«Прийшовши в околиці Филипової Кесарії, Ісус спитав своїх учнів: “За кого мають люди Сина Чоловічого?”… Озвався Симон Петро і заявляє: “Ти – Христос, Бога живого син.” У відповідь Ісус сказав до нього: “Щасливий ти, Симоне, сину Йонин, бо не тіло і кров це тобі відкрили, а Отець мій небесний. Тож і я тобі заявляю, що ти – Петро (скеля), і що я на цій скелі збудую мою Церкву й що пекельні ворота її не подолають. Я дам тобі ключі Небесного Царства, і що ти на землі зв'яжеш, те буде зв'язане на небі; і те, що ти на землі розв'яжеш, те буде розв'язане й на небі» (Мт. 16: 13, 16-19).
У євангелиста Матея ще перед цією розповіддю згадувалося про найменування Симона Петром. І коли йшлося про покликання з-над Галилейського моря «двох братів: Симона, що звався Петром, і Андрія, його брата» (Мт. 4:18), і при описі зцілення його тещі (Мт. 8:14), і в переліку дванадцятьох апостолів, першим серед яких називається «Симон, прозваний Петром» (Мт. 10:2). Це саме знаменне ім’я з’являлося в історії з ходінням Петра по воді (Мт. 14:28-29) та при згадці про звернення Петра від імені всіх апостолів з проханням витлумачити притчу про те, що входить в уста і виходить з уст (Мт. 15:21). Але тільки тепер тлумачиться символічний зміст імені, яке, напевне ж, у втраченому оригіналі Матеєвого євангелія, наводилося арамейською мовою – Ки́фа, «скеля/камінь». У перекладах Біблії з грецької оригіналу його ім’я зберігається як Кифа в дев’яти випадках у Новому Завіті [Ів. 1:52; 1 Кр. 1:12; 3:22; 9:5; 15:5; Гал. 1:18; 2:9; 2:11; 2:14], тоді як у переважній більшості згадок (156 випадків у Новому Завіті) він називається Πέτρος, від грецького слова для позначення скелі або каменю (Πέτρα), до якого було додано закінчення чоловічого роду.
«Σὺ εἶ Πέτρος, καὶ ἐπὶ ταύτῃ τῇ πέτρᾳ οἰκοδομήσω μου τὴν ἐκκλησίαν» - «ти – Петро, і … я на цій скелі збудую мою Церкву». Грецька мова перекладу зберегла гру слів, закладену в цю фразу самим Христом. До речі, тут уперше в Євангелії для окреслення спільноти Христових учнів з’являється слово «᾽Εκκλησία». Так у стародавніх Атенах називалися народні збори, на яких вирішували найважливіші громадські справи й розподіляли обов’язки між посадовими особами. Напевне, грецькі перекладачі відшукали це слово для перекладу оригінального «кагал» (гебр. קָהָל, kāhāl), назви громадського зібрання, яке здійснювало самоврядування в місцях єврейського поселення – в ранньомодерні часи й на наших теренах.
Образ Ки́фи, скелі, повертає нас до старозавітньої символіки. Устами пророка Ісаї Бог закидає Дамаскові: «ти забув про Бога, Спаса твого, і не згадав про Скелю твоєї сили» (Іс. 17:10). А до народу Ізраїля той самий пророк промовляє: «Чи є ще Бог, крім мене? Ні! Немає іншої Скали, я іншої не знаю!» (Іс. 44:8). І прикладом кам’яної твердости віри в Ісаї постають праотці: «Гляньте на скелю, з якої ви витесані, на виритий колодязь, з якого ви постали! Гляньте на Авраама, вашого батька, і на Сару, що вас породила!» (Іс. 51:1-2). Сам же Христос алегорично описує стійкість у вірі в притчі про будівничого, котрий спорудив оселю на скелі: Матей (як і Лука, 6:48) наводить цю притчу в складі Нагірної проповіді: «Кожний, хто слухає ці мої слова й виконує їх, подібний до розумного чоловіка, який збудував свій дім на скелі. Полила злива, потоки розлились, подули вітри й натиснули на той дім, та він не повалився, бо був збудований на скелі» (Мт. 7:24-15).
Тлумачення символіки нового Симонового імені стається у відповідь на сповідання віри. Вже від імені всієї апостольської спільноти, де-факто виступаючи її лідером, Петро визнає: «Ти – Христос, Бога живого син». Ось це свідчення проникливої віри й закріплює за Симоном символічний знак непохитної скелі. Чи завжди зберігав сам Петро позначувані ним якості? Та вже наступний епізод у євангелії від Матея виявляє його хитання, коли у відповідь на Христове пророцтво про майбутні страждання Петро починає відраджувати Ісуса йти на жертву. Ось тоді він чує щось зовсім інше: «Геть, сатано, від мене! Ти мені спокуса, бо думаєш не про Боже, а про людське» (Мт. 16:23).
У драматичну мить приходу в Гетсиманський сад Юди зі сторожею Петро імпульсивно хапається за меча з наміром захищати Вчителя, але чує: «Сховай меч у піхву! Чашу, яку дав мені Отець, - чи не мав би я її пити?» (Ів. 18:11). Здобуваючи досвід власної слабкости, втечі, зречення вчителя, Петро поволі наближається до відкриття, осяяного світлом П’ятдесятниці, - надійним фундаментом, здатним протистояти грізним іспитам світу, є дар віри. Саме на цьому фундаменті, на цій скелі зводиться його нова особистість.
Майже за 1600 років після Христового воскресіння Києво-Печерську лавру очолив інший Петро - румунський княжич Petru Movilă. З лицарською мужністю він узявся провадити сміливі реформи, не боячись переймати досвід латинської Церкви та єзуїтської системи освіти. Це викликало в найбільш фанатичних і консервативних колах київських міщан і запорозьких козаків підозри в тому, що нині б назвали «криптокатолицизмом». Доходило до того, що п’яні козаки, вештаючись під мурами лаври, погрожували потопити в Дніпрі вчителів заснованої архимандритом школи, бо ті нібито латинізували українську молодь. І ось у відповідь один із учителів, Софроній Почаський, видав 1632 р. поетичну книгу «Евхаристиріон албо Вдячность», що закінчувалася віршем «Зоилеви невдячному Вдячность». Зоїлом звали злостивого критика, який жив у стародавній Греції й самостверджувався шляхом образливих і несправедливих оцінок тогочасних поетів. Зоїла ще прозвали «риторичним псом». Цим образом Софроній Почаський охоплює обмежених критиків архимандрита, обігруючи символічний сенс Петрового імени:
Не шарпай, злый Зоиле, псѣм зубом таємне
Ни в чом славы людськои, бо на то ж взаємне,
Єсли трафиш, дознаєш, иж камень скалистый
Зубы крушить, и псуєт гвоздь ногу сталистый.
Кто на мѣстцу высоком, пес тому не шкодить,
А где острый гостинець, там нихт не доходить.
Опочистый єст Олимп славы цных Могилов,
Не боиться шарпанья зубатых Зоилов.
Цвичоных людей гвоздьєм острым обточоный,
Не шарпай єго славы, бы-сь наддер учоный.
Стрімка скеля величі людського духу неприступна для собачих зубів недоброзичливців. Міць Петрової віри, яку поет захоплено відкриває в креативній діяльності архимандрита, здатна знешкодити будь-які наклепницькі кампанії. Скільки б зубасті вороги не силкувалися гризнути ненависного їм носія інших цінностей, вони тільки поламають собі зуби.
Виміри нашого служіння значно скромніші не тільки за апостолові, але й за реформаційні зусилля київського митрополита. Але кожному з нас доводиться зазнати на своїй шкірі дотику отруйних зубів місцевих зоїлів – заздрісних наклепників, невтомних пліткарок, підступних опонентів із «братньої конфесії». Зрештою, ми живемо в інформаційному суспільстві, де соціяльні мережі живляться насамперед сварками й скандалами. Якими б скромними, щоб не сказати убогими, не були статки священників української Церкви в наших краях, але й удома, в Харкові, мені доводилося чути: мовляв, знаємо вас, розкошуєте на копійки легковірних пенсіонерок, що приносять вам до церкви!
Сфера нашого апостольського служіння поширилася у віртуальний простір. Відтак же вона стала і вразливішою.
З іншого боку, протягом останніх шести років в обіг входить поняття «культура скасування». Мається на увазі своєрідний бойкот публічної особи, витіснення її поза соціяльні й професійні кола за неприйнятну з погляду певної групи поведінку. Людину ігнорують у інформаційному просторі, її не запрошують ані в ролі експерта, ні учасника публічного заходу, до неї не звертаються, про неї не згадують. Друзі десь зникають, телефон мовчить, електронні скриньки наповнюються тільки спамом. Її повідомлення поринають у пустельний пісок мовчання.
Священникові в Галичині це навряд чи загрожує. Принаймні зараз, під час війни, коли УГКЦ стала непохитною остоєю опору агресорові. Але зверніть увагу на інформаційні програми країн ліберального Заходу: як послідовно вони уникають релігійної тематики. Подібні тенденції, хай ще приховані, простежувалися й у нашій країні. Мотивується це часом прагненням світоглядної нейтральности, шануванням свободи сумління. Але щодалі частіше виринають і нотки войовничого антиклерикалізму. І це ж не в нас, на секуляризованому сході, а у Львові вже дев’ять років тому начальниця міського управління культури Ірина Маґдиш нарікала: «Є райони (у Львові), де взагалі нічого немає, — жодного культурного центру, жодної бібліотеки, театру або кінотеатру. Єдина розвага для людей в такому районі - церква. І церква починає на цьому жирувати і зловживати страшним чином»[1].
Ну, припустимо, Садовий зрештою звільнив Маґдиш. Але ось в липні 2023 р. в Тернополі розгортається доволі голосна політична кампанія стосовно планованої реконструкції катедрального собору УГКЦ: архиєпархія звинувачується в псуванні пам’ятки архітектури[2]. В листопаді 2023 р. з подання сайту VKURSI спалахує інша хейтерська кампанія: про надприбутки Тернопільсько-Зборівської архиєпархії[3]. Треба бути дуже упередженим, аби не помітити, як подібні скандальні кампанії виявляють певну стратегію якщо не дискредитації Церкви, то її витіснення з публічного простору в сферу приватного життя, суспільної ізоляції. Коли вже ми приймаємо як неминучу даність євроінтеграційний процес, то слід бути готовими до того, що і в нас в Україні Церква втрачатиме режим суспільного сприяння. До того ж, викриття політичної заанґажованости й фінансових та інших зловживань Московського Патріярхату, хочемо чи не хочемо, відбивається на інших конфесіях, передусім обрядово близьких до Московського Патріярхату.
Маємо звикати до перебування під постійним медійним ковпаком. Це створює деякий дискомфорт, але й оздоровлює, мобілізує. В інформаційному суспільстві ти ніколи не можеш бути ґарантований від того, що твою появу на публіці в невідповідному санові одязі, недбалий жест або контроверсійну за змістом і невдалу за формою проповідь зафільмують, а потім оприлюднять де-небудь у соціяльній мережі. Апостол Павло, звертаючись до солунян, вжив був чудову метафору, порівнюючи захисну силу віри з обладунком античного воїна: «Ми ж, які належимо дневі, будьмо тверезі, надягнувши броню віри та любови й шолом надії на спасіння» (1 сол. 5:8). Ми б може, оперуючи поняттями сучасної війни, говорили радше про рубіж оборони. Стратегічний рубіж, від якого залежить наша духовна безпека.
Ми всі буваємо в різних середовищах і маємо зважати на їхню корпоративну культуру, довколишні обставини, досвід своїх стосунків із цим середовищем. Пихатість і презумпція своєї переваги шкодять скрізь. Але не менше шкодить нехтування гідністю свого сану. Пригадую, вже досить давно я відпочивав в одному бойківському селі. Там була й церква, не греко-католицька й не автокефальна, в будні вона стояла зачинена. Але на подвір’ї господаря була каплиця, і ми з канцлером і помічниками щодня правили там літургію. Селяни помітили це, і якось підійшли до одного з помічників з проханням:
- Як би нам поміняти ксьондза? Бо щойно закінчиться служба в церкві, а він заходить до буфету поблизу, п’є горілку, курить, коли ж роблять зауваження, відповідає: «Я ксьондз у церкві, а поза нею – звичайна людина, що хочу, те й роблю».
Здається, в цьому не йшлося про якісь надмірності й патології. Хоча 54 Апостольське правило дуже суворо застерігало: «Якщо кого з клиру побачать, як він їсть у корчмі, нехай буде відлучений, крім випадку, коли вимушено в подорожі відпочиває в заїзді».[4] Але хто там у нові часи зважає на це правило! І все ж виявилося, що таке демонстративне нехтування традиційним парафіяльним етикетом згіршує вірних.
Другий Ватиканський собор дав поштовх до подолання вузькоклерикального розуміння Церкви. Священничий етикет спрощується, але не зникає. Я б сказав, він стає витонченішим, делікатнішим. Важливо відчути й засвоїти цю культуру стосунків – доброзичливих, коректних, взаємоввічливих.
Особливо важливо триматися гідної постави в стосунках із владою, зі світом політики й бізнесу. Ніщо так не дискредитує Церкву, як дозвіл ототожнити себе з панівними структурами. Приємно було, особливо після десятиріч атеїстичного режиму, опинитися в президії, на трибуні, в кулуарах державних установ. Але за все доводиться платити. І Церква в такому випадку приймає на себе частину відповідальности за насправді незалежну від неї ситуацію в країні, області, селі.
Застережним для нас усіх має бути досвід Московського Патріярхату. Колаборантська декларація митрополита Сергія Страгородського 1927 р., а потім нічна домовленість зі Сталіним 4-5 вересня 1943 р. про відновлення патріярхату під контролем більшовицької влади перетворила його на іграшку політичних амбіцій Москви як за комуністичного, так і за путінського режиму. Цього не помічали хіба що найзасліпленіші адепти імперської ідеї. Більшість же сприймала Московський Патріярхат лише як механічного виконавця обрядів, але не інституцію, якій можна довіряти і з якою варто співпрацювати. Старше покоління, напевне, пригадує характерний анекдот, дуже популярний у різних версіях за часів застою:
«Дзвонять із міськкому партії до церкви. Батюшка знімає слухавку.
- Алло!
- Здрастуйте, батюшка! З міськкому Вас турбують. Ви розумієте, тут у нас мають бути партійні збори, а лавок нема, позичте.
- Не дам Вам лави! Минулого разу дав, так Ви їх паскудством різним списали!
- Тоді не дамо Вам піонерів у церковний хор!
- Тоді не дам Вам монахів на суботник!
- Тоді не дамо Вам комсомольців на хресний хід!
- Тоді не дам вам черниць у фінську лазню!
- Ну, знаєте, батюшка, за такі слова й партквиток на стіл покласти можна!»[5]
Абсурдною ситуація може здаватися лише на перший погляд. Адже буквально цими днями мандрувало мережею фото батюшки, який супроводжує своєю присутністю прийняття російських дітей у піонери[6]…
Ми можемо з цього лише посміятися. Однак же не так давно рідко яка парафія не переживала спокус з боку кандидатів у депутати й політичних партій, готових заплатити в різний спосіб за участь в агітації або навіть і за входження священника до їхнього передвиборчого списку. Мені ще довелося полемізувати з В’ячеславом Чорноволом про дозвіл одному священникові балотуватися у Верховну Раду від Руху. Я тоді капітулював, але нічого доброго з цієї ідеї не вийшло. А коли мені довелося працювати в патріярхії УАПЦ, то з Галичини все надходила інформація про гонорари парохам від певних заможних кандидатів. Тим-то я дуже зрадів «Інструкції про поведінку священнослужителів УГКЦ під час політичних виборчих кампаній» з 4 квітня 2014 р., яка ставила за мету «не допускати втягування Церкви у виборчі процеси та зловживання її авторитету для корисливих цілей окремих кандидатів чи політичних сил у ході виборчих кампаній»[7].
Належність до Католицької Церкви, наріжним каменем суспільної доктрини якої є Петрова віра, дає нам шанс свободи. Тієї свободи, якої позбавили себе конфесії, що вільно чи невільно узалежнюють себе від державної політики. УГКЦ має небесних захисників цієї свободи в особах знаних і незнаних мучеників і сповідників віри, котрі обрали смерть, концтабори, переслідування замість покори імперському диктатові. Спираючись на їхню небесну опіку, маємо й ми самі пильнувати цієї свободи, не зраджуючи її в обмін на жодні земні дивіденди.
Із циклу реколекційних наук "Симон, що став скелею Церкви" архиєпископа Ігоря Ісіченка
для священників Самбірсько-Дрогобицької єпархії УГКЦ (2-19 вересня 2024 р.)
