ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: На Старосамбірщині найменовано школу в честь священика-просвітителя
Тривання каменя
Почнім від могили. У 1902 р. управа міста Перемишля схвалила перенести з вул. Конарського на нове місце давній міський цвинтар. Можна здогадуватися, що він заважав просторовому напрямкові в розвитку міста. Перемишль розвивався на схід, а нове місце під кладовище визначено на тодішній його південній окраїні. Серед греко-католицького священства виникла думка про потребу врятувати від знищення принаймні найцінніші з захоронених там предківських останків та перенести їх на новий цвинтар. Наприкінці липня відкопані були чотири такі гроби. В одному з них спочивав отець Іван Могильницький, кустос Перемиської капітули. У ювілейній згадці з 1931 р., приуроченій до 100-річчя від смерті Крилошанина, надрукованій у місцевому часописі "Бескид" незнаний автор на основі особистого щоденника о. М. Подолинського, збереженого в капітульних документах, писав про цю подію докладніше: Його тіло було вже знищене, був тільки слід фелона і чоботи, а на віку спорохнявілої домовини були вибиті цвяхами букви І.М. (...) Найшлася також кам'яна таблиця нагробна. Відкопано рівночасно і гріб його жени (...). Згадані тлінні останки зложила Капітула до нових домовин (...). Дня 4 серпня 1902 р. о 6 год. вечером перенесли тлінні останки (...) на нове кладовище недалеко мешкання цвинтарного сторожа та з честю їх похоронили в осібних могилах.
Жаль, що це була чи не єдина писана посмертна згадка про нього в місці його молитви, праці та спочинку – у місті Перемишлі (з тим більшою радістю тепер пише нижчепідписаний).
Думка про перепохоронення о. І. Могильницького була прекрасна – це добре видно з нинішньої перспективи. Добре, що перенесено також оригінальну, як на нинішній естетичний смак, нагробну плиту, фундовану дружиною покійного Марією (з Марцінкевичів). Хтозна, чи нинішнє покоління перемишлян мало б який-небудь шанс віднайти місце спочивання Крилошанина, якби не її старовинність та форма. Адже по війні, як подавав у 80-х рр. у скарзі до перемиської прокуратури інж. П. Петик, управа цвинтаря дала згоду на знищення понад 70 українських могил. Однією з них могла б бути його могила. Поставлений в 1931 р. дубовий хрест уже давно звалився під впливом негод і нічого не означав, валялася відпавши від хреста пропам'ятна таблиця. Тому в публікації з 1981 р. «Cmentarze przemyskie» про це місце було написано справді небагато: prawdopodobnie jakiegos dostojnika kapituly gr.kat. (nazwisko nieczytelne, zm. 1831). Отож, для забуття було вже підготоване майже все. Забуття про могилу Крилошанина – це фрагмент цілої великої інженерії забуття про український Перемишль, підготованої в ХХ ст. Що ж дали б тут самотні постаті В. Пайташа, який в 60-х роках перебрав від цвинтарного робітника згаданий вище пропам'ятний напис (залишок від хреста з 1931 р.) та генерального вікарія о. В. Гриника, який на початку 70-х рр. шукав самої могили, а не знайшовши, у цілком іншому місці кладовища, на нагробнику Т. Лукашевського прикріпив інший пропам'ятний напис, що десь на цвинтарі спочиває о. І. Могильницький.
Ніхто з молодих українських шанувальників пива в знаному барі «Snack» на ринку, як і автор статті, коли приїжджав у Перемишль на поч. 90-х рр., згодом уже не знав, що сидить і п'є пиво в домі, який був власністю і де мешкав та помер Великий Перемишлянин...
Тривання праці
Майбутній священик, науковець і церковний діяч народився 19 серпня 1778 р. в Улючі як син тамтешнього пароха о. Василя та Пелагії (з Бачинських). Народжений згодом виявився людиною непересічного інтелектуального обдарування. Після приходської школи в Улючі та закінченої за п'ять років (!) шестирічної австрійської гімназії в Перемишлі вивчав на Богословському відділі Генеральної богословської семінарії у Львові та поза нею не тільки західні мови, а й гебрайську, сірійську, халдейську та... арабську. Ці школи та окремі незнані нам люди в найглухішій з австрійських провінцій сформували мислителя європейського формату й небуденної мисленної відваги. (Жаль, що він не залишив своєї автобіографії, можливо, там були б виписані сліди його інтелектуального та духовного зростання).
Далі, закінчивши 1800 р. академію, пішов уже сам. Не важило те, що рукоположив його 21 березня 1800 р. в священики перемиський владика Антоній Ангелович, що згодом, у 1801-1817 рр., був парохом у Дроздовичах Нижанківського деканату. Важливе було вже те, що коли в навколишніх деканатах діти не знали грамоти, у Нижанківському деканаті вміння читати і писати мали майже всі! До того ж училися з написаного отцем-деканом і виданого його коштом підручника «Катехизм». Під цю пору в галицькій темряві не було це явище нормальне, отож і ініціатор такого стану освітніх справ – навіть поки що на нібито найнижчому рівні – не міг бути постаттю без високої свідомості як ролі освіти в духовному і практичному житті людини, так і без уміння чинити відповідні структурні та організаційні рішення. Тоді ще тільки на деканальному рівні.
До щасливих моментів в житті о. І. Могильницького та всієї Перемиської єпархії слід віднести результати канонічної візитації деканату, учиненої владикою М. Левицьким 1814 р. У повізітаційному акті з 12 вересня він написав таке: Подобалося нам, що в тій парохії, що стоїть під проводом Всечеснішого отця Декана, знайшли ми все найкраще. Тому похвалюємо душпастирську ревність Всч. о. Декана і заохочуємо його в Господі, щоби видержував в цій ревності для правила і взору Йому підчинених душпастирів Нижанківського деканату.
Ужита владикою формула заохочуємо його в Господі, щоби видержував у тій ревності могла скривати тоді далекосяжний план перенести талановитого й діяльного декана до праці на вищому, бо вже владичому рівні. Уже відходячи на львівський митрополичий престіл, єпископ Левицький 13 травня 1817 р. призначив о. І. Могильницького членом консисторії і крилошанином Перемиської капітули.
Уже перші почини Великого Крилошанина показали, що перемиська єпархіальна перспектива цілком йому відповідає й він вміє на цьому рівні працювати. У 1816 р. владика Левицький схвалює написаний Могильницьким статут новозаснованого «Societatis Presbyterorum Ritus greaco-catholici Galiciesium» (Товариство священиків греко-католицького обряду в Галичині) – першої української наукової установи. Підпис владичий, а думка в статуті крилошанська. Уже від першої статті, де видно сліди канонічої візитації деканатів у 1814 р., що заплодоносило знайомством і однодумством Левицького з Могильницьким: (...) Ми пізнали під час канонічої візитації нашої єпархії, що в усіх місцевостях цілковито бракує книжок з катехетики й гомілетики, допомогою яких душпастирі користаються при поясненні Слова Божого і тлумаченні правил християнського життя, і які вірні нашого обряду самі можуть використати для своєї духовної користі (...). Написано на основі досвіду автора статуту, але також автора виданого вже в 1814 р. «Катехизму». Бо саме катехизм, написаний до того тодішньою народною мовою, міг дати не тільки священикам навчати, а й вірним самостійно використати його для «своєї духовної користі». Могильницький ніколи не грішив розходженням між теорією і практикою: катехизм може бути практичним тільки тоді, коли вірні вміють читати, найкраще від наймолодшого віку. Звідси й згадуваний вже високий рівень грамотності в його деканаті. А все задля воплочення в людях Христової науки.
Згодом так само буде чинити в усій Перемиській єпархії! Шематизм за 1833 р., тобто два роки по смерті й завершенні 14-річної праці в місті над Сяном, подасть до відома: у 697 приходах єпархії функціонувало 385 приходських шкіл, 24 тривіальні. Уже тоді в Перемишлі творилися зразки, за якими пізніше працювала вся Галичина: русинський позитивізм, праця від самого низу і повільне неухильне зростання духу й структури (на цьому грунті виросло потім уже й Франкове підсумування: ми п'ядь за п'ядею місця ці добували...). У 1818 р. новий владика І. Снігурський призначив його шкільним інспектором для всієї єпархії. Першим практичним кроком знову є створення умов для науки вчительської кадри. Так, у 1818 р. Синод Перемиської єпархії схвалює написаний – відомо вже ким! – статут новостворюваного Дяковчительського інституту.
Справжньою революцією було запровадження в цій навчальній установі предмету «руський правопис», що практично русько-українська мова верталася до шкіл. І. Могильницький, мабуть, і не знав, що є першим на всій Україні автором національної революції. Хоч зроджене не зі степового, а європейського просвітницького духу, було це зрушення шевченківської сили (до речі, Шевченко 40 років пізніше, нічого не знаючи про Могильницького, таки візьметься укладати для дітей власний підручник катехетичного спрямування, цілком спертий на Біблію).
До з'ясування теоретичних і наукових поглядів відносно історії української мови спонукала його в 1821 р. заборона губернської управи надрукувати русько-українською мовою – уперше в історії! – митрополичу куренду І. Левицького. Аргументи були такі: не знати, чи ця мова буде зрозуміла народові й чи вона відрізняється від польської мови, якою надрукувати її було б, можливо, краще. І ось о. І. Могильницький складає управі німецькою мовою наукову працю, скромну за обсягом (14 стор.), але «нескромну» за змістом: руська мова не тільки зрозуміліша від польської руському народові, а й одна з найдавніших серед слов'янських мов! Це була перша, хоч не єдина, як виявиться згодом, оборона української мови перед урядовими заборонами. Потім автор переклав її як «Відомість історіческа о рускім язиці» – рідною та «Rozprawa o jezyku ruskim» – польською мовами.
А насамперед подбав про практичний підручник «Буквар народного руского язика». Зіставлення обох публікацій показує універсальність «русинського дискурсу» Могильницького. Він пише призначену для професорського читача «Відомість», а також призначений для наймолодших «Катехизм» чи «Буквар». Немало можна пояснити іншим твором Великого Крилошанина – «Логіческія наставленія», тобто написаним також русько-українською мовою підручником логіки. Цей наш перший від видань професорів Києво-Могилянської академії підручник логіки на початку 20-х рр. ХІХ ст. в національному плані не одному міг здаватися абсурдом. Проте Могильницький мав свої засади національної логіки. З його національних та культурницьких думок і починів черпатиме «Руська трійця» й цілий «галицький п'ємонт» (аж до нашого перемиського року Божого 2003-го).
Тривання пам'яті
Так-так, новий перемиський рік І. Могильницького почався по 172 роках від його смерті, коли заходами голови Єпархіальної бібліотеки ім. єп. К. Чеховича в Перемишлі Богдана Білого була віднайдена намогильна плита, під якою спочили в 1902 р. його останки, перенесені зі старого цвинтаря.
– Отець канонік відійшов з живих внаслідок пошесті холери, що забрала в місті немало людей, це було в розквіті творчої сили, з немалими, мабуть, планами розвитку культури нашого народу, мав-бо щойно 53 роки, – розповідає Б. Білий. – Я зацікавився питанням могили о. Могильницького з самої природи моєї праці в єпархіальній бібліотеці. Розпитування в дирекції цвинтаря не дали багато, вони не заперечували можливості існування могили, проте самі не могли докладно вказати місця. Під час розшуків серед могил мою увагу привернули дві дуже старовинної форми. В одній, як встановили працівники цвинтаря, спочивав австрійський генерал К. Авсбергер. А хто в другій? Ні сліду напису... Поміг мені інший слід: крилошанський хрест, виритий у камені. Він міг бути тільки на могилі крилошанина Перемиської капітули! Дальші праці підтвердили, що віднайшов я місце спочинку славного перемишлянина.
Це була радість і несподіванка. Віднайдено могилу людини всеукраїнського виміру. Чому так занепала пам'ять про неї? Змінилися культурні формації. У 60-х рр. ХІХ ст. результати праці І. Могильницького та владик Левицького і Снігурського, недостатньо закріплені чи не з огляду на надто ранню смерть головного проповідника і стратега Перемиського відродження, відступлять перед москвофільством. А потім прийде львівська хвиля національного відродження та львівське трактування історії модерного українства. Могильницький скромно відійде на сторінки мовознавчих досліджень Маковея чи Возняка, коротко згадає про нього Грушевський, потім поляк Козік. Аж нині видно, що повернення о. І. Могильницького відбудеться там, де мало б відбутися – у Перемишлі... після великої руїни століть, де починаємо заново працювати й дивитися на велич власного минулого.
З перспективи 2003 р. ясно, що справа не закінчиться на панахиді, відправленій на Зелені свята поточного року. Консисторія почала відповідні заходи, щоб відновити могилу і надати місцю спочинку гідного вигляду. Архітектор Юрій Левосюк зробив схвалений у вересні реставратором архітектурних пам'яток проект віднови й увічнення. Справа не з легких, оскільки віднова плити мусить відбутися при участі спеціаліста від реставрування такого типу об'єктів. А увічнення – це наступний кошт. Б. Білий планує, що якби зібрати кошти до кінця року, то весною наступного можна було б відкрити малий, але гарний меморіальний ансамбль могили о. крилошанина І. Могильницького (1778-1831). А поруч з цим наукова конференція та відповідні публікації.
Джерело: "Наше слово"
