Якщо простувати на південний схід від римського Форуму стародавньою Аппієвою дорогою, десь за метрів 800 за брамою святого Севастяна ми знайдемо невеличку церкву Санта-Марія-ін-Пальміс. Істотно перебудована 1637 р. на замовлення кардинала Франческо Барберіні, вона несе в собі спогад про набагато давніші часи. Про це нагадує й інша назва церкви - «Доміне-Кво-Вадіс».
Побожна легенда розповідає, що саме на цьому місці апостол Петро побачив Спасителя. Апостол тоді після довгих вагань згодився піти геть із міста. Адже розпочаті імператором Нероном переслідування християн загрожували насамперед йому. Нерон уже наказав був розшукати й стратити Петра. Хоч сам апостол був готовий померти за Христа, вірні ублагали його сховатися. Він подався до порту - чи то Остії, чи Бріндізі, - аби відпливти з Риму в безпечне місце. І ось, коли він проминув браму святого Севастяна, то побачив, як Аппієвою дорогою назустріч йому прямує сам Христос, несучи на раменах хрест. Петро кинувся до Ісуса з питанням: «Господи, куди Ти йдеш?» - латиною «Domine, quo vadis?» У відповідь Петро почув: «За те, що ти залишив мій народ, я йду в Рим на друге розп’яття» - «Quia relinqui populum meum, Romam vado iterum crucifigi». Тоді Петро вигукнув: «Господи, я піду з Тобою» - «Domine, tecum veniam». Щойно пролунали ці слова, Христос вознісся на небо, залишивши на камені відбиток стопи, а Петро повернувся до Риму.
Ця історія захопила Генрика Сенкевича, котрий уже здобув славу найпопулярнішого польського письменника після публікації трилогії «Вогнем і мечем», «Потоп», «Пан Володийовський». З 1894 р. він починає працю над новим романом, протягом 1895-1896 рр. друкує його в «Gazecie Polskiej» у Варшаві, а 1896 р. видає в Кракові. Згодом, 1905 р., за свої твори Сенкевич одержить Нобелівську премію, а його роман «Quo vadis» перекладуть 57 мовами (українською перекладе харківський письменник Віктор Бойко). Роман неодноразово екранізували у Франції, Італії, США і Польщі.
Ось як описує роман зустріч апостола з його Учителем:
«Дорога була безлюдною. Селяни, які возили в місто овочі, не встигли ще, очевидно, позапрягати мулів у візки. Від кам’яних плит, якими аж до гір вимощено було дорогу, відлунював у тиші стукіт дерев’яних сандалій, що їх подорожні мали на ногах.
Потім сонце визирнуло з за перевалу, але водночас дивне явище вразило апостола. Привиділось йому, що золотавий диск, замість того щоб здійматися вище й вище на небі, спускається з гір і котиться по дорозі.
У той час Петро зупинився і сказав:
– Бачиш це сяйво, що наближається до нас?
– Не бачу нічого, – відповів Назарій.
Але Петро за хвилину, приставивши долоню до очей, сказав:
– Хтось іде до нас у сонячному сяйві.
Одначе до їхнього слуху не долинало відлуння кроків. Навколо було зовсім тихо. Назарій бачив тільки, що вдалині дрижать дерева, мовби їх струснув хто, і світло розливається все ширше по рівнині.
І подивився здивовано на апостола.
– Рабине! Що з тобою? – вигукнув тривожно.
А з рук Петра випав костур, очі дивилися просто вперед, уста були розкриті, на обличчі відбивалися подив, радість, захват.
Раптом він упав навколішки з простягнутими руками, і з уст його вирвався вигук:
– Христос! Христос!..
І припав головою до землі, буцім цілував чиїсь стопи.
Довго тривало мовчання, потім у тиші почулися крізь ридання слова старого:
– Quo vadis, Domine?..
І не чув відповіді Назарій, але до вух Петра долинув смутний, лагідний голос:
– Коли ти покидаєш народ мій, до Рима йду, щоб мене розіп’яли вдруге.
Апостол лежав на землі з обличчям у пилюці, нерухомий і безмовний. Назарію здалося вже, що він знепритомнів або помер, але той урешті підвівся, тремтячими руками підняв костур пілігрима і, нічого не кажучи, повернув до семи пагорбів міста.
Хлопець, бачачи це, повторив, як відлуння:
– Quo vadis, Domine?..
– До Рима, – відповів тихо апостол.
І повернувся».
Церковне передання стверджує, що Петро був заарештований і кинутий у Мамертинську в’язницю, а в червні 67 р. розіп’ятий на Ватиканському пагорбі за містом. Не вважаючи себе гідним повторювати подвиг Ісуса, Петро ублагав катів розіп’ясти себе головою додолу. За часів імператора Константина Великого над гробом апостола спорудили першу базиліку, будівництво якої тривало з 324 до 349 р. А вже протягом 1506 -1626 р. на цьому місці звівся головний християнський храм - собор святого Петра.
В ХІ ст. на місці ймовірної зустрічі Петра з Христом було також засновано скромну однонавну церкву. В ній зберігався камінь із відбитком стопи Ісуса, а після появи роману Сенкевича було встановлено погруддя письменника. З 1978 р. душпастирство при церкві провадять отці зі згромадження св. архангела Михаїла - михаїліти.
Хоча сам епізод із зустріччю апостола з Ісусом був відомий агіографам здавна, вислів «Quo vadis?» або «Камо грядеши?» став міжнародним фразеологізмом таки завдяки Генрику Сенкевичу. Він зустрічається в різних контекстах, зовсім не обов’язково релігійних. І майже завжди він відображає вагання в обраному напрямку руху, сумнів і пошук зовнішнього авторитету, здатного підтвердити або заперечити коректність вибору.
Ось лише декілька випадків застосування цього вислову щодо суспільної перспективи. Павло Мовчан називає свої роздуми, вміщені в «Голосі України» 24 грудня 2009 р., «Камо грядеши, Україно?»[1] Журналістка «Радіо Свобода» Богдана Костюк 25 липня 2011 р. дає цю саму назву оглядові першого спільного дослідження українських та європейських аналітичних центрів щодо майбутнього ЄС та перспективи членства України в Євросоюзі[2]. Богдан Ступак з міста Балта знайомить 19 червня 2014 р. зі своєю точкою зору читачів одеської газети «Чорноморські новини», використовуючи аналогічну назву[3]. Так само Тарас Салига називає свою статтю про Євгена Маланюка, опубліковану в газеті «День» 26 вересня 2014 р.[4] А 18 травня 2023 р. Анатолій Матвійчук використовує аналогічний заголовок у своїх роздумах про перспективи української культури, вміщених на сайті «Главком»[5]. Попри всі нюанси назва п’яти публікацій однаковісінька.
Навряд чи це свідчить про плагіат. Підозрюю, що автор кожної публікації не мав уявлення про однойменні статті попередників. Важливий вияв у цій суголосності загального настрою, що панував у суспільному середовищі України протягом останніх десятиріч. Настрою непевності, розчарувань, повсякчасного озирання назад. Не принижуючи першоверховного апостола, зважимося припустити, що й він ішов із Риму з важким серцем: його громада знищується, життя самого Петра під загрозою загибелі, де й поділися наслідки місійного служіння.
Такі фаталістичні настрої не нові в нашій історії. Після окупації Галичини совєтами 1944 р., появи 8 квітня 1945 р. статті Ярослава Галана «З хрестом чи з ножем» й арешту єпископату 11 квітня 1945 р. здавалося, що Церква приречена на знищення. Старші отці переказували, що й о. Гавриїл Костельник переконував співбратів «підписувати православ’я», апелюючи до неминучої загибелі УГКЦ та спотворення галицького духовного життя емісарами зі сходу.
Ми знаємо долю о. Костельника і його найближчих соратників у конформізмі. Завагавшись, вони виявили слабкодухість, подалися в табір, який у них самих не викликав довіри. Натомість стійка позиція їхніх опонентів, що зберегли вірність Апостольському Престолові, стала запорукою тих будівничих процесів, які розгорнулися наприкінці ХХ ст. За короткий час УГКЦ перевершила виміри своєї міжвоєнної діяльности й сформувалася як найбільш динамічна релігійна спільнота київської традиції.
Кожному з нас доводиться обирати між прямою відповіддю на життєві виклики та спробами ухилитися від них, знайти доволі безпечний спосіб обійти гострі кути, можливі конфлікти. Найвідчутнішою дилемою нашого часу є вибір між еміграцією та перебуванням у зоні небезпеки. Зневіра в майбутньому України, суспільна апатія, відчуття безперспективности реалізації власних талантів на батьківщині ще задовго до повномасштабного вторгненні виштовхало на чужину сотні тисяч наших земяків. Після 24 лютого 2022 р. рахунок пішов на мільйони. І хто може дорікнути матерям із малими дітьми за те, що вони штурмували залізничні вагони, аби втекти з пекла, на яке росіяни перетворювали наші міста і села? Важко знайти аргументи для осуду втечі. Адже й справді, в Україні небезпечно, тривають обстріли, КАБи й ракети нищать мирні житлові будинки та школи не тільки в Харкові, а й у Львові, Стрию, Івано-Франківську. Енергомережа майже цілком зруйнована й нездатна підтримувати життєдіяльність країни. Наша армія ніяк не переборе інерцію радянських часів. Верховна Рада приголомшує своєю некомпетентістю. Корупція знаходить найнесподіваніші лазівки – і в ТЦК, і в системі державних закупівель.
Кожен із вимушених переселенців і ухилянтів може знайти безліч виправдань своєї життєвої позиції. Але що більше слухаєш або читаєш їхні нескінченні скарги, переймаєшся повагою до тих земляків, які знайшли собі місце в тривожній реальності війни. Хтось воює, хтось волонтерить, хтось працює й підтримує економіку своїми податками, а хтось просто береже свій дім, а часто й сусідські оселі, підтримує життя в спустошілих містах і селах. Від них не почуєш патетичних фраз, а свою життєву поставу вони жодною мірою не трактують як подвиг. Просто виконання призначеного. Мовляв, хтось же мусить це робити?
Нам з вами трохи легше зробити свій вибір, ніж більшості співвітчизників. Пастир має до кінця лишатися зі своєю паствою. Попри очевидну небезпеку для священнослужителів: відверті наміри росіян знищити всі ознаки української ідентичности насамперед стосуються УГКЦ. Тим відповідальнішою і важливішою є наша місія: бути зі своїм народом. Присутність Церкви в безпосередній близькості від фронту, на Слобожанщині, Сумщині, Запоріжжі, Херсонщині, не тільки підтримує на дусі власну паству й усіх причетних до її доброчинної місії. Ці суворі обставини допомагають нам самим глибше усвідомити своє покликання, природу Церкви, скропленої жертовною кров’ю Христа.
Пригадаймо епізод із нічною плавбою апостолів озером Кинерет. Серед буряної ночі, втомившись від боротьби з супротивним вітром, вони раптом бачать Ісуса, який іде понад хвилями. Налякані, апостоли спонтанно закричали. І почули: «Будьте ж мужні: це я, не бійтесь!» (Мк. 6:50). Христос не просто заспокоює їх: він навчає мужности. А разом з тим надихає своєю присутністю. Саме мужня спокійна постава, зіперта на усвідомленні непроминущої провіденційної присутності Бога в земній історії, здатна врятувати від потопання в бурхливих хвилях життєвого моря.
Мені запам’яталася фраза про екзистенційний жах суспільства перед майбутнім. Для нас, українців, сенс цього вислову втілюється в апокаліптичні картини ядерної війни, етнічних чисток, багатогодинних блекаутів, руйнівних обстрілів, замерзання в неопалюваних квартирах. Російська аґресія зруйнувала ілюзорний затишок вимріяного нами безжурного майбутнього. Війна ставить під сумнів оптимістичні плани на завтра: ворожа ракета будь-якої миті може зупинити наше життя, зробити нас каліками, перетворити на руїну рідну оселю. Але ж прийдешні загрози зовсім не вичерпуються війною. Пандемія COVID-19 показала всю крихкість сучасної цивілізації. Температурні рекорди минулого літа довели реальність глобального потепління. Навіть найпередовіша в світі цивілізація виявляється безсилою перед лісовими пожежами й торнадо. Демографічна криза ставить європейські нації на межу вимирання.
Справді, є чого страхатися. Цим багато років живиться література, а ще більше – кіноіндустрія. Антиутопії Олдоса Гакслі «Дивний новий світ», Джорджа Орвела «1984», Євгена Замятіна «Ми», Рея Бредбері «451о за Фаренгейтом», фільми-катастрофи Майкла Бея «Армагеддон», Роланда Еммеріха «День незалежности» та «2012», Адама Маккея «Не дивись угору» здобули успіх саме через талановите нагнітання страху перед майбутнім, залякування читача або глядача жахливими картинами прийдешнього світу.
Страшно жити. Мабуть, кожному з нас доводилося не раз чути або, може, й промовляти цю фразу. Тисячі людей у всьому світі не витримують панічного напруження і вдаються до самогубства. Мільйони й мільйони тікають у примарний світ алкоголю та наркотиків. Вони не витримують страшного відчуття самотньої вразливости в ситуації екзистенційної катастрофи. Їхній вибір – втеча від майбутнього. Але це втеча в пітьму смерти.
Перед своїм відходом Мойсей передає народові Ізраїля напутні слова Творця: «Життя і смерть появив я перед тобою, благословення й прокляття. Вибирай життя, щоб жити на світі тобі і твоєму потомству» (Втор. 30:19-20). Споконвічна пастирська місія полягає в допомозі зробити саме цей вибір: обрати життя, а не смерть. Не йдеться про заспокійливе заколисування пастви казковими картинами загального благоденства в земному царстві переможної справедливости. Міфи про подолання зла шляхом просвіти й технологічного прогресу вже надто знеслабили людство перед викликом новітніх диктатур і радикального екстремізму. Загрози для людського життя, для нашого народу, для всієї земної цивілізації цілком реальні. Вони ставлять кожного перед вибором, про який говорить Мойсей і перед яким опинився Петро: між життям і смертю. Тільки що збереження життя будь-якою ціною: втечі, дезертирства, колаборантства, якраз і означають вибір смерти. Бо духовною смертю, смертю для вічности є збочення з дороги, яку вказує нам Христос.
Відкриття гідного несення хреста як єдиної певної дороги – переходу, «Пасхи», - до вічного життя є важким, але необхідним чинником адекватного реагування на виклики часу. Сенс цієї дороги розкривається поняттям жертви - добровільної відмови людини від чогось в ім’я Бога, в ім’я Христа, оприявнюваного в земній реальності в особі нашого ближнього. Євангеліє несумісне з утопійними картинами безжурного майбутнього. Рік у рік ми читаємо з амвону: «Народ бо на народ повстане й царство на царство. Голод, чума та землетруси будуть по різних місцях, та все це – початок страждання» (Мт. 24:7-8). Зрозуміло, розумний пастир захищає себе й парафіян від спокуси ототожнювати есхатологічні картини з актуальною ситуацією. Бо знає: «А про той день і годину ніхто не знає, ані ангели небесні, – лише один Отець» (Мт. 24:36). Тим не менше, християнин мусить розуміти: прийдешніх катастроф годі обминути.
Але в тім то й річ, що «ἔσχᾰτον», «кінець» видимого світу несе в собі для християнина не тільки біль і тривогу, але й приховану радість. Бо ж справді, «Одкровення Івана Богослова» - це по-своєму радісна книга. Книга про зустріч. Про закінчення нашого внутрішньоутробного існування й народження для вічности. «Упав, упав Вавилон - блудниця велика» (Одкр. 18:2) - тріумфально лунає з її сторінок, і цей переможний спів викликає в нас таку саму радість, як у стародавніх юдеїв, котрі чекали на падіння імперського Риму. І на тлі димів від пожеж столиці імперії зла виростає перед нами у видінні Івана Богослова нове небо і нова земля, сходить із неба новий Єрусалим.
Quovadis, Domine? – можемо ми запитувати, вдаючи нерозуміння суворої перспективи історії. Але ж насправді ми вже знаємо відповідь: «Я - путь, істина і життя!» (Ів. 14:6). Адекватною реакцією на грізні виклики є несхибне простування Христовим шляхом. Відтак же захист себе і своєї пастви від розпачу і зневіри.
Логіка чи швидше алогічність земної історії нам непідвладна. Смішно прибирати глибокодумну позу й силуватися відповісти на таке часте питання: «За що нам це?..» Ми є частинкою плину подій, непідвладних ані нашому впливу, ні нашому аналізові. Хто може зрозуміти Неронові або путінські психози? Коли ми вигадуватимемо свої тлумачення ненависти до Божого люду римського плебсу чи російських орків, всі вони будуть лише плодом нашої уяви. А несправджені передбачення експертів, починаючи від одіозного Арестовича, вже надто вприкрилися нам усім за воєнні роки.
Отже, наша головна місія – жити. Пам’ятати Христову настанову: «Не бійтеся тих, що вбивають тіло, душі ж убити не можуть» (Мт. 10:28) . Наснажувати життя несхибним ритмом уставних богослужінь, осявати його молитвою, оприявнювати в таїнствах Господнє чування над усім нашим народом. Вчитися самим і вчити інших безпомилковій певності дотримання дороговказів, даних нам у заповідях. Протиставляти розгубленій метушні панікерів переможний спокій, який виростає з миру в нашій душі. Тримати свої храми за оази цього спокою. І всіляко дбати про те, щоб кожен відвідувач храму міг знайти в ньому переконливу відповідь на фатальне питання: Quovadis?
Із циклу реколекційних наук "Симон, що став скелею Церкви" архиєпископа Ігоря Ісіченка
для священників Самбірсько-Дрогобицької єпархії УГКЦ (2-19 вересня 2024 р.)
