Владика Ярослав: Ми пізнаємо Христа перш за все тоді, коли Він об'єднується з нами у спільноті пасхальної трапези – Євхаристії [фото]

14 квітня, у Світлий вівторок, владика Ярослав, єпископ Самбірсько-Дрогобицький, здійснив душпастирські відвідини храму святого Миколая Чудотворця у місті Трускавець Трускавецького деканату. У співслужінні пароха парафії о. Петра Івасівки та священників деканату архиєрей очолив Архиєрейську Божественну Літургію та освятив мозаїчну композицію ікон на центральному фасаді храму. Детальніше...

Проповідь у Світлий Вівторок (2026)

  Христос Воскрес!Дорогі у Христі брати і сестри! Сьогоднішнє богослужіння таїнственно провадить нас до зустрічі з воскреслим Христом. Сьогодні ми переживаємо таїну Великодня. Нині ми знаходимось на шляху в Емаус і зустрічаємо того самого Христа, Який пояснює своїм учням і нам сьогодні глибокий сенс своїх страстей, смерті і воскресіння (пор. Лк. 24, 27). Нині Церква повертає нас до цієї первинної пасхальної катехизації, яку здійснив Сам Воскреслий Господь. Емаус – це важливе місце у святкуванні Пасхальної події. Важливою залишається та дорога, яка вела з Єрусалиму в Емаус. Важливою – не лише в цілому ряді пасхальних події тих днів, але завжди, у всі часи – і для нас теж. На цьому шляху учні навчилися від Ісуса відчитувати все Писання і знаходити в ньому пророче свідчення про Нього, ознаку Його спасительного послання. Таким чином Господь Сам готує своїх учнів до того, щоб вони стали Його свідками. Дорога до Емаусу є важливою, бо на ній Ісус після смерті на хресті підтвердив, що Він залишиться із своїми учнями, як і обіцяв: «Не полишу вас сиротами; я прийду до вас» (Йо. 14,18). Таким чином Христос не тільки той, хто був, але той, хто є. Учнями, про подорож яких з Єрусалиму до Емаусу розповідає сьогоднішнє Євангеліє, були апостоли Лука і Клеопа. Зустріч з воскреслим Господом на шляху до Емаусу пролила для них нове світло на Священне Писання і на подію Голготи: засвітило світло у темряві їхнього власного життя. Під час неї Господь також пролив світло на історію і долю цілого людства та Церкви. Христос показує, що Месія «повинен був» страждати, щоб звершити свій спасительний прихід. У цьому світлі яснішими для нас стають різні темні і болючі моменти, які учні Христа і Церква зустрічають на своєму шляху. Часто у випробуваннях і стражданнях зауважується добра і турботлива рука Бога, яка через досвід Хреста веде до спасіння і воскресіння. Пасха в традиції Ізраїля насамперед означає «перехід» Бога, який звільняє і рятує. Це - спомин про старозавітній вихід з єгипетського дому рабства до Землі обіцяної. Сам Бог веде, звільняє і рятує свій народ. На початку цього виходу стояв знак старозавітного Пасхального Агнця. Його кров позначила будинки ізраїльтян в Єгипті і вберегла їхніх жителів від смертної кари; його м’ясо підкріпляло їх під час останньої родинної вечері перед тим, як відправитися в дорогу свободи. Оживлені цією вірою свого народу, Лука і Клеопа брали участь в юдейському святі Пасхи в Єрусалимі і стали свідками розп'яття Ісуса Христа. Воскреслий Христос, якого вони не розпізнали, пристає до них під час подорожі і вияснює Священне Писання, зокрема те, яким чином Пасха Нового Завіту була передбачена в старозавітньому «переході» від єгипетського рабства до свободи. За діянням новозавітнього Агнця Божого, Який бере на себе гріхи світу – через Ісуса Христа, нашого Спасителя, стається перехід від смерті до життя. Про нього і про його долю говорять вже Мойсей і пророки, і навіть, «все Писання». Тому воскреслий Господь запитав: «Хіба не треба було Христові так страждати й увійти в свою славу» (Лк. 24,25). Справді, багато подій Старого Завіту по пророчому провіщають події новозавітньої Пасхи, Тайної Вечері, Голготи і Воскресіння. Ці передбачення залишилися б невиконаними, якби події Єрусалимської Пасхи не відбулися свого часу – в час і спосіб, передбачений Богом. І все ж учні Ісуса не відразу розуміли правдивий сенс і глибоку істину того, що саме сталося з їхнім Учителем в таких драматичних і страшних обставинах, під час юдейського свята Пасхи. Їм важко було повірити в усе, «що були пророки оповіли» (Лк. 24,25). Такою важкою була ця істина для тих, які звикли до іншого розуміння Писань. Для них залишалося незбагненним те, що Месія може страждати, що Він може бути засуджений і померти на хресті, неначе раб, над яким знущалися. Таким чином вони спочатку були наче вражені сліпотою, збентежені і засмучені, ніби паралізовані. Тому незбагненним було і залишається для людини, що шлях спасіння проходить через страждання. Христос сам показує учням з Емаусу глибший сенс пасхальної події як події спасительної, використовуючи слова Святого Письма: «І, почавши від Мойсея та від усіх пророків, він вияснював їм те, що в усім Писанні стосувалося до нього» (Лк. 24,27). В усі часи Бог словами свого Одкровення звертався до людей і оновлював Церкву. Вірмо, що й сьогодні слово Боже має достатньо сил, щоб пробудити в нас нове життя і знову заохотити до наслідування Христа. Слово Боже приносить і відкриває нам правду про нас і про Бога, допомагає краще і глибше пізнати себе взаємно. Тільки в світлі Божого Слова ми зможемо пізнати правильний сенс всього, що стається з нами і з нашими рідними. Ось, наприклад, в нинішній розмові з учнями Ісус вказує нам, що терпіння це не прокляття, не безсенсовна кара, але дорога до вічного життя. Христос, який промовляє до нас, – це не є хтось, хто колись жив і помер, але Той, Хто надалі живе і звертається до нас з того світу, до якого ми прямуємо. Він відкриває нам горизонти ширші ніж ті, які накреслює нам людський розум. Воскреслий Господь на шляху до Емаусу відкрив учням очі на діяння Бога в історії заради порятунку людей і запалив їхні серця, об’явивши їм справжню суть Писання. Але вони впізнали Його тільки за знаком ламання хліба. Цим знаком напередодні своїх страждань Він висловив свою любов до кінця, до хресної жертви, і встановив таїнственну пам'ять про свою смерть. Коли ж Він повторив його перед Лукою і Клеопою, «тоді відкрилися в них очі, і вони його пізнали» (Лк. 24,31). Це означаю, що ми пізнаємо Христа перш за все тоді, коли Він об'єднується з нами у спільноті пасхальної трапези – Євхаристії. Сьогодні багато людей втратили глибокий сенс своїх повсякденних дій. У сьогоденні світу цього в значній мірі не вистачає внутрішнього центру. Протягом багатьох століть для християн центром їхнього життя було святкування неділі, дня Господнього. Вона була позначена особливою молитвою і особливим богослужінням. Отож, дорогі в Христі, залишаймось вірними недільній Літургії, бо вона є вершиною, до якої рухається діяльність Церкви, і одночасно є джерелом, з якого випливає вся її сила. Частіше з вулиць цього світу і з хаосу повсякденного життя приходьмо на зустріч з воскреслим Господом під час Євхаристійної Трапези. Тоді ми досвідчуємо і відчуваємо, якою є пасхальна реальність, що обіцяє нове небо і нову землю. В щоденному житті ми не маємо сили, аби жити за Божим Словом. Тому нам необхідна участь у Літургії, в якій ми маємо прийняти Тіло і Кров Спасителя як поживу для нашої душі. Тоді сам Христос замешкує в нас і дає нам силу жити згідно зі своєю наукою. Після розповіді про зустріч учнів з Емаусу з Христом, Який нагадав їм слова Святого Письма і ламав з ними хліб, читаємо: «І вони рушили негайно й повернулися в Єрусалим» (Лк.24,33). Особистий досвід Христа спонукає їх йти та свідчити про Нього. Тут відкривається «новий шлях» — шлях Церкви, яка, сповнена надії, до краю землі свідчить про Воскреслого Господа: «І вони розповіли те, що сталося в дорозі і як вони його пізнали при ламанні хліба» (Лк. 24,35). Як сильно сучасна людина потребує свідомої зустрічі з Христом! Як сильно людина, яка шукає, сумнівається і прагне знайти відповіді, потребує відкриття повної істини про пасхальну дійсність Господа, повинна шукати повної правди про Його життя, смерть і Воскресіння! Ось чому для сьогоднішнього світу є потрібним наше християнське свідчення. Хоча люди часто живуть так, ніби Бога не існує, проте в своїх пошуках щастя і безпеки вони постійно сумують за Господом. Від нашого християнського свідчення в родині, у професійному середовищі, у школі, в офісах, у соціальному та політичному житті залежить, чи наші родичі, близькі і знайомі отримають спасительне послання Христа. Дорогі брати і сестри, в же довший час і ми, як Христові учні, прямуємо дорогою до «українського Еммаусу» повні смутку, переживаючи збройну агресію московії, яку окупант приніс на нашу землю. У цих обставинах журби і небезпеки, до нас долучається Воскреслий Господь, вислуховуючи наш біль і нашу тривогу. На цьому шляху Господь відкриває нам очі на переможні діяння Бога в людській історії, в нашій оборонні боротьбі та запалює наші серця Божою любов’ю, пояснюючи нам справжню суть Священного Писання в нашій пасхальні ході до свободи. Господь свідчить нам, що лукавий не має останнього слова навіть у цьому світі, що зло і його джерело будуть подолані, що справедливість та мир неодмінно затріумфують. Отже, шлях до Емаусу у зв'язку з подіями воскресіння в Єрусалимі має для нас велике значення. Як учні Христа, як Його Церква, ми прямуємо з ним. Це є не тільки шлях болю, сумніву та невпевненості, але, перш за, все шлях зустрічі з воскреслим Господом, шлях роздумів і навернення. Це шлях, на якому «запалюються» наші серця, коли ми чують слова правди, що походять від Бога (пор. Лк. 24,32). Відкриймо широко наші серця і наше життя перед Воскреслим Господом, Який на цій Божественній Літургії знову дає нам Себе пізнати на ламанні хліба. Нехай цей світлий Пасхальний час, торжество Христового воскресіння, щедро наповнить нас духовним, Божим світлом, щоб ми могли віднаходити дорогу до Бога, бачили Христа очима віри і відчували його присутність у нашому житті, що буде доказом нашого духовного навернення і воскресіння. Радіймо даром спасіння, яке Христос дарує кожному з нас, і з вдячності живімо новим життям, яке Ісус нам об’являє. А благодать Господа нашого Ісуса Христа, і любов Бога, і Отця та Причастя Святого Духа нехай буде з усіма вами. Амінь. + Ярослав 14 квітня 2026 року Божого, м. Трускавець   Детальніше...

Владика Ярослав: Воскреслий – це не Бог безпечної відстані, це Бог, Який має рани на руках і знає, що таке зрада, самотність та агонія [фото]

13 квітня, у Світлий понеділок, владика Ярослав, єпископ Самбірсько-Дрогобицький, відслужив Архиєрейську Літургію в Прокатедральному соборі Покрова Пресвятої Богородиці в м. Самбір. Єпископу співслужили священики Прокатедрального храму та Самбірського деканату. Детальніше...

Проповідь у Світлий Понеділок (2026)

Ніхто й ніколи Бога не бачив. Єдинородний Син, що в Отцевому лоні, — той об’явив (Ів. 1, 18) Христос Воскрес!Дорогі у Христі брати і сестри! Сьогодні, у цей Світлий понеділок, ми продовжуємо наш радісний шлях назустріч воскреслому Христові. Подібно до того, як апостоли, перебуваючи в Єрусалимі, зустрічали і по-новому відкривали для себе Учителя. Свята Церква запрошує і нас у цей пасхальний час новими очима і новим серцем зустріти воскреслого Христа. Ми перебуваємо у Світлому тижні, який ще називають одним великим, безперервним днем Господнім. Воскресіння Христове – не залишилось десь у далекому минулому, це пульсуюча реальність нашого сьогодення, яка торкається кожного з нас, зцілює наші рани і дарує надію там, де людський розум бачить лише безвихідь. У сьогоднішньому Святому Євангелії апостол і євангелист Іван говорить нам про початок земної місії Ісуса. Христос іще не сказав публічно жодного слова, іще не зробив жодного знамення. І ми читаємо цей текст на другий день Пасхи, яка є кінцем земного шляху Христа і одночасно початок нового, незвіданого способу Його присутності у світі. Між берегом Йордану, де Іван вказує на Ісуса, і порожнім гробом, де ангел вказує на Воскреслого, – багато подій: покликання учнів, повчання, чуда, зцілення, Тайна Вечеря, Гетсиманія, Голгота, Воскресіння. Предтеча стоїть на початку і свідчить про Того, Хто має прийти. Ми стоїмо після Пасхи і свідчимо про Того, Хто прийшов, помер і воскрес. Але і там, і тут – одна і та ж інтуїція: Він уже тут. Він вже діє. Просто не всі Його бачать. Іван свідчить про Того, Хто «йде за ним» – учні на дорозі до Еммаусу йдуть поруч із Воскреслим і теж Його не впізнають, аж доки Він не ламає хліба. Початок і кінець земного служіння Христа обрамлені одним і тим самим парадоксом: Він присутній – і Його не впізнають. «Ніхто й ніколи Бога не бачив, Єдинородний Син, що в Отцевому лоні, - той об’явив (пор. Ів. 1, 18), – так звучить вірш, яким завершується Пролог Іванового Євангелія і яким фактично розпочинається сьогоднішня Добра Новина. Це, мабуть, один із найщільніших богословських висловів у всьому Новому Завіті. І він набуває особливого звучання саме тепер, у великодні дні. Людство завжди шукало обличчя Бога. Філософи будували складні системи, намагаючись осягнути Першопричину розумом. Містики занурювалися у споглядання, шукаючи Його в тиші. І в усіх цих пошуках – реальна, незаглушима туга: Хто Ти, Боже? Де Ти? Яке в Тебе обличчя? Ця туга вписана в саму природу людини, створеної за образом Божим. Серце, за словами блаженного Августина, неспокійне, доки не спочине в Бозі. І ось – Пасха. Єдинородний Син, Який «є в лоні Отця», пройшов через смерть і вийшов із неї – і в цьому об’явив нам Отця. Воскреслий Христос – це не просто переможець над смертю. Це Бог, Який вийшов із темряви невідомості назустріч нам. Обличчям до обличчя.«Той же стоїть серед вас, якого ви не знаєте» (Ів. 1,26). Упродовж двох тисяч років після Пасхи Христос присутній у світі. Через Духа Святого, через Церкву, через Євхаристію, через обличчя ближнього, Він – серед нас. Але де саме «посеред» – для нас, тут і зараз? Це запитання не риторичне. Воно глибоке. Особливо для нас, людей, які живуть в Україні, в якій вже п’ятий рік повномасштабна війна. Де Він – посеред руїн Маріуполя? Де Він – у лікарні, куди привозять поранених? Де Він – у сім'ї, яка отримала похоронку? Де Він – у серці солдата, який лежить у траншеї і дивиться в нічне небо? Він – посеред. Воскреслий – це не Бог безпечної відстані. Це Бог, Який має рани на руках. Який знає, що таке зрада, самотність, агонія і мовчання неба. І Який пройшов через це – і вийшов. Тому Він може бути в перев'язувальному пункті, де лікар не спав третю добу – і тримається. В підвалі, де мати шепоче молитву під час обстрілу. На кордоні, де волонтер зустрічає пожертви незнайомих людей. На передовій, де молодий чоловік, можливо, вперше в житті молиться справжньо – не за звичкою, не за традицією, а тому що більше не бачить порятунку. Христос – посеред нас. Але чи ми Його впізнаємо? Упродовж двох тисяч років знайшлося дуже багато людей, які були абсолютно переконані, що знають Христа. Знають, чого Він хоче. Знають, на чиєму Він боці. Знають, кого Він благословляє і кого засуджує. «Посеред вас стоїть Той, Кого ви не знаєте» – це слова, звернені навіть до людей релігійних, до тих, хто прийшов на богослужіння – до нас з вами! Одна з найнебезпечніших духовних пасток – це впевненість, що ми вже знаємо, Хто такий Христос. Що Він думає так, як ми. Що Він благословляє те, що нам зручно, і засуджує те, що нам заважає. Але Живий Христос перевершує наші очікування. Він руйнує наші проекції. Він не вміщується в жодну ідеологію, жодну партію, жодну культурну традицію, хоч би якою шляхетною вона була. Пригадаймо учнів на дорозі до Еммаусу. Вони йдуть і розмовляють. До них приєднується незнайомець. І вони кажуть йому із сумом: «А ми сподівалися, що Він визволить Ізраїль». Їхній Христос – переможений. Їхні надії – поховані. Справжній Христос іде поруч із ними вже кілька годин – і вони не впізнають. Вони впізнали Його лише тоді, коли Він узяв хліб, поблагословив і ламав. Тобто – в Євхаристії. У тому простому, повторюваному жесті, який Церква здійснює щонеділі і свята, який здається, такий звичний. Ось де пізнається Воскреслий – не в теоріях про Нього, а в зустрічі з Ним. Церква сьогодні запрошує нас відкритися на присутнього серед нас Христа. Іван Хреститель свідчить про Господа, «Той Хто йде за мною, але був переді мною». Ця фраза – ключ до розуміння всієї Біблії. Авраам, Мойсей, пророки, Псалми – уся ця багатовікова духовна традиція була, якщо дивитися у Пасхальному світлі, одним великим «предтечею», вказуванням на Того, Хто має прийти. Пасха – це момент, який промовляє: Ось Він. Ось, до Кого все прагнуло. Христос Воскреслий – Той, до Кого вся ця дорога вела. Якщо Іван Хреститель – ікона свідка, то що це означає для нас? Кожен охрещений покликана бути «предтечею» Христа в житті конкретних людей які поряд. Але – яким «предтечею»? Не можна свідчити про Того, з Ким не маєш живого стосунку. Пасхальна радість, якщо вона справжня, шукає виходу. Вона сама просить, щоб нею поділилися – не агресивно, не нав'язливо, але неодмінно. Коли людина пережила щось справді важливе, вона говорить про це. Так само і з досвідом Бога. Запитаймо себе прямо: чи маємо ми такий досвід? Чи є у нас щось справжнє, чим можна поділитися? Нам як «предтечам» важливо познайомити інших з Христом. Це не означає зробити людину залежною від себе, від своїх пояснень, від своєї духовності. Це потребує глибокого смирення: я – не Христос. Я лише голос. Голос, який існує не заради себе. Після цього треба вміти відступити, як Іван. І це, мабуть, найважче з трьох. Іван міг образитися, коли його учні почали ходити за Ісусом, однак він не образився. Він сам їх відпустив – і радів. «Йому належить рости, а мені – маліти» – це не слова поразки чи зневаги до себе. Це слова людини, яка зрозуміла сенс власного покликання і радіє, бачачи його здійсненим. Батьки знають цей жест із дітьми. Є момент, коли найбільша любов – це відпустити дитину в її власний шлях. Духовні наставники знають це з учнями. Друзі знають це одне з одним. Познайомивши когось із Христом, ми маємо знати, коли «маліти» – відступити, відійти і дозволити людині вирушити у власну подорож із Господом. Не контролювати. Не перевіряти. Довіритися – Христові і людині. «Посеред вас стоїть Той, Кого ви не знаєте». Не всі у натовпі на березі Йордану впізнали Христа того дня. Але дехто – пішов за Ним: Андрій, Симон, Филип, Натанаїл, пізніше – Марія, Марта, Закхей, митник Матвій, самарянка біля криниці, сліпий Вартимей на узбіччі дороги. Люди найрізноманітніших доль, найрізноманітнішого минулого. Їх об'єднало одне: хтось сказав їм «прийди і подивися» – і вони подивилися і побачили. Сьогодні, на другий день Пасхи, Церква говорить нам те саме. Воскреслий Христос – тут. Посеред нашої розчарованості й нашої радості, посеред недочитаних новин і стомленості від усього, що відбувається у світі, посеред наших сумнівів і наших молитов, посеред цього храму і за його стінами – посеред усього цього стоїть Воскреслий. Він – вже тут. Впізнаймо Його і йдімо за Ним! А благодать Господа нашого Ісуса Христа, і любов Бога і Отця, і причастя Святого Духа нехай буде з усіма вами! Христос Воскрес! + Ярослав 13 квітня 2026 року Божого, м. Самбір  Детальніше...

Великоднє привітання владики Ярослава [відео]

Владика Ярослав (Приріз) привітав духовенство та вірних з Великоднем. У своєму зверненні єпископ наголосив:"Сьогодні ця благовість лунає для нашого народу крізь неймовірні випробування. Вже п'ятий рік Україна сходить на свою національну Голготу через повномасштабну й жорстоку агресію московії. Детальніше...

«Хрест і гріб Господній є найбільшою проповіддю для кожного з нас», – Владика Ярослав у Велику п’ятницю [фото]

У Велику п’ятницю, 10 квітня, у Катедральному соборі Пресвятої Трійці в м. Дрогобич владика Ярослав, єпископ Самбірсько-Дрогобицький, разом із гроном священнослужителів помолився Вечірню з виставленням плащаниці, а вечером того ж дня очолив Єрусалимську Утреню. Детальніше...

Владика Ярослав у Великий четвер: Пам’ятаймо, дорогі отці, що джерело наших священичих свячень – у тому, що ми зустріли Особу Ісуса Христа [фото]

У Великий четвер, 9 квітня, у Катедральному соборі Пресвятої Трійці в м. Дрогобич владика Ярослав, єпископ Самбірсько-Дрогобицький, очолив Вечірню з Літургією Василія Великого. Наприкінці Літургії відбувся Чин омивання ніг, під час якого владика Ярослав омив ноги священникам Самбірсько-Дрогобицької єпархії. Детальніше...

Проповідь на Страсний четвер (2026)

  «Вечері Твоєї Тайної днесь, Сину Божий, мене причасника прийми..» Слава Ісусу Христу!Всечесні і преподобні отці!Дорогі у Христі брати і сестри! Євангельське читання Страсного Четверга містить зворушливу розповідь про останні події з життя нашого Спасителя. Ми стаємо свідками Його таїнственної зустрічі з учнями довкола пасхальної трапези, на якій була встановленні Таїнства Пресвята Євхаристія та Священство. Сьогоднішній день — це не просто літургійний спомин. Це входження в саму серцевину таємниці любові Божої. Христос знає, що ця ніч — остання перед Голготою. І що Він робить? Він сідає за стіл з учнями, вмиває їм ноги, ламає хліб і каже: «Це є Тіло Моє». Він — дарує себе. Тайна вечеря — це не прощальна вечеря у звичному розумінні, це акт заснування. Христос не просто залишає по собі пам'ять — Він залишає по собі присутність. «Чиніть це на мій спомин» — це не прохання пам'ятати, це наказ повторювати. Щоразу, коли Церква збирається за Євхаристійною трапезою, та сама Вечеря триває. Той самий Христос ламає той самий Хліб. І ми, що стоїмо тут сьогодні, — ми теж за престолом, не символічно а реально. Це особливо важливо чути нам, людям воюючої країни, яка протистоїть агресору московії. Бо в час, коли українські родини розірвані — хтось на фронті, хтось внутрішньо переселений, хтось за кордоном, — Євхаристія є єдиним столом, за яким Церква залишається одним тілом. Ракета може зруйнувати будинок. Війна може розлучити сім'ю. Але нікому не підвладно розбити Тіло Христове, що об'єднує живих і мертвих, тих, хто тут, і тих, хто далеко. Але перш ніж Христос узяв хліб і чашу, Він зробив щось таке, що приголомшило учнів. Він підвівся з-за столу, перепоясався рушником — знаком слуги — і схилився до ніг своїх учнів. Петро обурений: «Ти не вмиєш мені ніг повіки». Він розуміє ієрархію. Він знає, хто є хто. Вчитель не миє ноги учням. Але Христос перевертає всю логіку влади. Він, Господь і Учитель, схиляється до ніг рибалок які в пилюці. Це не жест смирення заради смирення. Це одкровення про природу Самого Бога: Бог є той, хто схиляється. Бог є той, хто служить. І якщо ми хочемо зрозуміти, Хто такий Бог, — ми маємо дивитися не на трони і не на силу, а на цю постать із рушником, що стоїть перед людиною. Сьогодні в Україні ми бачимо цей образ у живих людях. Капелан, що схиляється над пораненим у бліндажі. Волонтер, що не спить ніч, збираючи допомогу для потребуючих людей. Медик, що бореться за життя пораненого воїна. Вони, може й не знаючи того, повторюють жест Христа з Великого Четверга. І Бог присутній у кожному такому похиленні і служінні. Великий Четвер — це також день народження священства. Саме тієї ночі Христос уперше звершив те, що ми звемо Літургією, і звелів апостолам продовжувати. Тому сьогодні неможливо не запитати: що означає бути священником у воюючій Україні? Перше — священник є той, хто залишається. Коли міста спустіли, коли дороги були заповнені людьми, що тікали від бомб, —священники залишилися. На окупованих територіях, у прифронтових селах, у підвалах під обстрілами вони правили Літургію. Як Христос не покинув учнів тієї ночі, так і пастир не покидає отари. Не тому, що не боїться. А тому, що його місце — тут. Друге — священник є той, хто стикається зі смертю і провіщає воскресіння. Тисячі похоронів. Тисячі розмов із матерями, дружинами, осиротілими дітьми. Ніхто, крім священника, не може стати поруч із цим болем і сказати: «Смерть — не останнє слово». Це не психологія і не втіха із порожніми словами. Це пасхальна віра, яку священник зобов'язаний нести не як теорію, а як особисте переконання, здобуте власним стражданням і власними сльозами. Третє — і, мабуть, найважче — священник є той, хто не дозволяє ненависті опанувати людиною. Коли гинуть діти, коли бомблять лікарні — природньо ненавидіти. Цей біль законний. Але священник покликаний тримати перед своєю громадою ту євангельську напругу, яку не може запропонувати ніяка ідеологія: шукати той тонкий і болісний шлях між справедливістю і милосердям, між захистом правди і збереженням людяності, — шлях, який тільки Христос може показати. І четверте – те, про що рідко говорять: священник у час війни також потребує підтримки, адже війна ранить усіх без винятку. Благодать Таїнства не слугує анестезією від болю, а священнича риза не є бронежилетом від виснажень, перевтоми та різного роду болю. Вбираючи в себе тонни людського горя на сповідях і служінні, пастир часто залишається сам на сам зі своїм виснаженням і труднощами. Згадаймо, що у Гетсиманському саду, напередодні Своїх страждань, Христос просив найближчих учнів: «Зостаньтеся тут і чувайте зо мною» (Мт. 26, 38). Навіть Син Божий потребував дружньої людської присутності у час смертельної тривоги. Так само священники потребують, щоб вірні не «заснули», не збайдужіли (пор. Мт. 26, 40), а молитовно були поруч. Підтримувати своїх пастирів молитвою, розумінням їхньої втоми, теплим словом чи простою людською турботою – це і є той вияв любові, коли ми, за прикладом Божественного Спасителя, символічно вмиваємо ноги одне одному (пор. Ів. 13, 14-15). Бо лише об’єднавши зусилля і «носячи тягарі один одного» (Гал. 6, 2), спільнота здатна вистояти та дійти до ранку Воскресіння. Тому в цей день мої слова вдячності линуть і до вас, мої співбраття у священстві і монашестві. Молю Господа, аби Він по всі дні Вашого життя наповнював Вас своєю божественною любов’ю, кріпив своїм Тілом та Кров’ю, промовляв з Вашої душі словом життя вічного. В переломні моменти історії нашого народу відкривалися особливі прикмети Христового священства. Коли серця людей сповнюються непевністю, тривогою і страхом, вони насамперед звертаються до своїх духовних наставників за порадою і підтримкою, Божим Словом та Його благодаттю. Можна справедливо визнати, що через наше душпастирське служіння люди шукають того, що вічне й правдиве, того, що не проминає, – шукають Бога, якого ми покликані їм свідчити. Саме в такому ключі відкривається нам зміст Христового священства в Посланні апостола Павла до Євреїв. Він описує нам Христа – Вічного Архиєрея, який увійшов у своєму воскресінні до Небесної Святині, щоб «ми мали сильну заохоту… що прибігли прийняти надію, призначену нам. В ньому маємо неначе якір душі, безпечний та міцний, що входить аж до середини за завісу, куди ввійшов за нас, як предтеча, Ісус, ставши архієреєм повіки, на зразок Мелхиседека» (Євр. 6, 18–20). Пам’ятаймо, дорогі отці, що джерело наших священичих свячень – у тому, що ми зустріли Особу Ісуса Христа, а радше це Він нас «вибрав і наставив» (Ів. 15, 16) та неперестанно перебуває з нами. Плоди нашого служіння залежать від глибини нашого усвідомлення того, що з Богом ми ніколи не самотні, навіть у скрутні хвилини, коли ми стикаємося з проблемами і перешкодами, які здаються непоборними, а їх у нашому народі чимало. Супроводжуймо Ісуса, слідуймо за Ним, але перш за все знаймо, що Він супроводжує нас і бере нас у свої обійми. В цьому наша радість і надія, яку ми повинні являти світові. Після Вечері Христос іде до Гетсиманського саду. Він знає, що буде далі. І попри це — іде. Великий Четвер — це момент між світлом вечері і темрявою арешту. Ми стоїмо рівно в цій точці сьогоднішнього богослужіння. Ще горять свічки. Ще звучить молитва. Але вже чути кроки тих, хто іде з факелами і мечами. Україна теж живе в цьому «між». Між стражданням і ще не явленою перемогою. Між болем, що вже є, і надією, яка ще не стала видимою. Великий Четвер вчить нас: не тікати від цього «між», а перебувати в ньому з вірою. Христос не прискорив Своєї Пасхи, щоб оминути хрест. Він пройшов крізь нього — і тільки так прийшов до воскресіння. Тієї ночі, після Вечері, євангелист Іван пише прості і невичерпні слова: «Він полюбив їх до кінця». Тобто до повноти, до досконалості. Не просто «до смерті». А до самого краю можливої любові. Без залишку. Це і є виклик Великого Четверга — і для кожного з нас, і для Церкви в Україні сьогодні: любити до кінця. До повноти. Без залишку. Навіть коли боляче. Навіть коли темно. Навіть коли вже чути кроки в саду. Нехай ця Літургія стане для нас не спогадом про далеке минуле, а входженням у живу присутність Господа, Хто і сьогодні ламає для нас Хліб, Хто похиляється над нашим болем. А благодать Господа нашого Ісуса Христа, і любов Бога, і Отця та Причастя Святого Духа нехай буде з усіма вами. Амінь. + Ярослав 09 квітня 2026 року Божого,м. Дрогобич   Детальніше...

Великоднє послання владики Ярослава (2026)

Пасха священна нам сьогодні з’явилася,Пасха нова і свята, Пасха таїнственна.Стихира Пасхи Всесвітліші та всечесніші отці!Преподобні ченці та черниці!Дорогі в Христі брати і сестри!   ХРИСТОС ВОСКРЕС! Щороку Пасха Христова таїнственно захоплює нас, немов уперше. Наше серце завмирає – і знову спалахує. Адже те, що звіщає це свято, перевершує будь-яке людське слово: з неосяжної своєї любові Господь подолав смерть, воскреснувши з мертвих. Цю радість не можна втримати в собі. Тому ми ділимося нею між собою в ці святкові дні – й у відповідь чуємо слова живої та непохитної віри в торжество вічного Життя, яке засяяло з живоносного гробу Господнього. Христос воскрес! Скільки радості вкладаємо ми в ці слова! З яким духовним піднесенням повторюємо їх незліченно багато разів у ці дні! Якою небесною радістю сповнені всі наші пасхальні богослужіння та піснеспіви! У цьому переможному привітанні, що лунає під склепіннями Божих храмів і передається від серця до серця, зосереджена вся глибина християнської віри, увесь трепет нашої надії та вся сила Божественної любові. Христос-Господь звершив діло нашого спасіння. Своїми стражданнями визволив нас від рабства гріха, Своєю смертю зруйнував владу смерті і Своїм преславним Воскресінням відкрив для оновленого й відкупленого людства вхід до Небесного Царства. Адам після свого падіння плакав біля замкнених райських воріт – нині ж ликує, знову входячи до них. Єва ридала, несучи тягар скорботи й болю, – нині ж веселиться і радіє, отримуючи визволення від них через хрест і воскресіння. Отож Пасха Христова проголошує істину: більше немає смерті, яка могла б відлучити нас від Бога. Той, хто помирає в Христі, не зникає в небуття, а перебуває в руках Того, Хто переміг смерть. І якщо смерть не є кінцем людини, тоді відкривається інший вимір нашого життя – у Бозі: ми можемо сміливо жити правдою, жертовно служити ближнім, не боятися присвятити своє земне життя, маючи впевненість у реальності небесного. Воскресіння Христове – це не лише спомин події минулого, а початок нового життя для кожного християнина. Святий папа Лев Великий, роздумуючи над таїнством Пасхи, закликає: «Нехай Божий люд визнає, що він є новим творінням у Христі, і з усією пильністю усвідомлює, Ким він був усиновлений і Кого прийняв. Нехай те, що стало новим, не повертається до своєї давньої нестійкості… Нехай ніхто не повертається до того, з чого він піднявся...» (Проповідь 71, 6). Завдяки воскреслому Христу християнин стає «новим творінням» і покликаний жити відповідно до цієї нової гідності: не повертатися до колишнього життя, позначеного гріхом і духовною нестійкістю, а наполегливо прямувати дорогою Христових заповідей. Так пасхальна радість повинна виходити поза стіни наших храмів і преображати світ навколо нас. Пасха – це не лише свято, яке ми урочисто відзначаємо раз на рік. Це реальність, яка або змінює все в нашому житті, або залишається неприйнятою. Якщо Христос справді переміг смерть, то ця перемога має бути видимою – не в абстрактних деклараціях, а в конкретних рішеннях, у щоденному виборі, у нашому способі життя та свідченні про воскреслого Господа. Ми не можемо називати себе добрими християнами, залишаючись байдужими до болю ближнього. Апостол Яків нагадує нам: «Віра без діл – мертва» (2, 26). Саме тому діла милосердя – відвідування хворих, підтримка вдів і сиріт, захист скривджених, жертовна допомога потребуючим не є «додатком» до віри чи благочестивим бонусом для особливо старанних. Людина, яка дійсно зустріла Воскреслого, не може пройти повз голодного, пораненого чи самотнього – бо в кожному з них вона впізнає Христа. Апостол Павло настановляє нас: «Завжди радійте. Моліться без перерви. За все дякуйте: така бо воля Божа щодо вас у Христі Ісусі» (I Сол. 5,16–18). Ці слова були звернені до ранньохристиянської громади, яка переживала переслідування і скорботи. Вони не закликають заплющити очі на реальність, а запрошують дивитися на неї крізь світло Воскресіння. Бо Пасхальна радість – це не легковажна безтурботність, а глибока внутрішня сила, народжена через подолання труднощів, страждань, принижень і неправди. Кожен із нас покликаний умерти для гріха, ненависті й зневіри –  а воскреснути для любові, служіння та надії. Дорогі в Христі браття і сестри! Ми живемо в часи, коли слова про Голготу звучать для нас особливо болісно й водночас особливо вагомо. Уже п’ятий рік Україна переживає повномасштабну збройну агресію – криваву й нищівну. Міста і села лежать у руїнах. Матері оплакують своїх синів. Сотні тисяч людей покинули свої оселі. Наша земля стала місцем справжньої духовної боротьби між силами життя і смерті. Саме тут, у цьому болі та скорботі, пасхальна звістка відкриває свою глибинну силу. Адже Пасха Христова – це не тріумф людської потуги чи воєнної сили, а перемога світла над темрявою, добра над злом, життя над смертю. Один із найглибших плодів Воскресіння – це здатність зберігати людяність там, де все довкола прагне її знищити: любити після втрати, допомогти потребуючим, коли самому бракує необхідного, говорити правду, коли брехня здається безпечнішою. Ось що означає«Христос воскрес!»не лише як привітання, а як спосіб жити. Саме це ми бачимо в тих, хто серед найтяжчих випробувань – у лікарнях, у полоні, на передовій – не втрачає здатності до турботи, самопожертви й любові.   Пасхальне таїнство є не лише особистою духовною реальністю кожного вірного, а й земним шляхом Христової Церкви. Нинішній 2026 рік є для нас часом особливих нагадувань про це. Ми споминаємо 80-ті роковини сумнозвісного Львівського псевдособору, яким радянська влада намагалася ліквідувати Греко-Католицьку Церкву в Україні. Це був час, коли Церква справді ступила на свою Голготу: тисячі священників були ув’язнені в тюрмах і таборах, єпископи замордовані або вислані на заслання, храми насильно передані православній конфесії. Так Українська Греко-Католицька Церква пережила своє розп'яття, щоб через десятиліття воскреснути разом зі своїм народом, який 35 років тому відновив незалежність власної держави. Те, що здавалося остаточно знищеним, постало знову. І сьогодні наша Церква не лише розвивається на Галичині, але й активно відроджується в інших регіонах України, де була насильно «похована» ще російським царатом, а згодом – переслідувана більшовицьким режимом. У цьому виявляється не лише людська витривалість чи історичний збіг обставин, а  передусім Промисел Того, Хто і в наші дні здійснює дива, подібні до тих, що сталися на світанку першого дня після суботи. Сьогодні, зустрічаючи Пасху Христову посеред нової Голготи нашого народу – агресії, руйнувань, болю і жертв, – ми дивимося на ці події не як на далеке минуле, а як на живе свідчення: що терпіння і хрест не є останнім словом. Воскресіння є реальністю – і для нас. Улюблені браття і сестри! Нехай воскреслий із мертвих Господь зміцнить усіх нас у любові та єдності, дарує силу і мужність нести свій життєвий хрест, щоб у Царстві Небесному розділити вічну пасхальну радість зі святими і праведними. Подібно до апостолів і жінок-мироносиць, які першими почули звістку про Воскресіння Христа, будьмо і ми вірними свідками Пасхи у своєму житті. Несімо цю надію тим, хто втратив дім, рідних і близьких, власне здоров’я. Проголошуймо пасхальну благовість не лише словами, а й ділами: відвідуймо самотніх, утішаймо скорботних, допомагаймо пораненим, підтримуймо захисників України, наближаймо перемогу і справедливий мир – кожен відповідно до свого покликання. А благодать Господа нашого Ісуса Христа, і любов Бога й Отця, і причастя Святого Духа нехай будуть з усіма вами! ХРИСТОС ВОСКРЕС! – ВОІСТИНУ ВОСКРЕС! +Ярослав (Приріз),Єпископ Самбірсько-Дрогобицький Дано в Дрогобичі, при Катедральному соборі Пресвятої Трійці,у Хрестопоклонну неділю 2026 року Божого Детальніше...

Владика Ярослав: Як для юдеїв, так і для нас існує тільки дві можливості − прийняти Христа або Його відкинути [фото]

05 квітня, у Квітну неділю, владика Ярослав, єпископ Самбірсько-Дрогобицький, відслужив Божественну Літургію у Катедральному соборі Пресвятої Трійці в м. Дрогобич. Детальніше...