«Хрест і гріб Господній є найбільшою проповіддю для кожного з нас», – Владика Ярослав у Велику п’ятницю [фото]

У Велику п’ятницю, 10 квітня, у Катедральному соборі Пресвятої Трійці в м. Дрогобич владика Ярослав, єпископ Самбірсько-Дрогобицький, разом із гроном священнослужителів помолився Вечірню з виставленням плащаниці, а вечером того ж дня очолив Єрусалимську Утреню. Детальніше...

Владика Ярослав у Великий четвер: Пам’ятаймо, дорогі отці, що джерело наших священичих свячень – у тому, що ми зустріли Особу Ісуса Христа [фото]

У Великий четвер, 9 квітня, у Катедральному соборі Пресвятої Трійці в м. Дрогобич владика Ярослав, єпископ Самбірсько-Дрогобицький, очолив Вечірню з Літургією Василія Великого. Наприкінці Літургії відбувся Чин омивання ніг, під час якого владика Ярослав омив ноги священникам Самбірсько-Дрогобицької єпархії. Детальніше...

Проповідь на Страсний четвер (2026)

  «Вечері Твоєї Тайної днесь, Сину Божий, мене причасника прийми..» Слава Ісусу Христу!Всечесні і преподобні отці!Дорогі у Христі брати і сестри! Євангельське читання Страсного Четверга містить зворушливу розповідь про останні події з життя нашого Спасителя. Ми стаємо свідками Його таїнственної зустрічі з учнями довкола пасхальної трапези, на якій була встановленні Таїнства Пресвята Євхаристія та Священство. Сьогоднішній день — це не просто літургійний спомин. Це входження в саму серцевину таємниці любові Божої. Христос знає, що ця ніч — остання перед Голготою. І що Він робить? Він сідає за стіл з учнями, вмиває їм ноги, ламає хліб і каже: «Це є Тіло Моє». Він — дарує себе. Тайна вечеря — це не прощальна вечеря у звичному розумінні, це акт заснування. Христос не просто залишає по собі пам'ять — Він залишає по собі присутність. «Чиніть це на мій спомин» — це не прохання пам'ятати, це наказ повторювати. Щоразу, коли Церква збирається за Євхаристійною трапезою, та сама Вечеря триває. Той самий Христос ламає той самий Хліб. І ми, що стоїмо тут сьогодні, — ми теж за престолом, не символічно а реально. Це особливо важливо чути нам, людям воюючої країни, яка протистоїть агресору московії. Бо в час, коли українські родини розірвані — хтось на фронті, хтось внутрішньо переселений, хтось за кордоном, — Євхаристія є єдиним столом, за яким Церква залишається одним тілом. Ракета може зруйнувати будинок. Війна може розлучити сім'ю. Але нікому не підвладно розбити Тіло Христове, що об'єднує живих і мертвих, тих, хто тут, і тих, хто далеко. Але перш ніж Христос узяв хліб і чашу, Він зробив щось таке, що приголомшило учнів. Він підвівся з-за столу, перепоясався рушником — знаком слуги — і схилився до ніг своїх учнів. Петро обурений: «Ти не вмиєш мені ніг повіки». Він розуміє ієрархію. Він знає, хто є хто. Вчитель не миє ноги учням. Але Христос перевертає всю логіку влади. Він, Господь і Учитель, схиляється до ніг рибалок які в пилюці. Це не жест смирення заради смирення. Це одкровення про природу Самого Бога: Бог є той, хто схиляється. Бог є той, хто служить. І якщо ми хочемо зрозуміти, Хто такий Бог, — ми маємо дивитися не на трони і не на силу, а на цю постать із рушником, що стоїть перед людиною. Сьогодні в Україні ми бачимо цей образ у живих людях. Капелан, що схиляється над пораненим у бліндажі. Волонтер, що не спить ніч, збираючи допомогу для потребуючих людей. Медик, що бореться за життя пораненого воїна. Вони, може й не знаючи того, повторюють жест Христа з Великого Четверга. І Бог присутній у кожному такому похиленні і служінні. Великий Четвер — це також день народження священства. Саме тієї ночі Христос уперше звершив те, що ми звемо Літургією, і звелів апостолам продовжувати. Тому сьогодні неможливо не запитати: що означає бути священником у воюючій Україні? Перше — священник є той, хто залишається. Коли міста спустіли, коли дороги були заповнені людьми, що тікали від бомб, —священники залишилися. На окупованих територіях, у прифронтових селах, у підвалах під обстрілами вони правили Літургію. Як Христос не покинув учнів тієї ночі, так і пастир не покидає отари. Не тому, що не боїться. А тому, що його місце — тут. Друге — священник є той, хто стикається зі смертю і провіщає воскресіння. Тисячі похоронів. Тисячі розмов із матерями, дружинами, осиротілими дітьми. Ніхто, крім священника, не може стати поруч із цим болем і сказати: «Смерть — не останнє слово». Це не психологія і не втіха із порожніми словами. Це пасхальна віра, яку священник зобов'язаний нести не як теорію, а як особисте переконання, здобуте власним стражданням і власними сльозами. Третє — і, мабуть, найважче — священник є той, хто не дозволяє ненависті опанувати людиною. Коли гинуть діти, коли бомблять лікарні — природньо ненавидіти. Цей біль законний. Але священник покликаний тримати перед своєю громадою ту євангельську напругу, яку не може запропонувати ніяка ідеологія: шукати той тонкий і болісний шлях між справедливістю і милосердям, між захистом правди і збереженням людяності, — шлях, який тільки Христос може показати. І четверте – те, про що рідко говорять: священник у час війни також потребує підтримки, адже війна ранить усіх без винятку. Благодать Таїнства не слугує анестезією від болю, а священнича риза не є бронежилетом від виснажень, перевтоми та різного роду болю. Вбираючи в себе тонни людського горя на сповідях і служінні, пастир часто залишається сам на сам зі своїм виснаженням і труднощами. Згадаймо, що у Гетсиманському саду, напередодні Своїх страждань, Христос просив найближчих учнів: «Зостаньтеся тут і чувайте зо мною» (Мт. 26, 38). Навіть Син Божий потребував дружньої людської присутності у час смертельної тривоги. Так само священники потребують, щоб вірні не «заснули», не збайдужіли (пор. Мт. 26, 40), а молитовно були поруч. Підтримувати своїх пастирів молитвою, розумінням їхньої втоми, теплим словом чи простою людською турботою – це і є той вияв любові, коли ми, за прикладом Божественного Спасителя, символічно вмиваємо ноги одне одному (пор. Ів. 13, 14-15). Бо лише об’єднавши зусилля і «носячи тягарі один одного» (Гал. 6, 2), спільнота здатна вистояти та дійти до ранку Воскресіння. Тому в цей день мої слова вдячності линуть і до вас, мої співбраття у священстві і монашестві. Молю Господа, аби Він по всі дні Вашого життя наповнював Вас своєю божественною любов’ю, кріпив своїм Тілом та Кров’ю, промовляв з Вашої душі словом життя вічного. В переломні моменти історії нашого народу відкривалися особливі прикмети Христового священства. Коли серця людей сповнюються непевністю, тривогою і страхом, вони насамперед звертаються до своїх духовних наставників за порадою і підтримкою, Божим Словом та Його благодаттю. Можна справедливо визнати, що через наше душпастирське служіння люди шукають того, що вічне й правдиве, того, що не проминає, – шукають Бога, якого ми покликані їм свідчити. Саме в такому ключі відкривається нам зміст Христового священства в Посланні апостола Павла до Євреїв. Він описує нам Христа – Вічного Архиєрея, який увійшов у своєму воскресінні до Небесної Святині, щоб «ми мали сильну заохоту… що прибігли прийняти надію, призначену нам. В ньому маємо неначе якір душі, безпечний та міцний, що входить аж до середини за завісу, куди ввійшов за нас, як предтеча, Ісус, ставши архієреєм повіки, на зразок Мелхиседека» (Євр. 6, 18–20). Пам’ятаймо, дорогі отці, що джерело наших священичих свячень – у тому, що ми зустріли Особу Ісуса Христа, а радше це Він нас «вибрав і наставив» (Ів. 15, 16) та неперестанно перебуває з нами. Плоди нашого служіння залежать від глибини нашого усвідомлення того, що з Богом ми ніколи не самотні, навіть у скрутні хвилини, коли ми стикаємося з проблемами і перешкодами, які здаються непоборними, а їх у нашому народі чимало. Супроводжуймо Ісуса, слідуймо за Ним, але перш за все знаймо, що Він супроводжує нас і бере нас у свої обійми. В цьому наша радість і надія, яку ми повинні являти світові. Після Вечері Христос іде до Гетсиманського саду. Він знає, що буде далі. І попри це — іде. Великий Четвер — це момент між світлом вечері і темрявою арешту. Ми стоїмо рівно в цій точці сьогоднішнього богослужіння. Ще горять свічки. Ще звучить молитва. Але вже чути кроки тих, хто іде з факелами і мечами. Україна теж живе в цьому «між». Між стражданням і ще не явленою перемогою. Між болем, що вже є, і надією, яка ще не стала видимою. Великий Четвер вчить нас: не тікати від цього «між», а перебувати в ньому з вірою. Христос не прискорив Своєї Пасхи, щоб оминути хрест. Він пройшов крізь нього — і тільки так прийшов до воскресіння. Тієї ночі, після Вечері, євангелист Іван пише прості і невичерпні слова: «Він полюбив їх до кінця». Тобто до повноти, до досконалості. Не просто «до смерті». А до самого краю можливої любові. Без залишку. Це і є виклик Великого Четверга — і для кожного з нас, і для Церкви в Україні сьогодні: любити до кінця. До повноти. Без залишку. Навіть коли боляче. Навіть коли темно. Навіть коли вже чути кроки в саду. Нехай ця Літургія стане для нас не спогадом про далеке минуле, а входженням у живу присутність Господа, Хто і сьогодні ламає для нас Хліб, Хто похиляється над нашим болем. А благодать Господа нашого Ісуса Христа, і любов Бога, і Отця та Причастя Святого Духа нехай буде з усіма вами. Амінь. + Ярослав 09 квітня 2026 року Божого,м. Дрогобич   Детальніше...

Великоднє послання владики Ярослава (2026)

Пасха священна нам сьогодні з’явилася,Пасха нова і свята, Пасха таїнственна.Стихира Пасхи Всесвітліші та всечесніші отці!Преподобні ченці та черниці!Дорогі в Христі брати і сестри!   ХРИСТОС ВОСКРЕС! Щороку Пасха Христова таїнственно захоплює нас, немов уперше. Наше серце завмирає – і знову спалахує. Адже те, що звіщає це свято, перевершує будь-яке людське слово: з неосяжної своєї любові Господь подолав смерть, воскреснувши з мертвих. Цю радість не можна втримати в собі. Тому ми ділимося нею між собою в ці святкові дні – й у відповідь чуємо слова живої та непохитної віри в торжество вічного Життя, яке засяяло з живоносного гробу Господнього. Христос воскрес! Скільки радості вкладаємо ми в ці слова! З яким духовним піднесенням повторюємо їх незліченно багато разів у ці дні! Якою небесною радістю сповнені всі наші пасхальні богослужіння та піснеспіви! У цьому переможному привітанні, що лунає під склепіннями Божих храмів і передається від серця до серця, зосереджена вся глибина християнської віри, увесь трепет нашої надії та вся сила Божественної любові. Христос-Господь звершив діло нашого спасіння. Своїми стражданнями визволив нас від рабства гріха, Своєю смертю зруйнував владу смерті і Своїм преславним Воскресінням відкрив для оновленого й відкупленого людства вхід до Небесного Царства. Адам після свого падіння плакав біля замкнених райських воріт – нині ж ликує, знову входячи до них. Єва ридала, несучи тягар скорботи й болю, – нині ж веселиться і радіє, отримуючи визволення від них через хрест і воскресіння. Отож Пасха Христова проголошує істину: більше немає смерті, яка могла б відлучити нас від Бога. Той, хто помирає в Христі, не зникає в небуття, а перебуває в руках Того, Хто переміг смерть. І якщо смерть не є кінцем людини, тоді відкривається інший вимір нашого життя – у Бозі: ми можемо сміливо жити правдою, жертовно служити ближнім, не боятися присвятити своє земне життя, маючи впевненість у реальності небесного. Воскресіння Христове – це не лише спомин події минулого, а початок нового життя для кожного християнина. Святий папа Лев Великий, роздумуючи над таїнством Пасхи, закликає: «Нехай Божий люд визнає, що він є новим творінням у Христі, і з усією пильністю усвідомлює, Ким він був усиновлений і Кого прийняв. Нехай те, що стало новим, не повертається до своєї давньої нестійкості… Нехай ніхто не повертається до того, з чого він піднявся...» (Проповідь 71, 6). Завдяки воскреслому Христу християнин стає «новим творінням» і покликаний жити відповідно до цієї нової гідності: не повертатися до колишнього життя, позначеного гріхом і духовною нестійкістю, а наполегливо прямувати дорогою Христових заповідей. Так пасхальна радість повинна виходити поза стіни наших храмів і преображати світ навколо нас. Пасха – це не лише свято, яке ми урочисто відзначаємо раз на рік. Це реальність, яка або змінює все в нашому житті, або залишається неприйнятою. Якщо Христос справді переміг смерть, то ця перемога має бути видимою – не в абстрактних деклараціях, а в конкретних рішеннях, у щоденному виборі, у нашому способі життя та свідченні про воскреслого Господа. Ми не можемо називати себе добрими християнами, залишаючись байдужими до болю ближнього. Апостол Яків нагадує нам: «Віра без діл – мертва» (2, 26). Саме тому діла милосердя – відвідування хворих, підтримка вдів і сиріт, захист скривджених, жертовна допомога потребуючим не є «додатком» до віри чи благочестивим бонусом для особливо старанних. Людина, яка дійсно зустріла Воскреслого, не може пройти повз голодного, пораненого чи самотнього – бо в кожному з них вона впізнає Христа. Апостол Павло настановляє нас: «Завжди радійте. Моліться без перерви. За все дякуйте: така бо воля Божа щодо вас у Христі Ісусі» (I Сол. 5,16–18). Ці слова були звернені до ранньохристиянської громади, яка переживала переслідування і скорботи. Вони не закликають заплющити очі на реальність, а запрошують дивитися на неї крізь світло Воскресіння. Бо Пасхальна радість – це не легковажна безтурботність, а глибока внутрішня сила, народжена через подолання труднощів, страждань, принижень і неправди. Кожен із нас покликаний умерти для гріха, ненависті й зневіри –  а воскреснути для любові, служіння та надії. Дорогі в Христі браття і сестри! Ми живемо в часи, коли слова про Голготу звучать для нас особливо болісно й водночас особливо вагомо. Уже п’ятий рік Україна переживає повномасштабну збройну агресію – криваву й нищівну. Міста і села лежать у руїнах. Матері оплакують своїх синів. Сотні тисяч людей покинули свої оселі. Наша земля стала місцем справжньої духовної боротьби між силами життя і смерті. Саме тут, у цьому болі та скорботі, пасхальна звістка відкриває свою глибинну силу. Адже Пасха Христова – це не тріумф людської потуги чи воєнної сили, а перемога світла над темрявою, добра над злом, життя над смертю. Один із найглибших плодів Воскресіння – це здатність зберігати людяність там, де все довкола прагне її знищити: любити після втрати, допомогти потребуючим, коли самому бракує необхідного, говорити правду, коли брехня здається безпечнішою. Ось що означає«Христос воскрес!»не лише як привітання, а як спосіб жити. Саме це ми бачимо в тих, хто серед найтяжчих випробувань – у лікарнях, у полоні, на передовій – не втрачає здатності до турботи, самопожертви й любові.   Пасхальне таїнство є не лише особистою духовною реальністю кожного вірного, а й земним шляхом Христової Церкви. Нинішній 2026 рік є для нас часом особливих нагадувань про це. Ми споминаємо 80-ті роковини сумнозвісного Львівського псевдособору, яким радянська влада намагалася ліквідувати Греко-Католицьку Церкву в Україні. Це був час, коли Церква справді ступила на свою Голготу: тисячі священників були ув’язнені в тюрмах і таборах, єпископи замордовані або вислані на заслання, храми насильно передані православній конфесії. Так Українська Греко-Католицька Церква пережила своє розп'яття, щоб через десятиліття воскреснути разом зі своїм народом, який 35 років тому відновив незалежність власної держави. Те, що здавалося остаточно знищеним, постало знову. І сьогодні наша Церква не лише розвивається на Галичині, але й активно відроджується в інших регіонах України, де була насильно «похована» ще російським царатом, а згодом – переслідувана більшовицьким режимом. У цьому виявляється не лише людська витривалість чи історичний збіг обставин, а  передусім Промисел Того, Хто і в наші дні здійснює дива, подібні до тих, що сталися на світанку першого дня після суботи. Сьогодні, зустрічаючи Пасху Христову посеред нової Голготи нашого народу – агресії, руйнувань, болю і жертв, – ми дивимося на ці події не як на далеке минуле, а як на живе свідчення: що терпіння і хрест не є останнім словом. Воскресіння є реальністю – і для нас. Улюблені браття і сестри! Нехай воскреслий із мертвих Господь зміцнить усіх нас у любові та єдності, дарує силу і мужність нести свій життєвий хрест, щоб у Царстві Небесному розділити вічну пасхальну радість зі святими і праведними. Подібно до апостолів і жінок-мироносиць, які першими почули звістку про Воскресіння Христа, будьмо і ми вірними свідками Пасхи у своєму житті. Несімо цю надію тим, хто втратив дім, рідних і близьких, власне здоров’я. Проголошуймо пасхальну благовість не лише словами, а й ділами: відвідуймо самотніх, утішаймо скорботних, допомагаймо пораненим, підтримуймо захисників України, наближаймо перемогу і справедливий мир – кожен відповідно до свого покликання. А благодать Господа нашого Ісуса Христа, і любов Бога й Отця, і причастя Святого Духа нехай будуть з усіма вами! ХРИСТОС ВОСКРЕС! – ВОІСТИНУ ВОСКРЕС! +Ярослав (Приріз),Єпископ Самбірсько-Дрогобицький Дано в Дрогобичі, при Катедральному соборі Пресвятої Трійці,у Хрестопоклонну неділю 2026 року Божого Детальніше...

Владика Ярослав: Як для юдеїв, так і для нас існує тільки дві можливості − прийняти Христа або Його відкинути [фото]

05 квітня, у Квітну неділю, владика Ярослав, єпископ Самбірсько-Дрогобицький, відслужив Божественну Літургію у Катедральному соборі Пресвятої Трійці в м. Дрогобич. Детальніше...

Проповідь на Квітну неділю (2026)

  Дух Святий, що навчив апостолів говорити іншими чужими мовами, Той і єврейським невинним дітям повелів кликати: Осанна! Благодать Святого Духа нас сьогодні зібрала, і всі ми, взявши Хрест Твій, кличемо: Благословенний, Хто йде в ім'я Господнє! Осанна на висотах! Стихира на Литії   Слава Icyсу Христу!Дорогі у Христі брати і сестри! Сьогодні, у неділю перед Світлим празником Воскресіння Христового, Церква святкує подію торжественного входу Христа в місто Єрусалим. Євангельська розповідь відкриває нам велич і славу нашого Господа. Сьогодні Він, сповняючи старозавітне пророцтво, сідає на ослине жереб’я, засвідчуючи, що є тим Месією, на Якого чекало все людство, і входить у святе місто Єрусалим (пор. Зах. 9, 9). Квітна Неділя, або Славний в’їзд Ісуса в Єрусалим − це один із найрадісніших днів Його земного життя, упродовж якого Він уникав почитання і слави, що належали Йому як Божому Синові, але наприкінці Своєї земної місії, перед самими страстями Христос тріумфально в’їжджає в Єрусалим. Він добровільно наближається до мук і смерти, як Сам запевняє, кажучи: «Я бо кладу моє життя, щоб знову його взяти. Ніхто його в мене не забирає, бо я сам кладу його від себе. Владу бо маю його покласти і владу маю назад його забрати...» (Йо. 10, 17−18). У Витанії чимало людей стали свідками того, як Ісус воскресив із мертвих Лазаря. Чутка про це розійшлася по всій Юдеї та за її межами. І це не дивно, бо якби сьогодні з'явився чоловік, який міг би зцілювати різноманітні недуги, перед якими медицина безсила, то до нього була би прикована неабияка увага. Багато було переможців в історії людства, чимало талановитих лікарів побороли важкі хвороби, численні полководці здолали сильні армії, але «Переможцем смерти» є лише Ісус Христос − Він є, був і буде нашим Спасителем і Господом. Воскресити мертвого, і то вже по декількох днях, − це був надзвичайний доказ, що Чудотворець, Який воскресив Лазаря, має владу над смертю. Чогось подібного дотепер не бачив ніхто. Народ вірив, що це є найбільшим свідченням про Месію. І тому не дивно, що люд, який звідусіль зібрався в Єрусалимі для святкування старозавітної Пасхи, зворушений тим, що сталося, вийшов вітати Чудотворця з Назарета, виголошуючи: «Осанна!», це транслітерація єврейського слова, що означає «Спаси нас Господи, Тебе благаємо!» (пор. Пс. 118, 25), «Благословенний Той, Хто йде в ім'я Господнє …!» Сповнені радости, люди кидали Йому під ноги пальмове віття та стелили одежу. Перед в'їздом у місто Ісус плаче над майбутньою долею Єрусалима: «Якби й ти цього дня зрозуміло те, що веде до миру! Але тепер воно закрите перед твоїми очима» (Лк. 19, 42), а в іншому місці каже: «Єрусалиме, Єрусалиме, я бажав зібрати твоїх дітей, як квочка збирає курчаток, та ти цього не захотів» (Мт. 23, 37). Ісус іде до міста, з якого вже не буде вороття, у ньому вже дзвенять срібняки, як підла заплата за зраду. У цьому місті ранній півень звістить про слабкість Петра і слабкість кожної людини, кожного з нас. Народ у Єрусалимі вітав Христа, але Господь знав, що скоро ці ж люди будуть домагатися Його смерти, а «Осанна!» зміниться на «Розіпни Його, розіпни!» Коли фарисеї вимагали, щоб Він змусив людей, які тріумфально супроводжували Його на шляху до Єрусалима, замовкнути, Ісус відповів: «Коли оці замовчать, кричатиме каміння» (Лк. 19, 40). І це сталося під час Його хресної смерти, коли «земля затряслася, скелі порозпадались; гроби відкрилися, багато тіл святих померлих устали і, вийшовши з гробів по його воскресінні, ввійшли у святе місто й багатьом з'явились» (Мт. 27, 51−53). Коли приглянемося ближче до нашого особистого життя, то зауважимо, що ми також через наші молитви, самопожертви та інші добрі вчинки віддаємо славу Божому Синові. Та іноді наше сумління закидає нам нестійкість, упадки − наше «Розіпни Його, розіпни!» Можливо, історія Єрусалима нічого нас не вчить? Очевидно, що як для юдеїв, так і для нас існує тільки дві можливості − прийняти Христа або Його відкинути. Про це говорить сам Христос: «Хто не зо мною, той проти мене» (Лк. 11, 23). Засадничо ми вибираємо Христа, хоча свідомі своєї слабкости, своїх гріховних упадків, та попри все, Божа любов не перестає закликати нас приходити до Нього, а Він подасть нам ізцілення, облегшить тягар нашої втоми (Мт. 11, 28−30). До Світлого празника Христової Пасхи Церква готує нас сорокаденним Великим постом. Це особливий час для каяття, духовного подвигу та переосмислення життєвих орієнтирів. Упродовж Страсного тижня, який ще перед нами, очищуючись покаянням, співстраждаємо із Христом Розп’ятим, Який перетерпів наругу і хресну смерть, відкупивши нас від гріха і смерти. Також і цього року період духовного приготування до найбільшого християнського свята є дуже скорботним для українського народу. Мільйони наших братів і сестер вражені смертоносним жалом широкомасштабної збройної агресії московії, від якої наш народ потерпає і нині, втрачаючи життя, оселі, рідних і близьких та несучи на собі рани війни. Щодня агресор забирає життя й калічить мирних людей та воїнів, спричинює величезні руйнування… У тих, хто потерпає від жахіть війни, розпізнаваймо страждаючий лик Христа, Який сходить на Голготу. Нехай джерелом утіхи для них стане світло третього дня Христового Воскресіння, що виявлятиметься через конкретні знаки нашої солідарности й людського братерства. Виконуючи нову заповідь любови Бога та ближнього, ми приготовляємо собі достойне місце в Царстві Божому. Морок смерти московії не може знищити нашої пасхальної ходи − ні духовної, ні національної. Світло Христового Воскресіння, яке засяяло майже дві тисячі років тому, продовжує і нині просвітлювати кожну людину, допомагаючи долати пітьму відчаю та безнадії. У ці сумні часи Євангельська Благовість пригадує та запевняє нас у неминучій переміні скорботних сліз Христових учнів, які були свідками Його страждань і смерти, на сльози радости від споглядання тріумфу Його славного Воскресіння: «Оце й ви нині в журбі. Але я вас знову побачу, і зрадіє ваше серце, і ніхто ваших радощів від вас не відбере» (Йо. 16, 21). Свідомість того, що Господь не лише бачить наше страждання, але й несе його на Собі, додає нам наснаги та мужности долати нечувані випробування, з якими зіткнувся наш народ останніх дванадцять років. Нас також надихають слова многостраждального Йова: «Я знаю – Захисник мій живе, і останнім він устане над порохом. Позбавлений навіть шкіри, я встану; і в моїм тілі побачу Бога» (Йова 19, 25−27). І сам Божественний Спаситель благовістує нам обітницю нашого спасіння: «Я є воскресіння і життя. Хто вірує в мене, якщо й помре, оживе» (Йо. 11, 25). Дорогі у Христі! Незабаром великодні дзвони сповістять нам радісну благовість, яка надає глибинного змісту людському життю. Це незбагненне таїнство завжди загріває нас і наповнює непохитною вірою та надією в Божу справедливість. Зелені галузки, які сьогодні тримаємо в руках, промовляють до нас, щоб наше довір’я до Христа було правдивим і щирим, чистим у намірах і тривалим у вчинках, особливо в ці важкі часи війни проти агресора-московита. Шість днів перед Пасхою прийшов Ісус у Витанію, щоб покликати до життя померлого Лазаря і проповідувати воскресіння. Шість днів перед світлим празником празників зібрала нас Свята Церква, щоб і ми, ведені Святим Духом, співали, як єврейські діти: Благословенний Ти, що маєш багато щедрот, помилуй нас у цей важкий час боротьби! Нехай Святий Дух буде плідним у наших серцях і в нашому житті! Нехай ці галузки, які принесемо до своїх домівок, стануть для нас, як для праведного Ноя, символом вічного життя, яке зможемо осягнути через нашу відповідь на Боже покликання, реалізовуючи його згідно з Божою волею у щоденному житті! Щиро закликаю всіх якнайкраще використати цей останній тиждень перед Великоднем, щоб через нашу ревну молитву, участь у Святих Тайнах та богослужіннях Страсного тижня приготувати свої душі і серця та радісно заспівати величну пісню «Осанна!» Воскреслому Христові, Який обезсилив диявола і поборов смерть, Який гряде, щоб зцілити рани українського народу, перемінити смуток на радість, зміцнити наше звитяжне воїнство, щоб воскресла Соборна Українська Держава. А благодать Господа нашого Ісуса Христа, і любов Бога й Отця, і причастя Святого Духа нехай буде з усіма вами. Амінь.   + Ярослав 05 квітня 2026 року Божого,м. Дрогобич     Детальніше...

Владика Ярослав подякував за привітання з нагоди Дня народження

У відповідь на численні привітання з нагоди 63-річчя владика Ярослав, єпископ Самбірсько-Дрогобицької єпархії УГКЦ, звернувся зі словами вдячності до духовенства, монашества та вірних. Детальніше...

Самбірсько-Дрогобицька єпархія УГКЦ вітає владику Ярослава з 63-річчям

Сьогодні, 30 березня, свій 63-й День народження відзначає владика Ярослав (Приріз), єпископ Самбірсько-Дрогобицький. У цей святковий день уся єпархіальна спільнота єднається у подячній молитві за дар життя свого архипастиря. Детальніше...

«І серце зігріває, і війську допомагає!»: у єпархіальному центрі «Еммануїл» відбулися духовні реколекції для молоді Самбірсько-Дрогобицької єпархії [фото]

27-29 березня 2026 року в єпархіальному просвітницько-реколекційному центрі «Еммануїл», що в Дрогобичі, завершилися дні духовної віднови. Ці реколекції згуртували представників молодіжних спільнот єпархії, які напередодні виявили діяльну християнську любов та активно долучилися до благодійної ініціативи «Купи стрітенську свічку – і серце зігріває, і війську допомагає!». Детальніше...

Владика Ярослав від імені духовенства й вірних єпархії привітав Блаженнішого Святослава з 15-ю річницею сходження на Патріарший престіл

27 березня 2026 р. Б. виповнюється 15 років з дня інтронізації на патріарший престіл Української Греко-Католицької Церкви Блаженнішого Святослава. З цієї нагоди Главу і Отця УГКЦ привітав владика Ярослав, єпископ Самбірсько-Дрогобицький. Детальніше...