Життя людини є священним Божим даром. Бог покликав людину з небуття до вічного життя, створивши її на свій образ і свою подобу. Через непослух людини Богові у світ увійшов гріх, а разом із ним з’явилися страждання і смерть (пор. Бут. 3, 17–19; Самогласні стихири Івана Монаха, гл. 7). Сам факт смерті людини вказує на те, що в межах земної дійсності та часу неможливо осягнути повноти життя. «Все суєта людська, що не залишається по смерті. Не залишається багатство, ні супроводить слава… Де є мирська пристрасть? Де мрія про дочасне? Де золото і срібло?.. Усе – порох, усе – попіл, усе – тінь», – співаємо під час Чину похорону(Самогласні стихири Івана Монаха, гл. 3 і 4). Водночас смерть є подією, до якої людина покликана постійно готуватися, бо її вічне життя залежить від життя земного.
Христова Церква вірить, що Христос, подолавши гріх і смерть, відкриває перед людиною перспективу воскресіння до вічного життя. Коли ми у Христі, то кожна хвилина нашого життя, а зокрема момент смерті, сповнені постійної пам’яті про Нього. Він своїм життям, стражданням і хресною смертю вповні віддався волі Отця (пор. Лк. 22, 42). Кожен християнин у Христа хрестився і у Христа зодягнувся (пор. Гал. 3, 27), а тому Він є для нас спасенним прикладом, який ми покликані наслідувати. Для християнина виконання волі Отця з допомогою Святого Духа перетворюється на щоденну потребу жити і вмирати для Господа, «бо коли ми живемо, для Господа живемо; і коли ми вмираємо, для Господа вмираємо. Отож, чи ми живемо, чи вмираємо, ми Господні» (Рим. 14, 8). Християнин з готовністю приймає годину смерті, призначену і вибрану Господом, який єдиний знає, що є справжнім добром для кожного Його творіння. Тому у християнському житті не має бути ні розпачу через смерть близьких, ні паралізуючого страху перед власною смертю. «Я – воскресіння і життя», – сказав про Себе Господь Ісус Христос (Ів. 11, 25). А це означає, що хоча кожна людина і зазнає смерті, та вірою в Ісуса Христа вона перейде від смерті до життя, бо смерть як останній ворог людини буде знищена (пор. І Кор. 15, 26). Цю богословську правду про неостаточність смерті Церква має на увазі, коли називає покійну людину «усопшою».
«Блаженні мертві, що в Господі вмирають», – сказано у Святому Письмі (Одкр. 14, 13). Тому кожна людина покликана підготуватися до переходу у вічність та до зустрічі з Господом, «щоб станути на судищі і дати одвіт за діла свої»(Стихира під час останнього цілування). Церква знає про людські обмеження і слабкості, а тому через свою заступничу молитву виявляє материнську турботу й опіку над грішними та слабкими членами Христового Тіла. У кожній людині Церква бачить «образ несказанної Божої слави», хоча й уражений «язвами гріховними». Вона молиться, щоб Господь возвів людину до Своєї подоби, аби вона «прийняла образ давньої краси» (пор. Тропарі після другої стації непорочних Парастасу) та щоб Він упокоїв померлого «у країні живих», «двері раю відчинив» йому, «жителем царства показав його» і подав відпущення гріхів (пор. Тропар на Блаженних Чину похорону).
Через похоронні обряди Церква виявляє свою пошану до тіла померлого християнина – храму Святого Духа (пор. 1 Кор. 6, 15 і 19), освяченого причастям божественних таїнств Тіла і Крові Христа-Спасителя. У похоронних стихирах і піснеспівах знаходимо глибоке розуміння людської психології: «Плачу і ридаю, коли роздумую про смерть»(Самогласна стихира Івана Монаха, гл. 8), «Яка розлука, о, браття, яке ридання в теперішню хвилину!»(Стихира під час останнього цілування Чину похорону). Природно, що людина перед лицем смерті висловлює свій біль і жаль. Однак у Христі перед нею відкриваються «двері» життя вічного. Ми, християни, віримо, що мертве і бездиханне тіло воскресне та зодягнеться у красу нетління і безсмертя (пор. 1 Кор. 15, 53).
Чин християнського похорону є церковною подією. Церква,очікуючи воскресіння померлих, проводжає тіло людини в «блаженну путь»(Прокімен Чину похорону). Цей супровід починається молитовним читанням Псалтиря при домовині померлого й продовжується літургійною молитвою Чинів парастасу і похорону та процесією на цвинтар. У цих похоронних обрядах християни «тайно являють» побожних мужів і жінок, які супроводжували тіло Христа після Його смерті на хресті, а також жінок-мироносиць, які при гробі Христа почули благовість воскресіння. Через це навіть у сумних похоронних обрядах християни сповідують віру у воскресіння.
Чин християнського похорону – це молитва, яку Церква в особі священнослужителів і вірних підносить за покійного християнина. З одного боку – це молитва до Господа за прощення гріхів покійної особи, а з іншого – прохання до Нього прийняти її у Свої обійми, бо вона чекала цієї зустрічі. Прощення гріхів конче потрібне усім, бо «немає людини, що жила б і не згрішила» (Молитва священика під час Панахиди). Тому Церква, приймаючи рішення про звершення християнського похорону, звертає також увагу на те, наскільки покійна особа готувалася до зустрічі з Богом і чи хотіла вона бути зі святими (пор. Зі святими упокой, Кондак після шостої пісні канону Парастасу).
Залежно від того, як померла особа провела своє християнське життя, Церква звершує над нею Чин християнського похорону або в урочистий, або в неурочистий спосіб чи й взагалі відмовляє в ньому. Приймаючи рішення щодо цього, душпастирі мають керуватися пастирською второпністю та розважливістю. Одночасно слід пам’ятати, що на похороні необхідно уникати будь-яких привілеїв чи дискримінації, пов’язаних із соціальним статусом померлого (див. кан. 875, 878, 879 ККСЦ).
Урочистий спосіб передбачає наявність у Чині церковного похорону таких елементів, як Парастас у домі померлого; процесійний хід із хрестом і хоругвами, супроводжуваний священиком, облаченим в епитрахиль та фелон, і відповідним літургійним співом; биття у дзвони; занесення домовини з тілом до храму; застосування кадила тощо. Урочистим способом ховають померлих, які вели ревне християнське життя: брали участь у богослужіннях, приймали святі таїнства, були небайдужими до парафіяльної діяльності, подавали добрий приклад. У разі неурочистого способу Чину церковного похорону обмежують деякі похоронні елементи: священик не використовує фелона і кадила, не бере участі у процесійному ході; похоронну процесію очолює тільки хрест; домовину з тілом не заносять до храму; також відсутні деякі інші обряди, які мають місце під час урочистого способу похорону. В неурочистий спосіб Церква хоронить тіла померлих, які рідко брали або не брали участі у богослужіннях, не приймали святих таїнств, вели аморальне життя і т. п.
Церква відмовляє в Чині християнського похорону нехрещеним особам, якщо вони не мали наміру прийняти святого таїнства Хрещення; відлученим від Церкви; атеїстам; свідомим самогубцям, а також тим, хто перед смертю не подав якихось ознак каяття, і грішникам, чий похорон може викликати прилюдне згіршення вірних (пор. кан. 877 ККСЦ). Таких осіб хоронять в окремо відведеному місці християнського цвинтаря, де це є можливо. Священнослужитель, керуючись пастирською второпністю, з огляду на духовне добро родини і близьких осіб та на їхнє прохання може запечатати могилу.
Окремої уваги вимагає проблема похорону самогубців. Смерть через самогубство лягає важким несподіваним тягарем на родичів та близьких померлого. Церква, усвідомлюючи безповоротність і непоправність такого вчинку, який є важким проступком проти святості й недоторканості людського життя, глибоко переживає втрату одного зі своїх членів та спішить духовно підтримати його рідних і близьких. Тому хоч вона, згідно з давньою практикою, і відмовляє в церковному похороні свідомому самогубцю, однак не може обділити милосердям і християнським співчуттям його рідних та близьких. Поручаючи долю покійного Божому милосердю, меж якого людина не встановлює і вповні не може збагнути, Церква через присутність священнослужителів під час погребіння самогубця прагне скерувати слово повчання і перестороги до живих. У таких випадках вона також старається допомогти рідним і близьким, закликаючи їх не втрачати надії на безмежне Боже милосердя та наголошуючи при цьому на важливості та силі щирої молитви за покійних, а також заохочуючи до діл милосердя та посту.
В усіх перерахованих випадках слід пам’ятати, що сама тільки недобра слава про покійного не є причиною обмеження почестей християнського похорону або відмови у ньому. Підставою для цього може бути лише те, що урочистий спосіб проведення похорону призведе до загального згіршення вірних.
Церква, обмежуючи почесті християнського похорону або відмовляючи у ньому, намагається уникнути прилюдного згіршення і жодним чином не приписує собі права давати остаточний вирок щодо посмертної долі померлого та не судить його. Лише Господь, єдиний Серцевідець, знає, в якому стані душі кожен смертний переступає поріг вічності. Церква лише прагне звернутися з повчанням до живих, до інших своїх членів, заохотити їх до ревного християнського життя та до більшої відповідальності за свою поведінку. Водночас вона, як милосердна мати, вручає покійного у руки Господа і закликає до молитви за нього усіх, а особливо рідних і близьких. Таким чином Церква бере до уваги не тільки особу померлого, а й духовне добро найближчих йому людей та супроводжує їх своєю молитовною підтримкою та розрадою. Синод Єпископів Верховного Архиєпископства УГКЦ розробив детальні вказівки щодо поодиноких випадків Чину християнського похорону та довів до відома духовенства.
Турбота Церкви про покійного не обмежується лише похованням його тіла. «Помагаймо їм і пам’ятаймо про них, – закликає нас Іван Золотоустий, – якщо сини Йова були очищені жертвою свого отця, чому ми сумніваємося, що наші жертви за померлих приносять їм певну втіху? Не вагаймося допомагати тим, що відійшли, і жертвуймо за них наші молитви»(Бесіда на Перше послання до коринтян, 41, 5). Як читаємо у Святому Письмі, це «свята і благочестива думка» приносити «жертву переблагання за мертвих, щоб вони звільнилися від гріха» (пор. 2 Мак. 12, 45–46). Тому Церквамолиться й після Чину похорону, благаючи у Господа прощення гріхів померлої особи та упокоєння її душі у місці, де праведні спочивають. Виявляючи свою материнську опіку стосовно покійних членів Христового Тіла, вона молиться за померлих, поминаючи їх на Божественній Літургії, у дні «вселенського поминання померлих», під час Парастасів, Панахид, зокрема дев’ятого та сорокового дня і в річницю смерті. Церква також заповідає нам чинити діла милосердя, поминати на заупокійних богослужіннях та приватно молитися за покійних родичів, близьких і добродіїв не лише при зазначених нагодах, але якомога частіше, навіть щодня.
Турбота про померлих виявляється і в шанобливому ставленні до місця їх погребіння. Саме тому Церква заохочує доглядати та відвідувати цвинтарі, закликає до літургійної і приватної молитви на могилах рідних і близьких. Особливою християнською чеснотою є догляд за могилами і молитва за тих, які не мають нікого, хто б за них молився.
Нехай ці роздуми допоможуть з християнською надією ставитися до смерті наших ближніх та заохотять нас до ревного духовного життя, щоб ми змогли належним чином підготуватися до останньої хвилини свого земного життя.
+ ЛЮБОМИР
Дано у Києві, при Соборі Воскресіння Христового, 31 жовтня 2009 року Божого
на підставі постанови № 2 Сорок сьомої сесії Синоду єпископів Києво-Галицького
Верховного Архиєпископства УГКЦ, що відбувся у Львів-Брюховичах,
20-21 жовтня 2009 року Божого
Для духовенства Києво-Галицького Верховного Архиєпископства УГКЦ
Інструкція щодо обмеження почестей християнського похорону
Нижченаведені норми регулюють спосіб звершення християнського похорону та покликані допомогти душпастирям УГКЦ в непростих пастирських ситуаціях. Вони є практичним застосуванням приписів ККСЦ і документу 47 сесії Синоду Києво-Галицького Верховного Архиєпископства “Пастирські та літургійні роз’яснення щодо Чину похорону” та ґрунтуються на традиціях, що склалися в УГКЦ впродовж її історії, впорядковуючи та адаптуючи їх до нових суспільних умов. Окрім тих випадків, де це окремо вимагається цією Інструкцією, за порадою до місцевого ієрарха душпастирі повинні звертатись також в інших нелегких ситуаціях.
Обмеження почестей християнського похорону в УГКЦ встановлюється для наступних категорій осіб:
- Нехрещені особи
А. Якщо помирає нехрещена дитина, що її батьки мали намір охрестити, або особа, яка виявляла бажання найближчим часом прийняти Святу Тайну Хрещення, то душпастир, порадившись з місцевим ієрархом, може уділити Чин похорону неурочистим способом (пор. кан. 876 §2). В таких випадках увечері служиться парастас; домовину з тілом до храму не заноситься; священик не вживає фелону і кадила; похоронну процесію можна очолити, несучи хрест, проте не слід нести хоругв, і священик не йде у процесії, а лише на могилі померлого служить панахиду і запечатує гріб.
Б. Якщо помирає нехрещена особа, яка не мала наміру приймати Тайни Хрещення, то їй Церква відмовляє у Чині християнського похорону. У похоронній процесії не повинно бути жодних атрибутів християнства, не дзвонять у церковні дзвони і священик лише на прохання родини може запечатати гріб, і то не у день поховання. Захоронення нехрещеної особи проводиться на спеціально відведеному місці хрис-тиянського цвинтаря, де це є можливо.
- Хрещені некатолики
Рішення про можливість і спосіб звершення християнського похорону для таких осіб приймає місцевий Ієрарх, враховуючи місцеву практику та обставини (пор. кан. 876 §1).
- Прилюдні грішники
Якщо помирає прилюдний грішник, то Чин похорону звершується неурочистим способом. У такому випадку не дзвонять у церковні дзвони, похоронну процесію очолюють хрестом без хоругв, проте священик не бере у ній участі. Увечері служиться парастас, домовину з тілом до храму не заноситься, священик не вживає фелону і кадила…
- Загальновідомі віровідступники, єретики, розкольники і войовничі атеїсти
Таким особам, якщо вони не подали перед смертю якихось ознак каяття, Церква відмовляє у християнському похороні. У похоронній процесії не повинно бути жодних атрибутів християнства, не дзвонять у церковні дзвони, а священик лише на прохання родини може запечатати гріб, і то не у день поховання. Захоронення таких осіб проводиться на спеціально відведеному місці християнського цвинтаря, де це є можливо.
- Ті, хто вибрав кремацію свого тіла
А. Якщо ці особи вибрали кремацію свого тіла не з причин, що суперечать християнській вірі, то над ними слід відслужити церковний похорон у такий спосіб, щоб уникнути згіршення і продемонструвати, що Церква віддає перевагу похованню тіла перед кремацією (пор. кан. 876 § 3). У такому випадку дзвонять у церковні дзвони, похоронну процесію очолюють хрестом без хоругв, проте священик не бере у ній участі. Увечері служиться парастас, домовину з прахом до храму не заноситься, священик не вживає фелону і кадила…
Б. Церква відмовляє у християнському похороні тим, хто вибрав кремацію свого тіла з причин, що суперечать християнській вірі (наприклад, заперечуючи воскресіння тіла). У похоронній процесії не повинно бути жодних атрибутів християнства, не дзвонять у церковні дзвони, а священик лише на прохання родини може запечатати гріб, і то не у день поховання. Захоронення таких осіб проводиться на спеціально відведеному місці християнського цвинтаря, де це є можливо.
- Самогубці
Якщо до душпастиря звернулися з проханням звершити християнський похорон над самогубцем, то він, опитавши рідних, знайомих і сусідів покійного та ознайомившись з медичними висновками про причину його смерті і психічний стан, повинен визначити чи покійний позбавив себе життя навмисно і при повному розумі, чи в божевільному стані або в безпам’ятті. Потім священик повинен попросити благословення на можливість уділення християнського похорону у місцевого ієрарха, котрий приймає відповідне рішення, враховуючи наступне:
- як самогубець поводився перед своїм вчинком, чи були у нього вже спроби самогубства, чи мав він якісь психічні чи духовні вади, чи лікувався колись від психічної хвороби, чи був алко- або наркозалежним, як провадив християнське життя…;
- наскільки резонансний даний випадок, як оточуючі сприймуть факт християнського похорону, яка у цій місцевості практика.
На основі цього обирається один із трьох способів звершення християнського похорону:
А. Якщо самогубець був явно психічно хворим чи перебував на обліку у психіатричному закладі, то обмежень у наданні почестей християнського похорону не робиться, однак до храму покійного не заносять.
Б. Якщо особа закінчила своє життя самогубством під впливом або в стані глибокої депресії, то не дзвонять у церковні дзвони, похоронну процесію очолюють хрестом без хоругв, проте священик не бере у ній участі. Ввечері служиться парастас; тіло до храму не заноситься; священик не вживає фелону і кадила; у прощальній проповіді священик має, з однієї сторони, підтримати і розрадити рідних і близьких, які шукають опори у Церкви, а з другої – нагадати, що це трагедія усієї Церкви (пор. 1 Кор. 12:26); на цвинтарі, відслуживши панахиду, священик запечатує гріб.
В. Якщо особа закінчила своє життя самогубством навмисно і при повному розумі, то в дзвони не дзвонять; тіло до храму не заноситься; похоронну процесію очолюють хрестом без хоругв, проте священик не бере у ній участі. Парастас увечері не служиться, а на цвинтарі над могилою даної особи присутній священик проведе спільну молитву (напр. Отче наш і Богородице Діво) та запечатає гріб покійного. Беручи до уваги стан рідних і близьких, священик може звернутися до них словом християнського співчуття і розради. Захоронення таких осіб проводиться на спеціально відведеному місці християнського цвинтаря, де це є можливо. Принагідно в інший день, священик може відслужити Панахиду, долучаючи імена інших померлих християн.
Заувага. Якщо існує аргументований доказ або поважно умотивована підозра, що особа не вчинила самогубства, а померла внаслідок насильницької смерті, немає підстав відмовляти їй у християнському похороні.
+ ЛЮБОМИР
Дано у Києві, при Соборі Воскресіння Христового, 31 жовтня 2009 року Божого
Опубліковано у «Львівські Архиєпархіяльні вісті» №2 2010р.
