Євангелист Іван Богослов на завершення своєї розповіді про останню зустріч апостолів із воскреслим Христом наводить Господнє провіщення про майбутнє апостола Петра: «Коли ти молодший був, то підперізувався сам і ходив, куди сам бажав. А як постарієшся, то руки свої простягнеш, і підпереже тебе інший та й поведе, куди ти не схочеш» (Ін. 21:18). І невдовзі після зіслання Святого Духа, коли на́тхнений його дією Петро палко проповідував у Єрусалимі й навертав до покаяння цілі натовпи, апостола спершу викликають на допит у синедріон, а потім і заарештовують. Та вступає в дію чудо: двері в’язниці надзвичайним чином розчиняються вночі й апостоли, замість того, щоб сховатися, йдуть до храму й знов починають навчати народ.
Розлючений непокорою апостолів, правитель Юдеї Ірод Агриппа І, онук Ірода Великого, наказав убити духовного лідера єрусалимської громади Якова Заведеєвого, а Петра ув’язнити. І знов ангел виводить уночі Петра на волю, скинувши з нього кайдани й приспавши пильність охоронців. Тоді то Петро приголомшує зібраних на молитву в домі Марії, матері Йоана Марка, стукаючи в їхню браму.
Досвід ув’язнення – це неймовірно важкий, гнітючий досвід. Втрата свободи, замкнений і вкрай обмежений простір повсякденного животіння, брутальне оточення, немилосердні наглядачі – все це складається у витончену систему наруги над людською гідністю. Ми спостерігаємо жахливі наслідки в’язничних знущань на наших співвітчизниках, котрих пощастило вирвати з російських катівень.
За півтора тисячоліття до Христа праведний Йосиф за наклепом Потіфарової дружини вже відчув на собі, наскільки єгипетська темниця гірша за рабський послух (Бут. 39-40). Та і в єврейських царствах старозавітньої доби в’язні зазнавали усього спектру знущань і принижень. Знавеснілий від небажаного Михеєвого провіщення ізраїльський цар Ахав наказує: «Посадіть його в тюрму та давайте хліба скупо та води скупо» (1 Цар. 22:27). Побитого за наклепом пророка Єремію «посадили в тюрму, в будинкові писаря Йонатана, з якого зроблено тюрму… У землище під склепіння» (1 Цар. 37:15), а цар Седекія наказав «ув’язнити Єремію в тюремнім дворі й давати йому з Пекарської вулиці по буханцеві хліба на день» (1 Цар. 37:21). В’язничні підземелля, схоже, були властиві всьому стародавньому Сходу. Перський цар Дарій наказав вкинути пророка Даниїла в яму для левів і запечатав отвір своїм перснем (Дан. 6:17-18).
Демократичні Атени намагалися мотивувати тюремне ув’язнення потребою перевиховання злочинців – принаймні так собі це уявляв Платон. Але й там в’язницю називали «десмотеріоном», тобто «місцем кайданів», що дозволяє уявити умови такого «перевиховання». А от римляни не соромилися визнавати тюрму насамперед формою покарання й виявляти винахідливість у пошуку каральних засобів. В’язнів тримали в металевих клітках, підвалах, каменоломнях. Ерґа́стули, римські будівлі, які використовувалася для утримання в ланцюгах небезпечних рабів, зазвичай будувалися як глибокі ями з дахом під рівнем землі, достатньо великі, щоб раби могли працювати в них, і містили вузькі місця, в яких вони спали.
Мамертинська в’язниця Риму, що збереглася в північній частині Форуму, була побудована четвертим царем стародавнього Риму Анком Марцієм, який правив між 642 і 617 рр. до Р.Х. Спочатку вона була створена як цистерна, а потім перетворена на в’язницю. В’язнів спускали через отвір у підземелля, пов’язані з каналізаційною системою і забруднені людськими відходами. Оскільки в цій в’язниці провели останні дні апостоли Петро і Павло, на місці в’язниці згодом обладнали каплицю San Pietro in Carcere, а на поверхні в XVI-XVII ст. звели церкву Сан-Джузеппе-дей-Фаленьямі (італ. San Giuseppe dei Falegnami).
Споконвіку в місцях ув’язнення складалася власна неформальна ієрархія, вироблялися свої норми взаємин, система вартостей, своя мова – те, що називається кримінальною субкультурою. Це культура меншости, яка протистоїть загальноприйнятій культурі. Суспільство відкидає злочинців, замикає їх у тюрмах, виправних колоніях, слідчих ізоляторах. Тоді в цьому середовищі утверджується ідеологія власної виключности, зневажливого протиставлення суспільним нормам злодійського кодексу взаємин, того, що в «русском мире» назвали «понятиями».
Говорять про чотири головні функції кримінальної субкультури:
1. Сполучна. Вона пробує узгодити поведінку людини до скоєння злочинів і після входження в злочинний світ.
2. Регулятивна. Утверджується соціяльний статус злочинців, стосунки між ними в місцях позбавлення волі й на свободі, ставлення до державних інститутів.
3. Психологічна. Вона захищає злочинця від комплексу провини, протиставляючи йому войовниче самоствердження.
4. Деформаційна. Остання функція кримінальної субкультури полягає в тому, що вона перекручує суспільну свідомість, дестабілізує доброчесність населення, зберігає та передає злочинний досвід та традиції з покоління в покоління, формує громадську думку про раціональність правопорушень та злочинів.
Радянська система, яка творилася особами з досвідом ув’язнення або й відвертими кримінальними злочинцями, як Григорій Котовський чи Фелікс Дзержинський, охоче використовувала тюрму за модель для державних інститутів. Система тотального нагляду, покарань і заохочень, мережа виховних закладів і установ соціяльної опіки – все це пройняте духом зони, що відчувається й досі в нашій постколоніальній дійсності. До того ж, крізь зону, що склалася в «архипелаг ҐУЛАҐ», пройшли мільйони українців. Вона наклала відбиток на художні смаки, мову, манери.
Падіння СССР не припинило впливу на посткомуністичні країни тюремної субкультури. У Росії чимраз більше поетизувався кримінальний світ. Тим більше, що після легалізації системи вільного підприємництва найбільше готівки оберталося саме в кримінальному середовищі, і з награбованих або вкрадених грошей, із злодійських «общаків» виросли під дбайливою опікою вихідців із партноменклатури й КҐБ новітні російські бізнес-імперії. «Вор в законе» став улюбленим героєм московських фільмів, а кримінальний жаргон, «феня», - джерелом для розширення масового лексикону. Російське суспільство почало шукати собі героїв у злочинному світі й в особі Володимира Путіна відкрило суто кримінального, жорстокого й безпринципного лідера, «пахана», який охоче увійшов у цю роль. Прикметно, що в Росії у 2010-і роки поширився молодіжний рух, котрий прибрав назву «АУЕ», яку розшифровували або як «арестантский уклад един», або як «арестантское уркаганское единство». Його учасники, захоплені романтикою кримінального світу, брали під свій контроль цілі навчальні заклади: вимагали в дітей гроші, обкладали їх даниною, жорстоко карали непокірних, встановлювали окремі парти для «опущених». В інтернет-спільнотах АУЕ налічувалося до 800 тис. осіб.
Вторгнення в Україну, супроводжуване нелюдською жорстокістю, грабунками, насильством, щедро насичує російське суспільство новими героями. 1 червня 2024 р. на Пороховському цвинтарі в Петербурзі відкрили пам’ятник Євгенові Пригожину. Недавній очільник терористичної ЧВК «Ваґнер», шлях якої в Африці, Сирії чи в Україні заплямований найганебнішими злочинами проти людяности, лідер невдалого бунту, захоплено зустрінутого пересічним росіянином, сьогодні втілює російський ідеал. І звернімо увагу: злочинний шлях Пригожина не обмежується участю у збройних конфліктах. Кримінальний злодій, засуджений 1981 р. на 12 років за розбій і шахрайство, він ще 2013 р. став засновником «Агентства інтернет-досліджень» із штаб-квартирою в Ольґіно, районі Санкт-Петербурґа, яке відоме в світі як «фабрика тролів». Наймані коментатори, працюючи в спеціяльних офісах, лишають брехливі дописи та провокаційні коментарі під новинами інтернет-видань задля маніпулювання суспільною свідомістю. Змінюючи назву, агентство працює й досі. В одну зміну в ньому задіяно понад 150 чоловік, кожен із яких має написати в день не менше 5 коментарів. Є відділи англійською та українською мовами. Вже після початку російської агресії, 2018 р., колишній працівник «фабрики тролів» розповідав про її філію в Харкові, що контролювала понад 1000 акаунтів у соціяльних мережах.
Таким чином, кримінальна субкультура вторгається і в українську суспільну культуру, знецінює її норми, впроваджує в неї свої правила та атрибутику: жаргон, татуювання, мову жестів, злодійський шансон… Вона нав’язує суспільному середовищу атмосферу зони з відповідними жорстко субординаційними стосунками, корупційними схемами перекачування грошей з рівня на рівень, зневагою до людської гідности, до людського тіла.
Попри те, що євангельська система вартостей цілком протилежна кримінальній, Церква в імперському просторі доволі системно інфільтрувалася отруйною атмосферою табірної зони. Без цього годі зрозуміти феномен сучасного Московського Патріярхату. Я ніколи не бував за лаштунками РПЦ, але зустрічав в УАПЦ не одного вихідця з московського православного середовища. Зазвичай цих людей можна було пізнати за таким собі дивним забобонно-цинічним ставленням до духовного життя, нещирістю, кар’єризмом, запобігливістю перед начальством різного типу й зверхністю, або й брутальним деспотизмом, щодо нижчого клиру, причетників і мирян.
Звідки це? Шукаючи відповідь, замислімося над передісторією створення Сталіним 4-5 вересня 1943 р. сучасної РПЦ. Адже православний клир від самого 1917 р. на терені більшовицької окупації ставав об’єктом репресій, був позбавлений в СССР елементарних громадянських прав, зрештою, після «безбожницької п’ятирічки» 1932-1937 рр. майже весь пройшов крізь табірні бараки, наругу адміністрації, збиткування криміналітету, голод, виснажливу працю на полярному морозі. А вже з провіяного таким чином людського матеріялу було створено нову структуру, підпорядковану інститутові уповноважених у справах релігій.
Чи існувала альтернатива? Однозначну відповідь «так!» дає нам досвід незламного апостола Петра. Переживаючи ув’язнення в Єрусалимі, а потім кинутий до Мамертинської в’язниці Риму, він не йде на компроміси ані з синедріоном, ні з римськими чиновниками, твердо заявляючи їм у вічі: «Слухатися слід більше Бога, ніж людей!» (Діян. 5:29). Приголомшує, що, зазнавши несправедливого покарання, він разом з іншими апостолами радіє, «що удостоїлися перенести зневагу за ім'я Ісуса» (Діян. 5:41). Розумієте, радіє! Бо він зумів лишитися несхитним у протистоянні зі світом зла, а отже, переміг.
Чудово сформулював відповідь усієї апостольської спільноти молодший соратник Петра, апостол Павло, в посланні до коринтян: «Нас тиснуть звідусіль, але ми не пригноблені; ми в труднощах, та ми не втрачаємо надії; нас гонять, та ми не покинуті; ми повалені, та не знищені» (2 Кор. 4:8-9) і пояснив причину стійкости: «В усьому виявляємо себе, як слуг Божих, у великій терпеливості, скорботах, у нуждах, у тіснотах, під ударами, в темницях» (2 Кор. 6:4-5). Беззастережне віддання себе на службу Богові унеможливлювало визнання влади іншого пана. Автентичність апостольської Церкви визначається саме цим.
Фатальну вразливість московського православ’я обумовило прийняття ним моделі національної російської Церкви та фактичне злиття з державою, як царською, так і – парадокс! – комуністичною. В такому деформованому світі поступливість євангельськими цінностями заради інтересів держави стає доволі логічною. Тюремні цінності беззастережно перемагають. Принаймні на рівні ієрархії. В сучасному Московському Патріярхаті молитва за мир – фундаментальна засада суспільної позиції Церкви - трактується як важка канонічна провина, що загрожує принаймні забороною в служінні. 2 лютого 2023 р. священник із Люблино під Москвою Іван Коваль був навіть позбавлений сану, за те, що молився за мир, а не за перемогу російського війська.
Натомість досвід незламного сповідання віри дарують нам священнослужителі, сформовані в іншому канонічному просторі, де апостольська природа Церкви була несумісною з запобігливим конформізмом. У Харківсько-Полтавській єпархії УАПЦ ми пишалися о. Миколою Сарма-Соколовським, котрий відбув 18-річне ув’язнення, зберігши гострий розум, поетичний талант, непохитний патріотизм і, що найважливіше, - тверду віру. Я завжди з пієтетом згадую зустрічі з владиками Софроном Дмитерком, Іваном Марґітичем, у життєвій поставі яких завжди відчувався потужний досвід внутрішнього опору, духовної свободи. Російські катівні не зламали їх психологічно, більше того, - загартували до архиєрейської місії. Протягом 24 років я регулярно бачився з Євгеном Сверстюком. Нескінченні допити й стеження, сім років таборів і п’ять років заслання анітрохи не деформували його особистості, але виробили, мабуть, найбільшу з усіх знайомих мені людей відповідальність за слово, мало що не інстинктивну відразу до облудного фразерства. Він умів надзвичайно уважно, щоб не сказати, прискіпливо слухати співрозмовника, перепитувати, уточнювати. Хоча це стосувалося не всіх. Пригадую, як після одного демагогічного виступу ще десь 1992 року він підвівся і сказав:
Є люди, думка яких мене зовсім не цікавить. Ви є саме такою людиною.
Вісімнадцять років протистояння системі наруги над людською гідністю вчинили диво з блаженнішим патріярхом Йосифом Сліпим. Він сам неохоче згадував ці роки. Отець Іван Дацько пише, що на схилі літ не раз чув від патріярха:
«Це були втрачені найкращі 18 років мого життя, коли я ще міг служити у повноті своїх сил. А так не мав я змоги нормально працювати. Це були страшні часи, і дай Боже, щоб ніколи не повертались. Замість того, щоб я працював як митрополит, мене били, опльовували, руки ламали, ноги мені перемерзли, а я мусив думати про виживання»[1].
Але поміркуймо, яким входить у цей важкий період митрополит Йосиф Сліпий? Академічного складу талановитий богослов, респектабельний професор, ректор Львівської духовної семінарії, а потім академії, організатор і незмінний голова Богословського наукового товариства. Сумлінний адміністратор і кабінетного складу науковець.
Аж ось у лютому 1963 р. виснажений ув’язненням митрополит прибуває до Риму. Від нього сподівалися тривалої реабілітації від таборових випробувань, тихого життя під опікою римської курії. Він же натомість розпочинає тектонічні зрушення в розпорошених у світі й позбавлених формальної єдности українських католицьких спільнотах. У Римі виростає духовний центр із собором святої Софії і Українським католицьким університетом святого Климента папи. Утворюється Товариство «Свята Софія», розгортається патріярхальний рух, скликаються синоди єпископів. Прийнявши патріярший титул, блаженніший Йосиф невтомно відвідує країни поселення, стимулюючи доцентровий рух у розвитку греко-католицьких спільнот. Недавній в’язень сумління виявляє себе як визнаний духовний лідер української діяспори і голос надії для катакомбної Церкви в СССР. Завдяки його енергійній цілеспрямованій діяльності Українська Католицька Церква виявилася готовою очолити процес консолідації та структурування греко-католицьких громад на рідних землях після їхньої легалізації.
Цей досвід надзвичайно цінний зараз для нас, коли всі ми переживаємо руйнівні впливи кримінальної цивілізації, що прибрала претензійну назву «русский мір», учергове виявляючи претензії на нашу руську, тобто українську, спадщину. Російська навала завдає нам неймовірних втрат. Гинуть десятки тисяч найбільш жертовних, патріотичних українців. Знищена енергетична система, зруйнована економіка. Ми безповоротно втратили кілька мільйонів вимушених переселенців і дітей, викрадених росіянами. Земля, якою прокотився вал війни, на довгі роки залишиться непридатною для обробітки. Сотні квадратних кілометрів вкриті мінами. На окупованих землях здійснюється неприхований геноцид українців.
Мета зрозуміла: етнічна чистка, після якої на терені сучасної України мали лишитися тільки безвільні виконавці, позбавлені почуття ідентичности. Знаряддям «перевиховання» українців стає каральна система з тюрмами, фільтраційними та концентраційними таборами. 29 червня 2024 р. ми пережили зворушливу подію: були звільнені з російської неволі наші священники-редемптористи Богдан Галета та Іван Левицький. 14 липня вони вже молилися разом із нами на всеукраїнській прощі в Зарвариці. Ми ще, може, колись почуємо про умови їхнього ув’язнення, про психологічний тиск і тортури, з яких вони повернулися цілком виснаженими. Але відразу стало очевидним: катам не вдалося зламати волю отців.
Все це болить. Але саме в таких екстремальних, жорстоких умовах гартується воля нації, пізнається ціна свободи. Зустріч зі світом зла, напевне ж, залишила рани в душі і апостола Петра, і в’язнів сумління ХХ ст., і сучасних сповідників віри. Однак рубці від цих ран зробили душу твердішою перед випробуваннями й залишилися нагадуванням про силу Божої ласки, здатної чудесним способом звільнити від кайданів і вивести з неволі.
Ці екстремальні умови оприявнюють відповідальну місію Церкви: формування імунітету до руйнівного впливу зла. Колись, ще як з’явилася відома кричалка харківських болільників, я написав був блог «Таємна зброя Путіна», де звертав увагу на небезпеку переймання мови ворога з її обсценною лексикою. Та хіба футбольні фанати читають священничі напучення! І з початком повномасштабного вторгнення російський мат увірвався в наш інформаційний простір. Фраза про російський корабель, яка чомусь так сподобалася журналістам, почала з’являтися на білбордах, наліпках на авто, плакатах у кабінетах високопосадовців. Це було рівноцінне з самовикриттям: мовляв, і ми теж виховані «зоною»! Ми теж частина «русского міра» з його невід’ємними матами!
Якщо ми хочемо бути справді вільними, треба вчитися захищати свою свободу не тільки від чужого війська, але й від ворожої субкультури. Від субкультури криміналітету, яка стала найпідступною зброєю ворога. Ми, люди Церкви, маємо формувати імунітет до її отруйного впливу і в собі, і в своїй пастві. І це мені здається надзвичайно актуальною місією – і духовною, і суспільною.
Із циклу реколекційних наук "Симон, що став скелею Церкви" архиєпископа Ігоря Ісіченка
для священників Самбірсько-Дрогобицької єпархії УГКЦ (2-19 вересня 2024 р.)
