Слава Ісусу Христу!
Дорогі у Христі брати і сестри!
У сьогоднішньому Євангелії Ісус Христос розповідає нам притчу про сіяча, а пізніше на прохання учнів пояснює її значення. Зерном, яке сіяч сіє на своєму полі, є слово Боже. Тому значення цієї притчі для духовного життя християнина у великій мірі залежить від того, що ми розуміємо під цим Словом. Слово Боже – це передусім звернення Бога, люблячого Батька, до людини – свого творіння. У притчі Христос порівнює Слово Боже до зерна, яке сіється, а грунт означає внутрішню диспозицію людей. Таким чином, зростання Царства Божого залежить, згідно з Ісусом, також і від нас, бо вільна людська воля, несе відповідальність за це зростання.
Зерно можуть потоптати люди, видзьобати птиці, заглушити терня. Цей образ Слова–зерна відкриває нам кенозис – сходження самого Бога, Який з любові до людини у Воплоченні стає вразливим аж до смерті і то хресної. Також у притчі нас вражає до певної міри щедрість Сіяча – він не жаліє зерна, а сіє всюди. Бог не нав’язує нам своє слово, Він нам його пропонує. Тому Господь знову і знову виходить сіяти своє Слово широко, вдосталь і щедро.
Перші рядки Євангелії Св. Йоана Богослова розкривають нам нову правду про Бога, називаючи Його Словом – Словом, Яке було на початку і з Якого все постало (пор. Йо.1, 1-5). Зі Священного Писання знаємо, що Бог своїм Словом сотворив світ (пор. Пс. 32,6), Він підтримує цей світ Словом (пор. Євр. 1, 3) і, врешті, судитиме в кінці часів світ Своїм Словом (пор. Йо.12,48).
Це означає, що Слово Боже є дієвим: Господь сказав і створилось. Це Слово здатне давати життя і його утримувати. Христос є присутній у Слові Отця. Він сам особисто промовляє до людини в різний спосіб: через слухання Слова Божого, читання, внутрішнє натхнення, споглядання, висновки із різних обставин життя тощо. Слово Боже приходить до людини не тільки в церкві чи на молитві, але всюди, де перебуває людина. Звернімо увагу на те, як ми слухаємо? Як слухаємо ми Слово самого Господа? Як слухаємо ми один одного? Як слухаємо ми голос нашої совісті? В нашому житті слухання має дуже важливе значення. Вміння слухати – це велике мистецтво, через слухання ми отримуємо мудрість і знання. У біблійній мові «слухати» означає більше, аніж просто чути, а навіть більше, ніж розуміти. Воно включає цілковите відання особи: від почути до розуміти і від розуміти до жити. Слухати – означає чути, сприймати і виконувати волю Небесного Отця.
Притча пояснює нам, що Слово Боже, яке приходить до людини, має багато перешкод в людині, поки вона відважиться жити правдиво по-християнському або, іншими словами, так, щоб це Слово приносило добрий плід життя. Люди часто легковажать собі Слово Божим, приглушуючи сумління, кидаються у вир грішного життя, щоб шукати задоволення у тимчасових примарних насолодах. Ісус пояснює учням і нам, що диявол дуже піклується про те, щоб Слово Господнє зробити неплідним у нашому житті. Окрім того, також заглушують Слово непостійність людини у своїх переконаннях, спокуси, клопоти, багатства, життєві розкоші.
Наш слух є недосконалий, грунт нашого серця – неплідний, повний колючок і каміння, які треба усунути, твердої землі, яку треба зорати. Слово вимагає слухання, уваги, воно вимагає закритися від світських перешкод. Щоб чути слово Боже, треба мати внутрішнє вухо, яке налаштоване на Божий голос. «Вівці мої голосу мого слухаються, – каже Ісус, – і я їх знаю: вони за мною слідують» (пор. Йо. 10, 27). Святий апостол Павло каже, що віра народжується від слухання Божого Слова (пор. Рим. 10,17). Отож, дуже важливо зрозуміти, що наше слухання може народити віру. Бо як ми можемо повірити комусь, якщо не чули про нього нічого, якщо нам ніхто не дав навіть натяку, що щось подібне взагалі існує? Ісус постійно наголошував: «Слухайте…», постійно проповідував, навчав, пояснював, а тих, хто Його слухав, називав: «Блаженні ті, що слухають…».
У притчі про сіяча ми бачимо, насамперед, Бога, в якого віримо і сповідуємо: Господь є той, що приходить. Він не закривається у самому собі, у своєму вічному небесному щасті. Він виходить до людини, бо ми чуємо про те, що сіяч вийшов сіяти. Він є тим Словом Божим, Словом Отця, скерованим до нас. Сьогодні так багато слів сіються у наші серця, так багато пустомовства зараз є у світі. Ми живемо у цьому світі, який так багато говорить, кричить, пише, і ми часом навіть не можемо зрозуміти, де серед тих слів є Слово життя?
Ісус є Добрий Пастир, і ми ніколи не повинні уявляти, що ми є поза досягненням Його слуху, Його уваги. Він бачить нас так, наче у світі нема жодної Його дитини, крім нас. Він прихиляє своє вухо до нашого найслабшого прохання про допомогу і поспішає на поміч. Каже псалмоспівець: «Бо прихилив до мене вухо своє, тому взиватиму до нього всі дні мої» (Пс. 116,2). Нехай Господь щедро благословить кожного з нас, щоб рілля нашого серця була родючою землею.
Дорогі у Христі! Сьогодні ми молитовно вшановуємо пам’ять преподобномучениці Параскеви, що в Іконії, названої П’ятниця, покровительки вашого храму. Її житіє – це яскравий приклад віри, святості та відданості Богу, заради Якого вона була готова віддати своє життя.
Свята Параскева народилася у другій половині ІІІ ст. в місті Іконії, в Лікаонській провінції, сьогодні Туреччина, в родині заможних і благочестивих християн, які з особливою повагою ставились до дня страстей Господніх – п’ятниці. Коли ж Господь поблагословив їх донечкою, то вони назвали її Параскева, що з грецької мови означає «п’ятниця».
Зазвичай відомо, що побожні батьки особливо дбають за християнське виховання своїх дітей. Так було із Параскевою, вони вчили її любити Бога і ближніх. Ця вихованість сформувала її характер і віру в Бога ще на дуже ранньому етапі свого життя. Вона з дитинства присвятила себе молитві, постам і добрим ділам. Коли ж батьки Параскеви померли, тоді вона збирала біля себе убогих людей і ділилася з ними усяким добром. Її серце було відкрите для всіх, хто потребував допомоги. Часто вона ризикувала власним життям, щоб прийти на допомогу тим, хто опинився в скрутному становищі. Благочестям і праведністю вона, засяяла серед невірних, безстрашно проповідуючи їм істинного Бога. Несучи пам`ять страстей Христових у власному імені, свята Параскева зберігала їх у своєму серці та й, зрештою, сама прилучилась до страстей Спасителя своїм терпінням.
Поганські жерці із заздрістю дивилися на неї, бо милосердя святої діви навертало багатьох поган, які через її доброту, щедрість та скромність пізнавали правдивого Бога. Коли імператор Діоклетіан прислав до Іконії нового намісника, щоб той судив і мучив християн, то погани ще до його приїзду схопили і кинули Параскеву до в’язниці, де вона у безнастанній молитві очікувала часу, коли Бог дозволить їй постраждати за Христову віру.
У в’язниці їй запропонували принести жертву язичницькому ідолу. З твердим серцем, уповаючи на Бога, преподобна відкинула цю спокусу. Вона сміливо стала перед мучителем, і на запитання, як вона називається, коротко відповіла: «Я – християнка!». У важких муках, з молитвою на вустах, передала свою чисту душу в руки небесного Отця.
Християни з благоговінням похоронили тіло святої мучениці. Слід також додати, що свята Параскева П’ятниця завжди мала у нашому народі особливу любов і пошану. Ікони святої Параскеви особливо шанувалися нашими предками, в її ім’я посвячувалися храми, батьки іменували своїх дітей.
Чого нас навчає сьогоднішнє євангельська благовість і до чого нас заохочує приклад преподобномучениці Параскеви? По-перше, це віра. Віра в Бога, довір’я до Божого слова та безмежну Божу любов, яка надає нам силу витримувати всі труднощі. Параскева вірила в Бога і довіряла Йому своє життя у найважчих моментах, і це допомогло їй подолати жорстокі випробування. По-друге, це бажання святості. Христос заохочує кожну людину, щоб у пошуках життєвого щастя вона поглиблювала свою віру та пізнання Бога, внутрішньо зростала від Божого образу до Його подоби. Отці ІІ Ватиканського Собору наголошували на загальному покликанні християн до святості. Лише у постійному житті з Богом, у здійсненні всіх життєвих справ у Господі та в дусі Його заповідей – найповніше та найбільше сповнення людини. Через пізнання Бога ми краще пізнаємо себе, свої можливості, істинні прагнення та вподобання, повніше себе реалізуємо.
Пригадуємо, чому батьки назвали свою дочку «П’ятниця»? Вони з особливою повагою і вдячністю ставились до дня страстей Господніх – п’ятниці. Тому і назвали її Параскева, що означає «П’ятниця». Обираючи своїй дочці таке ім’я, можемо зрозуміти, що батьки були добрими і ревними християнами. Саме справжні християнські родини дають Церкві та народові свідків віри і святих. Важко переоцінити значення таких сімей для зростанні у вірі членів Церкви; недарма родину з давніх-давен називають «домашня Церква». І все ж віра, отримана від батьків, повинна бути свідомо прийнята і пережита, як це зробила свята Параскева.
Нехай святість преподобної Параскеви буде для нас прикладом та джерелом натхнення самим бажати і в благодаті Святого Духа стриміти до досконалості у слуханні та виконанні слова Божого, яке несе всобі зародок вічного життя.Нехай наші серця наповнюються вірою, надією і любов'ю, так щоб ми могли слідувати її прикладу життя і зростати у святості.
Cьогодні коли переживаємо російську збройну агресію супроти нашого народу, уповаймо на Божу поміч, на Божу благодать, і вірмо, що той, хто тримається міцно Бога, Його Слова, хто намагається жити в Божій любові, чинячи добро для своїх ближніх, своєї Батьківщини, захищаючи її, є непереможений. Тож молімося за наших захисників, за волонтерів, за всіх, хто солідарний з нами, хто боронить нашу країну від рашизму, щоб Божа любов усіх нас кріпила, щоб наша надія не маліла, а наша віра в перемогу Божої істини принесла свої плоди. А благодать Господа нашого Ісуса Христа, і любов Бога й Отця, і причастя Святого Духа нехай буде з усіма вами. Амінь.
+ Ярослав
с. Уличне,
Трускавецький д-т
