Проповідь на десяту неділю після Зіслання Святого Духа

  Вірую Господи, поможи моєму невірству (пор. Мр. 9, 24) Слава Ісусу Христу!Дорогі у Христі брати і сестри! Подія, про яку розповідає сьогоднішнє Євангеліє, відбулася після Преображення Ісуса Христа. Господь з трьома учнями (Петром, Яковом та Йоаном) повертається з гори Тавор і бачить розгубленість інших учнів, які не змогли оздоровити недужого юнака на прохання його батька. Євангелист Матей дуже коротко розповідає про цю подію, акцентуючи не на самому факті оздоровлення, а на нездатності учнів його здійснити. Для нього у цьому епізоді важливою є тема віри. Будуючи так цю розповідь, євангелист підводить нас до запитання: чому учні не були здатні зцілити цього юнака? Пізніше вони самі прийдуть із цим запитанням до Ісуса на самоті, адже вони перед тим одержали владу оздоровляти хворих і виганяти бісів (пор. Мт. 10,1). Чому в той момент вони виявилися нездатними сповнити цю владу? В той час, коли Ісус перебуває на горі з Отцем у славі, учні перебувають під горою з людьми. Вони стараються виконувати свою місію, яка є місією Спасителя, однак безуспішно, бо не можуть її ще використати проти зла. Ця євангельська благовість відповідає на фундаментальне питання, яке постає перед Церквою в період після Пасхи Христової: як виконувати місію Спасителя, коли Він відійшов, вознісся до Отця? Євангелист говорить тут про слабкість учнів, яким не вдається використати тієї сили для боротьби зі злом, яку дав їм Господь, запевнивши, що завжди буде з ними (пор. Мт. 28, 20). Основною темою і причиною цієї слабкості є невіра і мала віра, адже для віри немає нічого неможливого. Проблема полягає в тому, щоб наша мала віра, перед лицем зла не заламалася в невіру, яка нічого не може, але сталася вірою, яка може все у Христі Господі. Якщо конкретніше, то віра є виявом послуху Отцеві, який промовляє на горі, щоб ми слухали Сина (пор. Мт. 17,5). Така віра перенесе будь-де «ту гору», яка є горою Преображення Господнього – славу Бога на землі. Хто слухає Ісуса Христа, той вже переміг зло, Його слово має силу зробити нас дітьми Божими (пор. Йо.1, 12). Таким чином в період Церкви, що характеризується «неприсутністю», через вознесіння Сина, тільки той переможе зло, хто має віру. Саме віра уможливлює присутність «неприсутнього» Бога, а полягає вона у слуханні і виконанні Його слів (Мт.7,21.24). Ісус буде взятий з цього світу, і місія буде продовжена Його учнями (пор. Мт.21,18-20). Церква завдяки тому, що слухає Ісуса, стається такою, як Він – переможницею зла. В цій євангельській благовісті на прикладі батька і апостолів бачимо людей, які, досвідчивши свою слабку віру, все одно прагнуть у вірі зростати у своєму щоденному житті… Євангелист Лука уточнює час події оздоровлення юнака, вказуючи, що вона сталася «наступного дня» після преображення (пор. Лк.9,37). Це для нас дуже важливо, бо наступний день після свята – звичайний день. В цьому фрагменті йдеться про проблему «наступного дня»: як переживати свято Преображення і славу на горі у буденності життя, яке часто затьмарене і спокушуване через зло у світі. Як принести в «щоденне сьогодні» вже звершену Ісусом перемогу над злом, яку таїнственно святкуємо на Божественній Літургії? Як переживати неділю у понеділок і впродовж цілого тижня? Отож наступного дня Ісус є між своїми, але вже не як Господь слави, але як Той, Хто йде на хрест щоб перемогти смерть. Ісус, Який остаточно піднісся догори і вступив до неба, є і надалі присутній серед своїх завдяки своїй спасительній силі Воскресіння. Він не відійшов, але надалі є присутнім, щоб продовжувати боротьбу зі злом у своїй Церкві. Він заступається своїми багатими небесними дарами. Тепер ми маємо доступ до Нього у новий спосіб: через віру. Саме цього сьогоднішнє Євангеліє хоче нас навчити. Після сходження Ісуса на гору Тавор і спілкування з Отцем у Преображенні, Господь сходить поміж своїх учнів, щоб реалізувати Боже Царство через віру апостолів. Причиною того, що учні не змогли допомогти юнаку, є не відсутність Господа, Який насправді завжди є присутній і славлений, але відсутність тієї віри учнів, яка чинить Його присутнім разом із Його силою. Темою цього фрагменту є можливість бачення Ісуса під час Його відсутності. Це дає віра. Безсилля учнів у звершенні спасіння Ісус пояснює браком віри. Успіх або відсутність успіху у боротьбі зі злом залежить від віри, а не від чогось іншого. Господь є всесильним і милосердним, але може діяти лише там, де через віру приймається Його діяння. Христос є «відсутнім», коли помер, воскрес і вступив до своєї Небесної слави, але у євхаристійному таїнстві ми «споглядаємо» Його славну присутність у тій мірі, в якій «слухаємо» голосу Отця, Який говорить нам, щоб ми були Йому послушні на Його хресному шляху. Так Він діє у нашому щоденному житті. Учні радісно приймають славу преображення, хочуть навіть її затримати. Але Ісус вимагає від них віри, яка є згідною на страждання і «слабкість» хреста. Тільки така віра має силу подолати злого духа. Віра, яка не знає сили хреста, є невірою і лукавством (пор. Лк 23, 35-39). Тому учні повинні «уважно слухати» слів, що «Син Чоловічий має бути виданий у руки людям» (пор. Лк. 9,44). Вони мусять зрозуміти сенс Його Страждань. Було б достатньо, як би апостоли мали навіть невеличку віру. Тут євангелист відсилає нас до притчі про гірчичне зерно (пор. Мт. 13, 31-32). Спочатку це насіння найменше з усіх зерен. Але воно перебуває у постійному зростанні, сягаючи аж до великого дерева. Важливо, щоб і віра учнів була такою ж динамічною у прогресії постійного зростання. Так із малої віри можна прийти до сповнення великих речей, бо нема нічого неможливого для того, хто вірує (пор. Мк 9,23). Учні запитали в Ісуса, чому вони такі безсилі, чому вони не можуть допомогти тим, які з великою надією до них приходять? І Спаситель сказав дві речі. Спочатку, до їх запитування, Він сказав привести хворого юнака. Віра є приношенням до Ісуса нашого непереможеного зла, а навіть нашої невіри і лукавства. Це перше, що кожний з нас може зробити, коли перед нами нестатки, хвороба, розпач, розгубленість, брак довіри, тощо. Ми так часто намагаємося комусь допомогти. Деколи якоюсь мірою ми це можемо зробити. Водночас маємо усвідомити, що гранична гармонія, цілісність людини може бути відновлена тільки самим Богом. Тому ми повинні пам’ятати, що ми послані в цей світ для того, щоб кожного зраненого, розбитого привести до Христа, стати настільки прозорими, настільки непомітними, щоб люди ввійшли у спілкування із Ісусом, до Якого ми їх привели. Друге питання було поставлене конкретно учнями: «Чому ми не змогли його зцілити?» - Бо не вистачило віри. Не віри в те, що вони мають силу це зробити, а віри в те, що Бог може це створити; і що роль учня в тому, щоб розгорнути якомога ширший простір для Бога, щоб Він міг вступити в життя й вчинити чудо. Для сповнення християнської місії треба пройти шляхом молитви й посту. Не тільки посту в тому розумінні, в якому ми про нього говоримо так часто, тобто поміркованість в їжі. Але також і духовного посту, тобто у відмові, або вірніше свободі від усього того, що нас поневолює, від усього того, що нас приваблює в грісі. Це означає до кінця належати Богові й бути здатними до Нього повернутися й слухати в глибинах нашого буття Його животворче слово, яке запрошує до молитви. Це означає збільшити нашу віру. Її потрібно безнастанно збільшувати, бо небезпека втратити її завжди присутня. Вірити в Бога означає поєднати себе з Воскреслим Господом. Поєднати нашу душу, наше тіло, наше прагнення – усе наше єство. Саме те поєднання між людиною і Богом ми називаємо вірою. Апостол Павло каже: вже не я живу, а Христос живе в мені (пор. Гал. 2, 19-20). І те, що сам Христос чинив на доказ свого Божества, може діятися через життя, молитву і свідчення віруючої людини, бо Слово Отця є живе і вічне. Воно не підлягає зіпсуттю і є безсмертним зерном, яке відновлює нас на Його образ (пор. 1 Пет.1,23). Хто його приймає, той стається Божою дитиною (пор. Йо.1,12) і ріднею Ісуса Христа (пор. Мт.12, 50). Дорогі в Христі брати і сестри! Сьогодні, коли святкуємо 100 ліття освячення храму у вашому селі, хочу наголосити на тому, що він був і залишається духовною святинею, місцем Божої присутності, домом молитви, школою української духовності і національної свідомості. Немає більшої виховної сили, ніж сила Церкви в якій діє сила Божа. То вона, виховує народ та вщеплює у душу людини ті християнські чесноти, які зроблять з неї доброго і мудрого громадянина. Люди завжди будуть потребувати Бога, навіть в епоху, коли у світі панує науковий прогрес, технологія і глобалізація: Бога, Який відкрив Себе нам в Ісусі Христі і єднає нас у Вселенській Церкві, щоб ми з Ним і через Нього навчалися правдивого життя, щоб ми зберігали й утілювали критерії справжньої людяності. Коли людина більше не відчуває Бога, життя її стає пустим, все стає недостатнім. Людина тоді починає шукати порятунку в алкоголізмі, насильстві, що приводить до узалежнення та поневолення, і ця небезпека все більше загрожує сьогоднішній людині. Бог живе, Він створив кожного з нас і тому знає всіх нас. Тож просімо нашого Господа, щоб Він укріпив нашу слабку віру, щоб і надалі проявляв свою силу в нашому народі особливо в час війни. В довірі до Господа огортаємо молитвою кожного нашого воїна, всі родини наших військовослужбовців, усіх людей доброї волі, які живуть неустанною турботою про захисників нашої Батьківщини, терплячих і страждаючих. Нехай кріплять на дусі захисників України наші молитви, нехай всенародне пошанування додає снаги українським витязям здолати окупанта! Нехай Божа мудрість веде всіх нас дорогами правди, а Божа любов надихає кожного до щирої молитви і щоденної праці на славу Божу та дочасне і вічне добро рідного народу. А благодать Господа нашого Ісуса Христа, і любов Бога і Отця, і причастя Святого Духа буде з усіма вами. Амінь! + Ярослав 09 серпня 2026 року Божого,с. Никловичі   Детальніше...

Владика Ярослав взяв участь у Всеукраїнській Патріаршій прощі в Старуні [фото]

5–6 серпня 2026 року владика Ярослав, єпископ Самбірсько-Дрогобицький, взяв участь у Всеукраїнській Патріаршій прощі до Відпустового центру блаженного священномученика Симеона Лукача, що в селі Старуня – родинному селі блаженного священномученика Симеона Лукача. Детальніше...

Владика Ярослав висвятив на священника диякона Юрія Мацібору [фото]

У неділю, 2 серпня, владика Ярослав, єпископ Самбірсько-Дрогобицький, очолив богослужіння в Катедральному соборі Пресвятої Трійці в м. Дрогобич і уділив священичі свячення диякону Юрію Маціборі. Детальніше...

Проповідь на дев’яту неділю після Зіслання Святого Духа (2026)

Слава Ісусу Христу!Дорогі у Христі брати і сестри! У сьогоднішньому Євангелії взаємно переплітаються дві головні теми. Перша є свідченням про надприродну діяльність Ісуса Христа, в іншій спостерігаємо труднощі життя у вірі, які властиві Його учням і нам. Старозавітні пророки Мойсей, Ісус Навин, Ілля та Єлисей — всі вони чинили чудеса, пов’язані з розділенням вод — моря або Йордану. Проте єдиним, про кого священне Писання розповідає як про Того, Хто ходив по воді, – Господь наш Ісус Христос. Cьогоднішня ж євангельська благовість свідчить, що по воді йде людина – апостол Петро. Це стає можливим завдяки надзвичайній присутності та благодаті слова Ісуса Христа, який на сумніви та переляк учнів відповідає: «Заспокойтесь, – це Я не страхайтеся!» (пор. Мт. 14,27). Після розмноження хлібів Ісус спонукав учнів увійти до човна і переправитись на інший бік моря, тим часом як Він відпускав народ, який наситився хлібом (пор. Мт. 14, 22-34). Учні залишили Ісуса на березі, коли відчалили за Його розпорядженням, а Сам Він пішов на гору молитися на самоті. Тим часом на морі піднялась буря, човен на якому перебувають учнів кидають хвилі, не вщухає супротивний вітер, який перешкоджає щоб дійти до тихої пристані. «Чи Ісус знає про нашу небезпеку: смерть чигає на нас?» – питали себе учні. «О, якби Ісус був тут!» – часто ці слова є на наших устах сьогодні. Втрата довіри до Бога є найбільшою трудністю в часі тривог – бурі нашого життя. В дні нещирості та переживань, коли ми обтяжені проблемами, і весь світ виглядає похмурим, ми говоримо: «Якби Ісус був тут!». У моменти тривоги, у дні найважчих випробувань, коли ми почуваємось безсилими проти руйнівних обставин нашого життя, ми говоримо: «Якби Ісус був тут!». Але Господь завжди є біля нас, ближче, аніж ми думаємо. Тієї ночі, коли Ісус молився серед пагорбів, Він також бачив посеред розбурханих хвиль своїх учнів. Христос бачив слабкий човен, який кидало по морю, відчув всю небезпеку тієї бурі, добре знав, в якій загрозі знаходяться його друзі – апостоли. І, як говорить євангелист Матей, о четвертій сторожі ночі Ісус прийшов до них, ступаючи морем (пор. Мт. 14, 26). І ми не раз зустрічаємо Христа серед хвиль свого життя – таких же ж бурхливих, як і на Галилейському озері. Одним з найбільших відкриттів у нашому житті є те, як потрясіння, хвороби, різного роду труднощі можуть раптово привести нас до Бога. Коли життя подібне до бурхливого моря, повного проблем, Господь є поруч. Серед цього мороку Він особисто здатний прийти до нас і принести нам мир і спокій. Однак присутність Ісуса в нашому «човні» не означає, що буря не відбудеться. Це дивує багатьох людей, які вірять, що присутність Христа означає майже магічну відсутність критичних становищ, гіркого досвіду й небезпечних ситуацій. Коли Ісус є присутнім біля нас, це не означає, що ми не можемо мати багато викликів, непередбачуваних труднощів. Але Його присутність у «човні», поряд з нами, змінює те, як ми переносимо цю бурю нашого життя – різного роду труднощі. Ісус на горі молиться, але човен учнів – посеред моря, його кидають хвилі, бо вітер був супротивний. А в четвертій сторожі ночі, вже над ранком, Ісус іде по воді. Учні злякалися, думали, що це привид. Ісус каже до них: «Заспокойтесь, це я! Не страхайтеся!». Ідучи по морі, Ісус Христос виявляє учням, що Він є Богом, Творцем Вселеної. Все Йому підкорене, і Він ступає по морю, як по суші. Очевидно, що учні, побачивши Христа в такому надприродному дійстві, налякалися. Тоді апостол Петро, намагаючись випробувати божество Ісуса Христа, каже: «Учителю, якщо це Ти, дозволь мені прийти до Тебе». Насправді не апостол, а Господь випробовує його довіру до Бога. Святі Отці і вчителі Церкви говорять, що чуда і знаки, які Ісус здійснював, щоб підтвердити своє месіанське посланництво і прихід Царства Божого, тісно пов'язані із закликом до віри людини у Бога. Цей заклик має подвійне значення: віра передує чудові, більш того — є умовою його виконання. В свою чергу: віра являє собою наслідок чуда, породжує його в душі тих, хто чудо досвідчив або став його свідком. Відомо, що віра є відповіддю людини на слово Божого об’явлення – Богоявління. І ось Петро починає іти по воді, його погляд зосереджений на Господі. Його віра єднає обмежену людину і Всемогутнього Бога, вона є тим мостиком, який дає можливість переступити власні людські межі. Віра – це особистий стосунок між людським – обмеженим і Божественним – Всемогутнім. Це – невимовна можливість бути сильним Божою силою і на межі своєї обмеженості досвідчувати не хаос і смерть, але Всемогутню Божу присутність. Навіть тоді, коли Петро почав сумніватися, коли цей зв’язок між Богом та людиною почав розриватися, Ісус не відступається від нього. Подає йому руку, витягає з моря і каже до нього: «Маловіре, чого ти засумнівався?» Тоді Петро разом з Христом іде по воді і входить у човен, а буря втихає, бо там, де є присутній Бог, там є мир. І учні вклонились Йому, і сказали: «Ти істинно – Син Божий!». Ця подія на морі сталась на початках християнства, коли Церква ще була «маленьким стадом». А сьогодні море – це цілий світ; човен – Церква Христова по всіх куточках земської кулі. І сьогодні у розбурханому морі – світі, хто вагається у вірі в Бога, а уповає лише на свої сили, той потоне. Хто ж не дивитися на бурхливі хвилі, але на Ісуса Христа, той спасеться. Ця подія додавала для первісної Церкви конкретний зразок: зоставатись у човні і разом з апостолами визнавати свою віру у перемогу страждаючого і воскреслого Христа. Ці самі слова, що Ісус сказав Петрові, він говорить до нас сьогодні: «Підійди, Ти можеш ходити по розбурханих хвилях свого життя». Якщо тебе, скосить хвороба, ти можеш сказати: «Боже, повели мені пройти по хвилях цієї хвороби до Тебе». Якщо фінансова криза зруйнувала твоє життя, ти можеш сказати: «Боже, повели мені пройти по хвилях цього лиха». Ця сама влада, ця сама віра, той самий Христос, який допоміг Петрові пройти по розбурханих хвилях Галилейського моря, є поряд з нами сьогодні, в боротьбі проти агресора і тирана московії. Саме Ісус дає нам силу переносити бурі війни та наближати справедливий мир і перемоги. Потопаючого у хвилях апостола Петра можемо легко ідентифікувати зі собою. Життєві хвилі випробовування є часто зависокі для нас. Охоплені страхом та тривогою, ми в критичних моментах часто взиваємо: «Боже, спаси мене, я потопаю». Як часто ми, як і Петро, потопаємо у хвилях сумніву, тривоги, страху, нещирості, спокус тощо. Сьогоднішнє Євангеліє запевняє нас: за будь-якої бурі та життєвих хвиль Божа присутність залишається незмінною. Сам Христос, який був з потопаючим апостолом Петром, продовжує бути з нами. Його присутність може все поміняти в нашому житті. Застановімось, як Христос відповів на крик апостола Петра про допомогу у небезпеці. Негайно! Коли Ісус подивився на море і побачив своїх учнів у загрозі, Він негайно пішов до них. Коли ж побачив потопаючого Петра, негайно простягнув cвою руку, щоб його врятувати. Це є найважливішим посланням сьогоднішнього Євангелія. Коли наше життя стає подібне до бурхливого моря, повного труднощів та викликів, Господь є поруч з нами. Саме Він здатний нам допомогти, принести нам мир і спокій у наше життя. Таким чином сьогоднішнє Євангелія свідчить, що Ісус може втихомирити будь-який ураган в нашому житті, подібно, як і розсіяти темряву будь-якої ночі. Може наповнити правдивим змістом наше життя, викинути з нього те, що насправді маловартісне та минуще, а обдарувати власним Життям, що дозволить і нам бути причасними оцього вічного та Божого. Для цього потрібно тільки одного – визнати, що без Бога ми є просто дуже слабкі, лякливі та маловірні і, подібно як потопаючий Петро, потребуємо Божої допомоги, потребуємо Його сильної руки, яка б підтримувала нас у нашому християнському свідченні серед ночі цього надто загрозливого секуляризованого світу. Врешті потребуємо, щоб Він завжди був у човні нашого життя та дарував нам мир, надію, радість та любов, якими зможемо ділитися з іншими... Сьогодні в обставинах сучасної війни, яку на нашій землі нав’язала московія, ми вкотре переживаємо те саме, що й апостоли серед розбурханого Галилейського моря. Сьогодні ми стоїмо серед бурі нашого українського буття. Коли з вірою шукаймо спасаючу руку нашого Господа, одразу ж її знайдемо. Жодна людська сила, жодні міжнародні перемовини і дипломатія не дадуть нам тієї сили, щоб пройти шляхом до правдивої свободи і гідності. Тою дорогою нас перевести може лише Господь. Той мир, який ми сьогодні хочемо випросити у нашого Господа – мир у наш Український човен – походить від Бога, який тут разом у ці хвилини є з нами на цій Божественній літургії. Тож благаймо Його, Господи, покажи нам Твою присутність серед обставин війни як Бог, який рятує. Навіть коли ми грішні і слабкі щоб Тебе побачити — яви над нами свою силу. Даруй нам витривалість і міць вистояти, бо ми знаємо, що коли з нами Бог,— мир і перемога близько. А благодать Господа нашого Ісуса Христа, і любов Бога і Отця, і причастя Святого Духа буде з усіма вами. Амінь! + Ярослав 02 серпня 2026 року Божого,м. Дрогобич Детальніше...

У с. Солець на Дрогобиччині відсвяткували 125-ліття освячення храму святого великомученика Пантелеймона [фото]

26 липня владика Ярослав, єпископ Самбірсько-Дрогобицький, здійснив душпастирський візит до парафії святого великомученика і цілителя Пантелеймона у с. Солець Трускавецького деканату. З нагоди 125-річчя освячення храму архиєрей у співслужінні місцевого духовенства очолив Божественну Літургію. Детальніше...

Владика Ярослав: Цілительство святого Пантелеймона було євхаристійним актом сопричастя до чужого страждання [фото]

У понеділок, 27 липня, у свято святого великомученика і цілителя Пантелеймона, владика Ярослав, єпископ Самбірсько-Дрогобицький, очолив богослужіння в Катедральному соборі Пресвятої Трійці в м. Дрогобич і уділив священичі свячення диякону Богдану Піддубному. Детальніше...

Проповідь на свято великомученика і цілителя Пантелеймона

Слава Ісусу Христу!Дорогі у Христі брати і сестри! Сьогодні ми святкуємо пам'ять святого великомученика і цілителя Пантелеймона. Для багатьох поколінь християн він став образом лікаря, який лікував не лише знанням і вмінням, але передусім вірою та милосердям. Як розповідає житіє святого, Пантелеймон народився в Нікомидії (Мала Азія), у заможній родині батька-язичника та матері-християнки Євкуби. Маючи дуже багато подвижників духовного життя, ми, на жаль, мало знаємо про них і зрідка звертаємося за їхнім молитовним заступництвом. Доброю нагодою для пізнання різних феноменів святості є молитовне святкування їхньої пам’яті. Як відомо, кожен день року присвячений якомусь святому. Отже, літургійний рік – справжня енциклопедія, з якої можемо почерпнути багато корисного для нашого духовного зростання. У різноманітності святих свята Церква, представляє перед нами весь широкий спектр стилів буття християнина – від свідчення крові до непомітного служіння, у стані анахоретського життя чи в подружжі, у священнослужінні чи світському покликанні. А тому вони здатні допомогти кожному християнинові реалізувати власне покликання і в ньому стати святим. Так історія житія святого великомученика Пантелеймона є свідченням дивовижного переображення, яке починається з самого його імені. Коли він народився у знатній язичницькій родині, батько дав йому ім'я Пантолеон. У перекладі з грецької це означає «лев у всьому». Це ім'я сили, непереможності та домінування. Батько готував його до того, щоб він став «левом» у суспільстві: блискучим лікарем, наближеним до імператорського двору, багатою і впливовою людиною, лицарем, який завойовує цей світ. І юнак справді мав для цього всі дані: він був розумним, вродливим, надзвичайно талановитим у медицині. Його помітив сам імператор Максиміан, запросивши до свого палацу. Здавалося б, питання життєвої кар’єри та успіху для Пантолеона було вирішене. Він стояв на порозі абсолютної земної величі. Але Господь мав на нього інший план. Через зустріч із християнським пресвітером Єрмолаєм, через слухання Слова Божого і через особистий досвід Божої благодаті, з молодим юнаком відбувається євангельське «навернення». Пантолеон приймає святе Хрещення і отримує нове ім'я – Пантелеймон, що означає «всемилостивий». Подивімося на цю різницю: від «лева у всьому» до «всемилостивого». Від символу сили, яка панує над слабшими, до образу милосердя, яке схиляється над чужим болем. Це і є шлях від гордого світу до дитячого серця, відкритого на Бога. Пантелеймон відмовився від амбіцій, щоб стати смиренним знаряддям у руках Небесного Лікаря. Він зрозумів, що справжня велич полягає не в тому, скільки людей служать тобі, а в тому, скільком людям можеш послужити ти, маючи в серці Христову любов. Святий Пантелеймон, ставши «всемилостивим», втілює Христові слова про дияконію у своєму служінні (пор. Мт. 18, 5). Маючи доступ до імператорських покоїв і можливість лікувати найбагатших патриціїв і отримувати за це особливу винагороду, він робить вибір, незрозумілий для тогочасної еліти. Він починає безкоштовно лікувати найбідніших: рабів, ув'язнених християн, калік, тих, кого римське суспільство вважало тягарем. Римська імперія зневажала слабкість, вона обожнювала силу і здоров'я. Хвора людина без грошей була ніким. Але для Пантелеймона кожен в'язень, знедолена в потребі людина, ставали тими «найменшими», у яких він бачив самого Христа. Цілительство святого Пантелеймона не було просто медичною практикою, воно було глибоко євхаристійним актом сопричастя до чужого страждання. Коли він обмивав і лікував рани, і за це не брав жодної платні, він буквально приймав ближнього в ім'я Христове. Він віддавав їм не просто ліки, а втрачену гідність, показуючи, що перед Богом вони мають безцінну вартість. Це безсрібництво було викликом усій економіці імперії, побудованій на вигоді та експлуатації. Це була проповідь втіленого Євангелія без слів – проповідь руками, які торкаються хворобливого, не боячись забруднитися, бо ними керує любов. Чи не про це говорить Господь, коли закликає нас приймати найменших в Його Ім’я. (пор. Мт. 18, 5)? Прийняти іншого – означає звільнити для нього місце у своєму часі, у своєму серці, у своїх планах. Це означає перестати дивитися на людей через призму того, що ми можемо від них отримати. Коли інші поганські лікарі, розпалювані заздрістю до його успіхів і народної любові, донесли імператору Максиміану, що Пантелеймон лікує в'язнів і сповідує розп'ятого Христа, перед юнаком постав вибір. Максиміан любив його, імператор не хотів його смерті. Він пропонував йому компроміс. Для того, щоб зберегти своє становище, кар'єру, свої статки і саме своє життя, Пантелеймону потрібно було зробити зовсім небагато: принести ладан на жертовник язичницьким богам. Просто формальність, непомітний кивок у бік панівної ідеології, і він знову став би улюбленим лікарем імператора. Але Пантелеймон згадує інші, безкомпромісні слова Христа: «Коли твоя рука або нога стає тобі причиною падіння, відітни її і кинь геть від себе» (Мт. 18, 8). Він розуміє слова Господа буквально і до кінця. Він обирає «відсікти» від себе всі привілеї, статус і саму близькість до земного царя заради вірності Царю Небесному. Він не дозволяє своєму високому становищу християнина стати причиною його падіння. Мучеництво Пантелеймона – це свідоме рішення відректися від всього, що відділяло його від Христа. Його катували, рвали залізними гаками, палили вогнем, кидали диким звірам, але в усіх цих стражданнях він залишався тим самим євангельським «дитям», яке цілковито довіряє своєму Небесному Отцеві. Священномученик Ігнатій Богоносець, йдучи на власну смерть, так писав у «Посланні до Римлян»: «Тепер тільки починаю бути учеником. Ні видиме, ні невидиме, ніщо не утримає мене прийти до Ісуса Христа. Вогонь і хрест, натовпи звірів, розсічення, розривання, роздроблення костей, відсічення членів, сокрушення всього тіла, люті муки диявола прийдуть на мене, – тільки б досягнути мені Христа» (Послання до Римлян, Глава 5). Коли ми читаємо житіє мучеників, ми часто жахаємося від описів тортур. Але суть мучеництва не в болі. Суть мучеництва – у непереможній любові, яка робить людину вільною від страху перед тираном світу цього. Великомученик Пантелеймон довів, що життя не вимірюється кількістю прожитих років чи накопиченим багатством, воно вимірюється тим, заради Кого готові навіть померти. Він відтяв від себе мирську славу, щоб увійти в життя вічне. Сьогодні світ так само, як і в часи Римської імперії, намагається сховати хворих, немічних за високі паркани лікарень, будинків престарілих та інтернатів. Тенденція споживання хоче бачити лише молодість, красу, успіх і посмішки з рекламних біл-бордів. Слабка, зранена, травмована людина є нагадуванням про нашу власну крихкість, а ми не любимо про це згадувати. Особливо сьогодні, у час великих випробувань, болю і втрат, навколо нас є безліч тих, кого світ вважає «малими» – це скалічені війною воїни, матері, які втратили синів, діти сироти, самотні люди, яким нікуди повернутися, переселенці, що втратили дім, люди, розчавлені депресією і самотністю. Гордувати ними – означає відвертати погляд, проходити повз, заспокоюючи себе тим, що «це не наша справа», «у нас є свої проблеми», «держава повинна про це подбати». Святий Пантелеймон є для нас не лише могутнім заступником і чудотворцем, до якого ми прибігаємо в час хвороби. Він є нашим вчителем. Його життя – це заклик до кожного з нас наслідувати не «всесильного лева», не шукати влади, самоствердження, амбіцій, що роздувають наше его і роблять нас сліпими до ближнього, а бути «всемилостивими» у нашому житті. Сьогоднішнє свято нагадує нам, що шлях до справжнього богопізнання починається з дитячого серця, яке вміє дивуватися благодаті, яке вміє «плакати з тими, хто плаче», яке «не шукає перших місць на бенкетах», але шукає близькості з Небесним Отцем. Коли ми сьогодні споглядаємо ікону святого Пантелеймона, ми бачимо молодого юнака з коробочкою ліків у руках. Він дивиться на нас не звисока, як дивилися б імператори, а з лагідністю дитини Божої. Молімося ж до цього великого угодника Божого і милосердного цілителя не лише про те, щоб зникли наші тілесні недуги – хоча і це важливо, і він чує ці прохання. Але молімося передусім про те, щоб він зцілив нас від найстрашнішої хвороби – від хвороби духовного паралічу, гордині, байдужості та черствості. Просімо у нього тієї самої переміни серця, щоб Господь допоміг нам умертвити в собі того хижого, самолюбного «лева», який прагне панувати, і виростити в собі «всемилостивого» християнина, який у простоті та дитячій довірі до Бога здатен обійняти цей зранений світ, приймаючи кожного найменшого ближнього як самого Христа. А благодать Господа нашого Ісуса Христа, і любов Бога і Отця, і причастя Святого Духа нехай буде з усіма вами. Амінь! + Ярослав 27 липня 2026 року Божого,м. Дрогобич Детальніше...

У с. Солець на Дрогобиччині відсвяткували 125-ліття освячення храму святого великомученика Пантелеймона [фото]

26 липня владика Ярослав, єпископ Самбірсько-Дрогобицький, здійснив душпастирський візит до парафії святого великомученика і цілителя Пантелеймона у с. Солець Трускавецького деканату. З нагоди 125-річчя освячення храму архиєрей у співслужінні місцевого духовенства очолив Божественну Літургію. Детальніше...

У Дрогобичі відбулося перепоховання останків 26-ти жертв НКВС [фото]

У понеділок, 13 липня, у храмі святих верховних апостолів Петра і Павла м. Дрогобича звершили Парастас за невинно убієнними жертвами комуністичного тоталітарного режиму, останки яких були віднайдені під час археологічних розкопок на території колишньої в’язниці НКВС на вулиці Стрийській поблизу храму. Детальніше...

Владика Ярослав у Тернополі: Бути дітьми Небесної Матері – це велика радість наслідувати Її беззастережну довіру до Бога [фото]

У неділю, на свято Матері Божої Неустанної Помочі, владика Ярослав, єпископ Самбірсько-Дрогобицький, відвідав парафію в м. Тернополі Тернопільської архиєпархії, де у співслужінні місцевого духовенства очолив Божественну Літургію. Детальніше...