SDE
Публікації за темою: Блаженніший Святослав

Різдвяне послання Блаженнішого Святослава (2023)

29 грудня 2022
Високопреосвященним архиєпископам і митрополитам,боголюбивим єпископам, всечесному духовенству,преподобному монашеству, возлюбленим братам і сестрам,в Україні та на поселеннях у світі сущим Не бійтесь, бо я звіщаю вам велику радість,що буде радістю всього народу (Лк. 2, 10). Христос народився! Славімо Його! Дорогі в Христі! Ділюся з вами великою радістю, бо «сьогодні народився вам у місті Давидовім Спаситель, Він же Христос Господь» (Лк. 2, 11). Для нас, що віримо в Господа Ісуса, святкувати Різдво Христове – це відкритися радості, яка триває вічно. Божий Син стає одним із нас – з нами Бог! У житті ми не раз переживаємо радісні чи приємні події: народження дитини, весілля, особливий успіх, вечерю з близькими та друзями тощо. Проте життєвий досвід нам підказує, що такі моменти бувають дуже крихкими: мить – і те, що приносило нам радість ізадоволення, безповоротно канев небуття, а ми залишаємося сам на сам із болем, смутком і розчаруванням. Причин для такої раптової зміни єчимало: секунда неуважності, аварія, хвороба, людська злоба або ж війна, як бачимо на долі нашого многостраждального народу. І все ж, ми сьогодні звіщаємо однеодному радість, якої нас не може позбавити жодне земне випробування і нещастя, – непереможну радість Христового Різдва. Це не миттєве переживання чогось, не розваги, які дають змогу на якийсь час втекти від буденної чи навіть жорстокої реальності. Радість Різдва Христового – це занурення в дійсність самого Бога. Син Божий входить у людське життя, людську реальність і переймає на себе крихкість і драму людського буття, аби вносити в людські горизонти небесну перспективу: «І вмить пристала до ангела велика сила небесного війська, що хвалила Бога й промовляла: "Слава на висотах Богу й на землі мир людям Його вподобання"» (Лк. 2, 13–14). Різдво Христове запрошує нас на зустріч із Богом, який надходить як Спаситель світу, – на зустріч, що несе небесну радість. Проте, готуючись до неї, ми неминуче усвідомлюємо власну неміч і негідність, які породжують у нас страх. Сам собою цей страх не є чимось поганим, якщо випливає з покори створіння перед своїм Творцем, учня перед своїм Учителем, слуги перед своїмГосподом. На Божественній Літургії служитель запрошує вірний народ до Святого Причастя словами: «Зі страхом Божим і вірою приступіть». Свідомість наших гріхів і немочей має вести не до паралічу, а до покаяння і дії. Саме тому ангел каже пастухам, переляканим світлим видінням Божої слави: «Не бійтеся!». Господь долає нашу гріховність і неміч. І тому людина не повинна боятися небесної радості. Ми покликані до радості—справжньої, щирої, глибокої, вічної. Вона дається нам як щедрий Божий дар. У цьому полягає глибоке значення воплочення Божого Сина—Він стає одним із нас, щоб прокласти нам дорогу до радості Отця свого йнашого. Тому, попри всі свої обмеження, тривоги і страхи, людина покликана цю радість прийняти, відкрити для неї своє серце. Ангел пояснює, як її розпізнати: «І ось вам знак: Ви знайдете дитя сповите, що лежатиме в яслах» (Лк. 2, 12). Всемогутній Бог дає себе пізнати «не в царській палаті, а межи бидляти, у пустині, у яскині…», як співаємо в колядці. Про це пише Апостол народів, колизмальовує контраст між Божою і людською мудрістю: «Бо, нібито немудре Боже – мудріше від людської мудрости, і немічне Боже міцніше від людської сили» (1 Кор. 1,  25). Божа дорога до справжньої радості проходить через неміч і терпіння, як зауважує той же св. Павло: «Отож, я краще буду радо хвалитися своїми немочами, щоб у мені Христова сила перебувала» (2 Кор. 12, 9). Відтак людина покликана різдвяною радістю ділитися: «Пастухи один до одного заговорили: "Ходім лишень до Вифлеєму та подивімся на ту подію, що Господь об’явив нам". І пішли вони притьмом і знайшли Марію, Йосифа й дитятко, що лежало в яслах. Побачивши Його, вони розповіли, що їм було сказано про це хлоп’ятко; і всі, хто чув їх, дивувались тому, що пастухи їм оповідали» (Лк. 2, 15–18). Дорогі брати і сестри, хоч би де ми перебували, щиро ділімося радістю народження нашого Спаса, щоб вона справді стала «радістю всього народу». Святкуючи Різдво Христове з року в рік, ми заглиблюємося в таїнство воплочення Сина Божого в людській історії, що з Хрещенням Русі-України стало інтегральною частиною історії нашого народу. Цього року, коли в українському небі ворог намагається приглушити сяйво різдвяної зорі своїми ракетами і бомбами, нам варто звертати увагу не на календар, не на астрономічні явища, а на те, що Христос сьогодні прийшов, щоб народитися в тілі замученої, розп’ятої і пораненої України. Можливо, це звучить парадоксально, але наша перемога в цій війні настане силою не могутніх цього світу, а новонародженого Божого Дитяти, про якого провіщав Ісая: «Бо хлоп’ятко нам народилося, сина нам дано; влада на плечах у нього; і дадуть йому ім'я: Чудесний порадник, сильний Бог, Отець довічний, Князь миру» (Іс. 9, 5). Святкувати Різдво означає не боятися небесної радості серед моря сліз і крові. Дозволити різдвяній радості вселитися в наші серця – це запоруканашої стійкості й незламності, нашої здатності переборювати всі життєві виклики, як це пояснює св. Павло: «Умію бути в упокоренні, умію бути і в достатку: в усьому й в усіх обставинах я звик і насичуватися, і голодувати, жити в достатках і терпіти злидні. Я можу все в тому, хто укріплює мене» (Флп. 4, 12–13). Тепер, під час війни, ми маємо святкувати Різдво більше, ніж будь-коли — урочисто і відкрито, колядуючи з радістю — як вдома і в парафіяльних храмах, так і на вулицях наших міст та сіл: Благослови нас, Дитятко Боже,Дари нас нині любов’ю,Най ціла сила пекла не зможеНас розділити з Тобою.Благослови нас, ми Твої діти,Христос родився! Славіте!Христос родився! Славіте! Прийнявши силу народженого Божого Сина, ми покликані ділитися неюз нашими братами і сестрами для зміцнення їхньої віри, підтвердження надії і скріплення любові. Спів коляди – це не проведення гучної вечірки. Колядувати – це ділитися силою і радістю Христового Різдва, у якому Господь Бог від початку заклав обітницю пасхального тріумфу. Саме тому з віри у воплоченого Христа, нашого розп’ятого і воскреслого Спасителя, багато поколінь наших предків черпали наснагу та силу до боротьби з поневолювачами і загарбниками. Пригадаймо, як прабатьківською колядою скріплювалися для боротьби з ворогом наші повстанці в криївках та в’язні сталінських концтаборів, як колядувала наша підпільна Церква, незважаючи на репресії комуністичної влади. Коляда в ті темні часи ставала гімном перемоги над ніччю атеїзму та безбожництва, пророцтвом про неминуче падіння тюрми народів – РадянськогоСоюзу. Сьогодні нехай колядує українське військо на фронті. Нехай колядують наші полонені, поранені й ті брати і сестри, які перебувають на тимчасово окупованих територіях. Нехай у їхніх устах радість різдвяної коляди перетвориться на гімн перемоги над російським загарбником. Нехай колядують наші міста і села, наші віруючіродини в Україні та на поселеннях, наші волонтери та активісти. Нехай ця коляда стане простором солідарності і ділення нашими дарами—духовними і дочасними. Нехай наші різдвяні дари на коляду будуть особистим внеском у підтримку українського війська та допомоги постраждалим від війни. Дорогі брати і сестри! Із Різдвом Христовим сердечно вітаю вас усіх: від Сходу до Заходу, від Півночі до Півдня — в Україні і на поселеннях, на всіх континентах світу. В особливий спосіб єднаюся з нашими воїнами на фронті. Обіймаювас різдвяною радістю і дякую вам за мужність і героїзм. Обіймаю тих, кого війна змусила покинути домівку чи навіть рідну землю. Обіймаю наших поранених, як військових, так і цивільних. Зі сльозами обіймаю тих, хто втратив рідних і близьких у році, що минає. Ділюся словами любові й підтримки з кожним, хто перебуває в полоні чи на тимчасовоокупованих територіях, хто терпить катування і наругу окупанта й не має змоги приготувати собі різдвяної вечері чи на Різдво молитися в рідному храмі. Щиро вітаю зі святом наших волонтерів і тих, хто служить і працює для ліквідації наслідків війни та забезпечення життя наших мирних міст і сіл, зокремалікарів, рятувальників та енергетиків. Від щирого серця бажаю всім вам справжньої радості дітей Божих, смачної куті, веселих свят Різдва Христового та щасливого, переможного, мирного і благословенного прийдешнього року! Христос народився! Славімо Його! † СВЯТОСЛАВ Дано в Києві,при Патріаршому соборі Воскресіння Христового,у день Святого отця нашого Миколая, архиєпископа Мир Лікійських, чудотворця,19 (6) грудня 2022 року Божого Детальніше...

Пастирське послання Архиєрейського Синоду Української Греко-Католицької Церкви в Україні про патріотизм як любов до рідного народу та Батьківщини (2022)

10 грудня 2022
Християнин має любити всіх людей.Одначе це зовсім не перешкоджує йому найпершою любов’юлюбити свою родину і свою Батьківщину.Митрополит Андрей Шептицький, Послання до вірних Станіславської єпархії, 1899 р. Вступ 1. У цю страшну годину воєнного лиха та надзвичайно важких випробувань хочемо звернутися до вас, дорогі співвітчизники, із пастирським словом про патріотизм як любов до рідного народу й Батьківщини. Його мета — надихнути наших героїв-захисників словом Божої правди; утішити словом співчуття всіх, хто втратив своїх дорогих та близьких; підтримати словом любові тих, хто постраждав від злочинної війни, яку російський агресор веде проти нашої держави; нарешті, промовити нашим співвітчизникам слово надії. 2. Ми сподіваємося, що наше слово знайде відгук насамперед серед тих, хто разом із нами у Свято-Володимировій купелі прилучився до великої християнської родини, а також у всіх інших християн та людей доброї волі. Закликаємо віруючих стати «сіллю землі» (Мт. 5, 13) та «закваскою» (1 Кор. 5, 6) задля зміцнення, об’єднання та оновлення нашої Батьківщини. Звертаємося рівно ж до всіх українців, бо віримо, що, незалежно від релігійної та конфесійної приналежності, кожен повинен прагнути, щоб моральні цінності слугували вдосконаленню всього суспільства. Скеровуємо наше слово і до людей іншого національного походження, котрі проживають у нашій спільній Батьківщині та люблять її як свою рідну, знайшовши тут землю, з якою повʼязують своє теперішнє і майбутнє та прийдешнє своїх нащадків. Наше послання спирається на Божі заповіді та приклад Ісуса Христа, бо та віра, яку ми проповідуємо, 1035 років тому стала фундаментом нашої державності, а тому може й повинна бути міцним підґрунтям для перемоги над ворогом і будування справедливого миру й багатонадійного майбутнього в нашій країні. 3. Нищівні дії та воєнні злочини, які чинить агресор, у кожного з нас викликають шквал емоцій, зокрема неспокій і тривогу, біль і скорботу. Ми, єпископи УГКЦ, поділяємо почуття нашого стражденного народу. Правила християнського переживання оборонної війни, яку зараз веде наш народ, включають у себе правила справедливого самозахисту. Українці мають священний обов’язок боронити свою Батьківщину, навіть беручи в руки зброю. Тому ми огортаємо молитовною підтримкою наших воїнів, які пішли на фронт, щоб захистити рідну землю, свої родини, життя і майбутнє своїх дітей і внуків. 4. Водночас ми закликаємо наших співвітчизників не лише до емоційної реакції. Наші почуття вже зараз, під час війни, мають слугувати поштовхом до глибших роздумів, які не варто відкладати до перемоги. Навпаки, саме тепер, попри руйнування та страждання, час не лише діяти та відчувати, а й мислити, — мислити у світлі віри. Тому в цьому посланні закликаємо спільно з нами замислитися про сенс існування та історичні завдання нашого народу, про Батьківщину як нашу спільну цінність і святиню, про наше ставлення до друзів і ворогів нашої країни, про розбудову майбутньої України, яка має стати ще кращою після перемоги над ворогом. 5. Патріотизм, над яким пропонуємо порозмислити з християнської перспективи, є одним із виявів головної заповіді — любити ближнього, як самого себе. Походячи від латинського «pater», тобто «батько», слово «патріотизм» має допомогти нам усвідомити, що наша земна Батьківщина дарована нам Богом Отцем. До нашого небесного Батька ми звертаємося словами молитви «Отче наш». Україна — наша Вітчизна, тобто земна спадщина Отця, який на небесах. Вона — наш земний «дім», у якому ми — мешканці, а між собою — родичі (народ), бо діти одного Отця. Тому коріння земного патріотизму — на небесах. Передаючи Батьківщину нам у дар, Господь кличе нас до відповідальності за неї, а відповідальність полягає в тому, щоб увійти в Отчий задум про Україну та преображати нашу землю згідно з Його заповідями. Якщо тебе, Єрусалиме, я забуду, нехай забудеться моя десниця! (Пс. 137, 5) 6. Головним джерелом наших роздумів є Слово Боже. За висловлюванням євангелиста Матея: «Бо де твій скарб, там буде і твоє серце» (Мт. 6, 21), якщо нас надихатиме Слово Боже, то наш розум знайде правильні відповіді на актуальні питання нашого національного й церковного життя. 7. Батьківщина — «земля батьків» (грец. — πατρίς, лат. patria — батьківщина, звідси ж і поняття патріотизму) — для старозавітного народу Божого була важливою і навіть святою дійсністю. Земля була спочатку обітованою, а згодом подарованою Богом. Вона також була місцем тілесного упокоєння батьків. Та ще важливіше, на цій землі стояв святий Храм Всевишнього Бога. Отже, Батьківщина у свідомості вибраного народу була нероздільно пов’язана з вірою в Бога. 8. У Старому Завіті можна знайти багато прикладів любові до рідної землі, до Батьківщини. Про цю любов йдеться в книгах Юдити та Естер, у пророків Ісаї, Єремії та Неємії, а також у Макавейських книгах. Цар Давид захоплюється красою землі, яку дав Бог для народу: «Він [Господь] любить справедливість і право, ласки Господньої земля повна. Словом Господнім створене небо, і подихом уст Його — вся Його оздоба… Нехай шанує Господа вся земля; нехай Його бояться всі, що живуть на світі!» (Пс. 33, 5–6.8). З великою любов’ю та вдячністю він споглядає щедрі благодіяння Божі для його землі та її мешканців: «Перед Твоїми чудесами ті, що живуть на землі краях, наповнюються страхом; сповняєш радістю країни Сходу й Заходу. Відвідуєш землю і її зрошуєш; збагачуєш її понад міру. Божий потік води повен, Ти їм хліб готуєш. Отак її зготовляєш» (Пс. 65, 9–10). Іншим разом благає в Господа духовного відродження народу і Батьківщини: «Ти, Господи, був доброзичливим до Твого краю і долю Якова Ти обернув на добре… Обнови нас, Боже нашого спасіння, і поклади край Твоєму на нас гнівові! … Справді, Його спасіння близьке до тих, що Його бояться, щоб слава Його перебувала в краю нашім» (Пс. 85, 2.5.10). Чудовим прикладом любові до свого народу і до Богом дарованої йому Батьківщини є біблійний герой Неємія. Відновленню рідної країни він присвячує своє багатство та свою кар’єру, заради цього навіть ризикує власним життям. 9. В ізраїльському народі усвідомлення любові до «землі батьків» лише зросло з її втратою внаслідок програних війн із загарбниками та подальшого насильного виселення в чужі землі. Псалом 137 поетично передає тугу вибраного народу, який перебував у вавилонському вигнанні, за втраченою Батьківщиною: «Над вавилонськими ріками, там ми сиділи й ридали, як згадували Сіон. На вербах, серед нього, повісили ми наші гусла. Бо там пісень у нас просили ті, що в неволю нас забрали, просили радости в нас тії, що мук нам завдавали: „Співайте нам пісень сіонських!“. Як нам пісень Господніх на чужій землі співати? Якщо тебе, Єрусалиме, я забуду, нехай забудеться моя десниця! Нехай прилипне язик мій до піднебіння, коли тебе я не згадаю, коли Єрусалим я не поставлю понад найвищу мою радість!» (1–6). За «землю батьків», з якої ізраїльтян насильно виселили, вони заносили молитви до Бога (див. Неєм. 9, 36–37), її долею вони смутилися (див. Неєм. 2, 3), на її світле майбутнє сподівалися (див. Тов. 13, 10–18; Вар. 4, 30–5, 9). І вибраному народові вдалося повернутися на Батьківщину, відбудувати її, до певного часу втішатися нею, але водночас, вслухаючись у пророцтва, народ починав бачити й іншу дійсність «землі батьків»: окрім земного виміру, вона має ще й вимір «новий». Нова Земля і Новий Єрусалим — ідеальна й очікувана Батьківщина-рай. 10. Вияв любові до рідної землі і власного народу у Святому Письмі не обмежується наведеними прикладами. Історія Ізраїлю демонструє, що велика любов до свого люду допомогла йому проіснувати в найважчі періоди його буття. Через цей старозавітний народ Бог показує нам, як треба любити свою націю, плекати її культуру й традиції. «Якщо хтось про своїх, і особливо про домашніх, не дбає, той від віри відцурався: він гірший, ніж невірний» (1 Тим. 5, 8) 11. Господь Ісус, воплотившись у конкретному часі та народі, обрав для себе дійсність земної Батьківщини. І хоч «земля батьків» ні у вузькому значенні (Назарет), ні в ширшому (Єрусалим) не прийняла свідчення Христа (див. Мт. 13, 54–58; Ів. 4, 44; Лк. 13, 34), Господеві не було байдуже до долі земної Батьківщини — Ісус дбав про неї. Він плакав над Єрусалимом (див. Лк. 19, 41), переживав за Хоразин та Витсаїду, які не розпізнали знаків часу. Христос виразно підкреслює, що «ніхто неспроможен любити більше, ніж тоді, коли він за своїх друзів своє життя віддає» (Ів. 15, 13). 12. Церква Христова, утворена з різних народів, зберегла любов до земної Вітчизни як обов’язок. Християни, люблячи батьків, покликані любити їхню землю, — «землю батьків». Проте на відміну від старозавітного народу, який пов’язував себе тільки із землею, що її дарував Бог праотцям, християни шукають насамперед вишнього Єрусалима (пор. Гал. 4, 26), себе ж називають громадянами неба (пор. Флп. 3, 20; Євр. 13, 14). Слова апостола: «Нема юдея ані грека, нема невільника ні вільного, немає ні чоловіка, ані жінки, бо всі ви одно у Христі Ісусі» (Гал. 3, 28) — не применшують багатства різних культур та національних особливостей втілення в їхній історії Христового Євангелія. Так, святий апостол Павло вслід за Учителем відкриває перед нами вертикальний вимір, бо всі ми, народи цієї землі, разом стоїмо перед обличчям Бога. Місія Христа — об’єднати всіх людей в одному народові Божому. Це не означає, що християни мають нехтувати своєю земною Батьківщиною, адже апостол Павло, якого святий Іван Павло ІІ називав «учителем любові до Батьківщини», у Посланні до римлян пише: «Я кажу в Христі правду, не обманюю, як свідчить мені моя совість у Святім Дусі […] Я бажав би сам бути відлученим від Христа за братів моїх, рідних мені тілом» (Рим. 9, 1–3). Важливими є й інші слова апостола: «Якщо хтось про своїх, і особливо про домашніх, не дбає, той від віри відцурався: він гірший, ніж невірний» (пор. 1 Тим. 5, 8). «Патріотизм є якраз тим вищим і благороднішим, чим більше спирається на Божому Законі» (митрополит Андрей Шептицький) 13. Багато важливого сьогодні можна сказати нашим сучасникам не лише на основі біблійних джерел, а й відштовхуючись від християнського духовного та інтелектуального надбання, яке черпаємо із святоотцівської спадщини та нашої київської церковної традиції. Упродовж двох тисяч років християнської історії Церква продовжувала на землі місію Христа. Біблійне вчення про любов до земної Батьківщини розвивалося з урахуванням історичних обставин, у яких проживав народ Божий. 14. У ранньохристиянському «Листі до Діогнета» міститься продовження новозавітної думки про високе покликання християн, які «знаходяться на землі, але є громадянами небесними. Підкорюються поставленим законам, але своїм життям перевершують самі закони» (п. 5; пор. Флп. 3, 20). Було б неправильним вбачати в цих словах заперечення земного громадянства, тому що насправді вони підкреслюють християнську моральність, а особливо любов: своїм взірцевим життям християни перевершують державні закони, бо їхня християнська любов є настільки досконалою, що кличе любити навіть ворогів (пор. Мт. 5, 44). Водночас любов є тим, що єднає вічність із дочасністю та з перспективи небесної Батьківщини освячує і ушляхетнює в серцях людей правильне ставлення до Батьківщини земної — як місця реалізації покликання до святості. 15. Відсутність серед ранньохристиянських авторів прямих закликів любити свою земну Батьківщину можна пояснити тим, що в тогочасному суспільстві християни були переслідуваною меншістю, а державний лад був пронизаний язичницьким релігійним світоглядом, неприйнятним для християн. Тому для подальших християнських поколінь взірцевою залишається позиція мучеників, які вибирали краще смерть тіла, ніж гріх; життя в Царстві Небесному, ніж животіння в державі «світу цього», яка грубо порушує Божі заповіді й природний закон. 16. Після виходу Церкви з катакомб у ІV ст. Отець Церкви Амвросій Медіоланський у своєму творі «Про обов’язки священнослужителів» писав: «Справедливість вимагає, щоб ми передусім вшановували Бога, далі — Батьківщину, потім — батьків, і врешті — всіх інших людей» (п. 27). Отже, у святого Амвросія вшанування Батьківщини стоїть на дуже високій позиції в ієрархії цінностей, відразу після пошани до Бога. Дещо пізніше Григорій Богослов у «Листі до Софронія» писав: «Шанувати матір — це свята справа. Проте в кожного своя матір, а спільна для всіх — Батьківщина» (п. 26). 17. Коли Великий князь Володимир 1035 років тому прищепив паростки державності Русі-України на Христовому винограднику, наша Київська Церква отримала партнерський із державою статус: вона опинилася не «над» державою, як це було на Заході, чи «під» державою, як на Сході, а поряд із нею. Київська Церква — помісне втілення соборної Церкви — збагатила Київську Державу ідеєю соборності її земель. Державний закон був просвічений світлом Божих заповідей і християнських моральних цінностей. 18. Християнська віра є джерелом для тисячолітнього українського досвіду державного будівництва. І коли у важкі моменти нашої історії держава занепадала, саме наша Церква несла в собі образ втраченої «домівки» та подавала духовні імпульси для її відновлення. Таким чином київська традиція, яку плекає наша Церква, послужила збереженню й розвитку не тільки церковної, а й національної ідентичності місцевого народу Божого. Упродовж століть українці зберігали свою духовно-культурну ідентичність, сприймаючи християнство не лише як особисту справу людини, а і як патріотичну ідею спільноти Русі-України. 19. Церковно-національну тотожність українців не завжди розуміли інші народи, адже вони мали свою історію з іншим співвідношенням у ній служінь Церкви та держави. Для когось роль Київської Церкви у державному будівництві видавалася порівняно недостатньою, для когось — надмірною. Звідси й закиди щодо «аполітичності» (недостатності) чи, навпаки, «націоналістичності» (надмірності) нашої Церкви в суспільному житті українського народу. 20. Київська Церква, як і кожна інша помісна Церква, має своїх Отців. Їхня історична заслуга полягає в інкультурації християнства в нашому народі. Плодом цієї святоотцівської інкультурації стала київська церковна традиція. Отці Київської Церкви — митрополити Іларіон Київський, Клим Смолятич, Петро Акерович, монахи Києво-Печерської обителі, а згодом Андрей Шептицький і Йосиф Сліпий — стали «різьбярами» цієї традиції. Вони збудували її на помісності Церкви й соборності народу, на сопричасті Київської Церкви з помісними Церквами-сестрами та на відкритості Київської Держави до всіх держав на схід і захід від неї. 21. Для нас, сучасних спадкоємців Свято-Володимирового хрещення, щодо християнського патріотизму надзвичайно важливим є проповідництво великого вчителя нашої Церкви ХХ ст. — праведного митрополита Андрея Шептицького, який у своїх повчаннях щодо патріотизму завжди спирався на Святе Письмо. За його життя відбулися дві світові війни, а на нашій землі панували різні політичні режими, отож він мав багатющий досвід осмислення любові до Батьківщини й рідного народу. 22. Митрополит Андрей вважав, що патріотизм не суперечить християнству: «Христос, який плакав над Єрусалимом, передбачаючи його загибель, а по нім апостол Павло, який готовий був життя віддати за братів своїх по крові, дійсно любили свій народ і не лише не забороняли, а й навчали правдивого патріотизму» (Пастирське послання до вірних Станіславівської єпархії «Перше слово Пастиря», 1 серпня 1899 р.). І саме патріотизм, на думку великого митрополита, дає народові силу, потрібну в найрізноманітніших суспільних справах: «Бо і звідки ж черпає силу весь народ, як не з патріотизму? … Бо що ж в’яже всіх громадян в одно, як не любов до Батьківщини? І що рішає про більшу силу суспільства, як не саме згода та єдність його членів? А де ліпшу цю згоду та єдність знайдете, як не у християнській любові?! Коли б Ви, любі браття, зуміли добре, по-Божому, жити в єдності і взаємно собі помагати у своїх громадах, то така єдність замінила б Вам велике-велике майно!»(Пастирське послання до вірних Станіславівської єпархії „Найбільша Заповідь“, 17 січня 1901 р.). Підвалиною патріотизму, як і всього в житті християнина, Андрей Шептицький вважав Божі Заповіді: „А патріотизм є якраз тим вищим і благороднішим, чим більше спирається на Божому Законі“ (там само). 23. Митрополит Андрей розрізняв два види патріотизму — язичницький і християнський, а точкою розрізнення визначав ненависть. Язичницький патріотизм містив у собі ненависть як необхідний елемент протиставлення чужинцям: «Поганський патріотизм — це любов до своїх, поєднана з ненавистю до всіх інших. А християнська любов до Батьківщини, обіймаючи всіх людей, єднає християн із супротивниками та ворогами й дає патріотизмові ту підставу, якої треба: навчає тієї єдності»(Декрет „Про єдність“ і правила до декрету, 28 вересня 1943 року). Християнський патріотизм має засадничу червону лінію, окреслену самим Ісусом: „А Я кажу вам: Любіть ворогів ваших і моліться за тих, що гонять вас“ (Мт. 5, 44). Основою християнського патріотизму є особлива любов до свого народу, яка не суперечить християнському обов’язку любити всіх людей: „Іншим, однак, був патріотизм Христа у порівнянні з поганським […] Християнин має любити всіх людей, але це не перешкоджає тому, що найпершою любов’ю він має любити свою родину і свою Вітчизну. І як любов до ближнього не противиться любові до родини, так не противиться і любові до Вітчизни. Християнин може і повинен бути патріотом, але його патріотизм не може бути ненавистю, ані не сміє накладати обов’язків, супротивних вірі. Те, що видавалося б патріотизмом, а [насправді] було б ненавистю або суперечило б вірі, не є правдивим патріотизмом“ (Перше слово Пастиря, 1 серпня 1899 р.). 24. Водночас праведний митрополит Андрей твердо виступав проти наклеювання ярлика «націоналізм» на природні патріотичні почуття народу, немовби передбачаючи радянську пропаганду й сьогоднішні дискусії на Заході: «Часто трапляється […] що домінуюча більшість іменує надмірним націоналізмом свідомість власної національної меншини, її привʼязаність до своєї мови та культури. Ці почування не є надмірним націоналізмом, а є виявом легітимного патріотизму. І важливо розуміти цю різницю, оскільки дуже легко ненависть може призвести діячів домінуючої етнічної більшості до звинувачень у надмірному націоналізмі меншини, яка відмовляється жертвувати своїми інтересами […] а оскільки питання політичні переплітаються з питаннями церковними, то тоді цю меншину звинувачують у використанні релігії для нерелігійних цілей»(Роздуми над меморіалом „Labor catholicorum inter fratres dissidentes in Republica Polona“, лютий 1926 р.). 25. Ще один великий церковний муж ХХ ст. — патріарх Йосиф Сліпий — також своїм життям і словом засвідчив важливість для християнина любити рідний народ і Церкву. Цей багатолітній вʼязень радянських концтаборів вболівав за Батьківщину, перебуваючи на засланні, а після звільнення, хоч і опинився на чужині, не маючи змоги повернутися на рідну землю, продовжував захищати інтереси своїх братів по крові. Для патріарха Йосифа «любов Батьківщини є природним обов’язком кожної людини. У християн є вона чимось вищим, святішим, а саме: надприродною релігійною повинністю, що опирається на об’явленій науці. Та релігійна повинність походить із заповіді Божої — пошани і любови батьків, а остаточно виростає з великої і загальної заповіді любови ближнього, яка домагається, щоб ми любили всіх людей; одначе, щоб особливою любов’ю любили найближчих ближніх, яким найбільше завдячуємо матеріальні, духовні і моральні добра, а такими найближчими ближніми є наші батьки і Батьківщина» (Слово з нагоди 40-річчя УПА,14 жовтня 1982 р.). Йосиф Сліпий перестерігав, що служіння Батьківщині та своєму народові не може бути основане на ненависті, закликаючи: «Нехай наш патріотизм буде любов’ю свого народу, готовою на всяку жертву» (Пастирське послання до духовенства та вірних, присвячене пам’яті митрополита Андрея Шептицького, 23 листопада 1944 р.). Патріарх стверджував, що «совершенний християнин повинен бути досконалим патріотом. Не є досконалим християнином той, хто по думці Божій не любить всеціло свого народу» (Слово з нагоди 40-річчя УПА). 26. У сучасному вченні Церкви про патріотизм декілька разів говорить Другий Ватиканський Собор. У Декреті про місійну діяльність Церкви «Ad gentes» зазначено: «Християни, зібрані у Церкву з усіх народів, „не відрізняються від інших людей ні державним ладом, ні мовою, ні політичними інституціями»(Лист до Діогнета, 5), тому їм слід жити для Бога і для Христа за доброчесними звичаями свого народу. Як добрі громадяни, нехай вони плекають справжню діяльну любов до Батьківщини; цілковито уникаючи презирства до інших народів і екстремального націоналізму, хай вони плекають загальну любов між людьми“ (п. 15). Тож Собор повністю підтримує патріотизм, водночас виступаючи проти шовінізму чи екстремального націоналізму. У Душпастирській конституції Другого Ватиканського Собору про Церкву в сучасному світі «Gaudium et spes»сказано: „Нехай громадяни великодушно і віддано плекають любов до Батьківщини, однак при цьому хай уникають вузькоглядності; тобто вони мають завжди прагнути до блага всієї людської сім’ї, яка складається з рас, народів і націй, поєднаних між собою різноманітними узами“ (п. 75). Катехизм Католицької Церкви про патріотизм навчає так: „Обов’язком громадян є співпрацювати разом із цивільною владою для добра суспільства в дусі правди, справедливості, солідарності і свободи. Любов до Батьківщини, служіння їй випливають з обов’язку вдячності та з порядку любові“ (п. 2239). 27. У Катехизмі УГКЦ «Христос — наша Пасха» читаємо: «Дорога до Небесної Батьківщини проходить через земну Батьківщину. „Християни є корисними для своєї Батьківщини більше за інших людей, оскільки вони виховують та скеровують побожність своїх співгромадян до Бога всього творіння та помагають вийти на висоти до божественного й небесного міста тим, які чесно живуть у цих малих містах на землі. І так сповняється слово Господа: „Був ти вірний у малому місті, увійди до міста великого“ (пор. Мт. 25, 21)“ (Оріген, Проти Цельса, 7, 74). Батьківщина є для людини рідною землею, яка пов’язує її зі своїм народом та його культурою. Християнська мораль говорить про любов до Батьківщини як про чесноту патріотизму. Любов до Батьківщини випливає із четвертої Божої заповіді: „Шануй твого батька і матір твою, щоб довголітній ти був на землі, що Господь, Бог твій, дасть тобі“ (Вих. 20, 12)» (968). Християнський патріотизм як любов до свого народу та Батьківщини 28. Сьогодні, у ХХІ ст., український народ розбудовує власну державу, яку виборював упродовж багатьох століть. На яких фундаментах маємо це робити, як не на тих, які нам заклали такі великі державні мужі та християнські подвижники, як святі княгиня Ольга й князь Володимир Великий?! Чим зв’язувати цеглинки нашої «рідної хати», як не цементом тисячолітніх християнських моральних цінностей?! (Послання митрополита Андрея Шептицького «Як будувати рідну хату?», грудень 1942 р.). 29. На жаль, не всі адекватно сприймають прагнення українців розбудовувати «рідну хату» — свою земну Батьківщину. Це стало найбільш очевидним тоді, коли північний сусід, заперечуючи саме право українського народу на існування, пішов на нього кровопролитною війною, спричиняючи жахливі руйнування та численні людські жертви. Навіть у т. зв. вільному світі не всі розуміють українську захисну боротьбу, оборону власної ідентичності, звинувачуючи наш народ і нашу Церкву в надмірному націоналізмі. Це вкотре підкреслює, наскільки важливо не тільки для українців, а й для всіх інших народів збагнути сенс справжнього християнського патріотизму. 30. Чим збагачує народ і державу наша Церква Свято-Володимирового хрещення? Насамперед помісність Церкви означає суб’єктність народу й держави. Як помісна Церква не є «частиною» жодної іншої помісної Церкви, так і український народ не є жодною «видозміною» будь-якого іншого народу. Як помісна Церква має власну територію, так і народ має суверенітет на власній території, окресленій державними кордонами. Рідна земля впливає на формування культури народу, а отже, і на формування його ідентичності. Неможливо уявити ідентичності українців без Дніпра чи Карпат, як ідентичності євреїв без ізраїльської землі. Проте ідентичність народу не обмежується фактом проживання на конкретній території, а випливає з наявності власної культури, яка позначає самобутність українців. 31. Вселенська Христова Церква живе сопричастям помісних Церков. Немає справжньої помісності без сопричастя й навпаки. Для народу це означає відмову від національної ізоляції — хворобливого вияву національних комплексів зверхності чи меншовартості у ставленні до інших народів. Для держави сопричастя означає ведення міжнародної політики відкритості до всіх держав, готових до партнерських відносин, незалежно від географічного розташування, економічного чи людського потенціалів. Отож завдяки внеску Церкви принципи внутрішньої та зовнішньої політики держави не формуватимуться на основі кон’юнктури конкретної ситуації, а отримають стратегічно обґрунтовані духовні та філософські підстави, і Церква щодо держави виконає свою пророчу функцію, проповідуючи Божественно-людську візію майбутнього. 32. Справжній патріотизм ніколи не буде приправлений протистоянням або ненавистю, навіть щодо ворогів. Християнський патріотизм треба відрізняти від викривленого ставлення до Батьківщини, яке є не любов’ю, а радше національним егоїзмом, що може непомітно переростати у відкритий шовінізм. Бо ж шовініст чи нацист також говорить, що виступає за свою країну, проте він хоче добитися величі своєї держави, принижуючи чи навіть знищуючи інших. Натомість християнин розуміє, що не ненависть до інших і протиставляння їм робить нас здатними здійснити своє християнське завдання захищати Батьківщину, а саме спроможність віддавати себе в любові. 33. Що ж означає бути патріотом сьогодні? «Нехай усе у вас діється в любові», — закликає нас святий Павло (1 Кор. 16, 14). Тому для нас не втрачають актуальності слова патріарха Йосифа Сліпого: «Любов Батьківщини, оперта на любові Бога і з нею злита в одну велику любов, повинна бути діяльна-активна. Любов без діл, подібно як віра без діл, є мертва. Слова св. ап. Йоана: „Дітоньки! Не любімо словом, ані язиком, лише ділом і правдою“ (II Йо. 3, 18) відносяться і до кожного прояву християнської любові у житті людини, отже, і до любови Батьківщини» (Слово з нагоди 40-річчя УПА). Тому християнський патріотизм — це діяльна любов до Батьківщини, яка виявляється в постійній і невтомній праці для добра свого народу і своєї держави задля розбудови «рідного дому», а у кризові моменти, один з яких переживаємо тепер, — у готовності пожертвувати навіть власним здоровʼям і життям задля порятунку ближніх і Вітчизни. Памʼятаймо, що «ніхто не має більшої любови, як той, хто віддає життя своє за друзів своїх» (Ів. 15, 13). 34. Саме в любові полягає зміст того, про що ми говоримо як про патріотизм. «Справді, любов пронизує все діяння справжнього християнина. З любові як першоджерела беруть початок благородні наміри людини і народу, з любові ми черпаємо силу долати перешкоди і суперечності, любов є внутрішнім рушієм, що робить нас здатними до витривалої і жертовної щоденної праці. Любов є рівно ж душею того шляхетного почуття, яке ми називаємо патріотизмом. Справжній християнин покликаний бути патріотом — любити Батьківщину, рідний народ, його мову і культуру» (Послання Синоду Єпископів КГВА УГКЦ з нагоди сторіччя відновлення української державності, 26.02.2018). Любов породжує героїв, а ненависть — злочинців. Патріотом є той, хто насамперед ототожнює себе зі своїм народом і бере відповідальність за свою країну. 35. Ранньохристиянські мученики своїм прикладом показують світові, що «слухатися слід більше Бога, ніж людей!» (Ді. 5, 29). Тому християнин не є беззастережним прихильником тих державних законів і політичних платформ, які суперечать Божим заповідям, християнським цінностям і природному законові. Треба пам’ятати, що «законодавство тільки тоді буде твердим і непорушним, коли основуватиметься не на тимчасових сумнівних теоріях, а на природному законі, потвердженому Божественним Одкровенням» (Послання Синоду Єпископів КГВА УГКЦ стосовно небезпеки гендерної ідеології, 1 грудня 2016 р., п. 29). Отже, патріот має чувати зокрема над тим, щоб у державний лад не впроваджувалися безбожні принципи, як-от непевні й неперевірені концепції людської ідентичності чи сім’ї та принципи гендерного виховання, які є не менш загрозливими для нації, ніж військова агресія. 36. Патріотична позиція виявляється в небайдужості до долі Батьківщини, у служінні їй усіма силами. Бути патріотом означає трудитися на благо свого народу, боротися з пітьмою, яка намагається завадити йому здійснити своє призначення. Бути патріотом — це просвітлювати свій народ, робити його таким, яким хоче бачити його Бог. Християни, які служать своїй країні, — служать Богові. Проте, щоб правильно їй служити, потрібно її знати, тобто слід вивчати свою культуру, історію, природу, і взагалі — жити на рідній землі. Пізнавши Бога, який є світлом, християни покликані бути найосвіченішими в державі людьми. І, маючи правильний біблійний погляд на будь-яку ситуацію і подію, а тому знаючи, яким повинно бути життя в Батькіщині, — усіма силами до цього прагнути. Ось чому українську душу мали б характеризувати глибинне відчуття Бога та внутрішня відкритість серця на Божественне. Закінчення 37. Завершуючи наші роздуми про те, якою повинна бути патріотична позиція українців як спадкоємців київської державності та Церкви Свято-Володимирової традиції, закликаємо кожного нашого співгромадянина в ці непрості для нашого народу і світу часи працювати, ніби все залежить від нас, і молитися, ніби все залежить від Бога, як колись, повторюючи слова великого християнського мислителя, закликав світлої памʼяті патріарх Любомир Гузар. Благаймо Господа: «Мир світові Твоєму даруй, церквам Твоїм, ієреям, Богом береженому народові нашому, правлінню і всім людям Твоїм» (Заамвонна молитва на Божественній Літургії); «Перемоги благовірному народові на супротивників даруй і Хрестом Твоїм охорони люд Твій» (Тропар Хресту «Спаси, Боже, людей Твоїх»). Молячись «за Богом бережений народ наш, за правління і все військо»(прохання Мирної єктенії), робімо свій діяльний і посильний внесок у те, щоб ми не втратили державності нашої земної Батьківщини, щоб могли її гідно захистити й залишитися достойними і вдячними нащадками наших предків, які її започатковували, розбудовували та виборювали в минулому. Нехай українська боротьба сьогодні дасть свідчення справжньої свободи не тільки для України, а й для всього світу. А справжня свобода, як сьогодні показує досвід України, — це здатність творити добро. І нехай ця духовна істина буде нашою силою, яка дає змогу перемагати. Від імені Архиєрейського Синоду Української Греко-Католицької Церкви в Україні † СВЯТОСЛАВ Дано в Києві,при Патріаршому соборі Воскресіння Христового,у день Святого апостола Филимона і тих, що з ним,5 грудня 2022 року Божого Детальніше...

«Перемагай зло добром!» (Рим. 12, 21). Послання Синоду Єпископів (2022)

21 липня 2022
Послання Синоду Єпископів Української Греко-Католицької Церкви 2022 року до духовенства, монашества та мирян УГКЦ і всіх людей доброї волі Ніхто неспроможен любити більше, ніж тоді,коли він за своїх друзів своє життя віддає (Ів. 15, 13). Дорогі в Христі! Уже п’ятий місяць на українській землі йде широкомасштабна жорстока війна. Вона прийшла непроханою і віроломною ще 2014 року, а починаючи з 24 лютого ворог скинув усі свої дотеперішні маски та відкрито нищить Україну. Російська армія вбиває невинних і ґвалтує беззахисних, викрадає дітей і депортує окупованих, катує ув’язнених і морить голодом заблокованих, краде вирощене нами збіжжя і мародерствує в наших оселях, анексує землі й нищить захоплені підприємства, обстрілює мирні міста і тероризує мешканців. Російське керівництво прагне зруйнувати українську державність і позбавити нас нашого імені. «Їхні очі та їхнє серце тільки й дбають про наживу, а ще про те, як би кров безвинну пролити та як би утиск і насильство чинити» (Єр. 22, 17). Знову, як і в ХХ столітті, територія нашої Батьківщини перетворилася на «криваві землі». Цю війну ми рішуче засуджуємо! Бо «огидна Господеві дорога злого» (Прип. 15, 9). Цю агресію проти України світ має моральний обов’язок відвернути! Наміри агресора явно геноцидні: тактика ведення війни з перших днів показує, що він воює не з армією, а з народом. Росія намагається задовольнити свої імперські апетити: її керівництво вважає Україну колонією, недодержавою, яка не гідна місця на політичній мапі світу. Щоб бути великою, імперії потрібні колонії — поневолені, підкорені землі, ресурси, раби. Колоніальна геноцидна логіка диктує тактику випаленої землі, яка не шкодує нікого і нічого. Ні літня людина, ні вагітна жінка, ні немовлятко в пологовому будинку, ні діти, які ховаються в театрі, не є для неї святістю. Жодна історична пам’ятка чи індустріальне місто, житловий будинок із сотнями мешканців чи гектари достиглого зерна не є для неї цінністю. Всіх і все можна нищити «раді поставлених задач». Щоденно весь світ у заціпенінні споглядає варварство, моральний занепад і ницість нападників. Україна ж захищається, бо її народ раз і назавжди відмовився стати рабом, прагне просто вільно жити Богом даним життям та Богом даною гідністю. Цього ніхто не сміє в нього відібрати — так говорить Господь. Україна не бажає підкорити чи принизити росію. Вона хоче, щоб сусід-агресор — який має у 28 разів більшу територію, що простягається на 11 часових зонах, і майже в чотири рази більше населення — припинив свої столітні спроби поневолення і нищення України, звільнився від патології імперіалізму і став правовою державою, що поважає права інших. Злодій має піти з нашої хати! Російська Православна Церква має припинити ідеологічно пропагувати єресь «руского міра»! У час, коли різні християнські Церкви з покаянням переосмислюють свою історичну роль у політиці колоніалізму і практиці рабства, РПЦ провадить своїх вірних у моральну пітьму насилля, загарбництва і воєнних злочинів. Сіль звітріла, а світло перестало світити (пор. Мт. 5, 13–16). Війна загарбника спричинила в нашій країні гуманітарну і екологічну катастрофу, економічну і демографічну кризу. За п’ять місяців Україну покинули до дев’яти мільйонів мешканців, зокрема два мільйони дорослих і дітей були примусово вивезені окупантом до росії, і близько семи мільйонів змушені стати внутрішніми переселенцями, 15, 6 мільйона потребують гуманітарної підтримки. Тисячі сімей розділені кілометрами і кордонами. Число вдів і сиріт щодня зростає. Агресор робить усе, щоб перетворити нашу Батьківщину на територію, не придатну для життя, залишаються спустілими міста і райони. Масштаби цього масивного демографічного зсуву нам годі охопити, але його наслідки ми відчуватимемо десятиліттями. Трагедія війни безпосередньо боляче зранила нашу Церкву. Частина наших парафій окупована і сплюндрована. Зрештою, за останні століття щоразу, коли черевик російського окупанта — чи то царського, чи то радянського, чи путінського — ступав на нашу землю, Українська Греко-Католицька Церква була переслідувана та нищена. Проте вона щоразу, даючи свідчення віри і витривалості в переслідуваннях, з Господньої волі з новою силою відновлювалася. Віримо і знаємо, що так буде і цього разу. Висловлюємо солідарність і підтримку нашим єпископам, священникам, богопосвяченим особам, мирянам, які перебувають на лінії боїв та на окупованих територіях або змушені були покинути свої помешкання і парафії. Віримо, що ви повернетеся до рідних місць, і наші парафії відродяться і розвиватимуться. Висловлюємо слова братерства і солідарності римо—католикам, православним, протестантам, євреям і мусульманам України, які перебувають під смертельною загрозою не менше від нас. Ми стоїмо разом! Несподіваними навіть для багатьох українців, не кажучи вже про інші країни, стали мужність і єдність нашого народу в обстоюванні своєї незалежності. Героїчний військовий спротив, самовідданість і жертовність добровольців та волонтерів, єдність і одностайність релігійних громад, що перетворилися на важливі осередки взаємодопомоги та любові до ближнього, доводять, що такий народ поневолити неможливо. Вони хотіли поховати нас, але не знали, що ми — насіння. Це прислів’я стало гаслом нескореності, живучості та сили протистояння труднощам, які демонструють українці. Воно перегукується з висловом християнського письменника Тертуліана: «Кров мучеників — насіння Церкви». Ми схиляємо голови перед усіма, хто приніс і приносить себе в жертву, щоб захищати невинних, боронити правду, обстоювати Богом дану священну людську гідність. Велика болісна жертва, оскільки вона правдива і пасхальна, дає рясні, життєдайні плоди. Серед смерті, яку повсюдно сіє ворог, використовуючи весь арсенал злоби і ненависті, проростають паростки неосяжної сили і шляхетності. Бог запалив душі українців вірою в перемогу Божої правди. В епоху диктатури релятивізму українці чітко називають речі своїми іменами: є істина, добро, принципи і цінності, за якими слід жити і за які можна навіть померти, а є брехня і лукаве зло. Україна об’єднала Європу, зцілюючи її тріщини, і надихнула людей доброї волі в усьому світі. Перед очима людства оживає Святе Письмо, і Господь історії увиразнює чудо: Давид протистоїть Голіяту. Українські воїни, які захищають від навали рідні міста, життя рідних і близьких, свободу та гідність народу, разом з Давидом кажуть: «Ти йдеш на мене з мечем і довгим списом і коротким. Я ж іду на тебе в ім’я Господа Сил… якого ти зневажив» (1 Сам. 17, 45). Ми висловлюємо щире визнання всім, хто жертовно стоїть за правду і справедливість. Дякуємо отцям-капеланам, які, ризикуючи життям, перебувають поруч із нашими захисниками, моляться з ними, несуть їм Христа та дбають про гуманітарну підтримку. Через страждання і відчайдушну боротьбу за своє існування Україна стала епіцентром глобальних змін. У багатьох людей і народів спадає полуда з очей: стає зрозумілим, що дешеві ресурси не варті підтримки диктаторів; що світова система безпеки ослаблюється і мир є під загрозою, якщо заради добробуту не звертати уваги на Божі принципи і поведінку порушників; що жодна людина чи країна не є далеким островом, а все людство на різних рівнях взаємопов’язане, і якщо чиниться несправедливість щодо однієї країни — інші не можуть бути байдужими. «Ніколи знову» з історичного гасла перетворюється на моральний імператив. З волі Божої правда увиразнилася, а брехня — зів’яла, бо «ніяка брехня не походить від правди» (1 Ів. 2, 21). Сам факт нічим не спровокованої агресії з боку росії, підкріплений воєнними злочинами російських окупантів, викликав у світі величезну хвилю підтримки українців. Безпрецедентний рівень гуманітарної допомоги біженцям і тимчасово переміщеним особам є автентичним свідченням християнської любові: «Біженцем був, і ви Мене прийняли; в біді був, і ви прийшли до Мене» (пор. Мт. 25, 35–36). За цю гостинність і щедрість різних народів, Церков, єпископів, священників, монахів і монахинь, мирян і людей доброї волі в різних країнах на різних континентах висловлюємо глибоку вдячність. Ми також складаємо щиру подяку монастирям, чернечим чинам і згромадженням в Україні і за кордоном, які прийняли тисячі вимушено переселених осіб і діляться з ними всім, чим мають. Як і в часи перших християнських спільнот, надмір в одних людей покрив нестачу в інших (пор. 2 Кор. 8, 14). Цими днями ми питаємо себе: що дає нам силу боротися і протистояти ворогові, який переважає нас у десять разів у військовій потузі? Якщо ж відкоригувати саме запитання — «хто» дає нам силу, то відповідь стає очевидною. Силу дає нам Бог, бо Він є Господом сил. Чому? Бо ми любимо! У моці українців виявляється сила любові. Наші воїни керуються принципом не ненависті до чужого, а любові до свого — дітей, коханих, батьків, друзів, землі, рідних вулиць, світанків, туманів… Любов виявляється в невтомній праці волонтерів, у щедрих пожертвах мільйонів, у щирій тихій молитві. І в цій любові ми вже перемогли. Цю моральну висоту слід зберегти. Остаточно переможемо лише тоді, коли продовжуватимемо любити, коли ні на йоту не відступимо від біблійної формули цієї перемоги: «Ми знаємо, що ми перейшли від смерти до життя, бо любимо братів. Хто не любить, той у смерті перебуває» (1 Ів. 3, 14). Любов народжує героїв, а ненависть — злочинців. Жорстокість війни дегуманізує, тому ми, як народ, що захищається, і Церква, що гуртує народ у Христову родину, мусимо докладати всіх зусиль, щоб зберегти свою гідність і людяність, у жодному разі не опустившись до нелюдяності та звірств агресора. Бережімо серця наших воїнів від зла, щоб вони залишалися воїнами світла і добра! Бережімо свої серця! Перетворюймо свій гнів і кривду на мужність, незламність, правдиву мудрість і перемогу Божої правди. Святий Павло закликає «Не дозволь, щоб зло тебе перемогло, але перемагай зло добром» (Рим. 12, 21). Як бути Церквою? На тлі війни увиразнюються та набувають особливої ваги принципи, до яких ми зверталися у посланні 2021 року «Надія, до якої нас кличе Господь», роздумуючи над нашим майбутнім і визначаючи душпастирські пріоритети нашої Церкви на наступне десятиліття. Відштовхуючись від досвіду пандемії, що глибоко вразила соціальні зв’язки та структури, ми наголошували на необхідності душпастирського навернення, розбудови мереж сопричастя, зцілення ран та близькості та практичної уваги до вбогих і маргіналізованих. Спираючись на досвід наших спільнот, ми намагалися описати методологію, а війна створила контекст, у якому кожен із нас може глибше замислитися, що ця методологія і ці принципи означають і до яких практичних висновків та дій ведуть. Наше душпастирське навернення означатиме бути поруч із нашими вірними — у стражданнях, горі, випробуваннях, смерті. «Як страждає один член, страждають усі з ним члени» (1 Кор. 12, 26). Вислів «пахнути вівцями» повертається до свого оригінального, радикального Христового змісту — віддати своє життя за довірену кошару. Війна спонукає нас із новим запалом і стійкістю продовжувати розбудовувати зв’язки солідарності між людьми, парафіями і країнами; нові, нечувані досі, рани вимагатимуть від усіх витривалої молитви та великодушної праці, щоб олією Божого милосердя і людського співчуття зцілювати їх та перетворювати на джерела надії; а допомога вбогим і маргіналізованим вимагатимуть від нас нових підходів і творчості в любові. У жовтні 2021 року, відкриваючи Синод Єпископів Католицької Церкви, Папа Франциск наголосив, що ми покликані до єдності, сопричастя, братерства, які з’являються саме тоді, коли ми усвідомлюємо, що всіх нас обіймає одна Божа любов. Тобто наша єдність чи солідарність є не соціальним конструктом, а нашою ідентичністю у відповідь на Божу любов. «Хто не любить, той не спізнав Бога, бо Бог — любов» (1 Ів. 4, 8). Війна радикально вчить нас через біль, жертви і горе, які вона щодня приносить, бути Церквою Христовою: непохитно вірити у силу добра і жити діяльною любов’ю. «Бо хто не любить брата свого, якого бачить, той не може любити Бога, якого він не бачить» (1 Ів. 4, 20). Ми покликані бути Церквою, яка є близькою В Україні і за кордоном наші парафії творять мережі молитви та підтримки. Разом з молитвами за мир, порятунок, поранених і полеглих лунають оголошення про збір пожертв, пошук волонтерів, пакування і розпаковування матеріальних засобів. Триває кропітка, муравлина праця. Через свідчення Церкви і наших вірних у різних країнах світу поширюється правда і зміцнюється усвідомлення того, що переживають люди в Україні. Церква, яка близька до страждання, до людського горя, є живою і музеєм не стане. Ми покликані бути Церквою, яка слухає Капелани і священники, представники монашества чи миряни, які працювали з тими, хто пережив окупацію, обстріли, каліцтва чи втрату рідних, зазначають, що найважливіші слова розради — «я з тобою». Контакт, увага, людяність, молитва — це головні способи душпастирювання під час війни. Вислухати іншого, почути його історію, прийняти його біль — це в наших обставинах означає бути Церквою. Ми покликані бути Церквою, яка зцілює рани Протягом своєї земної місії Христос оздоровлював сліпих, розслаблених, біснуватих, щоб остаточно зцілити людство і людину від недуги смерті та гріха. Своє служіння гоїти рани, оздоровлювати, зцілювати Христос передав Церкві. Під час війни зцілення духовних ран, протидія травмі та стресу — одне з першочергових завдань Церкви та її служителів. «Носіте тягарі один одного й тим робом виконаєте закон Христа» (Гал. 6, 2). Рани і травми людей, яким ми покликані служити, здебільшого видимі й очевидні, а часом приховані чи перемотані пов’язками злості, страху, вдаваної відстороненості. Церква, будучи сама зраненою стражданнями і болем воєнного лихоліття, покликана нести кожній знедоленій і зраненій людині ліки благодаті Святого Духа у Святих Таїнствах та духовного супроводу, ліки розради і милосердної любові. У людських ранах розпізнаємо рани нашого Спасителя, а, торкаючись людського страждання, віднаходимо контакт з Христом воскреслим, рани якого стали знаком остаточної перемоги Бога над темними і руйнівними силами гріха. Так, у своєму Синові, розп’ятому за гріхи всіх людей і воскреслому з мертвих силою Святого Духа, сам Бог Отець виходить назустріч своїм стражденним дітям і перетворює людське терпіння на джерело надії та вічного життя. Про це нас запевняє Боже слово устами святого апостола Павла: «Коли ж ми вмерли з Христом, то віруємо, що й житимемо з Ним, знаючи, що Христос, воскреснувши з мертвих, вже більше не вмирає: смерть над Ним більше не панує. Вмираючи бо, Він умер для гріха раз назавжди, а живучи, живе для Бога» (Рим. 6, 8–10). Ми покликані бути Церквою, що молиться за мир і шукає справедливості «Мир залишаю вам, Мій мир даю вам» (Ів. 14, 27). Мир є одним із дарів Святого Духа, і посеред болю щоденних тривожних новин Церква неустанно благає Господа про мир для багатостраждальної України і разом з іншими працює заради відновлення миру і справедливості на нашій землі. Ми покликані бути Церквою, яка дає надію Ми, християни, є людьми надії не тому, що «сподіваємося на краще», а тому що віримо в Бога і вічне життя, до якого Господь нас запрошує. «Надія ж не засоромить, бо любов Бога влита в серця наші Святим Духом, що нам даний» (Рим. 5, 5). Парадоксально, але саме ця віра дозволяє нам уповні і глибоко переживати земні події, зокрема цю війну. У перспективі вічності щоденне не розмивається, а навпаки, набуває чітких обрисів, усвідомлюється священна цінність кожної людини. *** Дорогі в Христі брати і сестри! Ми, єпископи УГКЦ, через пандемію не бачилися наживо вже три роки. Однак радість нашої братньої зустрічі затьмарена страхіттями війни. Саме війна, страждання, які вона завдає нашому народові, та новітні виклики, спричинені російською воєнною агресією проти нашої Батьківщини, були в центрі наших молитов, розмов і синодальних нарад. Крім того, під час цьогорічної сесії Синоду ми роздумували над темою «Синодальність і соборність: досвід УГКЦ». У контексті нинішніх обставин це не абстрактна тема: навпаки, у біді, якої зазнає наша держава і наш народ, ми покликані заново відкрити силу єдності і необхідність щоденної та витривалої солідарності задля перемоги: «В єдності сила народу. Боже, нам єдність подай!». Ми ще гостріше відчули, що покликані зміцнювати єдність всередині країни та підтримувати наших вірних і всіх людей доброї волі поза її межами. Нехай же силою і діянням Святого Духа буде нам дана непохитна єдність і віра в перемогу Божої правди! Нехай Господь кріпить і благословить наших захисників, добровольців, волонтерів, медиків, працівників Державної служби з надзвичайних ситуацій, законну владу України і всіх, хто захищає і звільняє Україну від агресора! Нехай пригорне родини загиблих, сиріт і вдів, полонених і пропалих безвісти! Нехай дарує вічну нагороду і повноту життя полеглим! Нехай єлеєм милосердної любові зцілить тілесні, душевні та духовні рани постраждалих! За молитвами Пресвятої Богородиці і всіх святих української землі нехай Він дарує всьому світові свій мир і благословення! Благословення Господнє на вас! Від імені Синоду Єпископів Української Греко-Католицької Церкви † СВЯТОСЛАВ Дано в Перемишлі, при соборі Різдва святого Івана Хрестителя, у день Положення чесної ризи Пресвятої Богородиці у Влахерні, 15 липня 2022 року Божого Детальніше...

Звернення Архиєрейського Синоду УГКЦ в Україні. "Народ мучеників Руси-України своїм тілом знову зупиняє зло, щоб воно не поширилося на весь світ"

30 травня 2022
“…ми хвалимось і в утисках, знаючи, що утиск виробляє терпеливість,  терпеливість – досвід, а досвід – надію. Надія ж не засоромить…” Рим. 5, 3–5 Із невимовним болем у серці переживаємо сьогодні страждання рідного українського народу, спричинені неспровокованою та нічим не виправданою повномасштабною збройною агресією російської федерації проти України. Ми, єпископи Архиєрейського Синоду УГКЦ в Україні, у своєму апостольському служінні залишаємося вірними словам євангельської Істини та нашому покликанню бути свідками надії в часи скорботи та випробувань. Для виконання певного завдання на землі Господь дає людині різні дари, таланти і можливості, але й обраним народам передбачає окрему місію і посланництво. Як колись Бог вибрав ізраїльтян для просвіщення всіх народів, так Він постійно, і навіть сьогодні, доручає різним народам особливе покликання. Ми часто себе запитували: для чого, Господи, Ти подарував нам дар свободи, відновив 30 років тому нашу незалежність, воздвигнув нашу Церкву з підпілля? А вже сьогодні ми самі бачимо, переживаємо і починаємо розуміти велику місію українського народу - нащадків Київської Русі, спадкоємців київського хрещення, мужніх правителів і захисників Вітчизни, послідовників наших мучеників Бориса і Гліба, мудрих жінок, вихователів і молільниць - послідовниць княгині Ольги. І це покликання в Божому провидінні полягає в тому, щоб у час великої смути і загрози знищення не лише України, а й багатьох інших народів, відроджена Київська Русь знову повстала і зупинила злу волю агресора, щоправда дорогою ціною. Ціна, яку ми сьогодні продовжуємо складати на вівтар задля звільнення нашого та інших народів, щоб зупинити ненаситного дракона, є дуже великою – земне життя наших найкращих синів і дочок, надлюдський труд і страждання наших воїнів, волонтерів, біженців та всього українського люду. Покликання нашої Церкви - залишатися завжди зі своїм народом, щоб здійснити місію, яку Господь для нас підготував, стаючи народом мучеників-героїв, що віддають життя, захищаючи не тільки рідних, а й усі європейські народи та їх свободу. Місія нашої Церкви - уподібнитися до Пресвятої Богородиці, що, стоячи під хрестом свого Сина, вдивлялася в Його рани з невимовною скорботою в душі і водночас надією в погляді. І надія Її була не марна: третього дня Ісус воскрес. Зі словами щирої вдячності звертаємося передусім до Захисників і Захисниць України. Ваш подвиг уже став прикладом для всього світу. Ваша жертовна вірність своєму народові та відданість у захисті нашої держави перед викликами жорстокої та нелюдяної війни засвідчують глибину вашої любові. Захисник – воїн із любов’ю в серці: до рідного народу, до своєї землі, до батьків і дітей, до всіх, хто сьогодні потребує захисту від пекельної сили жорстокості та брутальності російського агресора. Законний захист життя є і правом, і обов’язком людини. Невинно пролита кров наших братів і сестер у Бучі, Маріуполі, Ірпені, Харкові, Чернігові та в сотнях інших українських громад вимагають від нас сили та відваги стати захисниками не лише життя, а й самої людяності. Наш Спаситель навчав: «Ніхто не спроможен любити більше, ніж тоді, коли він за своїх друзів своє життя віддає» (Ів. 15, 13). Щирість вашої любові дарує сьогодні нашому народові надію на відродження України, на захист своєї свободи та гідності. Тільки силою любові ми зможемо досягти остаточної перемоги добра над злом, правди над брехнею, людської гідності над людською ницістю. Наша перемога потребує також нашої спільної віри в те, що, коли ми мужньо та чесно шукаємо Істину, захищаємо добро, боремося за справедливість, з нами Бог! Його опіці невтомно довіряємо вас у наших усильних молитвах і благаннях. Особливими словами вдячності, братньої підтримки та визнання за вірну службу звертаємося сьогодні до наших військових душпастирів. Із перших днів російської агресії та впродовж усіх наступних років військові капелани Української Греко-Католицької Церкви не вагалися щирим серцем відповісти на Боже запрошення «бути поруч» із чоловіками та жінками у військових одностроях, розділяючи з ними труднощі військової служби та виклики воєнних буднів. Протягом років збройної російської агресії наші капелани були невтомними свідками надії, вірно стоячи пліч-о-пліч із українськими воїнами в бойових окопах, у військових шпиталях, у реабілітаційних центрах, надаючи необхідну підтримку їхнім сім’ям, зберігаючи пам’ять про полеглих захисників та піклуючись про їхні родини. Повномасштабне вторгнення російського війська на територію України збіглося з імплементацією положень ухваленого Верховною Радою Закону України «Про Службу військового капеланства». Закон створює можливості для ефективної професійної організації душпастирського служіння серед українського війська. Водночас він вимагає від наших душпастирів вищого рівня посвяти в разі зарахування на військову службу. Беручи до уваги виклики та потреби сьогодення, ми звертаємося до священнослужителів нашої Церкви з проханням у свободі духу та в щедрості серця не відмовити українському воїнові у відчутній Божій присутності, що стає явною в молитві та жертовному служінні військового капелана. Нехай слова нашого великого душпастиря митрополита Андрея, звернені до українських воїнів у часи випробувань і запеклої боротьби, стануть сьогодні вашими словами до наших захисників: «Ви, що у бою щодня наражені на смерть, пам’ятайте заховувати серце, чисте від гріха, будьте все готові ставати перед Божим Престолом і здавати справу з цілого життя. Хоробро сповніть обов’язки! Побіда певна, а справа свята!». Зокрема звертаємося до наших семінаристів, спонукаючи їх до молитовної застанови та духовного розпізнавання власного покликання служити глибоким внутрішнім потребам українського воїна відповідно до багатої та тривалої традиції нашої Церкви. Це служіння вимагає особливої відваги, на яку здатна лише зріла християнська любов, як дар нашого Небесного Отця, що дозволяє нам збагнути, «до якої надії Він нас кличе» (Еф. 1, 18). Особливого свідчення надії сьогодні від військового душпастиря очікують сім’ї  військовослужбовців і родини полеглих захисників. Біль розлуки, невпевненість у прийдешньому дні, відчуття самотності та безпорадності перед лицем непоправної втрати можуть потребувати тривалого часу для остаточного зцілення. Місією військового капелана залишається прояв особистої відповідальності – «бути поруч» із тими, кого війна зранила найбільше. Підтримка поранених і молитва за полонених може сьогодні допомогти багатьом українським родинам уникнути руйнівної сили страждання та через власний біль, єднаючись із розп’ятим Христом та з любов’ю «носячи тягарі один одного», знайти шлях до воскресіння (Гал. 6, 2). Як душпастирі Церкви Христової, відчуваємо обов’язок звернутися і до російських військових, солдатів та офіцерів, які наважилися підняти зброю проти українського народу, вбиваючи невинних, залишаючи дітей сиротами, позбавляючи велику кількість людей власного житла та надії на майбутнє. Кров невинних українських дітей свідчитиме проти вас на суді Господньому. Поки не пізно, знайдіть у собі відвагу скласти зброю та не виконувати злочинних наказів. Не дозвольте вбивчій пропаганді затьмарювати ваш розум і спонукати до невиправданої жорстокості: «пізнаєте правду, і правда визволить вас» (Ів. 8, 32). Покайтеся і просіть вибачення в Бога життя за злочини проти людяності, щоб Він дарував вам прощення гріхів і надію на життя вічне. У час грізних випробувань для всього українського народу запрошуємо наших військових душпастирів до щирого служіння тим, від кого тепер залежить доля нашого спільного майбуття. Дорогі отці, військові капелани, ваша молитовна присутність у лавах українського війська має стати джерелом духовної втіхи та запорукою невтомної братньої підтримки. Ваше покликання – свідчити надію в сутінках людського страждання, бути вірними послідовниками Бога, який став людиною, щоб піднести людину до участі в Божому житті. Ми ж зберігаємо кожного з вас у наших братніх молитвах і «маємо в пам’яті безперестанку діло вашої віри, труд вашої любові та терпеливість вашої надії на Господа нашого Ісуса Христа» (1 Сол. 1, 3). Благословення Господнє на вас! Від імені Архиєрейського Синоду УГКЦ в Україні † СВЯТОСЛАВ Від імені Мукачівської Греко-Католицької єпархії † Ніл Лущак Детальніше...

У Трускавці Єпископи УГКЦ обговорили питання душпастирської опіки українських військовослужбовців

12 травня 2022
10-11 травня 2022 року Божого в Пасторально-реабілітаційному центрі «Оранта» Самбірсько-Дрогобицької єпархії УГКЦ, розташованому в м. Трускавець, під головуванням Отця і Глави УГКЦ Блаженнішого Святослава відбулася Дев’яносто перша сесія Архиєрейського Синоду Української Греко-Католицької Церкви в Україні.   Детальніше...

Великоднє послання Блаженнішого Святослава (2022)

22 квітня 2022
Високопреосвященним і преосвященним владикам,всесвітлішим, всечеснішим і преподобним отцям,преподобним ченцям і черницям, дорогим у Христі мирянамУкраїнської Греко-Католицької Церкви Христос воскрес! Зійшов Ти, Христе, в глибини підземніІ розбив кайдани вічні, що держали ув’язнених,І на третій день, як із кита Йона,Воскрес Ти із гробу!Пісня 6 Канону Воскресної утрені Дорогі в Христі! Цього року ми зустрічаємо Пасху Христову серед особливих випробувань, страждань, знущань, зневаги і руїни. У нашому народі, в Україні та на поселеннях, може здатися, що хрест Господній був раптово кинений нам на плечі на самому початку Великого посту і ми несемо його вже не день-два, не тиждень-два, а безнастанно, день і ніч. Для нас Велика п’ятниця стала немовби хлібом насущним, буденною дійсністю і ми не знаємо, коли настане світлий день перемоги над злом, ненавистю і насильством. Але саме сьогодні Господь закликає нас не сумніватися в перемозі світла над темрявою, життя над смертю, істини над брехнею, і Він запевняє нас у своїй любові та милості. Від Нього, нашого воскреслого Спасителя, ми черпаємо силу в теперішніх стражданнях, Він – джерело нашої надії. Тож разом з апостолом Павлом ми сьогодні кажемо: «Нас тиснуть звідусіль, але ми не пригноблені; ми в труднощах, та ми не втрачаємо надії… Нас бо ввесь час живими віддають на смерть із-за Ісуса, щоб і життя Ісуса було явним у нашім смертнім тілі» (2 Кор. 4, 8. 11). В тому ж дусі ми впевнено вітаємо одне одного переможним привітом: Христос воскрес! Воістину воскрес! Зійшов Ти, Христе, в глибини підземні… Своїми стражданнями і смертю на хресті Христос сходить у глибину впалої людської природи. Приймаючи найгірші знущання — зраду, протизаконне засудження, наругу, плювання, удари по обличчі, бичування і вбивство (див. Мр. 10, 33-34), Син Божий бере на себе всі наслідки людського гріха. Він торкається найдальшого віддалення від Бога, найгіршого людського падіння, найбільшого спотворення гідності, для якої людина була створена. Можливо, цього тижня в контексті війни, коли ми читали чи слухали Страсті Христові, то особливо відчули і пережили все, що переніс Господь спасіння нашого ради. Водночас ми усвідомлюємо, наскільки впалою залишається людська природа, наскільки диявол далі оволодіває людиною, яка не має Бога в серці. Хто сіє ненависть і розпочинає війну проти ближнього свого, той противиться Всевишньому. Кожна війна – це явний прояв руйнівної душогубної дії диявола, бо тільки нечистий уміє в такий спосіб ширити страх і нести смерть, завдавати стільки ран, і шкоди, і болю, і втрат. І навіть коли для стражденних дорога до зцілення і вилікування травм може видаватися далекою, закритою чи непрохідною, слід пам’ятати, що з воскреслим Христом немає нічого такого, чого не можна здолати і зцілити. Війна росії проти України — це чергова колоніальна війна тюрми народів, яка пробує відродитися на наших очах. Окупант знову несе нам кайдани, якими кували цілі покоління наших предків. Це кайдани, якими в’язали руки козаків, що будували Санкт-Петербург. Це кайдани, століттями накладені на інтелектуальне і церковне життя України. Це кайдани кріпаків, кайдани Голодомору, кайдани мільйонів депортованих і переселених українців, що засіяли своїми кістками безмежні сибірські простори «аж до краю землі». Ідеологи війни росії проти України відкрито говорять, що наше існування — це історична помилка, яку треба виправити саме «вічними кайданами» смерті та знищення. Це війна проти самого права українського народу на свою історію, мову і культуру, на свою незалежну державу, на своє існування. З духовного погляду зрозуміло, наскільки наш агресивний сусід не спроможний позбутися своїх фальшивих кумирів і що він далі шукає в них своєї величі нашим коштом. Своїми крилатими ракетами, авіабомбами та артилерійськими снарядами він намагається нас залякати, загнати в глибини підземні, у небуття і увінчати вічними кайданами. Але саме в тих підземеллях відбувається чудо — спільної молитви, жертовної допомоги ближньому, незламного духу і прояву сили Божої присутності. І розбив кайдани вічні, що держали ув’язнених... Наша традиційна ікона Христового Воскресіння — Зішестя в ад. На ній зображені розбиті двері аду і порвані кайдани гріховності. Воскресіння Христове є святом перемоги, — перемоги життя на смертю, Божої істини над неправдою диявола, любові над ненавистю. Один із наших воїнів на своєму шоломі написав такі слова молитви: «Боже, коли мене уб’ють на полі бою, то забери мене в рай, бо в аді я вже побував!». У своєму воскресінні Христос виходить не тільки з порожнього гробу, а й із глибин аду і смертельного поневолення людини. Виходить не сам: беручи за руку прабатьків Адама і Єву, виводить на волю все людство, ув’язнене кайданами смерті. Бере за руку наших воїнів і волонтерів, мирних людей, які бачили ад російської окупації, — бере за руку Україну та веде її у воскресіння, наповнюючи пасхальною радістю переможного гімну «Христос воскрес!». Сьогодні, коли Україна захищає себе від підступного ворога, ми більше ніж будь-коли покликані до духовної боротьби, пам’ятаючи, що зло можна перемогти тільки добром. Святий Павло пригадує нам, що треба бути пильними, щоб серед жахіття війни ми самі залишилися людьми і не впали в диявольську пастку злоби і ненависті: «Христос нас визволив на те, щоб ми були свобідні. Тож стійте і під кормигу рабства не піддавайтеся знову... Увесь бо закон міститься у цій одній заповіді: “Люби ближнього твого, як себе самого”» (Гал. 5, 1. 14). Відтак заохочує кожного з нас відкритися до Божої благодаті і дозволили Святому Духові приносити свій життєдайний плід: «А плід Духа: любов, радість, мир, довготерпіння, лагідність, доброта, вірність, тихість, здержливість. На тих то нема закону» (Гал. 5, 22-23). Пасха — це свято перемоги любові над ненавистю, радості над смутком, миру над війною, довготерпіння над панікою, доброти над злістю, вірності над зрадою, тихості над неспокоєм, здержливості над ненаситністю. Пасха — це перемога духу над тілом, правди над брехнею, життя над смертю. Христос воскресає із гробу, щоб воскресити і обдарувати перемогою тих, кого смерть, неволя і приниження поглинули, наче колись кит  — пророка Йону. І на третій день, як із кита Йона, вокрес Ти із гробу! Яка це іронія, що ворог планував за три дні святкувати свою перемогу в столичному Києві! Він думав, що швидко проковтне цілий народ, але його підступні плани поламав героїзм нашого війська. Насправді це Христос, який воскрес на третій день із гробу, дає сьогодні нам, що віримо в Його воскресіння, віру в перемогу над адом і смертю. Святий Іван Золотоустий у своїй пасхальній проповіді зауважує, що ворог людського роду «взяв людину, а на Бога натрапив. Взяв землю, а стрінув небо. Взяв, що бачив, і впав через те, чого не добачив». Так само наш ворог взяв, що бачив, але впав через те, чого не добачав, — сили духу, віри і любові нашого народу! Наша перемога, перемога України, — у силі воскреслого Христа, який виводить нас із глибин жахіть війни і смерті, розбиває кайдани вічні та переможно веде нас до життя. Святкувати Пасху Христову в час війни означає вже куштувати нашу перемогу. Не сумніваймося в цьому! Той, хто несе смерть, приречений на поразку, бо Україна святкує Пасху! Вищезгаданий Золотоустий, переспівуючи слова Апостола народів (див. 1 Кор. 15, 55), мовить: «Де твоє, смерте, жало? Де твоя, аде, перемога? Воскрес Христос — і ти звалений. Воскрес Христос — і попадали демони. Воскрес Христос — радіють ангели. Воскрес Христос —і життя вільно пливе». Той, хто хоче нас поневолити смертю, вже переможений, бо його головну зброю колонізації і загарбництва сам Христос знешкодив і подолав своєю смертю на хресті та славним Воскресінням. Дорогі в Христі браття і сестри! Сьогодні обіймаю своїми батьківськими і братніми обіймами кожного з вас і ділюся з вами пасхальною радістю. Обіймаю всіх, хто воює на фронтах — духовних і тілесних, особливо наших незламних воїнів, відданих душпастирів і невтомних волонтерів. Обіймаю пасхальною радістю всіх, хто був змушений покинути свій дім чи навіть рідну землю, і молюся за ваше швидке повернення в час миру, який неминуче настане. Обіймаю молитвою всіх поранених, щоб у своєму терпінні ви відчували підтримку, любов і вдячність всього народу, а передусім — Божу милість і безнастанну Божу любов. Вітаю всіх, хто по всьому світу підтримує і допомагає Україні, великим чи малим. Як світова спільнота, ми проявилися немов вулик, у якому кожний духом відчуває, що має робити в час загрози. Обіймаю тих, хто на окупованих територіях, у зонах бойових дій, — тих, хто не має можливості зібрати пасхального кошика і співає «Христос воскрес!» під голос гармат і вибухів снарядів. У надії на воскресіння плачу і ридаю разом з усіма, хто оплакує своїх загиблих, як з лав наших Збройних сил, так і серед мирного населення. Хай сьогодні кожний із нас відчує надію у світле майбутнє в мирі і злагоді, бо саме Воскресіння Христове – джерело миру. Хай пребагата символіка нашої писанки нагадує всім нам, що воскреслий Господь – джерело небесних благ, радості, добра, перемоги і вічного життя. Усе духовенство, усіх богопосвячених осіб і мирян в Україні та на поселеннях обіймаю батьківською любов’ю і щиро бажаю вам благословенних Великодніх свят, смачного свяченого яйця та світлої пасхальної радості! Благодать воскреслого Господа нашого Ісуса Христа, любов Бога Отця і причастя Святого Духа нехай будуть з усіма вами! Христос воскрес! Воістину воскрес! † СВЯТОСЛАВ Дано в Києві,при Патріаршому соборі Воскресіння Христового,у Свято Благовіщення Пресвятої Богородиці,7 квітня (25 березня) 2022 року Божого Детальніше...

Владика Ярослав і владика Григорій взяли участь в молитві за Україну в Зарваниці

25 березня 2022
У п’ятницю, 25 березня, в базиліці Святого Петра у Ватикані Святіший Отець Франциск під час покаянного богослужіння посвятив росію, Україну та все людство Непорочному серцю Марії. Із собору Зарваницької Матері Божої з Папою єдналися владики Архиєрейського Синоду УГКЦ в Україні на чолі з Блаженнішим Святославом. Детальніше...

Звернення Блаженнішого Святослава з приводу початку війни в Україні

24 лютого 2022
Улюблений Богом бережений Український народе! У черговий раз наша Батьківщина в небезпеці! Віроломний ворог, незважаючи на власні зобов’язання та запевнення, ламаючи основні норми міжнародного права, як несправедливий агресор ступив на українську землю, несучи зі собою смерть і розруху. Наша Україна, яку світ справедливо назвав «кривавими землями», яка стільки раз була скроплена кров’ю мучеників та борців за свободу і незалежність свого народу, кличе нас сьогодні стати на захист своєї Батьківщини, своєї гідності перед Богом і людством, свого права на існування та права на вибір свого майбуття. Це наше природнє право і святий обов’язок кожного боронити свою землю і свій народ, свою державу і все що є для нас найрідніше: свою родину, свою мову і культуру, свою історію і свій духовний світ! Ми є мирним народом, який християнською любов’ю любить дітей усіх народів, незважаючи на походження чи переконання, національну чи релігійну приналежність. Ми не зазіхаємо на чуже і не погрожуємо нікому, але і свого нікому не маємо права віддати! У цей історичний момент голос нашого сумління кличе нас усіх як один стати на захист вільної, соборної і незалежної Української держави! Істрія минулого століття вчить нас, що всі ті, хто починали світові війни – були тими, хто їх програвав, а ідолопоклонники війни приносили лише знищення і занепад своїм власним державам і народам. Ми віримо, що в цю історичну хвилину Господь Бог є з нами! Він, у руках якого лежить доля цілого світу і кожної людини зокрема, є завжди по стороні жертви несправедливої агресії, по стороні страждаючих та поневолених. Це Він, який об’являє своє Святе Ім’я в історії кожного народу, вловлює і скидає додолу могутніх світу цього їх власною гординею, завойовників – ілюзією їхньою всемогутності, гордих і зухвалих – їх власною самопевністю. Це Він дарує перемогу над злом і смертю. Перемога України буде перемого божої сили над ницістю і зухвальством людини! Так було, так є і так буде! Наша Свята Церква-мучениця завжди була, є і буде зі своїм народом! Цю Церкву, що вже пережила смерть і воскресінння, як Тіло Воскреслого Христа над яким смерть не має жодної сили, дарував Господь своєму людові у хрещальних водах Дніпра. Відтоді історія нашого народу і його Церкви, історія їх визвольних змагань, історія втілення Божого Слова і вияву Його духа істини у нашій культурі переплелися навіки. І у цей драматичний момент наша Церква як мати і учителька є і буде зі своїми дітьми, буде їх боронити і їм служити в Ім’я Боже! У Бозі наша надія і від Нього буде наша перемога! Сьогодні ми урочисто проголошуємо: «Душу і тіло ми положим за нашу свободу!» Сьогодні єдиним серцем і устами ми молимося: «Боже Великий, Єдиний, нам Україну храни!» Святі праведники, мученики та ісповідники української землі моліться і заступайтеся за нас перед Богом! Благословення Господнє на вас! + Святослав Детальніше...

Звернення Блаженнішого Святослава до синів і дочок українського народу в Україні та на поселеннях сущих та усіх людей доброї волі (2022)

23 лютого 2022
Дорогі брати і сестри!  Визнання президентом Російської Федерації «незалежності та суверенітету» самопроголошених ЛНР і ДНР створює серйозні виклики та загрози для міжнародної спільноти і міжнародного права, на основі якого сьогодні існують та взаємодіють народи та їхні держави. Завдано непоправної шкоди самій логіці міждержавних відносин, що покликані забезпечувати мир і справедливий устрій суспільств, верховенство закону, підзвітність влади, захист людини, її життя та природних прав. Сьогодні все людство опинилося у небезпеці того, що право сильного нав’язуватиме себе кожному, нехтуючи силу права. Своїм рішенням влада Російської Федерації в односторонньому порядку вийшла із тривалого мирного процесу, завданням якого було забезпечити відновлення гідних людини умов життя на територіях ОРДЛО України, що постраждали внаслідок російської збройної агресії. Війна, розв’язана проти нашого народу у 2014 році, залишила глибокі рани на долях багатьох із наших співвітчизників: тисячі убитих, поранених, самотніх. Вчорашній крок президента РФ зруйнував базові принципи тривалого процесу відновлення миру в Україні, створив можливості для нової хвилі збройної агресії проти нашої держави, відкрив двері для повномасштабної воєнної операції проти українського народу. Особистою відповідальністю та святим обов’язком громадян України сьогодні вважаємо захист рідної землі, нашої пам’яті та надії, нашого Богом дарованого права на існування. Захист Батьківщини – це наше природне право і наш громадянський обов’язок. Ми сильні, коли ми разом. Тепер настав час об’єднати наші зусилля для того, щоб обстояти незалежність, територіальну цілісність і суверенітет Української Держави. Обов’язком і відповідальністю всього людства сьогодні є діяльна турбота про запобігання війні та захист справедливого миру. Ми переконані, що світ не може розвиватися та знаходити відповіді на виклики сучасності, вдаючись до сили та насилля, нехтуючи загальнолюдськими цінностями та євангельською істиною. Закликаємо всіх людей доброї волі не стояти осторонь страждань українського народу, спричинених російською військовою агресією. Ми народ, що любить мир. І саме тому готові обстоювати його і за нього віддано боротися. Звертаємося сьогодні в молитві до Творця всесвіту з особливим проханням про мудрість для тих, хто уповноважений ухвалювати суспільно важливі рішення, у чиїх руках опинилася доля людства. Просимо Небесного Отця про допомогу для відновлення справедливого миру на українській землі. Особливу молитву складаємо за захисників України, що цими днями є для нас прикладом жертовної любові та відданого служіння своєму народові. Нехай милосердний Господь захистить їх від усяких небезпек і обдарує їхні зусилля остаточною звитягою правди і добра. Закликаємо щире благословення люблячого Бога і Творця на Україну та її народ! Благословення Господнє на вас! † СВЯТОСЛАВ Детальніше...

Глава УГКЦ закликає долучитися до Всесвітньої молитви за мир в Україні

24 січня 2022
У середу, 26 січня, в особливий день Всесвітньої молитви за мир в Україні і світі, який проголосив Святіший Отець Франциск з огляду на нові небезпеки, що загрожують Україні, на ресурсах «Живого телебачення» з 9:00 до 21:00 (за київським часом) відбудеться цілоденне молитовне чування. У неділю Папа Франциск, з огляду на напружену ситуацію довкола України, закликав увесь світ, Католицьку Церкву, усіх людей доброї волі молитися за мир і проголосив особливим днем молитви за мир в Україні і світі – середу, 26 січня 2022 року. Вірні Української Греко-Католицької Церкви вдячно відгукуються на заклик Святішого Отця і приєднуються до Всесвітньої молитви за мир в Україні. Отець і Глава УГКЦ Блаженніший Святослав через відеозвернення особисто запрошує всіх вірних УГКЦ долучатися до молитовного чування. «Чому нам сьогодні так потрібно молитися за мир в Україні? – запитує Предстоятель УГКЦ і пояснює: – Коли виникають нові небезпеки й ворог стоїть на порозі, то наші військові перевіряють свою боєготовність, державні мужі працюють над впорядкуванням суспільних механізмів, дипломати працюють над тим, щоб світ підтримував наш народ і державу. А що роблять християни? Християни в цей час моляться, постять і каються у своїх гріхах».   На його переконання, молитва за мир є сильнішою за будь-яку зброю. Ба більше, молитва є духовною силою віруючого народу. «Всесвітня молитва – це момент особливої духовної сторожі, на яку кличе нас сьогодні Папа Франциск, наступник апостола Петра наших часів», – підкреслює Глава УГКЦ. «Закликаю всіх дітей нашої Церкви долучатися до молитовної духовної сторожі. Хоч би де ви були: вдома чи в транспорті, у дорозі на роботу чи на роботі, у школі чи університеті – прошу вас молитися за мир в Україні. Моліться особисто, а також долучайтеся до молитви спільноти Церкви у своїх парафіях, катедральних храмах, монастирях, де ви перебуваєте», – закликав Глава Церкви. Він додав, що в молитовному стоянні вірян підтримуватиме «Живе телебачення», яке впродовж дванадцяти годин будуватиме ланцюжок глобальної всесвітньої духовної сторожі, духовного чування нашої Церкви. «Нехай Господь Бог вислухає наші молитви! Нехай прийме нашу молитву! Нехай разом із постом і покутою вона буде сильнішою за будь-яку сучасну зброю! Нехай Господь Бог збереже мир в Україні і в усьому світі! Нехай наша особиста і спільна молитва цього дня лунає в усьому світі за мир в Україні!» – побажав духовний лідер українців. Департамент інформації УГКЦ     Детальніше...
<< Початок < Попередня 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 Наступна > Кінець >>
Сторінка 1 з 18
^ Догори