Владика Ярослав: Ми благаємо Всевишнього про переможний рік для України, бо Він – наш мир, наше світло і наша надія

Сьогодні, 1 січня, у свято Обрізання Господнього і святого Василія Великого, владика Ярослав, єпископ Самбірсько-Дрогобицький, очолив Божественну Літургію у Катедральному соборі Пресвятої Трійці у співслужінні з духовенством катедрального храму. Детальніше...

Слово на свято Обрізання Господа нашого Ісуса Христа (2026)

Христос Рождається!Дорогі у Христі брати і сестри! Сьогодні, у восьмий день після Різдва Христового, ми святкуємо празник найменування Господа нашого Ісуса Христа, а також пам'ять святого Василія Великого та Новий рік. Недаремно всі ці події відбуваються восьмого дня. Як відомо, сотворення світу згідно з Біблією сталося впродовж семи днів – шість днів Господь Бог творив вселену, а на сьомий – спочив (пор. Бут. 2, 2-3). Тому семиденний тиждень пронизує земне життя людини. Восьмий же день показує нам абсолютно іншу дійсність, інший вимір існування людини, впроваджує нас у нову епоху Божої присутності і вічного життя. Святі Отці називали восьмий день символом вічності та безкінечного перебування в Божій любові. Це день – образ майбутнього віку, час спасенної дії Бога. Як каже Псалмоспівець: «Цей день учинив Господь, радіймо й веселімся в ньому!» (Пс. 118, 24). Це час перемоги над простором і матерією, передсмак Воскресіння, коли Господь долає межі земного буття. Якщо сім днів – це коло нашого земного мандрування, то восьмий день – це вертикаль, що веде до Бога. Саме тому в цей символічний момент ми розпочинаємо Новий рік, як вхід у нову епоху Божої присутності. Народження Христа Спасителя – це епохальна подія нашої планети, яка поділила історію людства надвоє: до Різдва Христа і після Різдва Христового. Як навчає апостол Пало: «Коли хтось у Христі, той — нове створіння. Старе минуло, настало нове» (2 Кор. 5:17). Сьогодні, дякуючи Творцеві за прожитий час, ми просимо у Господа благословення на Новий рік для наших родин, для нашого духовного зростання та для зболеної, але непереможної України. Центральною подією восьмого дня після Різдва Христового є Господнє Обрізання і надання імені. Євангелист Лука оповідає нам, що над Хлоп’ятком був здійснений обряд, встановлений ще за часів Авраама як знак заповіту між Богом і Його народом (Бут. 17, 11). Ісус Христос, будучи Творцем Закону, не мав потреби підкорятися людським приписам, бо «у ньому враз з людською природою живе вся повнота Божества» (Кол. 2, 9). Проте Він добровільно приймає обрізання, демонструючи Своє глибоке смирення та солідарність із людським родом. Через цей обряд Дитя входить у спадкоємство обітниць, даних патріархам, стаючи «підвладним закону», щоб нас від цього закону викупити і «принести нам усиновлення» (пор. Гал. 4, 4-5). Він приймає печать старої людини, щоб Своєю Кров'ю оновити наше єство, закликаючи нас до «обрізання нерукотворного» (пор. Кол. 2, 11). Саме восьмого дня Син Божий отримує ім’я Ісус, що означає «Бог спасає». Пророк Ісая свого часу називав Месію Емануїлом – «З нами Бог» (Іс. 7, 14), а також іменував Його Дивним Порадником, Богом Сильним, Отцем Вічності та Князем Миру (пор. Іс. 9, 6). Але саме в імені Ісус, яке архангел Гавриїл звістив Діві Марії, й опісля ангел Господній – Йосифові (Мт. 1, 21), зосереджена найвища влада. Апостол народів нагадує нам, що Бог «вивищив і дав йому ім’я, що понад усяке ім’я, щоб перед іменем Ісуса всяке коліно приклонилося на небі, на землі й під землею, і щоб усякий язик визнав, що Ісус Христос є Господь на славу Бога Отця» (Фил. 2, 9-11). Священне Письмо каже нам, що немає іншого імені під небом, через яке людина може отримати вічне життя і спасіння, як ім’я Ісус (пор. Дія. 4, 12). Ісус, це – ім’я яким називали Христа в родині і друзі в Назареті. Це ім’я несло полум’я надії для багатьох знедолених і було останнім виявом надії для немічних, які благали про зцілення. В ньому закарбована найвища ідентичність і місія Сина Божного – бути Спасителем світу. Навіть на Голготі, на хресті це благословенне ім’я проголошувало світові тріумф Життя над смертю. У найвищій жертві розп’яття воно відкрилося як джерело миру, єдності та спасіння. За словами апостола Павла: «Сподобалося Богові, щоб уся повнота перебувала в ньому і щоб через нього примирити з собою все чи то земне, а чи небесне, встановивши мир кров’ю його хреста» (Кол. 1, 19-20). Сьогодні Церква безнастанно призиває ім’я нашого Спасителя, знаходячи в ньому невичерпну силу, бо сам Господь запевнив нас: «Чого б ви тільки попросили в Отця, — він дасть вам у моє ім’я» (Ів. 16, 23). Хто взиває з вірою ім’я Ісуса, той може пережити досвід подібний до того, який описує євангелист Лука, коли згадує про те, як натовп старався хоча б доторкнутися Ісуса, «бо сила виходила з нього й усіх оздоровляла» (пор. Лк. 6, 19). Старозавітне обрізання було лише тінню та прообразом великого Таїнства Хрещення. Святий апостол Павло навчає, що у Христі ми отримали «обрізання нерукотворне, коли ви з себе скинули це смертне тіло, — обрізанням Христовим» (Кол. 2, 11). Це відкинення гріха відбувається через наше занурення в Його смерть і воскресіння. Вступаючи в Новий Завіт, кожен із нас прийняв на себе найвище звання – «християнин». Хрещення – це онтологічний фундамент усього нашого життя та двері, крізь які Бог входить у нашу внутрішню оселю. Силою Святого Духа в хрищальній купелі помирає «стара людина», поневолена тлінням, і народжується «нове творіння» (2 Кор. 5, 17), покликане до святості. Ми врятовані не за наші власні заслуги чи справедливі діла, а «Він спас нас не ради діл справедливости, які ми були зробили, але з свого милосердя, купіллю відродження і відновленням Святого Духа» (Тит. 3, 5). Це занурення у Христа робить нас живими членами Його Тіла – Церкви. Ми більше не самотні мандрівники у цьому світу, а гілки на істинній Виноградині, якою є Христос (Ів. 15, 5). Життєдайна благодать Духа проходить від Божественного Кореня до кожної гілочки, дозволяючи нам приносити щедрі плоди милосердя, правди та любові. Хрещення дає нам унікальну можливість дозволити Христові жити в нас, як каже апостол Павло, «живу вже не я, а живе Христос у мені. А що живу тепер у тілі, то живу вірою в Божого Сина, який полюбив мене й видав себе за мене» (Гал. 2, 20). Це покликання Його очима дивитися на світ, Його серцем любити ближнього і Його руками творити добро. Кожен на своєму місці – у своєму покликанні, професії та щоденній праці – ми покликані бути співпрацівниками Бога у справі преображення цього світу. Дорогі брати і сестри! Коли Бог надає ім’я людині, Він кличе її до вічності. Коли Він кличе нас на ім’я, утверджує наше життя під Своїм всесильним захистом та батьківською опікою. Як каже Господь через пророка Ісаю: «Не бійся, бо я тебе викупив, прикликав тебе твоїм ім’ям, ти — мій» (Іс. 43, 1). Це знання дає нам непохитну впевненість у майбутньому, попри всі земні бурі, війну та випробування. Святе Письмо нагадує: «Ісус Христос учора й сьогодні — той самий навіки» (Євр. 13, 8), тому для нас, віруючих людей, прийдешній рік – це рік Божий, «час сприятливий» і «день спасіння» (2 Кор. 6, 2). Вступаючи в цей новий відрізок часу, несімо святе ім’я Ісуса у своїх серцях як найдорожчий скарб, бо саме в Ньому ми знаходимо повноту життя, яке ніхто і ніщо не зможе у нас відняти. Сьогодні ми також вшановуємо пам’ять святого Василія Великого, який належав до однієї з найбільш знатних родин Каппадокії (територія сучасної східної Туреччини). У своїй родині він успадкував їхню незламну віру, бо вони пройшли крізь горнило переслідувань імператора Діоклетіана. Василій Великий постав перед світом як невтомний проповідник Христової істини та мудрий законодавець чернечого життя. Літургія, яку ми служимо сьогодні, називається «Літургією святого Василія Великого», й відправляється десять разів у літургійному році. Він був одним із тих «велетнів духу», каппадокійських Отців, які сформулювали догмат про Пресвяту Трійцю, відстоявши божественність Сина Божого і Святого Духа у боротьбі з єресями. Святий Теодор Студит казав: «Хто йде за Василієм, той іде за Святим Духом». А наш праведний митрополит Андрей Шептицький, захоплюючись його постаттю, називав Василія чоловіком всебічно освіченим, незрівнянним знавцем Писання та блискучим проповідником. Будучи архиєпископом Кесарії, він поєднав сувору аскезу та геніальний організаторський хист, глибоке богослов’я та ревну опіку над сиротами й убогими. Саме за цю всеосяжну любов до Бога і ближнього Церква навіки закріпила за ним титул – Великий. Церква називає його «Великим», бо своєю мудрістю він сягнув найвищих таємниць Пресвятої Трійці, а своїми руками обмивав рани нужденних. Він залишив нам образ пастиря, який служить, і вчителя, чиє життя було красномовнішим за будь-які слова. У наш час, коли світ часто шукає істину в поверхових речах, святий Василій нагадує нам, що справжня велич людини народжується у смиренні перед Божою волею та в невтомній праці заради блага інших. Його постать залишається для нас вічним дороговказом, що веде до джерела справжнього світла і життя. Тож сьогодні, на порозі Нового року, святий Василій звертається до кожного з нас із закликом бути справжніми християнами не лише за назвою, а й за суттю, щоб наше світло «світило перед людьми» (пор. Мт. 5, 16). Ми не просимо в Бога «магічної» зміни обставин, а Його батьківської опіки, яка преображає будь-які обставини. Нехай «восьмий день» вічності, що сьогодні входить у наш земний час, дарує нам здатність бачити далі за горизонт щоденних турбот. Ми ввіряємо цей Новий 2026 рік Божий Тому, Хто тримає у Своїх руках минуле, теперішнє і майбутнє. Нехай наше життя стане проповіддю Божого миру, а кожен день – кроком до тієї перемоги, яка починається в серці та завершується торжеством правди на нашій землі. У цей перший день Нового року ми підносимо нашу соборову молитву за українське воїнство, яке стоїть на захисті нашої свободи і незалежності. Ми складаємо глибоку подяку нашим захисникам, волонтерам, медикам та капеланам, чия жертовність є найвищим проявом християнської любові (Ів. 15, 13). Ми благаємо Всевишнього про переможний рік для України, бо Він – наш мир, наше світло і наша надія. А благодать Господа нашого Ісуса Христа, і любов Бога, і Отця та Причастя Святого Духа нехай буде з усіма вами. Амінь. + Ярослав 01 січня 2026 року Божого,м. Дрогобич Детальніше...

Владика Ярослав: Ми не залишаємо надію в минулому, а беремо її з собою як найцінніший скарб у Новий 2026 рік Божий та в наше життя [фото]

У неділю після Різдва Христового, 28 грудня, владика Ярослав, єпископ Самбірсько-Дрогобицький, очолив Архиєрейську Божественну Літургію в Катедральному соборі Пресвятої Трійці в Дрогобичі, де відбулося завершення Ювілейного року надії. Детальніше...

Проповідь на неділю після Різдва Христового (2025)

Христос Рождається!Дорогі у Христі брати і сестри! У традиції Східної Церкви богослужбовий літургійний час після Різдва Христового має особливу глибину. Церква не поспішає відходити від таїнства Воплочення Божого Сина, але затримується біля ясел, вдивляючись у тих осіб, хто був найближче до новонародженого Спасителя. Вже наступного дня після Різдва Ісуса ми соборно прославляли Пресвяту Богородицю, через Яку Бог увійшов у людську історію. А неділя після Різдва звертає наш погляд на осіб, які стали частиною цієї історії: святого Йосифа Обручника, царя Давида та Якова, брата Господнього по плоті. Євангельська розповідь особливо виразно висвітлює постать святого Йосифа. Він не промовляє жодного слова, але саме його мовчання наповнене слуханням. Йосиф живе не за логікою страху чи самозбереження, а довірою до Бога. Довідавшись про вагітність Марії, він приймає рішення, яке, з людського погляду, виглядає правильним і справедливим: відпустити її, не наражаючи на осуд. Євангелист називає це плодом його праведності (Мт. 1, 19). Проте Бог відкриває перед ним значно більше. Через ангела Господь вводить Йосифа у тайну, яка перевищує людське розуміння і запрошує його не відступити. «Йосифе, сину Давида, не бійсь узяти Марію, твою жінку, бо те, що в ній зачалось, походить від Святого Духа» (Мт. 1, 20). Йосиф приймає це слово не теоретично, а конкретно. Йому довірено право дати ім’я Дитяткові. Це не просто формальність, а знак участі у Божому задумі. Ім’я Ісус містить у собі місію: Він є Тим, Хто спасає. Від цієї миті Йосиф стає охоронцем таїнства, сторожем Божої присутності серед людей. Його велич полягає не у зовнішніх досягненнях, а у вірності щоденним Божим наказам, навіть тоді, коли вони вимагали ризику, втечі і невідомості. Звернення ангела: «Йосифе, сину Давида» відкриває ще один важливий вимір. Євангелист Матей наполегливо наголошує на давидовому походженні Йосифа, бо саме через нього Ісус входить у людську історію як законний спадкоємець обітниць. Згадуючи царя Давида, ми бачимо коріння, з якого проросло дерево нашого спасіння. Євангелист Матей невипадково у родоводі згадує Давида, адже в ньому зосереджені всі сподівання Ізраїля. Давид не був ідеальним, Біблія відверто описує його упадоки та помилки, але він залишився взірцем «людини за серцем Божим» через своє вміння щиро каятися та безмежно любити свого Творця. Коли Давид хотів збудувати Богові храм, Господь через пророка Натана відповів йому дивовижною обітницею: не ти збудуєш Мені дім, а Я збудую дім тобі, і твій престол триватиме вічно (ІІ Сам. 7, 11, 16). Сьогодні ми бачимо здійснення цього пророцтва. Царство, про яке мріяв Давид, не обмежилося земними кордонами чи політичною владою. Через Ісуса Христа, Сина Давидового, воно стало Царством Небесним, яке не має кінця. Христос є одночасно і нащадком Давида за плоттю, і його Господом за Божеством, поєднуючи в Собі людську історію та божественну вічність. Так через Обручника Йосифа Ісус входить у спадкоємство Давида і сповнює дані йому Богом обітниці. Сьогодні також ми вшановуємо святого апостола Якова, брата Господнього. Як близький родич Спасителя, він пройшов шлях від родинної близькості до глибокого духовного учнівства. Ставши першим єпископом Єрусалима та головуючи на першому Апостольському соборі, Яків показав нам, що справжня спорідненість із Христом полягає у вірності Його Слову. Його послання, яке ми знаходимо у Новому Завіті, закликає нас до живої віри, яка проявляється у ділах милосердя. Його життя, завершене мученицькою смертю, є свідченням того, що зустріч із Воскреслим Господом повністю перемінює людину, роблячи її здатною віддати все заради істини. Дорогі у Христі, приклад святого Йосифа, царя Давида та апостола Якова показує: нам, що справжня свобода народжується там, де людина каже Богові «так». Їхня пам'ять, сьогодні є запрошенням кожному з нас стати господарями своєї власної історії, співдіяти з Богом у всьому тому, що ми називаємо «історія спасіння», яка є історією визволення людини, віднайдення її гідності, а відтак людини, яка в Бозі віднаходить свою справжню свободу. Бо там, де немає Бога, там є рабство. Тільки в Бозі і з Богом людина може бути вільною і зберегти свою гідність. Євангельське читання неділі після Різдва Христового розгортає перед нами драматичне полотно перших кроків земного життя нашого Спасителя, де переплітаються людська жорстокість і божественна опіка. Ми стаємо свідками трьох ключових моментів: вимушеної втечі до Єгипту, скорботного перебування на чужині та символічного повернення Пресвятої Родини додому. Коли східні мудреці, навчені гірким досвідом зустрічі з Іродом та попереджені у сні покидають Вифлеєм іншою дорогою, з’являється тривожне питання: як відреагує земний тиран, чиє самолюбство було зачеплене? Відповідь приходить не через політичні розрахунки, а через нічне видіння Йосифа. Ангел Господній не просто дає пораду – він закликає до негайної дії, бо зло вже готує свій наступ. Святий Йосиф постає перед Божим посланцем як ікона досконалої довіри. Не зволікаючи, він бере Дитятко та Його Матір і вирушає у Єгипет, який колись був місцем чотирьох століть рабства. Тепер же це місце парадоксально стає прихистком для Того, Хто прийшов дати світові справжню свободу. Ми нічого не знаємо про побут Пресвятої Родини в чужім краї, але саме в цій тиші криється великий зміст: Бог часто веде нас через пустелі невідомості, де єдиною опорою залишається Його слово. Євангелист Матей, пишучи для юдеїв, майстерно поєднує ці події в канву старозавітних пророцтв, зокрема згадуючи слова пророка Осії: «З Єгипту покликав я мого сина» (Ос. 11,1). Це пророцтво, що первісно стосувалося виходу єврейського народу з неволі, тепер набуває свого сповнення в особі Христа. Ісус уособлює в Собі новий Ізраїль, розпочинаючи новий, духовний вихід. Якщо дари мудреців – золото, ладан і миро – провіщали Його майбутні страсті та царську гідність, то повернення з Єгипту стає прообразом Воскресіння. Це перехід від темряви вигнання до світла обіцяної землі, від смерті до повноти життя. Паралельно з темою спасіння звучить тема великої трагедії – вбивство вифлеємських немовлят. Ірод, засліплений страхом втратити трон, демонструє ту крайню межу жорстокості, на яку здатне серце, що відкинуло Бога. Матей дивиться і на цю трагічну подію у світлі Писання. Коли пророк Єремія бачив зруйнування Єрусалиму і храму, виселення Божого народу у Вавилон, то згадав Рахиль, жінку Якова, матір цього народу і образно висловив як вона, вже будучи похованою у гробі, що біля Вифлеєму, плаче над ізраїльським народом, тобто над своїми дітьми (Єр. 31,15). Цей плач є голосом кожної епохи, де невинність стає жертвою тиранії, але водночас це і докір тим, хто, подібно до єрусалимських первосвященників, знав Писання, але не впізнав живого Бога, що народився поруч із ними. Завершальний акорд цієї історії – повернення до ізраїльської землі після смерті тирана. Йосиф знову чує той самий голос: «Встань, візьми дитятко...». Це покликання до повернення у землю обітниці, але з новою метою. Через страх перед Архелаєм, сином Ірода, Свята Родина оселяється у Назареті – містечку, яке не мало жодної слави в минулому. «Що доброго може бути з Назарету?» (Йо. 1,46) – запитає пізніше Натанаїл. Проте саме в цьому приниженні криється божественна логіка. Назва «Назарет» співзвучна з єврейським словом «нецер», що означає «паросток». Ісус є тим Паростком із пня Єссея, про якого звіщав пророк Ісая. У тиші галилейського містечка Спаситель світу розпочинає Своє приховане приготування до відкуплення людського роду. Всі ці події свідчать про те, що Бог є вірним Своїм обітницям навіть тоді, коли історія здається хаотичною чи жорстокою. Христос не просто прийшов у світ – Він увібрав у Своє життя всю історію нашого страждання, вигнання та надії, щоб перетворити її на історію перемоги. Дивлячись на шлях Пресвятої Родини, ми вчимося бачити Божественну присутність у наших власних життєвих «втечах» та «поверненнях», вірячи, що кінцевою метою Його задуму є наше спасіння та повернення до дому Отця. Дорогі у Христі брати і сестри, ми стоїмо на порозі нового календарного року – межі, яка для багатьох оповита не лише сподіваннями, а й природним людським трепетом перед невідомим. У часи випробувань, які випали на долю нашого народу, майбутнє часто здається тривожним. Проте сьогоднішнє Євангеліє про повернення Пресвятої Родини з Єгипту дарує нам не просто втіху, а міцну надію. Бог, який провів Йосифа, Марію та Дитятко через небезпеки пустелі та підступи тиранів, є тим самим Богом, який тримає за руку кожного з нас сьогодні. Син Божий, народжений у Вифлеємі, не залишився осторонь людської долі; Він увійшов у саму гущу нашої історії, розділивши з нами біль втрат, гіркоту вигнання та спрагу справедливості. Сьогодні ми відчуваємо Його особливу близькість, адже Христос нині співстраждає з Україною. Він присутній у кожному холодному окопі, у кожному зболеному серці матері, у кожному домі, що чекає на повернення рідних. Його світло розсіює темряву зневіри, бо правда Божа є вічною, а зло – тимчасове, яке неминуче завершиться поразкою. Саме в єдності з Христом ми знаходимо ту силу, яка дозволяє нам не просто виживати, а мужньо протистояти ворогу, з гідністю нести тягарі війни та з непохитною вірою прямувати до нашого спільного дня перемоги й утвердження справжньої свободи. Сьогодні у нашому катедральному храмі ми урочисто завершуємо цей благодатний Ювілейний рік Надії. Подібно до того, як Пресвята Родина, вийшовши з Єгипту, прямувала до своєї землі, щоб розпочати новий етап, ми завершуємо цей період особливих Божих ласк, щоб нести їхні плоди далі у наше життя. Ювілейний рік не закінчується зачиненням дверей у базиліці святого Петра, а продовжується у наших вчинках й у нашому житі. Упродовж цього року ми вчилися бути «паломниками надії», які не просто чекають на зміни, а самі стають зміною, несучи світло Христове своїм ближнім, нашим воїнам, пораненим і знедоленим. І хоча сьогодні ми символічно завершуємо Ювілею рік Надії, однак Божа благодать не має кордонів і термінів. Ми не залишаємо надію в минулому, а беремо її з собою як найцінніший скарб у Новий 2026 рік Божий та в наше життя. Тож нехай плоди цього Ювілею проростають у нашому щоденному житті рясними справами милосердя. Нехай пам'ять про Божу вірність, яку ми особливо гостро відчували цього року, стане нашим щитом. Ми віримо, що Господь, який провів Свій народ через вигнання і привів назад до обітованої землі, так само проведе й Україну до її перемоги та відродження. Ми не знаємо, що принесе завтрашній день, але ми знаємо Того, Хто тримає це «завтра» у Своїх долонях. Нехай наша надія буде живою, активною і непохитною. А благодать Господа нашого Ісуса Христа, любов Бога, й Отця, та Причастя Святого Духа нехай буде з усіма вами. Амінь. + Ярослав 28 грудня 2025 року Божого,м. Дрогобич Детальніше...

Владика Ярослав у Самборі урочисто завершив Ювілейний рік надії [фото]

26 грудня, у свято Собору Пресвятої Богородиці, владика Ярослав, єпископ Самбірсько-Дрогобицький, очолив Божественну Літургію у Прокатедральному соборі Покрови Пресвятої Богородиці м. Самбора. Йому співслужили протосинкел єпархії о. Роман Андрійовський, декан Самбірський о. Богдан Добрянський, адміністратор храму о. Володимир Коркуна та інші священнослужителі. Святкове богослужіння прикрасив спів хору «Літанія» під орудою Любові Шийки. Детальніше...

Слово на Собор Пресвятої Богородиці (2025)

Христос Рождається!Дорогі у Христі брати і сестри! Наступного дня після великого свята Східна Церква традиційно згадує тих осіб, які виконували в ньому головну роль. Це не просто літургійна традиція, а духовна логіка Церкви, яка вчить нас не поспіхом переходити від свята до свята, а вміти вдивлятися в осіб, покликаних Богом до особливої участі. Саме тому одразу після світлого празника Христового Різдва Церква, як народ Божий, збирається на святкування Собору Пресвятої Богородиці. Бо найближче до воплоченого Слова, до таємниці Різдва стоїть Пресвята Богородиця. Слово «Собор» у цьому святі має глибоке значення. Воно означає не лише спільне зібрання вірних, але й єдність Церкви у вдячності, прославі та сповіданні віри. Уже з перших століть християни після Різдва сходилися разом, щоб віддати честь Тій, через яку Бог увійшов у людську історію. І ця соборність віри особливо яскраво проявилася на Вселенському Соборі в Ефесі 431 року. Саме там Церква чітко проголосила: Марія є Богородицею, бо Той, кого Вона народила, – не просто людина, до якої згодом «прилучився» Бог, а справжній і вічний Єдинородний Син Отця, що став людиною. Це сповідання віри не є теоретичним формулюванням. Воно торкається самого ядра християнства. Бо якщо Діва Марія – не Богородиця, тоді Різдво втрачає свою спасенну силу. Але якщо Вона є Матір’ю Бога, тоді вифлеємський вертеп стає небом, убога стаєнка – місцем Божої слави, а людська історія – простором Божої присутності. Через Пречисту Богородительку здійснюється неможливе: Предвічний і Невмістимий Бог входить у межі часу й простору, стає близьким і доступним. У різдвяній містерії нас вражає парадокс Божої любові: Той, перед Ким тремтять небесні сили, добровільно дозволяє покласти Себе в ясла. Творець всесвіту знаходить Собі житло в лоні Діви. Тому Церква не може мовчати перед цією тайною, прославляючи Діву Марію духовними гімнами: «Таїнство бачу дивне і преславне: небом стає вертеп, престолом херувимським – Діва, оселею – ясла, у яких лежить неосяжний Христос Бог […]», – з подивом виголошуємо в ірмосі Різдвяної утрені. Богородиця стає живим Кивотом, новим місцем Божої присутності серед людей. У Її смиренному «так» Бог знаходить простір, щоб звершити спасіння людини. І у цьому «Нехай станеться Мені по Твоєму слову» зосереджене прагнення всього людства. Бо людина від початку створена для спілкування з Богом, і синівства. Апостол Павло нагадує нам: Бог послав Свого Сина, щоб ми могли називати Його «Авва, Отче». Лише син може сказати до Бога: «Авва, Отче» (пор. Гал. 4, 6), тому Бог сам захотів, щоб ми були подібними до Нього, щоб були «синами в Сині» (пор. Еф. 1, 5). Але цей шлях до Отця був перерваний гріхом, спотворений страхом і недовірою. Тому Син Божий стає Сином Людським, щоб ми знову могли стати синами і дочками Бога. І тут знову перед нами постає Богородиця, бо без Її вільної згоди, без Її співпраці з діянням Святого Духа цей задум не був би звершений. Євангелисти Матей і Лука одностайно наголошують: людська природа Христа формується дією Духа Святого і вірою Марії. Дух Святий творить у Христі повноту людяності – здатність любити, співчувати, прощати, страждати. А Діва Марія вводить Його в конкретний людський світ – у культуру, традицію, щоденну працю і молитву. Вона не лише носить Його під серцем, але й виховує Його серце. Разом із Йосифом Вона навчає Ісуса молитися, слухати Слово Боже, любити Закон, бути уважним до убогих. І хоча Вона знає, що Він – Син Всевишнього, це не зменшує Її материнської турботи. Навпаки, робить її ще глибшою. У серці Христа поєднується дія Святого Духа і смиренний вплив Його Матері. Євангелист Лука пише: «Марія ж пильно зберігала все це, роздумуючи у Своїм серці» (Лк. 2, 19). Марія не намагається все одразу зрозуміти. Вона приймає події, слова, пророцтва і носить їх у своєму серці, дозволяючи Богові поступово відкривати сенс. Вона пам’ятає ніч Різдва, втечу до Єгипту, пророчі слова Симеона, тривожні і світлі моменти життя Ісуса. Усе це стає частиною Її молитви. Саме тому Пресвята Богородиця стає першим і найнадійнішим свідком таємниці Христа. Перш ніж апостоли підуть проповідувати, Вона вже живе Євангелієм. Її свідчення не гучне, але плідне, воно материнське. І це материнство не завершується під хрестом, а розширюється у Воскресінні та в житті Церкви. Богородиця стає Матір’ю Церкви, Матір’ю народів і Матір’ю надії. Її присутність у світі не є спогадом минулого. Марійські святині по всьому світі, від Гваделупи до Фатіми, від Люрду до наших українських місць молитви – Зарваниці, Самбора, Грушева – свідчать, що Божа Мати не залишає своїх дітей. Вона чує наш біль, молиться і заступається за нас. У часі тривог, війни, невизначеності майбутнього це свято Собору Пресвятої Богородиці нагадує нам просту, але фундаментальну істину: Бог увійшов у нашу історію не силою, а через смирення. Не через примус, а через любов. І сьогодні Він знову шукає серця, подібні до серця Його Матері, – відкритого, уважного, здатного відповісти на Божий поклик: «Нехай буде по Твоєму слову». У сьогоднішній соборовій молитві піднесімо щиру подяку Пресвятій Богородиці за все, що Вона вчинила і чинить для нашого спасіння. У цей день, особливо посвячений Пресвятій Богородиці, з довірою звернімо до Неї наші благання про мир для кожного з нас, для наших родин і для всієї нашої зраненої війною України. Просімо, щоб Вона огорнула нас Своїм святим омофором. Благаймо, щоб Її присутність у нашому повсякденному житті була живою і дієвою, підтримувала нас у хвилини страху, зміцнювала у випробуваннях і вела дорогою надії. Навіть серед темряви війни пам’ятаймо: коли ми з Богом, коли стоїмо під покровом Його Матері, тоді жодне зло не має остаточного слова. Дорогі у Христі брати і сестри! Для нас цьогорічне свято Собору Пресвятої Богородиці у Самборі є особливим і знаменним. Сьогодні ми не лише вшановуємо Матір Божу, але й урочисто завершуємо Ювілейний рік надії, який протягом цього року молитовно переживали у стінах нашого Прокатедрального собору. Цей рік став благодатним простором паломництва, покаяння і духовного відновлення. У цьому храмі лунали молитви за мир в Україні, відбувалися дні духовної віднови, коли сотні вірних із вірою і покорою проходили через «Двері Милосердя», шукаючи примирення з Богом і внутрішнього зцілення у Таїнствах. Ми були свідками сліз матерів, які зі свічкою в руках благали про збереження своїх синів-воїнів; чули щирі молитви дітей, прості й чисті, але сповнені довіри. Підсумовуючи цей особливий час благодаті, усвідомлюємо: надія, про яку ми так часто говорили цього року, – це не наївний оптимізм і не втеча від реальності, а жива присутність Бога серед нас. Сьогодні ми з особливою ревністю довіряємо Матері Божій наших захисників. Нехай Вона буде для них «Нерушимою Стіною» на полі бою, даруючи мудрість і охорону. Благаємо про втіху для тих, хто втратив найдорожчих, про зцілення для поранених тілом і духом, про повернення полонених та захист для тих, хто опинився під окупацією. Ми віримо, що заступництво Цариці миру принесе на нашу землю справедливий мир і відновить соборність та цілісність України. Нехай пам’ять про цей Ювілейний рік надії стане для нас фундаментом, на якому ми будуватимемо майбутнє нашої вільної держави. У повній довірі до Божого Милосердя ми ввіряємо своє майбутнє в руки Господа нашого Ісуса Христа. До Тебе, Пресвята Богородице, ми звертаємо свій молитовний подих: нехай Твоя материнська опіка супроводжує нас кожного дня, щоб наш народ, очищений випробуваннями та зміцнений вірою, єдиним серцем і устами прославляв Бога у Пресвятій Тройці. А благодать Господа нашого Ісуса Христа, і любов Бога й Отця, і причастя Святого Духа нехай буде з усіма вами. Амінь. + Ярослав 26 грудня 2025 року Божого,м. Самбір Детальніше...

Владика Ярослав привітав духовенство та вірних Самбірсько-Дрогобицької єпархії з Різдвом Христовим [відео]

Владика Ярослав привітав духовенство та вірних Самбірсько-Дрогобицької єпархії УГКЦ із Різдвом Христовим! У привітанні єпископ зазначив: "Сьогодні, коли український народ проходить через жахіття жорстокої рашистської агресії, переживаючи гіркий біль втрат, руйнувань та вимушених розлук, ми з особливою гостротою відчуваємо потребу в справедливому мирі. Цей мир не є наслідком компромісу зі злом, але даром Божим, що відновлює людську гідність і життя. Саме цей мир оповістили ангели у святу різдвяну ніч, промовляючи: «Слава на висотах Богу, і на землі мир!» (Лк.2:14). Детальніше...

Владика Ярослав: Різдво – це торжество перемоги Божої любові над усім, що нас лякає [фото]

24 грудня, у Навечір’я Різдва Христового, владика Ярослав, єпископ Самбірсько-Дрогобицький розділив Святу Вечерю із вимушено переселеними особами у Духовно-просвітницький центр «Емануїл», а в свято Різдва Христового, в Катедральному соборі Пресвятої Трійці відбулось святкове богослужіння, яке очолив владика. Детальніше...

У реколекційно-просвітницькому центрі «Еммануїл» відбулися передріздвяні реколекції для молоді

У час особливого очікування та приготування до світлого свята Різдва Христового, з 19 по 21 грудня 2025 року, реколекційно-просвітницький центр «Еммануїл» став місцем зустрічі для молоді Самбірсько-Дрогобицької єпархії. Протягом трьох днів юнаки та дівчата перебували у молитві, тиші та роздумах, готуючись до зустрічі з новонародженим Спасителем. Детальніше...

Владика Ярослав: Український народ не тільки захищає власну державу, але й боронить Європу від реваншу російського імперіалізму

21 грудня владика Ярослав, єпископ Самбірсько-Дрогобицький, відслужив Божественну Літургію у Катедральному соборі Пресвятої Трійці в м. Дрогобич. Детальніше...