SDE
Публікації за темою: Блаженніший Святослав

Владики Самбірсько-Дрогобицької єпархії привітали Блаженнішого Святослава з 50-літнім ювілеєм

04 травня 2020
Завтра, 5 травня, в житті Української Греко-Католицької Церкви особливий день — її Глава і Отець, Патріарх Святослав, відзначає 50-літній ювілей життя. З цієї нагоди єпископи Самбірсько-Дрогобицької єпархії, владика Ярослав і владика Григорій, надіслали Блаженнішому Святославу привітального листа від імені духовенства і вірних Самбірсько-Дрогобицької єпархії. Детальніше...

Великоднє послання Блаженнішого Святослава (2020)

14 квітня 2020
Високопреосвященним і преосвященним владикам,всесвітлішим, всечеснішим і преподобним отцям,преподобним ченцям і черницям, дорогим у Христі мирянамУкраїнської Греко-Католицької Церкви Христос воскрес! Ті, що були в оковах адових,Побачивши безмірне Твоє милосердя,До Світла радісно поспішали, Христе,Пасху хвалячи вічную.Пісня 5 Канону Воскресної утрені Дорогі в Христі! Цього року ми зустрічаємо Пасху Христову в особливих обставинах. Чимало з нас пройшли час Великого посту вдома, ізольовані від інших, фізично віддалені від наших храмів і парафіяльних спільнот. Однак навіть у таких складних обставинах ніхто не в силі зупинити радісного руху сучасної людини до Світла, щоб у вірі в Христове воскресіння, у надії на Божу перемогу та в любові спільноти дітей Божих привітати одне одного радісним і переконливим «Христос воскрес!». Понад три тисячі років тому Господь почув і прийняв плач та голосіння синів Ізраїлю, що знемагали в Єгипті в неволі. У ніч старозавітної Пасхи Господь кров’ю пасхального ягняти захоронив своїх людей перед смертоносним ангелом і вивів їх з дому неволі. Відтак на морському узбережжі втеча з Єгипту під проводом Мойсея принесла чергову небезпеку – глибокі води попереду, фараон з колісницями і кіньми – позаду. І море відкрилося перед ними! Таким чином для Божого народу Пасха поєдналася з досвідом порятунку від смерті. Кожний ізраїльтянин, переживши визволення з Єгипту, досвідчив свого Бога як Бога-Визволителя: мене минула смерть! Усі, що врятувалися, відчули себе єдиним народом: разом були в рабстві, разом уціліли від смерті, маємо одного й того ж Бога – Спасителя і Визволителя. Ми – народ Божий! У воскреслому Христі перехід від смерті до життя проходить усі межі людської історії. Пасха Старого Завіту була обмежена лише порятунком вузького кола людей від однієї, обмеженої в часі, небезпеки. Наша Пасха, Пасха Господня, Пасха вічна, про яку співаємо на Пасхальній утрені – це не тільки досвід порятунку від тимчасової небезпеки фізичної хвороби та лише тілесної смерті. Христос сьогодні дарує спасіння всім людям, усіх часів і народів, від самої причини смерті. Тут йдеться не лише про порятунок від збудника якоїсь хвороби чи порятунок від меча, і то навіть ангельського, як це було у випадку ізраїльтян в Єгипті. Пройшовши крізь страждання і смерть у воскресіння, Христос, за словами апостола Павла, знищив і розіп’яв на хресті смертоносний гріх із його пекельною поневолюючою силою. Пасха вічна є перемогою і насмішкою над самим жалом смерті, як проголошує сьогодні апостол: «Смерть поглинута перемогою. Де твоя, смерте, перемога? Де твоє, смерте, жало? Жало смерти – гріх, а сила гріха – закон. Нехай же буде дяка Богові, який дає нам перемогу через Господа нашого Ісуса Христа» (1 Кор. 15, 54–57). У своєму воскресінні Христос скинув із нас невільничі окови страху перед смертю, перетворив її на пасхальний вхід до нового життя. З Воскресінням відкриваються для нас двері переходу від того, що минає, до того, що залишається навіки. Пасха Господня відкриває нам двері до радісної вічності. Ми були разом у кайданах смерті – сьогодні ділимося спільним досвідом радості воскресіння як єдиний новозавітний Божий люд. Ті, що були в оковах адових, побачивши безмірне твоє милосердя... Перед обличчям глобальної пандемії ми раптом побачили, що всі ми слабкі і смертні люди. Коронавірус став вбивчою небезпекою і для багатих, і для бідних, для всіх людей, незалежно від місця проживання на земній кулі, від раси та релігійного переконання. Можливо, вперше нам прийшло розуміння, що всі ми є однаково вразливі й потребуючі, однак ми теж відчули себе єдиною людською родиною: те, що торкнулося людей в одному кінці планети – перекотилося та зачепило людей на іншому кінці світу, – зачепило особисто кожного з нас. Увесь світ немовби спільно став закутий в адові кайдани. Страх захворіти і померти, біль втрати рідних і близьких та знайомих, темрява самотності й відчаю в умовах вимушеної ізоляції, зруйновані новітні способи комунікації та падіння світових економічних систем стали нашими спільними всесвітніми оковами. Як кайдани знерухомлюють невільника, так суворі правила карантину, єдиний необхідний засіб боротьби з цією смертоносною хворобою, вмить знерухомили все людство: летовища припинили роботу, потяги зупинилися, кордони між державами, про існування яких вже почали забувати, знову закрилися, як залізні непрохідні ворота. Серед цієї темряви страху і неволі сучасної людини ми маємо унікальну можливість наново усвідомити, що сьогодні означає бути християнином. Як християни, ми є ті, що в Таїнстві Хрещення вже були померли для цього світу і воскресли разом із нашим Спасителем! Ми є спадкоємцями апостолів, які бачили на власні очі Воскреслого і торкалися своїми руками Його прославленого тіла, що пройшло крізь смертне розп’яття в життя вічне. В обставинах, які тимчасово позбавляють нас можливості повноцінно брати участь у літургійному житті в наших храмах і спільнотах, ми мали нагоду усвідомити важливу роль духовного життя в християнських сім’ях, що їх традиційно називаємо домашніми церквами. Багато з нас мимоволі згадує святкування Пасхи в умовах підпілля, як ми, не маючи можливості бути разом у храмі, духовно єдналися з євхаристійним Христом через трансляцію Ватиканським радіо Божественної Літургії та освячували наші великодні кошики перед радіоприймачами. Ніхто і ніщо не може позбавити християн радості Воскресіння Христового! Родини, в яких християни свідомо і зріло переживають теперішні виклики, особливо виразно виявляють свій характер домашніх церков, стаючи для своїх членів домами особливо інтенсивної молитви, благословення, жертви і духовного зросту, місцями зустрічі з живим Христом. Водночас ми відкриваємо нові способи духовного єднання, над якими жодні обмежувальні заходи не можуть мати сили, бо те, що нас єднає, – це «одне духовне тіло Церкви, одна надія нашого покликання, один Господь, одна віра, одне Хрещення» (див. Еф. 4, 4-5). Саме в такому дусі надії ми сьогодні святкуємо Пасху і молимося за її довершення у відродженні й оновленні церковного та духовного життя! У відповідь на темряву відокремлення і страху людини перед людиною як імовірним носієм вірусу смерті, ми зустрічаємо в цю ніч живого воскреслого Христа, який проходить крізь усі зачинені двері карантину, щоб зустріти нас, Його учнів. «А як звечоріло, того самого дня, першого в тижні, а двері ж були замкнені… увіходить Ісус, став посередині та й каже їм: «Мир вам!» (Ів. 20, 19). Страх перед усім, чого в час пошесті торкнулася рука людини, відступає перед рукою живого Бога – воскреслого Христа, яка носить у собі рани від цвяхів і простягається до нас та об’являє нам безмірне Боже милосердя! Усі наші гріхи і хвороби, пандемії і страхи переможені Божою любов’ю. Сучасні фізичні кайдани не мають сили перед духовною свободою віри і духу, перед життям вічним, даним нам у Христі Ісусі. Він свого часу розіб’є зачинені двері карантину, усуне наш страх, який чатує на нас за цими дверима, і покличе нас проголосити світові, як колись це зробили апостоли, що «Христос воскрес!». До Світла радісно поспішали, Христе, Пасху хвалячи вічную... Святкуючи Пасху, ми віримо і вже бачимо, що сучасна пандемія обов’язково закінчиться, а людство вийде з неї кращим, з відчуттям солідарності і єдності між собою, з глибшим розумінням значення і покликання людського життя. У це свято Христос нам засвічує Світло надії, відкритої для всіх людей без обмежень. Жоден карантин, жодне соціальне відокремлення не може нам загородити шлях до Нього. Навпаки, ми всі разом, і ті, що живемо, і ті, що відійшли у вічність, як єдиний Божий люд святкуємо радість перемоги над смертю. У нашому горі й болю отримуємо надію і потіху. Дане нам вічне звільнення від духовних кайданів. Отож Пасху славімо вічну! Дорогі в Христі браття і сестри! У цей світлий, радісний день спішу до кожного вашого дому, щоб поділитися з вами радістю визволення, що дане нам із Воскресінням. Усім, в Україні й на поселеннях сущим, засилаю свої щирі молитви й сердечні вітання. Благословляю вас усіх: здорових і хворих, сильних і немічних, молодих і старших, батьків і дітей. Спішу також до всіх лікарень і домів опіки, щоб із вами поділитися радісною і життєдайною новиною та заохотити вас нести терпіння в молитві, з духом самопожертви. Особливо вітаю та благословляю наших лікарів і медичних працівників – усіх, хто по-геройськи піклується хворими і потребуючими в цих надзвичайних обставинах. Духовно єднаюся з нашими воїнами, що на передовій, та з їхніми сім’ями, з пораненими, з вимушено переселеними особами і мешканцями окупованих територій, з полоненими та в’язнями сумління. Усіх самотніх і тих, хто далеко від своїх рідних, обіймаю батьківською любов’ю. Нехай воскреслий Христос перемінить цей момент вселенського плачу і болю всього людства на пасхальну радість перемоги над хворобою і смертю, як Він цього ранку перемінив плач жінок-мироносиць на радість! Нехай дарує нам кожної миті дар перемоги над гріхом і відродження в любові та надії через зростання в нашому житті Божого дару вічного життя, що його ми всі отримали у Хрещенні! Щиро бажаю кожному з вас благословенних Великодніх свят, смачного свяченого яйця та світлої пасхальної радості! Благодать воскреслого Господа нашого Ісуса Христа, любов Бога Отця і причастя Святого Духа нехай будуть з усіма вами! Христос воскрес! Воістину воскрес! † СВЯТОСЛАВ Дано в Києві,при Патріаршому соборі Воскресіння Христового,у день Святого Кирила, архиєпископа Єрусалимського,31 (18) березня 2020 року Божого Детальніше...

Послання Блаженнішого Святослава до духовенства УГКЦ на Великий четвер

07 квітня 2020
Дорогі співбрати в Христовому священстві! Напередодні власних страстей, прямуючи до світлого торжества остаточної перемоги життя над смертю, наш Спаситель Ісус Христос, попри особливі обставини цього року, знову кличе кожного з нас об’єднатися навколо своєї Таїнственної трапези Страсного четверга. Тут ми святкуємо особливу близькість Господа, який вибрав нас для участі у своєму вічному священстві. Сьогодні, у час буремних викликів і загроз, Він знову обирає і збирає нас, своїх співпрацівників на душпастирській ниві, щоб розділити з нами найглибші прагнення власного серця, поділитися власним життям і зробити нас причасниками Його Тіла та Крові, аби ми стали спільниками Його служіння людині, задля спасіння якої Він іде на добровільні страждання і хресну смерть. Установлюючи Святе Таїнство Священства Нового Завіту, наш Господь чинить нас спільнотою: спільнотою причасників одного Хліба – Його Тіла, та єдиної Чаші – Його Крові. Разом із тим наш Учитель робить нас спільнотою Його однодумців. Віднині Його Слово та приклад стають сенсом і змістом нашого особистого життя в сучасному світі. Він знову повторює нам: «Коли ви робите все, що Я вам заповідаю, то ви – друзі Мої. Тож слугами вже не називатиму вас: слуга не відає, що пан робить. Називаю вас друзями, бо все я вам об’явив, що чув від Отця Мого» (Ів. 15, 14-15). Отож, для того щоб гідно звершувати священниче служіння, ми покликані зростати в однодумності з нашим Спасителем, бути причасниками Його опіки над світом. А відтак повинні в особливий спосіб прислухатися до тривог і надій сучасної людини, щоб могти вірно приносити перед Боже обличчя молитви та прохання всього нашого народу, біль і смуток кожного людського серця, скеровані сьогодні до самого Творця життя. Сьогодні ми святкуємо Великдень за надзвичайних обставин. Урочисті слова нездоланної надії – “Христос воскрес! Воістину воскрес!” – цього року в усьому світі лунатимуть у порожніх храмах. Новітня смертельна хвороба змусила людство зупинитися та переосмислити цінність людського життя і спосіб своєї діяльності. Цьогорічний час Великого посту враз перетворився на час перегляду та очищення способу будувати людські стосунки як з Богом, так і з ближнім. В умовах замкненого на карантин людства сьогодні, як ніколи, сучасна людина відчула себе вразливою та слабкою, а світ, створений власними руками, – крихким і непевним. Саме через нас, своїх священників, Господь прагне бути поруч із людиною у дні її випробувань. У цей Пасхальний час – час переходу від смерті до життя, від темряви ночі до світлого ранку воскресіння Христового – Спаситель прагне через нас схилитися над людською крихкістю, підставляючи власні рамена під важкий Хрест людства. Вимушені за нинішніх обставин значно більше часу проводити в колі родини, люди враз почали переживати кризу родинних стосунків, усе глибше усвідомлюючи, що подружня та батьківська любов – це не формальність, а осмислений подвиг відважної відповідальності одне за одного. За зачиненими через небезпеку хвороби дверима наших домівок ми всі стаємо заручниками загрозливої тривоги, що постає на тлі поширення інфекції та збільшення кількості жертв епідемії, нас охоплює відчуття власної безпорадності, самотності. Особливо вразливими в таких обставинах є люди похилого віку. Ми спільно переживаємо досвід глобального відчуження. Водночас через новітні можливості сучасних засобів спілкування між людьми нам відкрилася унікальна нагода долати самотність силою спільної молитви.  Мабуть, як ніколи раніше, тепер душпастирі мають нагоду щодня бути в домівках своїх вірних через онлайн-трансляції та відповідати на глибокий духовний пошук Бога. Вимушено роз’єднані карантином, ніхто із нас у великій спільноті Церкви Христової не заслуговує почуватися забутим, покинутим, приреченим до самотності. Бо ми – Церква Христова, об’єднані одвічною любов’ю Того, хто, приймаючи на себе відповідальність за людський гріх, зійшов до радикального виміру його наслідків, до аду відкинення та болю самотності (пор. Пс. 22, 1), щоб назавжди здолати його ворожу темряву сяйвом своєї божественної любові. Нині ми, Його душпастирі, покликані нашою вірою і турботою про довірений нам Божий люд впевнено горіти світлом надії в сутінках глобальної ізоляції. Драматичні обставини вселенської тривоги та людського болю створюють перед нами нові та непрості виклики. Саме через нас Господь прагне наблизитися до зраненої людини і схилитися над нею. Відправляючи богослужіння в порожніх святинях, ми щоразу більше усвідомлюємо, що бути Христовим священником сьогодні означає бути не лише служителем божественного культу, а й воднораз будівничим культури, можливо, нової чи оновленої культури нашого буття разом. Тепер ми значно глибше починаємо усвідомлювати, що бути Церквою Христовою означає бути спільнотою, – спільнотою причасників єдиного Тіла і Крові нашого Спасителя, спільнотою Христових однодумців, братів і сестер однієї надії, об’єднаних розділеною поміж усіма єдиною любов’ю. Спільнота – те місце, де не відчувають самотності. Тому душпастирювати сьогодні – це насамперед спілкуватися, а також у світлі Божого Слова зрозуміти сенс людського досвіду в сучасних обставинах нашого життя. Саме людське життя, людський досвід стає амвоном, з якого в широкий світ лунають слова Христового Євангелія, – стає осердям Божої присутності серед свого народу, де ми з вами звершуємо служіння Святих Таїнств. Нова культура побудови стосунків між людьми, яка народжується на наших очах в обставинах сучасної пандемії, новий спосіб бути однодумцями та жити одним і тим самим Святим Духом, вимагає від нас справжнього душпастирського навернення. Спочатку ми самі мусимо йти духовним шляхом навернення до повноти Христа. Лише навернений священик, який повсякчасно пізнає у світлі Христового Євангелія правду про себе самого, поборює власний гріх і зростає у святості, зможе допомогти навернутися та віднайти дорогу до Бога іншим людям. Душпастирське навернення полягає в суттєвій зміні способу спілкування священника з людьми, за душі яких він несе особисту відповідальність перед Богом. Змушені до самотності, люди очікують, що Бог про них не забуде. Тому ми покликані сьогодні стати для багатьох наших вірних живим втіленням турботи Господа Бога, цілющим голосом Його втіхи та розради. У вимушеній ізоляції такі пастирські відвідини за допомогою телефонного дзвінка чи інших засобів комунікації є особливо цінною дорогою Божого Слова до людини. Промовистим свідченням живої церковної спільноти сьогодні є опіка над старшими та потребуючими, недужими і тими, хто за ними доглядає. Для того щоби допомогти сучасній людині відкритися до Бога у вірі, не можна діяти силою влади, примусу, зухвалої зарозумілості чи пихатості. Людських стосунків годі комусь накинути. Вони є плодом щирої взаємної поваги до гідності кожного. Не можна когось змусити любити чи бути щасливим. Бог не накидає себе людині, а ділиться собою, як діляться хлібом, із кожним, хто відчуває голод. Не можна когось змусити молитися чи виконувати Господні заповіді. Божу любов до людини потрібно засвідчити і подарувати розділеним із нею життям. Тоді на Боже покликання людина відповість взаємністю, до якої вона була сотвореною, відкриється і допустить в особистий світ Того, хто нею поцікавиться у скрутну хвилину. Зробити сучасну людину другом Христовим можна лише «захопивши» її силою власного прикладу та глибиною внутрішнього переконання, свідченням життя, розділеного серед братів і сестер, як євхаристійний хліб – переламаного, роздрібленого і розданого, щоби втамувати голод людського серця. Єдиний ефективний шлях душпастирського служіння в нових обставинах – це у світлі християнської віри усвідомити зміст власного болю та пережитої радості, це здатність силою Святого Духа відкрити перед людиною нові обрії надії та любові в її житті. Важлива частина нашої місії – допомогти сучасній людині бути вповні собою та побачити всю красу її людяності у стосунках з іншою людиною. Відтак одне з основних наших завдань у сучасному людському суспільстві — творити культуру, що виховує повагу до гідності людської особи та вчить відповідальності за спільне благо. Людині ніколи не набридне власна людяність. Але вона [людяність] нині таки потребує захисту, і його вповні можна забезпечити лише в лоні спільноти Церкви Христової. Дорогі браття в Христовому служінні! Із вдячністю і подивом споглядаю сьогодні на вашу пастирську ревність за людські душі в цих обставинах великого вселенського болю і загальної тривоги. Особливо мене вразили слова нашого співбрата з Італії, який сказав: «Не боюся померти від цього вірусу! Боюся лише бути носієм цієї хвороби і наразити на небезпеку життя моїх парафіян!» Така ревність і християнська свідомість, навіть стосовно дотримання вимог карантину, у звершенні священничих обов’язків, є виявом готовності пастиря бути поруч зі своїм народом і «покласти душу свою за своїх овець» (пор. Ів. 10, 15). Дякую тим священникам, які записали відеозвернення до наших вірних під гаслом: «Ми з вами!» Радію з того, що ви тужите за живим спілкуванням зі своїми людьми та шукаєте всіх можливих шляхів, аби бути з ними та дати їм можливість відчути вашу турботу і молитву. З особливою вдячністю згадую сьогодні тих із наших душпастирів, які здійснюють довірене їм служіння на передових позиціях сучасних українських фронтів – медичних і військових капеланів. Я переконаний, що ці нові обставити дозволять нашому народові краще пізнати й полюбити свою Церкву, а через ваше служіння – глибше довіритися Господу Богу. Особливою молитвою огортаю тих наших душпастирів, які захворіли коронавірусною хворобою і зараз перебувають у лікарнях на вимушеній ізоляції. Запевняю вас у молитві й солідарності з вами всієї нашої Церкви як в Україні, так і на поселеннях. Нещодавно, спілкуючись із одним із наших хворих співбратів, я побачив у його обставинах особливу місію: бути обличчям Церкви та дорогою Божої благодаті до хворих і медичних працівників, що перебувають поруч із ними там, по той бік невидимого муру ізоляції. Це пригадує нам подвиг нашого небесного покровителя священномученика Омеляна Ковча, який відчував себе єдиним священником поруч із приреченими на смерть, для того щоби вірно супроводити їх до вічності. У схожий спосіб сьогодні й наші уражені недугою співбрати у священстві відчувають себе покликаними нести Христа тим, хто перебуває в небезпеці для їхнього життя і здоров’я в медичних закладах. Нехай Господь допоможе кожному з нас у всіх життєвих обставинах вірно здійснювати нашу священничу місію смиренною силою і творчим діянням Святого Духа! Вже сьогодні, у тих незвичних обставинах карантину, ми повинні готуватися до його завершення. Ми обов’язково вийдемо із вимушеної самоізоляції і будемо повертатися і повертати інших до звичайного ритму нашого церковного життя і служіння! Саме нам Господь дає нам світло надії, що рани епідемії ми зможемо спільно подолати. Можливо, ми ще не усвідомлюємо вповні всіх труднощів економічного чи суспільно-політичного характеру, які ще на нас усіх очікують. Але радості Воскресіння у нас ніхто не зможе відібрати. Радіймо, як апостоли, які побачивши воскреслого Спасителя, позбулися сумнівів, і їхнє розчарування перетворилося на надію. Нехай ця радість і надія Воскресіння будуть змістом нашої проповіді, як це було в апостольські часи! . Дорогі співбрати! Щиро вітаю вас із цим особливим для нас днем – днем установлення Святого Таїнства Священства. Зичу всім вам, щоби Дух Святий своїм подихом повсякчас обновляв у вашій душі печать священства за чином Мелхіседека та навіть у найважчі хвилини пригадував вам ту радість первісної любові до Христа, яку ми переживали в нашій першій Божественній Літургії – радість бути Його навіки! Від усього серця бажаю вам і всім вашим родинам веселих свят світлого Воскресіння Христового, міцного тілесного і душевного здоров’я, небесного миру та радості. Благословення Господнє на вас! † СВЯТОСЛАВ Дано в Києві,при Патріаршому соборі Воскресіння Христового,у передсвяття Благовіщення Пресвятої Богородиці,6 квітня 2020 року Божого Детальніше...

Послання Блаженнішого Святослава до молоді на Квітну неділю

07 квітня 2020
Дорога в Христі молоде в Україні та на поселеннях! Квітня неділя, день славного Входу Христа в Єрусалим, для мене і для всього проводу нашої Церкви традиційно є нагодою звернутися до вас з окремим посланням. Щоразу тішуся і дорожу цією можливістю, бо відчуваю особливий привілей разом міркувати і разом шукати відповіді на запити й потреби, до яких прислухаюся під час різноманітних зустрічей і розмов з вами протягом року. Цього року, попри незвичні життєві обставини, ви, молоді люди, навіть не йдучи до храму через введені обмеження, можете почути чи прочитати це наше звернення. Церква приходить до вас, хоч би де ви  були: сподіваємося, що її голос, який звучить з екранів різної величини та модифікації, відгукнеться у ваших серцях, підтримає та надихне кожного і кожну з вас.    Бути молодим завжди дуже гарно, а водночас непросто. Бо молодість — це відкрите гаряче серце, гнучкий допитливий розум та бунтівливий характер, що гостро реагує на будь-яку несправедливість, на кожне викривлення, на всяку кривду, які дорослі навчилися ігнорувати або ж використовувати. Для сучасної молодої людини виклик посилюється швидкістю та віртуальністю глобалізованого світу, економічною кризою та пандемією. Для молодих українців додається фактор несправедливої загарбницької війни на сході країни, в якій уже сьомий рік гинуть сини та доньки нашої Батьківщини, обороняючи її спокій і майбутнє. Світ огорнули непевність і страх. Мотиваційні промовці, мабуть, зароблять мільйони з виступами на тему «Як жити в час невизначеності». Випускники шкіл хвилюються, як проводитимуться ЗНО і вступна кампанія, а випускники вишів — чи знайдеться їм робота у світі, що швидко котиться в чергову економічну кризу. Власники маленьких кав’ярень стурбовані, чи вдасться їм відкритися після карантину, а програмісти — чи не скоротять замовлень великі закордонні компанії, на яких тримається фінансова стабільність їхніх фірм.  Створюється враження, що немає сьогодні молодої людини, яка б не трепетала перед невизначеністю, що нависає над нами. Папа Франциск у своєму зверненні «Urbi et Orbi» («Місту і світу»), яке прозвучало нещодавно з нагоди молитви за відвернення пандемії коронавірусу, порівнює сучасну ситуацію з бурею на морі. Увесь світ — наляканий, дезорієнтований і розгублений, неначе сидить в одному човні, який кидають хвилі. У цій бурі ми відчуваємо свою крихкість, свою смертність, часом свою недосвідченість і зарозумілість. Проте ми, християни, знаємо, що в цьому човні на хвилях бурхливого моря з нами є сам Бог. З любові до нас Він став Людиною і помер на хресті, щоб ми «мали життя і мали його вповні» (Ів. 10, 10). Пам’ять про Воскресіння допомагає нам не поринати у відчай, а вчитися продовжувати веслувати і з довірою до Господа опановувати хвилі. Шлях до Воскресіння починається із тріумфального Входу в Єрусалим. Вхід до Єрусалиму — це початок нової епохи. У своїх стражданнях, смерті на хресті та Воскресінні Господь уклав Новий Завіт із усім людством. Ця нова угода вже не стосується одного народу, не обмежується однією країною чи культурою, а обіймає всіх — кожного і кожну з вас. На Тайній вечері, яку ми молитовно згадуватимемо цього тижня, Христос передав своїм учням Таїнство Євхаристії – Таїнство своїх Тіла і Крові, у яких цей Завіт усталений і запечатаний, — та виразно сказав, що Кров Нового Завіту проливається «за вас і за багатьох» (див. Мт. 26, 28; Мр. 14, 24; Лк. 22, 20). Це наша гарантія певності в непевні часи — Він нас викупив, зробив своїм народом, пролив і проливає за нас свою Кров. Вітаючи Спасителя, що входив в Єрусалим, молодими пагонами дерев, нові пагони людства – ізраїльські діти – стали носіями і благовісниками нового часу, нової епохи, суспільної парадигми, що змінила світ. Історія людства, зокрема історія Європи другого тисячоліття, показує, що після темних часів, трагедій чуми або холери людська спільнота трансформується і починаються нові епохи розвитку цивілізації. Багатьом стає зрозумілим, що саме це відбувається на наших очах і ми будемо свідками таких «тектонічних рухів», що змінять основи сучасних держав, економічних систем і способів організації світового співтовариства. Подальша доля держав, систем і всього світового співтовариства залежатиме передовсім від того, чи цей сучасний «глобальний Єрусалим» відкриє свої брами для Бога, що в Христі-Спасителі приносить мир, мудрість і надію. Не менш важливо також, щоб у цей оновлений Богом «глобальний Єрусалим» молодь ввійшла не з порожніми руками, як лише пасивний спостерігач чи просто «людський ресурс». Молоді люди повинні, подібно як під час входу Христа до Єрусалиму, проявити себе, взяти за основу справжні цінності, що роблять людину людиною, і цим, наче зеленими галузками, привітати Спасителя-Месію. Лише тоді, коли сучасна молодь заспіває Йому «Осанна», цей новий світ стане світом людини і для людини, в якому будуватиметься культура життя, а не смерті, – світом, в якому людське життя, що його цінність ми вкотре для себе відкрили під час епідемії, буде наріжним каменем демократії, міжнародного права та нових глобальних економічних стосунків. Якщо цього не станеться і цих молодих «пальмових галузок» ніхто сьогодні в руки не візьме, то прихід нових смертоносних вірусів буде лише питанням часу.  Проте, замість тремтіти перед невидимим ворогом, усім нам, а насамперед вам — молодим, треба об’єднатися у вірі та солідарній дії. Пам’ятаймо слова Папи Франциска: «Молитва й тихе служіння — це наша переможна зброя». Отже, перед нами чергова зміна епохи. Ми ще не знаємо, якою буде нова доба, проте чітко розуміємо, що саме ви є її людьми. Будьте благовісниками нової соціальної справедливості, нової парадигми милосердя, нових стосунків відкритості і служіння. Цьогорічні Великодні свята відзначаємо в один із найважчих періодів людства нової ери глобалізації. Протягом років ми втішалися мережевістю та взаємопов’язаністю, а тепер переживаємо глобальний карантин. Цей новий виклик вимагає від нас уважної творчості та розвинутої системи служіння. І в цьому ми потребуємо допомоги та підтримки креативної та винахідливої молоді. Ви ж справжні експерти! Не один внук чи внучка вмикали бабусі трансляцію Літургії, вчили дідуся користуватися Інтернетом, даруючи свій старий комп’ютер, показували, як оплачувати комунальні послуги онлайн і наказували не виходити з дому, а самі купували для них найнеобхідніше. Скільки благодійних громадських ініціатив з’явилося в різноманітних куточках України, що допомагають тим, хто виявився найуразливішим!  Від імені старших людей Церква сьогодні каже вам: «Щире спасибі!» Продовжуйте і розвивайте своє служіння, дбаючи при цьому про особисту безпеку, скеровуйте свою енергію на тих, хто її потребує. Багато з вас давно не перебували так довго вдома — це шанс почути всі родинні історії! Спілкуйтеся, займайтеся спільними справами з найріднішими, з якими живете під одним дахом і проводите цей вимушений карантин. Це ще одна можливість відкрити дар особи, що є поруч! Не сумніваємося, що вам це вдасться. Епідемія, яку переживає наше покоління, — це наче прочуханка для зарозумілого людства, щоб відсіяти зерно від полови і ще раз усвідомити, що є найважливіше. Ми усвідомлюємо, що економічна криза, яка починається, болісно вдарить по найуразливіших – наших родинах, особах старшого віку і молодих людях. Її негативні наслідки відчують усі. Водночас, ми в цьому теж глибоко переконані, ця криза — це тест на милосердя,  нагода для доброти та служіння. Хочемо, щоб зокрема ви, молоді люди, знали, що ваша Церква-мати проходитиме спільно з вами ці випробування, оточуючи та супроводжуючи вас і ваших рідних своєю неустанною молитвою. Ми стоїмо на порозі нового світу. Яким він буде – залежить від усіх нас. Сьогодні, як ніколи, час для найсміливіших ваших мрій: підкорити космос, винайти ліки від раку, подолати епідемії, збудувати справедливу економічну систему, захистити хворих і немічних, шукати альтернативні джерела енергії, сконструювати нешкідливі для планети засоби пересування тощо. Дерзайте! Мрійте про велике! Великого бажайте! Запросіть Христа до своїх мрій! Будьте певні, Він допоможе. Ісус Христос уже переміг найбільший наш страх і дав нам самого себе як невичерпне джерело надії і життя. У цей день Входу Господнього в Єрусалим відкрийте Йому всю ширину свого серця. Приймаючи нашого Спасителя в особисте життя, дозвольте Йому повести вас за Собою в те невідоме «завтра», яке саме Він зробить для нас світлим і радісним днем Його Воскресіння! Благословення Господнє на вас! † СВЯТОСЛАВ Дано в Києві,при Патріаршому соборі Воскресіння Христового,у день Святого преподобного ісповідника Якова, єпископа Катанського,3 квітня 2020 року Божого Отцям-душпастирям доручаємо зачитати вірним це Послання після кожної  Божественної Літургії у Квітну неділю, 12 квітня цього року. Детальніше...

Різдвяне послання Блаженнішого Святослава (2020)

29 грудня 2019
Високопреосвященним і преосвященним архиєпископам і митрополитам, боголюбивим єпископам, всечесному духовенству, преподобному монашеству, возлюбленим братам і сестрам, в Україні та на поселеннях у світі сущим Не бійтеся! Оце сповіщаю вам велику радість! Лк. 2, 10 Христос народився! Славімо Його! Дорогі в Христі! Сьогодні ангели на небі співають і торжествують, усе творіння наповнене радістю, бо Спаситель і Господь днесь нам народився у Вифлеємі юдейському. Ця радість, яку особливо відчуваємо з нинішнім світлим святом, у віруючого християнина є частиною його буття, видимим знаком і плодом безнастанної Божої присутності. Радість із приходом Спасителя на землю розвіює всі страхи і непевності людського життя, бо «з нами Бог», раз і назавжди! В євангельській розповіді світло Божої присутності спочатку викликає страх, тому що людина, природно, боїться невідомого, неочікуваного чи непевного: «Були ж у тій стороні пастухи, що перебували в чистім полі та вночі стояли на сторожі коло своїх отар. Аж ось ангел Господній їм з'явився і слава Господня їх осіяла й великий страх огорнув їх» (Лк. 2, 8-9). Але слово від ангела «не бійтеся» і благовість про радісне народження Спасителя усуває цей страх: «І ось вам знак: Ви знайдете дитя сповите, що лежатиме в яслах» (2, 12). Пастухи охоче йдуть на місце, куди вказав їм ангел, там поклоняються новонародженому Спасителеві і відтак самі стають благовісниками радості. Новонароджений Спас – воплочена Божа любов, що, як єдине і вічне джерело радості, усуває страх. Справжня любов –це не тимчасове і швидкоплинне людське почуття, а животворна сила, обшир життя, дарований і забезпечений самим Богом. Лише в просторі Божої любові й радості людина може жити вповні, розвиватися і бути собою. Бог не хоче, щоб Його творіння боялося, і тому в Різдві приходить до нас як беззахисна дитина. Син Божий дає себе покласти в ясла на сіні, дає себе обійняти людськими руками, годувати людськими грудьми Богоматері. Всемогутній Бог, який нічого не потребує, робить себе потребуючим, немічним і залежним від тепла й ніжності людської любові! Він робить нас сьогодні здатними без страху відкрити наші обійми Богові та ближньому. Тож звідки береться цей страх? Людина боїться передусім тому, що вона, будучи відокремленою від Бога через гріх, почувається покинутою і самотньою: сам-на-сам зі світом, якого не знає, і беззахисною перед його ворожістю. Коли людина закрита до любові свого Творця, вона навіть Його боїться, хибно сприймаючи Бога як ворожу і чужу силу, що начебто може їй загрожувати, а тому намагається будувати свій світ без Нього. Вона ховається від Господа Бога свого, як це колись робив у раю після гріхопадіння Адам. Читаємо у книзі Буття: «Бог покликав чоловіка і спитав його: "Де ти?". Той відповів: "Я чув твою луну у саді й злякався…"» (3, 9-10). Життя людини без Божої любові перетворюється на «простір тривоги і неспокою». Людина, віддалившись від обличчя Бога, потрапляє на терени постійного страху за своє життя перед обличчям смерті. Саме цей страх і є інструментом зла, яке неминуче проймає і паралізує людину, відбирає в неї свободу, позбавляє її радості й надії. Людина поза Богом боїться також свого ближнього, чужинця, емігранта, бо підсвідомо вважає його конкурентом за її ілюзорний простір безпеки і достатку. Врешті, вона боїться самої себе: своєї слабкості та обмеженості. Вона боїться не виправдати очікувань інших, боїться бути невдахою в навчанні та на роботі в контексті дедалі агресивнішої конкуренції у світі. І ось сьогодні серед нашої сучасної ночі боязні і непевності лунає голос ангела з небес: «Не бійтеся! Оце сповіщаю вам велику радість!» Лк. 2, 10 Син Божий народився в людському тілі, щоб подолати саму причину тривоги, страху і загублення людини. Він і сьогодні, у своєму Різдві, входить зі своєю визвольною божественною любов’ю у холодні й темні печери сучасної людини, у наш світ, сповнений щоразу більшою тривогою, у наш особистий простір життя. Народжується між нами, щоб усунути паралітичну силу наших теперішніх страхів і тривог і щоб сказати людині ХХІ століття, сказати кожному з нас: «Не бійся!» Про це читаємо у Посланні до євреїв:  «А що діти були учасниками тіла і крови, то й він подібно участь у тому брав, щоб смертю знищити того, хто мав владу смерти, тобто диявола, і визволити тих, що їх страх смерти все життя тримав у рабстві» (2, 14-15). Різдво – джерело перемоги над страхами сучасної людини: страхом перед майбутнім і невідомим, страхом перед іншими, страхом перед смертю. Святкуючи народження нашого Спасителя, Його радісне різдвяне входження в горизонти нинішнього людства, не даймо нікому себе залякати! Сказане сьогодні слово ангелів «не бійтеся» також звернене до українського народу перед лицем викликів сучасної історичної хвилі нашого національного буття. Якщо «з нами Бог», то хто зможе нас залякати, забрати чи поневолити нашу волю до захисту нашої держави і народу, до істинної справедливості, гідності та свободи? Пише св. Іван: «Страху нема в любові, а, навпаки, досконала любов проганяє геть страх, бо страх має в собі кару, а хто боїться, той недосконалий у любові. Ми любимо, бо він перший полюбив нас» (1 Ів. 4, 18-19). Різдво – це єднання Бога з людиною: Бог сам входить у життєвий простір людини і починає жити як людина, приймаючи всі невигоди, виклики й загрози. Радіймо, отже, бо ми ті, кого Христос у своєму народженні визволив від страху, даруючи нам радість у любові. Він також відновить нашу здатність до любові Бога і ближнього. У Ньому – основи нашого народного, державного і церковного буття. Дорогі брати і сестри! З Різдвом Христовим щиро вітаю всіх вас: тих, хто в Україні і на поселеннях, хто сьогодні святкує разом з рідними і хто далеко від рідних, молодих і старших, дітей і батьків, здорових і немічних, заможних і бідних. Сьогодні всі ми багаті в радості та любові новонародженого Спаса. Думкою і серцем я з тими, хто страждає від тілесних і душевних ран. Усі, хто з вас перебуває у сумнівах і пошуках серед небезпек і тривог сучасного світу, хто спраглий справжнього миру й радості – прийміть оце моє різдвяне вітання і мої обійми в любові. Особливо сьогодні я єднаюся в молитві з тими, хто безстрашно стоїть на фронті та захищає нашу державу. З цієї святкової нагоди висловлюю вдячність і передаю благословення також нашим ветеранам бойових дій. Хай слова нашої колядки промовляють до серця кожного: Пастирям уподобімся, Рожденному поклонімся, Щоб ізволив мир нам дати, Скорби в радость преміняти, Віруючим, віруючим у Нього (Вселенная, веселися). Зі щирого серця бажаю всім вам справжньої радості дітей Божих, смачної куті, веселих свят Різдва Христового та щасливого, мирного і благословенного нового року! Христос народився! Славімо Його! † СВЯТОСЛАВ Дано в Києві, при Патріаршому соборі Воскресіння Христового, у день Святого всехвального апостола Андрія Первозваного, 13 грудня 2019 року Божого Детальніше...

Звернення Синоду Єпископів Києво-Галицького Верховного Архиєпископства УГКЦ щодо аграрної реформи в Україні

04 грудня 2019
Господня є земля, її повнота, вселенна та її мешканці.  Псалом 24, 1 Дорогі в Христі! Живемо в час, який попри воєнне лихоліття, спричинене зовнішньою агресією,  позначений  викликами внутрішнього суспільного буття. Відповіддю на ці виклики може бути тільки позитивна трансформація всього суспільно-державного організму шляхом виважених реформ. Ми, єпископат Української Греко-Католицької Церкви в Україні, відчуваємо свій християнський і громадянський обов’язок дбати про спільне благо нашого народу і не відсторонюватися від його проблем. Злободенною темою в нашій країні є аграрна реформа, особливо її частина, що стосується ринку земель сільськогосподарського призначення. У цьому зверненні - не втручаючись у політичний процес і міжпартійні суперечки та протистояння - прагнемо представити тим, хто здійснює важливі реформи для добра нашого народу, суспільне вчення Церкви щодо земельної реформи та проголосити ті моральні засади, якими потрібно керуватися в цій царині. Так ми чинили щодо освітньої, медичної, судової, адміністративної, пенсійної реформ та інших перетворень і плануємо робити це надалі. Ще від середини 1990-х років наполегливо доносили до органів державної влади консолідований досвід Католицької Церкви стосовно подібних реформ у багатьох країнах світу, який свідчить про конечну потребу дотримання фундаментальних принципів задля успішного управління. Моральними нормами для проведення аграрної реформи є такі принципи: $11.    Згідно з Божественним Одкровенням земля є даром Божим для людства в цілості. Вона має універсальне призначення  і дарована Всевишнім для спільного блага всіх людей. Всяке володіння людиною землею є відносним і підпорядковане цій первинній волі Бога Творця. Тож людина є лише управителем Божих дарів і не може їх ексклюзивно привласнити. У притчі про робітників у винограднику (пор. Євангеліє від Матея, 21, 33-46) читаємо про сумну долю тих, хто захотів вповні привласнити її, тому псалмоспівець каже, що земля і вся її повнота є Господньою (пор. Пс. 24, 1). $12.    У правовому суспільстві має бути справедливий розподіл землі між людьми, які всі є рівними за гідністю перед Богом і рівноправними у своїй країні. $13.    З огляду на своє універсальне призначення земля не може вважатися товаром нарівні з іншими продуктами праці й діяльності людини. Земля не є цільовим об'єктом ринку. Це не просто товар, який призначений для продажу чи накопичення. $14.    Цінність землі не може бути визначена її комерційною відносною вартістю. З цього випливає традиційне для українців почуття відповідальності господаря за ту землю, на якій він працює. Жахіття Голодомору показали, що український селянин дуже міцно пов'язаний зі своєю землею, бо захищав своє право на неї навіть ціною власного життя. Лихо комуністичної колективізації глибоко зранило українську культуру господарювання на рідній землі. Тож наше спільне завдання - відновити цю культуру. Селянин має відчути себе повноправним господарем на своїй землі. Він повинен мати право і обов’язок нею управляти, і ніхто не може його цього позбавити: ані новітні економічні обставини, ані політична доцільність. Це відповідальне господарювання на своїй землі є необхідне для забезпечення спільного блага українського народу: його державності та добробуту. Така культура праці на землі може убезпечити її від хижацької, нищівної експлуатації, яка створює небезпеку перетворити наші унікальні родючі чорноземи на пустелю. Відповідно до цих засад, аграрна реформа, метою якої має бути формування високої культури та етики господаря, становлення та розвиток сільських територій і громад, повинна базуватися на верховенстві права та принципах сталості, прозорості, справедливості та всеосяжності. Не можна сегментарно запроваджувати ринок земельних угідь, не здійснивши цілісного та системного реформування всього аграрного комплексу, відповідних підготувань і змін у пов’язаних із ним супутніх сферах народного господарства: правосудді, фінансово-економічній системі, екології, державній безпеці та ін. Ми всі розуміємо, що аграрна реформа є потрібною. Проте слід пам’ятати, що вона має слугувати справедливому розподілу землі та всебічному розвитку українського села.  «Справедливий розподіл землі є основним питанням, зокрема в країнах, що розвиваються, і в країнах, які нещодавно вийшли з колективістських чи колоніальних систем. У сільській місцевості можливість стати власником землі через механізми ринку праці й кредитного ринку – необхідна умова доступу до інших благ і послуг. Ця можливість становить не тільки ефективний засіб охорони навколишнього середовища, а й створює систему соціальної безпеки, яку можна реалізувати й у країнах зі слабкою адміністративною структурою», - читаємо в п. 180 Компендіуму соціальної доктрини Католицької Церкви. Тому не можна дозволяти створювати надмірні земельні володіння – латифундії які, за вченням Церкви, є нелегітимними самі в собі, бо дозволяють окремим особам концентрувати у своїх руках великі масиви землі. Сучасні латифундисти намагатимуться скористатися убогістю селян, пропонуючи їм «швидкі гроші» за їхню землю, позбавивши їх доступу до цієї землі, тобто реальної власності на неї. Такий оманливий порятунок селян від знедолення прирікає їх на тривалу недолю. Земля була і є основою та джерелом утримання селянської родини. Стан нашого суспільства прямо залежить від стану української сім'ї як його основної клітини. Заробітчанство насильно відірвало українців від землі і створило оманливе враження, що можна обійтися без її плекання і відповідального використання для блага власної сім'ї та всього суспільства. Боляче дивитися на запустілі, некультивовані поля навколо сіл і містечок, значна частина населення яких покинула родину в пошуках засобів для виживання на чужині. Безумовно, не можна безкінечно продовжувати мораторію на впровадження цивілізованого ринку землі. Останній є необхідним для розвитку малого та середнього аграрного бізнесу, головно приватних фермерських господарств. Але й не можна його запроваджувати поспіхом, без належного підготування і без використання перевіреного світовою практикою арсеналу механізмів та інструментів, спрямованих на недопущення загроз, які б стали фатальними для України як держави. Навіть у нашій ситуації, коли т.зв. чорний ринок сільськогосподарських земель, за свідченням фахівців, процвітає, – квапитися треба без поспіху, а злочинні схеми ліквідовувати правовими засобами. Ринок земельних угідь сільськогосподарського призначення, який має розкрити великий потенціал для економіки України, запроваджувати потрібно, але після ретельної підготовки процедури його запуску. Крім необхідних законів, слід подбати про: побудову справедливої судової та правоохоронної систем, організацію дешевого кредитування фермерів і дотації фермерів на зразок країн Євросоюзу, вдосконалення екологічних норм щодо збереження ґрунтів, реформування Державного геокадастру - та добре проаналізувати й усунути всі можливі корупційні ризики. Перелічені заходи мають супроводжуватися широкою просвітницькою роботою громадян нашої держави щодо цієї проблематики. Усе це  потрібно зробити, щоб уникнути негативних наслідків, подібних до тих, які спричинила в Україні неналежнопідготована т.зв. широка приватизація в середині 90-х років минулого століття. Без здійснення цього арсеналу заходів і, особливо, без широкої просвітницької роботи задля піднесення рівня правової, екологічної, фінансової та суспільно-політичної грамотності населення -  безвідповідальним і згубним є говорити про проведення народного референдуму щодо ринку землі. Вирішення цього комплексу питань, як свідчить новітня українська історія, потребує доволі тривалого часу, значно більше ніж один рік, як це заплановано в прийнятому в першому читанні профільному законопроєкті. Кажучи про час, мусимо ще раз нагадати, що в Україні триває гібридна війна. У час, коли українці ціною власного життя захищають свою землю, наш політикум дискутує щодо питання її продажу. Тут доречно сказати, що війна, яка виснажує наші життєві сили, має два найбільш дієві невійськові механізми - захоплення умів і захоплення земель. Чи можливо встановити всі необхідні запобіжники задля унеможливлення такого фатального розвитку подій – питання риторичне.  Тож чи варто ризикувати, якщо йдеться про майже дві третини території нашої Вітчизни? Загроза втрати території йде не тільки від зовнішнього недруга. У Компендіумі соціальної доктрини Католицької Церкви читаємо: «Зв’язок корінних народів з власною землею і її ресурсами заслуговує особливої уваги, оскільки він – основний вияв їхньої ідентичності. Внаслідок потужних агропромислових інтересів чи процесів асиміляції й урбанізації багато народів уже втратили чи ризикують втратити землі, на яких вони живуть і з якими пов’язаний сенс їхнього існування» (п. 471). Тому звертаємося до людей, які є власниками чи користувачами земельних ділянок, із закликом відповідально ставитися до землі і до свого права розпоряджатися нею як даром Божим та приймати рішення щодо неї дуже виважено, не спокушаючись примарними надіями швидкого зиску, але думаючи мудро і далекоглядно про її збереження та розвиток. Якщо ми легковажно і поквапливо відчужимо свою землю, вона відчужиться від нас і вже не працюватиме на благо – наше, наших родин та всього суспільства, і ця втрата може стати непоправною. Звертаємося до державної влади України з проханням не пришвидшувати штучно земельну реформу, а підійти ґрунтовно до цього надзвичайно важливого питання і вирішувати його комплексно задля ефективного використання земельних ресурсів нашої країни та формування високої культури й етики господаря. Адже, як було сказано вище, поспіх і неналежна підготовка до здійснення аграрної реформи несе в собі небезпеку державності України і може призвести до катастрофічної втрати землі, яку український народ відчуватиме на собі впродовж століть. Звертаємося ще до лідерів політичних партій і громадських активістів. Не політизуйте питання аграрної реформи та не використовуйте тему землі як інструмент політичної боротьби! Святість української землі, годувальниці нашого народу, повинна всіх нас об’єднати у відповідальності за її захист, справедливий розподіл і плідний розвиток. Це потрібно для того, щоб тепер сущі і ще не народжені українці почувалися захищеними, повноправними і ефективними господарями на своїй рідній землі – справжніми добрими управителями Божих дарів. «Мир братам і любов з вірою від Бога Отця і Господа Ісуса Христа. Благодать з усіма, що люблять Господа нашого Ісуса Христа в нетлінності! Амінь» (Еф. 6, 23-24). Благословення Господнє на вас! Від імені Синоду Єпископів Києво-Галицького Верховного Архиєпископства УГКЦ † СВЯТОСЛАВ Від імені Мукачівської Греко-Католицької єпархії † Мілан Шашік Дано в Києві, при Патріаршому соборі Воскресіння Христового, у день Святого пророка Авдія та святого мученика Варлаама, 2 грудня 2019 року Божого Отцям-душпастирям доручаємо зачитати вірним це Звернення після кожної  Божественної Літургії у неділю, 8 грудня цього року. Детальніше...

Послання Синоду Єпископів УГКЦ до духовенства, монашества і мирян щодо захисту від різних видів насильства дітей, неповнолітніх і вразливих осіб

22 жовтня 2019
І спізнаєте правду, і правда визволитьвас (Ів. 8, 32). Всесвітліші та всечесніші отці! Преподобні брати і сестри в монашестві! Дорогі браття і сестри в Христі! Наш світ, створений Богом, є прекрасний — але одночасно він видимо вражений гріхом. Святий Павло каже: «Всі бо згрішили й позбавлені слави Божої» (Рим. 3, 23). За гріхопадінням Адама і Єви відразу прийшло вбивство: від руки Каїна загинув Авель (пор. Бут. 4, 8). Брутальні прояви сили часто є знаками страху. Силою ми захищаємоcя від свого страху, власну неміч надолужуємо домінуванням над іншими, пережиті травми компенсуємо своєю владністю — не важливо, велике поле панування чи мале. Важливо, щоб я був «князьком», «паном» над чимось або над кимось. Цим, на жаль, позначене життя у світі. І це в той час, коли ми покликані – зокрема в Церкві – визнавати одного Господа-Вседержителя (пор. Еф. 4, 5-6). Щоб бути справжніми учнями Ісуса – маємо не просто не чинити насильства, а й носити тягарі одне одного, виконуючи закон Христа (пор. Гал. 6, 2). Синод Єпископів Української Греко-Католицької Церкви, виявляючи чутливість до болісної теми насилля, бажає сприяти її усвідомленню та осмисленню — богословському, психологічному, соціологічному та історичному; спільно з усіма людьми доброї волі шукає способів справедливого трактування явища насильства — з душпастирського, морального, психологічного та юридичного поглядів. Ми прагнемо сказати рішуче «ні» насильству в усіх його проявах. Тільки так ми зможемо справді будувати Христове Тіло й прямувати до святості  та «міри повного зросту повноти Христа» (пор. Еф. 4, 12-13). Святіший Отець Франциск закликає усвідомити цю реальність. Він постійно заохочує нас до настійної молитви, глибокої солідарності з жертвами, ґрунтовного осмислення проблеми насильства, душпастирського навернення, конкретних кроків до зцілення та очищення церковної спільноти –  аби «жити по правді та в любові, в усьому зростаючи в того, хто є головою – у Христа» (пор. Еф. 4, 15). У суспільстві трапляються випадки психологічно-емоційного знущання над особою, фізичного насилля, маніпуляцій тощо. Серед середовищ насильства - родина, виховні та навчальні інституції, заклади охорони здоров’я і навіть церковні спільноти. Жертвами цих актів можуть стати діти, молодь, літні люди, особи з недугами чи обмеженими можливостями, а також інші, які з певних причин є вразливими або залежними; миряни, богопосвячені особи та священнослужителі; жінки й чоловіки. У постгеноцидному суспільстві, зраненому систематичним насиллям з боку тоталітарних режимів, зраненому війною чи культом «насолоди за всяку ціну з найменшою відповідальністю», людина — носій історичної та ще свіжої травми — особливо вразлива та беззахисна перед зловживаннями. Оцим синодальним посланням засвідчуємо прагнення Української Греко-Католицької Церкві в усьому світі рухатися до наступного етапу осмислення, зцілення та попередження всіх видів насильства проти людської гідності в церковному середовищі та загалом у суспільстві, «працюючи не задля ока, щоб подобатися людям, а як Христові слуги, що з душі чинять волю Божу» (Еф. 6, 6). Як було зазначено, ми усвідомлюємо, що спектр насильства не обмежується сексуальними злочинами проти неповнолітніх. Проте змушені передусім говорити про ці злодіяння у зв’язку з кризою, яка пов’язана з викриттям випадків статевого насилля з боку духовенства та богопосвячених осіб і яка завдала величезного потрясіння Вселенській Церкві. У різних країнах світу випливають на поверхню факти жахливих гріхів, які подекуди коїлися десятиліттями — і десятиліттями замовчувалися. Стає відомо про невимовний біль, страх і сором жертв; багато членів Церкви та людей доброї волі, що не належать до Церкви, переживають розчарування і шок. Наші старання скеровані на забезпечення захисту дітей, неповнолітніх і вразливих осіб від сексуальних зловживань у різних середовищах, зокрема в церковному. На початку 2019 року Синод Єпископів Києво-Галицького Верховного Архиєпископства УГКЦ спільно з Єпископською Конференцією Римо-Католицької Церкви в Україні оприлюднив «Основні положення щодо трактування випадків статевого зловживання стосовно неповнолітніх з боку духовенства». Значним кроком для Вселенської Церкви стала публікація 7 травня 2019 року motu proprio Римського Архиєрея Франциска «Vos estis lux mundi» («Ви світло для світу»). Згідно з цим документом, усі єпархії та дієцезії Католицької Церкви до травня 2020 року мають запровадити внутрішню систему щодо прийняття повідомлень про статеві зловживання, а єпископи зобов’язані здійснювати розслідування щодо кожного сигналу. Крім того, згідно з рішенням Синоду Єпископів Києво-Галицького Верховного Архиєпископства УГКЦ (13-14 лютого 2018 року), вірні нашої Церкви зобов’язані дотримуватися вказівок документа «Норми та принципи захисту дітей та молоді при здійсненні душпастирської діяльності за участю семінаристів, монашества та духовенства УГКЦ в Україні». Він містить чіткі принципи організації душпастирської праці з неповнолітніми. У різних країнах єпархії та екзархати нашої Церкви у співпраці з місцевими єпископськими конференціями створили чи розробляють аналогічні положення. Вважаємо ці документи як потрібні та важливі заходи щодо захисту дітей і молоді в церковному середовищі та зобов’язуємося боротися з будь-якими проявами насилля в наших церковних структурах. Члени Синоду Єпископів засвідчують щиру солідарність із тими, хто став жертвою насильства, моляться за них і прагнуть їх вислухати. Христос і Його учні — завжди на боці жертви. Ми готові вислухати кожного, а насамперед тих, чий біль залишається невисловленим і затаєні рани ятряться роками або й десятиліттями, спричинюючи транспоколінні травми. Хочемо голосно і чітко заявити: ніхто не має права замовчувати чи виправдовувати кривду, біль, гріх і злочин. Жертви мають бути почутими, передовсім Церквою. Усвідомлюючи, що зловживання можуть відбуватися в усіх середовищах людського суспільства, у цьому посланні просимо прощення від імені нашої Церкви. Якщо хтось зазнав статевих, фізичних, психологічно-емоційних, фінансових чи інших видів насильства або зловживань у наших парафіях, єпархіях, монастирях, школах, семінаріях чи інших церковних структурах; якщо хтось зіштовхнувся з байдужістю й нечутливістю щодо цих лихих учинків, замовчуванням чи їх покриванням; якщо когось вразила й розчарувала негідна поведінка представників Церкви; якщо чиєсь добре ім’я заплямували чужі зловживання — в усіх прохаємо вибачення. Якщо ми — єпископи, священники, настоятелі, настоятельки, інші служителі Церкви та мирянські лідери — не виконали належним чином своїх пастирських обов’язків і зранили або дозволили зранити когось із наших сестер чи братів — просимо за це пробачення. Ще раз стверджуємо, що вислухаємо всіх, хто міг стати жертвою чи свідком насильства в будь-якому середовищі, зокрема церковному. Одночасно закликаємо: не мовчіть!  Бо «хто звістує правду – чинить справедливість» (Прип. 12, 17).  Кожна особа має право на слово, на увагу, на те, щоб бути вислуханою та на ретельне розслідування заявлених злочинів. Уважність, тактовність, конфіденційність, щире співчуття в цьому процесі слухання необхідні, щоб почати зцілення заподіяних ран. Розуміємо, що не кожна жертва насильства готова чи спроможна простити кривдників. Тому хочемо створити умови для примирення через духовно-пасторальну та психологічну опіку. Нехай покаяння – основа християнського духовного життя – стає початком виправлення заподіяної шкоди. Докладімо якнайбільше зусиль, щоб наслідувати милосердного самарянина (пор. Лк. 10, 25–37). Одначе жертви насилля потребують не лише розради, а й встановлення справедливості. Подолання цієї проблеми має як душпастирський, так і правовий вимір. Духовенство та інші члени Церкви не виведені з-під дії верховенства права, а злочин залишається злочином незалежно від того, хто його скоїв. Наша Церква виступає за дотримання принципів справедливості й правди. У кожній країні нашої присутності зобов’язуємося розвивати програми захисту вразливих осіб у співпраці з відповідними органами влади й організаціями. Турбуючись про зцілення завданих травм, члени Церкви покликані дбати про запобігання й недопущення майбутніх зловживань; глибше осмислювати корені цієї проблеми – як із морально-психологічного чи юридичного погляду, так і з духовно-богословського. Аналізуючи прикрий чи навіть ганебний досвід зловживань духовним авторитетом у середовищі Католицької Церкви, водночас закликаємо всі державні інституції, структури громадянського суспільства та бізнесу до повного усвідомлення масштабів поширення в сучасному світі насилля, маніпуляцій і безчинств супроти неповнолітніх і немічних цього світу. Ці проблеми були і є серед нас. Вони присутні всюди, де є люди: у родинах, у школах, на підприємствах та в офісах, у лікарнях, спортивному та культурному середовищах, церквах і монастирях, часом у вельми престижних та успішних, на перший погляд, колах. Запобігання насильству буде ефективним лише тоді, коли ми зрозуміємо причини цього злодіяння та впишемо його в ширший контекст людської духовності, психології та соціології. Віримо, що східнохристиянська антропологія, яка випливає зі Святого Письма та побудована на спадщині Отців Церкви, містить ключі до цілісного розуміння проблеми насилля. Ця проблема ще потребує детальнішого аналізу в богословській площині. Заохочуємо богословські інституції до систематичної праці в царині богослов’я тіла та статевості, а також богослов’я влади, послуху та управління в Церкві й суспільстві. Питання насильства і боротьби з ним нерозривно пов’язане з питанням загальної корпоративної культури. Зокрема, стрижневе значення має спосіб реалізації влади всередині будь-якої інституції, зокрема церковної. Чи ця влада є служінням, чи пануванням над іншими? Чи вона слухає і поважає людей, доручених її проводові? Чи, бува, не спотворена авторитаризмом, елітаризмом і переконанням, що ті, хто при владі, нікому не мають бути підзвітні? Культура привілейованості, винятковості, суворої «вертикальності», одноосібних рішень і секретності творить сприятливе середовище для насильства і потребує уваги та відповідальності. Натомість культура взаємного слухання і служіння, колегіальності, мережевості, синодальності та прозорості є безпечною, не загрозливою, а тому життєдайною для стосунків між людьми. «Як хтось хотів би у вас бути великий, нехай буде вам слуга. І хто б хотів у вас бути перший, нехай стане вам за раба» (Мт. 20, 25–28). Особливо застерігаємо від спокуси клерикалізму – використання Церкви та її духовного авторитету з боку кліру в особистих цілях, замість служіння Богові та Його людові. Клерикалізм породжує штучний поділ між членами Церкви, недооцінює роль мирян, викривлює поняття послуху та покори в монашестві та священстві, представляє Церкву як інституцію винятково ієрархії та духовенства. Явище клерикалізму є руйнівним для Церкви, бо спотворює її образ. Воно не те що далеке від прикладу Сина Божого, а протилежне йому, адже Христос применшувався, ішов униз, ставав поруч із маргіналізованими. Саме це має на увазі святий апостол Павло, коли каже: «Плекайте ті самі думки в собі, які були й у Христі Ісусі. Він, існуючи в Божій природі, не вважав за здобич свою рівність із Богом, а применшив себе самого, прийнявши вигляд слуги, ставши подібним до людини. Подобою явившися як людина, він понизив себе, ставши слухняним аж до смерти, смерти ж – хресної» (Флп. 2, 5-7). Зробімо наші парафії, монастирі й семінарії місцем співвідповідальності та братерства, де єпископи, духовенство, монашество й миряни соборно зростають у вірі, любові, милосерді та служінні одне одному, маючи за взірець Ісуса Христа, який «прийшов не для того, щоб йому служили, але – послужити й дати життя своє на викуп за багатьох» (Мт. 20, 28). Наша організаційна церковна культура потребує переосмислення та душпастирського навернення, яке є постійним процесом для всіх послідовників Христа. Повноцінне інтелектуальне й духовне осмислення допоможе Церкві адекватно запобігати зловживанням і подавати добрий приклад світові.  У суспільствах, в яких насильство та маніпуляції стають буденністю, Церква має повсякчас стояти на захисті слабких і вразливих, Ісусових «братів найменших» (Мт. 25, 40): жертв домашнього насилля, цькування у школі, сексуальних домагань у професійному чи спортивному середовищах, рабської експлуатації, тортур у пенітенціарній системі, маніпуляцій у деструктивних сектах тощо. Перед багатоликістю світового зла свідомі християни покликані захищати людську гідність, плекати гуманність і солідарність. Ми хочемо також висловити бажання співпрацювати із суспільними інституціями задля захисту дітей, неповнолітніх і вразливих осіб, адже явище насильства має своє глибоке коріння там, де суспільство не реагує на зло і не вживає відповідних запобіжних заходів. Дорогі брати й сестри! Пам’ятаймо, що будь-яке насильство, спрямоване проти людської гідності, зневажає Божий образ і Його подобу, які присутні в кожній людині (пор. Бут. 1, 27; Пс. 8). Проте подвійним в очах Бога є гріх Його слуг, яким вони перекреслюють свою присягу й згіршують серця тих, що їм довірилися. Ці вчинки потребують тривалого й терпеливого зцілення, яке неможливе без Божої благодаті, діяльної любові та милосердя. Захист від насильства дітей, неповнолітніх і вразливих осіб є справою кожного члена Церкви – єпископа, священника, богопосвяченої особи, мирянки та мирянина. Нехай наші зболені слова зупинять того, в кому ще тільки бродить спокуса і хто лише стоїть перед загрозою гріха і злочину. Ніколи не пізно прибігти в покаянні до Ісусового розп’яття і випросити в Нього благодаті подолати сатанинську спокусу. Нехай наші церковні спільноти будуть місцем, де кожна людина, а особливо найуразливіша, може повноцінно відчувати свою людську гідність і почуватися захищеною. Берімо приклад із тих єпископів, священників та мирян, які стали на захист людської гідності в нелюдських умовах, коли більше ніхто не міг цього зробити. Такими були, зокрема, блаженні новомученики ХХ століття. Пам’ятаймо про подвиг священномученика Омеляна Ковча, який загинув у концтаборі «Майданек» і аж до мученицької смерті боровся за порятунок людської гідності. Молімося, щоб всемогутній Бог допоміг нам будувати середовище безпеки, любові та братерської солідарності. Лише щоденне навернення, постійне духовне преображення можуть зробити нас посланцями Божого милосердя, яке «розбитих серцем ізціляє і перев’язує їх рани» (Пс. 147, 3). Благословення Господнє на вас! Від імені Синоду Єпископів УГКЦ † СВЯТОСЛАВ Дано в Києві, при Патріаршому соборі Воскресіння Христового, у свято Покрови Пресвятої Богородиці, 14 жовтня 2019 року Божого Детальніше...

Сопричастя і єдність у житті та служінні УГКЦ

23 вересня 2019
«Сопричастя і єдність у житті та служінні УГКЦ» Послання Синоду ЄпископівУкраїнської Греко-Католицької Церкви 2019 рокудо духовенства, монашества і мирянВсесвітліші та всечесніші отці! Преподобні брати і сестри в монашестві!Дорогі браття і сестри в Христі! ДИВ. ПРЕЗЕНТАЦІЮ «СОПРИЧАСТЯ І ЄДНІСТЬ У ЖИТТІ ТА СЛУЖІННІ УГКЦ» ВСТУП Як плід тисячолітньої історії пошуків, радості та страждань нашого українського народу, його сини і доньки розлетілися по всьому світу. Різні були причини такого розселення. Одні наші люди шукали кращої долі на чужині, інші були змушені покинути рідний край через лихоліття кривавих воєн і спустошень. Багатьох було насильно вигнано, депортовано, вивезено чи ув’язнено далеко на чужині. Сучасне життя нашої держави позначене новою потужною хвилею еміграції, внаслідок якої мільйони українців формують нові громади в тих країнах, про які ми навіть часом і не чули. У всіх цих складних, іноді трагічних, обставинах Церква йшла разом зі своїми дітьми. А її сини і доньки поширили її присутність на всіх континентах земної кулі. На заклик і доручення своїх владик, за нашими вірними по світу йшли священники, монахи і монахині, щоб нести людям Боже Слово і благодать Святого Духа у Святих Таїнствах, даючи свідчення діяльного харитативного служіння. Наші вірні будували своє буття на нових землях, зберігаючи питому духовну спадщину та плекаючи християнську культуру. Не випадково перше, що вони робили, коли опинялися у країнах нових поселень, – це будували свої храми. Сьогодні вони засвідчують, що храм, місце зустрічі людини з Богом, був і є для нашого люду простором, де б’ється серце української громади. Церква є центром, довкола якого гуртується світова українська спільнота. Довгими століттями саме Українська Греко-Католицька Церква була простором єдності для нашого народу, - єдності, яка ріднила українців Канади і США зі своїми братами у Латинській Америці та Австралії, Західній Європі та Казахстані і далекому Сибіру, а всім їм, за словами патріарха Йосифа, давала можливість далеко на чужині «бути собою», бо творила силою Святого Духа таїнственний і животворчий зв’язок зі своїм корінням на рідній землі, з витоками християнського життя у водах Дніпра. Завдяки тому, що ми зберегли своє коріння і не загубилися серед інших народів, ми стали їм цікавими, збагачуючи культуру та духовність країн нашого нового поселення і запрошуючи до участі в них представників інших народів. Тисячі синів і доньок нашої Церкви, які за походженням не були українцями, полюбили нашу християнську спадщину, закоренилися у традиції Київського християнства Володимирового хрещення. Таким чином Українська Греко-Католицька Церква вийшла поза межі Батьківщини, заговорила різними мовами до різних народів і стала матір’ю та вчителькою для людей багатьох національностей і культур. Ми сьогодні складаємо вдячність Богові за «Його дар несказанний» (пор. 2 Кор. 9, 15), усвідомлюючи, що наша Церква вже більше не є локальною, обмеженою певною територією чи пастирським контекстом. Сьогодні вона є воднораз глобальною та помісною, українською та багатонаціональною. Проте такими нас робить не географія проживання, не громадські організації чи людські інституції, не різноманітність досвіду чи структура спільноти. Усім цим ми завдячуємо внутрішній єдності нашої Церкви. Це єдність, яка робить одним цілим «у розсіянні сущих»; яка в’яже різних за походженням, мовою і культурою; яка є можливою лише в Церкві – таїнстві єдності людського роду, що довершується силою і діянням Святого Духа. Усвідомлення важливості плекати цю єдність, пошук найкращих шляхів для того, щоб сприяти її утвердженню і зміцненню, було, власне, головною темою нашого Синоду Єпископів, який проходив у Вічному місті Римі з 1 до 10 вересня 2019 року. ЦЕРКВА – СПІЛЬНОТА ЛЮДЕЙ, КОТРИХ САМ ГОСПОДЬ ЗБИРАЄ З УСІХ СТОРІН СВІТУ Слово «Церква» (з грецького εκκλησια) означає «скликання», «спільнота покликаних». У контексті книг Нового Завіту йдеться передусім про спільноту віруючих, тих осіб, котрих сам Господь збирає з усіх сторін світу (пор. Катехизм Католицької Церкви, 751-752). Отже, за своєю сутністю церковна спільнота - це єдність і сопричастя тих, що «належать Богові». У спільноті Церкви внутрішній зв’язок між її членами є іконою єдності Божественних Осіб Пресвятої Тройці, яка здійснюється силою і діянням Святого Духа. Так про першу єрусалимську спільноту Христових учнів написано в Діяннях апостолів, що «громада вірних мала одне серце й одну душу, і ні один не називав своїм щось з того, що кому належало, але все в них було спільне» (Ді. 4, 32). Святий Григорій Богослов говорить, що іменa Осіб Пресвятої Тройці є ніщо інше, як назви стосунків, у котрих Вони перебувають між собою [див. Слово 29 (3 богословське), 16]. Саме стосунок розкриває і об’являє особу. Подібно і в контексті церковного сопричастя кожен християнин отримує своє ім’я, коли у святих Таїнствах Хрещення і Миропомазання входить у спільноту Церкви, в якій стає причасником Євхаристійної трапези. Лише ведена благодаттю Святого Духа людина може навчитися любити Бога та ближнього і творити єдність з тим, кого любить. Лише через таке єднання любові (vinculum caritatis), як його описує св. Августин (Tractatus in Ioannem, VI, n. 13.), особа стане здатною усвідомити власну ідентичність і належність чи причетність до певної церковної спільноти, відчувати болі й потреби ближнього, разом переживати Божу присутність і спільний релігійний досвід. Ми часто говоримо, що бути членом Східної Католицької Церкви - це особливий спосіб бути християнином. Такий спосіб християнського благочестя Київської Церкви має специфічні вияви і рівні, як, наприклад, її помісність, синодальність, глобальність у єдності-сопричасті з Наступником апостола Петра. Папа Римський є найвищим служителем та живим осердям єдності й сопричастя всієї Вселенської Церкви. Завдяки цій вселенській єдності, завдяки опіці над нашою Церквою Вселенського Архиєрея наша помісна Церкви успішно розвивається у своїй глобальності. Вершиною і найглибшим виявом єдності Христової Церкви та її природи є Пресвята Євхаристія. Євхаристійний хліб є видимим знаком і символом церковної єдності. Вже апостол Павло писав: «Тому що один хліб, - нас багато становить одне тіло, бо всі ми беремо участь в одному хлібі» (1 Кор. 10, 16-17). Подібні слова читаємо у відомій євхаристійній молитві однієї з найдавніших пам’яток ранньохристиянського письменства, знаної під назвою «Дідахе»: «Як цей розламаний хліб був розсіяний над горами і зібраний в єдине, так нехай буде зібрана і Церква Твоя від країв землі в Царство Твоє, бо Твоя слава і сила через Ісуса Христа навіки» (9, 4). Сопричастя-єдність Христової Церкви, що становить саму її суть, виявляється в її пастирському служінні. Наше свідчення Церкві правдиве, коли пріоритетом нашого служіння є спасіння душ, тобто поєднання людини з Богом у єдності спільноти дітей Божих. Всяка дія чи вчинок члена Церкви, що суперечить цій меті, як-от намагання відмежуватися від спільноти, закритися на власних потребах або потребах своєї парафії, єпархії чи країни, намагання підкреслити якусь вищість одного її члена над іншим, буде завжди засуджуватися як щось нецерковне, протиприродне і несумісне із церковним буттям. На цьому наголошує апостол Павло: «Усі бо ми христилися в одному Дусі, щоб бути одним тілом, чи то юдеї, чи греки, чи раби, чи вільні, і всі ми були напоєні одним лише Духом. Тіло бо складається не з одного тільки члена, а з багатьох… Не може око руці сказати: «Ти мені непотрібна!» Чи голова ногам: «Ви мені непотрібні… І як страждає один член, страждають усі з ним члени; і як один член у славі, радіють з ним усі члени. Ви ж— Христове тіло, і члени кожний зокрема» (1 Кор. 12, 13—27). Якщо б апостол народів був сьогодні між нами, він поставив би ті самі запитання до нас, але, мабуть, в інший спосіб. Кажучи про те, що коли страждає один член, то хворіє все тіло, і коли радіє один член – то з ним радіють усі, він, можливо, б запитав нас: «Чи може сказати Едмонтонська єпархія до Донецького екзархату - ти мені не потрібний? Чи може заявити Чернівецька єпархія Куритибській митрополії - твої проблеми мене не обходять? Чи може сказати Мельбурнська єпархія до Кримського екзархату – я тебе не знаю?» Таких запитань ми можемо поставити собі, у своєму сумлінні, багато, але на кожне з них повинна бути одна рішуча відповідь «ні»! Ми сьогодні можемо пересвідчитися, що коли Україна спливає кров’ю, коли наші кращі сини і доньки віддають за неї своє життя, коли мільйони людей змушені покинути власні домівки, коли багато українців караються в полоні та, як в’язні сумління, страждають у ворожих катівнях, коли є тисячі загиблих і десятки тисяч поранених, коли уражене війною майже все українське суспільство, - то з нами страждає наша Церква в усьому світі. Коли нашим пріоритетом є проголошення Христового Євангелія та спасіння і освячення людських душ в ім’я Божої істини, коли потрібно захищати гідність людини, права українського заробітчанина в будь-якій країні світу, - то вся наша Церква-мати, наші єпископи, духовенство та миряни покликані бути голосом тих, котрих його позбавили. Коли потрібно запевнити пастирські потреби наших вірних в Австралії чи Великій Британії, Польщі чи Канаді, Аргентині чи Казахстані – духовенство і монашество вирушає в апостольські подорожі проголошувати Євангеліє Христове аж до краю Землі. ВИМІРИ ЦЕРКОВНОГО СОПРИЧАСТЯ ПОМІСНОЇ УГКЦ Базовий і найважливіший вимір сопричастя члени нашої Церкви переживають у власній парафії. Усі якості живої парафії, як спільноти спільнот, допомагають кожній людині відчути себе любленим членом Божої родини. Тут кожен вірний особисто ідентифікує себе з нашою Церквою. Важливим служителем церковного сопричастя є душпастир, який будує спільноту парафії і якому в цьому допомагають усі вірні. Ми добре знаємо, скільки зусиль потрібно докласти всім членам парафіяльної спільноти, щоб згуртувати громаду, і як легко це зруйнувати. Жодна парафія не може існувати як самодостатня, відокремлена у власній зоні комфорту структура. Парафія є базовою клітиною єпархіальної спільноти, яку будує і особисто очолює місцевий єпископ. В єпархії служителем сопричастя-єдності є правлячий архиєрей, який своєю чергою перебуває у повній єдності з Главою власної помісної Церкви, із Вселенським Архиєреєм та всією колегією католицьких єпископів, котрі виконують своє апостольське служіння у всіх куточках світу. Якщо єпархія роз’єднана і між єпископом та духовенством бракує спілкування, довіри і братерського єднання, то таку єпархію можна вважати глибоко зраненою. Тому перші і найважливіші зусилля архиєрея повинні бути скеровані на згуртування єпархіальної спільноти в усіх вимірах її життя, а саме: на поглиблення духовного життя на зразок сопричастя в любові Осіб Пресвятої Тройці та за прикладом першої християнської спільноти Христових учнів у Єрусалимі (пор. Ді. 2, 46-47; 4, 32); на вироблення одностайного бачення місії єпархії, координування людських, духовних та матеріальних дарів для цієї місії, а відтак втілення її в життя спільними зусиллями духовенства і мирян разом зі своїм пастирем. Синодальний устрій Української Греко-Католицької Церкви є унікальним простором будування глобальної єдності нашої помісної Церкви. Святіший Отець Франциск наголосив на тому, що «не достатньо лише мати Синод, потрібно бути Синодом!» Синод є всецерковним діянням, яке в нашому випадку має глобальний вимір. Беручи участь у Синоді, кожен єпископ представляє не себе чи приватні думки: він є голосом своєї єпархіальної спільноти. Відтак, повернувшись із сесії, владика передає дух синодальних рішень, щоб через власне щоденне служіння зробити єпархію і кожного її члена живими учасниками синодального діяння. Участь єпископів у Синоді не обмежується самою їх присутністю. Діяти синодально означає перейнятися відповідальністю за служіння нашої Церкви в кожній єпархії і кожному екзархаті та за життя і духовну опіку наших вірних у тих країнах, де ще немає наших структур. Діяти синодально означає перейнятися болями і радостями всієї нашої Церкви і її цілості. Бути Синодом означає «йти спільним шляхом» і бути одним цілим навіть тоді, коли владики повертаються додому. Це справді великий дар Божий, що ми маємо можливість постійно крокувати разом із нашим духовенством, монашеством і мирянами, у єдності між собою, незважаючи на те, що живемо в різних частинах світу. Патріарший Собор, який ми скликаємо кожних п’ять років, - це ще один важливий всецерковний простір сопричастя всього нашого церковного тіла. Це особливий момент глобального слухання, коли єпархіальні спільноти можуть взяти участь у соборуванні всієї нашої Церкви безпосередньо, через належно обраних делегатів, які спільно з пастирями здійснюють у питомий спосіб та на своєму рівні відповідальність за життя своєї Церкви в різних частинах світу. Незважаючи на те, що резолюції Патріаршого Собору мають дорадчий характер, вони є цінним голосом одного тіла нашої Церкви. Глава і Отець нашої помісної Церкву є знаком і служителем її глобальної єдності, сопричастя та розвитку. Це ми особливо яскраво бачимо на прикладі служіння праведного митрополита Андрея Шептицького та ісповідника віри патріарха Йосифа Сліпого. Глава Церкви очолює Синод Єпископів і його діяння, скликає Синоди та Патріарші Собори. Він чуває над розвитком кожної єпархії та служить для забезпечення її потреб. Проголошує синодальні рішення та церковні закони, які відтак набирають канонічної сили. Глава Церкви є гарантом повного і видимого сопричастя нашої Церкви з Наступником апостола Петра і має право та обов’язок промовляти від імені її повноти. Він є служителем цього єднання в любові всіх частин нашої Церкви. Очільник Церкви виконує особливе завдання пастирської опіки над усіма вірними, особливо тими, що перебувають поза церковними структурами. Щоб ця опіка була належною і своєчасною, Глава Церкви покликаний дбати про утворення відповідних душпастирських осередків, а відтак про утворення нових церковних структур там, де цього вимагає добро вірних. Його особливій опіці належить літургійне життя нашої Церкви та забезпечення одностайності у звершенні Божого культу в усіх її частинах. Та понад усе, він покликаний бути щирим вірним братом для своїх співбратів у єпископстві і добрим духовним батьком для всієї церковної спільноти. Дорогі в Христі! Церковна єдність є живим стосунком любові Бога і ближнього, над яким потрібно постійно чувати, його будувати і в ньому безнастанно зростати. Лише зростаючи у сопричасті та єдності нашої Церкви, можна пізнати вповні її ідентичність, той наш особливий спосіб буття християнами. Кожен член нашої Церкви, наші парафії, єпархії і митрополії настільки глибоко зможуть «бути собою», не асимілюватися в цьому глобалізованому світі, зберегти власну тотожність, вміти її передати новим поколінням і ділитися нею з іншими народами, наскільки ми будемо цінувати, будувати та оберігати внутрішню єдність глобальної спільноти УГКЦ. Внутрішня єдність УГКЦ є синонімом її сили і розвитку, необхідною умовою її життя та здійсненням її місії. «В єдності сила народу, Боже, нам єдність подай», - звучать слова народної пісні-молитви. Вінцем розвитку і зрілості помісної Східної Церкви є її патріарший устрій і гідність. Наш патріархат будується саме на основі розвитку і неухильного зміцнення внутрішньої єдності нашої Церкви на всіх рівнях. Тут красномовним є гасло патріаршого мирянського руху: «За єдність Церкви і народу!» Послаблення цієї єдності, зокрема з Церквою-матір’ю в Україні, неминуче призведе до послаблення і фрагментації самої нашої церковної спільноти, завмирання її структур, втрати власної ідентичності та самої ознаки глобальності. Церква, як Таїнственне Тіло Христове, за своєю природою є «таїнством єдності», до якої покликане все людство. Своїми особливими дарами і нашим спільним служінням ми всі, духовенство, монашество і миряни, покликані сприяти розвиткові та зміцненню сопричастя-єдності Церкви на всіх рівнях: від локального до глобального, від помісного до вселенського. Нехай Господь допоможе всім нам, відповідно до власного покликання чи дару служіння у нашій Церкві, бути носіями і будівничими її внутрішньої єдності. Благословення Господнє на вас! Від імені Синоду Єпископів Української Греко-Католицької Церкви † СВЯТОСЛАВ Дано в Римі, при Соборі св. Софії Премудрості Божої, у день святого Августина, Єпископа Гіпонського та Собору преподобних отців Печерських, що спочивають у дальніх печерах, 10 вересня 2019 року Божого Отцям-душпастирям доручаємо зачитати вірним це Послання трьома частинами (відповідно до підрозділів) після кожної Божественної Літургії в неділі 6, 13 і 20 жовтня 2019 року Божого. Детальніше...

Блаженніший Святослав перед чудотворною іконою Самбірської Богородиці: «Ми не самі в наших стражданнях і бідах»

22 серпня 2019
Отець і Глава Української Греко-Католицької Церкви Блаженніший Святослав помолився перед чудотворною іконою Самбірської Богородиці у храмі Різдва Пресвятої Богородиці Самбора. Детальніше...

Глава УГКЦ на відкритті меморіалу «Пам’ятай» у Самборі: «Молоді хлопці своїми кістками до нас говорять... і руйнують кліше комуністичної пропаганди» [відео]

22 серпня 2019
Отець і Глава Української Греко-Католицької Церкви Блаженніший Святослав у Самборі на Львівщині узяв участь в освяченні унікального меморіального комплексу пам’яті жертв Другої світової війни в Україні «Пам’ятай». На території колишнього єврейського кладовища було освячено пам'ятний хрест воїнам ОУН–УПА – жертвам нацизму. Цей хрест – перший елемент майбутнього меморіалу пам'яті загиблих на цьому кладовищі від рук нацистів українців, євреїв, ромів, поляків. Детальніше...
<< Початок < Попередня 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 Наступна > Кінець >>
Сторінка 1 з 16
^ Догори