Владика Ярослав освятив оновлений храм у с. Коритище на Дрогобиччині [фото]

У неділю, 25 жовтня, владика Ярослав, єпископ Самбірсько-Дрогобицький, здійснив душпастирські відвідини парафії с. Коритище Підбузького деканату, де освятив оновлений храм святого рівноапостольного князя Володимира Великого та у співслужінні з духовенством відслужив Божественну Літургію. Детальніше...

Проповідь на двадцять першу неділю після Зіслання Святого Духа (2026)

  Слава Ісусу Христу!Дорогі у Христі брати і сестри! У сьогоднішньому Євангелії Ісус Христос розповідає нам притчу про сіяча, а пізніше на прохання учнів пояснює її значення. Зерном, яке сіяч сіє на своєму полі, є слово Боже. Тому значення цієї притчі для духовного життя християнина у великій мірі залежить від того, що ми розуміємо під цим Словом. Слово Боже - це передусім звернення Бога, люблячого Батька, до людини – свого творіння. У притчі Христос порівнює Слово Боже до зерна, яке сіється, а ґрунт означає внутрішню диспозицію людей. Таким чином, зростання Царства Божого залежить, згідно з Ісусом, також і від нас, бо вільна людська воля, несе відповідальність за це зростання. Зерно можуть потоптати люди, видзьобати птиці, заглушити терня. Цей образ Слова – Зерна відкриває нам кенозис – сходження самого Бога, Який з любові до людини у Воплоченні стає вразливим аж до смерті і то хресної. Також у притчі нас вражає до певної міри щедрість Сіяча – він не жаліє зерна, а сіє всюди. Бог не нав’язує нам своє слово, Він нам його пропонує. Тому Господь знову і знову виходить сіяти своє Слово широко, вдосталь і щедро для кожної людини яка покликана Богом до життя вічного. Перші рядки Євангелії св. Йоана Богослова розкривають нам нову правду про Бога, називаючи Його Словом – Словом, Яке було на початку і з Якого все постало (пор. Йо.1, 1-5). Зі Священного Писання знаємо, що Бог своїм Словом сотворив світ (пор. Пс. 32,6), Він підтримує цей світ Словом (пор. Євр. 1, 3) і, врешті, судитиме в кінці часів світ Своїм Словом (пор. Йо.12,48). Слово Боже – «живе та діяльне, гостріше від усякого меча двосічного", воно проходить аж до розділу душі й духа, суглобів та костяного мозку, і розрізняє чуття та думки серця (пор. Євр. 4,12). Воно є "силою Божою на спасіння кожному, хто вірує» (Рим. 1,16). Це – "слово життя" (Флп. 2,16), і "слово примирення" (2 Кор. 5,19), як твердить апостол Павло. А пророк Ісая говорить: «Як дощ і сніг сходить з неба і не повертається туди, але напуває землю, щоб вона родила й ростила та давала насіння тому, хто її обсіває, і хліб тому, хто їсть, отак і моє слово, що виходить у мене з уст, не повертається до мене порожнім, але чинить те, що я хочу, довершує те, за чим я його вислав» (Іс. 55,10 – 11). Це означає, що Слово Боже є дієвим: Господь сказав і створилось. Це Слово здатне давати життя і його утримувати. Христос є присутній у Слові Отця. Він сам особисто промовляє до людини в різний спосіб: через слухання Слова Божого, читання, внутрішнє натхнення, споглядання, висновки із різних обставин життя тощо. Слово Боже приходить до людини не тільки в храмі чи на особистій молитві, але всюди, де перебуває людина. Звернімо увагу на те, як ми слухаємо? Як слухаємо ми Слово самого Господа? Як слухаємо ми один одного? Як слухаємо ми голос нашої совісті? В нашому житті слухання має дуже важливе значення. Вміння слухати – це велике мистецтво, через слухання ми отримуємо мудрість і знання. У біблійній мові «слухати» означає більше, аніж просто чути, а навіть більше, ніж розуміти. Воно включає цілковите відання особи: від почути до розуміти і від розуміти до жити. Слухати – означає чути, сприймати і виконувати волю Небесного Отця. Ісус у Господній молитві закликає всіх молитися: «Нехай прийде Царство Твоє» (пор. Мт. 6,11; Лк 11,2). Притча про сіяча голосить, що Царство Боже стає реальністю вже у вченні Ісуса, і одночасно вказує на безмежну кількість плодів, які складають велике благо Царства, що об'являться при кінці часів. Не всі зерна дадуть плід. Це залежить від того, якою буде відповідь на запрошення, як буде прийняте зерно Слова Божого. Під час кожної Божественної Літургії, перед читанням Слова Божого, ми чуємо заклик священнослужителя до вірних: «Будьмо уважні». Цей заклик спонукає вірних стати причасниками Божого Слова, щоб бути готовими до прийняття зерна, яке Господь щедро сіє. Заклик «Будьмо уважні» чуємо як перед читанням Апостола, так і перед читанням Євангелія. Важливо запитати себе, чи дійсно я уважно вслухаюся у Слово, яке промовляє до мене Господь. Притча пояснює нам, що Слово Боже, яке приходить до людини, має багато перешкод в людині, поки вона відважиться жити правдиво по-християнському або, іншими словами, так, щоб це Слово приносило добрий плід життя. Люди часто легковажать собі Слово Божим, приглушуючи сумління, кидаються у вир грішного життя, щоб шукати задоволення у тимчасових примарних насолодах. Ісус пояснює учням і нам, що диявол дуже піклується про те, щоб Слово Господнє зробити неплідним у нашому житті. Окрім того, також заглушують Слово непостійність людини у своїх переконаннях, спокуси, клопоти, багатства, життєві розкоші, аби тільки воно не принесло жодного плоду в нашому житті. Наш слух є недосконалий, ґрунт нашого серця – неплідний, повний колючок і каміння, які треба усунути, твердої землі, яку треба зорати. Слово вимагає слухання, уваги, воно вимагає закритися від світських перешкод і спокус диявола. Щоб чути Слово Боже, треба мати внутрішнє вухо, яке налаштоване на Божий голос. «Вівці мої голосу мого слухаються, – каже Ісус, – і я їх знаю: вони за мною слідують» (пор. Йо. 10, 27). Святий Павло каже, що віра народжується від слухання Божого Слова (пор. Рим 10,17). Отож, є дуже важливо зрозуміти, що наше слухання може народити віру. Бо як ми можемо повірити комусь, якщо не чули про нього нічого, якщо нам ніхто не дав навіть натяку, що щось подібне взагалі існує? Ісус постійно наголошував: «Слухайте…», постійно проповідував, навчав, пояснював, а тих хто Його слухав називав: «Блаженні ті, що слухають…». Словами сьогоднішньої притчі Господь також хоче нам сказати, наскільки важливим є ґрунт, тобто людське серце, у сприйманні Слова Божого. Людей, які чують та виконують слово, Ісус називає щасливими: «Блаженні ті, що слухають Боже слово і його зберігають» (Лк. 11, 28). Зростати в статусі учня Ісуса (тобто бути християнином) означає дозволити слову пускати корінь вглиб нашого серця, щоб відтак могти встояти в час випробувань та спокус, яких не бракує кожного дня і кожної години. Плід завжди приноситься у терпінні (пор. Лк. 8, 15). Неможливо принести добрий плід віри, не бажаючи нести у своєму житті труднощі та випробовування. Якщо людина уникає всілякого страждання, не готова пожертвувати чимось своїм заради іншого, вона не зможе приносити плоди добра. Дорогі у Христі брати і сестри. Сьогодні у вашій парафії ми також звертаємо наш погляд на того, хто власним життям і мученицькою смертю засвідчив перемогу життя над смертю – до святого великомученика Димитрія Мироточця. Його постать – це символ віри, мужності й вірності Христові, що сяють світлом на тлі темряви переслідувань. У ньому ми бачимо образ людини, яка не боїться зла, бо знає, що Христос уже переміг світ (пор. Йо. 16, 33). Святий Димитрій жив наприкінці ІІІ століття у Солуні. Народжений у християнській родині, він змалку пізнав силу молитви і вірність Богові. Його здібності та мудрість привели його до високого становища – імператор призначив його проконсулом, правителем провінції. Але, замість того щоб скоритися владі, яка вимагала від нього зректися Христа й поклонитися ідолам, Димитрій відкрито сповідував свою віру. Серед страху й насильства він залишився вірним Євангелію, проповідуючи любов і спасіння. За це його кинули до в’язниці. Там він молився, підбадьорював інших і благословив свого учня Нестора на двобій із язичницьким велетнем Лієм. Святий Димитрій, після спільної молитви, поблагословив Нестора і сказав йому пророчим духом, що Лія він поборе, а потім постраждає за Христа. Нестор переміг, але за це Димитрія стратили – проколовши списами. Християни поховали його тіло, і невдовзі над гробом почали ставатися чуда – від мощів святого витікало запашне і цілюще миро. Тому Церква назвала його Мироточцем. Це миро стало знаком того, що навіть смерть не може спинити дію Божої благодаті, що віра праведника продовжує жити, зміцнюючи тих, хто вірить. Мучеництво святого Димитрія – це свідчення істинної перемоги: його мечем була віра, а щитом – любов. Він не боронив себе, а залишився вірним Христові аж до смерті. Сьогодні приклад святого Димитрія стукає до наших зболених сердець. Ми також стоїмо перед обличчям зла, яке хоче залякати, зламати, знищити все, що справжнє. Наш народ переживає власну Голготу – у війні, в стражданнях, у крові, що проливається за правду, свободу і державну цілісність. І ми бачимо серед нас тих, хто, подібно до святого Димитрія, не відступає – воїнів, медиків, капеланів, волонтерів, людей, які не шукають слави, але день у день свідчать, що любов, сильнішу за страх. У кожному з них воскресає дух мученика: вони не бояться смерті, бо вірять у Життя. Як у давнину імператор Максиміан прагнув викорінити віру Христову, так і сьогодні ворог намагається знищити душу нашого народу, відібрати надію, стерти пам’ять, підмінити правду. Але, як колись у Солуні, де віра святого Димитрія не згасла під ударами імперії, так і в Україні жевріє вогонь Божої сили і правди. Святий великомученик Димитрій стає для нас живим свідком. Його життя – це виклик нашому страху, його вірність – відповідь на наш біль. І поки ми тримаємось за цю віру, що Христос – Господь життя, смерть не матиме останнього слова. І сьогодні, коли наш народ проходить крізь своє випробування, коли кращі сини України стоять на полі бою, а багато людських сердець зранені війною, постать святого Димитрія нагадує нам: Бог не покидає тих, хто стоїть у правді. Сьогодні ми молимось в Божому храмі, після роздумів про Боже Слово та подвигу святого великомученика Дмитрія, наше серце природно звертається до самого осердя віри – до Господа. Храм – це простір, у якому Божа вічність входить у наш час. Тут Бог не лише слухає, але й промовляє; не лише вислуховує наші молитви, а й перемінює нас. Сьогодні, святкуючи оновлення вашого храму, маємо добру нагоду подякувати Богові за всі ті незліченні благодаті, які ми від Нього отримали. Це також час подяки всім, хто впродовж цих років підтримував і продовжує підтримувати зусилля громади у розбудові церковного життя. Усе, що за благодаттю Божою вам вдалося здійснити, стало можливим завдяки щиро віруючим людям, які люблять Церкву як свою матір, піклуються про її зростання й дбають про духовний розвиток спільноти. Поки ми зберігаємо цей храм живим нашою активною участю у богослужіннях, поки підносимо руки до Бога у молитві, доти стоятиме Україна і світло Христове не згасне серед темряви війни у нашому народі. А благодать Господа нашого Ісуса Христа, і любов Бога Отця, і причастя Святого Духа нехай буде з усіма вами. Амінь.   + Ярослав 25 жовтня 2026 року Божого,с. Коритища     Детальніше...

Владика Ярослав: Господь бачить скорботу і милосердиться над людиною

У неділю, 18 жовтня, владика Ярослав, єпископ Самбірсько-Дрогобицький, у співслужінні з духовенством катедрального собору відслужив Божественну Літургію в катедральному соборі Пресвятої Трійці в м. Дрогобичі. Детальніше...

Проповідь на двадцяту неділю після Зіслання Святого Духа (2026)

    Слава Ісусу Христу!Дорогі у Христі брати і сестри! Сьогоднішнє євангельське читання відкриває перед нами глибоку й зворушливу подію - воскресіння сина вдови з Наїна, описане євангелистом Лукою (пор. Лк. 7, 11–16). Ісус Христос, входячи до невеликого міста, зустрічає похоронну процесію: несли померлого юнака, єдиного сина вдови, а за ним ішов натовп людей. Це була процесія скорботи, плачу й безнадії. Назустріч їй ішла інша процесія – процесія життя: Ісус Христос зі Своїми учнями та народом, який слухав Його слово. Щоб глибше зрозуміти цю подію, варто звернути увагу на її контекст. Наїн - невелике містечко, де життя йшло спокійно й буденно. Але того дня воно огорнулося жалобою. Вдова, яка вже поховала чоловіка, тепер втратила свого єдиного сина. У тодішньому світі це означало не лише особисту трагедію, а й повну безвихідь: у жінки не залишалося ні підтримки, ні впевненості в майбутньому. Син був для матері опорою та гарантією захисту. Тому разом із тілом юнака вона немов ховала власну надію. Євангелист Лука зазначає: «Побачивши її, Господь зглянувся над нею» (Лк. 7, 13). Це слово - «зглянувся» - виражає глибоке співчуття, що лине із самого серця. Христос не просто бачить скорботу, а й Сам переживає її. Він не проходить повз, як священник чи левіт у притчі про милосердного самарянина (пор. Лк. 10, 25–37), а зупиняється, бо Його любов не може бути байдужою. І каже вдові: «Не плач!» (Лк. 7, 13). На перший погляд, ці слова можуть видатися незвичними: як можна казати «не плач» матері, яка втратила дитину? Але Христос не забороняє сліз, а обіцяє втіху. У Старому Завіті Бог не раз закликає не плакати. Через пророка Єремію Він звертається до Свого народу: «Так говорить Господь: Годі тобі вже ридати та голосити, хай очі твої сліз не проливають! Є бо нагорода за біль твій, - слово Господнє, - вони повернуться з ворожої країни. Є ще надія для потомства твого, - слово Господнє, - діти твої повернуться у свої границі» (Єр. 31, 16–17). Через пророка Ісаю Господь також промовляє: «Я веселитися буду Єрусалимом, я радуватимусь моїм народом. Не буде чути більш у ньому ридання голосного, ні крику» (пор. Іс. 65, 19). Кожного разу ці слова звучать як запевнення: «Я зніму твій біль, Я зміню твою скорботу на радість». Так само і тут: Христос не відкидає плачу, а бере його на Себе. Сльози вдови - це образ плачу всього людства. Ми оплакуємо гріх, втрати й смерть, але Христос каже кожному, хто терпить і страждає: «Не плач!» - бо Він Сам пролив сльози разом із нами. І тут Його милосердя переходить у дію. Ісус торкається нош, на яких лежить померлий. Згідно зі старозавітним законом, дотик до померлого спричиняв ритуальну нечистоту, і кожен, хто торкався мертвого тіла чи гробу, вважався нечистим і не міг брати участі в молитовній спільноті, доки не виконає приписаного обряду очищення. Але Христос, Святий і Безгрішний, не боїться доторкнутися до того, що нечисте, бо Його дотик очищає, а Його святість перемагає смерть. Торкнувшись нош, Він перетворює смерть на життя. «Юначе, кажу тобі, встань!» (Лк. 7, 14), - промовляє Христос. І померлий чує. Адже це слово нагадує те, яким Творець сказав: «Нехай буде світло!» (Бут. 1, 3). Слово Боже діяльне: воно творить життя. Юнак устає і починає говорити, а Ісус віддає його матері - повертає їй не просто сина, а й надію та майбутнє. Народ, побачивши це, охоплюється благоговінням і вигукує: «Великий пророк устав між нами!» та «Бог навідався до народу свого!» (Лк. 7, 16). Слова Спасителя «Не плач!» - це не лише звернення до вдови з Наїна, а й послання кожному з нас. Бог не далекий від нашого болю. Він - Еммануїл, тобто «З нами Бог» (пор. Іс. 7, 14). У цій події ми бачимо образ Христа як Доброго Пастиря, Який шукає загублену овечку (пор. Лк. 15, 4) і знаходить вдову в її самотності та горі. «Не плач!» - це заклик до справжньої надії, адже в Наїні втіха приходить від Господа не лише через слова, а й через дію: дотик, слово та воскресіння. Дорогі у Христі! Для нас, християн, подія в Наїні - це не просто історичний спогад про чудо, яке сталося дві тисячі років тому. Це реальність, яка оживає в кожній Божественній Літургії. Кожен із нас, приходячи до храму, часто несе в собі власну «процесію»: розчарування, страх, гріх, духовне омертвіння, біль утрати чи самотності. Але в літургійному просторі храму ми зустрічаємо Христа, Який іде нам назустріч у Своєму слові та у Святих Таїнствах. Коли під час Літургії проголошується Святе Євангеліє, це Сам Христос звертається до нашого серця. Його слово має ту саму владу, що й біля воріт Наїна. Воно здатне воскресити зневірену душу, підняти її з ложа духовного паралічу. Так Христос зцілює нас у Таїнствах Покаяння та Євхаристії, повертає до Церкви, родини й повноцінного життя в любові. Кожна наша щира сповідь - це дотик Бога до ложа нашої гріховності. Кожне причащання Святих Христових Таїн, кожна щира молитва - це наша особиста зустріч із Господом. Це мить, коли наше затьмарене життя зустрічається зі своїм справжнім Життям, а наша омертвіла совість переживає духовне воскресіння. У Таїнстві Євхаристії ми не просто згадуємо Христа - ми приймаємо Його Животворче Тіло. Той самий Божественний дотик, який підняв юнака з одра смерті, тепер проникає в наше єство, спалюючи терня гріхів і даруючи нам завдаток безсмертя. Як навчає святий Кирило Олександрійський, Тіло Христа є животворчим, бо воно з’єднане із самим Життям - зі Словом Божим. Тому, приймаючи Святе Причастя, ми єднаємося з Переможцем смерті. Святе Письмо розповідає, що Ісус, побачивши жінку, «зглянувся над нею» (пор. Лк. 7, 13). Богословський зміст цього милосердя надзвичайно глибокий. Христос діє не тому, що Його про це попросили: вдова була настільки розчавлена горем, що навіть не просила про чудо. Спаситель Своїм Божественним єством відгукується на людське страждання. Бог бачить причину сліз: Він бачить не лише зовнішній плач, а й розбите серце. Сьогодні, коли ми читаємо про вдову з Наїна, перед нашими очима постає інша картина - картина нашої рідної землі. Сьогодні Україна - це та сама вдова, яка вдягнулася в чорні шати жалоби й щодня ховає своїх найкращих синів і доньок. Наші міста стали місцями плачу, де життя стикається зі смертю. Ми щодня чуємо про нові втрати, про поранених і полонених. І серце кричить: «Господи, де Ти?» Але саме там Христос промовляє: «Не плач!» - не тому, що біль ілюзорний, а тому, що Бог поруч. Господь іде процесією життя серед нашого народу - у волонтерах, капеланах і військових, які захищають життя. Він торкається наших ран, нашого болю та наших руїн, щоб дати надію. «Не плач!» - каже Він матерям і дружинам полонених, дітям, які залишилися сиротами. Адже воскресіння сина вдови - це знак того, що смерть не є останнім словом. Тож і на нашій українській Голготі неодмінно засяє світло Його Воскресіння. У цій нашій боротьбі за життя Господь хоче через наш народ об’явити Свою силу всьому людству, викрити й засудити зло, яке чинить агресор - московський режим. Війна, яку ми переживаємо, приносить не лише фізичні руйнування інфраструктури й будинків. Її страшні наслідки можуть сягати й людської душі: посіяти в ній безнадію, цілковитий розпач і духовну смерть. Духовна смерть настає тоді, коли людина перестає сподіватися на Бога, коли її серце кам’яніє від ненависті, коли опускаються руки й зникає сенс жити та боротися. Сьогодні Христос підходить до кожного з нас, торкається наших зранених і втомлених сердець та промовляє те саме слово: «Встань!» Встаньмо й не дозвольмо жодній темряві зовнішніх обставин загасити світло віри в нашій душі. Духовне воскресіння - це здатність продовжувати любити, молитися, допомагати ближньому, підтримувати наших воїнів і вірити в перемогу Божої правди навіть тоді, коли здається, що сили зла перемагають. Як навчають святі отці: «Тримай свій розум холодним, серце гарячим і не впадай у відчай». Навіть бачачи жахи навколо, ми маємо триматися за милосердну руку Христа, Який веде нас крізь темряву. Бог навідався до Свого народу. Він не залишив нас. Він присутній у кожному окопі, де молиться воїн, у кожній лікарняній палаті, де лікар бореться за життя, у кожній оселі, де мати плаче за своєю дитиною. Його милосердя підтримує нас над прірвою, Його сила веде нас крізь випробування, а Його любов дає нам упевненість, що навіть після найстрашнішої Голготи засяє світло Воскресіння. Він і сьогодні поспішає до нас. Він приходить до нас у цій Божественній Літургії. Він торкається нас Своїм животворчим словом Євангелія і запрошує всіх приступити до Святого Причастя, у якому хоче торкнутися нас Своїм Таїнственним Тілом і Животворчою Кров’ю, щоб наше життя перетворилося на дорогу надії на воскресіння. Дорогі брати і сестри! Молімося під час цієї Божественної Літургії, щоб Господь навідався до Свого народу. Нехай Боже милосердя буде силою України, єднає нас із Богом і дарує нам внутрішню силу, мужність та витривалість у боротьбі з ворогом. Нехай Господь допоможе нам сьогодні разом із мешканцями міста Наїна сказати: «Справді, Бог навідався до народу свого!» (пор. Лк. 7, 16). Нехай Він буде з кожним із нас і з нашим воїнством, дасть нам силу вистояти проти московського агресора - на прославу Його святого імені. А благодать Господа нашого Ісуса Христа, і любов Бога й Отця, і причастя Святого Духа нехай буде з усіма вами. Амінь.   + Ярослав 18 жовтня 2026 року Божого,м. Дрогобич       Детальніше...

Владика Ярослав у Вільшанику: «Христос хоче бути не просто гостем у нашому домі, а його Господарем» [фото]

У середу, у храмове свято, владика Ярослав, єпископ Самбірсько-Дрогобицький, здійснив душпастирські відвідини парафії преподобної Параскеви Тернавської в с. Вільшаник Самбірського деканату. З нагоди 140-ліття храму архиєрей освятив оновлену святиню та у співслужінні з духовенством очолив Архиєрейську Божественну Літургію. Детальніше...

Проповідь з нагоди свята преподобної Параскеви Тернавської та 140-ліття храму (2026)

Слава Ісусу Христу!Дорогі у Христі брати і сестри! Сьогодні для вашої парафіяльної громади особливий день. Ми вшановуємо вашу небесну покровительку — преподобну Параскеву Тернавську — і водночас дякуємо Богові за 140 років освячення вашого храму. Це не просто дата в історії парафії. Це нагода озирнутися на шлях багатьох поколінь ваших односельчан, які приходили сюди зі своїми радощами й смутками, тут приймали святі Тайни, молилися за своїх рідних, просили в Бога сили у випробуваннях і дякували Йому за отримані ласки. Звідси проводжали в останню дорогу тих, хто завершував свою земну мандрівку, довіряючи їх Божому милосердю. Змінювалися покоління, історичні обставини, держави й суспільні порядки, але цей храм продовжував бути місцем зустрічі людини з Богом. І сьогодні він залишається домом молитви, віри та надії, а завтра служитиме тим, хто прийде сюди після нас. Тож закономірно, що саме в такий день ми чуємо євангельські слова Ісуса Христа про дім, збудований на скелі. Адже головне запитання полягає не лише в тому, скільки років стоїть храм, а й у тому, на чому ми будуємо власне життя, наші родини та нашу християнську громаду. Господь розповідає про двох людей, які збудували собі доми. Зовні ті доми, мабуть, мало чим відрізнялися. Обидва мали стіни й дах, обидва здавалися придатними для життя. Але прийшла повінь, ріка вдарила в них, і тоді виявилося, що між ними є принципова різниця: один був збудований на міцній основі, інший — без надійного фундаменту. Христос пояснює, що означає будувати на скелі. Він запитує: «Чому ви мене зве́те: Господи, Господи, а не робите, що я говорю?» (Лк. 6, 46). А далі каже, що той, хто приходить до Нього, слухає Його слова й виконує їх, подібний до людини, яка, будуючи дім, викопала глибоко й поклала підвалину на камінь. Зауважмо: Ісус не говорить, що достатньо лише слухати Його слова. Не каже, що вистачить називати Його Господом. Він наголошує на необхідності жити відповідно до Його науки. Адже назвати Ісуса Господом означає не просто вимовити побожне слово. Це означає визнати Його тим, кому належить провідне місце в нашому житті. Господом, якому ми довіряємо свої рішення, від якого вчимося розрізняти добро і зло, чиє слово стає мірилом наших учинків. Христос хоче бути не просто гостем у нашому домі, а його Господарем. Не лише тим, до кого ми звертаємося у хвилини небезпеки, а тим, із ким радимося щодня; не лише тим, кому молимося в храмі, а тим, чиє Євангеліє намагаємося втілювати вдома, на роботі, у стосунках із ближніми. Дорогі брати і сестри, уже п’ятий рік повномасштабної війни наша земля переживає страшні випробування. Війна, наче бурхлива ріка, вдаряє по наших домівках, родинах і серцях. Ми запитуємо себе, чи встоїть наш дім, чи вистоїть наша Україна, чи збережемо ми віру, надію та здатність любити. Ми переживаємо втрати, тривоги, розлуки, виснаження і невизначеність. І саме тепер євангельський образ двох будинків набуває для нас особливого значення. Адже буря показує те, чого не завжди видно в часи спокою. Вона виявляє, на чому насправді тримається наше життя. Апостол Павло, згадуючи духовну скелю, яка супроводжувала ізраїльський народ у пустелі, пише: «Скеля ж був Христос» (1 Кор. 10, 4). Сам Христос став для нас тією Скелею, яка витримала найстрашнішу повінь — зраду, несправедливий осуд, глум, самотність і смерть. На Страсну п’ятницю на Нього обрушилося все зло людського світу, але Він залишився вірним Отцеві, ставши, за словами апостола Павла, «слухняним аж до смерти, смерти ж — хресної» (Флп. 2, 8). А третього дня воскрес, перемігши смерть. Те, чого Христос навчає нас, Він Сам здійснив першим. Він не лише проголосив Божу волю, а й виконав її до кінця. Тому будувати на Христі означає довіряти Тому, хто Сам пройшов крізь страждання, не відступив від любові й відкрив нам дорогу до воскресіння. Але тут важливо зрозуміти ще одну річ. Христос не обіцяє, що людина, яка вірить у Бога, буде звільнена від усіх життєвих випробувань. Злива приходить на обидва будинки. І віруюча людина так само переживає хвороби, втрати, повітряні тривоги, біль розлуки й несправедливість війни. Віра — це не магічний захист від усього лихого. Вона не усуває бурі, але дає нам основу, яка допомагає вистояти серед неї. Подивімося, як війна виявляє різні фундаменти людського життя. Ми бачимо, як страх, егоїзм, жага наживи, корупція та внутрішні чвари руйнують суспільство саме тоді, коли воно потребує найбільшої єдності. Але водночас ми бачимо й інше: наших воїнів, які захищають Батьківщину; волонтерів, які віддають свій час і сили; людей, які діляться останнім із тими, хто опинився в біді; тих, хто підтримує самотніх, допомагає пораненим, молиться за полонених і не втрачає здатності співчувати. Звідки вони черпають сили? Не завжди можуть пояснити це словами, але їхнє життя свідчить: людина здатна вистояти тоді, коли має щось глибше за власний комфорт, матеріальне благополуччя чи надію лише на людські можливості. Коли має внутрішню опору, яка не зникає навіть тоді, коли зовнішні обставини стають нестерпними. Саме про таку опору говорить сьогодні Христос. Він закликає нас викопати глибоко й закласти фундамент на скелі. Що ж означає це «викопати глибоко» в наших теперішніх обставинах? Передусім — знайти час для Божого слова серед щоденного інформаційного шуму. Ми постійно стежимо за новинами, намагаємося зрозуміти, що відбувається, чого очікувати завтра. І це природно, адже доля нашої країни й наших близьких небайдужа нам. Але коли новини повністю заволодівають нашою увагою, страх і тривога можуть витіснити з серця довіру до Бога. Тому нам потрібно знову й знову відкривати Святе Письмо, прислухатися до Євангелія, дозволяти Божому слову повертати нам духовну рівновагу й нагадувати, що зло не має останнього слова. Будувати на Христі означає єднатися з Ним у молитві та Євхаристії, приймати Його дар у святих Тайнах і вчитися жити Його життям. Бо християнство — це не тільки наші переконання і не тільки добрі наміри. Це живі стосунки з Господом, які поступово змінюють нас самих і через нас — світ навколо. І саме тут ми можемо побачити зв’язок між сьогоднішнім Євангелієм і життям вашої небесної покровительки — преподобної Параскеви Тернавської. Її життєвий шлях показує, що справжній фундамент віри закладається не на очах у людей, не заради визнання чи похвали, а в тихому, щоденному послухові Богові. Почувши євангельський заклик іти за Христом, Параскева присвятила Йому своє життя, обравши молитву, піст, зречення від земних благ і служіння Богові. Вона залишила звичне життя, роздала своє майно потребуючим, відвідала святі місця й багато років провела в молитві та духовному подвизі. Її шлях не був легким і не приніс їй земної слави. Після років подвижницького життя вона повернулася на батьківщину й померла там, залишившись невідомою для людей. Її поховали, і з часом про її могилу забули. Проте Бог, який бачить приховане в людському серці, у дивовижний спосіб відкрив святість Своєї слугині. Її мощі були знайдені й прославлені, а згодом перенесені до Тернова, від назви якого походить її поширене найменування — Тернавська. Відтоді вірні різних народів звертаються до неї з молитвою, просячи її заступництва перед Господом. Преподобна Параскева будувала своє життя на Христі тоді, коли цього ніхто не бачив і не міг оцінити. Вона не шукала людської слави, бо її скарбом був сам Господь. І Бог явив, що життя, збудоване на Ньому, не зникає безслідно, навіть якщо світ про нього забуває. Її приклад промовляє і до нас. Адже не завжди ми можемо побачити плоди власної віри. Не завжди знаємо, чи оцінять наші зусилля діти, чи зрозуміють нас ближні, чи матиме успіх справа, якій присвячуємо сили. Але християнин покликаний бути вірним не тому, що завжди бачить результат, а тому, що довіряє Богові. Скільки такої непомітної вірності було в історії вашої парафії! Скільки людей упродовж 140 років молилися в цьому храмі, дбали про нього, передавали дітям віру, підтримували одне одного у важкі часи! Можливо, ми не знаємо імен усіх тих, хто закладав його підвалини, хто збирав кошти на його спорудження, хто відновлював його після випробувань, хто приходив сюди зі сльозами й надією. Але Бог знає кожного з них. Сьогоднішнє святкування — це не тільки подяка за минуле. Це також запитання до нас самих: який фундамент ми залишимо тим, хто прийде після нас? Чи передамо наступним поколінням лише будівлю, чи також живу віру? Чи навчимо дітей знати молитви, чи допоможемо їм зрозуміти, що молитва — це зустріч із Богом? Чи привчимо їх до церковних звичаїв, чи покажемо власним прикладом, що Євангеліє потрібно втілювати в щоденному житті? Бо храм може стояти багато століть, але його духовне життя продовжується через людей, які в ньому моляться і поза його стінами живуть за Христовими заповідями. Справжня спадщина християнської громади — це не лише стіни, ікони чи церковне начиння. Це віра, яка передається від серця до серця; любов, яка стає конкретним учинком; надія, яка не згасає навіть у найтемніші часи. Дорогі у Христі! Ми не знаємо, які випробування ще чекають на нашу країну, наші родини й кожного з нас. Але знаємо, на Кому можемо будувати своє життя. Христос не обіцяв нам дороги без хрестів, проте Він Сам пройшов дорогою хреста до воскресіння і запрошує нас іти за Ним. Тому не біймося праці над фундаментом власної душі. Будуймо на Христі через молитву, покаяння, участь у святих Тайнах і конкретні діла милосердя. Не дозволяймо страхові позбавити нас надії, а болю — здатності любити. Тримаймося Господа, Його Євангелія та Його Церкви. І тоді, навіть якщо життєві води битимуть у наш дім, навіть якщо зовнішні обставини змінюватимуться, а земні опори хитатимуться, ми матимемо основу, яку не зможе зруйнувати жодна буря. Бо наша остаточна надія — не в людській силі, не в матеріальних статках і не в мінливих обставинах, а в Ісусі Христі, розп’ятому й воскреслому, нашому Господі та Спасителі. Тож сьогодні, святкуючи 140-річчя вашого храму й вшановуючи преподобну Параскеву Тернавську, подякуймо Богові за всіх, хто передав нам віру, і попросімо благодаті залишатися вірними Христові в наш час. Нехай цей храм і надалі буде місцем зустрічі з Богом, школою молитви, оселею братньої любові й джерелом надії для багатьох поколінь. Преподобна мати наша Параскево, заступайся перед Господом за цю парафію, наші родини й усю Україну; випроси Божої опіки для наших воїнів, зцілення для поранених, визволення для полонених і розради для тих, хто оплакує загиблих або чекає повернення своїх рідних. Молися за справедливий мир на нашій землі та за Божу мудрість і силу для всіх, від кого залежить його утвердження. Нехай цей храм і надалі буде для багатьох поколінь домом, збудованим на Скелі – Христі, місцем молитви, надії та віри, яку батьки передаватимуть своїм дітям. А благодать Господа нашого Ісуса Христа, і любов Бога і Отця, і причастя Святого Духа нехай буде з усіма вами! Амінь. + Ярослав 14 жовтня 2026 року Божого,с. Вільшаник Детальніше...

Владика Ярослав на похороні о. Петра Юрдиги: «Його велич була в його тихому вмінні слухати і чути Бога» [фото]

12-13 жовтня 2026 року Божого у храмі Віри, Надії, Любові та їх матері Софії в м. Дрогобичі преосвященний владика Ярослав, єпископ Самбірсько-Дрогобицький, у співслужінні з єпархіальним духовенством очолив похоронні відправи, Архиєрейську Божественну Літургію та Чин Похорону блаженної пам’яті протоієрея Петра Юрдиги. Отець Петро відійшов до Господа на 62-му році життя та 34-му році священичого служіння. Попрощатися з ним прийшли рідні, працівники єпархіального управління та вірні. Детальніше...

Владика Ярослав освятив каплицю в Міжнародній реабілітаційній клініці Козявкіна у Трускавці [фото]

У четвер, 8 жовтня, владика Ярослав, єпископ Самбірсько-Дрогобицький, звершив чин посвячення богослужбової каплиці в Міжнародній реабілітаційній клініці Козявкіна у м. Трускавці. В урочистостях взяли участь родина блаженної пам’яті професора Володимира Козявкіна – пані Яніна, Наталія та Ольга, лікарі й працівники клініки, а також гості.  Детальніше...

Слово на відкритті VI науково-практичної конференції «Сучасні досягнення дитячої неврології та реабілітології»

  Слава Ісусу Христу! Вельмишановна родино блаженної пам’яті професора Козявкіна, пані Яніно, п. Наталю і п. Ольго. Дорогі учасники міжнародної науково-практичної конференції, присвяченої світлій пам'яті Героя України, академіка Національної академії медичних наук України Володимира Козявкіна! Щиро вітаю кожного з вас, хто з любов'ю, професіоналізмом і жертовністю присвятив життя медицині, а особливо служінню дітям. Щодня ваші руки стають інструментами допомоги, милосердя і надії. Для християнина в цьому є глибокий символізм: Господь, Джерело життя і зцілення, часто діє у світі саме через людські руки, через знання, терпеливість і любов тих, хто служить ближньому. Тому медицина — це значно більше, ніж професія. Це служіння людині, її життю та гідності. У надзвичайно важкі для України часи це служіння набуло особливої ваги. Російська воєнна агресія залишає глибокі рани не лише на тілі нашої землі, а й у людських серцях. Найболючіше те, що ці рани торкаються дітей, які мали б зростати в безпеці, любові та мирі. Особливий біль викликають цілеспрямовані удари по дитячих лікарнях і пологових будинках. Увесь світ здригнувся, коли російська ракета влучила в київську дитячу лікарню «Охматдит». Євангеліє говорить: «Пустіть дітей приходити до Мене і не бороніть їм, бо таких є Царство Боже» (Мк. 10, 14). Це не лише заклик приймати дітей у спільноту Божого Царства, а й нагадування про особливу відповідальність за найменших і найбільш беззахисних. І саме ви, попри небезпеку, виснаження, тривоги й втрати, продовжуєте лікувати, реабілітувати, підтримувати та повертати дітям можливість рухатися, навчатися, мріяти. Особливо дякую тим, хто робить це під повітряні тривоги й обстріли. Ваша вірність лікарській присязі та любов до ближнього — це не просто професійна чеснота, а форма служіння. Хотів би підкреслити те особливе значення, яке має діяльність Міжнародної реабілітаційної клініки Козявкіна, відомої далеко за межами України унікальною системою реабілітації та допомогою тисячам пацієнтів. Сьогодні ми з пошаною згадуємо професора Володимира Козявкіна — лікаря, академіка, науковця, новатора, який своєю працею показав, як багато може зробити медицина, коли наука поєднується з наполегливістю, відповідальністю та глибокою повагою до людини. Реабілітація допомагає долати фізичні обмеження, повертати втрачені функції, робити перші кроки. Але людина — це не лише тіло. Християнська традиція говорить про неї як про єдність тіла, душі й духу. Зі світлої пам’яті академіком Володимиром Козявкіном кілька років тому ми розмовляли про потребу створення у цій клініці духовного простору, де міг би бути присутнім священнослужитель, який би допомагав пацієнтам лікувати не лише тіло, а й душу і дух. Медперсонал з його допомогою тут міг би відновлювати свої духовні сили і шукати поради в Бога, коли не знаходить людських відповідей на медичні виклики. Тоді через різні виклики професору Володимиру не вдалося реалізувати цей задум, але мені приємно, що продовжувачі його справи, зокрема п. Яніна, п. Наталія та п. Ольга, облаштували тут каплицю, яку ми вчора урочисто освятили. Сподіваюсь, що спільними зусиллями нам вдасться втілити й наступні етапи задуманого. Біблія вчить нас, що людина створена «на образ і подобу Божу» (Бут. 1, 26–27). Тому гідність людини не залежить ні від її фізичних можливостей, чи від діагнозу, ні від здатності бути самостійною. Життя є даром, але водночас і покликанням; коли лікар допомагає подолати біль чи навчитися нового способу взаємодії зі світом, він допомагає людині повніше реалізувати цей Божий дар. У цьому медицина і християнська етика зустрічаються: в шануванні людської особи та служінні життю. Євангеліє показує Христа як Того, хто бачить страждання і не проходить повз. Він торкається хворих, підводить тих, хто не міг ходити, повертає зір незрячим та лікує різні недуги. Але в кожній із цих історій Він бачить не просто хворобу, а людину. Це важливий урок і для сучасної медицини: за діагнозом — стоїть особистість, за медичною картою — чиєсь життя, за фізичним обмеженням — людина зі своєю гідністю, мріями, родиною та майбутнім. Особливо це стосується педіатрії та дитячої реабілітації. Дитина часто ще не може сама сформулювати свій біль, страхи чи потреби, тому поряд із компетентністю тут потрібні уважність, терпеливість і людяність. До того ж лікар лікує не лише дитину: він допомагає батькам не втратити надію. Хвороба дитини стає випробуванням для всієї родини, і лікар, медична сестра, реабілітолог стають для батьків не просто фахівцями, а людьми, які своїм ставленням допомагають пройти цей шлях. Тут особливо промовисті слова апостола Павла: «Носіть тягарі один одного, і так виконаєте закон Христа» (Гал. 6, 2). Можливо, це і є одним із найглибших християнських вимірів медицини — допомогти людині нести те, що вона сама понести не може. Водночас християнство не дає простих відповідей про страждання, особливо невинної дитини. Це залишається однією з найскладніших таємниць людського життя, і я не хочу тут пропонувати легких чи складних богословських пояснень. Вважаю за необхідне лише нагадати: Христос Сам входить у людський біль. Він плаче біля гробу Лазаря, переживає страх і смертельну тугу в Гетсиманському саду, приймає на Себе хрест. Тому християнська відповідь на страждання — це не байдужість і не примирення зі злом, а присутність, співчуття, боротьба за життя і надія. У християнській традиції Христа називають Небесним Лікарем душ і тіл. Цей образ близький медицині, бо нагадує, що справжнє зцілення стосується всієї людини. Церква здавна шанувала лікарське служіння. Ми знаємо про лікаря євангелиста Луку святих безсрібників Косму і Дам'яна, великомученика Пантелеймона, преподобного Агапіта Печерського й інших, хто поєднував знання медицини з милосердям і жертовністю. Їхній приклад показує, що професійна компетентність і християнська духовність не суперечать, а доповнюють одна одну. Нехай приклад професора Козявкіна нагадує нам, що великі зміни в медицині починаються з віри в людину яка сотворена Богом, наполегливості, наукового пошуку і готовності служити. Нехай ця конференція стане не лише нагодою вшанувати його пам'ять, а й простором для нових ідей, професійного діалогу та міжнародної співпраці. Бажаю всім вам щирої й плідної співпраці, яка долає кордони, перетворює зустрічі на міцні партнерства і втілюється в найцінніше — врятовані та змінені на краще життя тисяч маленьких пацієнтів. Тож дозвольте підсумувати це своє привітання короткою молитвою. Всемилостивий Господи, Джерело життя і мудрості!  Благослови наших лікарів, медичних працівників, науковців і реабілітологів у їхньому нелегкому та жертовному служінні. Дай їм мудрості, коли вони ухвалюють складні рішення, терпеливости, коли шлях до одужання довгий, сили, коли приходить втома, і людяності, щоб за кожним діагнозом вони завжди бачили живу людину. Через їхні руки даруй зцілення хворим, поверни силу пораненим, зміцни немічних, підтримай тих, хто втрачає надію. Утіш тих, хто плаче, і дай усім нам сили не переставати боротися за життя. Простягни Свою Всемогутню Десницю над нашої стражденною Україною, захисти її дітей і даруй нашому народові справедливий та тривалий мир. Амінь. Слава Ісусу Христу!Слава Україні!   + Ярослав 09 жовтня 2026 року Божого,м. Трускавець     Детальніше...

У Самбірсько-Дрогобицькій єпархії завершилися щорічні реколекції для духовенства [фото]

У четвер, 8 жовтня, Молебнем до Пресвятої Богородиці завершився третій, останній тур щорічних реколекцій для духовенства Самбірсько-Дрогобицької єпархії УГКЦ. На запрошення владики Ярослава, єпископа Самбірсько-Дрогобицького, цьогорічні духовні вправи, як і під час попередніх турів, проводив голова Комісії у справах освіти і виховання УГКЦ отець Петро Майба, СДБ. Детальніше...