Цілюще джерело в тишковицькому лісі, згідно з переказами старожилів, існує ще з часів польського панування в Україні XVI-XVII століття. Один жорстокий і безбожний пан у часі жнив зганяв усіх без винятку людей на панщину. Була там одна вагітна жінка, яка під час праці на полі народила немовля, а сама була у дуже слабкому стані. Довелося нести жінку до села, а дитину пан дозволив взяти старенькій жінці у запаску. Ідучи через панське поле породіллі стало погано, а старенькій жінці впало на землю немовля. Біля ніг дитини забило джерело і настала велика ясність. В одну мить немовля почало промовляти, як 5-тирічна дитина: «Матінко моя, ось вода!». Усі над тим джерелом побачили образ Матері Божої, до якої сходилися звідусіль…
Про запрестольну ікону Богородиці в храмі[1]
Про історію ікони Пресвятої Богородиці у Тишковичах розповідають наступне. Тишковицька запрестольна ікона – оригінал XVII століття. Вона середніх розмірів із зображенням Богородиці Одигітрії («Тієї, що вказує шлях») в багряних одежах. На руках Марії – Богонемовля з благословляючою десницею. Правою рукою Пречиста Діва вказує на свого Царственного Сина, як Спасителя всіх людей. Німб Христа прикрашений грецькими літерами: «ОН» – Сущий; Той, Кого не може не бути; Той, від Котрого усе; Той, Котрим ми усі і рухаємося, й існуємо.
Ікона зародилась на місці об’явлення Богородиці в лісовій каплиці, а згодом стала невід’ємною частиною Тишковицького храму. З переказів старожилки, Галини Холодницької, до нас дійшли відомості про дві дивовижні появи ікони в храмі за престолом. Якось у село здаля прибули два монахи-прочани, одному з них завдячуємо написання ікони. Під час турецької навали, жителі села втечею переховувались у лісі і були врятовані в каплиці біля цілющого джерела. Разом із людьми, в цей час монахи усильно молилися. На цьому місці об’явилась Богородиця, Котра покрила усіх людей своїм омофором. Після чудесного порятунку монахи оселились у сусідньому селі Цикові, де на той час був діючий монастир, що вів на цих теренах духовну та просвітницьку діяльність. Вони щодня відвідували Святе Джерело з молитвою та виголошували проповіді для прочан.
Позаяк джерело знаходилось на пограниччі між Циковом і Тишковичами, за переданням старожилів, з цього приводу були часті суперечки між жителями сіл. Були також неодноразові спроби циківчан забрати ікону, однак сталося диво, яке швидко поширилось околицею. Якось під час нічного чування монахи були свідками видіння, як у чудесний спосіб ікона, оповита неземним світлом, неначе «ризою», самоперенеслася із лісової каплички у сільський Тишковицький храм. Коли монахи сповістили про своє видіння людям і зайшли у храм – у святилищі побачили сіяючу ікону, яка сльозоточила. Сяйво від ікони не згасало у храмі упродовж деякого часу ні вдень, ні вночі, привертаючи до себе увагу багатьох людей, котрі йшли прощею у ліс до цілющого джерела. На честь цієї події, саме в день 15 липня, вони започаткували місце паломництва у Тишковичах, яке святкуємо щорічно понині.
Ікона повертала тут незрячим зір та піднімала на ноги паралізованих. Вона завжди своїми сльозами попереджала про небезпеку для села та вислуховувала молитви людей. Особливо сльозоточила ікона перед 1914 роком, коли у війні село було цілковито спалене, а людей усіх вивезено в концтабір Гмінту (Австрія-Угорщина). Через шість років після заслання, не всі повернулися додому, багато було сліпих, калік та з різними важкими хворобами. Люди зі смутком усього пережитого оспівували в піснях цю подію, де також згадали про ікону і про те, що вона відвертала кулі, які летіли в неї.
Сьогодні бачимо на іконі почорнілий Лик Ісуса із численними вм’ятинами на тлі Його одежі. Це були вогнепальні опіки, які утворили пузирі, що згодом потріскали. Зокрема, у нижній частині ікони знаходимо залізний осколок, що з плином часу поржавів. Це є підтвердженням того, що ікона вистояла у буремні роки двох світових воєн і до сьогодні є збереженою.
Розповідають, що якось одну родину з сусіднього села Міженець спіткало горе: тяжко захворіла жінка. Довго не думаючи, чоловік поклав дружину, уражену паралічем, на віз та кіньми повіз до Тишковицького чудодійного джерела, що у лісі. Прибувши до святині, чоловік зняв жінку з воза і на руках відніс у каплицю. Довго молилось подружжя з надією і сльозами, випрошуючи у Матінки Божої спасіння: «Мати Небесна, хранителько наша, змилосердися над нами, дай сили доглянути маленьких безпомічних діток!». Тоді чоловік підійшов до джерела, набрав водиці й обмив дружині ноги. Вмить жінка почулася в силі, відчула, що сталося чудо! Справді, вона піднялась без допомоги. Додому прийшла вже пішки.
У повоєнний час виникла необхідність у відбудові храму, який у війні зазнав значного ушкодження. Тодішній парох, о. Михайло Прокурат, задля власної зручності відправи забрав ікону Богородиці до матірньої церкви у село Хідновичі, де жив. Проте легенда розповідає, що ікона в чудесний спосіб сама вдруге за своє існування повернулась назад у Тишковичі без жодного людського втручання. Сьогодні про це нагадує маленька капличка, яка так і стоїть поруч із теперішнім храмом. Відбудувавши храм у 1921 році, люди розмістили ікону за престолом у новій ніші та обрамленню. Відтоді вже ніхто не насмілювався її рухати з місця. Отець Михайло Прокурат завжди на проповідях казав: «Якщо ікона вибрала собі тут місце, то нехай тут і залишається!». Згодом люди склали пісню під назвою «Дивна Твоя тайна», яку присвятили іконі.
У 1928 році, у храмі села Тишковичі відбувся величавий всепам’ятний відпуст, який тривав із нічним чуванням, що було приурочене празнику Положення ризи Пресвятої Богородиці у Влахерні, 15 липня. У цей день відбувалось благословення 14-ти хрестів Хресної Дороги навколо храму. Під кожним із хрестів священики сповідали людей. Передання старожилів гласить, що окремо для священиків і окремо для людей були споруджені бараки схову від дощу під час нічного чування в лісі. На цей відпустовий празник люди із навколишніх сіл зі своїми священиками процесійно йшли з піснями під знаменами хоругов та навіть жовто-блакитних прапорів.
[1] На підставі переказів, отриманих з вуст жительки с. Тишковичі п. Галини Холодницької
