Слава Ісусу Христу!
Дорогі брати і сестри!
У цей благословенний день ми зібралися на спільну прощу в Ювілейному році, присвяченому чесноті надії, щоб у молитві і слуханні Божого Слова розпочати новий навчальний рік. Ювілей завжди є особливим часом Божої благодаті. Традиція святкування Ювілейних років, започаткована Папою Боніфацієм VIII ще у 1300 році і триває вже понад сім століть. Це час, коли Церква закликає нас озирнутися на пройдений шлях, подякувати за ті щедрі дари, які ми отримали від Господа, і водночас відкритися на нові горизонти.
Сьогоднішнє Слово Боже, яке ми чули від євангелиста Матея (Мт. 19, 13-26), складається з двох подій. Спершу бачимо, як до Ісуса приводять дітей, і Він приймає їх, благословляє та ставить за приклад: «бо таких є Царство Небесне» (Мт. 19, 14). А відтак Євангеліє змальовує зустріч Ісуса з юнаком, який запитує: «Учителю! Що доброго маю чинити, щоб мати життя вічне?» (Мт. 19, 16). Ці два євангельські епізоди поставлені поруч не випадково. Вони відкривають нам дві перспективи: простоту дитячої довіри та серйозність пошуку молодої людини. Саме ці виміри заслуговують особливої уваги, хто покликаний служити у сфері освіти. Бо педагоги щодня зустрічають дітей і молодь, допомагаючи їм зростати, виховувати і ставати на шлях зрілості.
Отож, до Ісуса приводять дітей, аби Він поклав на них руки і помолився. Та учні з благих намірів починають перешкоджати, щоб дати трохи спокою Ісусові (пор. Мт. 19,13). Такий захисний спосіб довкола Ісуса не відповідає Його бажанням. Ісус з одного боку критикує дії учнів, а з іншого – закликає до переосмислення постаті дитини.
У старозавітному Ізраїлі дитина юридично не визначалася окремою особою, а вважалася власністю родини, передусім - батька. Позаяк діти ще не знали Закону, то вважалися людьми виключеними із соціального життя. Вони не належали до активної і живої частини народу Божого. Та реакція Спасителя повністю руйнує їхню логіку. Він зупиняє їх і промовляє: «Пустіть дітей! Не бороніть їм приходити до мене, бо таких є Царство Небесне» (Мт. 19, 14).
У цих словах Божественний Учитель відкриває глибоку правду: саме в дитячій поставі розкривається щось суттєве про Небесне Царство. Не книжники зі своєю вченістю, не заможні зі своїми статками, не досвідчені дорослі, а діти – зі своєю простотою і довірою – стають образом тих, хто здатний увійти в Боже Царство. Це перевертає людське мислення. Дитина не прагне влади, не тримає в руках важелів контролю, не вважає себе самодостатньою. Вона відкриває руки, щоб прийняти дар, просить про те, що їй потрібно, і з радістю відповідає любов’ю на любов. У цьому – ключ до розуміння Божого Царства. Ми не спасаємо себе самі. Участь у ньому – це дар. Для того, щоб здобути Царство Небесне, необхідно уподібнитися дітям – у невинності, простоті серця, смиренні та живому усвідомленні нашої цілковитої залежності від Бога.
Для вас, дорогі освітяни, ці слова мають особливу силу. Щодня ви зустрічаєте дитячий погляд – часом допитливий, іноді розгублений, інколи навіть бунтівливий, але завжди спраглий. У кожній дитині прихована жива потреба довіритися тому, хто поведе її далі. Коли дитина дивиться на вчителя чи вихователя, вона шукає не лише знання, а й опору, прикладу й упевненості.
Але водночас нам, дорослим, важливо не втратити здатності вчитися від дітей. Бо, захоплені турботами, ми часто втрачаємо простоту. Ми зводимо захисні мури, прагнемо контролювати все довкола, тримаємося за власні досягнення й боїмося бути вразливими. А дитина вчить іншого: приймати день як дар, радіти малому, довіряти тому, хто поруч. Саме тому Ісус ставить дитину в центр, бо в її відкритості криється справжня мудрість – та мудрість, яку об’являє Отець. Недаремно Христос одного разу промовив: «Прославляю тебе, Отче, Господи неба й землі, що ти затаїв це від мудрих та розумних і що відкрив немовлятам» (Мт. 11, 25).
У Євангелії від Матея одразу після сцени з дітьми перед нами відкривається інший образ – зустріч Ісуса з молодим юнаком. Цей контраст не випадковий. Спершу ми бачимо дітей, які простосердечно йдуть до Христа, а потім – юнака, що вже переступив межу дитячої довіри та вступив у світ дорослих пошуків. Він приходить до Ісуса з питанням, яке торкається самого сенсу життя. «Учителю! Що доброго маю чинити, щоб мати життя вічне?» (Мт. 19, 16). У його запитанні ми впізнаємо багатьох молодих людей, які шукають відповіді: для чого я живу, якою дорогою йти до щастя, що зробити, аби не змарнувати життя?
Ісус відповідає поступово. Спершу Він вказує на дотримання Божих Заповідей (пор. Мт. 19, 18-19). Це – основа морального життя, міцний фундамент, без якого не можливо збудувати нічого надійного. Юнак відповідає: «Все це я зберіг ізмалку. Чого мені ще бракує?» (Мт. 19, 20). І тут розкривається його щирість: перед нами не легковажний бунтівник, а серйозний і старанний хлопець, який дотримується закону, але відчуває, що цього замало. Саме це відчуття і приводить його до Ісуса. Він розуміє, що за межами правил є щось більше, чого прагне його душа. Тоді Христос промовляє: «Якщо хочеш бути досконалим, піди, продай, що маєш, дай бідним, і будеш мати скарб на небі; потім приходь і йди за Мною» (Мт. 19, 21).
У цю мить перед юнаком розгортається справжня драма. Він чує відповідь, але не може її прийняти. Євангелист зауважує: «І відійшов юнак засмучений, бо мав великі маєтки» (Мт. 19, 22). Його печаль не від браку знання, а від того, що він знає правду, але не наважується зробити наступний крок. Прив’язаність до багатства, яке він вважав гарантією свого життя, виявилася сильнішою за прагнення досконалості.
Ця сцена вражає ще й тим, що вона залишається відкритою. Євангеліє не розповідає нам, що сталося з юнаком далі. Можливо, він так і залишився при своїх статках і печалі. А, можливо, після довгих роздумів таки наважився піти за Христом. Кінець не озвучений, бо ця історія стає питанням до кожного з нас: як ми реагуємо, коли Ісус ставить перед нами виклик, що перевищує наші сили? Чи відходимо сумні, чи довіряємо Йому і йдемо за Господом?
Побачивши відхід юнака, Ісус обернувся до учнів і сказав: «Трудно багатому ввійти в Небесне Царство» (Мт. 19, 23). Це викликало подив, адже багатство вважалося знаком Божого благословення. Але Христос відкриває інший вимір: Божого Царства не здобути грошима чи привілеями. Коли ж учні запитали: «Хто ж тоді може спастися?», Він відповів: «У людей це неможливо, Богові ж – усе можливо» (Мт. 19, 25-26).
У цих словах звучить велика надія. Шлях досконалості, запропонований Христом, перевищує людські сили. Ми самі не завжди здатні зректися усього чи зробити радикальний крок. Але Бог може те, чого ми не можемо. І ця істина важлива не лише для молоді, але й для кожного, хто її супроводжує.
Коли ставимо поруч дві євангельські сцени – дітей, яких приводять до Ісуса, і молодого юнака, що сам приходить із запитанням, – перед нами відкривається глибока правда про життя. У дітях відкривається беззастережна довіра, відкритість і простота. Юнак же представляє світ вибору, відповідальності, прив’язаностей і випробувань. Ісус приймає обох. Напруження між дитячою простотою і юнацьким запалом проходить кожна людина.
Для освітян ця напруга особливо близька. Ваше покликання – виховати молодь, яка вміє брати на себе відповідальність. Це вимагає поєднання простоти й мудрості. Простоти, щоб пам’ятати, що джерело виховання завжди в Божій благодаті. І мудрості – щоб відповідати на непрості запитання молоді, яка не задовольняється поверховими словами.
Часто ми бачимо, як дитина, що колись довіряла безмежно, у підлітковому віці починає сумніватися й віддалятися. Це боляче, але природно: дорослішання завжди проходить через пошук власного шляху. Завдання педагога – бути поруч, щоб допомогти пройти цей шлях до зрілої довіри, де свобода поєднується з любов’ю і відповідальністю.
Сьогодні ви, дорогі освітяни, живете і працюєте у світі, що змінюється з небаченою швидкістю. Технології, інформаційні потоки, нові форми комунікації – усе це щодня впливає на дітей і молодь. Учитель більше не є єдиним джерелом знань, бо учні мають смартфон, інтернет, доступ до безлічі думок і даних. З одного боку, це відкриває великі можливості, з іншого – створює небезпеку розгубленості, поверховості й втрати справжніх цінностей.
У цьому контексті ваша роль стає ще відповідальнішою. Сучасна школа чи університет – це не лише місце навчання, а простір формування особистості. Діти й молодь часто приносять із собою досвід сімейних труднощів, поранень, невпевненості. І тоді ви стаєте не тільки викладачами предмета, але й свідками людяності, здатними вислухати, підтримати, подати приклад. У центрі – не навчальний план, а жива людина, яка потребує супроводу. Це служіння непомітне, позбавлене гучних аплодисментів, але його плід вимірюється у серцях тих, хто виріс під вашою опікою і згодом поніс у світ зерна, засіяні вами.
Бути вчителем сьогодні – означає жити в цьому напруженні й не втрачати надії. Бо хоч завдання інколи здається непосильним, Христос запевняє: «Неможливе для людини – можливе для Бога» (пор. Мт. 19, 26). Саме з цієї перспективи звучать пророчі слова патріарха Йосифа Сліпого у його «Заповіті». Він бачив у науці не просто освітній процес, а силу, здатну піднести і відродити цілий народ. «Наука – це один із наріжних каменів-стовпів відродження та сили народу, а богословська наука – це євангельський заповіт Христа: «Ідіть і навчайте всі народи...» (Мт. 28, 19). Наука є «остоєю для Церкви в нашім народі», вона через її навчальні та виховні установи є «виховницею народу», бо через неї «одиниця стає тим багатіша, чим сильніше опановує її ідея, що обнімає небо і землю, час і вічність, історію і сучасність, серце і ум» (Заповіт, с. 6).
Дорогі освітяни, брати і сестри! Кожен із вас щодня стоїть перед дітьми й молодими людьми, які потребують вашої присутності, вашого слова і терпеливості. У наш час це завдання набуло особливої ваги. Серед учнів сьогодні є діти й підлітки, змушені залишити свої домівки через війну, розв’язану московією. Є й ті, чиї батьки боронять Україну на фронті або віддали за неї життя. В їхніх очах можна побачити біль і тривогу, їхня довіра ще вразливіша, ніж будь-коли. Вони запитують не тільки про математику, історію чи літературу, а шукають сенсу життя, опори і надії.
Цінність вашого покликання полягає не лише у знаннях, які ви передаєте, а у світлі, яке ви запалюєте в їхніх серцях. Коли дитина втрачає батька на війні, вона особливо потребує тих, хто зможе стати для неї свідком надії. Коли юнак чи дівчина носять у серці страх за батька чи брата, який захищає країну, вони чекають слова підтримки. Ви, дорогі освітяни, є тими, хто в умовах війни виконує потрійне завдання: навчати, виховувати, але й також зцілювати. Сьогодні наш народ є зранений. Ісус Христос, який благословив дітей, сьогодні благословляє і вас, щоб у ваших руках і словах діти та учні досвідчували любов небесного Отця. Ювілейний рік, у який ми переживаємо цю прощу, є нагодою побачити, що ваша праця – це служіння Богові й народові, це будування майбутнього навіть тоді, коли теперішнє сповнене болю.
Сьогодні хочу особисто подякувати вам за вашу працю і ваше служіння. За те, що ви залишаєтеся поруч із дітьми й молоддю навіть тоді, коли вам самим важко. Дякую вам за те, що сієте слово. Нехай ця проща стане для вас запевненням, що Церква молиться за вас, що Бог довіряє вам одне з найцінніших завдань – виховувати тих, хто завтра буде творити життя нашої країни.
Дорогі освітяни, у своїй щоденній місії ви неминуче зустрічаєте труднощі, які людськими силами часто неможливо подолати. Саме тут нам на допомогу приходять слова Спасителя: «У людей це неможливо, Богові – все можливо» (Мт. 19, 26). Тому дозвольте Господеві діяти у вас і через вас – і тоді ваша праця стане джерелом світла і надії, яке не згасить жодна темрява. Дорогі педагоги, пам’ятайте, що ви потрібні нашому народові, нашій державі. Церква сьогодні, як і століття тому, стоїть поруч із вами, маючи велике бажання вас підтримувати, бо праця й покликання педагога – це велике будівництво майбутнього України. На вас, дорогі педагоги: вихователі, вчителі та викладачі покладена велика відповідальність і сподівання – виховати майбутнє нашого народу. Тож нехай благодать Господа нашого Ісуса Христа, і любов Бога й Отця, і причастя Святого Духа буде з усіма вами. Амінь.
+ Ярослав
06 вересня 2025 року Божого,
м. Дрогобич
- Владика Ярослав очолив прощу освітян м. Дрогобича [фото]
- Владика Ярослав освятив оновлений храм св. Богоотців Якима і Анни у с. Станиля [фото]
- Проповідь з нагоди свята Положення Пояса Пресвятої Богородиці (2025)
- Владика Ярослав у Самборі: Дорогі педагоги, ви є опорою, що тримає духовно-науковий фронт країни [фото]
- Слово до освітян з нагоди Ювілейного року Надії (2025)
