Відповідаючи на запитання журналістів єпископ поділився своїми планами щодо свого подальшого служіння як єпископа Самбірсько-Дрогобицького. Зокрема, владика Ярослав розповів про актуальний стан справ у Самбірсько-Дрогобицькій єпархії. Рівно ж єпископ дав оцінку сьогоднішній міжконфесійній ситуації на території Самбірсько-Дрогобицької єпархії.
О. Олег Чупа, прес-секретар Самбірсько-Дрогобицької єпархії:
Слава Ісусу Христу! Дорогі колеги журналісти, раді вітати на прес-конференції з владикою Ярославом (Прирізом), якого нещодавно, 24 грудня 2011 року, Блаженніший Святослав, Глава УГКЦ, увів на престол Самбірсько-Дрогобицької єпархії. Ця подія стала знаковою в житті нашої єпархії. Владика Ярослав став другим за порядком правлячим архиєреєм Самбірсько-Дрогобицької єпархії, змінивши у цьому служінні свого попередника – владику Юліяна (Вороновського), який 27 жовтня 2011 року став вислуженим єпископом єпархії. Сьогодні владика Ярослав поділиться з вами своїми подальшими планами щодо свого служіння. У свою чергу, ви матимете змогу поставити йому запитання, які вас цікавлять. Отож просимо владику до слова.
Владика Ярослав (Приріз), єпископ Самбірсько-Дрогобицький:
Слава Ісусу Христу! Шановні представники мас-медіа перед великим святом Різдва Христового хотілося б, щоб не тільки наші церковні медіа донесли звістку про цю подію до людей нашого краю, але так само, щоб інші часописи, котрі присутні на території нашої єпархії могли інформувати та висвітлювати подію Різдва Ісуса Христа. Чому я на цьому наголошую? Завершується 20-та річниця незалежності нашої країни. Ми пам’ятаємо наше минуле: як ту вифлиємську зорю старалися загасити; як більшовицький режим робив різні заходи для того, щоб вона не провадила наш народ до Христа. З іншої сторони, ми бачимо також неуспіх людини, яка каже в своєму серці: «Немає Бога». Ми бачимо скільки зусиль ця тоталітарна система видала з себе, щоб наші земляки забули про Бога. Тим не менше, чи то колись, чи то тепер, якщо спитати наших людей: що означає для тебе Різдво? – Люди раділи, усміхались. Адже вони розуміли яке велике значення має для них прихід Спасителя на землю. Оце пригадування істини нашому народу привело до воскресіння його душі– Церкви. Народ почав пригадувати собі ці події в історії його спасіння. У свою чергу, це привело до того, що він вийшов на ці «могили мучеників» – закриті храми. У результаті ж відбулась подія свободи нашої держави.
Коли досліджуємо неповторних осіб слова, як, скажімо, Іван Франко, Леся Українка, Маркіян Шашкевич не раз питаємо себе: звідки це слово, яке вони писали? Чому воно має по сьогоднішній день таку надзвичайну силу? Звичайно, відповідь на це – проста. Їхнє слово було занурене у Боже Слово. Черпаючи силу зі Слова Божого, наше слово має силу нести радість, мир, спокій. Отож хочу побажати вам, щоб на сторінках ваших часописів звучало це слово істини – слово, яке визволяє. Сьогодні людина дуже спрагла істини. Напередодні різдвяних свят хочу усіх вас щиро привітати. Бажаю вашим родинам, а також колегам по праці, Божої опіки від дитятка Ісуса!
Марія Кульчицька, газета «Вільне слово»:
- Преосвященний владико, скажіть, будь ласка, які ваші плани стосовно служіння на престолі Самбірсько-Дрогобицької єпархії? І друге запитання: чим сьогодні займається владика Юліян (Вороновський)?
У церковному житті є так, що коли приходить нова людина на працю, ця працю має вже певну проторовану дорогу. Тут дуже доречно пригадати слова апостола Павла: "Я садив, Аполос поливав, а Бог ж зростив". Наша єпархія знаходиться на території колишньої Перемишльської єпархії (також Стрийська єпархія та окремі регіони Львівської архиєпархії). Преосвященний Юліян був першим правлячим єпископом нашої єпархії у відновленій українській державі. Він зробив дуже багато. Кажучи словами апостола Павла, владика Юліян «посадив» дуже багато. Роздумуючи над словами апостола, я питаю себе: чи встигну я це все «полити», щоб воно зросло?
У Самбірсько-Дрогобицькій єпархії є достатньо розвинута адміністративна структура. Приходячи до пост-більшовицького суспільства, ми пам’ятаємо про те, що найбільша шкода, якої завдала ця ідеологія людині, - це те, що вона зранила її. Нам набагато легше будувати храми, відновлювати їх, культуру, історію, але, повірте, дуже непросто є відновити людину як нерукотворний Божий храм. На мій погляд, владика Юліян методично вдало підійшов до цього завдання. У нього були дві тактики. З одного боку, потрібно було будувати храми кам’яні: мати місце для молитви та зібрання. Варто зазначити, що на території єпархії після 1990 року дуже багато церков нам не повернули і люди молились надворі, на вулиці. Наш народ спровокували тодішні ідеологи, які передбачували цю подію – вихід Церкви з підпілля – і до неї приготувалися. Тому потрібно було робити заходи, щоб гоїти ці рани і уникнути протистояння. І владика зі своїм управлінням дуже правильно і мудро зробив, що заохочував будувати нові храми, де вірні могли б молитись. Таким чином розв’язувалось конфесійне питання.
З іншої сторони, потрібно було відновлювати храм нерукотворний – людину, – щоб рукотворні храми не залишились порожніми. Для цього засновувались різні комісії, наприклад, молодіжна, метою якої є допомогти молодій людині відновити храм своєї душі. У нашій єпархії надзвичайно добре розвинуте соціальне служіння. Коли людина приходить до Христа і сама стає свідком свого відродження, оновлення, тоді вона не може замкнутись у собі, але йде і несе своє соціальне служіння. Сьогодні ми стараємось допомогти людям, які потерпають від алкоголізму. Ми також допомагаємо дітям з різними фізичними вадами. Колись батьки залишались з цими проблемами наодинці, сьогодні ж вони є під опікою нашої соціальної комісії, яка організовує для них зустрічі. Не раз під час таких зустрічей ми самі вчимось щирості від цих дітей. Такої безпосередності, яку вони мають, нам ще треба навчитись. Ці люди дуже прості, доступні, вони глибоко переймаються духовним життям.
Рівно ж, вважаю, що такі надбання єпархії як духовна семінарія, катехитичний інститут, молодіжна та соціальна комісії, комісія у справах родини – мають розвиватись, щоб й надалі приносити свої плоди.
Географічно наша єпархія розташована у мальовничому прикарпатському краї, до якого постійно приїжджають туристи, які запізнаються з нашою культурою та духовністю. Інколи серед гостей нашого краю є нехрещені особи, однак вони зустрічаються з нами – людьми віри. Тому у цій ділянці я буду розвивати відповідне капеланство, щоб, йдучи до людей різних соціальних та професійних прошарків, які прибувають на оздоровлення і відпочинок до Трускавця, Східниці тощо, наші священики могли відповісти на їх духовні потреби.
Якщо говорити за нашого владику Юліяна, то зараз він проживає у Трускавці. Владика провадить літургійне життя, відвідує з душпастирським словом також парафії єпархії. Однак найважливішим для мене є те, що владика за всіх нас молиться. Батько, який як ісповідник віри став свідком випробувань нашої Церкви, сьогодні не перестає промовляти свою молитву пастиря за наш народ і Церкву. З іншої сторони, для мене важливо, що я є поряд з владикою і завжди можу користати з його поради, адже це – людина, яка має великий досвід духовного та адміністративного служіння нашій Церкві. Тому з ним я завжди можу порадитись у важливих питаннях.
Іван Тихий, кореспондент «ЗіКу»:
- Владико, якою є перспектива освоєння господарських приміщень в районі Гирівки у Дрогобичі?
На території нашої єпархії є дуже багато сиротинців. Перед святом св. Миколая я відвідав школу-інтернат у Бориславі, де навчаються діти, які хворі на ДЦП. Багато з цих дітей навіть не можуть ходити, і на зустріч вчителі приносили їх на руках. Голова Соціальної комісії приносить мені постійну статистику сиротинців та дітей, що там перебувають. Сьогодні маємо особу, яка пише докторську дисертацію про те, наскільки можна соціальним служінням допомогти молоді. Отож плануємо у приміщеннях, що знаходяться в районі Гирівки, облаштувати академічний центр, де можна було б запозичувати ті надбання, якими володіє християнський світ. Також ми плануємо запрошувати спеціалістів із Заходу, щоб вони поділились з нами своїми напрацюваннями. Наскільки це буде можливо ми будемо запрошувати у позаурочний час цих дітей, щоб з ними займатись. На даний час ми помалу робимо в приміщеннях на Гирівці ремонтні роботи, а також дбаємо про те, щоб вони зберігались в належному стані. Отож у даній ділянці ми працюємо у двох напрямках: практичному та академічному.
Микола Сенейко, заступник редактора газети «Голос Самбірщини»:
- Владико, попри всю зайнятість чи маєте Ви можливість відвідувати родину на вашій малій Батьківщині? А також ще одне запитання: моє журналістське спостереження дає підстави стверджувати, що, коли відбуваються різні заходи політичного чи державного рівня, чомусь частіше на них є присутні греко-католицькі владики та священики. Чому одна конфесія є активнішою у цьому плані, а інші – менш активні?
Відповім спершу на запитання про родину. Ще моя покійна мама, коли я приїжджав з праці, служіння чи навчання, і приходив додому, трохи побув і повертався знову до служіння, завжди казали: «Прийшов мій син, перехрестив хату (тобто перейшовся по хаті) і залишив». Монаше життя вимагає посвяти. Я не раз дивувався словам Христа про те, що коли людина залишить дім, батька й матір, то отримає у сто разів більше батьків, матерів, братів й сестер. Ось вам приклад. Сьогодні ця єпархія, ті люди (не роблю тут жодного конфесійного поділу) є моїми батьками, матерями, братами й сестрами.
Коли говорити про мою родину, то час від часу я відвідую її. Ще живе мій батько. Стараюсь перед ним виконати свій синівський обов’язок. З родиною зустрічаємось на свята. Це є моменти особистої, близької зустрічі, куди доводиться прийти, немов у Галилею, і сказати собі самому, що тут, у цьому домі, мама вчила мене складати руки до молитви. Тут проживала найбільший педагог мого життя! Я не зустрів в університетах кращого педагога у вірі як моя мама. Вона пояснювала мені це практично. Будучи малим, я розумів, що вірити – це означає робити так, як робить вона.
Ми, як Церква, стараємось брати участь в різних національно-патріотичних заходах, адже це – наша священна пам’ять нації. Важливо, щоб ця пам’ять залишилась живою. Бачимо, що це вона спричинилась до того, що сьогодні ми маємо незалежну Україну. Такий стан справ існує завдяки цій пам’яті, яка передавалась не раз тихо, пошепки, проте у відповідний час залунала як великодній дзвін. Тому наша Церква старатиметься увіковічнювати пам’ять тих людей, які стали важливими в історії нашого народу.
Марія Гарасимчук, газета «З любов’ю у світ»:
- Владико, поділіться спогадами святкування Різдва у вашій родині? І ще одне запитання: якою буде ваша молодіжна політика?
Мої спогади Різдва, як спогади кожної дитини, є неповторними. Моя родина була традиційно віруючою, і ми ніколи пошепки не колядували. До нас приходили священики, які були переслідуваними. На початку Святої Вечері батько засвічував святвечірню свічку і запрошував нас до спільної молитви. Тоді лунали особливі прохання про усопших, які не дожили до цього святвечора, і за тих, які з різних причин не змогли бути присутніми. Це був діалог перед Богом. Звичайно, ми дякували Богові за прожитий рік і просили Його благословення на рік наступний. Пізніше нас відвідували близькі та друзі. Усе це створювало неповторну атмосферу різдвяних свят. Трохи подорослішавши, ми брали участь у вертепах. Цим пронизувалось наше молоде нутро. Ми розуміли, що ключем до свободи нашого народу є віра. На цьому неодноразово наголошували священики, які повертались з Сибіру.
Якщо говорити про молодіжну політику, то на ній активно наголошує сьогоднішній Глава УГКЦ – Блаженніший Святослав, – якого я називаю "енергійним" Главою Церкви. Він є глибоко духовною, освіченою людиною. Молодь це не тільки молоді віком, але також і ті, хто є молоді духом. Не раз ми зустрічаємо людей із сивиною, які додають нам молодечого запалу віри. Ми будемо старатись, щоб наша молодь була у центрі уваги нашої Церкви. Будемо пробувати, щоб воцерковлена молодь йшла до своїх колег і ділилась досвідом пережиття Бога.
Хочу розповісти вам про свій досвід Молодіжного собору, який відбувся у Києві у 2006 році. Після собору ми мали зібрання з молоддю. На соборі я був представником Блаженнішого Любомира. Ми організували «стіну плачу»: близько 50 священиків сповідали. Паралельно ж відбувались різні заходи для молоді. Свої свідчення про віру тоді давали популярні українські артисти, які розповідали про те, чому для них віра в Бога є важливою. Потрібно вміти знайти спосіб вказати молодій людині на правдиве щастя, яким є життя з Богом. Коли вона вже встане на той шлях, тоді Бог буде її співтоваришувати на цій дорозі. Основне вкласти в уста молоді спрагу справедливості, добра та любові. Тоді вона не буде шукати замінників щастя. За словами св. Августина, ніщо не може заспокоїти серця людини, окрім Бога. Отож у цій ділянці будемо старатись працювати в особливий спосіб. Намагатимемось, як Церква, бути товаришами для молоді на шляху до Бога, так як Христос товаришував учням до Емаусу. Сподіваємось, що завдяки такій опіці Церкви наша молодь виростатиме свідомими християнами та добрим синами й дочками свого народу.
Володимир Ключак, газета «Франкова криниця Підгір’я»:
- Ваша Еміненціє, як ви оцінюєте міжконфесійну ситуацію на території вашої єпархії? Чи існують проблеми в стосунках між УГКЦ та іншими Церквами? Якщо є, то як ви їх вирішуєте? Чи спілкуєтесь ви з предстоятелями інших конфесій? І чи плануєте ви співпрацювати з традиційними Церквами у плані молодіжної, соціальної політики, а також щоб спільно протидіяти навалі сект?
Територія нашої єпархії має особливу рану цієї конфесійності. На жаль, ці поділи сталися. І сьогодні на території нашої єпархії присутні різні конфесії. Ми вже вирішували ці питання під час переходів громад, коли вони годились повернутись в лоно УГКЦ. Преосвященний Юліян їх приймав і надавав душпастирську опіку. Були випадки, коли храми, збудовані нашими вірними до Другої Світової Війни, нам не повертали. І не можливо було знайти жодного порозуміння, щоб принаймні інша конфесія допустила до почергово служіння у храмі наших людей. Були судові рішення на нашу користь, однак їх не виконували. На сьогоднішній день у більшій мірі ми вирішили ці проблеми. Це стало можливим завдяки будівництву нових храмів. Ми завжди старались промовляти до наших людей, щоб вони були толерантними у вірі. Адже Боже Царство – це не є Царство людей, яких зганяють до нього. Боже Царство – це царство вільних людей. І людина, яка робить той, чи інший крок у своєму житті, несе за нього відповідальність.
Коли говорити про міжконфесійне спілкування, то на початках воно було дуже болючим. Ви самі знаєте як вороги нашого народу приготували певну програму, щоб дати клич створення тої, чи іншої конфесії тільки задля того, щоб призупинити діяльність УГКЦ. Сьогодні про це говорять науковці, історики та свідчать очевидці. Це була інтрига політична. Наприклад, риторика більшовизму звинувачувала нашу Церкву в намірі полонізувати свій народ; говорила про те, що слово "католик" походить від слова "кат". Мені здається, що багато хто вже покаявся за ці злочини супроти нашої Церкви й свого народу. Вороги народу докладали зусиль, щоб українська нація не була монолітом, але була роздрібнена непорозуміннями. Ми були свідомі цього і не йшли на конфлікти. І це дало результат. Сьогодні конфесії між собою спілкуються і спільно моляться під час різних заходів. Це наш святий обов’язок, щоб Церкви Свято-Володимирового хрещення знаходили спільний знаменник, яким є престол українського народу, за який потрібно молитись і якому треба послужити.
Якщо говорити про модерні деструктивні секти, то коли це ретельно дослідити, стає видним, що вони є чиїмось проектом. Вороги побачили, що не працює старий проект, запустили інший. Хтось старається, щоб народ зсередини не був єдиним. Однак повірте, що ці секти як виникли, так і загаснуть. Боротьба з ними – це піст і молитва.
Роман Андрійовський, часопис «Слово»:
- Владико, Ви згадували про початки свого служіння, яке починалось у підпільній Церкві. Тут у Дрогобичі Ви були ще молодим священиком. У 1989-90 рр. Ви звершували служіння на Старосамбірщині, потім у Дрогобичі, а опісля у різних країнах світу. Згодом Ви знову повернулись сюди. Коли порівняти часи 1990-х рр. і сьогодення, що змінилось у позитивну сторону, а що у негативну?
У підпільній Церкві, коли хтось бажав стати священиком, він зголошувався до священнослужителя і заявляв, що готовий стати на дорогу посвяти своєму народові та Церкві. Звичайно, кандидатові священик накреслював панораму внутрішнього життя Церкви. Віруючі не надто знали, хто є єпископом, хто є вихователями священиків і як відбувається адміністративне життя переслідуваної Церкви. Однак, коли кандидат погоджувався стати священиком і засвідчував це, тоді ті, хто знав його, писали йому характеристику. Її подавали на розгляд єпископа. Опісля сам митрополит Володимир (Стернюк) старався з кожним кандидатом особисто порозмовляти. Після такої розмови кандидат або мав право йти на навчання, або ж йому відмовляли. І, звичайно, як і кожен кандидат до священства, я на початку 1983 р. мав особисту розмову з митрополитом Володимиром (Стернюком) та відповідав на його запитання. Він щось занотовував собі та ставив додаткові запитання. Коли він зустрічався з молодими кандидатами його обличчя випромінювало радість. Митрополит радів, що Церква має майбутнє. У 1988 році митрополит Володимир послав душпастирювати на Старосамбірщину, де я замінив о. Михайла Волошина. Єдиною відчиненою церквою у цьому регіоні був храм у с. Тернаві. У 1988 р. на Пасху о. Михайло Волошин відкрито відслужив у цьому храмі Святу Літургію. Відтоді люди усієї околиця почали щонеділі приходити до храму. Навіть, коли влада намагалась перешкодити богослужінням, люди у мирний спосіб не давали цього зробити. Мені тоді було 25 років. Звичайно, перша парафія запам’ятовується дуже добре. Коли я прибув туди, то застав церкву у напівзруйнованому стані і довелось розпочати її віднову.
Я мав нагоду промовляти до людей про нашу Церкву-мученицю. Після богослужіння люди роз’їжджались по околицях і там відновлювали греко-католицькі громади. У с. П’ятниці був старенький греко-католицький монах, який провів у цьому селі часи підпілля. Я запрошував його допомати мені на парафії.
На початку 1989 р. у довколишніх селах були відкриті лише дві церкви: у Тернава та Старій Солі, де о. Тарас Низькогуз перейшов з громадою вірних до УГКЦ. Сьогодні ми маємо на Старосамбірщині 3 деканати: Старосамбірський, Добромильський та Хирівський. Наше завдання – служити Істині та їй поклонятись. Ось так коротко я б охарактеризував те церковне життя, яке відбувалось 20 років тому назад, коли чинились різні інтриги та перешкоди нашому служінню, і те життя, яким воно є сьогодні, коли ці різні напруження вже згасають. Люди самі починають розуміти що для них є більш важливим. Натомість Церква завжди має служити цим людям і лікувати їх рани. Нам слід старатись прийти до єдності Свято-Володимирового хрещення, коли Церква ще не була поділена. Треба засвідчити перед цілим світом, що єдність в сопричасті з Апостольским престолом не є уніформізмом, але збагаченням.
Щиро дякую усім, хто прийшов на цю зустріч. Бажаю Вам у радості зустріти Христове Різдво!