Йосип Іванович Лозинський — український етнограф, мовознавець, публіцист, діяч національного відродження, помітна постать у суспільно-громадському русі тогочасної Галичини, що входила до складу Австрії.
Побутує думка, що геніальні особистості з'являються тоді, коли визріває спонтанна суспільна потреба в них. Ймовірно, що і Іван Франко випростався в Галичині завдяки попереднім ратаям українського поступу, серед яких, без сумніву, не останню роль відігравав Йосип Лозинський.
Публіцистична спадщина його, що дорівнює понад 100 матеріалів, щедро пересипана народними приказками та латинськими крилатими висловами, чим засвідчується органічний синтез здорового народного глузду з перлами античного письменництва. Статті Й.Лозинського містять посилання на праці інших авторів з точною вказівкою на вихідні дані. Це дає підставу вважати, що саме з його матеріалами в Україні зароджувалась наукова публіцистика.
Народився майбутній вчений у с. Гурку (Вурку) над Сяном, поблизу Перемишля (тепер Польща), у сім'ї священика. Навчався у Перемишльській гімназії та у Львівській духовній семінарії, яку закінчив 1830 р. Працював у Перемишлі. Тут познайомився з І.Могильницьким, І.Лавровським та Й.Левицьким. Упорядкував бібліотеку, що залишилася після смерті І.Могильницького.
Ще в шкільні роки Й.Лозинський почав записувати народні пісні та звичаї. Серйозно ж збиранням матеріалу зайнявся з 1832 p., коли став священиком у селі Радохінці. Потім мав прихід у містах Медиці (тепер Польща) та Яворові.
Тож за фахом Й Лозинський — ані філолог, ані етнограф. Лінгвістичних знань набув завдяки наполегливому самостійному вивченню того часної мовознавчої думки. І саме доля рідної мови стала провідною темою більшості його праць (у 19-ти з них всуціль йдеться про мову).В історії українських лінгвістичних студій Лозинського у часі його творчої активності, що тривала з 1834 р. до середини 70-х років, належить пальма першості і щодо кількості написаного, і щодо розмаїття порушених проблем.
У 1834 р. Лозинський виступив з проектом реформи українського алфавіту — за впровадження латинського: так званого "абецадла", що викликало протест української громадськості. Зокрема, Йосип Левицький дав йому відповідь з приводу появи польською мовою статті "Про запровадження польської азбуки до руської писемності" (1834). Левицький доводив, що український народ посідає самостійне становище у слов'янському світі.
Боротьба за утвердження української мови з-поміж інших слов'янських мов, набравши ознак "азбучної війни", переросла у боротьбу за шляхи розвитку української культури. Вищеназвана стаття Лозинського, за твердженням О.Маковея, "розворушила галицьких русинів подібно як азбучний рух — південних слов'ян".
Через два роки після опублікування статті Й.Лозинського з'явилась брошура М.Шашкевича "Азбука і abecadlo", в якій автор висвітлив позицію "Руської трійці" в питанні українського алфавіту.
Одним із головних аргументів на захист свого проекту Й.Лозинський назвав бажання через алфавіт наблизити українську літературу до літератур європейських. Він навіть доводив, що добре було б, щоб увесь світ уживав одного письма, оскільки це сприяло б полегшенню взаєморозуміння між людьми. На його думку, зміну алфавіту тоді легко було здійснити, бо українська мова ще не перетворилася на літературну.
Утім, вже у 1840-х роках Й.Лозинський відмовився від свого проекту й став прихильником гражданського шрифту. Брав активну участь у Соборі руських вчених у Львові (1848). Тепер він сам доводив, що прийняття нової азбуки (латинки) рівнозначне зраді інтересів українського народу. А вже на схилі літ, у 1870-х роках, згадуючи "азбучну війну", відзначав, що його тодішні виступи "в найлучшом намеренії" написані й викликали і добрі наслідки, бо "русини як би із сна обудилися і до свого самосознанія приходили". Він визнав провідну роль для Галичини культури Наддніпрянської України.
На початку 1830-х Й.Лозинський активно працює над фольклорною збіркою "Рускоє весілє" і над підручником з української граматики. Останній через цензурні перешкоди побачив світ лише 1846 р. під назвою "Grammatyka jezyka raskiego (maloraskiego)". 1837 p. він склав буквар української мови, але конкурсна комісія надала перевагу букварю іншого укладача. Й.Лозинський — автор статей "О образованию языка руського" та "Уваги критичні над граматикою Й.Левицького" (1849).
Мову вчений розумів як суспільне явище. Чи не найкраще своє ставлення до неї висловив у своєрідному меморандумі "Про змінювання національності русинами", що вийшов у світ брошурою німецькою мовою 1848 р. й невдовзі був перекладений на українську і польську мови. Й.Лозинський писав: "Мова — це найшляхетніше добро людини нею підноситься людина над іншими створіннями... Тому та мова, яку нам природа уділила, що ми з молоком материнським виссали, в якій наш дух насамперед виявився і якою наші уста найперше вимовляли, ..це дорогоцінний скарб наших батьків, наймогутніша зв'язність народу...
Задля остороги сучасників Й.Лозинський послуговувався релігійними категоріями: "... не забувайте, що народ, який не ходить дорогами Господніми, увійде в ярмо своїх неприятелів". А неправедним шляхом, за Лозинським, ступають ті, хто нехтує рідну мову. Автор наголошує,що українська мова є мовою народу великого, який має природне право на суверенний розвиток, а не приречений на підневільне існування. І додає, що сучасна йому мова українського народу не є примітивною,"такою, якою її Бог створив і якою була від найдавніших часів"
В публікації"Wstep" вчений стверджував, що мова також є фактором, який істотно впливає і на розвиток продуктивних сил, і на якісне поліпшення матеріального виробництва. Тому необхідно плекати саме рідну мову. А щоб "народ робив поступ у цивілізації, то не потрібно вживати ніякої іншої мови, тільки ту, якою розмовляє народ і яка живе в його устах". Йосип Іванович наголошував, що "як вдосконалювання душі, так і вдосконалювання мови — це обов'язок кожного народу"
В іншій статті Лозинський доходить висновку: "...хто нащого язика до шкіл, урядів і судів допустити не хоче, той йому видирає; першу і найєстественнішу вимінку його життя і образования, той є його забійцею"
Вчений вважав, що зберігачем української (руської) мови є: селяни. Високо оцінював український фольклор, називаючи його "філософією народу".
Як священик-патріот він уміло повертав імператив релігійної свідомості на піднесення суспільної думки. Виступав проти клерикалів-консерваторів у мовній справі. Застерігав співгромадян від впровадження старої церковно-слов'янської мови в писемність народу, 4orq. домагалися деякі ієрархи Української греко-католицької церкви вг Галичині. Закликав формувати і розвивати літературну мову на фольклорних зразках; .орієнтував інтелігенцію на вивчення життя простого народу, із засвоєнням усної народної творчості.
Яскравим доказом антикріпосницьких настроїв Й.Лозинського є його публікації "Відки взялися пани і пані" (1848) та "З Яворова" (1859). Він таврував тих, хто презирливо ставився до селян та їхньої мови.
Як етнограф Й.Лозинський відомий насамперед своєю ґрунтовною розробкою "Рускоє весілє", що вперше опубліковане у Перемишлі 1835 р. Це одна з ранніх пам'яток української етнографії й фольклористики. Вийшла, очевидно, невеликим тиражем (докладних відомостей про це немає) і нині належить до раритетів. Згодом в "Автобіографічних записках" Лозинський писав, що "Рускоє весілє", як і "Граматика", були надіслані на рецензування до Відня Копітару. Обидві праці йому сподобались і він порадив друкувати їх латинкою. Книгу споряджено передмовою і коментарем автора. 1841 р. у Львівській духовній семінарії за цією збіркою відбулась інсценізація українського народного весілля.
"Рускоє весілє" майже на два роки випередило знамениту "Русалку Дністровую". Рукопис цієї праці Лозинського зберігається у Відділі рукописів Наукової бібліотеки Львівського держуніверситету за № 724/11. Написаний він "гражданкою" із збереженням кількох кириличних літер.
"Рускоє весілє" надруковане у розпал дискусії під час "азбучної війни". Воно було сприйняте як ще один виклик українській громадськості, як спроба практично довести справедливість "абецадлової" концепції автора. Ця ситуація великою мірою вплинула на оцінку книжки. І.М.Шашкевич був, по суті, єдиним з представників української громадськості, хто в атмосфері протидії алфавітному проекту Й.Лозинського зважився публічно сказати про "Рускоє весілє" добре слово.
Й.Лозинському довелося відкидати і звинувачення в компілятивності праці. Він вказував на великий власний доробок. Зокрема, 180 пісень, надрукованих у ній, взяті із записів Лозинського, а ті, що подані з інших джерел, зазначені у відповідних примітках. "Чужий" матеріал Йосип Іванович увів не задля збільшення обсягу, як закидали йому опоненти, а з метою зіставлень, порівнянь, доведення того, що «або інші весільні пісні, обряди побутують наширокій території чи є прикметними для окремої місцевості.
Цінність "Руского весіля" в тому, що воно містить найдокладніший і найповніший з існуючих на той час опис українського народного весілля. Автор докладно розповів про довесільні звичаї — "зальоти" і "заручини", виряджання молодят до вінця, частування короваєм, а такожпро зустріч молодої зі свекрухою тощо. Розділ "Свекруха приймає невістку" містить, зокрема, такий опис.
Під дверима хати молодого гуртом просять:
Отвори, мати, новий двір,
Ведемо ти дітя на вибір,
Отвори, мати, світлицю,
Ведемо ти робітницю;
До поля робітницю,
До комори ключницю;
Отвори, мати, ліску,
Ведемо ти невістку.
А свекруха відповідає:
Я невістці нерада,
Єще-м сама не баба;
Халупу си замету,
Хлібойка си напеку...
У цій ґрунтовній праці зустрічаємо чимало унікальних моментів, відсутніх у матеріалах з інших місцевостей чи згодом деформованих, нівельованих часом. Відображені й характерні звичаї, пов'язані з феодально-кріпосницькими відносинами, зокрема прихід на поклін до поміщика з короваєм та іншими подарунками, також обдарування економа.
Звертався Й.Лозинський і до "Истории государства Российского" М.Карамзіна, вибравши з неї відомості про давньоруські та російські весільні звичаї.
Велику і вдумливу роботу провів Йосип Іванович щодо систематизації та розміщення пісень відповідно до того, як і де вони виконуються у весільному обряді. Це відзначив у своєму відгуку на книгу М.Шаш-кевич.
Нащадки мають бути вдячними авторові за те, що врятував від забуття і зберіг для них неповторні зразки народної творчості. Тим більше, що зібрані пісенні тексти відзначаються добротністю і точністю запису з фіксацією місцевих говіркових особливостей, що їх Лозинський як Уродженець цього краю і як філолог добре відчував. Він розумів цінність варіантних різновидів пісень і тому передавав їх окремо, на відміну від сучасників, які нерідко практикували зведення текстів.
Наукова цінність записів Лозинського підсилюється й тим, що вони походять з достовірного першоджерела — на основі власних спостережень, від людей добре обізнаних з весільною обрядовістю, які брали в ній безпосередню участь.
Поява "Руского весіля" викликала певний резонанс у всьому слов'янському світі. Відгуки на нього з'явились у варшавському часописі "Dziennik Powszechny" (1836. — № 43. — С. 208) та у петербурзькому "Журнале Министерства народного просвещения". Згадується воно у працях Й. Шафарика та І. Срезнєвського, інших славістів.
Книгу "Рускоє весілє" перевидано у 1992 р. Матеріал підготовлений до друку співробітником Інституту народознавства АН України Р.Ф.Кирчівим. Видання здійснене на основі першодруку, але сучасним українським алфавітом. Воно має назву "Українське весілля".
У надрукованій в альманасі "Зоря галицькая яко альбум на год 1860" статті "Галагівка" Й.Лозинський описав 16 весняних (великодніх) пар і пісень до них.
У ряді праць з історії суспільного ладу в Галичині він підкреслював необхідність орієнтації на народні традиції в громадському і культурному житті, розглядав народну мову як основу літературної.
Й.Лозинському належить вірш "Піснь Русина" ("Наша земля хлібородна..."). Він листувався з В.Ганкою (епістолярій опублікований у журналі "Житє і слово". — 1895. — Ч. 4).
Йосип Іванович виявляв значний інтерес до проблем слов'янської культури. Проте до українського народу помилково відносив білорусів, вважаючи їхню мову діалектом української. Певний час захоплювався ідеями москвофільства.
Позитивною рисою його світогляду було твердження: "Де немає руху, немає життя". А в "Граматиці" він писав: "... не наслідувати сліпо мові предків, а йти вперед, відповідно до завдань часу".
Й Лозинський вправно володів словом і власну думку вмів викладати в афористичній формі. До цитування Біблії, Євангелія вдавався нечасто. Утім, публіцистика його має саме таку долю релігійної мотивації, щоб впізнати в авторові священика. При цьому він оперує цілком світським категоріальним апаратом, покладається на історичні факти, за законами логіки підводить читача до того чи іншого висновку. Апелюючи не тільки до розуму читача, а й до його емоцій, висновок, добутий цілком світським способом, Й.Лозинський майстерно підсилює і релігійною мотивацією, що є вершинною точкою його аргументації.
Внесок цього вченого у становлення та розвиток прогресивної громадської думки дістав схвальну оцінку І.Франка, К.Студинського, О. Маковея, Г.Гербільського, Ф.Стеблія та ін.
Свій життєвий шлях Йосип Іванович Лозинський завершив у м. Яворів Львівської області. На будинку, в якому він жив, встановлено меморіальну дошку.
