Кождий думай, що на тобі. Міліонів стан стоїть.
Що за долю міліонів. Мусиш дати ти одвіт.
(Іван Франко, «Великі роковини»)
Слава Ісусу Христу!
Дорогі у Христі брати і сестри!
Учасники ювілейного святкування!
Сьогодні нас об’єднала 170-та річниця від дня народження Івана Франка. Ми зібралися, щоб вшанувати пам’ять людини, яка належить не лише українській літературі, а й самій історії відновлення української державності. Ми зібралися вшанувати пам’ять не просто генія, а справжнього титана українського духу: віруючого християнина, видатного мислителя, геніального письменника й поета, невтомного науковця, філософа та великого громадянина своєї Батьківщини.
Цьогорічне відзначення його 170-ліття має особливий вимір. Воно припадає на 35-ту річницю відновлення незалежності України. І тому, згадуючи Франка, ми не можемо говорити про нього лише як про великого письменника, поета, перекладача, ученого чи громадського діяча. Ми повинні побачити в ньому одного з тих людей, які ще тоді, коли наша земля була поневолена різними імперіями, Франко відновлював українську державність у свідомості українського народу.
Франко жив в імперську добу. Він не побачив відновленої незалежної України. Але він працював для неї бо вірив, що вона неодмінно прийде. Він розумів одну просту, але надзвичайно глибоку істину: відновити державу неможливо лише політичним актом. Перед тим як постає відновлена держава, має народитися народ – свідомий власної гідності, своєї історії, мови, культури, відповідальності за власне майбутнє.
Ми знаємо Франка як письменника, ученого, перекладача, суспільно-політичного діяча, як людину надзвичайної працьовитості й енергії. Однак пропоную поглянути на Івана Франка ще з одного боку – як на людину, в житті й творчості якої, попри всі складності, залишився глибокий біблійно-християнський слід.
Франко не народився в духовному вакуумі. Він сформувався в галицькому середовищі, де християнська віра була не лише приватною справою окремої людини, але частиною щоденного життя народу. Він виростав у побожній родині, змалку чув молитву, біблійні оповіді, церковний спів, бачив життя громади, у якому християнська традиція була природною частиною людського буття. Початкову освіту він здобував у школі, яку провадили отці василіяни. Навколо нього було те, що можна назвати живим християнським народним світом – із його молитвою, обрядом, Святим Письмом, церковною культурою, звичаями і пам'яттю поколінь.ʼ
Упродовж десятиліть радянської епохи світогляд Франка піддавався чи не найбільшій фальсифікації. Тоталітарна система намагалася створити з нього «атеїста-соціаліста», спираючись на вирвані з контексту фрази та свідомо забороняючи до друку його фундаментальні філософсько-світоглядні праці, де він обстоював віру в Бога та ідею незалежної національної держави. Проте справжній Франко ніколи не приховував своєї віри.
Про це свідчить Біблійні образи, сюжети, символи, поняття і навіть сама мова Святого Письма, що постійно повертаються у його творчості. Франко знав Біблію, працював із її текстами, перекладав, переосмислював їх, вступав із ними у діалог. Іноді цей діалог був молитвою, іноді – полемікою, іноді – болісним питанням до Бога, але дуже часто він ставав способом говорити про найглибші проблеми людського життя.
У Франка Біблія – не музейний текст і не декоративний матеріал. Вона стає мовою розмови про людину і народ, про свободу і рабство, про гріх і відповідальність, про страждання і жертовність, про зраду і вірність, про падіння і надію. І саме тому, коли ми читаємо Франка сьогодні, біблійні мотиви в його творчості можуть відкритися нам по-новому. Франко не просто використовує Біблію. Він мислить біблійними образами. Його цікавить не тільки те, що сталося колись. Його цікавить, що біблійна історія говорить про нас сьогодні.
Найяскравіший приклад є його поема «Мойсей». Здавалося б, Франко звертається у ній до давньої історії ізраїльського народу. Але насправді він говорить про значно більше. Він говорить про народ, який шукає свободи, про народ, який виходить із рабства, але виявляється неспроможним одразу стати внутрішньо вільним.
І тут Франко торкається надзвичайно глибокої біблійної істини. Рабство – це не лише кайдани на руках. Поневолення може залишатися в людському серці навіть після того, як кайдани вже зняті. Ізраїль вийшов з Єгипту за одну ніч. Але Єгипет ще довго виходив з Ізраїлю. Можна залишити землю рабства – але ще довго мислити категоріями раба. Можна перестати бути підданим імперії – але ще довго чекати, що хтось сильніший скаже, як нам жити. Можна отримати свободу юридично, але не навчитися жити нею внутрішньо.
І саме тут Іван Франко стає надзвичайно сучасним для України. Ми вже 35 років живемо в незалежній державі. Це 35 років нашого виходу з поневолення до свободи. А дорога з Єгипту до Обіцяної землі ніколи не була короткою. Біблійний народ мусів пройти пустелю. Він мусів навчитися довіряти Богові, навчитися відповідальності, навчитися жити свободою, навчитися бути народом, а не натовпом колишніх невільників. Так само і ми маємо пройти свою пустелю.
Нашою пустелею є не лише війна. Це також подолання страху, меншовартості, корупції, байдужості, внутрішнього розбрату, звички перекладати відповідальність на когось іншого. Це подолання тієї ментальності, яка запитує «що держава дасть мені?». Саме тут біблійний Франко зустрічається із Франком національним. Бо його заклик: «Нам пора для України жить» можна почути сьогодні не лише як політичний лозунг. Його можна почути як моральний імператив.
Як народові України, нам потрібно брати на себе відповідальність за державу. Наші воїни сьогодні буквально віддають за неї своє життя. І тут особливо глибоко звучить біблійна тема жертви. Християнство нагадує нам, що любов не є лише почуттям. Справжня любов завжди готова до дару: «Ніхто неспроможен любити більше, ніж тоді, коли він за своїх друзів своє життя віддає» (Ів.15, 13). Волонтери віддають свій час і сили. Медики – свою працю. Учителі – своє служіння. Батьки виховують дітей у любові до правди і свободи. Науковці творять українську науку. Культурні діячі зберігають нашу пам'ять. Священники моляться і служать людям. Кожен по-своєму продовжує той великий вихід із неволі, про який Франко говорив мовою біблійної історії.
Чи здатен народ не повернутися до Єгипту, коли пустеля стає важкою? Чи здатен він довіритися правді, коли вона вимагає жертви? Ці питання Франко залишає не лише своїм сучасникам. Він залишає їх нам. І, можливо, саме тому його «Мойсей» так сильно звучить сьогодні, у час російської війни проти України. Російська агресія показала, що імперія не відмовляється від своїх амбітних окупаційних претензій лише тому, що народ проголосив свою незалежність. Імперське мислення прагне повернути собі те, що видумано вважає «своїм», воно не визнає свободи іншого. Колись Єгипет, тепер московія. Колись Божий народ мав свої спокуси у пустелі, тепер український народ має свої. І серед цих обставин і біблійна історія, і Франковий «Мойсей» нагадує, що важливо не піддаватися цим спокусам, а покладати свою надію на Бога.
Відзначаючи сьогодні 170-ліття Івана Франка і 35 років відновлення незалежності України, варто подивитися не лише назад. Варто подивитися вперед. І тут слова Франка набувають майже біблійної сили: «Нам пора для України жить».
Сьогодні це служіння втілилося в унікальному феномені українського волонтерства. «Жити для України» — це за лічені години закривати мільйонні збори на дрони, плести маскувальні сітки, здавати кров для поранених і тримати економічний фронт під обстрілами. Збройні сили України буквально виконують поетові слова, віддаючи своє життя за свободу та честь нації. Робота тилу, стійкість медиків, рятувальників та енергетиків доводять: українці більше не чекають, що хтось вирішить їхню долю. Ми свідомо інвестуємо всі свої ресурси, сили та таланти у власну державу, перетворюючи поетичні метафори Франка на реальний фундамент нашої майбутньої перемоги.
Тому, вшановуючи Франка, ми повинні пам’ятати не лише про минуле. Франко ставить перед нами питання не тільки: що ми зробили для України? Він ніби запитує кожного з нас: Яку Україну ми хочемо залишити нашим нащадкам? 170 років від дня народження Івана Франка – це не просто ювілей великого письменника. 35 років незалежності України – це не просто дата в календарі. Це нагода усвідомити, що ті, хто жив до нас боролись за Україну і передали нам відповідальність за неї. Франко був одним із її каменярів. Наші воїни сьогодні є каменярами її свободи. А наше покоління має стати каменярами її майбутнього.
Нехай же Господь дарує Україні мир і перемогу, мудрість її народові, силу її захисникам, єдність усім нам і благословення для тих, хто щодня утверджує нашу державу. А нам нехай допоможе не лише шанувати пам’ять Івана Франка, але й почути його заклик як особисте завдання: «Нам пора для України жить».
Слава Ісусу Христу!
Слава Україні!
+ Ярослав
27 серпня 2026 року Божого,
с. Нагуєвичі
- Владика Ярослав: Нехай слова великого Каменяра будуть для нас дороговказом на скрижалях нашого серця [фото]
- У День Незалежності владика Ярослав очолив подячну молитву за українське військо і справедливий мир [фото]
- Проповідь на День Незалежності Української Держави (2026)
- Звернення преосвященного владики Ярослава (Приріза), Єпископа Самбірсько-Дрогобицької Єпархії УГКЦ, з нагоди 35-ої річниці відновлення Незалежності України
- Владика Ярослав: Синьо-жовтий стяг є глибоким символом нашої державності і свободи [фото]
