Зі спогадів Слуги Божого знаємо, що дитячі роки Степан провів у с.Хиринка, серед чудових краєвидів недалеко річки Сян. У 1902 році сім’я Венгриновичів переїздить до с. Наконечне недалеко від Яворова, де о. Володимир залишається парохом аж до 1913 року. Альбіна та о. Володимир Венгриновичі виховували своїх дітей у злагоді й глибокорелігійному дусі, змалку прививали їм любов до рідної землі та християнських звичаїв в народі. Таке виховання в родині залишило глибокий слід у душах дітей.
Священича родина Венгриновичів була заможною, мала великий будинок, немалі наділи землі, багато худоби, у домі працювала служанка. Разом з іншими членами родини Степан з малих літ привчався до роботи при господарстві. Як він сам згадує, одним з постійних його обов’язків було відкривати ворота та впускати худобу на подвір’я, що поверталася із пасовиська, допомагати служниці при доїнні корів, нарізати січку, сікти буряки й т.п.
Малий Степан був також неабияким бешкетником. Він часто втікав від мами і ховався у жолоби, аби не виконувати своїх обов’язків. “Одного разу, - згадував пізніще о. Степан, - ми сушарню за стодолою підпалили. Тато й всі в церкві були, а діти бавились, “сливки сушили”. І стріха загорілася і казали, що вже ціла сушарня у вогні стояла, як я останній вилазив. Ще трохи був би згорів. Люди з церкви побачили й загасили”. Хлопець полюбляв лазити по деревах та вишках, часто ловив гадюк “приголомшував їх патиком і до хати в капелюсі приносив”.
Вчився Степан разом зі своїми старшими сестрами та братом у Яворівській вселюдній школі ім. Т.Шевченка. Сюди своїх дітей кіньми щодня відвозив о. Володимир. Після закінчення вселюдної школи, найбільш ймовірно, що було це у 1911р., Степан розпочав навчання у Перемиській вищій гімназії, потім продовжував у Бродівській гімназії. Будучи гімназистом у Перемишлі він деякий час проживав на квартирі п. Грушкевичевої у високому будинку старої кам’яниці Ґіжовського. В цей час Степан знаходився у широкому колі своїх старших і молодших товаришів, бо господиня на квартиру до себе приймала багато студентів. Серед них були як українці так і поляки. Про ці роки, особливо про студентські забави “лапанки і пуканки”, з великою приємністю пізніше згадує о.Венгринович.
У спогадах з того часу читаємо про приятелювання Степана з хлопчиною Збишеком, поляком, та його сестрою Зосею, яку Степан щиро любив. Зося була калікою і в скорому часі померла. Збишек був бідним сиротою і не мав коштів похоронити свою сестру, тому Степан зі ще одним їхнім другом, Северком, допомагали Збишекові хоронити дівчину. За цей добрий вчинок Збишек достойно віддячиться своїм друзям багато років пізніше.
Юнацькі роки Степан Венгринович провів у перших рядах пластунів. Гасло пластуна – словний, точний, правдомовний, хлопець перейняв з усією ревністю серця. “Так нас виховували, - багато років пізніше згадує священик, - так ми опісля других виховували. Такі ми були, такі й наші діти”.
У 1915 р. після закінчення гімназії хлопець почав теологічні студії в Перемишлі. У 1916 р. Степан переводиться на навчання до Львова. В семінарії він відзначався добрими ораторськими здібностями, брав активну участь у різних урочистостях, як наприклад у “мистецькій імпрезі в честь достойного в’язня” Митрополита Андрея, що у 1917 р. повертався зі заслання. Слуга Божий мав також талант до писання й малювання. З юних літ Степан пильно працював над собою, гартував свою волю й тіло. Він був добрим спортсменом і “в бігу на 100 метрів брав першу нагороду”.
Влітку між навчанням молодий богослов займався збиранням колекцій для “реґіональних музеїв”, творення яких по містечках та селах в той час було популярним. Живучи в Тарнаві Вижні, у домі свого батька, отця-декана Володимира Венгриновича, Степан дістав “леґітимацію з печаткою” про те, що як “музейний збирач і робітник”, він може ходити по стрихах і коморах, вишукувати та збирати для музею старі речі.
У своїх спогадах з того часу о. Степан описує один випадок. Як син декана та музейний працівник він, користуючись таким авторитетом, дозволив собі забрати з однієї церковці портрет молоденького невинного дівчати, що висів за престолом. То не був образ – лише портрет, якимсь добродієм подарований церкві. Він так сподобався нашому кандидатові, що той “без дозволу провізорів замінив його на літографічну відбитку образу Матері Божої з Дитятком”, обрамивши його широкими золотистими рамами, ”щоб більше сподобався”. Однак те, що портрет дівчини “не був музейної вартости, ні старинний. Що була вона (дівчина) гарна й мені подобалася, – згадує автор, - це таки ще замало, щоб з церкви брати!” Після цього, пише о.Степан, його: “совість гризла: Ти злодій! Ти церкву обікрав! Бо не для музею, але для себе забрав! Їм дав оливодрук, а собі взяв неоцінену перлину... Чи одне музейному працівникові може подобатися? Я перестав курити, - продовжує автор, - всі гроші, заощадженні за рік, задумав пожертвувати на церкву. Цей обіт трохи успокоїв мене,” – пише священик. Однак, портрет в короткому часі Степанові довелося повернути на старе місце.
Через лихоліття І-ої Світової війни Слуга Божий був змушений перервати свої богословські студії. Визвольна боротьба українського народу в 1918-1919 роках, покликає молодого й палкого патріота в ряди Української Галицької Армії. У ранзі хорунжого він бореться як гарматник у боях проти окупантів та проходить усі тріумфи й невдачі цієї боротьби аж до моменту, коли “встоятись не було сили”.
Про складні умови воїнів УГА можемо довідатися зі спогадів пізнішого учня о.Степана Коцюби Івана: “Дуже запам’яталась розповідь, як отець у вільну хвилину між боями, зняв із себе сорочку і, перевіряючи шви, набив 99 вошей, а сотої воші так і не знайшов,” – багато років пізніше з оптимізмом розповідав Слуга Божий своїм учням.
Страхіття війни не позбавили молодого Венгриновича людяності, гідності та честі. Він навіть у найважчих воєнних обставинах залишався як порядною людиною так і добрим християнином. О. Степан пригадує, що це не раз допомагало йому виходити зі складних ситуацій. У Навечір’я Різдва 1919 р., коли Галицька армія була в “чотирикутнику смерти, її десяткував страшний ворог – тиф, - згадує священик. - Рештки здорових чи закутаних в лахи марудів – реконвалесцентів, посувались в сторону бесарабської границі. Моя частина квартирувала в якомусь селі. А місцеве населення зустріло нас дуже неприхильно”. До хат заночувати стрільців не впускали. “Мої хлопці, - продовжує автор, - розквартирувались у школі, в шкільних класах на лавках. Підводу, яка везла харчі для нашої частини, місцеві парубки, десь перед селом, обграбували і нашим стрільцям не залишилось нічого іншого, як ходити по хатах і жебрати хліба. Я був дуже голодний, але таки не жебрав. Якась бабуся з малою внучкою прийняла мене і на Святу Вечерю подала пироги зі сливками. Пам’ятаю, що по вечері я поцілував її руку”. А іншим разом відважне Степанове “Христос раждається” роззброїло тих, хто хотів розбити до решти слабку військову комендантову частину. Відвага у поєднанні з чесністю та християнською гідністю через цілий час війни була виразною прикметою вірного патріота України.
Був, проте, один випадок, про який о. Венгринович згадує як такий, що не давав йому спокою. В часі одного бою, коли усі стрільці втікали, останнім почав втікати й Степан. Біжучи ровом він побачив свого друга Северка, що лежав без ознаків життя. “Я перескочив через нього і побіг дальше. Кулі вже менше бринять, біжу повільніше – думаю: я лишив його, я поступив не по-товариськи, він мені в лице плюне!” Пізніше, аж коло своїх, втікач побачив, що він ранений в коліно, однак, болю, коли втікав – не відчував. Через два тижні Степан довідався, що Северко живий і перебуває у лічниці в Чорткові. Відвідав його, поговорив, перепросив.
Влітку 1919р. Степан разом з іншими членами УГА потрапляє в полон і деякий час перебуває у “Станіславівському лагері”. Тут він знайомиться з місцевою дівчиною Марією, яка спричинюється до приїзду його батька, а також до втечі Степана з полону. При переправленні військовополонених до Тухолі, над Балтійське море, перед в’їздом поїзда на територію Польщі (а ця місцевість була юнакові добре відомою) Степан втікає.
Два роки він перебуває на волі. У цьому часі, 1919-1921 рр., закінчує навчання у Львівській семінарії. Через небезпечну політичну ситуацію до батьківського дому у Тарнаві Вижні не повертається. Батько в листі попереджає сина: “Не приїзди, тебе тут шукають, на тебе засідаються”. На вакаціях Степан проживає в батьків свого приятеля співстудента Михайла. Згодом молодому Венгриновичові вдається дістати “правдиву леґітимацію”. Він влаштовується професором у гімназії та учительській семінарії в Дрогобичі.
На Великдень 1921р. Степан все-таки вирішує провідати свого батька, їде потягом до Тарнави, навмисне минаючи свою станцію «Соколики», виходить у Сяноці. Вночі лісами вертає до батьківського села. Під самою хатою, що цілий час була під пильним оком польських жовнірів, підпадає арештові. “А знаєте, – з оптимізмом згадує о. Венгринович, – я таки був у хаті. Пустили мене на сам Великдень. Вправді, під охороною, але що мені?! Я був ще молодий, сміливий і веселий, - в іншому місті пояснює автор Спогадів, - а тому не дуже переймався цим арештом. Мене арештували і відіслали до Львова під охороною одного в’язничного вартового”. У Львові Слугу Божого помістили у в’язниці під назвою ДОҐ. “Саме це слово найвідважніших страхом переймало. Мене ні, бо я не знав, де я й куди мене запроторили”. Саме тут надходить зі своєю вдячністю й допомогою колишній друг Степана Збишек. Впізнавши Слугу Божого він подбав про звільнення і ще раз подякував за похорон своєї сестри Зосі.
У між часі Степан знайомиться та приятелює з дівчиною Софією, донькою о. Іларіона та Яромири Паньківських. Молодий Степан часто приїздив до Софії, який у с. Більче Дрогобіцького повіту, де її тато був парохом. 9 серпня 1921р. вони повінчалися. Молода родина Венгриновичів замешкала у містечку Дрогобич, винаймаючи кімнату в однієї старенької жінки.
У цьому ж, 1921р., році Степан Венгринович приймає ієрейські свячення. Рукоположив його Митрополит Андрей у Соборі Св. Юра м. Львова. Історичний шематизм Перемиської єпархії подає, що у 1921-1926 рр. о. Степан був сотрудником пароха у містечках Теплиці та Ярослав. Для пліднішої праці на Божій ниві о. Венгринович співдіє з монахинями. Від 1921 по 1927 рік Слуга Божий також виконує обов’язки катехита в українських середніх школах “Рідної Школи” в Дрогобичі, був учителем фізики й рисунків в українській гімназії й жіночім семінарі у Дрогобичі. Вчив приступно, практично й всі його розуміли. Займався Пластом, виставами, фестинами. Як прекрасна особистість, добрий священик та зразковий вчитель Слуга Божий викликав до себе довір’я, як своїх учнів так й співпрацівників, а часто й зовсім незнайомих людей.
У 1922 та 1924 роках Господь нагородив подружжя Венгриновичів двома синами. Старшого назвали Оріоном Станимиром, молодшого – Тирсом Всеволодом. Отець Степан також був відповідальним у відношенні до виховання своїх синів, до формування своєї сім’ї.
У 1927р. о. Степан з ріднею переїздить до Сянока. Від цього часу по 1939 р. священик навчає релігії українських дітей в польських середніх школах. Як в Дрогобичі, так і тут, в Сяноці, він бере активну участь в українському громадському житті, аж до 1944 р. працював заступником директора Лемківського музею у Сяноці.
Про свій побут у містечку Сянок о. Степан згадує: “Тут, у Польщі, лемки жили, ну і я був з ними. Я сам вправді не лемко, але дуже їх любив і зовсім не стидався б, якби мене лемком називали. Я вчив у школах у їх столиці – Сяноці”.
У спогадах з того часу знаходимо розповідь про те, як о. Венгринович, відпочиваючи зі своїми синами на річці Стрий, врятував життя однієї дівчини. Він витягнув Христину, так звали потопаюче дівча, з бурхливої річки. Цей випадок викликав велику довіру й любов Христини до священика. Багато років пізніше, в часі підпільної діяльності священика на Самбірщині, Христина, долаючи велику відстань, приходила до о. Степана як до священика, “який не підписав”, й просила повінчати її.
Під час німецької окупації в 1939-1944рр. о. Степан був організатором українського шкільництва в Сяніцькому повіті. Він працював інспектором Сяніцького шкільного округу з трьома іншими, двома українцями – Гірняком і Біланюком, й одним німцем шульратом (головою шкільної ради) Віллі Губертом. Блискучий розвиток українського шкільництва в Східній Лемківщині й виховання кількох тисяч молоді на свідомих українців треба завдячувати саме о.Степанові, як такому, який найкраще був ознайомлений з даним тереном.
В цьому часі обидвох синів священика забрано до Німеччини на роботу. Пізніше один з них виїхав до Австралії, інший – замешкав у Кракові.
У 1942р. о. Венгринович повертається до праці шкільного катехита і працює ним аж до приходу нової влади – польсько-комуністичної. “Моє сумління не дозволяє мені втікати, щоб себе рятувати, залишаючи на поталу наш бідний нарід самий, без інтеліґентного проводу, в цих дуже критичних часах нашої історії!” – казав о. Венгринович до своїх приятелів, що виїжджали на Захід.
Про свою працю священик пригадує: „Я обслуговував лічницю у Сяноці. Напереміну з латинським священиком щодругу неділю відправляв там Службу Божу для хворих. І по залях св. Причастя тяжко хворим розносив”. О.Венгринович був також викладачем у Сяніцькій прилюдній торговельній школі з українською мовою викладання. Читав лекції зі стенографії, релігії та засад доброго виховання.
Ось як про священика згадує один з його учнів Осип Лаб’як: “Вересень 1942 року. Я став учнем купецького відділу прилюдної торговельної школи з українською мовою навчання в Сяноці. Чи то в перший день навчання, чи другий як о. Степан Венгринович 
прийшов на лекцію в наш клас... Я полюбив його з першої лекції... Ми, учні, захоплено слухаємо і ловимо кожне його слово про загальні правила гарної поведінки. В класі повна тишина. Уважно спостерігаємо як о.С. Венгринович стоїть, ходить, а головне що і як говорить. Ми вже в полоні його лекції. Його погляд, міміку, жести, манеру триматись я запам'ятав на все життя. І так було 2 роки, і так було на кожній з 54 лекцій з етикету. Він мав своє окреме, яскраво зарисоване і нічим неподібне до інших психічне обличчя, яке притягало до себе.
Окремо слід казати про високо-змістовні лекції з релігії та стенографії, на яких панувала особлива атмосфера взаємоповаги, добра та любові, - продовжує п. Лаб’як. - Ми, учні, якось особливо доброзичливо ставились один до одного, завжди з трепетом і хвилюванням чекали на ці лекції, бо мали вони високий культурний, духовний і моральний зміст”.
Як добрий педагог о.Степан довіряв своїм учням і, цим самим, виховував в них почуття відповідальності й поваги. Він щонеділі супроводжував своїх учнів зі школи до церкви на Службу Божу. Навесні священик організовував для своїх учнів піші туристичні походи у різні цікаві й історичні місця.
Влітку 1944р. “Від Сталінграду почався відворот великої армії. Шукали ворога там, де його не було. Почалася акція проти нації, колись славної, що нам релігію дала, – пише у своїх Спогадах о.Венгринович. - Десь, одного разу, я стрінув свого товариша, вчителя Мойсеєвої релігії. Тільки очі світилися, не йшов, а скрадався у пітьмі, може хліба хотів купити. А я вклонився, я перший йому вклонився! Пристанув (той), не вірив! Своїм очам не вірив, що він ще людина, що хтось його поздоровляє, як бувало у школі, в спільній канцелярії”. Так Слуга Божий Венгринович не переставав виявляти почуття вдячності й людяності навіть до тих людей, які, згідно антижидівської політики, цього не вартували.
У 1945р. розпочалося переселення лемків з Польщі на територію Радянського союзу. Виселенцям обіцяли, що землю, будинки, які вони тут залишать, – отримають в Союзі. В день Богоявлення, 19 січня 1946р., о.Степан Венгринович разом зі своєю дружиною був вивезений. Венгриновичі зладували свої речі сіли до вагону. Цілий тиждень тривала подорож з Сянока до Самбора, шлях який звичайно долається за півтора або дві години. Тоді у холодному залізному вагоні о. Венгринович обморозив собі руки. “Так ми доїхали до Самбора; а наступна станція – Ваньовичі. Там жив мій старенький батько в парафіяльному домі. Але як туди дістатись? Транспорт їде далі, на Стрий. 
Хтось з місцевих порадив підкупити начальника станції. Не маю відваги. Але я таки послухав поради людей і попробував. Не минуло півгодини, з’явились залізничники, над’їхала льокомотива, і мій вагон сам один, як пан, в’їхав з парадою до станції у Ваньовичах, шість кілометрів від Самбора. Це вперше я зустрівся тут в Союзі з мораллю і правом. Пляшка горілки і неможливе робиться тут зразу можливим”.
Допоки священик зі залізничної станції у Ваньовичах добрався до дому свого батька, майно його було обстріляне й частково пограбоване. Впродовж того часу, поки о. Степан залишався у цій місцевості, старшина військового відділу (а відділ був у селі перед виборами “для охорони і порядку”) в товаристві двох рядових не раз навідувався до помешкання Венгриновичів. І кожного разу з хати пропадали якісь речі: то суконка з шафи, то годинник, то килимок. Через деякий час о. Степан з дружиною переїхав до Самбора.
Тут о. Венгринович дістав хату. Проте, обіцянка влади про те, що ця хата відповідатиме залишеній на Лемківщині, не була виконана. У цій хаті перед тим мешкали квартиранти. Тут вже не було “дверей в комірці, вже не було однієї стіни в дровітні, потім зникла й стеля. Врешті сусіди сказали мені - квартиранти ріжуть бальки на стриху, ще трохи, і дах упаде”. Долаючи величезні труднощі, священик все-таки переноситься до цього будинку. Пильність господаря привела й цю нову оселю до ладу. Отець “направив стрих і в’язання, що квартиранти порубали на опал, позбивав крокви, щоб дах не завалився, і збудував стіну в комірці. Поставив я, - згадує о. Степан, - й клозет, бо ті (попередні мешканці) ходили по цілому городі, а також вичистив криницю, з якої квартиранти зробили смітник. Все-все допровадив до ладу, бо ж хата дістала власника, а до цього часу була, ніби нічия. Повикопував стовпи кругом городу, а також зробив огорожу з колючого дроту. Поставив лавочку надворі, а жінка скопала грядочку й посадила цвіти. Вставив я скляні шиби до вікон... На стриху уставив вулики... одним словом, з руїни зробився наче зачарований замочок у казці”.
Сам священик влаштувався працівником музею «Бойківщина» у Самборі. “Для відвідувачів, хто собі бажав, - згадує о. Степан, - я об’ясняв експонати, а головно стеріг, щоб хтось чогось не вкрав”. Поза тим, він підпільно виконував своє священиче служіння. Однак, так працювати о. Венгриновичу довго не вдалося. Священик разом з дружиною був вивезений на Сибір. Причину свого вивезення описує наступними словами: “Я був собі «уборщиком» в музеї, мав мітлу і ганчірку, ходив собі по залях і стирав порохи. І було б усе тихенько, спокійно, якби не пех. Приїхали якісь пани, ходили по кімнатах, оглядали, а я тоді змітав порохи. Щось мене запиталися, хотіли якогось пояснення, і я об’яснив. Вони запитали мене:
- А ви ким тут працюєте? Директором?
- Ні, я не директор.
- Екскурсовод?
- Ні, я не екскурсовод, а уборщик.
- А яка ж у вас освіта?
- Та в нас теологія числилась колись вищою освітою, а як тепер, не знаю?
- А чому ж ви з вищою освітою не працюєте по спеціяльності?
- Бо я був катехитом, навчав релігії в школах, а також і стенографії, а тут таких предметів в школах не вчать. Як знову у вас релігію в школах навчатимуть, я зараз повернуся до своєї спеціяльності.
Усміхнулися:
- Этого никогда не будет”. Ось так “моя біда почалася”, - продовжує священик. Невдовзі після цього викликали його на допит. Слідчий “випитував, де й коли народився розпитував про рідню, де я жив, що робив? - згадує далі о.Степан. - І списав (слідчий) це все на 8 сторінках, і я мусив підписатися на кожній сторінці”. А через три місяці “уночі почула жінка стукіт до входових дверей. Відкрила. Увійшло чотирьох: «Собирай барахло, два часа строк на опаковку, на Сибир поедеш». Кілька мішків з одежею і постіллю, валіза і наплечник з їдою. От все майно, що ми спакували на Сибір. За дві години заїхало вантажне авто, - у іншому місці згадує о.Степан, - ми з дружиною повиносили наші клунки і міхи і покидали на нього. Я глянув ще раз на зруйновані кімнати, на купу книжок і образів на підлозі, серце стиснулося, бо що найцінніше, те мусив залишити. Вибіг надвір, видряпався на авто, подав руку дружині. Перелякані сусіди заглядали з своїх хат і вікон. Ми обоє сиділи на клунках, я зняв шапку і перехрестився! Авто рушило. Ми поїхали на Сибір”. Про це ще раз з болем напише о.Степан: “І так зовсім без судового вироку: громадянина на Сибір, а майно державі. І хату, і меблі, і бібліотеку, яку діди-прадіди дітям і внукам залишили. І таких грабунків, без провини і без суду, були тисячі і сотки тисяч. А, може, й до мільйона доходить, бо нема села, нема містечка, щоб було не пограбоване”.
Від цього часу – початку травня 1948р., розпочинається найскладніший період життя нашого праведника.
Вантажівка привезла Венгриновичів до “етапного табору у Бориславі”. “Приїхали. Перед нами якась мурована шопа - згадує священик, - тепер це стайня, бо коні стоять і форкають, а коло них гній і мокра солома. Там поскладали ми наші клунки, кожна родина на окрему купочку, так нам казали. І почалась ревізія. Особиста й клунків. Йшли від купи до купи, всі міхи, все-все витрясали на болото й забирали, що їм подобалося”.
До цього місця, Бориславського пересильного табору, о. Степан часто повертається у своїх Спогадах: “Лагер як лагер, - описує він. - Кругом високий мур і колючі дроти. За муром другий лагер, для тих, що їх привезли раніше від нас. Подвір’я з туалетою на чотири місця. Зле, що треба було ждати, аж остання жінка вийде, бо ми завели такий звичай, щоб з жінками разом не ходити до туалети. Була ще й кухня надворі, де ми ставали за чергою два рази на добу”. Черги тут – довжелезні. Але священик “мав прoтекцію” бо кухар був з його повіту. А ще у лагері “щовечора була збірка: «провєрка»! – Переразливий свисток: усі збігають на долину, ставляються на подвір’ї чвірками в довгий – довжелезний ряд, часами в чотирикутник, щоб усередині лишити місце для начальства. І стоїмо, й стоїмо! А начальство ходить і ходить, числить і рахує. Завжди когось бракувало! А тут холодно! Ми стоїмо, діти плачуть... по двох годинах виявляється, що всі є, отже, буде вже розхід. Та де там? Начальство починає промову, довгу-довжелезну, ще довшу, як наші ряди. Нема порядку! Наша інтеліґенція гірш колгоспної худоби” - й багато подібних образливих речей, з болем згадує о. Венгринович.
Тут о. Степана знову викликали на допити. Ходив, відповідав на запитання, підписувався під рішеннями. Між іншим, він згадує, що причиною його ув’язнення було: “членство ОУН, що означають ці три літери, - пише він, - то й до сьогодні не знаю”. Пізніше, вже у засланні, о. Степан назве справжню причину свого заслання: “Я католицький священик і не хотів перейти до православної Церкви. То це моя провина, - пише він, - і я не жалію, що за це мене вислали на Сибір”.
Перед вивезенням з етапного табору ув’язнених знову огорнув жах. До лагерних умов вони поволі достосувалися. Лякала непевність перед майбутнім. Вони знову ладували свої клунки, плакали жінки і діти.
У травні 1950р. переселенців вивезли з Бориславського пересильного табору. Поїздом на Сибір вони добиралися цілий місяць: від 6 травня до 4 червня. “Їхали ми в сорочках, і піт спливав краплями. Це вдень, а вночі морозом дуло крізь вікно”. Товарні вагони для худоби були до краю завантажені людьми, двері протягом усього шляху не відчинялися. “Їзда у вагоні, довга-довга, тисячі кілометрів, сидів на причі при вікні й дивився на одну й ту саму тайгу, а ноги так боліли. Жінки мали дозвіл на деяких зупинках ходити по зупи і кип’яток. Мужчин не випускали з вагонів, аж в Омську на Сибірі дали можливість покупатися в лазнях”. Умови перевезення виселенців були жахливими.
На Зелені свята, що припали на час поїздки, у своєму вагоні о. Степан служив Божественну Літургію. “Поставив келішок замість чаші у збіжжі, щоб не схитнувся. На моє прохання, - пригадує священик, - один з вартових передав до нашого вагона кілька зелених галузок, (зелені дерева вже кілька місяців в’язні оглядали лише здалека) і було зелено і пахло свіжими листками”.
Виселенців до Хабаровська довезли потягом. Тут їм довелося ночувати під голим небом. „На другий день повезли машинами на берег ріки Амур навантажили на барку і корабель потягнув вниз ріки аж під Комсомольськ”. Тут на „баржі” кожна родина розмістилася біля купи своїх клунків, так, куняючи на них, й переводила ночі, бо лягти не було місця. “На цій баржі, здушені, як оселедці, вичікували в черзі годинами доступу до одинокого клозету”.Так пливли вони три доби. Цілу дорогу на кораблі виселенців годували рибою, тому їх несамовито мучила спрага. Десь 60 км вище поселення Троїцьке баржа застрягла в намулі, бо вода була мала, сказали висідати й виносити свої речі на берег у чистому полі. Посьолок Джонка, Нанайського р-н., Хабаровської обл. – місце заслання о. С. Венгриновича. Тут, недалеко селища Інокентіївка, на високому березі на мішках та клунказх відправляли деякі священики першу Службу Божу. То був червня 1950р. „Тут вже мешкали переселенці, вивезені ще у 1949р., - описує у своєму свідченні о.Підлісецький. – Спочатку ми замешкали у шатрах. Декого з нас переселенці, що вже мали свої хати, взяли до себе на помешкання. О.Степан Венгринович та о. Котлярчук любили майструвати і ще до зими зуміли збудувати собі хату. Навесні вони запросили мене з дружиною і сином до свого помешкання”.
Сам о.Венгринович пригадуючи своє поселення пише: “Ми будували в тайзі нове містечко. Як приїхали, то була тільки одна непроходима тайга. А тайга – воно: ліс з деревами, колодами, покрученим галуззям, непроходима гущавина, ще й папороті, в яких поховалося повно диких звірів. Рік минув, і виросли хатки. Сьогодні вже є городці, плоти, хвірточки коло кожної хати. За плотом цвітуть помідори, і соняшник під вікнами нагадує Україну”. Він пише, що “у нас – у тайзі нудьга, тут дві-три родини інтелігентних поселенців, от і все. А поза цим – ліс, багно, одна крамниця і багато пияків”.
Переселенці мусили зачинати все від початку. Будувати доми, обживати тайгу. Великих зусиль вимагала побудова хати, створення маленького городу. Священик пояснює, що тут “воно не так легенько що-небудь посадити. У вас, на заході, - пише він, - це іграшка: коп-коп... граб-граб... і вже є грядочка. У нас, у тайзі, дещо тяжче. Бо мотику тут перековує коваль з сокири або лопати. Така мотика є важка, сталева і гостра, нею, як сокирою, можна рубати найтвердіше дерево. Отже, в нас, не коп-коп, але гуп-гуп. З цілою силою рубаєш тверді корені, а потім гей-руп, підважуєш їх колом”.
Крім того, кожен спецпереселенець був змушений до важкої примусової праці, за яку отримував дуже малу платню. Її часто не вистарчало навіть на убогий прожиток, зокрема тим сім’ям, у котрих були діти.
До роботи спецпереселенців призначали парами. Напарником о. Степана був о. Роман Гузан. Разом вони “будували хати, коридори, ґанки до хат, потім робили двері, драбини, держаки до лопат, а тепер, - пише о.Степан у 1952р., - дранку дремо, це такі тонесенькі дощинки дахи покривати. Тут п’ятсот-шістсот кедрових колод обкручують сталевою линвою, наче перснем чи петлею, а катір тягне це дерево Амуром, куди їм потрібно. От і до нашого берега такі три петлі причалили. Ми обидва – я і мій напарник, влізли в холодну воду і почали вибирати собі колоди на дранку. Вибрали шість грубих бервен і пригнали їх водою до берега, а кран витягнув їх і поклав нам на пісочку. Мене крижі болять, схилятись не можу, то я, клячучи ріжу, а в мого напарника яблучко в коліні напухло, клячати не може, то він стоячи ріже”.
При таких умовах праці о. Венгринович втратив здоров'я. Він захворів на ревматизм. Ця хвороба не дає йому ні сидіти, ні ходити. “Ночами руки болять від тяжкої праці, - скаржиться священик, - як голюсь, то терпнуть пальці, бритви вдержати не можу. Молока, яєць не виджу, - у іншому місці пише він, - й хліба маслом не смарую. Тут вітамінів бракує й зуби вилітають”. Важкі нелюдяні умови заслання священик детально описує в одному зі своїх листів: “Година п’ята відтрубіла. Кінець роботам. Робітники вертаються з тайги додому. Залишаються тільки ці, що працюють на дві зміни, цілу ніч без перерви... Тяжким кроком ступають. Вісім кілометрів ранком до праці, вісім кілометрів назад додому. Удень горяч – спека, на ногах гумові чоботи, пальці повідпарювали, кульгавіють. А тепер ідуть, і йдуть: чоловіки, жінки й сиві старці. Топори й пили заховали десь там під корчем у лісі, а самі підпираються костурами, ледве ноги волочуть. Цей високий, це Коч..., знаю, що з’їв тільки кусок хліба рано, як виходив з хати, і так на цьому хлібі працював цілий день. А там, в корчах, - це мій сусід Дан... Він помагав мені будувати хату. Блукає корчами, наче лунатик. Це (в нього) куряча сліпота. Він вечорами по заході сонця не бачить, причина цієї хвороби – брак поживи – товщів”.
Болючим для священика було й те, що “тут безбожні вояки насміхаються з різьби розп’ятого Христа. На його руках прибитих цвяхами повішали кріс, багнет і кулі, а на терновому вінку положили військову шапку”.
Крім того, обман з боку влади і постійна зневага виселенців, чи то на пошті під час отримання посилки від рідних; чи то на роботі, коли, особливо у християнські свята, продовжують робочий день; чи то при виплачені заробітної плати, коли доводиться вистоювати довжелезні черги і то, часто, даремно, бо грошей не вистарчає або місячну зарплату забирають на “позику державі”; чи то, навіть, у вільний від праці час, коли повідомляють, що буде фільм у клубі, а натомість, читають свої пропагандистські “реферати”.
Сподівання прийдешнього повернення до рідного краю захоронювало переселенців від відчаю й зневіри. Тому-то о. Венгринович при кожній нагоді намагався оживити іскорку надії і з усіх сил скріплював віру своїх співбратів у засланні. Ось зразок однієї з його проповідей: “Хотів би вам сказати щось гарного і потішного: ми – спецпереселенці, але чи знаєте, що багато-багато років перед нами, був один маленький переселенець Ісусик. Дитятко хотіли вбити. Тоді вночі, випровадив св. Йосиф ослятко, посадив Матір з Дитинкою, взяв уздечку і пішли в далеку незнану чужину. Покинули своє рідне село Назарет, свою хатинку, і пішли. Ми їхали сюди місяць й Вони їхали місяць, а може й довше. Ми залізницею, а Ісусик на ослятку, бо залізниці тоді ще не було. Дорога була небезпечна. Чужі люди, чужа мова. І не раз, там в Єгипті, на чужині, сідав маленький Ісусик на коліна мами – Матері Божої й питав: «Мамо! Коли вернемося додому?» А Мати Божа тулила Дитятко до себе і розказувала казку про рідний край, про хатку в садочку і про виноград, що під хатою заглядав до вікон. «Вернемося, Дитинко. Напевно вернемося». І та радісна хвилина прийшла. Ангел з’явився св. Йосифові у сні і сказав: «Бери Дитя і Матір та вертайся до землі Ізраїлевої, бо померли ті, що хотіли вбити Дитятко». І до нас, у свій час, також прийде ангел. Чи цим ангелом буде закон, чи амністія, чи повідомлення в газеті або інша вістка – це Божа воля. Прийде і до тебе, брате, ангел і торкнувши в плече тебе ніччю, скаже: «Вставай! Бери жінку й діточки і вертайтеся до рідної землі, бо там вже дзвони дзвонять і там ваші рідні виходять на станцію, вас зустрічати». Цього вам, дорогі, бажаю. Бажаю вам цього ангела, відвалить камінь і заведе нас до рідної хати. Це моя потіха для вас”.
Описуючи подію повідомлення виселенців про їх довічний засуд на Сибірі, о. Венгринович показує, яким великим був біль від втрати надії на повернення, і які були “всі сумні та пригноблені. Виселенців викликають поіменно, - розповідає він, - а при столі сидить начальство й кожний з нас має підписати невеличку білу карточку. Ця карточка – це засуд. Виселенця повідомляють, що він засуджений на вічне перебування на далекому сході. Йому вже немає повороту до рідного краю, до рідної хати”. А з дому приходять вісті про те, що там “почався новий вивіз”. Переселенців пригнічувало й те, що на цвинтарі щоразу то більше з’являлося могил тих, хто так само надіявся колись вернутися додому, і не повернувся. “Ждемо і хотіли б вернутися додому, про те думаємо. Тим часом, скільки вже хрестів на нашому цвинтарі, тут, у тайзі?” – пише, готуючись до проповіді співпереселенець о.Степана о.Михайло Горечко.
О.Венгринович був зразком для інших своєю ревністю, невгасною надією, безнастанним служінням та молитвою. Він і в таких важких умовах продовжував своє ієрейське служіння. Священик “на стриху чи, як ще стриху не було, то в тайзі – на пеньку зрізаного кедра у скляному келішку” відправляє Божественні Літургії. Він часто служить вдома або в інших домах, куди його запрошували. О. Степан ревно проповідує, уділяє св. Тайни, виховує дітей, відповідає на матеріальні та духовні потреби вірних. Він з усіх сил підбадьорює своїх співбратів на вигнанні. Ось як про це згадує у своєму інтерв’ю Марія Винницька: “Ми часом збиралися на якісь свята, чи на іменини, чи на уродини то він (о. Венгринович) все мав готове якесь оповідання, все нам щось прочитав. І звичайно, він писав не в сумних тонах, а власне, в таких веселих, таких смішних, навіть комедійні епізоди вишукував в тому всьому. Він може, навіть, власне, підтримати на духу, розвеселити. о. Степан був дуже приємний, був дуже веселий чоловік, компанійський. До кожного заговорив, кожному міг щось порадити. Був, власне, як то кажуть, душа-чоловік”. А п.Анна Лесів у своєму інтерв'ю каже, що “навіть всі наші священики, котрі там були, то так до нього (о. Венгриновича) йшли, він був, може, і деканом над ними... Всі до нього йшли по пораду. Що їм треба було порадитися, то вони всі тільки до нього йшли”.
Для взаємної підтримки священики-виселенці часто “розмовляли між собою на різні теми. Це їх держало морально. Одні другим допомагали, сходилися”. З різних джерел довідуємося, що в поселенні Джонка та Інокентіїка мешкало багато священиків. Це – о. Михайло Горечко, який один з перших там помер; о. Маркіян Микитка зі Стрия; о. Мирон Підлісецький, що мешкав в одному домі з о.Степаном; о. Роман Гузан з Івано-Франківщини, напарник о. Венгриновича при роботі; о. Володимир Логінський (Лугинський) зі Стрия;о. Костянтин Левицький з Єзуполя; о. Костянтин Котлярчук, що з цілою своєю сім’єю також мешкав з о. Степаном; о.Михайло Петраш з с.Грабовець (Івонофранківщина); о. Обирейко; о. Сірецький; о. Володимир Шкретко з Галича; о. Орищук з Івано-Франківська. Згадуються також о. Чупей, о. Ганушевський та о. Малиновський.
В будиночку, де мешкав о.Степан жило три родини. Це – сім’я о. Костянтина Котлярчука, о. Мирона Підлісецького та обоє Венгриновичів, Степан та Софія, отже – “багато людей: старі, молоді й діти”.
“Хату я збудував сам, - в одному зі своїх листів пише о. Степан, - з одним священиком (о. Котлярчуком) до спілки, ніколи я не думав, що зумію таку штуку, але так... дивився, як другі роблять і собі робив. Тільки тісненько нам – одна хата на три родини. Моя кімнатка має 2 м ширини а 2.80 довжини”. Однак, “живемо в згоді, вже другий рік разом, а ще не сварились. Жінки наші варять на одній блясі, але теж ще не сварились”. “Дуже дружно ми всі жили,” - підтверджує п.Марія Винницька, донька о. К. Котлярчука.
Спецпереселенці на Сибірі, як писав о. Венгринович, були “щось таке посереднє, між вільними й невільниками в тюрмі... Тим не можна вийти поза залізні двері й ґрати у вікнах, а нам – поза наше сільце (аби вийти за територію містечка чи не з’явитися на роботі треба мати спеціальний дозвіл на це). Їх перевіряють щодня, а нас – щомісяця. Являємося всі гусачком і підписуємо, що ми є, що ми не втекли. А як влада стріне тебе поза границями села, то заплатиш 100 рублів штрафу! Це за першим разом, а скільки за другим – я не знаю, бо не пробував,” – з оптимізмом згадує о.Степан.
“Я думаю, - пояснює о. Степан у проповіді, - що це (заслання на Сибір) не кара, а таке собі перевиховання, така школа для нас... Я в цій школі пізнав робітника. Навчився розуміти й шанувати фізичну працю, полюбив спрацьовану долоню свого брата, бо й моя долоня стала подібною. А вас, - звертається він до побратимів в засланні, - ця школа навчить цінити й поважати робітників ума, людей науки і знання, бо вони теж хосенні. А нас усіх навчили тут шанувати те, що ми стратили – свою церкву і богослужіння, якого тут не маємо (такого як у рідному краї). Тут на вигнанні, - у іншому місці пише священик, - ми стали дійсними братами й сестрами. Я стою на землі без фелона, як і ви. Ви раненько з пилою і сокирою йдете і я йду. Ви ждете на виплату і я її жду. Спільні переживання, спільна довга дорога й спільна туга за рідною землею, з'єднала нас, зробила нас рідними”. Так проповідуючи, священик просить ніколи не нарікати на Бога, навіть серед найбільших труднощів і болів. Тоді “хвилеве терпіння” на добро й радість може обернутися, і колись згадуватиметься як сон, як далека казка.
О.Степан Венгринович був добрим зразком для своїх співбратів-виселенців. Він завжди старався бачити лише добро у кожній справі, у різних обставинах, у кожній людині. Умови життя на засланні, проте, були дуже складними. Ось як він описує свій побут тут: “Одна родина іде спати на стрих, друга – спить в коморі, а я, - пише священик, - сплю у сінях на дошці, яку вживає жінка до прасування”. Це, пояснює автор, вони так втікають від блощиць. “А вони (блощиці) в кожнім бараку, в кожній хаті на Сибірі. Вони страшніші від холери, бо відбирають відпочинок і сон спрацьованим робітникам”. Дуже докучливими у тайзі є також комарі. Їх тут безліч. “Притиснеш голову до подушки, ховаючись перед комарами, немов перед кулями від кріса... але він обов’язково сяде на клаптик твого відкритого лиця... І знову цей болючий поцілунок”. О. Венгринович пише, що у вечері комарі не дають “ні жінці шити, (дружина о.Степана була “портниха”) ні мені читати. Встає вона (дружина о. Степана), йде надвір, приносить порохна й на блясі розжарює вугілля та кидає на нього порохно. Під стелю збираються хмари, дим кусає очі, які заходять сльозами... парно і дим душить. Комарі, неначе задурманені, посідають на фіранках, по кутах, і тільки тепер я можу читати, а жінка шити”.
Трудності в обживанні тайги, побудові хати, важка праця на клаптику городу, примусова робота і брак нормального харчування й відпочинку поступово вичерпали сили священика. “Я на Сибірі – в тайзі, рубаю дрова – писав 9 січня 1954 року о. Венгринович (пів року перед своєю смертю), - і раптово захворів. Мене вислали до районного містечка (60 км) до лікарні. Але мене не прийняли й не робили операції. З чим приїхав з тим і вернувся назад,...” – читаємо у Спогадах священика. Далі він детально описує його важке повернення з лікарні додому: “Була зима, дуло снігом, а температура доходила до мінус 40 ст. Їхало тягарове авто з мішками вівса і відрами, і я присів на мішках зверху. Зі мною їхали ще студенти й студентки, яких розпустили на канікули... Була глибока ніч. Курило снігом. Я витягнув коцик, але не помагало. Ноги терпли, і я їх не чув. Авто трясло немилосердно і підкидало, а моя слабість мені дуже докучала. Я відломив кусок хліба, почав їсти, але хліб замерз, а лід їсти я боявся, щоб не перестудити шлунок... Ми минули замерзле русло Амуру, виїхали на берег, під ліс і, раптом, авто застрягло в долині. Що вже шофери не робили, нічого не помагало, тяжка машина не могла видобутися з снігу. Колеса були без ланцюгів, вони ховзалися і не можна було ніяк виїхати на горбок. Ми зривали пересохлу траву, стелили її під колеса, але не було ради. Щоб погрітись ми запалили ватру та суха трава скоро згоряла і вогонь погасав. Була, певно, десь 2-га година по півночі, як авто зовсім заглухло. Шофери опорожнили радіатор, щоб вода не заерзла в ньому. А я тоді пішов за травою. Вертаючись, я вже не застав нікого коло авта. Стояло саме, темне в білому снігу, тільки здалека я почув голоси – це вони пішки відійшли. Пакую розложений коцик до наплечника, а пальці замерзли і я не міг відв'язати шнурка. Мене огорнув страх. Залишився я сам один в далекій, чежій для мене околиці, дороги не знію, сірників теж не маю, - священик почав кликати одного знайомого студента, однак, той не відкликався, - А я так просив його, - продовжує о.Степан, - щоб не відходив без мене. Вкінці якось ч зв'язав шнурок, узяв наплечник а сам у тяжкому хутрі, ще й кожушок під сподом; я ж на авті їхав, і вбирався до їзди на мороз: мав ще й татові, великі чоботи, бо своїх валянок ще не доробився. А чоботи мають шкіряні споди, гладенькі, як скло. Що крок, нога ховзається, падаю. Темна ніч, а дорога – це одна біла площа. А я ще й хворий, та ж на операцію їздив. Одна в мене думка, щоб не залишитися, щоб їх догнати... Слідів ні дороги не бачу, тільки ще десь там далеко чую, наче студентський сміх. Біжу рештками сил і падаю, і знов біжу. Надворі мороз, а мені піт очі заливає...
Не знаю, що сталося,... я їх догнав. Не цілком, п правді, але вже близько. Бачу темні тіні перед собою, чую їх голоси, ще трохи й дожену. Та раптом вони зірвалися й тікають. Так виразно бачу, що тікають від мене, ще й сміх чую... А я далі кликав їх у розпуці та вони вже були далеко. Я впав у сніг і лежав, бо вже не мав сили догнати їх другий раз. Підвівся, і вже не спішився, йшов нога за ногою, все одно мені, куди йшов.
І не знаю чи довго я йшов. Десь далеко загавкали собаки, і я йшов за їх голосом. Побачив якісь хати і застукав до першої. Відчинили й впустили. Сів на лавці і не міг ні їсти, ні спати. Хотів тільки води...”
Останні місяці заслання о. Венгринович хворіє. Забезпечення сім’ї він завдячує своїй дружині, кажучи: “Я захворів, а вона вдержує мене”. Свою вдячність у Спогадах о. Степан також виявляє о. Йосифові Поберейко, лікареві Йосифові й медсестрі Марії Штангретам. Це люди, які багато, особливо в останні дні його життя, допомагали священикові.
Помер о.Степан Венгринович 19 червня 1954р. “Мій покійний батько, - пише син священика, Оріон Венгринович, - помер несподівано і передчасно”.
“Хтось прибіг і сказав, що отець Венгринович лежить на землі... Ми прийшли і бачимо: отець Венгринович... ще люди думали, що то п’яний якийсь. Підійшли – а то вже він був небіжчик, – розповідає у своєму інтерв'ю о. Підлісецький. – Дістав, ніби, інфаркт і помер”. П.Марія Винницька каже, що о.Венгринович “ішов по дорозі, просто впав і помер... від крововиливу в мозг”.
“Похорон був дуже великий, бо зібралися всі священики, які там були. Відправляли похорон. Була процесія,... всі люди йшли, дуже було багато людей. Всі люди зібралися бо його дуже любили... Чоловік він знаний. Тому був такий великий похорон,” – пригадує п. Винницька. “Похорон був з хоругвами Багато священиків. То повдягали не ряси, а були тільки в єпитрахилях. Люди нагло (нашвидкуруч) пошили були хоругви, і то був дуже такий, на мій погляд, величавий похорон,” – доповнює о. Підлісецький.
О. Венгринович був добрим священиком, був теж і зразковим сім'янином. В день іменин на запитання сина, що б можна було подарувати мамі, священик радить усім (він та його обоє синів) разом скласти присягу про те, що ”від сьогоднішнього дня – до кінця життя, не будемо курити тютюну”. Так і зробили. А “багато-багато років пізніше, обидва (сини о. Степана) були на чужині – на тяжких роботах і писали: «Ми вдячні татові за це приречення. Воно не раз рятує нас від голоду, бо приділ цигарок міняємо на хліб»”.
О.Степан був дуже смиренним священиком. Коли в день іменин о. Степана друзі на вигнанні присвячували йому вдячне слово і хвалили за мужність та стійкість (мовляв – “Сибір вибрав, а не підписав”), то він смиренно виправдовувався: “Сибіру я зовсім не вибирав, ані не просився сюди їхати, а так проти моєї волі мене самі забрали”.
А й дружину, що невинно терпить разом з ним, запроторили на вигнання. Так само, зрештою, як сотні тисяч дружин, братів, сестер та стареньких батьків і матерей, - пише священик, - невинно терплять за своїх рідних.
О. Степан дуже вдячний своїй дружині за її постійну підтримку: “що зустріло мене, те й зустріло мою жінку,” – пише священик. – Я на стриху зробив собі престолик і там стою перед Богом, а моя люба дружина коло мене, мені служить”. А для усамітнення, молитви та місця, де б можна було “записувати думки далеко в тайзі, - тішиться о. Степан, - маю таку собі святиню мрій. Стос нарубаних дров дає мені тінь, а пень зрізаного дерева – моє крісло... Ви ж знаєте, що я був не лише учителем, але був і є також священиком,” - пояснює автор Спогадів в одному зі своїх листів. Анна Лесів у своєму інтерв'ю кількаразово потверджує, що о.Степана “був дуже ревним священиком”.
Коцюба Іван, колишній учень о. Венгриновича, з певністю називає Слугу Божого святим. “Коли мені трудно і тяжко я звертаюсь до о. Степана Венгриновича і молюсь до нього і прошу о допомогу... Він є весь час зі мною, бо він мій учитель і педагог, він зі мною на все життя,” – з вдячністю доповнює Осип Лаб’як, пишаючись тим, що міг бути учнем такої прекрасної людини, як о.Венгринович.
Усі терпіння, які стрічалися о. Степанові, він переносив з великою любов’ю. Священик не зосереджувався на собі, на своєму терпінні, своєму горі. Він був задивлений на інших, їх клопоти, потреби, біду. Однак, у смиренні своєму не бачив свого подвигу. В листі до свого колишнього друга, о. Михайла, Слуга Божий пише: “Привезли нас до іншого місця, правда, дещо далеченько і кажуть тут фізично працювати. І тільки всього. Ніхто не мучив мене, ніхто мене ні разу не вдарив, ніхто не припікав огнем. Що сьогодні я працюю пилою й топором?! Я давно знав тих, що ціле життя пилою на хліб заробляли... – так зі спокійним сумлінням каже. - Я залишився тим, ким був. Віри не відрікся, ні чести не сплямив, ні присяги не зломив”.
