«Прообразуючи твоє воскресіння, вийшов ти, Христе Боже, на Тавор, взявши трьох своїх учнів: Петра, Якова та Івана» (стихира на «Господи, взиваю я») – співаємо на вечірні Преображення. Хоча важко уявити священника, котрий би не знав, наскільки умовним є ототожнення «високої гори» (Мт. 17:1), про котру говорять євангелисти (пор. Мк. 9:2; Лк. 9:28 – «гору») з Тавором. Традиція ототожнення Тавору з горою преображення виникла вже дуже давно й має своє обґрунтування: ця насправді не вельми висока гора в 575 м знаходиться неподалік від тісно пов’язаного з земним життям Спасителя Назаретом й імпозантно здіймається над Їзреельською долиною. Її й зараз чудово видно з шосе 65, яке поєднує прибережні рівнини з Галилеєю і є однією з основних автомобільних артерій Ізраїлю. Геологи називають таку гору мона́дноком і вважають такі ізольовані узвишшя, котрі різко здіймаються над пологою рівниною, залишком зруйнованих часом більш високих поверхнь. Підносячись над рівниною, гора здавна мала стратегічне значення, контролюючи шляхи з Галилеї на південь. Її згадують книги Ісуса Нави́на (19:22) та Суддів (4:6). У часи Другого храму на ній запалювали маяки, аби сповістити північні села про свята й початок нових місяців.
Першими, хто ототожнив гору преображення з Тавором, були Оріген і свт. Кирило Єрусалимський. І вже з IV ст. вона стала місцем паломництв. На початку арабських завоювань там ще було чотири церкви й монастир. За хрестових походів церкву відбудували бенедиктинці, але і їхній храм зазнав руйнувань. У середині ХІХ ст. на горі з’явилися православні церкви на честь Преображення, пророка Іллі та царя Мелхиседека (побожна легенда розповідає, що тут у печері він зустрівся з Авраамом). А в 1919-1924 рр. францисканці звели на горі Тавор церкву за проєктом Антоніо Барлуцці (Antonio Barluzzi; 1884-1960), прозваного «архітектором Святої Землі». Барлуцці залишив свій слід у храмах на Оливній горі (церкви́ Страстей Христових і Сліз Господніх), в Єрихоні, Єрусалимі, містечку Ейн Карем, Хайфі. Але першим був храм на горі Тавор.
Покликання на цю гору Петра й вміщення його імені перед Заведеєвими синами засвідчує вже здійснене Ісусом виокремлення Симона з-поміж дванадцятьох. Симон готується до виняткової місії. Хто, як не Господь, знає його слабкі риси: запальність вдачі, імпульсивність. Тим не менше, Христос приймає Симона таким, яким він є, тримаючи його поряд і раз у раз даючи йому відчути перспективу Неба, до якого перший з апостолів має провадити християнську спільноту.
Папа Бенедикт XVIзгоджується з тим, що преображення сталося на свято Суко́т або Куренів, що відзначається наприкінці вересня - на початку жовтня й нагадує про сорокрічну кочівлю в пустелі, коли юдеї жили в наметах. Слово «суко́т» є множина від єврейського слова «сука́» (івр. סוכה), що означає «курінь, шатро, намет». Євреї в цей час будують курені, споживають там їжу, а за доброї погоди й ночують у цих куренях. Справді символічне співпадіння. Адже й земні мандри Христової Церкви можна розуміти як вихід із рабства гріху до Обіцяної Землі – вічного Небесного Царства.
Досвід Неба. Він ледь зачіпає Симона, але й цього досить, аби викликати в апостола ейфорію. «Озвавсь Петро й каже до Ісуса: “Господи, добре нам тут бути! Як хочеш, розташую тут три намети: один для тебе, один для Мойсея і один для Іллі”« (Мт. 17:4). Захоплений незвичайною атмосферою, Симон-Петро не тільки хоче вшанувати Учителя і його співрозмовників. Він відчуває себе втішеним, заспокоєним, як, може, ніколи доти. У Небі він відчуває свій справжній дім, який не хочеться залишати. Знаком зупинки на шляху до Неба й стає для нього святковий намет – сука́.
О. Іван Хоменко так перекладає почуту апостолами розмову Ісуса з Мойсеєм та Іллею: «Говорили про його смерть, якої він мав зазнати в Єрусалимі» (Лк. 9:31). Словом «смерть» о. Хоменко передає трохи знайомий нам іменник «ἔξοδος» - пригадаймо, так називається грецькою і латинською мовами друга книга Святого Письма, Вихід (Ἔξοδος - Exodus). У різних європейських мовах це слово й асоціюється передусім із виходом народу Ізраїля з Єгипту. І ось о. Рафаїл Турконяк перекладає цю фразу вже трішки інакше, ніж його попередник: «Говорили про відхід Його, який мав статися в Єрусалимі». Апостоли чули розмову не про смерть, а про вихід, перехід, звільнення з країни рабських узалежнень, перспектива чого наснажила і їх.
«Небо є останньою метою і сповненням найглибших бажань людини, станом найвищого й остаточного блаженства» (1024) – проголошує Катехизм Католицької Церкви. І пояснює: «Це таїнство блаженної спільности з Богом та з усіма тими, які є у Христі» (1027), додаючи: «Своєю смертю і Воскресінням Христос “відчинив” нам небо» (1026)[1].
Шлях Церкви, наш шлях у Церкві визначається цією метою. Зрештою, й саму Церкву називають «Небом на Землі». Цю метафору дуже люблять іконописці, трактуючи своє служіння як відображення пензлем цієї перспективи. Ми ж відкриваємо її сенс усім своїм служінням. Воно не може зводитися до окремих моментів священнодіяння на чолі з євхаристією. Місія Церкви – творити сакральний простір у світі, плекати його, поширювати його межі.
Найсвітлішими митями священничого служіння є переживання близькости Неба, подібні до Петрових. Саме вони рятують від зневіри й розчарувань. Ми не можемо вимагати їх у Бога й мусимо цінувати їх, кожну з них, як чудо оприявнення близькости Неба.
Майже у кожній парафії в США мені розповідали про католиків латинського обряду – ірландського, мексиканського, німецького походження, котрі почали ходити на греко-католицькі богослужіння, бо відчували у власному храмі брак сакральної величі, урочистості. Не думаю, що причиною цього є пособорові літургійні реформи як такі. Але волюнтаристські експерименти над обрядом, підміна спрощення примітивізацією загрожують небезпечним звуженням сфери сакрального, що виглядатиме для традиціоналістично наставлених парафіян профанацією святині.
У нас ніби й немає цієї проблеми. Навпаки: ми нерідко скаржимося один одному на брак літургійних реформ, консерватизм богослужбових практик, котрий створює бар’єр для молоді. Попри це вільне поводження зі святинею, недбалість священника, зняття традиційних обмежень у літургійній дисципліні здатні згіршувати і клир, і мирян, вихолощувати з храму відблиск Неба. Хочеться часом швидше відправити буденну Службу Божу, бо вдень на тебе очікує безліч справ. Але коли вже вистрелені скоромовкою єктенії, поквапом прочитані Євангеліє і Символ віри лишаються в минулому й відходиш після відпусту від престолу, лишається прикрий осад, ніби ти щось загубив, змарнував невловиму нагоду. І дуже часто буває, що заощаджений на молитві час так і не вдається ефективно використати: і те не виходить, і не складається інше.
Натомість коли дозволиш собі забути про перегони з часом, зануришся в духовний простір літургії, вдумливо й виразно прочитаєш молитви та Святе Письмо, відблиск небесного сяйва залишається в душі й після богослужіння. І швидше системою, ніж винятком, буває вдале й оперативне виконання справ, на які, здавалося, бракуватиме проведеного на літургії часу.
Не пригадаю, про котрого з отців пустелі розповідали, що, починаючи молитву «Отче наш» при заході сонця, він вимовляв «Амінь» уже на світанку. Нам нині важко уявити собі таку глибину контемпляції. Натомість на кожному кроці доводиться гальмувати темп квапливого мовлення молодих людей, який часом переноситься й на молитву. В прискоренні темпу спілкування є своя логіка: інформаційний простір перенасичений, обмін інформацією неминуче інтенсифікується, диктори говорять все швидшим темпом. Ну і, звичайно, накладає свій відбиток на українського мовця динамічний стиль спілкування американців зі східного узбережжя. Зрештою, кожній молодій людині хочеться все робити якомога швидше, а в розмові часом – за прикладом різного роду ток-шоу - заглушити співбесідника зливою власних слів.
Тільки ж от виходить, що за поспіхом ми минаємо благословенні оази, осяяні Божим словом, де годилося б зупинитися й перепочити. Такою оазою може стати кожне євангельське зачало – якщо нам вдасться вслухатися в нього, засмакувати кожне його слово. Мистецтво мовчати й слухати, а особливо слухати серцем Бога, чи не найбільш занедбане в нашому церковному побуті. Надзвичайно позитивний процес поширення в церкві біблійних шкіл і гуртків добре було б сполучати з впровадженням у власну практику й релігійний досвід парафіян lectiodivina, культури молитовного, медитативного впровадження Божого слова в наше повсякдення.
Захоплена молитовна зустріч зі Словом у його екзистенційному вимірі – лише одна з нагод опинитися в просторі таворського світла. Візантійська містика пізнього Середньовіччя взагалі трактувала споглядання цього нествореного світла як осердя споглядальної молитви, освітлення свідомости світлом божественної енергії. Молитва Ісусова, невід’ємний складник духовних практик ісихазму, у цій традиції перетворюється на засіб концентрації на Господньому імені, вивільнення органів чуття з-під залежности від зовнішнього світу. І хоча ставлення до Григорія Палами та неопаламізму в Католицькій Церкві лишається обережним, але от молитва Ісусова поширилася і в УГКЦ. Правда, манера її співу дуже відрізняється від афонського читання за чотками.
Одну з моїх книг я назвав «Дім Мій - буде домом молитви» (2006). Зрозуміло, це алюзія до розповіді про прихід Христа до Єрусалимського храму за версією Євангелія від Матея. Пригадуєте: Господь виявив у храмі гармидер, неупорядковану торгівлю й повигонив усіх сторонніх геть (Мт. 21:12-17). Я дозволив собі назвати так першу збірку своїх проповідей, послань і статей, коли вже пішов на розрив з криміналізованим проводом УАПЦ. Але спонукали до цього й численні спостереження над церквами, відвіданими в різних реґіонах України. Не раз бо траплялося бачити захаращений простір, хаотично утворені ряди ікон на стінах, вільне бродіння від свічника до свічника під час служби, брак пієтету до святині, побожного тремтіння перед кивотом.
Нині, під час війни, церква може використовуватися і як склад, і як схованка, і як місце для концертів. Ми, буває, стимулюємо це, аби заохотити до приходу в храм людей, які зазвичай зберігають обережну дистанцію. Все це можна зрозуміти. Але ніщо не повинно профанувати місце богошанування, заважати переживанню нашої присутности в храмі в дусі апостольського супроводу Христа на гору. Кожен храм і є для нас горою Преображення, суть якого відбивається в таїнстві євхаристії.
Був час, коли греко-католицькі храми пробували обходитися без іконостасів. А в наших нових храмах на Слобожанщині й Полтавщині іконостас взагалі був розкішшю. У Свято-Дмитрівському храмі Харкова – і то він з’явився далеко не відразу. Це дає певні переваги в сприйнятті служби мирянами та дисциплінує священників у вівтарі. Але ж недарма в ХХ ст. відбувається масове повернення іконостасів. Історія цього процесу добре простежується у парафіях Філадельфійської митрополії, де в 1950-1960-і рр. повсюдно знаходиться робота для різьбярів, що належали до «покоління ДіПі». І які вишукані з’являються іконостаси!..
Правду кажучи, високі, багатоярусні, закриті іконостаси, за якими миряни не можуть бачити того, що відбувається у вівтарі, в мене самого викликають певну пересторогу. Зосередження уваги на красі іконостасу, а не на священнодіянні ієрея, може зруйнувати молитовну настанову учасника богослужіння. Та без концентрування уваги на іконостасі східне богослужіння втрачає дуже важливий компонент: настійливе нагадування про передвічну драму й зведений людськими гріхами бар’єр, що став на перешкоді входженню в передвічну гармонію. Надзвичайно тонко відображається цей настрій на початку вечірні, коли священник, в молитовній скрусі похиливши голову, читає світильничні молитви перед зачиненими царськими дверима. Лунає 103 псалом – як гимн величі створеного Богом світу, - а ми переживаємо своє добровільне сирітство поза втраченим Едемом. Як не пригадати: «І вигнав він Адама й поставив від сходу до Едемського саду херувима з полум'яним миготливим мечем, щоб стерегти дорогу до дерева життя» (Бут. 3:24).
Розчинені на Службі Божій царські двері – який це місткий і обнадійливий символ! Нам, грішним людям, бракує сили й наснаги, аби самотужки пробитися крізь заскорузлий бар’єр із Небом. Веде нас туди Христос. Так, як вів був колись Петра, Якова й Івана. І балдахин, подекуди споруджуваний над престолом, може нагадати нам імпульсивний порив Петра щодо розкладання в умилованому просторі гори преображення наметів. Бо ж «добре нам тут бути!»
Покликання на цю гору трьох найближчих апостолів було неабиякою відзнакою. Навіть Петрів брат Андрій, не говорячи про інших апостолів, не долучилися до Ісуса. Це і для нас пересторога: не квапитися впроваджувати в сакральний простір храму, його «святая святих» не готових до цього людей. Мені важко було звикнути до того, що в Галичині вівтар більш відкритий для мирян, ніж у наших краях. В нас на сході жінкам до вівтаря заходити взагалі забороняється, а чоловіки благословляються на це священником лише коли їх залучають до допомоги при богослужінні за умови достатнього досвіду церковного життя. Я б не квапився шукати в цьому дискримінацію або консерватизм. Швидше справа в прагненні захистити природній для християнина пієтет до святині, який може розтанути при завчасному наближенні до неї.
Пригадуєте: коли цар Давид завоював Єрусалим і переносив туди ковчег завіту, якийсь Узза, рятуючи ковчег від падіння, схопився за нього - «і Господь ударив його там таки за цю смілість і він помер там коло ковчегу Божого» (2 Сам. 6:7). На перший погляд, цілком несправедлива, жорстока кара. Але пригадайте: хіба не траплялося зустрічати запальних неофітів, які, ще не зміцнивши віри, вже занурювалися в парафіяльні будні, підхоплювали довколацерковні плітки, хизувалися власними знайомствами, бралися за найширше коло справ, а потім різко охолоняли й зникали? Або ще гірше – вирішували, що церковне життя й полягає в нескінченному змаганні з опонентами, переймалися азартом релігійних протистоянь і ставали невичерпним джерелом бурхливих дебатів, сумнівних ініціатив, різного роду неґативної інформації, здатної тільки згіршувати.
Колись до нас у єпархію просився молоденький диякон з іншої юрисдикції. Він ще не мав богословської освіти, вмів служити сяк-так, але приголомшив мене нескінченним потоком розповідей про відразливі й кумедні історії з життя його колишньої ієрархії. До Харківсько-Полтавської єпархії він ніяк не вписувався, але, як я чув з успіхом повернувся до цієї самої юрисдикції, в брудній білизні якої юнак так захоплено порпався. Сумно уявляти, куди заведе його життя.
Практикування частого причастя без обов’язкової сповіді є безперечним успіхом сучасної Церкви. Але воно може загрожувати нехтуванням сповіддю й постійним відкладанням її на майбутнє. Варто все-таки дбати, аби і самому сповідатися не рідше як раз на місяць, і рекомендувати це парафіянам. Якщо парафія невеличка й стабільна, стежити за цим легко. Коли ж на службі збираються десятки невідомих людей, не зайве оголосити, що прийняти Святі Тайни може той, хто сповідався не довше як за місяць до цього й не має на сумлінні тяжких гріхів. Не можна потурати легковажному ставленню до Святих Дарів. Ясно, що вони для кожного з нас є не винагородою за духовні подвиги, а авансом на майбутнє. Але, щоб у мить поєднання з євхаристійним Христом ми відчули тепле сяйво переображеного єства, мусимо подбати про належне приготування.
Для сформованих візантійською традицією східноукраїнських християн доволі болючою проблемою є істотне злагіднення постової дисципліни. У Православній Церкві продовжує діяти вимога суворого євхаристійсного посту із повною забороною їсти й пити від півночі. Ніхто не скасовував середи, п’ятниці, багатоденних постів, хоча далеко не всі вірні їх дотримуються. Пригадую, яким шоком було для мене побачити на столі в галицького священники набіл і яйця під час Великого посту. А з якою радістю чекали наші неофіти Благовіщення й Квітної неділі – єдиних днів Великого посту, коли можна було їсти рибу!
Немає мови, полегшення постів має свої фізіологічні й духовні мотиви. Старі уставні приписи з дозволами споживати червону та чорну ікру або гриби й одночасною забороною значно дешевших і простіших страв вигладають знущальними. До того ж, ані про міцний алкоголь, а тим більше про паління в уставах узагалі не йдеться. Але ж Христос застерігав апостолів: «Цей рід нічим не можна вигнати, тільки молитвою та постом» (Мк. 9:29). І сам починав прилюдне служіння з 40-денного посту. Тим-то так важливо й нам плекати культуру посту. Ні в якому разі не потурати розмовам про скасування посту. Необхідно виховувати в собі й парафіянах винахідливе ставлення до посту, вміння його варіювати, бути вибірковими в обмеженнях. І, безперечно, акцентувати на духовному характері посту, стриманості в розвагах, зайвих розмовах, «зависанні» в соціяльних мережах, геймерських розвагах тощо.
Слово «аскеза» (ἄσκησις) походить від дієслова «ἀσκέω» – майстерно й старанно переробляти, обробляти, прикрашати, виготовляти вправлятися в усьому цьому. У стародавній Греції аскетизмом стали називати гартування і вправи, необхідні для успішних змагань, боротьби на арені. Атлетів, які задля успішних занять спортом дотримувалися суворого, стриманого способу життя, й стали звати аскетами. Християнська аскеза трактується як набування й розвиток сили для здобуття власної євангельської досконалости, для уподібнення Христу. Саме слово «аскетизм» у сенсі «подвижництво», буквально «вправа», – знаходимо вже в творах авви Євагрія, зокрема в його «Слові про духовне діяння» . Зберігаючи античний зміст цього поняття як внутрішньої діяльности думки й волі, християнський автор нерозривно пов’язує аскезу з увагою, смиренням, надією на Божу благодать, ретельним і цілеспрямованим доланням пристрастей, життям у мовчанні й молитві.
Наш шлях до Тавору пролягає через свідоме самообмеження, вправляння в стримуванні емоцій, контролі над мовою і поведінкою, а також і харчуванням. Все це і охоплюється широким поняттям посту.
Із циклу реколекційних наук "Симон, що став скелею Церкви" архиєпископа Ігоря Ісіченка
для священників Самбірсько-Дрогобицької єпархії УГКЦ (2-19 вересня 2024 р.)
