Слава Ісусу Христу!
Дорогі у Христі брати та сестри!
Свято Воздвиження Чесного і Животворящого Хреста належить до дванадцяти великих свят Церковного року. Його святкуванню передувало декілька важливих подій. Свято пов’язане із хрестом як символом перемоги. Імператор Костянтин, який йшов військом, аби здобути перемогу над своїм опонентом Максентієм, побачив на небі дивний знак – знак хреста й почув слово Боже: «Цим знаменням переможеш», тоді він наказав нанести знак хреста на прапори і зброю своїх воїнів, і здобув перемогу над переважаючим військом свого опонента. Костянтин зрозумів, що не він переможець, а Господь, який відкрив йому знак перемоги - знак хреста. Саме тому імператор розпорядився здійснити експедицію до Єрусалиму для пошуку Господнього Хреста, яку очолила його мати Олена. Свята Олена, віднайшла в Єрусалимі у 326 р. Хрест, на якому був розп'ятий Господь наш Ісусу Христос. На згадку про свою перемогу Костянтин збудував в Єрусалимі величний храм Воскресіння Господнього, який було освячено 26 вересня 335 р., а 27 вересня цього ж року відбулося воздвиження - підняття віднайденого Хреста Господнього.
До святкування празника Воздвиження прилучилася ще одна важлива подія, яка зробила празник Воздвиження спільним для Християнського Сходу й Заходу - повернення святого Господнього Хреста з Персії до Єрусалиму. Перський цар Хозрой у 614 р. завоював Єрусалим і забрав Господній Хрест до своєї столиці в Ктесифоні. Чотирнадцять років пізніше цісар Іраклій після своєї перемоги над персами повернув святий Хрест до Єрусалиму, де 27 вересня відбулося друге урочисте воздвиження (піднесення) святого Хреста. Відтоді празник носить назву: «Воздвиження Чесного й Животворящого Хреста».
Однак почитання Святого Хреста бере свій початок ще з апостольських часів. У своєму пастирському посланні до Галатів ап. Павло пише: „Мене ж не доведи, Боже, чимсь хвалитися, як тільки хрестом Господа нашого Ісуса Христа, яким для мене світ розп'ятий, а я - світові” (Гал.6,14). З хрестом у руках ішли перші християнські проповідники у поганські країни, щоб нести світло Божої науки. Під знаменням чесного хреста прийшло торжество християнства в часи Константина Великого. З хрестом у руках став колись на київських горах, як каже передання, апостол Андрій Первозванний, а згодом святий Володимир Великий під знаменом хреста започаткував золоту добу християнської Української Держави.
Чого тільки не звершив Хрест Господній. Він освятив всю вселенну. Він розвіяв гріховну темряву і привернув світло. Він знищив смерть. Він зібрав народи зі сходу і заходу, півночі і півдня і з’єднав їх любов’ю в одну Апостольську Церкву, в одну віру, в одне Хрищення. Він зробив людей здатними до високих чесноти і подвижного монашого життя. А для всіх нас, що спасаємося, він є «сила Божа».
Дорогі брати і сестри, співаючи сьогодні благовійно оцю величну пісню: «Хресту Твоєму покланяємось, Владико, і святеє воскресеніє Твоє славимо!», маємо і ми замислитися, чим для нас є оце переможне знамено – святий хрест? Там де є хрест, там є сила, там перемога, там спасіння і надія нашого воскресіння і вічного життя. В цьому властиво величний Божественний промисел, що ганебне знаряддя страти Христос своєю Животворящою смертю перемінив з ганьби на славу, із приниження на піднесення, зі спокуси і божевілля на Божу силу й Божу премудрість.
Сьогодні кожен, хто направду з вірою вдивляється в цей хрест, насамперед розуміє, що св. Хрест – це вічно живий символ безмежної Божої любові до нас грішних, символ досконалої Христової жертви, символ нашого відкуплення і спасіння, символ Христової перемоги над смертю і дияволом. Адже Хрест дає нам урок великої божественної любові, бо «Бог бо так полюбив світ, що Сина свого Єдинородного дав, щоб кожен, хто вірує в нього, не загинув, а жив життям вічним» (Йо.3,16). Святитель Іван Золотоустий у своїх роздумах про Боговтілення і Хрест Господній говорить: «Не раба, не ангела, не архангела віддав Господь світові, але дав сутність Свою й Іпостась — Сина Єдинородного. Віддав же не за якихось обраних людей, а за все людство».
Отже, Господній Хрест, якому поклоняємося в сьогоднішній празник, пригадує нам перш за все про безконечну Божу любов, про Христові страждання задля нас, але також і про наш обов’язок терпеливо нести свій хрест щоденного життя. До всіх нас є звернені слова Спасителя: «Коли хтось хоче йти за мною, нехай зречеться себе самого, візьме хрест свій і йде за мною» (Мт.16,24) і «Хто не несе хреста свого, і не йде слідом за мною - не може бути моїм учнем» (Лк.14,27).
Богослужбові тексти празника Воздвиження Чесного Хреста також пригадують нам, що кожний з нас має сильну і могутню зброю для протистояння силам зла і ворогу нашого спасіння. Святий Єфрем Сирин, ще в IV ст., записав свої глибокі думки про животворне древо святого хреста: «Хрест – це воскресіння мертвих і надія християн; Хрест - потіха для бідних і терплячих; Хрест - батько для сиріт і вінець для одиноких; Хрест - охоронець для юнаків і невинність для дівиць, Хрест - хліб для голодних і джерело для спрагнених. Тож кладімо животворний хрест на чоло, на очі, на уста і на свої груди. Ні на одну годину, ні на одну мить не залишаймо хреста та без нього нічого не робімо».
У день Воздвиження Хреста Господнього стараймося підносити його перш за все у своїх серцях і у своєму розумі, у своєму житті, щоб він дійсно був для нас перемогою Христовою над усякою неміччю і сумнівом, над зневірою і сумом, над гріхом і беззаконням, щоб він завжди був для нас знаменням твердої віри, непохитної надії і християнської любові.
Дорогі у Христі, ми сьогодні так чисельно зібралися тут у храмі славного Хирова, щоби подякувати Богові за всіх вас, за вашу міцну віру, за вашу любов до Бога та любов до УГКЦ. Мешканці цього міста мужньо несли свого хреста у часи панування на цих землях чужоземних окупаційних жорстоких режимів. У цьому їх скріпляв приклад і заступництво святих мучеників і подвижників Христової Церкви, які своїм терпінням перемагали і торжествували. Тут, у цьому місті гартувався подвиг блаженних мучениць Олімпії (Ольги Біди) та Лаврентії (Левкадії Герасимів), які були ув’язнені і загинули в сталінських гулагах лише за те, що були греко-католицькими монахинями Згромадження Сестер св. Йосифа.
У ці дні, коли ми відзначаємо 30-ту річницю виходу нашої Церкви з катакомб та її легалізацію, дякую Всемогутньому Богові за великий дар: можливість привселюдної діяльності для нашої Церкви. Ми дякуємо Богові за те, що Він давав нам мужніх єпископів, безстрашних священиків, молитовних ченців та черниць, відважних мирян, котрі з любові до Бога, до своєї Церкви, свого народу та України поклали життя у далеких просторах Сибіру, Казахстану, мерзлих районах Далекого Сходу. Дякуємо Богові за тих, котрі були страчені у в’язничних підземеллях, розп’ятих на стінах, замордованих у селах та містах, в яругах й в таємних місцях на нашій землі, в Галичині та Україні, котру розривали всякі зайди-окупанти. Дякуємо Богові за тисячі мучеників, що прийняли жорстку смерть з любові до нього та ближніх, що не стали зрадниками своєї віри, Церкви та свого народу. Дякуємо Всевишньому Богові за тих духовних осіб та вірних мирян, котрі плекали у своїх серцях глибоку віру, бездоганне життя та прихильність до своєї Української Греко-Католицької Церкви. Люди чекали, вірили, молилися, страждали, хоч були загнані у глибоке укриття, але дочекалися, перемогли Божою силою і світло з темряви засяяло, й опромінило душі та лиця тих, хто довіряв Богові й очікував на його святу відповідь. Схилімо сьогодні свої голови як вдячність Господу за його велике милосердя до нас та поклонімося перед тими, хто вірно боровся та поклав своє життя з любові до Бога та ближніх.
Українці – це народ з древньою християнською тисячолітньою культурою, яку блаженної пам’яті святий Папа Іван Павло ІІ у часі свого візиту на Україну в червні 2001 року назвав «культурою богоносною». Наш народ завжди зберігав релігійне, за своїм характером, ставлення до життя в його різних проявах та до своєї історії. Понад тисяча років християнського досвіду глибинно защепили українцям повагу до гідності кожної людини, а також милосердне ставлення до інших. Повага до гідності розвивала почуття особистої свободи, а милосердя – гостинність і співчуття, особливо до покривджених і знедолених. Наша рідна Церква так глибоко ввійшла в нашу історію, ментальність, психіку, традиції, культуру, так тісно сплелася з усіма проявами нашого життя – родинного, громадського і національного, що стала неначе душею народу. Ця Церква захоронила наш народ від духовної загибелі під час довголітнього поневолення і жахливих переслідувань. Те, що ми сьогодні збереглися як окремий народ, що не заломалися, не розплилися в чужому морю все це завдячуємо в першій мірі УГКЦ.
Аналіз історії нашої Церкви приводить нас до висновків, які надзвичайно важко заперечити чи проігнорувати. Наша Церква викликала пробудження національної свідомості українців, стала на захист української мови як найважливішої національної ознаки, започаткувала національну школу, створила передумови для появи української патріотичної інтелігенції. Вона компенсувала структурну неповноту українського суспільного життя, зокрема відсутність держави. Без жодних вагань можна ствердити, що вся історія Української Греко-Католицької Церкви – це боротьба за духовне відродження та національну самобутність народу. Результат її діяльності – це збереження національної ідентичності й української духовності мільйонами українців на батьківщині та поселеннях. Тому її й не вдалося здолати ворогу людського роду.
В теперішній ситуації наша Церква вбачає свою місію в тому, щоб заповнити духовну порожнечу спричинену довголітнім пануванням атеїстичної, матеріалістичної ідеології та стати справжнім духовним провідником нашого суспільства. Свою роль вона бачить в утвердженні гідності людини та в боротьбі з усіма проявами деморалізації суспільного життя. Наша Церква не тільки цікавиться різними проявами національно-громадського життя, а й заохочує своїх вірних до активної участі у вирішенні суспільних завдань. Тут варто згадати рішення та ініціативи Синоду єпископів УГКЦ, пастирські звернення та послання Глави нашої Церкви блаженної пам’яті Патріарха Любомира, Його святості Патріарха Святослава відносно тих чи інших соціальних проблем. І це не дивно, бо ще митрополит Андрей у своєму пастирському посланні «Як будувати рідну хату» зазначав, що Церква завжди відіграватиме важливу роль у будівництві Батьківщини, оскільки немає більшої виховної сили, ніж сила Церкви, в якій діє сила Божа. То вона, на переконання Великого Митрополита, виховує народ та вщеплює у душу людини ті християнські чесноти, які зроблять з неї доброго патріота і мудрого громадянина.
Церква, дбаючи про розвиток національного буття українського народу та його добробут, вказує на необхідні для цього умови та повчає нас словами великого Пастиря митрополита Андрея Шептицького, які є надзвичайно актуальними в теперішній ситуації різноманітних політичних протистоянь: «Усі, хто почуваються українцями і хочуть працювати для добра України, нехай забудуть про які-небудь партійні роздори, нехай працюють в єдності і згоді над відбудовою так дуже знищеного нашого економічного, просвітного і культурного життя. Тоді в Бозі надія, що на підвалинах солідарності і усильної праці всіх українців повстане соборна Україна не тільки як велике слово і ідея, але як живий, життєздатний, здоровий, могутній, державний організм, побудований жертвою життя одних, а мурашиною працею, залізними зусиллями і трудами других».
Сьогодні, коли святкуємо тридцяті роковини виходу нашої Церкви з катакомб та її легалізації, хочу наголосити на тому, що вона була і залишається не тільки духовною святинею, місцем Божої присутності, домом молитви, але і школою українського патріотизму та національної свідомості. Вона вчила і вчать любити свій народ, для нього віддано працювати, плекаючи свою національну гідність та ідентичність.
Стараймося, щоб наші храми завжди виконували своє правдиве призначення. Щоб вони були місцем нашої зустрічі з Богом. Щоб у них кожна душа під знаменом Святого і Животворящого Хреста завжди знаходила наснагу для очищення та духовного поступу, адже це запорука справжнього відродження як наших родин, парохії, так і цілої нашої Батьківщини. Тож у сьогоднішній день, коли християнський світ шанує Хрест Христовий, просімо щоби Господь захистив нас силою Свого Чесного і Животворящого Хреста від усякого ворога і супостата, дав нам силу нести свій життєвий хрест і досягти сяючих вершин Царства Божого. Воздвигаймо Господній Хрест у наших домівках і на вулицях, на роботі і в навчальних закладах як знак торжества Христової істини над різними облудливими ідеологіями світу цього, як свідчення незламності нашої тисячолітньої християнської культури.
А благодать Господа Нашого Ісуса Христа і любов Бога і Отця і причастя Святого Духа нехай буде з усіма вами! Амінь.
+ Ярослав
27 вересня 2019 року
м. Хирів
- Владика Ярослав здійснив душпастирські відвідини парафії св. Миколая у м. Старий Самбір [фото]
- Про святкування Ювілейного року
- У Дрогобичі відбулось засідання Пресвітерської ради [фото]
- Владика Ярослав: Одного дня Ісус Христос прийде знову і воскресить усіх померлих
- Проповідь на двадцяту неділю після Зіслання Святого Духа (2024)