Сучасні біблеїсти скептично ставляться до традиційного ототожнення автора двох соборних послань, приписуваних Петрові, з особою першоверховного апостола. Вказується на те, що розвинуті в посланнях богословські теми виникли вже після мученицької смерті апостола, послання засвідчують досконале володіння грецькою мовою та літературним стилем, оперування Септуагінтою, чим навряд чи міг похвалитися простий рибалка з Галилеї. Навряд чи апостолові Петрові могли були знані послання Павла, Юди та євангеліє від Матея, явно знайомі авторові послань. Відтак же робиться висновок, що перше послання могло з’явитися щойно у 80-і рр. І ст., а друге – аж у ІІ ст.
Тим не менше, перше послання починається словами «Петро, апостол Ісуса Христа, вибраним переселенцям, розсіяним Понту, Галатії, Кападокії, Азії та Вітинії,.. благодать і мир вам хай помножиться!» (1 Пет. 1, 2). Друге, подібно до нього: «Симон Петро, слуга і апостол Ісуса Христа, тим, які через справедливість Бога нашого і Спаса Ісуса Христа отримали, рівноцінну нашій, віру: благодать вам і мир хай збільшується через спізнання Бога й Ісуса, Господа нашого!» (2 Петр. 1:1-2).
То Петро чи не Петро писав послання? Сучасна писемна культура з модерним уявленням про авторське право визнає лише однозначну відповідь. Але коли йдеться про апостольські часи, епоху марґіналізації, заборон і переслідувань Церкви, мусимо рахуватися зі специфікою усного передання. Зберігаючи як найбільший скарб слово Євангелія, навчання самого Ісуса Христа і Його учнів, церковна спільнота міцно тримає це слово у своїй пам’яті. А пам’ять людини архаїчного світу відрізнялася від нашої. Ми оперуємо різними технологіями фіксування інформації: текстової, візуальної, звукової. Тому частіше покладаємося на пам’ять комп’ютера чи смартфона або принаймні на звичайну записну книжку, ніж на власну пам’ять. Як ми звичайно діємо? Тримаємо в пам’яті телефон, адресу, дату, доки не перенесемо їх до механічного носія або запишемо на папері, а тоді вже звільняємо від них свій мозок. Він бо в нас не безмежний і потребує постійного впорядковування.
Наші далекі попередники часто могли довіряти лише своїй пам’яті. Вона була значно менше насичена інформацією, ніж наша, а водночас силою обставин була набагато місткішою. Незряча людина зазвичай має кращу пам’ять, ніж видюща, неписьменна – кращу за письменну. Ще з університетських лекцій мені запам’яталося: коли в Киргизії почали записувати національний епос «Манас», то деякі народні співці пам’ятали його повністю. А цей епос сягає понад 500000 віршованих рядків! На звичайній сторінці формату А4 вміщується 30 рядків…
Цілком можливо, що послання, збережені в Новому Завіті під іменем апостола Петра, записали й відредагували вже після його смерті. Тим не менше, з них до нас промовляє сам апостол, судження, думки, повчання якого зберігалися Церквою і були тільки перенесені на письмо Петровими учнями. В них промовляє неспокійна вдача апостола, його наполегливість, його досвід. «Не за байками бо, хитро вигаданими, йдучи, об’явили ми вам потугу й прихід Господа нашого Ісуса Христа, але бувши наочними свідками його величі. Бо він прийняв від Бога Отця честь і славу, коли до нього прийшов такий голос від величної слави: Це мій Син любий, якого Я вподобав» (2 Пет. 1:16-17). Хто, крім Петра, міг так буденно згадати про голос слави, що лунав при ньому і на Йордані, і на горі Преображення?
Свідчення Петра зберігала церковна спільнота міста, де він навчав. Наприкінці першого послання це місто конкретизується словами: «Вітає вас Церква, що у Вавилоні» (1 Пет. 5:13). Можна цілком виключити ймовірність перебування апостола у Месопотамії, та й однойменне місто-фортеця на правому березі теперішнього Каїру не входило до маршруту Петрової місії. Вавилон у лексиконі перших християн фігурував як прозивна назва самовпевненого й самовдоволеного столичного міста, де панував культ насолод, сполучений із примітивним ідолопоклонством. Таким чужим, відразливим містом видавався юдеям Рим. Саме він виглядав в очах апостолів Вавилоном сучасности, де імперські амбіції пнулися до неба, ніби вавилонська вежа. І яким тріумфом справедливости лунали для ранніх християн слова Одкровення: «Упав, упав Вавилон – блудниця велика, і став житлом демонів і пристановищем усякого духа нечистого» (Одкр. 18:2).
Принагідно згадаймо, що свій збірник есеїв на теми ганебного провалу творення суспільства без Бога Євген Сверстюк назвав «Перебудова Вавилонської вежі». У символічній мові Сверстюка жорстокий експеримент з комуністичною утопією, в ім’я якого калічили долі мільйонів людей - кого караючи, кого спокушаючи, - і виглядав достоту як зведення вавилонської вежі. Можемо нині додати, що Москва не зневірилася в перспективі вавилонського стовпотворіння, хоч і змінила мотиваційну риторику. Демонічні інтер’єри головного храму збройних сил Російської Федерації дуже виразно втілюють у собі стиль мислення тамтешніх будівничих. Бо ж храм, споруджуваний для демонстрації власної гордині, за своїм задумом уже є антихристиянським, суперечним Богові.
Неминучим наслідком амбітного змагання з Богом стала втрата комунікації між вавилонськими мулярами. «Там Господь помішав мову всієї землі й звідти розсіяв їх Господь по всій землі» (Бут. 11:9). Втрата взаєморозуміння стала тавром гріха, подібним до знаку, покладеного на чоло братовбивцеві Каїну. Йдеться не лише й не стільки про відмінності етнічних мов і діалектів – їх не так складно подолати, надто тепер, коли кожен смартфон озброєний Googletratslater’ом. Можна говорити однією мовою, але оперувати протилежними системами вартостей, у коді яких одне й те саме слово має цілком різний сенс. Скільки треба було жертв, щоб остання російсько-українська війна, розпочата 2014 р., стала називатися війною, а не «антитерористичною операцією», АТО! Або як по-різному сприймається, навіть у суто українських середовищах, сенс ідіом «золотий вересень 1939 р.», «волинська трагедія 1942 р.» чи ж «львівський собор 1946 р.» Маніпулювання сенсами задля поділу народу чи людства на «своїх» і «чужих» - звичайна практика пропаганди. І вона діє. Адже ж не лише отруєний телевізором російський обиватель, але й китайські та індійські політики, західні праві радикали, навіть деякі доволі популярні європейські та американські культурні діячі воліють бачити в Україні лише громадянський конфлікт.
Кондак П’ятдесятниці дуже виразно виділяє комунікативний аспект покликання Церкви: «Коли Ти, Всевишній, зійшов і мови змішав, то поділив між собою народи. Коли ж вогненні язики Ти роздавав, то до з’єднання всіх призвав». Благодатне віяння Святого Духа виявляється у відновленні взаєморозуміння, - неодмінній рисі християнської спільноти. «Як же воно, що кожний з нас чує нашу рідну мову,.. як вони нашими мовами проголошують величні діла Божі?» (Діян. 2:8, 11) - дивуються прибулі з усіх усюд прочани, чуючи преображених зісланням Святого Духа апостолів.
Церква гуртує народи вірою в єдине джерело істини, єдину й незмінну систему вартостей, непідвладну релятивістським спокусам. На літургії передосвячених дарів є зворушливий момент, коли, між читанням старозавітніх паремій, священник із свічкою та кадилом у руках виголошує: «Світло Христове просвічує всіх». А євангелист Іван допомагає нам ототожнити це світло зі Словом Божим, Христом: «Справжнє то було світло - те, що просвітлює кожну людину» (Ів. 1:9). Слово Боже, яким створено світ, сходить у цей світ, приймає тіло, щоб подолати хистку варіативність слова, просвітлити його суть, озброїти даром слова апостолів. Вразлива натура Петра дозволила йому першим відчути й використати цю силу слова, відразу після сходження вогненних язиків звернувшись до натовпу з натхненною проповіддю. «Ті ж, що прийняли його слово, охристились, і того дня до них пристало яких три тисячі душ» (Діян. 2:41)
Роздуми про послання апостола Петра (або, радше, «від Петра») спонукають поміркувати про наше власне ставлення до служіння слова. Немає сумніву, кожен зі священників мірою свого таланту й можливостей регулярно виступає проповідником. Часом, може, навіть зловживає казнодійськими повноваженнями. Пригадую, якось років тридцять тому я чекав біля храму на свого співбрата з УАПЦ. Він взявся вінчати молодих. Повінчав, а потім заходився навчати. Після перших 20 хвилин проповіді на вулицю почали один за одним вибігати обурені гості й скаржитися на словесне тортурування. Недарма папа Франциск нещодавно говорив, що проповідь не повинна тривати довше за 8 хвилин.
Звичайно, лаконічність проповіді передбачає її змістову насиченість. Важливо для кожної проповіді знайти ключову ідею, пов’язати її з євангельським читанням і календарним святом, але спроєктувати на реальне життя парафіян, їхні повсякденні турботи. Справді, важко винаходити нові нюанси екзегези рік-річно повторюваного читання про зцілення сліпого чи розслабленого. Але виклики, з якими зустрічається проповідник і паства таки змінюються рік у рік. Поглиблюючи розуміння Євангелія, шукаймо нові аспекти його оздоровчого та повчального впливу на конкретне сучасне середовище. Це вимагає тонкого відчуття Божого слова і відчуття часу.
Один протестантський проповідник захопив мене розповіддю, як він протягом тижня готує недільну проповідь. На свій сором, я не можу похвалитися такою ретельною працею. Колись я пробував записувати проповідь і читати її з амвону, але виходило зле. Є ситуації, коли відповідальність моменту вимагає читати заздалегідь написаний текст. На папських богослужіннях імпровізація небезпечна. Але ж у розмові з добре знайомою паствою важливі її реакція, спостерігання за слухачами, відчуття загальної атмосфери. Говорити однаковим стилем в університетській каплиці й сільській церкві навряд чи доречно. Підготовка ж до проповіді передбачає знайомство з паствою, її духовним життям, повсякденними заняттями, запитами, потребами. При цьому підґрунтям адекватної науки, звичайно ж, є ретельне, молитовне вчитування в євангельське зачало, звернення до коментарів і пояснень. Для кожного священника, не тільки неопресвітера, корисно переглянути проповіді попередників на цю тему. Бо без знайомства з чужим стилем повчання ми прирікаємо себе на неминучу вторинність. Оригінальність виростає на базі знайомства з досвідом інших.
Найгірше, коли проповідування лякає і здається обтяжливим. Приховати це годі, а коли слово священника виглядає вимушеним і штучним, воно здатне справити протилежний вплив. Тоді відмова від проповідування сприймається за подарунок. Як у тому давньому жарті про ледачого пароха: «Ви мені подаруйте проповідь, а я вам подарую вечірню».
Страх виникає, коли відчуваєш паству своїми суворими екзаменаторами, а себе – оратором, що має продемонструвати чу́да красномовства. Важливо звільнитися від цих хибних ролей і відчути в ритмі служби, в поезії церковного співу, в словах Святого Письма невидиму присутність Того, хто й надає таїнственного змісту літургійному богослужінню – Духа Святого.
Очевидно, до проповідування необхідно добре підготуватися. Але його звершення важливо віддати під провід Духа істини. Наша місія – ділитися не своїми талантами, а Божим словом, його просвітною силою. Ділитися не з екзаменаторами чи вимогливими глядачами, а з Христовою родиною, довіреною тобі паствою, яку найбільше цікавлять не оригінальні інтерпретації біблійного тексту, а твоя особиста віра в нього й переживання цієї віри.
Інформаційне суспільство ставить нас перед неосяжними перспективами служіння слова. Більшість уже не пам’ятає, як років сорок тому ще доводилося переписувати від руки, а в кращому разі передруковувати на машинці проповіді папи Івана Павла ІІ, блаженнішого Мирослава Івана Любачівського або римських отців василіян, записані на магнітофон із «Радіо Ватикан». Час підпілля привчав ховатися з писаним словом.
Відколи з роману Михайла Булгакова «Майстер і Маргарита» було знято негласне табу, тисячі й тисячі разів повторювалися слова одного з його персонажів: «Рукописи не горять», що часто переінакшувалося в «Книги не горять». Вони стали таким собі мемом російськомовного простору. На жаль, горять і рукописи, горять і книги. Їх вилучали з бібліотек, нищили, конфіскували на кордоні. Та ще й нині читачі Булгакова й шанувальники Воланда безжально палять українську релігійну літературу скрізь, де просувається на наші землі окупаційна армія. Та й не тільки. Сумним свідченням ненависти до нашого слова стала 23 травня 2024 р. харківська друкарня «Фактор-друк», одна з найбільших у Європі, де ворогам вдалося знищити тисячі примірників нових книг, убити й скалічити людей, завдати непоправних збитків національній поліграфії.
І в той самий час за останні тридцять років, швидко задовольнивши жагу друкованого слова, ми встигли охолонути до нього. Мистецтво читання стрімко занепадає. У червні розгорнулася ціла дискусія довкола посту доволі контроверсійної народної депутатки Інна Совсун у мережі TikTokпро те, що вчителям треба читати не менше 10 книжок на рік. Відповіді вчителів були переважно критичними: вчителі посилалися на брак грошей, часу, снаги. У священників про читання ще, здається, ніхто не питав. Припускаю, що і тут відповіді були б доволі критичними.
Але йдеться не тільки про споживання писаного тексту, а й про плекання в собі та своїй пастві смаку слова. Прагнення поглинути якомога більше інформації за стислий час вже привчило нас швиденько гортати сторінки смартфона або ноутбука, зупиняючись лише на найбільш скандальних заголовках. Сакральний же текст вимагає вдумливого, глибокого входження в його простір, переживання кожного слова як адресованого тобі особисто послання. Він наново вчить нас читати, а водночас і самим творити текст.
Апостолат слова відкриває перед кожним із нас неосяжні можливості. Трансляції богослужінь із храмів після пандемії ковіду стали реальністю для більшости парафій, мало хто зі священників стримався від відкриття акаунту в мережах Facebook, Twitter (X), Telegram, Insagram, TikTok. Низка парафій має власні електронні сторінки (веб-сайти), хоча останнім часом перевага надається дешевшому й оперативнішому розміщенню інформації в Facebook. Парафіяльні оголошення у Viber’і чи Telegram давно стали найефективнішим каналом сповіщення про розклад богослужінь або чергову толоку. Маємо приклади священничих блогів, тобто щоденників подій, які вимагають регулярного доповнення новими текстами.
Силою свого сану ми вже є публічними особами й мусимо зважати на це, входячи у віртуальний простір. Це передбачає зваженість і відповідальність за кожне слово. Щоб авторитетно судити про якісь речі, треба бути в них добре обізнаними. Є категорія парафіян, готова визнати священника найбільшим авторитетом в усіх сферах життя. Підігравати їй украй небезпечно. Тим більше, підхоплювати звинувачення незнайомих людей у корупції, стратегічних помилках, політичній недалекоглядності тощо. Ми можемо сперечатися про Зеленського, Залужного, Садового, Трампа в приватному спілкуванні з добре знайомими людьми, але вихід з нашими дилетантськими судженнями в публічний простір шкідливий і недоречний. Пам’ятаймо: «Не судіте, щоб вас не судили» (Мт. 7:1).
Якими б вільними не були манери спілкування в інтернет-просторі, неприпустимо втрачати почуття гідности й підхоплювати цей стиль. Грубі, лайливі слова, жаргонізми залишмо для московських батюшок. І взагалі, текст, призначений для публічного знайомства, варто набрати спершу на чернетці (скажімо, в режимі «блокнот»), уважно вичитати, перевірити, чи немає помилок – і граматичних, і пунктуаційних, - і лише після цього можна його опублікувати. Грамотний текст так само свідчить про особу автора, як і охайний одяг, підібраний зі смаком. Невдалий жарт, політичні фантазії, дурні витівки – все це може стати руйнівним для репутації.
Часом на публічні форуми або в доступні для загалу коментарі потрапляють делікатні питання особистого характеру. Можливо, автори не усвідомлюють, що розкривають свої проблеми перед загалом. Тому слід перенести обговорення в приватне листування. В кожному разі відповідати на питання (якщо вони не мають образливого чи неетичного характеру) треба неодміно і якомога оперативніше. Від цього залежить ставлення до вас читачів.
Делікатні подробиці власного життя не варто наводити не лише в публічному просторі, але й у листуванні. Не треба бути аж надто винахідливим хакером, аби увійти на ваш поштовий сервер і прочитати листи. Знаю приклад, коли ревнивий чоловік наробив скрин-шотів із листування своєї дружини з парохом і роздмухав із випадково вихоплених фраз великий скандал. Наводячи особисті деталі в електронних мережах, враховуйте, що їх можуть використати проти вас. І хоч як хочеться похвалитися вродливими дітьми й онуками, стримайтеся від публікації їхніх знімків. Особливо коли вони перебувають в інших країнах. Чим менше інші люди знають про дітей, тим краще. Не пишіть про їхнє місцеперебування, звички, уподобання, друзів. Безпека дітей важливіша, ніж будь-кого іншого.
Праця в системі масових комунікацій вимагає граничної пошани до авторського права. Використовувати слід тільки ретельно перевірену інформацію з надійних джерел. Саме джерело обов’язково треба вказувати, максимально точно посилаючись на нього. Можна використовувати гіперпосилання.
Від кожного священника сподіваються мудрої поради, компетентного роз’яснення етичних аспектів життя. А в нас бракує життєвого досвіду, громадського вишколу. Наша освіта не може бути універсальною. І немає чого соромитися своєї обмежености. Але ми можемо оперувати Божим словом. Ми маємо офіційні документи Церкви – на щастя, доволі широкого тематичного діапазону. Навчаючись спиратися на них, ми можемо певніше почувати себе в просторі суспільної комунікації, пам’ятаючи, що від нас чекають не суб’єктивного судження, а переконливого представлення позиції Церкви.
Із циклу реколекційних наук "Симон, що став скелею Церкви" архиєпископа Ігоря Ісіченка
для священників Самбірсько-Дрогобицької єпархії УГКЦ (2-19 вересня 2024 р.)