- Розкажіть про зустріч із греко-католицьким Митрополитом Йосифом Сліпим 1 травня 1959 року в четвертому таборі в Мордовії.
...Прийшли, цікавилися, хто він такий, як виглядає. Ось його привезли у табір. Ми раділи, то така радість була. Тому не треба було радіти, але ми раділи, що він прийшов до нас. Йому визначили місце, і десь через півтори години він виходить пройтися. я підійшов до нього ще з одним, Мамчуром Степаном із Києва... Ми підходимо до нього, нашого Митрополита, і я його поздоровив із Пасхою українською. Він подивився, згорбився трохи (був високий ростом, з борідкою), подивився, заплакав, поставив мені на плече руку, каже: «Дякую, дякую, дякую» – три рази. Я бачив, що він трохи розгублений. «Вибачте», – ми повернулися й пішли. Це була перша наша зустріч.
- Якою була зовнішність Митрополита, як Ви особисто його сприймали?
По-перше, ця людина, якщо на неї подивитися, заслуговувала великої поваги в усьому. Я не хочу казати про його стрункість і скільки він уже пробув по таборах, і як він находився, як його мучили, скільки він на голові мав, бо відмовлявся від того, що влада йому нав'язувала. Силу волі велику мав. Був дуже великою людиною, і всі його дуже поважали. Я пригадую маленький випадок. Десь на третій день, після прибуття митрополит стояв на сходинках у барак, повернутий до барака, а перед ним із машинкою для стриження один наглядач. І він його на сходинках, стоячи, стриг. Наглядач стояв на сходинках вище, бо був маленький ростом, а митрополит вищий від нього. То він його стриже налисо, я так подивився і подумав: «Боже, ти ж не знаєш, кого ти стрижеш».
- А яким було ставлення в'язнів інших віросповідань до Митрополита Йосифа Сліпого?
Треба правду сказати, що до наших греко-католицьких священиків з великою повагою ставилися не тільки в'язні, але й сама адміністрація. Хоч були й переслідування, але ми роботу виконували чесно, з нами вони ніколи жодних клопотів не мали. Що треба було зробити, ми завжди зробили, всі плани, як кажуть, виконували. Але й з іншого боку до нього добре ставилися – і як величину його поважали, і як людину – сама постать і поведінка його вартувала уваги. Коли він проходив, то всі вставали, всі дивилися, всі віталися – бо це є Митрополит. Не тому, що він Митрополит, а тому, що це така людина, бо він міг би вдома сидіти, як всі інші сидять, може, десь у кабінеті, але він, бачите, вибрав собі таке місце як Митрополит.
- Як відбувалось служіння Літургії Йосифом Сліпим?
На Службі Божій я не був присутній, навіть ніхто із наших священиків не був. Лише один, той, що біля нього був, отець наш, забув прізвище, не можу згадати зараз. Справа в тому, що ми не могли колективно ніяк бути, ми завжди охороняли. Коли він правив Службу, то ми по цілому таборі несли також своєрідну службу, щоби десь застерегти на випадок чого, коли хтось міг завадити йому. Але ті, що були там, різні сектанти, ніколи не заважали. Якщо вони бачили, що він служить, могли з цікавості залишитися на кілька хвилин, а потім виходили з барака.
- А де Митрополит служив Літургію?
Він спав на таких двоповерхових ліжках...
- Нари?
Так, нари, він внизу мав місце. Третє ліжко в нього було з правого боку, а десь біля шостого з лівого боку у тому ряді – він мав свою тумбочку. Сидячи відкривав тумбочку і виймав звідти все необхідне, коли були свячення або щось інше.
- За яких обставин відбувались ієрейські свячення, що їх уділяв вам Митрополит Йосиф Сліпий у таборі.
Коли вже було домовлено, що буде висвячувати мене Митрополит, каже отець Дрибітко: «Ну як так, а ризи, треба щось придумати». Це було 19 серпня 1960 року, на свято велике. Домовлено було, що вранці ми за п'ятнадцять хвилин десята зайдемо, вже половина Служби пройде, і Митрополит повинен мене висвячувати. Але ми ще не готові були, бо задумали, щоби все-таки ризи якісь зробити. У мене було пальто. Ми відрізали підкладку з пальта, відрізали рукави. То ми скоренько, як могли, так спішили, підготовили і спізнилися на три хвилини до Митрополита. Він уже нас чекав, аж головою похитав, чого ми спізнилися, бо там кожна хвилина була дорога... Правду кажучи, я настільки був глибоко у тому висвяченні і в тому, що я хотів бути священиком, що й не відчував чогось особливого, бо завжди напружений був. Але цей день мені запам'ятався... Саме свячення, безумовно, вже відбулося між двома ліжками...
- Між двома нарами?
Між двома нарами, на підлозі, перед тумбочкою...
- Митрополита?
Так, там, де Митрополит спав... То не передати словами, що тоді, на той момент, було, що така подія відбулася за колючим дротом, коли сидиш і тобі можуть ще 25 накатати за це, якби би дізналися. Але я не за себе боявся, я за Митрополита переживав».
Біографічна довідка:
о. Володимир Маргітич, перший і останній священик, висвячений за тюремними ґратами. Народився 23 лютого 1931 року в селі Неліпино Свалявського округу, (теперішня Закарпатська обл.). За хибним доносом у 1958 році його арештовують, судять і відправляють у мордовські табори. 2 травня 1959 року до них за ґрати перевели мученика за святу віру митрополита Йосифа Сліпого. 19 серпня 1960 року отримує єрейські свячення від митрополита Йосифа Сліпого. У 1961 році його несподівано звільняють з-під тюремної варти. Повернувшись на батьківщину, він продовжує здійснювати свою пастирську працю у підпіллі. Отримав повну реабілітацію від звинувачень лише у 1991 році.
Підготував
Дмитро Наконечний
- У м. Мостиська відзначили Рік патріарха Йосифа [фото]
- У Трускавці митрополит Ігор освятив пам'ятник Патріарху Йосифу Сліпому [фото]
- У Турці урочистою академією відзначили 125-річчя патріарха УГКЦ Йосифа Сліпого [фото]
- У Дрогобичі відбулась Урочиста академія, присвячена 125-річчю від дня народження Патріярха Йосифа Сліпого [фото]
- У Старому Самборі презентували фотоекспозицію “Патріарх Йосиф Сліпий: Бути собою!” [фото]