Владика Ярослав: Упродовж всього нашого життя ми мандруємо до Єрусалиму [фото]

21 квітня владика Ярослав, єпископ Самбірсько-Дрогобицький, відвідав парафію св. Юрія в м. Дрогобич. З нагоди храмового свята єпископ відслужив Божественну Літургію у співслужінні о. Івана Паньківа, декана Дрогобицького, о. Євстахія Ладики, адміністратора парафії, та священиків Дрогобицького деканату. Детальніше...

Проповідь на п’яту неділю Великого Посту (2024)

«Не знаєте, чого просите» (Мк. 10,38). Слава Ісусу Христу!Дорогі у Христі брати і сестри! Ми поступово наближаємося до завершального акорду Великої Чотиридесятниці – Страсного тижня, коли розважатимемо, як Господь наш Ісус Христос прийняв відкупительні страждання і смерть. Тому сьогодні Церква через євангельське читання спрямовує наші духовні роздуми в околиці Єрусалиму, на ті стежки і дороги якими Ісус разом із учнями простував до цього святого міста. Це була його остання земна подорож з Галилеї у Юдею. Від дитячих літ Спаситель в оточенні близьких Йому людей ходив тією дорогою до Соломонового Храму. Але цього разу це була дорога, наприкінці якої на Спасителя чекали хрест і Голгофа. Про цю чашу терпінь знав лише Спаситель. Тому, бажаючи відкрити своїм найближчим учням і приятелям тайну Божої любові, Він почав цю дивну для них розмову: «Оце йдемо в Єрусалим і Син Чоловічий буде виданий первосвященикам та книжникам, і засудять його на смерть, і видадуть його поганам; і насміхатимуться з нього, плюватимуть на нього, бичуватимуть його та й уб’ють. Він же по трьох днях воскресне» (Мк. 10, 33). Учні, напевне, боялися, слухаючи слова Христа про смерть, яка очікувала на Нього в Єрусалимі. Незважаючи на очікування прийдешнього Царства Божого, вони усвідомлювали небезпеку відвідин цього святого міста, бо існувало єврейське передання про страшну війну, яка повинна вибухнути перед остаточним встановленням Царства Месії. Ісус іде до Єрусалиму, щоби взяти на себе хрест, щоб прийняти на себе всю злобу людського гріха, щоб своєю смертю розбудити людей зі сну та сліпоти гріха. Він говорить учням про своє страждання та про смерть, проте вони Його слухають, та не чують. Не чують, бо думають, що якщо Він творив такі великі чудеса та знаки, то певно в Єрусалимі буде щось ще більше. І якщо перед ним втікали біси, а мудреці замовкали і сили природи корились Йому, то в Єрусалимі Він ще більше проявить свою силу та славу. Вони сподівалися, що там має бути Його перемога над усіма видимими ворогами юдейського народу, а в Його перемозі буде і їх, апостолів, торжество. Так, в Єрусалимі відбудеться найбільше чудо – справжня перемога та славне торжество, але станеться це інакше ніж про це думали та мріяли Христові учні та сучасники. Ми з вами, дорогі брати і сестри у Христі, разом з нашим Господом також мандруємо до Єрусалиму. І не тільки зараз, під час Великого посту, але впродовж цілого нашого життя, яке є отою мандрівкою до Небесного Єрусалиму – до Царства Божого. Ми слідуємо за Христом стежками Його заповідей. Не біймося ступати дорогою духовного вдосконалення разом з Ісусом, навіть якщо нам здається, що вона важка та терниста. Пам’ятаймо, що це дорога через хрест до воскресіння, до справжнього життя, адже хрест Христовий став для всього людства вже не знаком смерті та темряви, а світлом воскресіння, знаком надії і символом незбагненної любові Бога до людини. Євангельський епізод п'ятої неділі Великого посту говорить нам і про те, що люди у своїй земній мандрівці до Небесного Єрусалиму дуже часто дивляться на світ виключно по-своєму, шукаючи свого інтересу і користі. Сьогоднішнє євангельське читання згадує нам про апостолів Якова та Івана, котрі, почувши про те, що Христос прямує до Єрусалиму, де має звершити важливу місію, просять про вигідне для себе місце. Науку про царство Боже Яків та Іван сприймали в земному розумінні і просили Ісуса про особливе місце в цьому царстві, бажаючи сидіти праворуч і ліворуч Нього. Прохання братів було не тільки занадто претензійним, але й недоречним. Вони висловили цю просьбу тоді, коли Ісус йшов до Єрусалиму, щоб прийняти муки. Господь, із сумом подивившись на синів Заведея, сказав: «Не знаєте, чого просите» (Мр.10,38). І пояснив: щоб увійти у Царство Боже, спочатку треба випити чашу терпінь. Ці слова Спасителя звернені не лише до цих двох апостолів та їх товаришів, а й до кожної людини, яка прагне бути спасенною. Дорогі у Христі! Сьогодні у вашому храмі ми святкуємо пам'ять святого Юрія. Церква називає його великомучеником і побідоносцем. Житія святих розповідають, що великомученик Юрій Побідоносець походив із Каппадокії, виріс у християнській родині: його батько прийняв мученицьку смерть за Христа, а мати, переселившись до Палестини, виховала сина у благочесті та християнському смиренні. Зростаючи у християнській сім’ї, Юрій був мудрим, завзятим, сміливим, талановитим і вродливим юнаком. Особливу здібність мав до військової справи, тому і став військовим, вступивши на службу до римського війська. За свою хоробрість був відзначений імператором Діоклетіаном (284–305) і став одним із старших воєначальників. Доблесть Юрія дала підстави величати його воїном Христового воїнства. З його житія дізнаємося, що якось він отримав наказ обложити місто і знищити вогнем тільки за те, що всі його жителі були християнами. Тож св. Юрій постав перед драматичним вибором: виконати несправедливий наказ і зберегти поважну посаду чи вчинити за голосом совісті й наразитися на переслідування. Він з дитинства отримав таємне християнське виховання, але в цей визначний момент зрозумів, що таке приховане заради страху християнство не приносить духовного плоду. Тому Юрій сміливо визнає себе християнином, стає перед імператором Діоклетіаном та викриває його беззаконня. За це його піддають тортурам і ставлять ультиматум: або відречешся від Христа і збережеш комфортне життя, або тебе позбавлять військового звання і, піддавши страшним тортурам, стратять. І знову перед св. Юрієм постає драматичний вибір, але він пам’ятає слова Христа: «Ніхто, що поклав руку на плуг і озирається назад, не здатний до Царства Божого» (пор. Лк. 9, 62). Він не йде на компроміс із власною совістю та не зраджує християнства. Після важких і тривалих мук 23 квітня 303 р. йому відтяли голову. Святий Юрій міг жити у славі й достатку, якщо б відрікся від Христа. Однак він терпить знущання, муки, смерть, бо пам’ятає євангельські слова Христа: «Хто хоче спасти свою душу, той її погубить; а хто погубить свою душу мене ради та Євангелії, той її спасе» (Мр. 8, 35). Святий Юрій загинув, але його справа – ні! Через десять років, 313 р. (314) християнство здобуло перемогу в Римській імперії: колись імператор Діоклетіан переслідував християн, а тепер новий імператор Костянтин Великий сам став християнином. Тому Свята Церква називає великомученика Юрія Побідоносцем: він своєю вірою доказав силу Ісуса Христа, яка подолала безбожну імперську політику. І це зрозуміло: мученик – це свідок Христа воскреслого, це християнин, який усім своїм життям засвідчив істинність Христової Пасхи – перемоги Життя над смертю, перемоги Безсмертного над минущим. Завдяки дивовижній силі віри великомученик Юрій може допомагати християнам на землі тисячами чудес, бути взірцем для молодих людей, а також для воїнів. На іконах споглядаємо, як св. Юрій на білому коні вражає списом змія. Це зображення грунтується на розповіді про одне з його посмертних чудес. У давні часи у передмісті Бейрута, у місцевому озері перебував страшний дракон, який поїдав людей. З часом люди перетворили це чудовисько на ідола-божка й почали приносити йому жертвоприношення – дівчину або юнака. Одного разу жереб випав на дочку місцевого правителя. Вона, приречена на смерть, стояла на березі цього озера. Аж ось з’явився вершник на коні зі списом у руці та вбив того змія, визволивши нещасну юначку від неминучої смерті. Ось у такому стані, наче та приречена на смерть дівчина, перебуває і наша Батьківщина Україна, над якою навис північний змій. Тільки Господь може врятувати нас перед агресією підступного ворога, перед яким тривожиться світ, намагаючись не дратувати його. Звернімось у молитві до святого великомученика Юрія, щоб він, за Божою допомогою, підніс свій спис і допоміг нашому війську захистити Україну. Нехай Господня десниця заступається над нами у трудних моментах нашого життя за молитвами Пресвятої Богородиці і всіх святих, яких видала українська земля. А благодать Господа нашого Ісуса Христа, і любов Бога, і Отця та Причастя Святого Духа буде з усіма вами. Амінь. + Ярослав 21 квітня 2024 року Божого,м. Дрогобич Детальніше...

Владика Ярослав Приріз висловлює подяку за привітання з нагоди свого Дня Уродин

Слава Ісусу Христу! Дорогі у Христі! Тими днями я отримав чисельні привітання та побажання, які Ви склали з нагоди моїх уродин. Дозвольте висловити свою щиру вдячність усім вам, хто привітав і хто духовно єднався зі мною у молитовній подяці Богові. Ваше добре слово на мою адресу стало для мене черговою нагодою відчути солідарність та духовну підтримку. Кожен з нас на своєму місці служіння творить спільну справу – звершення Божої волі через Його Святу Церкву – Христовий Виноградник, у якому всі ми є скромними робітниками. Детальніше...

Духовенство та вірні Самбірсько-Дрогобицька єпархія УГКЦ вітають владику Ярослава Приріза із Днем Народження

Духовенство та вірні Самбірсько-Дрогобицька єпархія УГКЦ вітають сьогодні владику Ярослава Приріза із Днем Народження! Детальніше...

Владика Ярослав: Ікона об’являє нам Бога

  24 березня, у Неділю Православ'я, владика Ярослав, єпископ Самбірсько-Дрогобицький, відслужив Божественну Літургію в Катедральному соборі Пресвятої Трійці, в м. Дрогобич. Детальніше...

Проповідь у Першу неділю посту – Неділю православ’я (2024)

Слава Ісусу Христу!Дорогі в Христі брати  і сестри! Сьогодні у першу неділю посту – Церква подає нам духовну благовість Слова Божого. Євангельський уривок описує дві зустрічі Ісуса Христа з учнями і їх покликання. Перша зустріч – з Филипом – описана дуже коротко. Христос каже: «Іди за мною», – і той іде. Особливістю цієї зустрічі є те, що Ісус сам знаходить нового учня. Ми не чуємо відповіді Филипа. Не знаходимо опису його досвіду покликання і зустрічі з Ісусом. Але ми дізнаємося, що зустріч з Христом спонукає його поділитися тим досвідом з іншими. Він знаходить свого друга Натанаїла і розповідає йому, як він пережив свою зустріч і впізнав в Ісусі Месію. Його переконання про Ісуса як Месію базується на Священному Писанні: «Ми знайшли того, про кого Мойсей у законі писав і пророки, - Ісуса Йосифового сина, з Назарету» (Йо. 1. 45). Натанаїл здивований походженням Ісуса Христа з Галилеї, з Назарету. Назарет ніде не згаданий у Старому Завіті, тим більше як місто з якого має прийти Месія. Филип не намагається щось йому пояснити, але відразу говорить до Натанаїла подібно як Ісус до перших двох учнів: «Прийди і подивися» (Йо.1,46). Филип не наводить ніяких переконливих аргументів. Християнське свідчення повинно базуватися не так на переконливості аргументів, як на особистій зустрічі з Христом: слід створити людині можливість самій зустрітися з Христом. Натанаїл прислухається до заклику свого товариша Филипа. Але Христос першим його бачить і говорить про чесність Натанаїла: «Ось справжній ізраїльтянин, що нема в ньому лукавства» (Йо. 1. 47). Це  - ще одне об’явлення Ісуса. Своєю відповіддю на  запитання: «Звідки ти мене знаєш», Ісус показує, що Він як Бог знає серце людини. Це спонукає Натанаїла до сповідування своєї віри: «Учителю, ти - Син Божий, ти - цар Ізраїлів» (Йо. 1. 49). Ось таким є шлях віри учня. Христос бачив Натанаїла під смоковницею. Екзегети бачать у цьому натяк на те, що Натанаїл глибоко вивчав Святе Письмо, бо смоковниця у равіністичній традиції вважалася деревом знання і під нею часто читали та роздумували над Писанням. Також і Натанаїл, мабуть, під смоковницею роздумував над писанням. Почувши ці слова від Христа, він зрозумів, що Той бачить тайни його серця. Його здивувало не так те, що Ісус його бачив, як те, що він знав його думки і його серце. Вивчаючи закон, Натанаїл готувався, щоб зустріти Месію. Натанаїлові, який увірував, Христос обіцяє, що побачить ще більші речі. Якщо спочатку Натанаїлу потрібно було прийти до Ісуса, щоб пізнати більше, то тепер його закликається вірити, щоб знову побачити ще більше. Таким чином віра веде до глибшого пізнання Бога. Отже в Ісусі Христі ми зустрічаємо Бога й людину. Для нас, християн, як і для Филипа з Натанаїлом, Писання  провадить до Ісуса, але реальність сповнення є завжди більшою від обітниці. В сьогоднішньому апостольському читанні чуємо, що віра, яка визначає спосіб життя людини, є запорукою сповнення обітниці: «І всі вони, дарма що мали добре засвідчення вірою, не одержали обіцяного, бо Бог зберіг нам щось краще, щоб вони не без нас осягли досконалість» (Євр. 11,39-40). Першу неділю посту в нашій східній християнській традиції ми також називаємо Неділею Православ’я. У цей день ми згадуємо історичну подію перемоги православної (тобто правдивої), християнської віри над єрессю іконоборства, котра відбулася на 7 Вселенському Соборі 787 р. та була урочисто потверджена у 842 р. Тоді після довгого та гіркого досвіду переслідування послідовників правдивої віри, основаної на апостольському та святоотцівсьеому переданні, відбулося прилюдне почитання і вшанування святих ікон Ісуса Христа, Пречистої Діви Марії та святих. Торжество православ’я особливо актуальне для нас, греко-католиків. Ще зовсім недавно в Україні панував безбожний більшовицький режим, який намагався знищити нашу Церкву через те, що ми перебуваємо в єдності зі Вселенською Католицькою Церквою, що побудована на камені віри Апостолі Петрі. Однак, незважаючи на всі старання комуністичного режиму, ми завдяки вірності своїй християнській традиції та вірі зберегли в чистоті свою віру, благоговійно молилися і йшли тим духовним шляхом, який нам залишив Христос, Святе Євангеліє, Отці Церкви та наші мученики й ісповідники віри від Володимирового хрещення Руси – України. Тому для нас це свято є настільки ж радісним, як і для християн, котрі святкували його у 842 р., після довгих років переслідування за вірність власній церковній традиції іконопочитання. Христова Церква, святкуючи Неділю Православ’я, з однієї сторони підкреслює те, в що ми як християни віримо, а з другої – спрямовує наш погляд до того, до чого ми повинні стриміти. Це – ікона. Ми віримо, що в іконі ми споглядаємо та поклоняємось Христу - Воплочененому Божому Слову; і, споглядаючи та поклоняючись Йому в іконі, ми своїм життям стараємось уподібнитись до Нього. Ці два важливі елементи – правильна віра та духовний подвиг богоуподібнення - і є основою нашого православ’я, православ’я не конфесійного, а догматичного. Кожен християнин є православним, коли він сповідує правдиву віру в Ісуса Христа і своїм життям уподібнюється до Нього. У цьому сенсі і ми, вірні Української Греко-Католицької Церкви, називаємо себе православними християнами. Ми не належимо до конфесійного православ’я, але ми сповідуємо віру, стверджену першими Сімома Вселенськими Соборами, основану на камені віри–Петрі апостолі, торжественно проголошену у Першу Неділю посту – Неділю Православ’я, тому й є православними у вірі а католиками у любові. Ікона об’являє нам Бога. Першою іконою, котра з Божої волі з’явилася серед людей, було Воплочене Слово, Ісус Христос, Син Божий, образ слави Предвічного Отця. В Христі Бог об’явив себе найповніше. Це Сам Ісус сказав до Филипа: «Хто бачив Мене, той бачив Отця» (Йо.14,9). В Христі перебуває вся повнота Божества. Божа природа Сина Божого була нерозривно поєднана з Його людською природою. Ісус об’являє в собі Бога, Божий спосіб думання, мовлення і поведінки. Не раз цей образ Божий, котрий об’являвся в Ісусі Христі, був незрозумілим для оточення, дивним, а навіть викликав несприйняття, бо Христос не жив за законами цього світу. Ісус не брав за взірець цей світ, але говорив і робив те, що бачив і чув у Отця. Він об’являв Божий світ у собі. Він є іконою Бога, а роль ікони не полягає у тому, щоб відтворювати дочасну дійсність, а є свідченням про інший світ - надприродній, Божий. Це світські образи і портрети відображають тільки земську дійсність. Вважається, що чим більш докладніше, наприклад, пейзаж чи портрет відобразить вигляд даного об’єкту чи людини, тим він цінніший. Це ж саме можемо побачити на фотографіях - світ відображається таким, яким він є на землі. Зовсім інакше є з іконою. В той час, як звичайний портрет представляє звичайну людину, ікона представляє людину, яка з’єдинена з Богом. В іконі домінує не образ земної людини, але образ людини обожненою Божою благодаттю, преображеної і проникнутої Божим діянням. Саме тому на іконі так багато золота, що символізує ласку Божу і надприродній світ Царства Небесного... Першою іконою на землі було Воплочене Слово Боже. Дивлячись на Ісуса, люди можуть пізнати Бога. «Хто мене бачив, той бачив Отця», каже Христос Филипові (Йо.14,9). Кожне чудо, здійснене Господом Нашим Ісусом Христом, закінчувалося прославою Бога. Навіть у момент найбільшого приниження Сина Божого люди пізнавали в Ньому Бога. Так розбійник пізнав у Ньому свого Господа на хресті, а сотник бувши свідком Його спасенної смерті прославляв Бога, кажучи: "Чоловік цей справді був Син Божий" (Мар.15, 39)... У Книзі Буття (1,27) читаємо: «І сотворив Бог людину на свій образ; на Божий образ сотворив її». Коли кажемо, що людина є сотворена на образ Божий, то тим визнаємо, що людина є покликана до того, аби бути свідком надприроднього світу, щоб об’являти Бога серед світу, щоб об’являти Його всемогутню і люблячу присутність. Але щоб це сталося, щоб ми дійсно стали іконою Творця нашого, потрібно нам уподібнитися до нього. Це - сенс цілого духовного життя, це ціль наших зусиль, це наше покликання на землі. Той, хто досяг такої подібності до Отця, Церква проголошує святим. Саме тому в нашій церковній традиції святих людей ми називаємо „преподобними”, що означає «дуже подібними до Бога». Знаменним є також і те, що титул цей стосується до монашого образу святості: святих монахів і монахинь називає Церква преподобними. Чому? - Бо вони осягли в своєму житті велику подібність до Бога, сталися правдивою іконою Бога, об’являли супроти світу Бога і Його святий Образ, котрим є сам Ісус Христос. Тому і молимося в тропарі до преподобних: „У тобі отче (мати) вірно збереглося те, що в первообразі...” В чому ж полягає сенс святкування свята Торжества Православ’я і перемоги іконопочитання в цю пору літургійного року? Адже на перший погляд воно, здавалося б, немає нічого спільного із покаянним настроєм Великого посту! - Час Великого посту - це час застанови над собою, час пізнання себе, аби відновити в собі образ Божий, спотворений гріхами. Тому задумаймось, чи готові ми сказати разом зі святим апостолом Павлом: „Будьте моїми послідовниками, як і я - Христа” (1Кор.11,1), або „Живу вже не я, а живе Христос у мені” (Гал.2, 20)... На Страшному суді, коли станемо перед Господом лицем в лице, перед нашим „первообразом”, тоді виявиться наскільки ми уподібнилися до Нього. Тому Церква каже нам відкликатися до тієї правди, про яку сьогодні згадуємо, і просити у Господа остаточного очищення: «Я образ несказанної Твоєї слави, хоч і ношу язви гріховні. Ущедри своє створіння Владико і очисти своїм благоутробієм, і бажану батьківщину подай мені і вчини мене знову жителем раю» (Стихира на Парастасі). Напевно, мало з нас не наважилися б знищити посвячену ікону, але чи замислюємося ми над тим, що всі ми через наші гріхи спотворюємо і нищимо образ Божий в нас. І це ми робимо щодня! Але ж ця ікона не є створена людськими руками, вона намальована Святим Духом. Це - жива ікона, найцінніший образ Божий, на відновлення якого Син Божий не завагався пролити власну кров. Питаймо себе щоденно: наскільки мій спосіб мислення є згідний з тим, що говорить щодня Слово Боже, наскільки мій погляд є поглядом Отця і поглядом Христа, котрий лікує, спомагає і милосердиться, наскільки люди пізнають по мені, що Бог є і що Він є найвищою і найціннішою вартістю в житті дочасному і вічному. Ціллю Великого Посту є допомогти нам побачити жалюгідний стан, в якому перебуває ця внутрішня наша ікона і відновити її через покаяння, сповідь, молитву і євхаристію. Дорогі у Христі! Божа допомога була необхідна нам для відновлення незалежності Української держави. Вона конечно потрібна і сьогодні, коли всі ми переживаємо російську збройну агресію супроти нашої Батьківщини. Перед лицем теперішніх загроз і викликів, об’єднуймося в обороні дару української незалежності і соборності, яку ми отримали від Бога зусиллями та молитвами наших попередників. Молімося за справедливий мир в Україні і світі! Молитовно та матеріально підтримуймо українських воїнів, які нас захищають від ворожих нападів! Пам’ятаймо, що Бог є на боці тих, хто бореться за правду, справедливість, добро і мир! Дякуємо всім, хто небайдужий до воскреслої ходи українського народу, яку він відновив у суверенній Українській державі понад тридцять років тому. Нажаль каїн-московит, спричинив нам чергову Голготу, щоб перешкодити нам осягнути мету – вільну, квітучу, соборну Українську державу. В ці надважкі часи війни ми благаємо Пресвяту Богородицю: прийми під свою особливу материнську опіку наших хоробрих воїнів, захисників Батьківщини, зберігаючи їх неушкодженими перед усіма ворожими наступами; захисти свободу і незалежність, соборність і цілісність нашої Батьківщини, щоби народ наш, визволений Твоїм заступництвом від воєнного лиха, вдячно прославляв Твоє материнське заступництво. До кінця нашого життя оберігай нас перед вічним засудом, щоб ми, спасенні Твоїм заступництвом і поміччю, віддавали за все славу, хвалу, подяку і честь Єдиному у Святій Тройці Богові Отцю, і Сину і Святому Духові нині, і повсякчас, і на віки віків. Амінь. + Ярослав 24 березня 2024 року Божого,м. Дрогобич Детальніше...

У Катедральному соборі в Дрогобичі відбулась молитва за жертв війни

У першу суботу Великого посту, 23 березня 2024 р.Б., в катедральному храмі Пресвятої Трійці владика Ярослав (Приріз), Єпископ Самбірсько-Дрогобицької Єпархії УГКЦ, у співслужінні священиків єпархіальної семінарії та катедри відслужив Архиєрейську Божественну Літургію та молебний чин за жертв війни. Богослужіння супроводжував співом хор «Оранта» Дрогобицької духовної семінарії. Детальніше...

Владика Ярослав: Піст, молитва та милостиня – це підвалини, на яких основуються наші відносини з Богом та ближніми

  17 березня, у Сиропусну неділю, владика Ярослав, єпископ Самбірсько-Дрогобицький, відслужив Божественну Літургію в Катедральному соборі Пресвятої Трійці, в м. Дрогобич. Під час богослужіння єпископ уділив священичі свячення диякону Андрію Якиміву. Детальніше...

Проповідь у Неділю Сиропусну (2024)

Слава Ісусу Христу! Дорогі у Христі брати і сестри! Впродовж кількох останніх тижнів свята Церква приготовляла нас до Великого Посту, кожен з яких був присвячений якійсь події зі священної історії, що стосується нашого спасіння. Для християнина ця великопісна пора має стати черговою нагодою до справжнього духовного оновлення і навернення. Кожного року у цей благодатний період маємо нагоду для того, щоб поглибити своє розуміння сенсу і цінності нашого християнського буття та по-новому відкрити Боже діяння у нашому житті. Сьогоднішньою Сиропусною неділею ми вступаємо в цей благодатний час. Нинішнє євангельське читання безпосередньо впроваджує нас у Велику Чотиридесятницю, подаючи критерії посту, який подобається Господеві: прощення, щирість, молитва та  милостиня. Ісус вчить постити перед Богом і зовнішніми ознаками не виявляти свій піст перед іншими. Своє навчання Він подає як сповнення Закону і пророків. У біблійному розумінні піст насамперед є виявом навернення до Бога та послуху Його волі. Пророки критикували фарисейський піст, бо він часто ставав формальністю, тому вони наголошують на праведних вчинках та братній любові (див. Іс. 58, 1-12; Зах. 7, 5-10). Вслухаймося в слова пророка Ісаї: «Ось піст, який я люблю: кайдани несправедливости розбити, пута кормиги розв'язати, пригноблених на волю відпустити, кожне ярмо зламати, з голодним своїм хлібом поділитись, увести до хати бідних, безпритульних, побачивши голого, вдягнути його, від брата твого не ховатись. Тоді візвеш, і Господь відповість, ти крикнеш, і він скаже: - Ось я! Коли ти викинеш із-посеред себе утиск, перестанеш погрожувати пальцем і безбожно говорити, коли голодному ти віддаси хліб твій, наситиш пригніченого душу, тоді засяє твоє світло в пітьмі, тьма твоя буде, немов південь» (Іс. 58,6-10). Цей уривок з Книги пророка Ісаї, хоча і написаний кількасот років перед Христом, ніби пояснює Його слова. В сьогоднішньому Євангелії Христос вказує на ознаки угодного Богові посту: він поєднаний з молитвою і знаходить своє автентичне вираження у милостині, допомозі бідним. Піст, молитва та милостиня – це підвалини, на яких основуються наші відносини з Богом та ближніми. Ісус наголошує, що вони мають бути щирими, без лицемірства. Інакше ризикуємо знецінити піст так, як це роблять книжники і фарисеї. Христос навчає, що Його учні найперше мають боротися з лицемірством. Піст повинен стати наверненням та наближенням до Бога, а не пошуком слави від людей. Не розголошувати – це справжня риса доброго вчинку, який є по-справжньому добрий лише тоді, коли випливає з любові до Бога та ближнього. Піст на показ не принесе користі. Вчора у літургійних текстах Вечірні і Утрені ми згадували про Райський сад, який людина втратила через упадок Адама і Єви. Зі Святого Письма знаємо, що людина була створена для життя в раю, аби бути щасливою, щоб бачити Бога і спілкуватися з Ним. Книга Буття розповідає, що наші прародичі згрішили, бо не послухались Господа і спожили заборонений плід. Цей біблійний епізод традиція пояснює так: Адам і Єва згрішили, бо не постили. Таким чином їх гріх непощення позбавив людину райського життя і тому наше існування на землі зробилось вигнанням. Як і Адам і Єва, сучасна людина часто зосереджує свою увагу не на Бозі і Його заповідях, а на матеріальному «плоді», який вабить погляд. Матеріальні засоби, на яких зосереджується надмірна увага, починають відігравати в очах людини надзвичайну роль. Це приводить до хибного висновку: чим більше їх маю, тим більше захищеним є моє життя. Тоді починається гоніння за їх нагромадженням. Ще у Старому Завіті Господь перестерігає людину перед захланністю, коли після виходу з Єгипту, хоч і дарує ізраїльтянам манну, по-суті рятуючи їх, але ця манна є поживою для них лише певний період доби, потім псується, а тому нема сенсу її нагромаджувати (Вих. 16, 14-21). На жаль, часто ми забуваємо, що матеріальні речі є дарами від Бога. Ось чому в Євангелії читаємо, що слід шукати «скарб правдивий», до якого не зможуть дістатися ні міль, ні хробаки, ані злодії. Цей скарб – той, що не нагромаджується для себе, але дається потребуючому, бо «хто чинить бідному добро, той Господеві позичає, і він йому відплатить за його добродійства» (Прип. 19, 17). Рівно ж і апостол Павло навчав: «Більше щастя – давати, ніж брати» (Ді. 20, 35). Прихід Христа, Спасителя світу, на землю відкриває знову двері до раю кожному, хто йде за Ним. А Церква, показує нам красу Царства Божого і заохочує всіх нас іти цією прощею до небесної Батьківщини. Ця дорога це перш за все дорога щирого покаяння і очищення. Без покаяння немає очищення, а без очищення немає спасіння. Покаянням виправдався митар, через покаяння прощено грішницю, покаяння відкрило розсудливому розбійнику райські двері, покаяння апостола Петра повернуло йому апостольську гідність, стараймось і ми наслідувати цю дорогу спасіння й освячення Також Господь у сьогоднішній благовісті застерігає нас від фальшивих життєвих пріоритетів кажучи: «Бо де скарб твій, – там буде й серце твоє» (Мт. 6,21). Святий мученик Юстин, великий християнський мислитель II ст., говорив: «Де скарб людини, там її розум». Де розум людини, там її скарб. Із цього випливає динаміка нашого життя, наших дій, вибору, правди нашого життя. Tе про що ми мріємо, чим живемо, що думаємо, чим наповнене наше серце, і є нашим скарбом. Господь хоче, щоб ми були вільні від усього, що може нас поневолювати, закривати нам дорогу до Нього. Ніщо не повинно нами володіти, маніпулювати, викрадати наш час і вічне спасіння. Тому ми повинні визначитися з пріоритетами. Не можемо витрачати зусилля на марні та дріб’язкові справи, залежати від швидкоплинних матеріальних речей. Дуже важливо вкладати наше життя в те, що має вічну вартість. Господь приготував для нас надзвичайний скарб – життя майбутнього віку, вічне життя. Тому і нашим справжнім скарбом, нашою перлиною має бути Христос – наш Бог і Спаситель. В Ньому є повнота мудрості і знання, як каже Боже слово, в Ньому є життя вічне.   Сьогоднішню неділю також називають Неділею прощення. Про те, наскільки важливою є ця чеснота, ми дізнаємося навіть з молитви, якої нас навчив Господь – «Отче наш» (Мт 6, 9-13). «Прости нам провини наші, як і ми прощаємо винуватцям нашим», - молимося щодня, навіть кілька разів на день. Прощати гріхи ближнім — це закон Євангелія, це веління Самого Господа. "Якщо ви, — говорить святе Євангеліє, — прощатимете людям їх провини, то і вам простить Отець ваш Небесний, а якщо не прощатимете людям провин їх, то і Отець ваш не простить вам провин ваших" (Мт.6,14-15). Тільки у взаємному смиренні, взаєморозумінні і всепрощенні людина знаходить душевний мир і вступає на шлях покаяння, наближаючись до Бога. Важко є прощати, але, можливо, ще важче – просити прощення. Наш страх перед впокоренням, наша гордість противляться тому, щоб просити прощення. Все ж фразу «Прощаю і прошу прощення» не можна розділити! Якщо не простимо ближньому, тоді ми нездатні визнати Бога як Отця (пор. Лк 15, 25-32) і прийняти від Нього прощення своїх гріхів. Якщо не простимо, тоді не маємо досвіду, що таке прощення, а отже не знаємо, що просимо у Господній молитві. Також наш навіть найстрогіший піст не буде угодним Богові, якщо не примиримося з ближніми.  «Прости і зазнаєш миру», – сказав святий папа Іван Павло ІІ в одному зі своїх послань і звернувся до всіх людей доброї волі з закликом, щоб намагалися осягнути мир на дорозі прощення: «Цілком здаю собі справу з того, що прощення може здаватися суперечним з людською логікою, однак прощення черпає своє натхнення з логіки любові, тієї любові, якою Бог обдарував кожну людину, кожну націю та кожен народ, цілий людський рід». Бог нам завжди готовий простити наші безчисленні провини, тому й сподівається від нас, що й ми будемо охоче прощати нашим ближнім. Дорогі в Христі! З перспективи більше двох років широкомасштабної війни московії увесь світ тепер ставить собі питання: у чому полягає таємниця стійкості, мужності українського народу, який наважився протистояти агресору? Секретом нашої стійкості є сила Божа, яка постійно в нас народжується та проявляється навіть у нашій немічності. Цю силу дає нам Бог, бо Він є Господом сил. Наші воїни керуються принципом не ненависті до чужого, а любові до свого. Любов виявляється в невтомній праці волонтерів, у щедрих пожертвах мільйонів людей й у щирій тихій молитві. Любов народжує героїв, а ненависть – злочинців. Жорстокість війни дегуманізує, тому ми, як народ, що захищається, і Церква, що гуртує народ у Христову родину, мусимо докладати всіх зусиль, щоб зберегти свою гідність і людяність, у жодному разі не опустившись до нелюдяності та звірств агресора. Бережімо серця наших воїнів від зла, щоб вони залишалися воїнами світла і добра! Бережімо свої серця! Перетворюймо свій гнів і кривду на мужність, незламність, правдиву мудрість і перемогу Божої правди. Святий Павло закликає «Не дозволь, щоб зло тебе перемогло, але перемагай зло добром» (Рим. 12, 21). Вступаючи в період Великого посту, спробуймо стати терпеливими один для одного. Чим ближче ми підходимо до Царства Небесного, тим більше наближаємося до живого Бога і один до одного. Ворожнечу між нами породжує гріх, з яким необхідно боротися. Як часто на шляху всепрощення зустрічається багато перешкод. Головна з них — наше самолюбство і гордість. Тому, усвідомивши це, відкиньмо зі свого серця всілякі образи і від душі пробачмо наших кривдникам. Тоді справді зможемо гідно прийняти Боже прощення у Святій Тайні Сповіді та зробити монолітною нашу націю. Браття та сестри, у ці спасительні дні Великого посту намащуймо наші голови, як вчить сьогоднішнє Євангелії, пахучими маслами правдивої побожності, любові до ближнього, доброчинності до потребуючих. Вмиваймо обличчя наших душ від злих помислів та лукавого діла і від нечистоти, яка затемнює душі наші. Здержуймося не тільки від м’ясних страв, але й від різних узалежнень та гріхів. Тоді, напевне, наш піст буде прийнятний і Богові милий. А благодать Господа нашого Ісуса Христа, і любов Бога, і Отця та Причастя Святого Духа нехай буде з усіма вами. Амінь. + Ярослав 17 березня 2024 року Божого,м. Дрогобич Детальніше...

На території реабілітаційного центру "Назарет" відбулось освячення триповерхового шпиталю для внутрішньо переміщених осіб [фото]

  12 березня в РЦ «Назарет» відбулось посвячення місця тимчасового перебування для внутрішніх переселенців, постраждалих від російського терору. Детальніше...