SDE

Владика-номінат Григорій (Комар): «Формація майбутніх священиків завжди буде для Церкви надзвичайно важливою справою, адже від її якості залежить успіх церковної місії»

20 серпня 2014
Друк E-mail
www.dds.edu.ua
Владика-номінат Григорій (Комар)
22 серпня 2014 року в Дрогобичі відбудеться єпископська хіротонія владики Григорія (Комара), єпископа-помічника Самбірсько-Дрогобицької єпархії. Напередодні своєї хіротонії єпископ-номінат дав інтерв’ю єпархіальному часопису «Жива вода». У розмові владика-номінат ділиться своїм досвідом, здобутим упродовж 11 років перебування на посаді проректора Дрогобицької духовної семінарії. Майбутній єпископ-помічник Самбірсько-Дрогобицької єпархії розповідає також про те, яким був його шлях до священства та хто допомагав йому вже на священичій стезі. Владика Григорій ділиться думками про те, яким має бути священик, а також як Церкві реагувати на нові виклики часу.

— Владико-номінате, рівно двадцять літ тому Ви постукали у двері ректорату Львівської духовної семінарії Святого Духа, заявивши про свій намір складати вступні іспити. Тепер Ви самі спостерігаєте за тим, як це роблять інші. Якщо можливі і доречні порівняння, то що спільного і що відмінного між семінаристами — вашими ровесниками — і тими, які навчаються тепер під Вашою орудою?

— Мені здається, що є дуже багато спільного між теперішніми семінаристами і семінаристами мого часу. Це юнаки, які мають прекрасні ідеали, мрії і велике бажання бути Христовими учнями, працювати для свого рідного народу. Вони хочуть пізнавати, відкривати, заглиблюватися в таїнство спілкування з Богом. Вони вчаться бути братами, щоби в майбутньому ще стати й отцями. Вони мають все те, що притаманне для їхнього юнацького віку — запал, творчість, сміливість, максималізм. Що їх відрізняє? Насамперед — зовнішні обставини та умови. За двадцять років наші семінарії значно змінилися. Тепер семінаристи мають можливість вчитися в належних побутових умовах, є сформовані навчальні програми, викладацький склад. Церква дуже багато зробила за цей час, щоб удосконалити семінарійну формацію, та щоб забезпечити все необхідне для приготування священика ХХІ-го століття. А ще дуже сильно змінилося українське суспільство, яке ставить нові, а можливо і вищі вимоги до своїх духовних провідників. З’явилися нові суспільні явища, культурні тенденції, моральні проблеми, які очікують богословського осмислення і пастирської відповіді з боку Церкви. На мою думку, тепер семінаристів оточує більше спокус у випробуванні зберегти своє покликання і не піддатися фальшивим приманам. Виглядає, що більш запеклою є їхня духовна боротьба. Зокрема, їм постійно потрібно відкидати спокусливу думку про те, чи буде потрібним Церкві їхнє служіння. Часто приходиться повторювати, що священиків не може бути забагато і щодо кожного із них Господь має свій великий задум.

— Семінарія як навчальний заклад, який дає не лише знання, але й духовну формацію, — це дуже відповідальний етап у житті кандидатів на священство. Що вважаєте важливим для хлопців перед вступом, під час навчання і в післясемінарійний період?

— Дякувати Богові, наша Церква має чисельні покликання до священичого служіння. В цьому можемо побачити виразний знак Господньої опіки над нашим народом, який, перейшовши через роки панування атеїстичного режиму, потребує духовних пастирів і вчителів. Формація майбутніх священиків завжди буде для Церкви надзвичайно важливою справою, адже від її якості залежить успіх церковної місії. Для юнака, який бажає стати священиком, найголовнішим є те, щоб він цей вибір зробив із чистим серцем, був спонуканий щирими мотивами. Абітурієнт семінарії має від самого початку розуміти, що він стає на своєрідний шлях, і пройти його до кінця зможе лиш той, хто не боїться наполегливої праці, хто готовий до жертви і хто хоче завжди бути з Богом. Добрим священиком не зможе стати особа, замкнена в своєму світі, зосереджена на власних інтересах, тому під час навчання у семінарії велике значення має дух спільнотності, солідарності. Згодом його потрібно перенести на відносини між священиками, адже ми всі разом робимо те, до чого нас покликав Христос — бути проповідниками Його Євангелія. Семінарія пропонує своїм вихованцям багато засобів для духовного, інтелектуального, загальнолюдського зростання, але скористатися ними — це завдання кожного зокрема. Особливий період в приготуванні до священства — це період після закінчення семінарії. Саме в цей час випускник може побачити, наскільки він став зрілим і самостійним, і чи може робити сам те, що в семінарії він робив під наглядом своїх вихователів. Тепер дуже важливо не втратити запалу, натхнення, готовності служити, з якими він покинув стіни семінарії. Можемо сказати, що це ще один іспит, який потрібно успішно скласти. У цьому часі майбутній священик створює сім’ю або обирає неодружений стан. Деколи ці рішення прийняти дуже складно.

— Що може Церква, діючи у суспільстві, де перестає бути «модним» вступ до семінарії, зробити для того, щоб у лоні української нації не переставали й надалі народжувалися покликання до священства?

— Якщо Церква не стане чужою для народу, збереже свій духовний авторитет, продовжуватиме виконувати свою євангельську місію, покликань до священства нам ніколи не забракне. Не потрібно також забувати, що покликання народжуються в сім’ях, у наших родинах. Якщо батьки дбатимуть про християнське виховання дітей, то Господь завжди посилатиме робітників на свої жнива. Кожне покликання — це Божий дар, харизма, про нього потрібно просити в молитві. Середовищем, в якому дозріває покликання, є парафіяльна спільнота, яка радісно служить Господу. Великою заохотою для молодої людини, яка бажає посвятити своє життя Богові, є добрий приклад і підтримка парафіяльного священика. Я надзвичайно вдячний за чудове свідчення ревного священичого служіння своєму парохові отцеві Івану Федькові, котрий допоміг мені стати на дорогу священства. Думаю, що кожен священик скаже щось подібне про свого першого духовного наставника. Мені дуже запам’яталося те, з якою любов’ю говорив про свого пароха покійний отець Павло Кіндратишин (прим. — о. Павло Кіндратишин (1927-†2014) — донедавна найстарший священик Самбірсько-Дрогобицької єпархії, який був довголітнім сповідником семінаристів Дрогобицької духовної семінарії). Добрий приклад завжди потягає та упевнює. А ще для того, щоб ми не губили покликань, нам потрібно краще організувати систему їхньої опіки. На даний час мала семінарія існує лише в Дрогобичі, тому є ще над чим працювати. Можливо, зараз бути священиком стає «не модно», але служіння священика ніколи не перестане бути джерелом радості і надії. Святі Таїнства, які уділяє священик, завжди будуть найбільшими скарбами та запорукою вічного життя, якого прагне Богом створена людина.

— Навчання закордоном — це стезя, якою пройшли українці, що в різний час і за різних обставин стали єпископами, ректорами семінарій, відомими богословами... В історію УГКЦ вписано яскраві сторінки завдяки подвижництву блаженних новомучеників ХХ-го століття. Багато хто з них також відбули закордонні студії. З яким настроєм Ви їхали до Риму і з якими почуттями поверталися?

— Майже до самого початку моєї поїздки на закордонні студії я не знав, що поїду саме до Риму. Але коли Владика Юліян поблагословив мене вчитися в Папському орієнтальному інституті, я з великим хвилюванням очікував того моменту, коли зможу побачити Вічне Місто з його багатовіковою історичною і культурною спадщиною та причаститися унікального духовного досвіду, сформованого багатьма поколіннями християн, починаючи від апостольських часів. Я прагнув подивитися на наші українські осередки наукового і релігійно-культурного життя, які нам залишили наші попередники, що любили свою Церкву та дбали про її розвиток. З-поміж них на перше місце належить поставити Патріарха Йосифа Сліпого — великого будівничого собору святої Софії, УКУ, Студіону та інших українських інституцій у Римі. Зі своїх лекцій з історії мистецтва у Львівській семінарії, які нам читав професор Володимир Овсійчук, я добре запам’ятав, що саме слід шукати в Римі і тому використовував кожну нагоду, щоб познайомитися з цими унікальними шедеврами архітектури, мистецтва. Я був дуже щасливий бути вихованцем української колегії святого священомученика Йосафата, ректором якої на цей час був о. Генезій Віомар, теперішній протоархимандрит отців Василіян, а віце-ректором — отець Стефан Стареправо. Рим мені подарував багато друзів, спілкування, зустрічей. Особливою і незабутньою була моя зустріч із святим Іваном-Павлом, Римським Папою. Вона відбулася зовсім незадовго перед моїм поверненням в Україну. Я сказав Святішому Отцю, що повертаюся додому, і він поблагословив мене на моє подальше священиче служіння, а ще дав вервицю, щоб пригадати, що без молитви священик не зможе зробити нічого. Повертався я додому з великим ентузіазмом, з певним досвідом душпастирської праці для українців-заробітчан та з бажанням служити там, де Владика поблагословить. Тоді я мав велике бажання поїхати душпастирювати на Східну Україну. Коли Владика Юліян вислухав моє прохання, то сказав: «Отче, я вам дам таке служіння, яке допоможе не тільки вам одному, але багатьом іншим стати місіонерами». За короткий час після мого повернення з Риму мене було призначено проректором нашої єпархіяльної семінарії в Дрогобичі.

— Два з половиною роки служіння в іпостасі протосинкела — це ще не зовсім великий досвід, якщо говорити про Вашу практику церковного адміністрування. Але поряд з цим було і залишається те, чим Ви займаєтеся значно довше: реколекції, духовні бесіди, вступні кампанії, опікунство над семінарійними молитовними спільнотами, місії як в Україні, так і поза її межами і, нарешті, позалітургійне спілкування з духовенством, з мирянами і семінаристами. Як вдається усе це гармонійно поєднати?

— Я ніколи не думав, що роблю щось багато. Покликання кожного священика — служити з посвятою, і не має великого значення, до якого саме служіння покликала тебе Церква. Те, що ми робимо, є для Божої слави, а Господь приймає і благословляє всі наші старання, навіть якщо вони далекі від досконалості. Мені також здається, що ці служіння, які ви назвали, себе взаємодоповнюють: і в одному я черпаю натхнення, і силу для іншого. Душпастирювання на парафії мені допомагає уникнути небезпеки перетворитися на ригористичного адміністратора або сухого схоласта. Спілкування зі священиками, семінаристами, мирянами збагачує мене, виправляє, приносить радість. Мені дуже пощастило в тому, що я маю добрих вчителів, які своєю поставою показують і вчать мене, яким має бути добрий священик. Серед них хочу назвати моїх семінарійних наставників — Владику Степана (Менька), отця Романа Мірчука, отця Богдана Праха, отця Михайла Димида, Владику Бориса (Гудзяка), Блаженнійшого Святослава та всіх своїх викладачів, як рівно ж і тих, хто допомагав мені робити перші кроки вже у священичому і пастирському служінні: отця Тараса Гарасимчука, отця Мирослава Соболту, отця Володимира Лужецького, отця Павла Тяжкуна. Я ніколи б не зміг робити те, що я роблю, без проводу і мудрих настанов отця-ректора Мирона Бендика і отця-мітрата Олексія Дем’яновського, а також без допомоги моїх чудових друзів і співпрацівників, священиків і мирян. Ви згадали про те, що Владика Ярослав два роки тому іменував мене протосинкелом єпархії. Хочу щиро признатися, що мені було важко вжитися у цю іпостась. Це той новий виклик, що стоїть переді мною. Я дуже вдячний Владиці за те, що по-батьківськи допомагає мені його прийняти і на нього відповісти. Тут мені ще потрібно багато чого навчитися.

— Зазвичай кожен з числа тих, хто переймає якесь коло обов’язків, отримує певну владу, — а у Вашому випадку йдеться про владу духовну, — для початку будує плани принаймні на найближчу перспективу. Не раз чуємо про дорожню карту чи, скажімо, п’ять чи десять перших кроків, які систематизують, упорядковують роботу очільника і, водночас, дають можливість краще зрозуміти підлеглим, як їм діяти, як поступати під орудою свого зверхника. У Церкві за умов строгої ієрархічної підпорядкованості не завжди вдається, мабуть, проявляти ініціативу і бути абсолютно незалежним у своїх вчинках. Та все ж, з чого плануєте починати, влившись у когорту українських греко-католицьких єпископів, а в межах нашої єпархії — ставши єпископом-помічником?

— Дуже цікавим є Ваше питання. Щодо моїх планів, то насамперед я прагну бути добрим помічником для нашого єпархіального єпископа Владики Ярослава, допомагаючи йому в усіх його починах для добра людей. А ще я дуже хотів би подружити з кожним священиком нашої єпархії. Думаю, що саме на це будуть спрямовані мої зусилля, адже священики — це перші помічники єпископа. Найголовнішим завданням єпископа є проповідь Божого Слова. Без священиків він сам не виконає цього завдання. Тому буду старатися про максимальну співпрацю з духовенством. Ми всі разом маємо дбати про все те, що було започатковане нашим першим єпископом Владикою Юліяном, зокрема про нашу духовну семінарію, катехитичний інститут, «Карітас» та інші інституції, які він своїм благословенням покликав до життя.

— Від моменту, коли Ви прийняли ієрейські свячення, Вам доводилося служити на різних парафіях. Буквально кажучи, життя парафіяльних спільнот Ви знаєте з практики душпастирювання. Як можна оживити церковне життя у світлі ініціатив Глави УГКЦ Блаженнійшого Святослава і наших єпископів?

— Синод УГКЦ на чолі з Блаженнійшим Святославом затвердив стратегію розвитку Церкви, поставивши головний акцент на парафію. Суть цієї стратегії полягає в тому, що саме жива парафія є місцем зустрічі людини з Христом. Живою має бути кожна парафія: мала і велика, сільська і міська, адже її оживляють не якісь зовнішні, а тим більше матеріальні чинники, а Божа благодать і наша співпраця з нею. Зараз уся церковна спільнота на різних рівнях застановляється над питанням оживлення парафіяльного життя. Ця тема є головною темою нашого єпархіального собору, який відбудеться в жовтні цього року. Я неодноразово чув від досвідчених душпастирів, що живою парафія є тоді, коли «живим» є сам священик, який знає і дбає про людей, що їх йому доручила Церква. Його ревна праця, посвята, постійне піклування про свій належний духовний, інтелектуальний і пастирський рівень, щира співпраця зі своїм єпархіальним єпископом та співбратами священиками оживить парафіяльні спільноту. А ще для того, щоб оживити життя на парафіях, нам потрібно плекати почуття взаємовідповідальності. Тому не може священик всі справи перекласти на плечі парафіян, як рівно ж парафіяни не мають думати, що все зробить сам священик.

— Велике коло обов’язків і дотепер обмежувало Ваш час, відведений на вдосконалення богословського рівня. Так виглядає, що з моменту, відколи у Вас на грудях висітиме єпископська панагія, цього часу не стане більше. Як Вам вдається працювати у напрямку академічної формації. А ще — читачів нашого видання цікавить, якою проблематикою Ви цікавились, працюючи над своїми науковими дослідженнями?

— Поле мого наукового зацікавлення — це східнохристиянська духовність. Саме предмети з цього циклу я викладаю в семінарії. Не можу похвалитися, що в цій ділянці я маю якісь значні успіхи, адже до цього часу ще нічого не написав, не рахуючи моєї ліценціатської дисертації. Радію, що наші студенти досліджують теми, пов’язані з духовністю древньої київської церковної традиції. Стараюся їм у цьому допомагати. Гадаю, що ґрунтовні знання своїх історичних коренів допоможуть нам краще усвідомити власну ідентичність та місію в українському суспільному контексті. У цьому напрямі планую працювати і надалі, оскільки розвиток богословської науки для Церкви має винятково важливе значення.

— Щиро дякую, Владико-номінате, за ґрунтовні відповіді і бажаю плідної праці на архипастирській ниві.

— Дуже дякую вам, отче-редакторе, за інтерв’ю та бажаю нашій єпархіальній газеті і надалі залишатися на високому професійному рівні, щоб бути чутним голосом і сильним словом проповіді Христової вічної Правди.

Розмовляв о. Михайло БУЧИНСЬКИЙ

 

Теми: Григорій (Комар), інтерв'ю

Інші публікації за темою
Великий піст

pist

 

^ Догори