Пастирське послання Блаженнішого Святослава до вірних Української Греко-Католицької Церкви на Великий піст
27 лютого 2012
«Покайтесь, бо Небесне Царство близько!»Мт. 4, 17
Дорогі у Христі!
Цими словами нашого Божественного Спасителя закликає сьогодні Христова Церква кожного з нас розпочати благословенний час Великого посту. Назва цього посту – «Великий» – не випадкова: вона зумовлена тими Божими дарами і плодами для нашого духовного життя, які можемо здобути в цей час, якщо гідно його проживемо. Велич цього часу визначається також глибиною духовної переміни нашої особи і нашого життя, яка буде наслідком зустрічі з милосердним і люблячим Небесним Отцем.
Тож як гідно прожити цей період, щоб перемінити і збагатити своє життя? Передусім, дорогі в Христі, потрібно пам’ятати, що дотримуватися посту не означає лише обмежити себе в їжі та розвагах. Постити – це насамперед стримуватися від гріха, від злих звичок і пристрастей. Це також відкинення байдужості, злих помислів та егоїзму. Великий піст – це запрошення, скероване до кожного з нас, зранених гріхами, обтяжених немочами та виснажених щоденними клопотами, кинутися в Господні обійми.
Святі отці та духовні вчителі Церкви, закликаючи християн гідно прожити піст, називали його часом духовного пробудження і оновлення людини, порівнювали з духовною весною, під час якої в наших душах пробуджується божественне життя: «…Коли закінчується зима і починаємо зближатися до весняного тепла, тоді мореплавець знову виводить свій човен у море, вояк чистить зброю та тренує свого коня до боротьби, селянин вигострює свій реманент, а подорожній, відчувши приплив сил, підперезується та пускається в дорогу… Подібно і ми в цей час приходу духовної весни налаштуймо свою духовну зброю, як солдати, нагострімо своє знаряддя, як землероби, та, як справжні керманичі, берімо в руки човен свого духу, щоб бути готовими вистояти перед навалами хвиль безглуздих пристрастей, та, як паломники, що прямують до небесної батьківщини, розпочинаймо звершення духовної мандрівки» (св. Іван Золотоустий, Слово до антіохійського люду, 3).
Великий піст є особливим часом покаяння та покути. Подібно як в природі звичною ознакою початку весни є пробудження всього створіння до нового життя, так людська душа через покаяння та покуту оживає і, будучи зігрітою теплом Божого милосердя та любові, визволяється від змертвілого заціпеніння і видає паростки нового життя у Святому Дусі. Хто щиро визнає свої провини у святому таїнстві Покаяння, той відчує благодатну дію тепла Божої любові, яке оживляє. І подібно як весна перемагає зиму, так і сила Господнього прощення перемагає в нас страх, неміч і зневіру, доводячи, що Божественна любов сильніша за наш гріх і що немає такої сили зла, яка б змогла протистояти спасенному милосердю Небесного Отця. Ось чому в покаянному пориві пророк Давид співає Господеві: «Хай твоє милосердя зійде на мене, і я буду жити, бо закон твій – моя відрада» (Пс. 117, 77). Відроджена покаянням і покутою та поєднана з Господом у Святому Причасті віруюча людина розквітає Божою красою праведного життя та стає носієм надії для свого оточення і для всього суспільства. Бо так як гріх має руйнівний вплив не лише на грішника, а й на все його оточення, – навернення і покаяння приносить зцілення наших відносин із Богом, ближніми і всім створінням.
Великий піст – це час інтенсивної молитви. Відмовляючись у цей період від розваг, ми одночасно маємо більше уваги присвячувати спілкуванню з Богом: через участь у великопісних Богослужіннях у храмі, а також через тривалішу та більш ревну молитву в родинному колі й на самоті. Не можна оминути увагою практики, яка нещодавно була запроваджена в усій нашій Церкві – читання Божого Слова. Щодня вірні, чи то на самоті, чи в сім’ї, або ж зібрані в молитовні групи при парафії, читають, роздумують та моляться уривками Священного Писання. Так Боже Слово стає для нас духовною поживою і пригадує нам, що «не самим хлібом живе людина, але кожним Словом, яке виходить з уст Божих» (пор. Мт. 4, 4). Гаряче поручаю продовжувати й поширювати цю побожну практику. А для тих, хто ще не почав цього робити, нехай Великий піст стане нагодою почати пізнавати Боже Слово і щоразу більше ним жити.
Необхідною умовою великопісної духовної мандрівки є також діла милосердя. Господь устами пророка Ісаї скеровує до всіх нас особливий заклик, показуючи, в чому полягає справжній піст: «Ось піст, який я люблю: з голодним своїм хлібом поділитись, увести до хати бідних, безпритульних, побачивши нагого, вдягнути його, від брата свого не ховатися» (Іс. 58, 7). Подібно як у природі поява навесні свіжих зелених пагонів виявляє, що рослина є живою, так християнська милостиня є ознакою духовного пробудження людини, її відкритості до Бога і ближнього та переконливим свідченням живої віри, «чинної любов’ю» (пор. Гал. 5, 6). До милостині покликані всі християни, незалежно від достатку чи матеріальної спроможності. Святий Папа Лев Великий навчає, що «ніщо не може перешкодити нам у нашій доброчинності, якою сповняємо покликання любити Бога та ближнього… Не лише багаті та заможні можуть творити діла милосердя в стосунку до свого ближнього, а й ті, що є бідними та з обмеженими достатками… Милостиня перетворює нерівність у земних благах на рівність в отриманні дарів небесних» (Слово на Чотиридесятницю, 6, 1-2).
Дорогі в Христі! Час Великого посту відкриває нам шлях до неба. Ступімо на нього в дусі покаяння, молитви та милостині. Разом пройдімо його, зростаючи в благодаті Святого Духа. Нагадую вам про обов’язок приступити в цей благословенний час до святих таїнств Сповіді та Причастя. Нехай Великий піст дарує нам оновлення духовного життя, пробудження християнської ревності та любові до Бога й ближнього у наших парафіяльних спільнотах та монаших обителях. Благаю в нашого Отця, який «хоче, щоб усі люди спаслися і прийшли до пізнання істини» (1 Тм. 2, 4), аби пригорнув усіх вас до свого милосердного батьківського серця та, простивши ваші провини, силою Святого Духа вчинив вас причасниками слави воскресіння Його Божественного Сина.
Благословення Господнє на вас!
† СВЯТОСЛАВ
Дано в Києві,
при Патріаршому соборі Воскресіння Христового,у Сиропусну суботу, 25 лютого 2012 року Божого
Детальніше...
Дорогі у Христі!
Кожен ювілей наших слуг Божих та ісповідників віри – це не лише добра нагода соборно згадати їхні імена і всім Божим народом нашої Церкви помолитися за упокій їхніх душ та просити Бога про їхню прославу на землі: ми робимо це постійно. Відзначення ювілеїв – це також і духовний привілей нового спілкування зі світочами нашої церковної історії, що здійснюється через читання їхнього слова та осмислення їхнього чину. Це робить нас причасниками їхньої мудрості та вдячними спадкоємцями їхнього досвіду.
Цього року наша Церква відзначає 120-річчя з дня народження ісповідника віри Патріарха Йосифа (Сліпого). Хоча вказана дата є тризначним числом, це не повинно нас бентежити: Патріарх Йосиф – наш сучасник! У цьому легко переконатися, коли зануритися в обставини його життя чи ознайомитися з його пастирським словом. Своєю візією майбутнього він на кілька десятиліть випередив свою епоху – щоб опинитися поруч із нами в нашому сьогоденні.
Розгляньмо на початку один малопомітний, але знаменний приклад із його біографії. Тисяча дев’ятсот п’ятдесят сьомий рік… Йосиф (Сліпий), вже як Митрополит, перебуває на засланні в с. Маклаково Красноярського краю. Неволя, утиски, заборона священнодіяти. Як багато людей із нинішнім способом мислення мріяли б у його ситуації бодай повернутися до рідного краю і тихенько дожити свого віку, щоб нічим не зачепити страшного карального маховика. А Митрополит Йосиф пише в той час послання з несподіваною, але промовистою назвою: «Великого бажайте!». Чи було це послання скероване до його ровесників? Формально, так. Але чи треба було нагадувати про велич бажань тим його землякам, які тоді масово йшли на великі жертви в ім’я найвищих народних святинь? Чи не є це посланням до нас, людей нинішнього часу, в якому модно бажати «усе і відразу», в якому щоразу менше розрізняють добро і зло, сакральне і брудне, велике і нице?
Як сказано вже, людина росте зі своїми задумами і своїми плянами. Високі пориви її підносять, а низькі і грішні похоті руйнують. Правда, не кожний вродився генієм і не кожному дав Бог довершувати спасенні діла і повертати умовинами часу, немов коловоротом, але кожному дано бажати «великого», молити Бога про те, помагати посильно у великих духових будовах, бо з дрібних цегол виростає гігант. Кожний може чинити добре, а в кожному доброму є і велике. Людина може вчинити проминаюче заслуженим для вічності і в часовому зловити вічне!
Патріарх Йосиф був живим втіленням долі Української Церкви і нашого народу в ХХ столітті – його, як і багатьох інших, було незаконно позбавлено свободи збиратися із одновірцями. Його, як і мільйони українців, прирекли на тортури в катівнях НКВД/КГБ і на мучеництво в ГУЛАГу. Але якщо в ув’язненні він був «німим свідком Церкви» («Заповіт»), то згодом, уже на поселеннях, він став голосом «мовчазної Церкви» та її духовною опорою, ніколи не забуваючи про тих своїх земляків, які й далі каралися в неволі:
Лечу думками до всіх моїх братів в Україні… до тих, що страждають на волі, і до тих, що караються у в’язницях, тюрмах, у таборах непідсильної праці… Між ними бачу нових борців, науковців, письменників, мистців, селян, робітників. Бачу між ними іскателів істини й оборонців справедливості. Чую їхній голос в обороні основних прав людини і людської спільноти. З подивом гляджу на них, як вони боронять своє українське слово, збагачують свою українську культуру, як усіма силами свого ума і серця рятують українську душу. І сострадаю з ними всіма, бо їх за те переслідують як злочинців (Заповіт).
Усі ці слова сказані й до нас – до тих, кому доводиться жити в умовах вибіркового правосуддя, дедалі більших обмежень у праві на зібрання й демонстрації, на отримування та поширювання правдивої інформації, у час витіснення національної мови та культури із суспільного життя. В Україні, на жаль, не припиняється лиха традиція зловживання владою і зневажання гідності людини, порушення національних, культурних і релігійних прав, гребування своїм, рідним, що супроводжується погонею за почестями й жадобою влади. Але цьому протистоїть традиція «сострадання» – солідарності з тими, хто в біді та в стражданні. І свідчення Патріарха Йосифа є цьому промовистим прикладом.
Сьогодні, коли брак єдності знову стає нашою національною бідою, коли народ штучно ділять за регіональними, історичними, мовними й культурними ознаками, погляди Патріарха Йосифа на національну єдність знову стають дороговказом. Цього церковного мужа не треба було переконувати в тому, що так важко донести до наших сучасників: «Першоджерело суспільних негараздів – не матеріальна, а духовна убогість» (зі Звернення традиційних Українських Церков від 1 грудня 2011 року). У його розумінні політична й національна єдність виростає з єдності духовної, запорукою якої є єдиний Патріархат Української Церкви:
Патріархат Церкви – це видимий знак зрілості і самобутності помісної Церкви та могутній чинник у церковному і народному житті, рятунок церковної і національної єдності. Підстава для патріархату – в дозрілій свідомості власних церковних і національних скарбів, своїх культурних та історичних надбань і цінностей, свої трудів і жертв.
Нас [греко-католиків і православних] єднає традиція рідного християнства, спільні церковні і народні звичаї, спільна двотисячолітня культура! Нас єднає спільне змагання за самобутність рідної Церкви, за її Повноту, якої видимим знаком буде єдиний Патріархат Української Церкви (Заповіт).
Цей слуга Божий також вказував на визначальну роль Церкви не тільки для духовного і національного відродження в Україні, а й для збереження української ідентичності в глобальному масштабі. Адже з діда-прадіда духовною матір’ю українців була Київська митрополія (пор. Заповіт).
На історичному шляху (її діти) розгубилися в різних країнах, серед різних народів і забули про Матір, яка їх родила. Поможіть їм віднайти цю Матір! » (Заповіт).
Опинившись на поселеннях, Патріарх Йосиф став сполучною ланкою між усіма частинами нашої Церкви, що волею Провидіння опинилися на різних континентах, – між усіма вірними і в Україні переслідуваними, і «в розсіянні сущими». Церква в діаспорі не просто вижила – вона стала світовою Церквою, без якої сьогодні вже важко уявити собі ландшафт Католицької Церкви у світі.
Знаменно до того ж, що нинішній діалог між Українськими Церквами київської традиції щодо відродження об’єднаної Київської Церкви є своєрідним перегуком із цим патріаршим закликом, що входить у нашу сучасність через десятиліття. Цей заклик резонує в серцях українських християн київської традиції, навіть попри конфесійні відмінності.
Провидницьким було розуміння Патріарха Йосифа, що Вселенську Церкву неможливо зводити лише до однієї культури, нації чи обряду. Для нього єдність була єдністю у різноманітті, місце в якому гарантовано й для особливостей Української Греко-Католицької Церкви. Сьогодні це звична логіка церковного мислення. Тому й нормативними є для нас сьогодні ті два фундаментальних принципи, якими Патріарх Йосиф охарактеризував церковну самобутність нашої Церкви: перший – сопричастя з Єпископом Рима, і другий – вірність східнохристиянській візантійській традиції.
Той довгий «шлях відречення, несення хреста і свідчення Йому [Христові]» Йосифа (Сліпого) – 18 невольницьких років «в’язня Христа ради» – вражає нашу уяву. Проте справді гідною подиву в нинішній час масової зневіри, збайдужіння і паралічу волі є його титанічна праця над відродженням Церкви на поселеннях.
З усіх сил намагався я шукати виходу з цього майже безвихідного становища, щоб підняти Церкву і Нарід з руїни, щоб їх відродити. Треба було знову починати працю відродження в самому корені, від самих основ. А основи я бачив в науці, молитві, праці і християнському праведному житті (Заповіт).
Його віра була непохитною, а енергія – невичерпною. Його штурм твердинь людської байдужості й закостенілості був невідпорним. Його жертовний приклад обеззброював недругів і надихав однодумців. Його діагноз суспільної хвороби був точним, а пропоноване лікування – спасенним.
Як же маємо дякувати сьогодні Богові, що Українська Греко-Католицька Церква, вихована великим Митрополитом Андреєм (Шептицьким), уміла в той буремний час «великого бажати» – і з цього вміння виріс у нашому народі муж великий і сильний, з яким ця Церква гідно пройшла через мучеництво й випробування і дала світові свідчення, євангельським змістом якого ми живемо й донині!
Дорогі у Христі! Відзначаючи 120-річчя народження Патріарха Йосифа, дякуймо всемилостивому Богові за дар його особи та ісповідництва, які є великим скарбом не лише для нашої Церкви і українського народу, а й для всієї Вселенської Церкви. Гаряче заохочуймо вірних нашої Церкви молитися за прославу слуги Божого Йосифа (Сліпого), як рівно ж брати участь у святкових заходах, запланованих Церквою та органами державної влади на цей ювілейний рік. Зокрема, закликаймо до участі у Всеукраїнській прощі до Зарваниці 15 – 16 липня, яка цього року буде присвячена пам’яті Патріарха Йосифа, та до відвідин музею-садиби славного сина нашого народу, що знаходиться поблизу Зарваниці, у селі Заздрість: це стане для кожного з нас нагодою почерпнути духовну силу з джерела віри та геройського служіння цього ісповідника віри нашій Церкві й рідному народу. А найкращий спосіб гідного вшанування слуги Божого Патріарха Йосифа – це зробити своїми його ідеали та, заручившись його заступництвом перед престолом Всевишнього, намагатися ними жити й утверджувати їх у нашому українському народі.
Благословення Господнє на вас!
Від імені Синоду Єпископів Української Греко-Католицької Церкви+ СВЯТОСЛАВ
Дано в Києві,при Патріаршому соборі Воскресіння Христового,9 лютого 2012 року Божого
Доручаємо отцям-душпастирям прочитати це пастирське послання на усіх Божественних Літургіях в неділю 19 лютого 2012 року Божого
Детальніше...
Звернення Блаженнішого Святослава до вірних УГКЦ та всіх людей доброї волі у справі збору пожертв на завершення Патріаршого собору Воскресіння Христового в Києві
31 грудня 2011
Високопреосвященні та Преосвященні Владики!Всесвітліші, високопреподобні та всечесні отці!Дорогі в Христі брати і сестри!
Слава Ісусу Христу!
Колись у Вифлеємі Пресвятій родині, яка прибула до міста і дому Давида за наказом імператора Августа, не знайшлося місця в заїзді. Син Божий, котрий прийшов, щоб принести спасіння світові, народився в бідному вертепі, в яслах на сіні. Сьогодні Він знову стукає до нашого сумління, бо хоче народитися в нашому серці та ввійти в наше життя. Наша Церква-мучениця повторює у своїй історії шлях нашого Спасителя. Сьогодні і їй не знайшлося місця у київських храмах, які будували наші предки. Однак саме ця Церква, ми переконані, послана на спасіння нашого народу в цей непростий період його історії.
Многомилостивий і всещедрий Господь обдарував нашу Церкву великими благодатями. Час переслідувань у підпіллі, відбудова в селах і містах знищених та сплюндрованих храмів, відродження і розвиток церковних структур, повернення осідку Предстоятеля УГКЦ до Києва, перша за 400 років інтронізація Глави УГКЦ у колисці християнського сходу і, врешті, проголошення трьох нових митрополій УГКЦ - це лише видимі благодаті Його милосердя, яке цеглина за цеглиною відбудовує життя нашої Церкви і собори наших душ.
На лівому березі Дніпра вже завершується будівництво величного Патріаршого собору Воскресіння Христового, що збирає і кличе з усього світу один народ Божий на Київських горах. Ця Господня щедрість взиває до глибокої вдячності й любові до Нього, до нашої Церкви і нашого «єрусалимського храму», кличе нас промовити словами Патріарха Йосифа: «Світися, світися, наш Єрусалиме, і востанеш у древній славі твоїй!»
Спорудження Патріаршого собору стало можливим завдяки спільній жертві всієї нашої Церкви: духовенства і мирян. Хочу подякувати вам, вірним нашої Церкви всього світу, передусім за молитву під час його будівництва і за «цеглини» любові та жертви, які ви вклали у наш спільний храм. Цей внесок у розбудову святині в столиці України є жертвою на вічність. Щодня на Літургії у «серці» Київської Церкви підноситиметься моління до Господа за душі тих, хто сьогодні молитовно чи матеріально долучається до зведення собору Воскресіння Христового.
У період Різдвяних свят, за рішенням Синоду єпископів нашої Церкви, відбудеться акція «Колядуймо на собор!», згідно з якою традиційні різдвяні пожертви колядникам належатимуть Патріаршому соборові в Києві. За допомогою цієї загальноцерковної збірки сподіваємося довершити будівництво цього всенародного храму. Жертвуючи на цю історичну будівлю, ви відкриваєте своє серце новонародженому Спасителю, який стукає сьогодні до дверей вашого християнського сумління. Наслідуймо тих мудреців зі Сходу, котрі пройшли довгий шлях до Ісуса, щоб принести Йому свої дари.
Нехай новонароджений Спаситель, якого ви приймаєте до свого серця і свого дому ділами покаяння та милостині, щедро винагородить вас небесними благодатями, миром і різдвяною радістю. Колядуймо, прославляючи Дитятко Ісуса! Колядуймо на собор!
З усього серця вітаю вас із Різдвом Христовим та Новим роком і уділяю вам своє батьківське благословення.
† СВЯТОСЛАВ
Дано у Києві,при Патріаршому соборі Воскресіння Христового,дня 23 грудня 2011 року Божого
Детальніше... Різдвяне послання Блаженнішого Святослава
24 грудня 2011
Високопреосвященним і Преосвященним Архиєпископам та Митрополитам,боголюбивим єпископам, всечесному духовенству, преподобному монашеству,возлюбленим братам і сестрам, в Україні та на поселеннях у світі сущим
Христос народжується – славте!Христос із небес – зустрічайте!Христос на землі – бадьортеся!Канон Утрені Різдва Христового
Дорогі у Христі!
Цими словами із канону різдвяної Утрені хочу привітати всіх вас зі світлим святом Різдва Христового. Сьогодні Христова Церква закликає нас не просто вкотре відзначати це свято, а й запрошує прославляти, зустрічати Бога, який прийшов до нас у людському тілі, та кріпитися присутністю цього небесного Дитяти.
«Христос народжується – славте!» Це запрошення набирає для нас особливого значення, коли приєднаємося до безпосередніх учасників і свідків події цього дивного народження. Ті, хто славить новонародженого Божого Сина, – це передусім небесні ангели. Це вони відкривають перед пастирями, які стоять вночі на сторожі своїх отар, чудесну новину про народження Сина Божого, співаючи величну пісню: «Слава на висотах Богові, а на землі мир людям його вподобання» (Лк. 2, 14). Чи не вперше ангельські сили стають поруч з людьми і разом з ними творять один-єдиний народ, небесний і земний хор. Ця вселенська прослава, яка лунає єдиним багатоголоссям неба і землі, наче показує, що у таїнстві воплочення Сина Божого небесна і божественна дійсність поєднується з людиною, з її історією, минулим, сучасним і майбутнім. У цьому таїнственному поєднанні в особі новонародженого Ісуса Христа, Бога і людини, відбувається обмін дарами між ними: Творець відкриває повноту свого вічного життя людині, а життя людини вповні відкривається Богові, стає простором Його присутності та діяння. Ось чому славити новонародженого Спасителя – означає насамперед відкрити Його присутність у нашому житті. Сьогодні Бог дійсно є з нами, у сучасному моменті історії нашого народу, того об'єднаного Божого люду, який від ангелів вчиться, як гідно предстояти перед Богом і Його величати. Прославляючи різдвяною колядою народженого Спасителя, ми разом з ангелами сповіщаємо прихід небесної радості, що усуває земний смуток і розпач, даруючи людині дар вічного життя із Богом.
«Христос із небес – зустрічайте!» Зустрічаючи Сина Божого, який в людському тілі прийшов на світ, ми визнаємо, що сам Бог захотів увійти в життя кожного з нас, аби на себе взяти всі наші провини, недуги, болі й негаразди, а нам дарувати своє вічне блаженство та щастя. Момент, коли Спаситель торкається кожного із нас зокрема та силою і діянням Святого Духа вносить своє вічне життя у наше людське життя, ми називаємо Святим Таїнством. Таких Таїнств у Христовій Церкві є сім: Хрещення, Миропомазання, Євхаристія, Покаяння, Священство, Подружжя та Єлеопомазання. Ці Таїнства є плодами і наслідками народження Бога у людському тілі. Щоразу, коли ми приймаємо і беремо участь у тому чи іншому Святому Таїнстві, нам дається великий дар зустрічі з Христом-Господом, а ця зустріч переображує наше життя, наповнюючи його любов'ю Отця, благодаттю Сина і силою Святого Духа. Таким чином Божа присутність через Святі Таїнства робить нас учасниками Божого життя, згідно зі словами св. Атанасія: «Бог став людиною, щоб людина могла стати богом за благодаттю». Цю благодать Христового Різдва особливо важливо для нас відкрити і оцінити у цьому Новому 2012 році, який наша Церква, у її підготовці до святкувань 1025-річчя Хрещення Русі-України, присвячує Святим Таїнствам. Отож, зустріти новонародженого Христа сьогодні можна передусім у Святих Таїнствах, особливо в Євхаристії, яка є центром і вершиною всього життя Церкви. Нашою живою участю у Святих Таїнствах, зокрема Покаянні та Євхаристії, ми найкраще зможемо підготуватися та відсвяткувати цьогорічне Різдво Господа нашого Ісуса Христа. А впродовж цього Нового року стараймося глибше збагнути і відкрити для себе безцінний скарб Святих Таїнств у Христовій Церкві та користати з них на наше освячення і спасіння.
«Христос на землі – бадьортеся!» У цю таїнственну різдвяну ніч небесний ангел-благовісник каже нам, як колись вівчарям: «Не бійтесь, бо я звіщаю вам велику радість, що буде радістю всього народу!» (Лк. 2, 10). Сьогодні ми, на жаль, мусимо ствердити, що в наше українське суспільство повертаються різні страхи минулого. Навіть після двадцятьох років будівництва Української держави ми є чомусь надалі стривожені тим, чи справді збережемо її незалежність, волю та українську самобутність. Страхаємося некерованості світових економічних криз і новітніх форм соціального та національного поневолення. Тому ця ангельська благовість: «Не бійтеся!» – має з особливою силою промовити нині до наших сердець. «Христос на землі – бадьортеся!» – співає сьогодні Христова Церква. Бадьорімося всі ми, бо присутність на землі воплоченого Христа – нашого Спаса – це для нас джерело невимовної сили й надії в нашому земному житті з його змаганнями та випробуваннями. Лише у Його народженні, у Різдві незмінного і вічного Бога, народжується нове й краще майбутнє, яке дає зміст і певність нашому теперішньому. Хто сьогодні віднайшов свою надію у маленькій Дитині – новонародженому Спасителеві, той вже знайшов допомогу і силу для свого непростого, мінливого та непевного сьогодення.
Дорогі в Христі! У цей світлий і радісний день славмо новонародженого Ісуса нашою прабатьківською колядою. Нехай вона сьогодні усуне з наших сердець усякий страх і смуток. Зустрічаймо сьогодні Предвічного Бога відкритим серцем і сповняймося Його небесною благодаттю, радістю та миром. Нехай ця різдвяна радість підбадьорить і скріпить нас у нашій щоденній праці та молитві, дарує єдність і злагоду в наших громадах. Нехай різдвяна зірка, що колись привела мудреців до вертепу, де спочивав Цар віків, освітить нам дорогу до нашого майбутнього в Христі-Ісусі.
Христос рождається! Славімо Його!
+ СВЯТОСЛАВ
Дано в Києві, при Соборі Воскресіння Христового,4/21 листопада в день Праздника Введення в храм Пресвятої Богородиці
Детальніше... Слово Блаженнішого Святослава під час інтронізації владики Ярослава (Приріза) на престіл Самбірсько-Дрогобицької єпархії
24 грудня 2011
Дорогий наш владико Ярославе, нововведений єпископе Самбірсько-Дрогобицький! Високопреосвященні наші митрополити і архиєпископи: Іване з Перемишля, Володимире з Івано-Франківська, Василіє з Тернополя! Дорогий наш брате, архиєпископе й митрополите Мечиславе, архиєпископе Львівський! Дорогі владики, які прибули на сьогоднішнє свято! Зокрема хочу привітати владику Мілана із Закарпаття, владику Володимира з Вроцлава, владику Петра з Мюнхена і всіх дорогих владик Синоду єпископів нашої Церкви! Всечесне духовенство: високопреподобні, всесвітліші, всечесні отці тут присутні! Дорогі у Христі брати і сестри! Дорога українська молоде!
Сьогодні духовні очі усієї нашої Помісної Української Греко-Католицької Церкви звернені на цей святий храм - собор Пресвятої Трійці. Сьогодні усе тіло, уся повнота нашої Церкви переживає непересічну подію - впровадження на єпископський престол єпархії нового правлячого архиєрея. Ця інтронізація завершує особливий рік в історії нашої Церкви, який назавжди буде позначений уведенням на престоли різного рівня: Верховного Архиєпископа, Митрополитів, єпископів - як в Україні, так і закордоном. Дивний подув Святого Духа, за який ми сьогодні дякуємо Господу Богу, а відтак просимо у Нього сил і благодаті, щоб нам ніколи не забракло відваги й мужності йти за Його голосом та бути веденими Святим Духом. Для того, щоб сьогодні поглянути духовними очима на оцю подію, яку ви щойно бачили, пропоную вам послухати голос сьогоднішнього святого Євангелія.
У сьогоднішньому Євангелії є начебто дві частини. Перша говорить про скарб. Скарб людини є наче центром гравітації її особи. Тому недаремно каже Христос: "Там де ваш скарб, там буде і серце ваше". Але, заохочуючи шукати справжній скарб, Христос говорить, що цим найбільшим скарбом, який має Церква і передає його з апостольських часів аж до кінця віку, є скарб присутності Царства Божого між нами. Це є скарб вічності, яка існує і б'є ключем у нашому дочасному житті. Однак Христос закликає нас шукати цей скарб у дуже цікавий спосіб, згідно з логікою людини, яка збирається в дорогу. Коли хтось вирушає в дорогу, він, очевидно, починає наново оцінювати все те, що він має і що він знає. Щось він мусить залишити, щось продати, щоби щось здобути, і взяти з собою найцінніше, що він має у своєму житті. Отож Христос наче впроваджує нас у певний рух.
У другій частині Євангелія ми чуємо заклик мати стан підперезаний, мати свічники засвічені і чекати. Цей заклик Христовий має глибокий пасхальний характер. Згідно з такими приписами, Господь наказував ізраїльтянам їсти першу Пасху у Єгипті. З неї почався вихід - рух до Обітованої землі, рух до Бога, до свободи, до землі "молоком і медом текучої". І мета цієї подорожі - невтомне очікування зустрічі з Христом, з Господарем, який має прийти в час, коли ми найменше цього сподіваємось, в час, коли найменше про це думаємо, але коли маємо бути завжди готовими. Отож Церква сьогодні живе в історичному періоді між першим і другим приходом Христа, між тим вже присутнім Царством Божим між нами і його повнотою, яка настане у другому страшному приході нашого з вами Спасителя. Цей період - це напруга між "вже" і "ще ні", між завдатком і повнотою. Завершується ж сьогоднішнє Євангельське читання дуже цікавим жестом. Каже Христос, коли слуги дочекаються повернення свого Господаря з паленими світильниками і з підперезаним поясом, що станеться? Каже Господь, той Господар прийде і серед ночі посадить своїх слуг за свій стіл і сам підперезається, і сам почне їм служити. У такий спосіб ми бачимо Христа на Тайній Вечері, Який підперезується рушником і вмиває учням ноги, садить їх за Свою трапезу царства для того, щоб їм послужити і сповнити їх вічним життям в Богові.
Ми бачили з Вами, що чин інтронізації мав немовби три частини. Спочатку ми впроваджували на єпископський престол новойменованого архиєрея. Це горнє сідалище не є царським троном земного царства - це ікона присутності між нами Царя слави, Яким є Сам Господь. Це є унікальна ікона присутності вже тепер між нами Царства Божого. Це до нас каже Христос у цій події: "Не бійся мале стадо, бо панові вашому сподобалося дати вам царство".
Також ми бачили, як нововведеному архиєреєві вручено жезл, яким він має управляти і пасти Боже стадо, має дбати про те, щоб духовний світильник кожного з нас ніколи не загас, щоб кожний з нас все ж таки очікував повернення у славі нашого Господа; щоб те наше очікування ніколи не приспалося; щоб ми в будь-якій хвилині дня чи ночі могли гідно без остраху стати на Страшному Судищі. Відтак те служіння, яке сьогодні розпочинає владика Ярослав є справді служінням того, хто прийшов не царювати, не панувати, але послужити.
Згідно з апостольським вченням, єпископ має потрійне завдання: освячувати, навчати й управляти. Освячувати - це означає будувати Царство Боже на землі за допомогою всеосвячуючої божественної благодаті, уділяючи Святі Тайни, благословляючи все те, що збирає нас у Церкву Господню, для того, щоб кожен віруючий християнин центром гравітації свого життя поклав саме Христа і Його Слово як найбільший скарб, який він може здобути під час земної мандрівки. Навчаючи Божим Словом, єпископ наче підперезує наш стан, поправляє наш світильник, щоби ми могли справді гідно й достойно відчути і бути добре приготованими до цієї зустрічі з нашим Господом. Керуючи ж, він не адмініструє на взірець якогось міністра, чи земного володаря. Своїм жезлом він показує дорогу до Христа, нашого Спасителя, образом Якого є єпископське служіння.
Дорогий наш брате, владико Ярославе, нехай всемилостивий Господь буде твоїм прикладом, а твій великий попередник - владика Юліан - буде взірцем, духовним батьком твого служіння. Ти приходиш не для того, щоб тобі послужили, але щоб послужити і дати своє життя як викуп за багатьох. Сьогодні ми прикликаємо на тебе, дорогий брате, благодать Святого Духа, щоб твій світильник ніколи не погас, щоб твій стан був завжди підперезаний, і щоб ти в будь-яку хвилину дня чи ночі міг дати достойний одвіт за твоє служіння перед Господом, іконою Якого ти сьогодні є. Нехай Пречиста Діва Марія, Мати Божа неустанної помочі, буде твоєю Покровителькою і Учителькою на Божу славу і на спасіння людського роду! Амінь.
+ Блаженніший Святослав, м. Дрогобич // 24 грудня 2011
Детальніше... Пастирський лист Блаженнішого Святослава «Жива парафія – місце зустрічі з живим Христом»
21 грудня 2011
Пастирський лист Блаженнішого Святославадо духовенства, монашества і усіх вірнихУкраїнської Греко-Католицької Церкви«Жива парафія – місце зустрічі з живим Христом»
Дорогі у Христі!
Вступ
Господь наш Ісус Христос перед вознесінням на небо звернувся до своїх учнів із закликом: «Ідіть, отже, і зробіть учнями всі народи, христячи їх в ім’я Отця і Сина і Святого Духа; навчаючи їх берегти все, що я вам заповідав. Отож я з вами по всі дні аж до кінця віку» (Мт. 28, 18–20). Цей заклик Христа звіщати Добру Новину стосується не лише перших Христових учнів – апостолів, він зобов’язує Церкву в усі часи, аж до кінця віків. Українська Греко-Католицька Церква, здійснюючи це доручення Божественного Спасителя, п’ять років тому вустами єпископів Священного Синоду окреслила мету свого служіння як «Святість об’єднаного Божого люду». Святість – це Божий дар, покликання кожного християнина. «Це ж саме воля Божа: освячення ваше», – нагадує св. Павло в Посланні до солунян (1 Сол. 4, 2–3).
Місцем, де найчастіше зароджується, зростає і дозріває святість християнина, є парафія. Тому Синод Єпископів УГКЦ 2011 року, бажаючи духовного відновлення всієї нашої Церкви, звернув особливу увагу на парафію – основну частку Божого люду, яка під проводом єпископа як свого отця і вчителя віри, змагає до святості. Програма, що її затвердив Священний Синод, називається «Жива парафія – місце зустрічі з живим Христом». Завданням цієї душпастирської програми є допомогти всім вірним нашої Церкви навчитися «жити на вподобу Богові» (1 Сол. 4, 1), щоб таким чином зростати у святості і в єдності в Ісусі Христі.
Над основними складовими елементами живої парафії хотів би я застановитися в цьому Пастирському посланні.
Боже Слово
«Слово Христове нехай у вас перебуває щедро: навчайтесь у всякій мудрості й напоумляйте одні одних», – настановляє нас св. Павло в Посланні до колосян (Кол. 3, 16). Через Боже Слово ми пізнаємо Христа, зустрічаємося з Ним і входимо у живі відносини з Ним. «Незнання Святого Письма – це незнання Христа», – казав св. Єронім. Ми хочемо в наших парафіях наслідувати перших християн, щоб Слово Боже стало основою нашого церковного, парафіяльного, родинного, суспільного і особистого буття. Наполегливо заохочую душпастирів до належної підготовки проповіді на основі проголошеного Божого Слова, так щоб це Слово ставало «живим і діяльним» в житті ваших парафіян, здатним кормити їх, давати їм відповіді на актуальні проблеми сьогодення та надихати їх на служіння.
Боже Слово має принести видимі плоди у нашому щоденному житті, бо лише ті, хто це Слово зберігає, тобто виконує, назвуться блаженними у Господа (пор. Лк. 11, 28). У наших парафіях не повинно бути жодної родини, яка б не мала Біблії. Всіх вірних закликаю до щоденного читання Святого Письма, найкраще – через участь у біблійних гуртках при парафії та через молитовне читання вдома. Ще одною незамінною книжкою для нашого духовного зростання має стати нещодавно проголошений Катехизм УГКЦ «Христос – наша Пасха» як підручник віри для всіх вірних нашої Церкви – дітей, молоді й дорослих. Митрополит Андрей (Шептицький) називав Катехизм фундаментом християнського життя.
При цій нагоді прагну підкреслити, що кожен віруючий має обов’язок щоразу глибше пізнавати правди святої віри протягом усього свого життя, а духовенство не має права уникати обов’язку навчати віри своїх вірних не лише проповіддю, але й катехитичним служінням. Коли йдеться про катехизацію, то в нашому розумінні – це постійний процес входження в таїнство Церкви, який стосується не лише дітей, які готуються до прийняття Святих Таїнств. Постійна і безперервна у віковому сенсі катехизація дітей, молоді, дорослих і старших – необхідна умова живої парафії. Наостанок підкреслю, що так само як і Святе Письмо, Катехизм нашої Церкви має бути настільною книгою кожного члена наших спільнот, оскільки він є дуже цінною допомогою для правильного розуміння і читання Божого Слова.
Святі Таїнства і молитва
Боже Слово є основою християнського життя, а його джерелом і водночас вершиною –Пресвята Євхаристія. Зібрана на Божественній Літургії парафіяльна громада єднається зі своїм невидимим Головою – Христом, і з усіма святими й ангелами, творячи в такий спосіб таїнственне єднання неба й землі, дочасності й вічності. Служба Божа, яку законно поставлений священик служить у єдності та від імені свого єпископа, є також часом будування Церкви – Тіла Христового, Головою якого є сам Господь. Немає ціннішого моменту в нашому земному житті, як Служба Божа. Тому свята неділя, день Господній, має бути в пошані кожного християнина, а участь у Святій Літургії повинна вважатися не обов’язком, що його мусимо виконати з наказу Церкви, натомість прийняттям дару від самого нашого Господа, який прагне зустрітися з нами, щоб наповнити нас своєю благодаттю і любов’ю. «Не можемо жити без неділі!» – заявляли християни перших століть і радше йшли на мученицьку смерть, ніж погоджувалися під тиском поган працювати в неділю. Це гасло мусимо зробити своїм і ми, християни ХХІ століття, та наполегливо оберігати святість і недоторканність дня Господнього.
Члени живої парафії беруть живу участь у Святих Таїнствах, регулярно, по змозі навіть щодня, збираються на Богослужіння, щоб прославити Небесного Отця, щоби часто сповідатися і приймати Святе Причастя. У живій парафії прицерковні організації поєднують свою діяльність з молитвою, черпаючи з неї силу і натхнення. Не менш важливою є також наша приватна молитва – особиста і родинна, яка слугує продовженням церковної літургійної молитви. Наші парафії, а в них наші сім’ї мають знову стати школою молитви для всіх вірних.
Служіння ближньому
Ще одним важливим елементом, який виражає внутрішню природу Церкви та виявляє, наскільки живою є та чи інша парафія, – це дияконія, або служіння любові чи «харитативна діяльність». Це служіння ближньому випливає з нашого закорінення в Христі. Діяльна любов ближнього є покликанням і завданням кожного без винятку християнина. Лише віра, чинна любов’ю, провадить до спасіння (пор. Гал. 5, 6). Натомість віра без діл – мертва (пор. Як. 2, 26). «Усе, що ви зробили одному з моїх братів найменших, ви мені зробили» (Мт. 25, 40), – каже Господь Ісус.
Погляньмо навколо себе: скільки у світі є нещастя і убогості, самотності і смутку, болю і страждання! Всі ці прикрі явища нашого земного життя – це для нас запрошення до чинної любові, яка є виявом живої віри. Господь хоче відкрити наші очі на нужду світу, щоб ми навчилися по-справжньому любити і виявляли нашим ближнім Божу любов – увагою до них, сердечним співчуттям, підтримкою, словом потіхи і розради, а головно, ділами милосердя. Лише тоді зможемо вважатися живими християнами, а наші парафії стануть місцем, де піклуються про сироту, заступаються за вдову, допомагають убогому і розділяють страждання із хворими. Так об’являтимемо світові материнське обличчя Церкви та станемо живим знаком присутності Бога серед людей, згідно зі словами св. Августина: «Якщо бачиш любов, бачиш Пресвяту Трійцю».
Провід
Парафія – це спільнота вірних, які під проводом єпископа з душпастирями здійснюють своє покликання до єднання з Богом-Отцем через Господа Ісуса Христа у Святому Дусі. Господь Ісус безнастанно діє в наших спільнотах через Святого Духа, посилаючи Його дари на розбудову і зростання свого Тіла. Святий Павло навчає про це так: «І він [Христос] сам настановив одних апостолами, інших – пророками, ще інших – євангелистами і пастирями, і вчителями, для вдосконалення святих на діло служби, на будування Христового тіла, аж поки ми всі не дійдемо до єдности в вірі й до повного спізнання Божого Сина, до звершености мужа, до міри повного зросту повноти Христа» (Еф. 4, 11–13). Церковний провід парафіяльної спільноти звершується під проводом єпископа як голови і отця. А кожна парафія має бути організованою спільнотою, в якій під опікою свого пароха та у співпраці з ним кожен служить іншому тим даром, що його дістав від Господа.
Отже, церковний провід не є виконанням певного адміністративного уряду, а передусім – служінням Богові та ближньому. На практиці це означає, що в живій парафії має бути діяльною парафіяльна і душпастирська рада. Окрім цього, в парафії слід мати добре сформованих і зрілих співпрацівників священика, які допомагатимуть йому провадити катехитичні школи, церковні братства, благодійні заклади, молодіжні організації і молитовні групи. Одним із найважливіших обов’язків проводу парафіяльної спільноти є розпізнавання Божої волі та пошуки найкращих способів втілення її в життя.
Плекання і служіння єдності
Діяння святих апостолів показують глибоку єдність, яка існувала між членами першої спільноти Христових учнів: «Громада вірних мала одне серце й одну душу, і ні один не називав своїм щось з того, що кому належало, але все в них було спільне» (4, 32). Цей духовний стан першої християнської спільноти можна виразити словом «сопричастя/койнонія», що вказує на єдність, згоду та співжиття. Бути Церквою – це перебувати в сопричасті Святого Духа, в благодаті Господа Ісуса і в любові Бога-Отця. Єдність Церкви є, такими чином, іконою єдності осіб Пресвятої Трійці. Ця єдність проявляється на різних рівнях: на рівні Вселенської і помісної Церкви, єпархії та окремої парафії. Трапляється, що через нашу неміч і гріховність ми не віддзеркалюємо цієї єдності. Будучи свідомими цього, всі ми маємо цінувати і плекати її, зберігаючи повне сопричастя з наступником апостола Петра – Святішим Отцем, з ієрархією нашої Церкви, з місцевими єпископами та душпастирями, які діють від їхнього імені.
Парафія є спільнотою спільнот. У ній існують різні молитовні групи, братства та молодіжні організації. Всі вони покликані укріплювати єдність і любов між членами парафіяльної спільноти. Підтримуючи одні одних молитвою, обмінюючись Божими дарами та співпрацюючи в дусі Христового служіння, зможемо втілювати у життя синодальну програму «Святість об’єднаного люду Божого».
Ми не можемо бути байдужими до того, що діти Володимирового Хрещення нині поділені й відчужені між собою. Христос на Тайній вечері молився до Отця Небесного за своїх учнів, «щоб усі були одно» (Ів. 17, 21). У світлі цих Христових слів нині бажаю щиро попросити вас усіх: молімося за єдність Церкви, молімося за поєднання усіх Церков київської традиції, а насамперед, у дусі Христової любові намагаймося уникати будь-яких висловів чи дій, які могли б завдати шкоди нашим братам і сестрам у Христі чи образити їх. Хоч часом ми самі стаємо об’єктами наруги і утисків, не піддаваймося спокусі відповідати злом на зло. Для нас нехай стане заповітом молитва Христа за своїх кривдників і повчання апостола народів: «Не дозволь, щоб зло тебе перемогло, але перемагай зло добром» (Рим. 12, 21).
Місійний дух парафіяльної спільноти
Ісус Христос сказав до своїх учнів: «Ви – сіль землі… Ви – світло світу» (Мт. 5, 13–14), – і тим самим закликав нас виходити за межі нашої церковної спільноти, щоб нести у світ Христову науку, щоб перемінювати світ Христовим Духом. Відновлена Святим Духом церковна
спільнота самим своїм буттям стає живою проповіддю Христа, присутнього у ній. Тут доречно згадати один із улюблених висловів блаженного Папи Івана ХХІІІ, що «парафія – це "криниця посеред села", до якої усі приходять, щоб втамувати спрагу». Бажаємо, щоб наші парафії ставали такими духовними криницями, щоб до них горнулися люди та знаходили покріплення і силу, любов і благодать, одне слово – спасіння.
Повертаючись до Господнього заклику, яким ми починали це Послання, зауважимо: Ісус Христос навчає нас, що маємо бути готовими свідчити про Нього не лише своїм життям, а й словом. Сьогодні нерідко трапляється, що християни соромляться визнати свою віру, приховують її мовчанкою і пасивністю там, де треба відважно боронити Христову Церкву та стати на захист прав і гідності людини. Наші душпастирські ініціативи, катехизація, Богослужіння, читання Слова Божого тощо мають зробити нас стійкими й непохитними у вірі, а також завжди готовими «дати відповідь кожному, хто у нас вимагає справоздання про нашу надію» (пор. 1 Пет. 3, 15).
З особливим визнанням і подякою хотів би згадати сьогодні тих священиків та богопосвячених осіб, які, керуючись місійним духом, несуть духовну опіку нашим вірним поза межами матірної землі, зокрема емігрантам, як рівно ж тим, хто звіщає Боже Слово в’язням, військовослужбовцям та усім, котрі ще не пізнали і не зустріли Христа. Вся Церква повинна підтримувати їх та молитися за силу Духа для них у цьому важливому служінні.
Дорогі у Христі! Слухаючи чи читаючи ці рядки, не один з вас, можливо, подумав: хто ж має здійснювати ці такі важливі й потрібні завдання? Хто повинен подбати про те, щоб наші парафії були справді живими? Може, єпископ? Може, наш парох разом з іншими душпастирями? Може, ще трохи катехити чи богопосвячені особи, якщо їхній монастир знаходиться на території парафії? Відповідь на ці запитання проста: за оживлення парафії несе відповідальність кожен із нас. Заповіді Христові стосуються всіх без винятку вірних. Всі ми творимо Єдину, Святу, Соборну і Апостольську Церкву. Тому всі маємо бути «живими каменями» у будівлі нашої парафії, яка є втіленням цієї Церкви в нашій місцевості.
Тому закликаю вас усіх: відчиніть двері своїх душ і домівок Христові, дозвольте Його Святому Духові вас перемінити, очистити і скріпити Божою любов’ю! Запрошую усіх – мирян, богопосвячених осіб і духовенство – до оновлення нашого церковного буття на рідних землях і на поселеннях. Скріплені Божою благодаттю та довірою до Його Святого Провидіння, яке впродовж віків провадить нашу Церкву, берімося до праці!
Поручаю всіх вас, дорогі у Христі, материнському заступництву Пресвятої Богородиці. Вона, наша Небесна Ненька, нехай провадить нас до свого Божественного Сина! Нехай моляться за нас святі покровителі української землі, а особливо – блаженні новомученики минулого століття. Вони ціною важких страждань, а часто найвищою жертвою власного життя, робили нашу катакомбну Церкву справді живою і життєдайною. Їхній приклад і їхнє заступництво нехай будуть для нас знаком надії та запорукою Господнього благословення у нашій праці.
Благословення Господнє на Вас!
+ СВЯТОСЛАВ
Дано у Києві,при Патріаршому соборі Воскресіння Христового,2 грудня 2011 року Божого
Детальніше... 
З 4 до 11 вересня в м. Куритиба (Бразилія) відбувся Синод Єпископів Української Греко-Католицької Церкви, у якому, відповідно до норм церковного законодавства, взяли участь 34 єпископи з України, США, Канади, Австралії, країн Центральної та Західної Європи і Латинської Америки, в тому числі два єпископи-емерити. Запрошеним на Синод був рівно ж преп. о. Дмитро Григорак ЧСВВ, єпископ-номінант Бучацької єпархії.
Детальніше... Звернення Блаженнішого Святослав (Шевчука), Глави УГКЦ, з нагоди 20-літнього ювілею Незалежності України
22 серпня 2011
Дорогі в Христі співвітчизники!
З нагоди 20-ї річниці державної Незалежності України щиросердечно вітаю всіх вас, в Україні та на поселеннях сущих, і єднаюся з вами у подячній молитві до Всемогутнього Господа за неоціненний дар свободи для рідного народу і нашої держави. Цими днями ми також згадуємо із вдячністю наших славних попередників, які століттями підносили свої молитви до Неба: «Боже, великий, єдиний, нам Україну храни!». Вшановуємо рівно ж і тих, хто боровся за здобуття цієї незалежності, складаючи до вівтаря Вітчизни плоди своєї жертовної праці, а часто і цвіт свого молодечого життя. Хай воздасть Господь своїми щедротами тим, хто передав нам цю почесну естафету державотворення.
Святкування нашого національного ювілею – це не лише причина для радості та вдячності, а й прекрасна нагода для глибших роздумів над тим, якої держави ми хочемо і потребуємо. Напевно, не помилимося, якщо ствердимо, що бажаємо жити в державі, в якій основними засадами соціального, економічного, політичного та інших вимірів життя народу є чесність, справедливість і відповідальність.
Чесність і справедливість є різними гранями однієї й тієї ж сутності. Суспільна справедливість ґрунтується на особистій чесності, а чесні громадяни є надійною опорою справедливої влади. Творячи старозавітний Ізраїль як боговибраний народ, Господь дає Мойсеєві такий наказ: «Суддів та урядників настановиш собі в усіх містах своїх, які Господь, Бог твій, дає тобі по племенах твоїх, і вони будуть судити народ справедливим судом. Не викривиш закону, не будеш дивитися на особу і не візьмеш підкупу, бо підкуп осліплює очі мудрих і викривлює слова справедливих. Ти мусиш чинити по щирій правді, щоб жити на світі й безпечно володіти землею, що її Господь, Бог твій, дає тобі» (Втор. 16, 18-20).
Жодна держава не може існувати, розвиватися і забезпечувати належні права своїм громадянам, якщо не посідає неупередженого та справедливого судочинства. Ізраїльський цар Йосафат, який після перемоги над ворогами, що гнітили його народ, намагався побудувати вільне суспільство, дав суддям такий наказ: «Дивіться, що ви робите: ви бо чините суд не для людей, а для Господа, і він при вас, коли ви судите. Нехай, отже, буде на вас страх Господній: дійте обережно, бо в Господа, Бога нашого, нема неправди, ні сторонничости, ані підкупства» (2 Хр. 19, 6-7). Саме Божий Закон, як показує історія визволення Ізраїлю з єгипетської неволі, є дорогою до свободи та обітованої землі.
Водночас у Святому Письмі поняття справедливості не зводиться лише до відсутності порушення якогось правового припису. Справедливість – це праведність, тобто спосіб існування та діяння Бога Ізраїлю. Справедлива людина – це особа, яка в особистому та суспільному житті є віддзеркаленням праведності й святості Бога, живе в єдності з Ним, чинить Його волю і таким чином бере участь у Його способі існування. Тому апостол Павло проголошує: «Я не соромлюся Євангелії: вона бо – сила Божа на спасіння кожному, хто вірує... справедливість бо Божа об'являється в ній з віри у віру, як написано: „Праведник з віри буде жити"» (Рим. 1, 16-17). Отож пам'ятаймо: оскільки наша держава – це Божий дар і оскільки ми є віруючими людьми, то ця держава має бути такою, якою її хоче бачити Господь Бог, тобто побудованою на засадах Божого Закону і відкритою до поклику Його праведності.
Наша держава буде справедливою лише тоді, коли метою її урядування буде служіння на благо всіх її громадян і кожної особи зокрема. У такій державі шанують гідність людини й забезпечують належні умови для зростання кожного члена цього суспільства як вільної особистості, сотвореної на Божий образ. Йдеться про справедливість, яка за своєю суттю не є каральною чи репресивною. Це справедливість, що визволяє та спасає. Вона вимагає від кожного з нас поважати іншу особу незалежно від її походження, політичного чи релігійного переконання. Вона закликає нас до суспільного несприйняття екстремізму, насильства та зневаги щодо суспільного миру. Саме така справедливість, яка випливає з любові й живиться нею, закликає нас бути готовими до діл християнського милосердя і соціального служіння людям. Ця справедливість ставить перед владними структурами завдання забезпечити реальне здійснення прав та свобод громадян, гарантованих Конституцією нашої держави, а зокрема права на освіту, пенсійне та соціальне забезпечення і права на працю та охорону здоров'я. Важливим правом, яке повинна гарантувати держава, є збереження і захист честі та доброго імені кожного громадянина, встановлення чесних умов для розвитку приватної ініціативи та економічної діяльності на засадах субсидіарності, чесного виборчого права і громадсько-політичної активності. Незаперечним правом, яке держава повинна забезпечити своїм громадянам, є право на релігійну свободу та однакове ставлення владних структур до всіх Церков та релігійних організацій, які отримали дозвіл на релігійну діяльність у нашій державі. Вважаємо, що справедливість вимагає права вільного та всебічного розвитку української мови та культури у власній державі, відновлення історичної пам'яті українського народу та протидії новітнім проявам українофобії. Справедлива держава повинна захищати своїх громадян, хоч би де вони були, та дбати про живий зв'язок із тими українцями, які перебувають закордоном. Для всіх нас – чи тих, хто живе на рідній землі, чи тих, хто перебуває за її межами – батьківщина є одна, і вона повинна бути свобідною, християнською, справедливою і заможною державою, в повному значенні цих слів.
Однак про таку державу ми маємо не лише мріяти – ми повинні повсякчас її творити! Лише за такої умови цей дар Незалежності ми зможемо гідно зберегти та ним утішатися без небезпеки його втратити. Справедлива держава найперше здійснюється в житті кожного з нас, і за її будівництво кожен з нас несе відповідальність перед Богом, світом і своїм сумлінням. Цю відповідальність ми не маємо права перекладати на інших. Вона лежить на всіх і на кожному з нас, незалежно від того, яке місце ми посідаємо у суспільстві та яке маємо покликання.
У здійсненні цього завдання ми не є самотніми, ми не покинуті напризволяще. Той, хто відчуває зневіру та відчай, має почути Христовий докір: «Маловіре, чого засумнівався?» (Мт. 14, 31). Божа благодать неодмінно допоможе, якщо ми будемо до неї відкриті та з нею співпрацюватимемо. Святе Письмо навчає, що Господь завжди перебуває на боці слабких, беззахисних і скривджених. Тут доречно згадати слова пророка Ісаї, якими він прославляє Господа: «Твердинею став Ти нужденному, твердинею став для убогого в час його утиску, сховком від бурі, тінню від спеки; бо лють гнобителів, немов узимку буря» (Iс. 25, 4). Це Боже слово є для нас водночас і надією, і дороговказом.
З нагоди свята Незалежності хочу побажати всім нам, щоб наша віра в Бога зробила нас здатними жити в істині, сповнитися силою Його справедливості та з повною відповідальністю преображати наше особисте і громадське життя. Хай же великий і милосердний Бог благословить нашу землю та її народ, обереже їх від усякого лиха й огорне своєю спасенною любов'ю!
Благословення Господнє на Вас!
+ СВЯТОСЛАВ
Дано у Києві, при соборі Воскресіння Христового,20 серпня 2011 року Божого
Всечеснішим і преподобним отцям-душпастирям доручаємо прочитати цей текст на Святій Літургії у середу, 24 серпня 2011 року Божого.
Детальніше...
Всесвітлішим, всечесним, високопреподобним і преподобним отцям-душпастирям, високопреподобним і преподобним інокам та інокиням,дорогим у Христі мирянам Української Греко-Католицької Церквита всім людям доброї волі благословення й мир у Господі!
Дорогі у Христі!
Уже стало гарною традицією в нашій Церкві відзначати день св. Володимира Великого, Просвітителя Руси-України, урочистими богослуженнями та відновленням хресних обітів. Цими літургійними актами ми прагнемо передусім подякувати Господеві за «великий дар хрещення» (Блаж. Іван Павло ІІ), що його удостоїлися наші предки понад тисячу літ тому, а також віддати шану багатьом поколінням наших співвітчизників, які впродовж усієї християнської історії нашого народу зберегли у своїх серцях святу віру й передали її нам, своїм нащадкам. Підтримуючи цей боговгодний звичай, ми закликаємо духовенство, монашество й вірних нашої Церкви також і цього року з нагоди свята св. Володимира Великого здійснити цей урочистий акт вдячності Богові й відновлення хресних обітів. Прославляючи Господа Бога спільною літургійною молитвою за те, що світло Євангелія Христового засіяло на Київських горах, а звідти – по всій нашій Батьківщині, а навіть і далеко поза її межі, ми хочемо подякувати Йому і за ласку святого Хрещення, якої ми удостоїлися в нашому житті. Водночас відновленням наших хресних обітниць ми прагнемо заявити нашому Творцеві й Спасителеві, що хочемо відкрито визнавати нашу віру, боронити її та жити нею в нашому особистому, родинному, професійному й суспільному житті.
Щоразу коли ми згадуємо Хрещення наших предків у дніпрових водах, на радість урочистостей падає тінь від усвідомлення рани розділення, що залишається відкритою на церковному тілі нашого народу. На превеликий жаль, колись єдина Київська митрополія, зроджена з джерела святоволодимирівського хрещення, сьогодні поділена, а її діти, що належать до чотирьох традиційних українських Церков (Української Греко-Католицької Церкви, Української Православної Церкви, що перебуває в єдності з Московським Патріархатом, Української Православної Церкви Київського Патріархату та Української Автокефальної Православної Церкви), нерідко носять у своїх серцях гіркий осад від різних болючих подій, що трапилися в історії, від зазнаних кривд, закорінених упереджень та недовіри. Свідомі нашої відповідальності перед Богом і власним народом, закликаємо вірних і духовенство нашої Церкви витривало шукати шляхів примирення та поєднання з нашими братами у вірі. Нашою ревною молитвою, щирою відкритістю до діалогу, готовністю до прощення й примирення маємо сповняти заповідь Христову «Щоб усі були одно» (Йо 17, 21) та наближати євангельський ідеал єдності Христової Церкви, за який страждали та віддавали своє життя мученики нашої Церкви від часів св. Йосафата і аж до блаженних новомучеників та Ісповідників віри ХХ століття.
2011 рік є в нашій Церкві першим роком трирічного приготування до Ювілею 1025-ліття Хрещення Руси-України, що його святкуватимемо 2013 року. Цей перший рік приготування, згідно з рішенням Синоду єпископів Києво-Галицького верховного архиєпископства, присвячений Божому Слову. Господь порівняв тих, хто слухає і зберігає Його Слово, із мудрими будівничими, що будують свій дім на скелі (Мт 7, 24). То ж якщо бажаємо, щоб наш український дім був збудований надійно і вистояв під натиском внутрішніх та зовнішніх випробувань, маємо всі спільно подбати про те, щоб Боже Слово стало підвалиною нашого особистого, родинного й суспільного життя.
Почати варто із найпростішого: зробити Боже Слово доступним для всіх наших співвітчизників через поширення священних текстів серед нашого народу. В нашій країні, яка слушно називається християнською, не повинно бути дому, в якому б не було Біблії – Книги, що містить Боже Слово. Нехай отці-душпастирі присвячують доволі часу й уваги приготуванню недільних проповідей, а водночас не оминають будь-якої іншої нагоди давати своїм духовним дітям здорову науку Божу, як заповідав святий апостол Павло: «Проповідуй слово, наполягай вчасно і невчасно, картай, погрожуй, напоумлюй із усією терпеливістю та наукою» (2 Тим 4, 2).
Нарешті, щоб Боже слово ставало щоденним хлібом християнського життя, дуже бажаним було б спільне читання бодай короткого уривку зі Святого Письма в родині. Читання Слова Божого і молитовне роздумування над ним можна легко поєднати з вечірньою родинною молитвою. Така побожна практика, без сумніву, укріплюватиме зв'язки любові між членами родини та стане могутнім засобом виховання й освячення всіх її членів, а передусім – дітей. Сердечно бажаємо, щоб усі вірні нашої Церкви якнайбільше скористали духовно з цього першого року приготування до Ювілею Хрещення та щоб Боже слово ставало справді «живим і діяльним» (пор. Євр. 4, 12) у нашому житті.
Дорогі у Христі! У ці святкові літні дні, коли ми згадуємо пам'ять наших українських святих – святого Володимира Великого, блаженної княгині Ольги, святих страстотерпців Бориса й Гліба, молімося, щоб Всемилостивий Господь і надалі щедро напоював нашу українську землю живоносними потоками Свого Слова, щоб пробуджував у нашому народі Своїх вірних слуг – невтомних проповідників Євангелія, а самі будьмо доброю ріллею, впавши на яку, зерно Божого Слова принесе рясні плоди любові й благочестя. Тоді відновлення хресних обітниць стане для кожного з нас не повторенням з року в рік певного ритуалу чи обряду, але врочистою маніфестацією нашої вірності спасенному союзу з Богом, у який ми увійшли через святе Хрещення.
Благословення Господнє на вас!
Детальніше...
Всесвітліші та всечесніші отці!Преподобні ченці та черниці!Дорогі у Христі брати і сестри!
29 червня 2011 року Божого Святіший Отець Венедикт XVI святкуватиме 60-річчя своїх священичих свячень. За Божим Провидінням цей Вселенський Архиєрей став Христовим священиком саме в той день, коли Церква святкує празник Святих верховних апостолів Петра і Павла (за григоріанським календарем). Цей ювілей спонукає нас до вдячної молитви за дар Христового священства, що його прийняв 60 років тому Глава Католицької Церкви, а водночас дає нам гарну нагоду застановитися над важливістю його служіння у Вселенській Церкві.
Місце і роль, які Єпископ Рима посідає у Христовій Церкві, визначені самим Христом-Спасителем. Святе Передання пов'язує місію Римського Архиєрея у Христовій Церкві з євангельською подією, коли апостол Петро першим визнав віру в Христа: «Ти – Христос, Бога живого син» (Мт. 16, 16), – а у відповідь почув слова Спасителя, скеровані до нього: «Щасливий ти, Симоне, сину Йонин, бо не тіло і кров це тобі відкрили, а Отець мій небесний. Тож і я тобі заявляю, що ти – Петро (скеля), і що я на цій скелі збудую мою Церкву й що пекельні ворота її не подолають» (Мт. 16, 17–18). Цими словами Христос довірив виняткову місію та першість у зібранні дванадцятьох апостолів саме апостолу Петрові. Господь молився за нього, щоб не похитнулася його віра, в якій той мав утверджувати своїх братів: «О Симоне, Симоне! Ось Сатана наставав, щоб просіяти вас, як пшеницю, та я молився за тебе, щоб віра твоя не послабла, а ти колись, навернувшись, утверджуй своїх братів» (Лк. 22, 32). Ця Христова молитва і сьогодні є запорукою того, що Петро і його наступники у своїй турботі про Церкву скріплені особливою благодаттю Святого Духа. Саме тому літургійні тексти називають апостола Петра «начальником усього світу, учнем Христовим й підвалиною Церкви, справжнім стовпом і стіною, божеською сурмою Христових навчань» (Стихира на «Господи, взиваю» свята Петра і Павла).
Після смерті апостола Петра його наступники, Єпископи Рима, від апостольських часів і досі продовжують виконувати цю його особливу роль у Церкві. Святі отці Церкви підкреслюють важливість особи і служіння Римського Архиєрея, називаючи його «Богом піднесеним пастирем овець Христових, що має ключі Царства Небесного», «каменем віри, на якому збудована Католицька Церква», «першим джерелом правдивої віри, тихою і певною пристанню цілої Церкви і захистом від усякого єретичного урагану» (Теодор Студит, Послання 71, До Папи Пасхалія). Слуга Божий Митрополит Андрей (Шептицький), розвиваючи думку про Петра як «скалу, на якій збудована Церква», розмірковує так: «Будову святої Церкви зв'язав Христос із апостолом Петром – так, як будівничий в'яже хату з її основою. Петро став для Церкви тим, чим підвалина для дому. Де Церква Христова, там мусить бути й Петро, а де Петро – там й Церква. він – силою і тривкістю Церкви, через нього й ціле пекло її не побідить» (Правдива віра, 4).
Дорогі у Христі! Наша Церква, що народилася з Володимирового Хрещення, від початку свого існування виявляла незмінну пошану до Єпископів Рима як носіїв Петрового служіння. Не можна забувати, що саме на нашій землі здійснював своє апостольське служіння та зазнав мученицьку смерть за Христа другий після святого Петра Глава Вселенської Церкви – святий Климент. Знаменно, що всі християнські Церкви, в тому числі і Православна Церква в Україні, почитають цього святого, вшановуючи та зберігаючи його чесні мощі як велику і цінну святиню. Київський Митрополит Іларіон, прославляючи святого Климента, визнає його «мучеників похвалою, святителів прикрасою і непохитною основою Церкви Христової, котру ворота пекла не подолають» (Слово з нагоди оновлення Десятинної церкви). У 1596 році на Берестейському соборі, виконуючи Христову заповідь «Щоб усі були одно» (Ів. 17, 21), Київська Церква відновила своє сопричастя з Римською Церквою та наступником святого апостола Петра. Відтоді аж донині сини і дочки нашої Церкви виявляли свою вірність Єпископові Рима навіть ціною власної крові. Досить згадати святого священномученика Йосафата, блаженних Пратулинських мучеників і численних мучеників та ісповідників віри ХХ століття. Усі вони, віддавши власне життя за «єдину, святу, соборну і апостольську Церкву», збудовану на скалі Петра (пор. Мт. 16, 18), нагадують нам, що наше сопричастя з наступником апостола Петра не є питанням суто адміністративного чи канонічного характеру, а питанням нашої віри та запорукою нашого церковного буття впродовж історії. І нині ми твердо переконані, що лише опершись на «скалу Петра», не захитаємося повіки.
Дорогі у Христі! У ці дні, коли Святіший Отець Венедикт XVI святкує 60-річчя свого священичого служіння, у всіх єпархіях та екзархатах нашої Церкви будуть служитися Божественні Літургії в його наміренні, тобто за дар святих і чисельних покликань до священичого стану. Вірних нашої Церкви закликаємо молитовно єднатися з усією Церквою у підтримці наступника святого апостола Петра, а зокрема – жертвувати Божественну Літургію та приймати Святе Причастя у його наміренні 26 червня та 3 липня 2011 року Божого. Спільноти богопосвяченого життя заохочуємо провести молитовні говіння напередодні ювілею священства Святішого Отця. Віримо, що це буде нашим найкращим даром Вселенському Архиєреєві, бо так ми ще раз засвідчимо нашу з ним євхаристійну єдність у Христовому Тілі, якого кожен із нас є членом. Молімося, щоб служіння Папи Римського приносило рясні плоди та завжди було свідченням любові Доброго Пастиря, який життя своє кладе за своїх овець (пор. Ів. 10, 11).
Благословення Господнє на вас!
Від імені Синоду ЄпископівКиєво-Галицького Верховного АрхиєпископстваУкраїнської Греко-Католицької Церкви
+ СВЯТОСЛАВ
Дано в Києві,при Патріаршому соборі Воскресіння Христового,17 червня 2011 року Божого
Всесвітлішим, всечеснішим та преподобним отцям-душпастирям доручаю прочитати це Звернення в усіх храмах УГКЦ в неділю, 26 червня 2011 року Божого, під час Божественної Літургії.
Детальніше...
More...
