У передвістя осені, 30 серпня 1947 року, полинув у Божі засвіти нескорений страдник, гідний син України та Христової Церкви, о.Петро Мекелита. Любляче серце старенького 79-літнього священика перестало битися в останній літній день у мурах львівської пересильної тюрми. В цю саму мить блискавиця болем прошила наскрізь єство доньки Ірени, яка єдина ішла навздогін батьківським слідам, шукала тата по тюрмах, ховаючи великі сльози наруги від людей, несучи разом з ним непосильний тягар видимого бездолля, простуючи у невидимі обійми Господньої слави.
….
13 червня року Божого 1868 в селі Бутини Жовківського району на Львівшині у багатодітній селянській родині Теодора Мекелити та Теклі Занєвської прийшла на світ ще одна дитина, вже десята по рахунку. На другий день парох охрестив хлопчика і йому дали ім’я Петро. Блаженне немовля поки що споглядало солодкі сни в теплих ніжних обіймах матері, посміхалось до Янголів, а попереду йому вже стелилася призначена Господом терниста дорога.
Минав час, хлопчина став підростати, і привернув до себе увагу місцевого пароха та меценатки. Щедрі таланти, якими нагородив його Господь, були надто яскравими, щоб їх не помітити. І добрі люди допомогли хлопцеві здобути освіту, адже в цій дитині вочевидь жевріла Божа іскра, що згодом спалахнула жертвенним вогнем любові і яскраво палала упродовж життя, не меркнучи, аж до останнього подиху.
Біографічна деталь: о. Петро Мекелита і єпископ Миколай Чарнецький народились в один день того самого року, обоє в багатодітній селянській сім’ї, обом доля дарувала добрих парохів, які зауважили здібності хлопців і допомогли їм здобути освіту, - є свідченням великого Божого провидіння. Подібність долі, обдарованість, стійкість у відстоюванні віри, терпіння, яких довелося зазнати на схилі літ, поєднали обох ісповідників і подарували Церкві двох славних мужів - для гідного наслідування майбутнім поколінням.
…
У 1980 році молодий юнак блискуче закінчує Львівську академічну гімназію і вступає на богословський факультет Львівського університету. Саме тут під час навчання в університеті він пізнає своє покликання і вирішує стати священиком-просвітителем. Взірцем, на якого прагне рівнятись у своєму житті, обирає собі о. Маркіяна Шашкевича.
Юнача мрія здійснюється. 3 грудня 1894 року Петро Мекелита приймає пресвітерські свячення з рук владики Юліана Пелеша, єпископа Перемиського, Самбірського і Сяніцького і відправляє свою першу Службу Божу в подяку Господу Богу за великий дар священства.
Від того часу починається його довголітнє служіння: принесення Безкровних Жертв, уділення св. Тайн та інші священнодійства, що ними він випрошував ласки для себе та для душ, повірених Його опіці.
Через багато років з нагоди 50-літнього ювілею священства Церковна влада нагородить його грамотою від 14 вересня 1944 року. «Божою милостю і благословенням св.Апостольського Престола єпископ Перемиський, Самбірський і Сяніцький Йосафат Коциловський уділить Всечеснішому о. Петрові Мекелиті, греко-католицькому деканові й пароху Стебника Мир в Господі і Архієрейське благословення!» за ревну душпастирську працю у Христовому винограднику, а також як видимий знак вдячності право носити фіолетовий ковпак.
Бог дарував йому рясні таланти, але і не щадив о.Мекелиту та щедрою мірою обдаровував його хрестами, але саме вони були особливим доказом його вибраності і тому стали цінними скарбами та здобутками в його житті, ціннішими за усі земські радості. Вочевидь дорога його стелилася не тільки квітчастими обрусами добра і любові.
В житті отця було чимало болю. Із семи його дітей до дорослого віку дожили четверо (троє хлопчиків померли малими). Останній син Ярослав, учень Перемиської гімназії, хорунжий УГА, поліг в бою за залізничну станцію Устрики у 1918 році як славний воїн в лавах січових стрільців. Так що священик не міг не розуміти чужого болю, і його милосердя переходило межі звичних мірок.
Петро Мекелита був одружений з Оленою Лаврецькою, донькою о.Льва Лаврецького, пароха села Залуква біля Галича.
Спочатку його призначено в село Сянічок біля Сянока на Лемківщині сотрудником о.Михайла Товарніцького, котрий був дідом його дружини. Після його смерті о.Мекелита стає там парохом, а в 1910 році його назначають деканом Сяніцьким, яким він був аж до 1919року. Під час першої світової війни, коли до Лемківщини наближалися російські війська, о. Петро виїжджає до Відня, де перебуває до відходу російський військ з Лемківщини.
Беручи до уваги його енергійність і організаторські здібності, о.Петра Мекелиту в 1920 році призначають парохом м. Стебник, і одночасно деканом Бориславським. Місцем призначення стала дерев’яна церковця з 1787 року.
Мальовниче містечко Стебник, оточене смугою лісів, розташоване в передгір'ях Карпат в самому підніжжі Орівської скиби.
З надрових багатств Стебника найшвидше почали використовувати соляну ропу для виварювання кухонної солі. Сіль у Стебнику видобувалась, мабуть, ще в часи Київської Русі. 80 відсотків населення становили українці, 20 відсотків творили поляки, жиди, німці і чехи. В австрійсько - польських часах стебничани, за малими виїмками, називали себе "русинами", їх національна свідомість була низька, селяни в більшості пролетаризувалися.
Тож відоме своїми копальнями і салінами містечко переживає в цей час глибокий духовний занепад. І перед новим парохом постає непочатий край роботи. На жаль, комуністичні ідеї пустили тут глибоке коріння, так що 80 відсотків українського населення святкували Жовтневу революцію, процвітали тут і польські шовіністичні організації.
Нестача інтелігенції, а також пролетаризація українського населення і впливи чужинців спричинилися до отупіння населення та занепаду національної свідомості Стебника. Наслідки виявились яскраво під час Визвольних Змагань, коли в ряди Української Галицької Армії добровільно зголосилось всього 26 людей, свідомих того, хто вони і за що йдуть воювати. В той час Стебник міг би був вислати на фронт принаймні сотню стрільців! За ці недоліки і брак патріотизму прийшлося потім гірко платити окупантові!
З приходом польської окупації ситуація різко змінилася на шкоду корінного українського населення Стебника й околиці. З 1920 року почався сильний натиск на українське робітництво, людей звільнювали з праці, а на їх місце приходили поляки з сусідніх сіл, або мазури-колоністи.
В 1921 році до Стебника прибула більша група поляків зі Шлезька. Фабричні власті ішли їм на зустріч, допомагали зручно влаштовуватися, і вже через рік кожний з мазурів міг збудувати собі розкішний дім в найкращій частині Стебника. Розбещене польське робітництво розпаношилось до найвищої степені, нападало на людей на вулицях, збиваючи їх. Поляки зорганізували "Звйонзек Стшелєцкі" і "Кулко Рольніче", полонізація Стебника йшла повним ходом.
І в такий вир політичних інтриг, у перепліт історичної колісниці приходить о. Петро Мекелита, щоб дати гідне свідоцтво віри та засвітити знедоленому народові світло Христової любові серед пітьми.
Парох-патріот, як його називали, з усією ревністю береться до праці. Повний ентузіазму, він в першу чергу згуртовує інтелігенцію, організовує читальню «Просвіти», створює товариство тверезості «Відродження», закладає захоронку (дитячий садочок), і навіть власним коштом утримує вихователів.
Тож в околицях Стебника засвітило сонце, коли парохом став о. декан Петро Микелита. Відкрито кооперативу «Єдність», церковний хор, церковне братство.
З його ініціативи засновано в Стебнику в 1922 році українську гімназію УПТ, що її директором став проф. Микола Мацюрак. До учительського складу належали ще професори: Михайло Іваненко, Михайло Микитин, В. Соколовський. Теодор Логин, як також о. декан Микелита. Українська гімназія та її професори, молоді виховники, розбудили нове життя, внесли нового духа в життя села, піднесли рівень національної свідомости стебничан. Вчителі гімназії вселили нове життя, піднесли рівень національної свідомості завдяки о.Петру Мекелиті. На жаль, через три роки поляки закрили українську гімназію.
Завдяки його зусиллям починається будівництво Народного дому та в 1932 році мурованої церкви Різдва Пресвятої Богородиці. Для зведення храму він запрошує відомого архітектора Нагірного. З браку коштів будову не закінчено, до початку 1939 року церква була вже під дахом і з хрестом над куполом. Будівництво закінчилось щойно після війни.
Парохові-патріотові довелося пережити багато підступів і переслідувань з боку польської адміністрації. Польське староство в Дрогобичі ніяк не хотіло дозволити побудову Народного Дому в Стебнику. Отець-декан зазнав через це багато клопотів, в цій справі мусив їздити аж до Варшави, звертатись до міністерства, щоб вибити дозвіл. І йому таки вдалося успішно завершити справу.
Гарними словами згадують свого душпастиря парафіяни, розповідаючи про його доступність, ніжність, добродушність, співчуття та допомогу бідним. Вже крилатим став в його біографії вислів «Не дер за треби».
За вдачею о. Петро був людина спокійна, лагідна, завжди з добрячою усмішкою на устах. Люди хвалили його за те, що 'не дер за треби", не вимагав надмірної платні. Виконував свої душпастирські обов'язки безкорисно, біднішим парохіянам допомагав, віддаючи на винайм землю чи пасовище, дуже часто також безплатно. Коли чесний парохіянин виправдовувався,що не має чим заплатити, отець з усмішкою відповідав: «Як будеш мати, то віддаси». І так одні віддавали, а інші інколи і "забували".
Національно свідома молодь успішно поширювала народну освіту та вміло протиставлялася чужим впливам. Вона гордилася таким парохом, яким був отець Петро Микелита, загально шанований та заслужений священик.
З глибокою вдячністю мусять згадувати всі стебничани свого вірного пароха, о. декана Петра Микелиту, душпастиря-патріота, батька, опікуна й добродія громади, справжнього аристократа духа, що любив кожного ближнього українця, як самого себе, що як добрий пастир, пережив з своїми парохіянами всі добрі і лихі часи, всі трагедії: його єдиний син, як уже згадувалося, загинув під час українсько-польської війни в ранзі хорунжого в боях за залізничну станцію в Устриках. Тож він болів болем свого народу, ніколи не цурався і не відрікався його, а мужньо ніс на собі усі його скорботи, приносячи себе в цілопальну жертву, не оминаючи горя, не відступаючи у найскрутніші часи. Він зростив гідних дітей, віддавши їх на служіння Богові й Україні.
Вибух другої світової війни застав Стебник не таким, як він був до першої світової війни. Стебничани стали тепер уже свідомими українськими патріотами, готовими на жертви і посвяту в ім'я національних ідеалів. А це і недивно, адже сильний дух їхнього пароха-патріота не міг не залишити відбитку і в їхніх серцях.
Міняються часи, міняється влада, одні приходять, інші відходять, силою відтісняючи один одного, бажаючи поглинути та поневолити нескорений український дух. Все швидкоплинне і мінливе як несене вітром різноколірне осіннє листя. Проте одне залишається незнищенним і вічним: це любов і милосердя, вони не покидають отця Мекелиту. В його серці вони набирають позаконфесійного і позапартійного забарвлення.
«То сталось за німців, - згадувала донька. - Знаєте, як то люди: з’явилась нагода грабувати, та й не думають уже, що роблять. Хтось прибіг до хати й каже: нападають на жидів. То тато пішов і присоромив: будьте людьми і не робіть нікому кривди». Не раз виходив о. Петро Мекелита на майдан біля церкви і благав народ не робити самосуду над євреями, не лакомитися на їхнє добро, ділитися з бідними останнім шматком хліба. Так само вдалося парохові порятувати від гестапо і кількох комуністів - завдяки доброму знанню німецької мови та дару слова.
Цікаво, що навіть після арешту отця «найголовніший стебницький комуніст» не раз підходив до пані Ірени, доньки, аби зі співчуттям розпитати про долю пароха. А були й такі, «що під вікнами все ходили, виглядаючи якоїсь крамоли».
Тож не треба боятись чинити добро, заступатися за правду, не питаючи, хто мій ближній, бо ним є кожен скривджений і поневолений, навіть, коли доведеться життя своє покласти. А Господь віддасть сторицею за найменший вияв милосердя, тим паче, коли йдеться про порятування людського життя.
Цю свою готовість до самопожертви стебничани заманіфестували життям і кров'ю, коли насунув зі Сходу новий "визволитель", як почалися арешти, розстріли, катування і масові вивози на Сибір та в Казахстан... "Найдемократичніша в світі влада" показала своє справжнє, кровожадне й загарбницьке обличчя.
В 1945 році, після арешту єпископату УГКЦ, починається нагінка за деканами. НКВС найбільше цікавиться особою о. Петра Мекелити, знаючи про беззаперечний авторитет, прагнучи викорастати його у сценарії ліквідації УГКЦ. Його часто викликали в Дрогобицький відділ НКВС, де спочатку улесливо пропонували перейти на православ'я, обіцяючи йому “золоті гори”.
Радянські органи все більше цікавляться особою о. декана Петра Мекелити. Бачать величезний авторитет пароха і сподіваються задіяти його у сценарії «самоліквідації» УГКЦ. Спокійної днини для священика не було. На початках вмовляли «по-доброму», далі пішли листи з погрозами, виклики. Востаннє приїхали за ним «чорним вороном». Донька згадувала щось нашвидкуруч, не сказали ж, що не повернеться. (Вона одна мешкала з ним - переїхала зі Львова, аби у непевні часи бути поруч: одружені сестри жили по селах, мама померла.) А другого дня - пішки до Дрогобича, по тюрмах тата шукати. Досвідчені люди порадили: напиши заяву на передачу, де приймуть, там і є твій батько. Ось так і віднайшла його у в’язниці при суді. Побачитись рідним дозволили лише раз: «Дали нам п’ять хвилин. Привели тата під автоматом, немов злочинця якогось. А він - старенький, схорований, у якійсь сорочці із грубого льону, підв’язаній шнурочком під шиєю».
Власті сподівались, що перебування у Дрогобицькій слідчій тюрмі, чи не найжорстокішій на Західній Україні, морально зламає старенького пароха, і він ввійде до ініціативної групи або принаймні звернеться з відозвою до священства. «Якось підходить до мене голова сільради і каже: «Дамо тобі побачення з батьком, переконаєш його перейти на православіє, і він - вільний». Я промовчала. Чи ж могла стати злим духом для батька? Він би цього не пережив», - згадувала зі сльозами пані Ірена.
Після піврічного ув’язнення о. Мекелиті пред’явили остаточне звинувачення в "измене Родине " і "сотрудничестве с фашистами". 77-річному старцю дали 10 років із конфіскацією майна. Донька пішла тоді до прокурора - хотіла глянути йому в вічі, спитати, за що старенького тата посадили. «Он больно умный был, самостийной Украины хотел», - відповів сердито прокурор.
Незважаючи на поважний вік – 77 років, отець часто повертався з допитів змордований фізично та нервово виснажений.
Побачивши, що цю старшу й хворобливу людину не можливо зломити, його 21 червня 1945 року заарештували, звинувативши в антирадянській діяльності. Шість місяців його тримали в Дрогобицькій тюрмі, 29 грудня 1945 року цього достойного отця-декана, вже хворого і немічного, засудили на 10 років тюрми і 5 років заслання з цілковитою конфіскацією майна.
Після суду його ще дев'ять місяців тримали в Дрогобицькій тюрмі, а 23 вересня 1946 року перевезли до пересильної тюрми у Львові.
У Львові отець Петро Мекелита був зразком стійкості та вірності Христовим ідеалам для молодших священиків, які тоді перебували на львівському пересильному пункті.
Догорала земна лампадка цього мученика за Христову віру. Його полумяне серце стискали передсмертні судороги болю, тривога за долю рідного народу. Та вдалині вчувався відгомін Великодніх дзвонів, доносилось відлуння Вічності. Усе мінливе і швидкоплинне тут на землі, і смуток і радість, лиш зберегти ніжним і чистим серце, сповнити Божу волю, а далі – безмежні простори Божої благодаті, якій немає кінця.
Добрі люди були скрізь.
Якось, коли донька передавала продукти для батька, до неї підійшов працівник тюрми, офіцер, і сказав тихо, щоб прийшла до нього додому у справі батька. Довго вагалася, чи це не пастка, але любов до тата взяла гору. Дуже здивувалася, коли побачила в кімнаті образ Матері Божої Неустанної Помочі. Іван Черненко був демобілізованим східняком, одруженим із галичанкою. Він розказав, що працює у цій системі після повернення з фронту, що вражений звірствами влади і стійкістю українських патріотів, що намагається їм допомогти. Сказав, що посприяє, аби отця залишили у Львові, куди можна буде передавати ліки та продукти. Пані Ірена запропонувала тоді офіцерові винагороду, але він образився.
Здоров’я отця занепадало. «Єще тримаюсь яко-тако - но ноги відмовляють послушеньство, а руки єще гірше - пальці затерпли, тож трудно писати - уста також затерпли. Жаль мені тебе, що стільки труду і гризоти маєш зі мною... Не гризись, може, Бог нас порятує», - писав до доньки із тюрми. Як завжди, більше хвилювався не за себе. Себе цілковито здавав у Божі руки.
Не стало мученика 30 серпня 1947 року.
Невдовзі до цього І. Черненко порадив, як вирішити справу з похованням (тіла в’язнів із львівських тюрем ночами скидали в яму за Янівським цвинтарем). Отже, зроблять труну і позначать місце, звідки уже можна буде перепоховати тіло. Цим зайнялись о. П. Лошній із дружиною та родина о. С. Ратича, співв’язня о. Мекелити. Вночі їм вдалося перезахоронити тіло на старому Клепарівському цвинтарі. Ризикуючи життям, вони поховали його за християнським звичаєм. Коли ж через два десятиліття Клепарівський цвинтар зносили, з’явилась можливість перезахоронити мученика «офіційно». Відтоді його тлінні останки спочивають на Янівському цвинтарі, неподалік від могили Січових стрільців.
Полум’яне серце мученика, забагрене кров’ю, спочило в обіймах Божої любові, оповите вінцем слави.
Хвала і честь Тобі, великий страднику,
Нев’янучий квіте Божої Любові,
Невгасаюче полум’я ніжності й доброти
Взірцева скромносте і покоро!
