«Проходивши ж повз море Галилейське, побачив він Симона й Андрія, його брата, як вони кидали мережу в море, були бо рибалки. Ісус їм сказав: Ідіть за мною, я зроблю вас рибалками людей. І вмить, покинувши мережу, пішли слідом за ним» (Мк. 1:16-18). Так, як пригадуємо, євангелист Марко описує покликання Симона і його брата до апостольського служіння. «Рибалки людей» - трохи небезпечна метафора для людини, вихованої в дусі підозріливости щодо підступних клириків, котрі буцімто постійно полюють на людські душі. Старше покоління наших співвітчизників, вихованих на російській атеїстичній літературі, може пригадати «Золоте телятко» Іллі Ільфа і Євгена Петрова (1931), де поляк Адам Козлевич став жертвою підступних ксьондзів. «Ксендзы уловили душу Адама Козлевича на постоялом дворе... Ксендзы переглянулись, подошли к Козлевичу с двух сторон и начали его охмурять. Охмуряли они его целый день».
Цей атеїстичний стереотип не зник, а побутує і в ліберальній ментальності. Тому мусимо його враховувати. Коли мені доводиться пояснювати парафіянам метафору, вжиту Ісусом, я волію говорити про рятівну сітку, яку розтягають пожежники перед будинком, з палаючих вікон якого вистрибують у відчаї люди. Це порівняння здається мені доречним, аби усвідомити всю глибину Господнього покликання. Апостол – це той, хто рятує від вогню страждань, від загибелі, хто підхоплює душу рятівною сіткою і дбає про її реабілітацію.
Євангелист Іван розповідає про більш раннє покликання обох Йониних синів, ніж Марко. Він відносить цю подію до часу Господнього хрещення на Йордані, коли почувши Іванове «Ось Агнець Божий» (Ів. 1:36) допитливий Андрій подався за Ісусом, перебув із Ним на розмові кілька годин, а потім, зустрівши брата, заявив йому: «Ми знайшли Месію» (Ів. 1:41). Коли ж Андрій привів Симона до Ісуса, той, лише поглянувши на галилейського рибалку, промовив: «”Ти -Симон, син Йони, ти зватимешся Ки́фа”, - що у перекладі означає: Петро (Скеля)». (Ів. 1:42).
Сестра Тереза Окуре, монахиня Товариства Святого Немовляти Ісуса й професорка Католицького інституту Західної Африки з Найробі, у своєму розділі з «Міжнародного біблійного коментаря» звертає увагу на ключову роль у Йоановій версії покликання перших апостолів дієслова «бачити». Вона визнає талант «бачити» важливим аспектом учнівства й реалізацію здатности «бачити» виявляє в словах «шукати» і «знаходити». Свій досвід бачення Ісуса Андрій виявляє в сповіщенні брата Симона про знайденого Месію. Сестра Тереза відзначає, що цей наратив спонукає сучасних християн ділитися звісткою про Ісуса і проголошувати Його вчення членам своїх родин, друзям і знайомим[1].
Додаймо до цього, що й опинилися галилейські рибалки на березі Йордану, ведені прагненням побачити на власні очі запального аскетичного проповідника, поголос про якого розійшовся поміж євреїв: «І виходили до нього - вся країна Юдейська та всі єрусалимляни, христились від нього в ріці Йордані й визнавали гріхи свої» (Мк 1:5). Може, й справді для людини Сходу в античні часу було легше, ніж для сучасного європейця, кинути свої повсякденні заняття, залишити оселю напризволяще й податися в мандри. Але ж Петро мав родину, мав свої господарчі зобов’язання, яких ніхто, крім нього, напевне, не міг виконати. Якою ж потужною мала бути спонука, що зрушила його з місця й покликала в Юдейську пустелю, над Йордан, послухати Йоана та, напевне ж, учинити зрозумілий для юдея акт очищення! Обмивання (твила, буквально «занурення») - обряд, призначений для відновлення ритуальної чистоти або для тих випадків, коли необхідна велика ритуальна чистота, а також для освячення. В юдаїзмі була низка сект, що надавали особливо великого значення обмиванню. Так, есеї та Кумранська громада наполягали на частому ритуальному обмиванні. Повне обмивання людини повинно відбуватися або в маім хаїм (живій воді), тобто у воді річки, природного джерела або моря, або в мікве́ - басейні від 250 літрів і більше, наповненому дощовою водою.
«Покайтесь, бо наблизилося Небесне Царство» (Мт. 3:2) – чує Симон-Петро. Заклик до каяття не мав викликати в нього заперечень чи внутрішнього опору. Він цілком вкладався в культуру, в лоні якої виростав галилеянин. А от згадка про Небесне Царство ставила його перед певним викликом. Значно пізніше тарсянин Павло, приведений у синедріон на суд, вміло використає сектярські розбіжності в юдейській громаді, вигукнувши: «За надію у воскресіння мертвих мене судять!» (Діян.23:6). Це спричинило розкол і галас у синедріоні, «бо садукеї кажуть, що нема воскресіння ні ангела, ні духа, а фарисеї визнають одне і друге» (Діян. 23:8). Але ж Савл-Павло сам походив із фарисейського середовища, вчився в одного з лідерів цього напрямку, рабана Гамаліїла. Мало ймовірно, щоб Симон-Петро був настільки ж обізнаний із нюансами богословських суперечок. Релігійне виховання повинно було б привчити його прагматично ставитися до приписів Тори: дбати про дотримання її приписів і остерігатися порушення заборон. Ну і, звичайно, відвідувати синагогу, слухати Святе Письмо, проповіді, виконувати закріплені звичаями обряди. Що ще?
Але чимось ця неухильна впорядкованість життя із одноманітною працею на озері та рутиною повсякденних молитов, починаючи від «Ш’ма Ісраель Адонай Елое́йну Адонай еха́д», залишала в душі спрагу свіжого, нового. Спрагу живого Бога. Звістка про проповідь Йоана стала приводом для вивільнення з полону повсядення. А радісний вигук брата «Ми знайшли Месію» (Ін. 1:42) подав надію на відкриття справжньої мети пошуку: Неба. Неба, шлях до якого може відкрити очікуваний Месія.
Ось і відбувається зустріч Симона з Ісусом. Євангелист нічого не говорить про Симонові почуття під час цього знайомства. Та, зрештою, звідки б він мав знати про те, що відбувається в душі Андрієвого брата, коли той почув цілком несподіване для себе: «ти зватимешся Кифа». Навряд чи сам він відчував у собі кам’яну твердість віри, зауважену Ісусом. Як знаємо, Петро й надалі не раз виявлятиме імпульсивність, а часом і вагання – коли хапатиметься в Гетсиманському саді за меч, тричі зрікатиметься свого апостольства, тікатиме з місця розп’яття Вчителя. Він ще потребував відкриття своїх внутрішніх ресурсів, назнаменованих наданим йому іменем.
Зустріч відбулася, напевне, закарбувалася в свідомості Симона-Петра покликом чогось величного й незвіданого. Але проща над Йордан завершується. Вчинивши знак каяття, познайомившись із тим, кого сам Іоан визнав «Агнцем Божим», Йонині сини разом із земляками повертаються до повсякденних турбот. Нові враження пригасають, відходять у емоційні схованки, а праця кличе. І ось знов човен, сіті, водяна гладінь Тиверіядського озера…
Синоптичні євангелія від Матея й Марка наводять стислий опис нової зустрічі, котра сталася вже після переходу Ісуса до Капернауму: «А йдучи попри Галилейське море, побачив двох братів: Симона, що звався Петром, і Андрія, його брата, що закидали сіті у море, бо були рибалки. І до них мовив: “Ідіть за мною, я вас зроблю рибалками людей.” І ті негайно кинули сіті й пішли за ним» (Мт. 4:18-20. Пор.: Мк. 1:16-18). Поклик наздоганяє нерішучих галилеян. Сам Ісус приходить до них, аби зрушити з застояного місця, конкретизувати свій поклик. «Ідіть за мною!» Не нидійте в полоні апатії та вагань, а дійте! Рухайтеся! Наслідуйте Христа в цьому русі, аби й самостійно продовжувати цю місію!
До кожного з нас покликання приходило в свій спосіб. Навряд чи знайдемо цілком ідентичні ситуації. Але майже напевне можна сказати, що слідом за першим відкриттям власної перспективи в священничому служіння наставав період вагань, роздумів, може навіть журби за нереалізованими мріями. Досить поширене явище, коли десь на третьому курсі семінарії – і університету, до речі, так само! – студента починають долати сумніви в правильності зробленого вибору й спокуса кинути все й починати життєвий пошук із чистого аркуша. Та що говорити, коли й досвідчений священник може переживати кризу покликання, вже маючи пастирський авторитет і роки служіння за плечима.
2 квітня 2019 р. було оприлюднено апостольську адгортацію папи Франциска «Christusvivit», у якій восьмий розділ присвячено покликанню. Правда, папа адресував його молоді, але чимало його порад виходить поза ці доволі непевні вікові межі. Папа навчає розуміти покликання як «дорогу, яка спрямовує багато зусиль і дій у напрямку служіння»[2] і радить учитися розпізнавати його, пильно дослухатися голосу Бога й дозволяти Йому формувати й вести себе[3].
Непроминущий приклад утечі від свого покликання дає нам Святе Письмо в особі пророка Йони. Він боїться відповідальности, воліє втекти світ за очі, аби не осоромитися перед ніневітянами через безпідставні залякування їх карою (Йона 1:1-3). І що ж? Надходить лихо, неспівмірно страшніше за кпини натовпу: він поринає в темну безодню усамітненої безнадії. Пригадаймо драматичний відчай його молитви: «З нутра шеолу закричав я, і ти почув мій голос. Ти кинув мене у безодню, у серце моря, і води мене оточили. Усі твої буруни й твої хвилі пройшли надо мною... Відкинутий я з-перед очей у тебе!.. Води мене обняли аж по горло, безодня мене оточила, водорість голову мені повила» (Йона 2:3-6). Нехай повернення до визначеної йому місії завдало таки Йоні болю, але його дар слова став рятівним для міста, запобіг катастрофі й відновив зв’язок пророка з Богом.
Криза приходить, коли нехтуєш покликанням, заглушуєш його відлунням інших речей, поринаєш у небезпечний вир власних амбітних планів. Боже милосердя виявляється в тому, що і тоді Спаситель не залишає тебе, а шукає нагоду достукатися до твого серця. Як Він сам промовляє через Івана Богослова: «От, стою при дверях і стукаю: як хто почує голос мій і відчинить двері, увійду до нього і вечерятиму з ним і він зо мною» (Одкр. 3:20). Найкраще, що ми можемо зробити, - дослухатися до цього голосу і не відхиляти наданого нам шансу.
Мені самому трохи дивно згадувати, що десь у старших класах школи в мене раптом з’явилася думка стати священником. Це було на початку 1970-х років. У мене в родині ніхто ніколи не належав до церковного клиру. Церкви́ в моєму містечку зруйнували ще до початку 1930-х років. Виховання в радянській школі було войовничо атеїстичне. Правда, мені пощастило мати чудову побожну бабусю, яка давала світле свідчення віри. Ну і я вже в середніх класах навчився слухати зарубіжні радіопересилання, в тому числі релігійні, завдяки чому доволі непогано уявляв стан Церкви в СРСР.
Тому в мене вистачило здорового глузду нікому не говорити про свій намір. А сам розважив так: наслідком мого вступу до семінарії може бути втрата роботи батьком – начальником будівельної організації - та матір’ю – вчителькою, а в молодшої сестри з’явиться істотна перешкода для вступу до університету. До того ж, іншої Церкви, ніж Московський Патріярхат, у нас на Харківщині не знали, в мене ж уже сформувалося критичне ставлення до нього. Не тільки в мене: щиро побожні бабусині сестри були твердо переконані в тому, що тепер (цитую) «всі попи – комуністи». Відтак же й довіри до них немає.
Потім настали роки навчання та праці в університеті, коли я потай від усіх час від часу виривався до церкви помолитися й посповідатися. Правду кажучи, в половині випадків ризиковані відвідини храму залишали глибоке розчарування, а часом і розпач. Бабушки, батюшки, суцільна комерція, формалізм… Коли ж режим захитався й ми почали гуртуватися довкола Фонду культури й Спілки письменників, утворили свій культурологічний клуб, Товариство української мови, Народний Рух України, я запропонував громадському активу створити й мирянську організацію – Українське православне братство. Але оскільки з харківського патріотичного активу до церкви ходив я один, мені й доручили цим зайнятися.
У ті роки я успішно захистив кандидатську дисертацію, опублікував монографію, підручник, кілька статей і не думав займатися чимось іншим, аніж літературознавчими дослідженнями й викладанням в університеті. Бути осторонь революційних подій виглядало аморальним, але ж здавалося, що ось-ось період радикальних перетворень завершиться, і можна буде передати розпочаті проєкти іншим, а самому повернутися до улюбленої справи.
Виходило ж цілком інакше. Слідом за харківським братством довелося очолити всеукраїнське. А потім, коли почався перший акт епопеї зі створення посткомуністичною владою власної державної церкви, клирики щойно легалізованої УАПЦ подалися до цієї інституції. Наш легендарний земляк, патріярх Мстислав, виявився зрадженим і залишеним. Та й молода харківська громада, яка щойно повірила в існування української альтернативи Московському Патріярхатові, відчула себе заведеною на манівці.
На цей час я вже зустрічав справді гарних, талановитих священників. Я міг себе з ними порівняти й розумів, що не зможу ані мати їхнього голосу чи представницького вигляду, ні самостійно надолужити браку богословської освіти. Але не було готових стати поряд із опозиційним патріярхом, маніфестувати себе належними до знов забороненої 1992 р. УАПЦ. Виходить, і в мене не було вибору. Тож довелося приймати свячення – спершу дияконські й ієрейські, а за якісь півроку – і єпископські. Хоча спершу чутку про покликання мене до єпископського служіння я сприйняв за жарт, а потім спробував відмовитися. Безуспішно.
Озираючись назад, шукаєш у цьому якусь химерну гру обставин, низку випадковостей. До більшої частини пережитого за часи служіння в церкві емоційно важко повертатися. Тільки ж щодалі очевиднішим стає, що за ініціятивами тих чи інших осіб, за спонуками зовнішніх обставин простежується невтомний поклик того, хто «стоїть при дверях і стукає». Не сумніваюся, що кожен із вас, пригадавши свій шлях до престолу, міг би поділитися власним досвідом таких різних реакцій на покликання. Адже, погодьтеся, бували й сумніви, і гіркі розчарування, і спроби уникнути відповідальности.
Зрозуміло, що в традиціоналістичних середовищах Галичини, Закарпаття чи навіть Буковини з Волинню покликання мало б сприйматися інакше. Зрештою, останнє тридцятиріччя подарувало нам унікальний період тимчасового повернення престижности й відносної забезпечености священнослужіння. Це, однак, до певної міри дезорієнтує і вносить сум’яття в психологію вибору. Адже суто матеріяльні чи кар’єрні чинники вибору з часом девальвуються, втрачають свою привабливість, і це загрожує кризою особистости.
Не гріх, якщо й вони відіграли свою роль у виборі. Важливо, щоб ця роль була другорядною, допоміжною. За всім шумовинням зовнішніх обставин мусимо чуйно розпізнавати голос, почутий Симоном: Іди за мною, я тебе зроблю рибалкою людей. Цілком може бути, що він відкривався поступово, часом губився у вирі внутрішньої боротьби. Дні духовного скупчення й даруються нам задля того, щоб ми знайшли для себе серед життєвого моря затишну гавань, у якій було б легше сприймати невгавний поклик Отця.
Хоча буває, що саме серед світової колотнечі раптом відкриваєш для себе всю важливість свого покликання. Хіба не трапляється після низки одноманітних формальних сповідей раптом пережити зустріч із палким і глибоким самоаналізом, котрий допомагає тобі самому усвідомити важливість твоєї місії й цілющу сакраментальну присутність Христа в твоєму пастирському служінні? Відчути себе рятівником, який підставляє сітку під грішника, що падає додолу?
Важливо не тільки почути Божий поклик, але й зрозуміти його глибинний сенс: подолання драматичного конфлікту, спричиненого силоміць притлумлюваним болем розлуки з Богом, а відтак і з самим собою. Бо коли, глушачи в своїй душі голос Христа, ми шукаємо альтернативних шляхів у житті, ми врешті можемо виявити себе осамотнілими на далекому узбіччі. Це стосується кожного з нас, Божих дітей, котрі так легко потрапляють у пастку ілюзорних утіх і так важко виборсуються з неї.
Делікатність пастирської ролі виявляється, коли йдеться про свідомий розрив із парафією її колишнього члена. Причин скільки завгодно: образи, розчарування, захоплення іншими релігійними доктринами, камінґ-аут абощо. Важко в таких випадках зберегти коректні стосунки. Часто в пошуку мотивації власних учинків людина вдається до наклепів, розриває колишні контакти. Тим не менше, і ця загублена вівця має принаймні знати, що її пастир відкритий до спілкування, цінує її і зберігає до неї батьківське ставлення. Навряд чи варто нав’язувати особисту зустріч або телефонувати. Публічні докори абсолютно неконструктивні. А от привітання зі святом, днем народження або інші знаки уваги будуть доречними. Хай вони сприймаються як відлуння того голосу, що постійно кличе кожного з нас на вузьку, але єдину справжню дорогу спасіння.
Наш пошук шляхів до людського серця не повинен припинятися. І що знаменно: в перебігу цього пошуку наше власне серце також сміливіше відкриватиметься до невгавного голосу Отця, допомагаючи долати власні сумніви й кризи.
Із циклу реколекційних наук "Симон, що став скелею Церкви" архиєпископа Ігоря Ісіченка
для священників Самбірсько-Дрогобицької єпархії УГКЦ (2-19 вересня 2024 р.)
