Світлій пам'яті Доктора Романа Смика

У народі існує повір'я: якщо християнська душа відходить у засвіти в благодатний час, великих свят, то для неї відкриті ворота Раю. Цю ласку Неба заслужив собі великий меценат української культури, її невтомний захистник та сподвижник, Людина благородної душі доктор Роман Смик. Його життєва мандрівка зупинилася тої миті, коли над землею зійшла Різдвяна ранкова зоря. Його серце перестало битися 25 грудня 2007 року у віці 89 років. Українська культура зазнала непоправимої втрати, адже такі люди, як д-р Роман Смик, народжуються раз на століття. На його серці лежала доля України. Він повертався до неї лелекою, несучи на посріблених роками крилах борг сина-еміґранта. Слова Богдана Лепкого про те, що «для України треба не тільки вмирати, але й жити», були кредом цілого його життя. Кожне своє повернення він називав «прощею до моєї вужчої батьківщини». Він належав до тих, хто ніколи не декларував патріотизму, а утверджував це почуття своєю працею. Його подвижництво і меценацтво повернули Україні із забуття імена та творчість Лепких, Патріярха Йосифа Сліпого, цілої плеяди постатей української літератури, культури, релігії... На жаль, людина не вічна - їй суджено відійти у кращі світи.

Кожна зустріч, розмови з д-ром Смиком пропливають у пам'яті, як щасливі хвилі спілкування з інтелігентом, учителем, батьком української громади Америки. Доля подарувала мені нагоду співпраці з д-ром Смиком при організації та підготовці виставки, присвяченої пам'яті Патріярха Йосифа Сліпого в Українському Національному Музеї в Чикаго. Д-р медицини Роман Смик передав на збереження до музею свій філателістичний архів, праці над яким присвятив понад 40 років. У свої тоді 86 років він виділявся надзвичайною активністю. При допомозі його консультацій створювалися стенди, його завжди піднесений настрій та добре батьківське серце зігрівали любов'ю. Працювати поруч було великою честю. Зауваживши мої переживання перед відкриттям виставки, д-р Смик зайшов до музею з розкішним букетом троянд, які призначалися для мене. «Даруйте людям квіти за життя!» - часто повторював д-р. Смик ці слова, згадуючи при цьому свою дружину. Квіти були його захопленням, вони додавали його душі ліризму та творили своєрідну ауру на подвір'ї його дому.

«Я син католицького священика з Галичини, мій брат також був священиком. І батько і брат були учнями Патріярха Йосифа Сліпого,» - так починав розповідати д-р Смик про себе і своє захоплення філателією. Ми сиділи у його затишній світлиці, на стінах - художні полотна І. Труша, Е. Козака, Г. Хоткевича, 0. Новаківського, на столиках - керамічні вироби, розписані рукою св. п. дружини Ліди, незабутньої подруги, з якою звела доля у далеких 40-х в Німеччині. Лікарські студії розпочав в 1937 році в Яґелонському університеті у Кракові, де проживав у свого вуйка Богдана Лепкого. В 1941 навчання продовжив в Берліні, а в 1945 захистив докторську дисертацію на тему «Українська Народна Медицина». Про життя в Німеччині згадував так: «Нашого люду з'їхалось багато, їздив я лікувати людей неподалік Нюрберґа. Користувалися з батьком-священиком одним автом, мені було по дорозі, бо він їхав на відправи Служб Божих по різних таборах для переміщених осіб». І далі продовжує: «В 1950 приземлився я з Лідою і сином у штаті Нью-Йорк, м. Сіракюз, де мій брат був священиком. Працював тяжко, але кому тоді було легко? В січні 1953 переїхав сюди, до Ковл-Сіті, в Іліной. Маю все, крім Ліди. Поки вона жила, ми дуже багато робили... Маю трьох синів, мешкають недалеко, а обов'язки лікаря передав своєму середньому синові, працює хірургом».

До сказаного додам, що у 1991 році мешканці міста обрали його Людиною Року. Це найбільша честь, яку місто в Америці може надати своєму громадянинові.

Д-р Смик народився 3 жовтня 1918 року в селі Жовчів Рогатинського району Івано-Франківської області в родині отця Петра Смика. Початкову освіту здобув у своєму селі, середню - в Рогатинській та Станіславівській гімназіях.

Півстоліття перебував у розлуці з рідним краєм. Повернувася в 1990 році, щоби задекларувати свою готовність підтримати молоду державу в розбудові української культури і духовності. Першим кроком стали його пожертви на будівництво церкви та музею Лепких у селі Жукові на Тернопільщині.

Д-р Роман Смик вмурував у фундамент собору св. Володимира і Ольги у Чикаго чимало добрих діл, які залишаться у вдячній пам'яті та серцях тих, хто знав цю шляхетну і благородну людину. Його дописи знаходимо в додатку до часопису «Вісті з Риму», у часописах «Патріярхат» та «Церковний Вісник», різних календарях-альманахах, а також він видрукував окремими збірниками «Відвідини Верховного Архієпископа і Кардинала Йосифа у вільному світі в світлі філятелістичних та пропам'ятних видань» (1972), «Друга Патріярша візитація їх Блаженства Йосифа у 1973 р.» (1974), «Вклад парафії св. Володимира і Ольги в Чикаго у популяризацію помісности і патріархату» (1980). У 1982 році власним коштом видав, а потім перевидав ще чотири рази, постійно доповнюючи матеріалами, книжку «Блаженніший Патріярх Йосиф у філятелістичних і пропам'ятних виданнях Української Католицької Церкви», в якій проілюстровано і описано все, що випущено в різних країнах світу, різними організаціями і приватними особами. У книзі підібрані відгуки світової преси про діяльність Йосифа Сліпого. Його виставки виставлялися у різних містах Америки і Канади, а головне – їх побачила Україна. Починаючи з 1992 року вони виставлялися у численних містах України. Їх висвітлювали українська та зарубіжна преса і телебачення. Свою найповнішу збірку, доктор Смик подарував Україні. Його стараннями і коштами, і при сприянні ректорату Львівської Богословської Академії, відкрито меморіяльний Музей Патріярха Української греко-католицької церкви - Кардинала Йосифа Коберницького Сліпого.

Як філателіст-меценат д-р Смик сформував і подарував рівнозначні колекції музеям в Едмонтоні, Воррені, Римі, Мельбурні, Львові, Трускавці, Теребовлі, Бережанах, Українському Національному Музеєві в Чикаґо. Через його публікації в американському філателістичному журналі Тhe Coros Cronicle (1988, 1989, 2001) англомовний світ пізнав Україну.

Він був меценатом при будові Українського Католицького Університету в Римі, сприяв організації Українського Вільного Університету в Мюнхені та фундації ім. Б. Лепкого при НТШ. Видання книг, популяризація творчості Б. Лепкого - це далеко не повний перелік тих добрих діл, які залишив він після себе. У 1996 Україна нагородила д-ра Р. Смика премією В. Винниченка, яку він відразу призначив на розбудову української культури. Його силами і коштами відкрито меморіяльний Музей Б. Лепкого в Бережанах, він є почесним громадянином м. Бережани і села Жуків, лавреат премії братів Лепких, почесний член Всеукраїнського товариства «Просвіта». В 2000 році ім'я д-ра Р.Смика записано золотими буквами в історію українського меценацтва, а сам він відзначений премією імені Чикаленка Ліґи українських меценатів. Музей книги у Бережанах на пошанування жертовної праці нашого патріота створив і відкрив 24 серпня 2000 року залу д-ра Смика. Під час відкриття Смик із притаманною йому скромністю мовив: «Я просто роблю те, що повинен робити, і бажаю, щоб усі жили і працювали в злагоді з совістю і Богом, йшли в однім напрямі задля добра в Україні».

У 2003 році тут побачила світ книга «Лежить на серці доля України» на пошану подвижнику української культури д-ру Смику. У серпні 2007 року указ про нагороду визначних діячів діяспори підписав президент України Віктор Ющенко. Серед них був і д-р Роман Смик.

29 грудня в українському греко-католицькому соборі св. Володимира і Ольги у Чикаґо наша громада попрощалася з одним із найкращих своїх синів. Він спочив вічним сном на цвинтарі св. Миколая. Під чужим небом у його пам'ять зринає до болю рідна та сумна мелодія - «Чуєш, брате мій... », написана Богданом Лепким. На його могилу покладено вінок з квітів, які він так любив. Віддаймо шану меценатові, пам'ятаймо про нього. Вічная Пам'ять.

Марія Климчак

Джерело: Українська думка

Теми: Єпархіальний музей

Інші публікації за темою