне, пригадує характерний анекдот, дуже популярний у різних версіях за часів застою: «Дзвонять із міськкому партії до церкви. Батюшка знімає слухавку. - Алло! - Здрастуйте, батюшка! З міськкому Вас турбують. Ви розумієте, тут у нас мають бути партійні збори, а лавок нема, позичте. - Не дам Вам лави! Минулого разу дав, так Ви їх паскудством різним списали! - Тоді не дамо Вам піонерів у церковний хор! - Тоді не дам Вам монахів на суботник! - Тоді не дамо Вам комсомольців на хресний хід! - Тоді не дам вам черниць у фінську лазню! - Ну, знаєте, батюшка, за такі слова й партквиток на стіл покласти можна!»[5] Абсурдною ситуація може здаватися лише на перший погляд. Адже буквально цими днями мандрувало мережею фото батюшки, який супроводжує своєю присутністю прийняття російських дітей у піонери[6]… Ми можемо з цього лише посміятися. Однак же не так давно рідко яка парафія не переживала спокус з боку кандидатів у депутати й політичних партій, готових заплатити в різний спосіб за участь в агітації або навіть і за входження священника до їхнього передвиборчого списку. Мені ще довелося полемізувати з В’ячеславом Чорноволом про дозвіл одному священникові балотуватися у Верховну Раду від Руху. Я тоді капітулював, але нічого доброго з цієї ідеї не вийшло. А коли мені довелося працювати в патріярхії УАПЦ, то з Галичини все надходила інформація про гонорари парохам від певних заможних кандидатів.  Тим-то я дуже зрадів «Інструкції про поведінку священнослужителів УГКЦ під час політичних виборчих кампаній» з 4 квітня 2014 р., яка ставила за мету «не допускати втягування Церкви у виборчі процеси та зловживання її авторитету для корисливих цілей окремих кандидатів чи політичних сил у ході виборчих кампаній»[7]. Належність до Католицької Церкви, наріжним каменем суспільної доктрини якої є Петрова віра, дає нам шанс свободи. Тієї свободи, якої позбавили себе конфесії, що вільно чи невільно узалежнюють себе від державної політики. УГКЦ має небесних захисників цієї свободи в особах знаних і незнаних мучеників і сповідників віри, котрі обрали смерть, концтабори, переслідування замість покори імперському диктатові. Спираючись на їхню небесну опіку, маємо й ми самі пильнувати цієї свободи, не зраджуючи її в обмін на жодні земні дивіденди. Із циклу реколекційних наук "Симон, що став скелею Церкви" архиєпископа Ігоря Ісіченкадля священників Самбірсько-Дрогобицької єпархії УГКЦ (2-19 вересня 2024 р.) [1] Центр и окраины. Как Львов стал успешным туристическим центром и почему львовян это бесит: Українська правда. 5 жовтня 2015 р. URL: https://life.pravda.com.ua/culture/2015/10/5/201217/ [2] У Тернополі хочуть добудувати поверх в пам'ятці національного значення. zaxid.net. 15 липня 2023 р. https://zaxid.net/u_ternopoli_hochut_dobuduvati_poverh_v_pamyattsi_natsionalnogo_znachennya_n1567279 [3] Прихожани Тернопільсько-Зборівської арихиєпархії УГКЦ пожертвували минулоріч 8,4 мільярди гривень? https://ternopil.cx.ua/prihojani-ternopilsko-zborivskoi-arihiieparhii-ygkc-pojertvyvali-minylorich-8-4-miliardi-griven/ [4] Правила Православной Церкви с толкованиями Никодима, епископа Далматинско-Истрийского: Пер. с серб.  Издание Троицкой Сергиевой Лавры, 1996. Т.1 . С. 128. [5] Анекдоты на политическую тему. Город-герой Одесса. Чисто одесский сайт. http://odesskiy.com/chisto-odesskiy-yumor/anekdoty-na-politicheskuju-temu/page-4.html [6] https://x.com/KAKTUS7777777/status/1787060933170171960 [7] https://docs.ugcc.ua/331/ Детальніше...

2. Покликання / владика Ігор Ісіченко (2024)

«Проходивши ж повз море Галилейське, побачив він Симона й Андрія, його брата, як вони кидали мережу в море, були бо рибалки. Ісус їм сказав: Ідіть за мною, я зроблю вас рибалками людей. І вмить, покинувши мережу, пішли слідом за ним» (Мк. 1:16-18). Так, як пригадуємо, євангелист Марко описує покликання Симона і його брата до апостольського служіння. «Рибалки людей» - трохи небезпечна метафора для людини, вихованої в дусі підозріливости щодо підступних клириків, котрі буцімто постійно полюють на людські душі. Старше покоління наших співвітчизників, вихованих на російській атеїстичній літературі, може пригадати «Золоте телятко» Іллі Ільфа і Євгена Петрова (1931), де поляк Адам Козлевич став жертвою підступних ксьондзів. «Ксендзы уловили душу Адама Козлевича на постоялом дворе... Ксендзы переглянулись, подошли к Козлевичу с двух сторон и начали его охмурять. Охмуряли они его целый день». Цей атеїстичний стереотип не зник, а побутує і в ліберальній ментальності. Тому мусимо його враховувати. Коли мені доводиться пояснювати парафіянам метафору, вжиту Ісусом, я волію говорити про рятівну сітку, яку розтягають пожежники перед будинком, з палаючих вікон якого вистрибують у відчаї люди. Це порівняння здається мені доречним, аби усвідомити всю глибину Господнього покликання. Апостол – це той, хто рятує від вогню страждань, від загибелі, хто підхоплює душу рятівною сіткою і дбає про її реабілітацію. Євангелист Іван розповідає про більш раннє покликання обох Йониних синів, ніж Марко. Він відносить цю подію до часу Господнього хрещення на Йордані, коли почувши Іванове «Ось Агнець Божий» (Ів. 1:36) допитливий Андрій подався за Ісусом, перебув із Ним на розмові кілька годин, а потім, зустрівши брата, заявив йому: «Ми знайшли Месію» (Ів. 1:41). Коли ж Андрій привів Симона до Ісуса, той, лише поглянувши на галилейського рибалку, промовив: «”Ти -Симон, син Йони, ти зватимешся Ки́фа”, - що у перекладі означає: Петро (Скеля)». (Ів. 1:42). Сестра Тереза Окуре, монахиня Товариства Святого Немовляти Ісуса й професорка Католицького інституту Західної Африки з Найробі, у своєму розділі з «Міжнародного біблійного коментаря» звертає увагу на ключову роль у Йоановій версії покликання перших апостолів дієслова «бачити». Вона визнає талант «бачити» важливим аспектом учнівства й реалізацію здатности «бачити» виявляє в словах «шукати» і «знаходити». Свій досвід бачення Ісуса Андрій виявляє в сповіщенні брата Симона про знайденого Месію. Сестра Тереза відзначає, що цей наратив спонукає сучасних християн ділитися звісткою про Ісуса і проголошувати Його вчення членам своїх родин, друзям і знайомим[1]. Додаймо до цього, що й опинилися галилейські рибалки на березі Йордану, ведені прагненням побачити на власні очі запального аскетичного проповідника, поголос про якого розійшовся поміж євреїв: «І виходили до нього - вся країна Юдейська та всі єрусалимляни, христились від нього в ріці Йордані й визнавали гріхи свої» (Мк 1:5). Може, й справді для людини Сходу в античні часу було легше, ніж для сучасного європейця, кинути свої повсякденні заняття, залишити оселю напризволяще й податися в мандри. Але ж Петро мав родину, мав свої господарчі зобов’язання, яких ніхто, крім нього, напевне, не міг виконати. Якою ж потужною мала бути спонука, що зрушила його з місця й покликала в Юдейську пустелю, над Йордан, послухати Йоана та, напевне ж, учинити зрозумілий для юдея акт очищення! Обмивання (твила, буквально «занурення») - обряд, призначений для відновлення ритуальної чистоти або для тих випадків, коли необхідна велика ритуальна чистота, а також для освячення. В юдаїзмі була низка сект, що надавали особливо великого значення обмиванню. Так, есеї та Кумранська громада наполягали на частому ритуальному обмиванні. Повне обмивання людини повинно відбуватися або в маім хаїм (живій воді), тобто у воді річки, природного джерела або моря, або в мікве́ - басейні від 250 літрів і більше, наповненому дощовою водою. «Покайтесь, бо наблизилося Небесне Царство» (Мт. 3:2) – чує Симон-Петро. Заклик до каяття не мав викликати в нього заперечень чи внутрішнього опору. Він цілком вкладався в культуру, в лоні якої виростав галилеянин. А от згадка про Небесне Царство ставила його перед певним викликом. Значно пізніше тарсянин Павло, приведений у синедріон на суд, вміло використає сектярські розбіжності в юдейській громаді, вигукнувши: «За надію у воскресіння мертвих мене судять!» (Діян.23:6). Це спричинило розкол і галас у синедріоні, «бо садукеї кажуть, що нема воскресіння ні ангела, ні духа, а фарисеї визнають одне і друге» (Діян. 23:8). Але ж Савл-Павло сам походив із фарисейського середовища, вчився в одного з лідерів цього напрямку, рабана Гамаліїла. Мало ймовірно, щоб Симон-Петро був настільки ж обізнаний із нюансами богословських суперечок. Релігійне виховання повинно було б привчити його прагматично ставитися до приписів Тори: дбати про дотримання її приписів і остерігатися порушення заборон. Ну і, звичайно, відвідувати синагогу, слухати Святе Письмо, проповіді, виконувати закріплені звичаями обряди. Що ще? Але чимось ця неухильна впорядкованість життя із одноманітною працею на озері та рутиною повсякденних молитов, починаючи від «Ш’ма Ісраель Адонай Елое́йну Адонай еха́д», залишала в душі спрагу свіжого, нового. Спрагу живого Бога. Звістка про проповідь Йоана стала приводом для вивільнення з полону повсядення. А радісний вигук брата «Ми знайшли Месію» (Ін. 1:42) подав надію на відкриття справжньої мети пошуку: Неба. Неба, шлях до якого може відкрити очікуваний Месія. Ось і відбувається зустріч Симона з Ісусом. Євангелист нічого не говорить про Симонові почуття під час цього знайомства. Та, зрештою, звідки б він мав знати про те, що відбувається в душі Андрієвого брата, коли той почув цілком несподіване для себе: «ти зватимешся Кифа». Навряд чи сам він відчував у собі кам’яну твердість віри, зауважену Ісусом. Як знаємо, Петро й надалі не раз виявлятиме імпульсивність, а часом і вагання – коли хапатиметься в Гетсиманському саді за меч, тричі зрікатиметься свого апостольства, тікатиме з місця розп’яття Вчителя. Він ще потребував відкриття своїх внутрішніх ресурсів, назнаменованих наданим йому іменем. Зустріч відбулася, напевне, закарбувалася в свідомості Симона-Петра покликом чогось величного й незвіданого. Але проща над Йордан завершується. Вчинивши знак каяття, познайомившись із тим, кого сам Іоан визнав «Агнцем Божим», Йонині сини разом із земляками повертаються до повсякденних турбот. Нові враження пригасають, відходять у емоційні схованки, а праця кличе. І ось знов човен, сіті, водяна гладінь Тиверіядського озера… Синоптичні євангелія від Матея й Марка наводять стислий опис нової зустрічі, котра сталася вже після переходу Ісуса до Капернауму: «А йдучи попри Галилейське море, побачив двох братів: Симона, що звався Петром, і Андрія, його брата, що закидали сіті у море, бо були рибалки. І до них мовив: “Ідіть за мною, я вас зроблю рибалками людей.” І ті негайно кинули сіті й пішли за ним» (Мт. 4:18-20. Пор.: Мк. 1:16-18). Поклик наздоганяє нерішучих галилеян. Сам Ісус приходить до них, аби зрушити з застояного місця, конкретизувати свій поклик. «Ідіть за мною!» Не нидійте в полоні апатії та вагань, а дійте! Рухайтеся! Наслідуйте Христа в цьому русі, аби й самостійно продовжувати цю місію! До кожного з нас покликання приходило в свій спосіб. Навряд чи знайдемо цілком ідентичні ситуації. Але майже напевне можна сказати, що слідом за першим відкриттям власної перспективи в священничому служіння наставав період вагань, роздумів, може навіть журби за нереалізованими мріями. Досить поширене явище, коли десь на третьому курсі семінарії – і університету, до речі, так само! – студента починають долати сумніви в правильності зробленого вибору й спокуса кинути все й починати життєвий пошук із чистого аркуша. Та що говорити, коли й досвідчений священник може переживати кризу покликання, вже маючи пастирський авторитет і роки служіння за плечима. 2 квітня 2019 р. було оприлюднено апостольську адгортацію папи Франциска «Christusvivit», у якій восьмий розділ присвячено покликанню. Правда, папа адресував його молоді, але чимало його порад виходить поза ці доволі непевні вікові межі. Папа навчає розуміти покликання як «дорогу, яка спрямовує багато зусиль і дій у напрямку служіння»[2] і радить учитися розпізнавати його, пильно дослухатися голосу Бога й дозволяти Йому формувати й вести себе[3]. Непроминущий приклад утечі від свого покликання дає нам Святе Письмо в особі пророка Йони. Він боїться відповідальности, воліє втекти світ за очі, аби не осоромитися перед ніневітянами через безпідставні залякування їх карою (Йона 1:1-3). І що ж? Надходить лихо, неспівмірно страшніше за кпини натовпу: він поринає в темну безодню усамітненої безнадії. Пригадаймо драматичний відчай його молитви: «З нутра шеолу закричав я, і ти почув мій голос. Ти кинув мене у безодню, у серце моря, і води мене оточили. Усі твої буруни й твої хвилі пройшли надо мною... Відкинутий я з-перед очей у тебе!.. Води мене обняли аж по горло, безодня мене оточила, водорість голову мені повила» (Йона 2:3-6). Нехай повернення до визначеної йому місії завдало таки Йоні болю, але його дар слова став рятівним для міста, запобіг катастрофі й відновив зв’язок пророка з Богом. Криза приходить, коли нехтуєш покликанням, заглушуєш його відлунням інших речей, поринаєш у небезпечний вир власних амбітних планів. Боже милосердя виявляється в тому, що і тоді Спаситель не залишає тебе, а шукає нагоду достукатися до твого серця. Як Він сам промовляє через Івана Богослова: «От, стою при дверях і стукаю: як хто почує голос мій і відчинить двері, увійду до нього і вечерятиму з ним і він зо мною» (Одкр. 3:20). Найкраще, що ми можемо зробити, - дослухатися до цього голосу і не відхиляти наданого нам шансу. Мені самому трохи дивно згадувати, що десь у старших класах школи в мене раптом з’явилася думка стати священником. Це було на початку 1970-х років. У мене в родині ніхто ніколи не належав до церковного клиру. Церкви́ в моєму містечку зруйнували ще до початку 1930-х років. Виховання в радянській школі було войовничо атеїстичне. Правда, мені пощастило мати чудову побожну бабусю, яка давала світле свідчення віри. Ну і я вже в середніх класах навчився слухати зарубіжні радіопересилання, в тому числі релігійні, завдяки чому доволі непогано уявляв стан Церкви в СРСР. Тому в мене вистачило здорового глузду нікому не говорити про свій намір. А сам розважив так: наслідком мого вступу до семінарії може бути втрата роботи батьком – начальником будівельної організації - та матір’ю – вчителькою, а в молодшої сестри з’явиться істотна перешкода для вступу до університету. До того ж, іншої Церкви, ніж Московський Патріярхат, у нас на Харківщині не знали, в мене ж уже сформувалося критичне ставлення до нього. Не тільки в мене: щиро побожні бабусині сестри були твердо переконані в тому, що тепер (цитую) «всі попи – комуністи». Відтак же й довіри до них немає. Потім настали роки навчання та праці в університеті, коли я потай від усіх час від часу виривався до церкви помолитися й посповідатися. Правду кажучи, в половині випадків ризиковані відвідини храму залишали глибоке розчарування, а часом і розпач. Бабушки, батюшки, суцільна комерція, формалізм… Коли ж  режим захитався й ми почали гуртуватися довкола Фонду культури й Спілки письменників, утворили свій культурологічний клуб, Товариство української мови, Народний Рух України, я запропонував громадському активу створити й мирянську організацію – Українське православне братство. Але оскільки з харківського патріотичного активу до церкви ходив я один, мені й доручили цим зайнятися. У ті  роки я успішно захистив кандидатську дисертацію, опублікував монографію, підручник, кілька статей і не думав займатися чимось іншим, аніж літературознавчими дослідженнями й викладанням в університеті. Бути осторонь революційних подій виглядало аморальним, але ж здавалося, що ось-ось період радикальних перетворень завершиться, і можна буде передати розпочаті проєкти іншим, а самому повернутися до улюбленої справи. Виходило ж цілком інакше. Слідом за харківським братством довелося очолити всеукраїнське. А потім, коли почався перший акт епопеї зі створення посткомуністичною владою власної державної церкви, клирики щойно легалізованої УАПЦ подалися до цієї інституції. Наш легендарний земляк, патріярх Мстислав, виявився зрадженим і залишеним. Та й молода харківська громада, яка щойно повірила в існування української альтернативи Московському Патріярхатові, відчула себе заведеною на манівці. На цей час я вже зустрічав справді гарних, талановитих священників. Я міг себе з ними порівняти й розумів, що не зможу ані мати їхнього  голосу чи представницького вигляду, ні самостійно надолужити браку богословської освіти. Але не було готових стати поряд із опозиційним патріярхом, маніфестувати себе належними до знов забороненої 1992 р. УАПЦ. Виходить, і в мене не було вибору. Тож довелося приймати свячення – спершу дияконські й ієрейські, а за якісь півроку – і єпископські. Хоча спершу чутку про покликання мене до єпископського служіння я сприйняв за жарт, а потім спробував відмовитися. Безуспішно. Озираючись назад, шукаєш у цьому якусь химерну гру обставин, низку випадковостей. До більшої частини пережитого за часи служіння в церкві емоційно важко повертатися. Тільки ж щодалі очевиднішим стає, що за ініціятивами тих чи інших осіб, за спонуками зовнішніх обставин простежується невтомний поклик того, хто  «стоїть при дверях і стукає». Не сумніваюся, що кожен із вас, пригадавши свій шлях до престолу, міг би поділитися власним досвідом таких різних реакцій на покликання. Адже, погодьтеся, бували й сумніви, і гіркі розчарування, і спроби уникнути відповідальности. Зрозуміло, що в традиціоналістичних середовищах Галичини, Закарпаття чи навіть Буковини з Волинню покликання мало б сприйматися інакше. Зрештою, останнє тридцятиріччя подарувало нам унікальний період тимчасового повернення престижности й відносної забезпечености священнослужіння. Це, однак, до певної міри дезорієнтує і вносить сум’яття в психологію вибору. Адже суто матеріяльні чи кар’єрні чинники вибору з часом девальвуються, втрачають свою привабливість, і це загрожує кризою особистости. Не гріх, якщо й вони відіграли свою роль у виборі. Важливо, щоб ця роль була другорядною, допоміжною. За всім шумовинням зовнішніх обставин мусимо чуйно розпізнавати голос, почутий Симоном:   Іди за мною, я тебе зроблю рибалкою людей. Цілком може бути, що він відкривався поступово, часом губився у вирі внутрішньої боротьби. Дні духовного скупчення й даруються нам задля того, щоб ми знайшли для себе серед життєвого моря затишну гавань, у якій було б легше сприймати невгавний поклик Отця. Хоча буває, що саме серед світової колотнечі раптом відкриваєш для себе всю важливість свого покликання. Хіба не трапляється після низки одноманітних формальних сповідей раптом пережити зустріч із палким і глибоким самоаналізом, котрий допомагає тобі самому усвідомити важливість твоєї місії й цілющу сакраментальну присутність Христа в твоєму пастирському служінні? Відчути себе рятівником, який підставляє сітку під грішника, що падає додолу? Важливо не тільки почути Божий поклик, але й зрозуміти його глибинний сенс: подолання драматичного конфлікту, спричиненого силоміць притлумлюваним болем розлуки з Богом, а відтак і з самим собою. Бо коли, глушачи в своїй душі голос Христа, ми шукаємо альтернативних шляхів у житті, ми врешті можемо виявити себе осамотнілими на далекому узбіччі. Це стосується кожного з нас, Божих дітей, котрі так легко потрапляють у пастку ілюзорних утіх і так важко виборсуються з неї. Делікатність пастирської ролі виявляється, коли йдеться про свідомий розрив із парафією її колишнього члена. Причин скільки завгодно: образи, розчарування, захоплення іншими релігійними доктринами, камінґ-аут абощо. Важко в таких випадках зберегти коректні стосунки. Часто в пошуку мотивації власних учинків людина вдається до наклепів, розриває колишні контакти. Тим не менше, і ця загублена вівця має принаймні знати, що її пастир відкритий до спілкування, цінує її і зберігає до неї батьківське ставлення. Навряд чи варто нав’язувати особисту зустріч або телефонувати. Публічні докори абсолютно неконструктивні. А от привітання зі святом, днем народження або інші знаки уваги будуть доречними. Хай вони сприймаються як відлуння того голосу, що постійно кличе кожного з нас на вузьку, але єдину справжню дорогу спасіння. Наш пошук шляхів до людського серця не повинен припинятися. І що знаменно: в перебігу цього пошуку наше власне серце також сміливіше відкриватиметься до невгавного голосу Отця, допомагаючи долати власні сумніви й кризи. Із циклу реколекційних наук "Симон, що став скелею Церкви" архиєпископа Ігоря Ісіченкадля священників Самбірсько-Дрогобицької єпархії УГКЦ (2-19 вересня 2024 р.) [1] Міжнародний біблійний коментар. Т. 4. Євангелія та Діяння апостолів. Львів: Свічадо, 2019. С. 316-317. [2] Апостольське післясинодальне повчання Christus Vivit святішого отця Франциска молоді та всьому божому народу. [Рим]: Libreria Editrice Vaticana, [2019]. С. 123. [3] Там само. С. 126. Детальніше...

1. Рибалка з-над озера Кинерет / владика Ігор Ісіченко (2024)

Витсаїду, «місто Андрієве і Петрове» (Ін. 1:44), книга «De Situ Terrae Sanctae», написана архидияконом Феодосієм у VI ст., розташовує на 6 миль, тобто майже на 10 км від прибережного Капернаума. Доволі далеко від озера Кинерет, якщо зважати на примітивність античного транспорту й спекотний клімат Палестини, в якому риба швидко псується. І все ж назва Bēṯ Ṣaiḏā буквально означає «Дім рибалки». Можливо, покладатися на дари озера виглядало для обох Йониних синів – і чи тільки для них? – певнішим заняттям, ніж надриватися на клаптику кам’янистого ґрунту в надії на сякий-такий урожай пшениці або винограду. Наша хліборобська вдача не знає нічого почеснішого над працю на землі. Рибалка виглядає для українця швидше розвагою або відпочинком. Хіба що за винятком вузької смужки приморських степів Таврії та ще, може, Дніпровської давнини, коли не було Чорнобиля, а в нашій головній ріці водилися навіть осетри. Тим-то нам важко увійти в становище трудівника, який живе з ловитви риби. Образ самотнього човна посеред блакитного роздолля озера асоціюється в нашій уяві з чимось піднесеним, романтичним, навіть бунтівним. Адже виокремлення з суспільного простору, втеча у водяне безлюддя навіває думки про бунт. Безумовно, Петро й Андрій не були жодними бунтівниками й не прагнули самоти. Вони працювали, щоб вижити. І кожен їхній вихід у води озера Кинерет був пов’язаний із ризиком. Осетрів або інших цінних порід риби в ньому не водилося, та й навряд чи води були такими вже рясними на рибу. Палестинські ресторани рекламують як «рибу святого Петра» тіла́пію - невеличку за розміром рибу сантиметрів 16-19 завдовжки, яку цінують за низьку ціну, простоту приготування й м’який смак. Правда, кулінари застерігають: вона не приносить майже жодної користи та більше шкодить здоров’ю, а за концентрацією жирів та холестерину її порівнюють зі свинячим салом. Однак останнім часом біологи вирізняють галилейську тіла́пію від інших груп цього роду як Sarotherodon galilaeus, а любителі апокрифів стверджують, ніби дві темні плями за зябрами цього виду тілапій - це сліди пальців апостола Петра (насправді такі плями виникають і зникають залежно від стану риби й освітлення). Живе тіла́пія на глибині від 5 м у відкритій воді й далеко не тільки в Галилейському озері: вона зустрічається переважно в Африці. Ловлять її сітками, ще в 1960-і рр. ізраїльські рибалки виловлювали 150-200 т на рік. Ще в 2005 році виловили 270 т тіла́пії, а вже 2009 р. вилов упав до 7,3 т через надмірний визиск озера. Порівняння озера Кинерет із нашим Свитязем буде не на користь останнього. Світязь має довжину 7,8 км, ширину 4,1 км, площу 27,5 км², найбільшу глибину 58,4 м. Озеро Кинерет має довжину близько 21 км  і ширину 13 км, площу 166,7 км2, а максимальна глибина — приблизно 43 метри. Наше озеро дещо глибше, але більш як удвічі менше за площею. Йосиф Флавій у «Юдейській війні» (кн. 3, розділ 8, 10) так описував природу цього краю: «Уздовж Генісарета тягнеться країна того ж імені дивовижної природи та краси. Земля за плодючістю своєю сприйнятлива до всякого роду рослинності, і жителі справді насадили її дуже різноманітно; прекрасний клімат також сприяє виростанню різних рослин. Горіхові дерева, що потребують більше прохолоди, процвітають масами в сусідстві з пальмами, що зустрічаються тільки в спекотних країнах; поряд з ними ростуть також фігові та олійні дерева, що вимагають більш помірного клімату. Тут природа ніби поставила собі за мету поєднати на одному пункті всякі протилежності; тут же відбувається чудова боротьба пір року, кожна з яких прагне панувати в цій місцевості. Бо ґрунт виробляє найрізноманітніші, мабуть, плоди не лише один раз, а й протягом усього року безперервно. Благородні плоди, виноград і фіґи вона доставляє десять місяців на рік разом, в той час, коли решта плодів по черзі достигає протягом усього року. Крім м’якого клімату, багатій родючості сприяє ще зрошення, що доставляється могутнім джерелом, званим жителями Кафарнаумом. Дехто вважає його навіть за притоку Нілу, бо в ньому живуть такі ж риби, які знайдені в озері біля Александрії. Смуга ця тягнеться берегом однойменного з нею озера протягом 30 стадій довжини та 30 стадій ширини». Доволі ідилічна картина, правда? Але Йосиф Флавій не згадує, що за кількасот метрів від озера в травні-червні немилосердне південне сонце вже випалює всю траву, а штормові вітри здатні здійняти неабияку хвилю. У журналі «Всесвіт» за 1926 рік один мандрівник залишив такі спогади про побачене на озері: «Коли в це провалля, в якому залягає Тиверіядське озеро, вдираються вітри, то озеречко робиться справжнім бурхливим морем, по якому ходять сердиті чорні хвилі з білими гребінцями. Особливо сильні бурі припадають на початок весни та на пізню осінь. Частіше ж озеро буває спокійним, рівним наче люстро і чарівними ночами, тілько місяць снує свої срібні мережки..»[1] Я був біля Гори Блаженств на початку березня, і сам, спустившись до води, відчув потугу хвиль і силу поривів вітру. Зрештою, епізод із нічною плавбою апостолів через озеро дозволяє нам уявити драматичні умови рибальської праці в негоду: «Човен уже був посеред моря і його кидали хвилі, бо вітер був супротивний» (Мт. 14:24). Водяна поверхня озера Кинерет на 212 метрів нижче за рівень моря. Розташоване в тектонічній западині посеред пагорбів, вищих за рівень озера на 500 з лишком метрів, воно здатне поводити себе часом як аеродинамічна труба, де вітер розвиває неабияку швидкість. Треба було неабиякої вправности, аби рятувати себе і доволі примітивний човен під час раптових поривів вітру. А про те, щоб вирушити на ловитву, коли заходить буря, годі й говорити. Але й гарна погода аж ніяк не ґарантувала успішної ловитви. Адже пригадуємо, яких зрозпачених застав Ісус Йониних і Заведеєвих синів, коли прийшов до них на узбережжя. Вони, зажурені, полоскали сіті, куди, напевне, набилися замість риби водорості й камінці. «Наставнику, всю ніч трудились ми й нічого не піймали» (Лк. 5:5), - скрушно зізнається Симон-Петро. А скільки таких безплідних днів було в їхньому житті! За кожним із них - недоспані ночі, натерті веслами мозолі, фізична втома, розпач від невдачі... Та й кожна рибина коштувала чимало сили. Рибу ж треба було ще й швидко продати або засолити чи висушити, доки не зіпсувалася! Важка щоденна праця, здавалося б, не лишала часу й сили на молитву, побожні роздуми, читання Святого Письма. Ну хіба що за винятком зарезервованої для душі суботи. Але ось що дивно – саме з цього трудового середовища кличе Спаситель своїх перших учнів. Кличе – і знаходить відгук. Ми так призвичаїлися до парадоксального вибору Христом його апостолів, що майже не замислюємося над тим, чому ж в Господньому оточенні не було осіб інтелектуальної праці, книжників, заможніх землевласників. Митар теж навряд чи належав до цієї категорії. Може, смиренна простота, талант слухання гартувалися краще в позбавленому гонитви за багатством і владою середовищі звичайних трудівників? «Проклята земля через тебе. В тяжкім труді живитимешся з неї по всі дні життя твого... В поті лиця твого їстимеш хліб твій» (Бут. 3:17, 19), - цими словами Творець визначає покликання Адама і його нащадків. Фізична праця виявляється не тільки покаранням, але й ліками на гріх, покутою за зухвале порушення Божої заповіді. А хіба не можна було б її сприйняти як школу людської зрілости, осягнення якої допомагає позбутися наївної вразливости до облуди? Зазвичай коли студент не склав іспит, йому дається додаткове завдання і шанс перескласти у майбутньому цей іспит – якщо, звичайно, він виконає завдання.  Розмірковуючи в енцикліці «Rerum Novarum» над християнським шляхом подолання соціяльних антагонізмів, папа Лев ХІІІ писав 15 травня 1891 р.: «Коли люди працюють для себе, вони навіть полюбляють цю землю, на якій працюють власними руками, від якої очікують для себе і для своєї родини не тільки поживу, а й достаток. І цілком можна зрозуміти, як та радість з овочів праці допомагає вирощуванню продуктів землі, примноженню багатства Держави. З цього вийде і третя користь, а саме: люди будуть триматись землі, на якій народились, отже, не мінятимуть батьківщини на чужу країну, якщо їх рідна дасть достатній прожиток для їхніх дітей». Коли ж його наступник, папа Іван Павло ІІ видав до 100-річчя попередньої енцикліки свою працю «LaboremExercens» (1981), він відкрив її словами: «З праці своєї споживатиме людина свій хліб щоденний, тож за посередництвом праці має спричинитися вона до розвитку науки й техніки, зокрема ж до того, щоб раз у раз підносити культурний і моральний рівень суспільства, в якому вона живе як член братерського спілкування… Бо людину створено, на образ і подобу самого ж Бога посеред видимого всесвіту на те, щоб вона підпорядковувала собі землю; тим-то, з самого ж початку вона покликана до праці»[2]. А трохи нижче наголошує: «Праця є добром людини, добром її людської природи, бо завдяки праці людина не тільки перетворює природу, достосовуючи її до своїх потреб, але також здійснює себе як людина»[3]. Папа Франциск же говорить про працю як «вираження людської гідности, шлях дозрівання і соціяльної інтеґрації, постійну спонуку зростати в відповідальності й креативності, захист від схильностей до індивідуалізму й комфорту, це також прославлення Бога реалізацією власних здібностей»[4]. У перебігу праці ми реалізуємо свої таланти, виявляємо їх і вчимося ними оперувати. І хоча контемпляція асоціюється в нашій свідомості з мовчазною непорушністю, але ж навіть найпростіша, найелементарніша фізична праця дає широкий простір для захопленого споглядання величі Божого творіння.  Як би ти не втомився, сіючи пшеницю або ганяючись на пасовиську за худобою, неможливо не помітити теплого аромату весняної ріллі чи свіжої зелені різнотрав’я. Праця вириває нас із спокусливої самоізоляції, відновлює почуття єдности з довкіллям і повертає до унікального людського покликання: бути співтворцем реальности, уповноваженим до цього Богом. Рибальська праця Симона-Петра здійснювалася серед блакиті озерних хвиль, під безмежною величчю неба, поміж мальовничими пагорбами. Природа щодня звертала до нього виклик безмежжя і він, як правдивий юдей, шукав відповіді на цей виклик у Божому Одкровенні. Він вслухався в нашіптування хвиль, шум дерев і, напевне, поринав думками в загадку того, хто «розіп’яв, неначе намет, небо» (Пс. 103:2), «вітри своїми посланцями учиняє» (Пс. 103:4), «джерела посилає у ріки» (Пс. 103:10), «вирощує траву для скоту, зела - на вжиток людям» (Пс. 103:14). Зустріч із живою природою, входження в довкілля через працю своїх рук неодмінно веде кожну чесну людину до захоплених роздумів над Тим, хто створив і урухомив усе довкола. Я вже понад 43 роки працюю на одному місці – на кафедрі історії української літератури Харківського університету. Але на першій сторінці трудової книжки в мене стоїть професія не філолога, а столяра першого розряду. Хоч, правда, я пропрацював у лісоцеху після школи якихось пару місяців, доки звільнилося місце коректора в Балаклійській друкарні. І от дивна річ: я ніколи не почував себе так легко, умиротворено, як тоді, коли після доволі важкої праці вертався додому, огорнений запахом живиці. Дивні речі чинить із нами праця. Попри важкість, одноманітність, вимушеність праці вона формує в нас цілеспрямованість, самодисципліну, наполегливість. Ми часом із подивом виявляємо в собі приховані ресурси, які допомагають подолати позірно нездоланні труднощі. Але найголовніше - ми відкриваємо неозору протяжність світу й своє креативне покликання. Покликання змінювати цей світ, удосконалювати його. Навряд чи галилейські рибалки замислювалися над психологічними аспектами своєї праці. Та й ми самі, коли доводиться щось робити, менш за все міркуємо про вплив праці на наш внутрішній світ. Просто працюємо – і все. Але коли ми приймаємо своє покликання гідно й смиренно, без внутрішнього опору й невпинних нарікань на важку долю, то відкриваємося для духовного зростання. Того самого, про котре говорив Христос у притчі: «Чи спить він, чи встає, чи то вночі, а чи вдень, - насіння те кільчиться й росте. А як - він сам не знає» (Мк. 4:26-27). Я живу на краю Північної Салтівки, за кількасот метрів від окружної траси, де навесні 2022 р. стояв фронт. Ці кількасот метрів родючого слобожанського ґрунту колись роздали були під городи. Можете собі уявити, скільки нерозірваних мін і снарядів лишилося там у землі, яку так і не встигли засадити через бойові дії. Але вже десь під осінь 2022 року під час чергового приїзду визираю у вікно – і очам не вірю. То там, то там на городах виривають бур’яни, згрібають хмиз, навіть пробують копати на зиму. Не думаю, що ці господарі були якимись відважними героями або відчайдухами. Навряд чи їх гнав голод: тоді в Харкові повсюди роздавали гуманітарну допомогу. Людей спонукала до праці врешті решт ось та творча інтенційність, що кільчиться в душі кожного з нас. Через працю на власному городі вони відстоювали свою людську гідність, той незгасний відблиск присутности Отця, який Біблія називає Його образом і подобою. Праця – це сфера пошуку. Себе самого, меж власної витривалости й вправности. Свого ближнього, бо часто саме в спільній праці ми найкраще відкриваємося один до одного – хоч, може, не завжди це приємно. І відкриваємо Бога, бо цілком логічно в перебігу праці постає питання про закладені в неї зовнішні імпульси, про сенси життя й життєвого руху, про мету, якої прагнемо, та її джерела. Свого часу на цей шлях пошуку став французький домініканець Жак Льов (1908-1999) - вихідець із антиклерикального середовища, який народився 1908 р., навернувся в 24-річному віці, за два роки по тому долучився до ордену проповідників, а 1939 р. став священником. Як учасник ліонської групи «Економіка і гуманізм» він дістав доручення ближче познайомитися з робітниками, аби знайти ефективні форми місії в цьому секуляризованому суспільстві. О. Льов 1941 р. влаштовується в марсельському порту вантажником, а потім гуртує однодумців і започатковує рух священників-робітників. Вони сполучають релігійну місію з працею на заводах і в доках, аби зблизитися зі своєю паствою, зрозуміти її, відчути її стиль життя та навчитися говорити її мовою.  У 1947 році о. Кароль Войтила, який тоді працював над докторатом на заході Європи, відвідав Льова в Марселі і під потужнім досвідом знайомства з його працею згодом написав: «Отець Льов дійшов висновку, що [домініканський] білий одяг сам по собі більше нічого не говорить сьогодні [...] Живучи серед робітників, він вирішив стати одним із них». Захоплення о. Войтили поділяли не всі. О. Льов і його однодумці почали зближуватися з лівими політичними рухами, сам Льов вступив до профспілки - Загальної конфедерації праці.  Апостольський престіл занепокоївся трансформацією руху священників-робітників, у якому місія священника підпорядковувалася ролі робітника.  У 1951 році Льов надіслав довгий лист на захист цього руху Джованні Монтіні, тодішньому помічнику держсекретаря Ватикану, який згодом став папою Павлом VI. Незважаючи на це, влітку 1953 року священникам-робітникам у Марселі було наказано припинити роботу, а папа Пій XII офіційно засудив рух у 1954 році. О. Льов залишив свою трудову діяльність і знайшов інші форми місійного служіння, заснувавши Робітничу місію Святих Петра і Павла в Екс-ан-Провансі неподалік від Марселя. Папа Павло VI 1965 р. визнав цю місію апостольським інститутом, а 1971 р. запросив о. Льова проповідувати великопосні реколекції у Ватикані. Останні роки життя він провів капеланом жіночого трапістського монастиря. Рух священників-робітників лишився в історії Церкви невдалим експериментом. ККСЦ кілька разів доволі побіжно торкається проблем праці священників: «Кан. 371. § 3. Для того, щоб виконувати світську професію, вимагається дозвіл власного ієрарха. Кан. 382. Священнослужителі повинні цілком утримуватись від усього того, що не личить їхньому станові, відповідно до чітко окреслених приписів партикулярного права, а також уникати того, що йому не властиве. Кан. 383 – Хоча священнослужителі, подібно як і інші громадяни, повинні мати однакові громадянські і політичні права, однак: 1-е - забороняється приймати громадські уряди, з якими зв’язана участь у виконуванні цивільної влади; 2-е - оскільки військова служба не узгоджується з клирицьким станом, вони не повинні добровільно вступати до неї, хіба що з дозволу свого Ієрарха; 3-є - вони повинні користуватись звільненням від виконування публічних завдань і урядів, не властивих клирицькому станові, а також від військової служби, які надають на їх користь цивільні закони, угоди або звичаї. Кан. 384. § 2. Вони не можуть брати активної участи ні в політичних партіях, ні в керуванні професійними спілками, хіба що – на думку єпархіяльного Єпископа або, якщо так велить партикулярне право, – Патріярха або іншої влади, цього вимагає оборона Церкви або розвиток спільного добра. Кан. 385. § 2. Священнослужителям забороняється займатися фінансовими операціями й торгівлею особисто або через інших чи для власної користі чи інших, хіба що з дозволу влади, визначеної партикулярним правом власної Церкви свого права або Апостольського Престолу». Іншими словами, заборони на працю для священнослужителів немає, хіба що обмеження на ті види трудової діяльности, які суперечать священничому покликанню. Маємо і добрий приклад в особі апостола Павла, який утримував себе завдяки ремісничому фахові й навчав солунян: «Як хтось не хоче працювати, хай і не їсть» (2 Сол. 3:10). Секуляризаційні тенденції європейського суспільства не дають підстав покладатися на ґарантоване в майбутньому утримання коштом парафії. Зрештою, ще живі представники того героїчного покоління катакомбного духовенства, яке мусило шукати для себе праці на виробництві або в бюджетній сфері, аби уникнути кримінальної відповідальности за статтею 214 про «дармоїдство» (соціальний паразитизм). Але йдеться не тільки про пошук гідних засобів утримання себе самого й родини. Приклад галилейських рибалок вчить мистецтва шукати присутність Бога в площині повсякденних трудових занять. Пригадаймо: хіба не переживали ми раптового піднесення, відчуття натхнення, успішно впоравшись із завданням, подолавши хаос невпорядкованости, змусивши працювати прилад? Вивільняючи свій творчий талант, ми інтуїтивно відчуваємо його джерело й заохочуємося простувати до нього. Засада ж «etlabora» - один із наріжних каменів монашого подвигу. Тож, корегуючи свою життєву стратегію, не забуваймо і про цю сторону нашого служіння, яка може і шкодити основному покликанню, але й здатна урізноманітнити, поглибити його, обдарувати нас новим досвідом. Із циклу реколекційних наук "Симон, що став скелею Церкви" архиєпископа Ігоря Ісіченкадля священників Самбірсько-Дрогобицької єпархії УГКЦ (2-19 вересня 2024 р.) [1] Олін Л. Нарис. Всесвіт. 1926. № 19. [2] Енцикліки вселенського архиєрея Івана Павла ІІ. Торонто; Рим: Видавництво оо. Василіян, 1989. С. 112. [3] Там само. С. 129. [4] Апостольське післясинодальне повчання Christus Vivit святішого отця Франциска молоді та всьому божому народу. [Рим]: Libreria Editrice Vaticana, [2019]. C. 130. Реколекції архиєпископа Ігоря Ісіченка  для священників Самбірсько-Дрогобицької єпархії УГКЦ (2-19 вересня 2024 р.) Детальніше...

У Бориславі відсвяткували 10-ліття освячення храму Різвда Пресвятої Богородиці [фото]

  8 вересня 2024 р.Б. у м. Борислав (мікрорайон «Баня») відбулося святкування 10-ліття освячення храму Різвда Пресвятої Богородиці. З цієї нагоди Архиєрейську Божественну Літургію очолив преосвященний владика Ярослав (Приріз), Єпископ Самбірсько-Дрогобицький, у співслужінні архиєпископа-емерита Ігоря (Ісіченко) та владики Іринея (Білика), а також собору єпархіального духовенства та парафіян і гостей. Святкове богослужіння супроводжував своїм співом хор «Лемківська студентка» (кер. Богдан Шкільник). Проповідь виголосив владика Ігор, який, зокрема, зазначив, що свято Різдва Пресвятої Богородиці дає людині можливість відчути присутність Богоматері у її житті. Батьки Пречистої Діви – Йоаким і Анна – очікуючи її народження, пройшли іспит стійкості, довголітньої віри в Бога, і це вчить нас: хто витримає до кінця – спасеться, а це важливо у цей період повномасштабної російської збройної агресії супроти України. Детальніше...