Римський центуріон, по-нашому сотник, належав до категорії, найбільш ненависної для мільйонів мешканців завойованих латинянами земель. Центуріони складали основу непереможних римських легіонів. Їх набирали зазвичай із знатних і заможніх сімей, найбільш інтегрованих у гордовиту цивілізацію Риму. Старшин єднала відданість республіці, яка непомітно перетворювалася на імперію, та непохитна впевненість у своїй культурній перевазі. Варвари, а особливо юдеї з їхньою фанатичною вірою в єдиного Бога, униканням асиміляції, системою приписів, які видавалися римлянам забобонами, виглядали в очах римського офіцера дикою юрбою невігласів, яких належало жорстко контролювати й силоміць розчиняти в єдиному цивілізаційному просторі Середземномор’я.
Певна річ, юдеї відвзаємнювали мілітарній верстві завойовників таке ставлення. Кожен римський воїн, а особливо офіцер, був для юдеїв ганебним свідченням чужого домінування, принизливої залежности від поганського народу, ідолопоклонство якого абсолютно суперечило релігійним приписам Тори. Юдейський ортодокс і нині навряд чи згодиться увійти до оселі іновірця. Що ж там говорити про стародавні часи, коли міжконфесійні та міжетнічні бар’єри були ще міцнішими!
І ось Петро, лідер апостольської громади, який усе ще намагається поєднати віру в Христа й вірність давнім юдейським звичаям, спостерігає у видінні щось цілком для нього відразливе: «Бачить він небо відкрите, а з нього сходить якась річ, неначе скатерка велика, прив’язана чотирма кінцями, і спускається на землю. Були ж у ній всякі чотириногі, плазуни земні й небесні птиці. І пролунав до нього голос: “Устань, Петре, заколи і їж!” Петро ж відповів: “Ніколи, Господи, бо я ніколи не їв нічого поганого й нечистого”. І знову, вдруге, залунав голос до нього: “Що Бог очистив, ти не погань”. Це сталося тричі, і зараз же річ ота піднялась на небо» (Діян. 10:11-16). Даний Мойсеєві закон, якого скрупульозно дотримувалися юдеї апостольської доби, детально перелічував нечистих тварин, заборонених до вживання в їжу: всі бескопитні звірі, рептилії, амфібії, гризуни (заєць, тушканчик, миша), землерийки (кріт), кажани, всі хижі птахи (орел, гриф, яструб, сокіл, шуліка, пугач, сова), птахи-рибалки (чапля, пелікан, чайки, лебідь), ворони, удоди, страуси, всі водні тварини без луски, всі безхребетні, крім різних видів сарани (Лев.11: 1-47).
Символіка видіння розкривається відразу після того, як воно повторилося тричі: «Якже збентежений Петро питав себе самого, що це могло б бути за видіння, що він бачив, - он люди, послані Корнилієм, розпитавши про Симонову хату, стали біля дверей» (Діян. 10:17). Петра кличе людина, належна, в очах праведного юдея, до сфери профанного, нечистого, як і явлені у видінні тварини. Інстинктивно Петро мав би злякано відсахнутися й шукати підстав уникнути зустрічі з нею. Але в його свідомості все ще лунає почуте у видінні: “Що Бог очистив, ти не погань”. І він рушає до Кесарії Палестинської, адміністративного центру Римської прокуратури в Юдеї, а також основної бази римських легіонів.
Так починається місія першоверховного апостола серед поган. Пневматологічний імпульс цієї місії не обмежується видінням: Петрова керигма вводить сотника і його оточення в такий релігійний екстаз, що апостол вирішує: «Чи може хтось боронити води, щоб оці не христились, що, як і ми, одержали Святого Духа?» (Діян. 10:47). І його проповідь завершується сакраментальним входженням колишніх поган на чолі з центуріоном Корнилієм у лоно молодої Церкви.
Церковне передання, закріплене в «Житіях святих» Димитрія Туптала під 13 вересня, доповнює новозавітну розповідь про Корнилія агіографічними деталями. Навернений Петром, Корнилій нібито долучився до нього, а потім з Ефесу був направлений до міста Скепсіс (Σκῆψις or Σκέψις) у Троаді, тобто на північному заході сучасної азійської Туреччини (Анатолії), Поселення відоме тим, що тут зберігалася знаменита бібліотека Арістотеля, перш ніж її перевезли до Пергама та Александрії. Правителем міста був Димитрій, навернений на християнство вчиненими за молитвами Корнилія чудами: стався землетрус, був зруйнований храм Зевса, під його уламками опинилися дружина й син правителя, звільнені Корнилієм. Тоді Корнилій залишився в місті єпископом, там помер і був похований неподалік від храму[1].
Інколи висловлюють сумнів у пріоритеті Корнилія серед навернених на християнство поган. Мовляв, апостол Филип ще перед тим хрестив ефіопського вельможу (Діян. 8:26-40). Але пригадаймо, що робив цей вельможа, коли його зустрів Филип? «Вельможа Кандаки, етіопської цариці, що був над усім її скарбом та що прийшов був в Єрусалим на прощу, - він повертався, сидячи на своїй колісниці й читаючи пророка Ісаю» (Діян. 8:27-28). Вельможа, ніби побожний юдей, повертався з прощі до Єрусалиму та читав Йешайа - книгу Ісаї, що належала до визнаваних юдеями пророчих книг Танаху.
Врахуймо при цьому, що, як вірять в Ефіопії, засновником династії правителів цієї країни був Ме́нелік І, син царя Соломона й цариці Савської (гебр. Малка́т Шеба́). Менелік нібито вивіз оригінальний ковчег із Єрусалиму в Аксум і привів туди з собою групу знатних єрусалимлян. Їхніми нащадками визнавали себе фа́лаша, «бет Ісраел», ефіопські євреї. Інші вважають фа́лаша нащадками Салманасарових бранців або євреїв, вигнаних з Юдеї, коли Єрусалим був зруйнований за часів Тита та Веспасіана. Донедавна ефіопські євреї мали півтисячі поселень у північній та північно-західній Ефіопії. Їхні релігійні вірування ґрунтувалися, в основному, на Торі та власному усному переданні. Один із фалашів до речі, став прадідом російського поета Олександра Пушкіна.
1973 року головний сефардський рабин Ізраїлю оголосив фалашів нащадками коліна Дана і визнав їх повноцінними євреями. Влітку 1984 р. після успіху еритрейських повстанців спецслужби Ефіопії почали вирізати фалашів, звинувачуючи їх у своїх невдачах та у співпраці з еритрейськими сепаратистами. Порятунок фалашів уряд Ізраїля доручив Моссаду; операція отримала назву «Мош» До початку 1990-х рр. повітрям і морем вдалося репатріювати 35 тис. чол. І зараз в Ізраїлі прибульцеві кидаються у вічі стрункі чорношкірі юнаки й дівчата з автоматами Узі в формі ЦАГАЛЬ. Тож, напевне, проповідь Филипа була звернена до їхнього предка, месіянські очікування якого знайшли відповідь у апостольській керигмі.
Центуріон італійського полку з Кесарії Палестинської не був юдеєм ані за походженням, ні за вірою. Однак і він різнився від своїх соратників пошаною до зустрінутої в Палестині віри та спрагою правдивого Бога. Спрагою, вгамувати яку допоміг Петро. Провидіння подбало про зустріч цих двох особистостей і відкрило Корнилію двері до церковної спільноти. А слідом за ним – і мільярдам інших нащадків колишніх ідолопоклонників.
Попри відмінні обставини зустрічі й різницю особистостей ефіопського вельможі та римського сотника, апостоли Филип і Петро опиняються перед однаковим викликом. Вони мусять вийти поза межі сформованих стереотипів, назустріч людині цілком іншої культури, зануритися в сферу чужої ментальности й відшукати адекватні їй способи сповіщення Євангелія. Чи було це їм до снаги – простим людям, зрослим у доволі примітивному середовищі, далекому від військових чи світських еліт? Навряд. Однак їхня рішуча експансія в незнану сферу наснажується спасительною силою Ісусового навчання та осявається вогненним світлом П’ятдесятниці.
Кожному з нас на своєму відтинку апостольського служінні доводиться долати власні упередження, бар’єри, життєві стереотипи. Можемо, правда, тішити себе думкою, що позбавлені необхідности шукати шляхи до серця поган. Бо де там зараз ті погани! Тим більше в Галичині, яка небезпідставно пишається плеканням духовних традицій.
Але реальність життя ставить нас у цілком несподівані ситуації. Масова втеча з окупованих і прифронтових теренів, розпочата 2014 р., істотно змінила демографічну ситуацію повсюди. Хтось із Галичини, скориставшись обставинами, подався подалі на захід – часом аж до Тихого океану. Натомість частина східних і південних українців зупинилась перед кордоном – почасти через заборону виїзду чоловікам, почасти через небажання залишати рідну країну. Мабуть, у кожній парафії знайшли притулок вимушені переселенці. А отже, церковна громада на чолі з парохом, надаючи їм притулок, розраховувала на входження прибульців у духовне життя галицького села чи міста. Натомість чи не повсюдно стикаєшся з наріканнями на відчуженість прибульців, їхню релігійну індиферентість. До того ж, чи не більшість із ВПО, попри травматичну зустріч із «русским міром», зберігає в спілкуванні, принаймні поміж собою, російську мову, яка стала в наш час дражливим чинником у комунікації з її носіями.
Так вибудовуються бар’єри. Не тільки мовний. Більшість переміщених осіб декларує себе православними, хоч і не дуже добре уявляє, що це таке. В усякому разі, такої самоідентифікації вистачає, аби, принаймні спершу, сторонитися греко-католицьких церков, наївно уявляючи, що молитва в цій церкві заплямує конфесійну чистоту православного або що його можуть викрити й вигнати з церкви. На жаль, це не тільки наївність. Ексклюзивізм московського православ’я, як і кожної тоталітарної секти, відгороджує своїх адептів від решти світу нездоланним муром забобонів і упереджень. Пригадую, як, коли ще у 1980-і рр. я писав поминальну записку в Володимирському соборі Києва, тамтешні бабушки, почувши українську мову, зазирали через плече й суворо застерігали, щоб серед імен не було «уніятів». Та що говорити про бабушок, коли під час спільної поїздки до Німеччини представник Московського Патріярхату в архиєрейському чині старався так прийти до обіднього столу, аби не молитися з іншими. І це не тільки проблема Московського Патріярхату. Колись ми, патріярхія УАПЦ, проводила спільну прес-конференцію з представниками т.зв. «істинно-православної церкви». Так коли Євген Сверстюк запропонував прочитати спільно «Отче наш», ці опозиціонери від православ’я звинуватися його в провокації. Мовляв, «єпископ, або пресвітер, чи диякон, який тільки молився з єретиками, хай буде відлучений» (Апостольське правило 45). Ну а кожен, хто не належить до їхньої конфесії, ясна річ, єретик.
Перелік таких трагікомічних ситуацій можна продовжувати до нескінченности, сміятися над ними, жахатися. Але не варто легковажити важелями ізоляції мільйонів наших співвітчизників від решти християнського світу. Бачите самі, що, за винятком Галичини, масового відходу від УПЦ МП немає, попри російську агресію, феномен Кирила Гундяєва, спроби політичного й адміністративного тиску на громади УПЦ.
Як подолати ці бар’єри, не маючи Петрової харизми? Навряд чи вистачить пастирського красномовства або гуманітарної допомоги. Ще святий папа Павло VI у апостольському листі «Evangelii Nuntiandi» з 8 грудня 1975 р. визнав запорукою євангелізації в наші дні новий місійний та євангелізаційний запал церковної спільноти. А ХІІІ генеральна асамблея синоду єпископів 2010 р. наголосила на необхідності для Церкви опанувати «здатність розпочати заново, іти поза межі і розширяти горизонти», щоб передавати віру як «особисту зустріч з Христом, що здійснюється за допомогою Святого Письма і живого Передання Церкви, під проводом Святого Духа».
Як гарне, містке це слово - «запал»! Словник української мови пояснює його як «велике внутрішнє збудження, порив або піднесення. Палкий потяг, пристрасть до чого-небудь, до якоїсь справи. Завзяття, горіння. Найвище напруження, найповніший вияв чого-небудь». Міркуючи про апостола Петра та його місію в Кесарії Палестинській, згадаймо, хто обдарував його полум’ям місійного завзяття. І якщо вже саме з себе слово Учителя та Його взірець наснажили апостольський порив галилейського рибалки, то вогненне дихання Святого Духа запалило в його душі незгасне сяйво.
Благодатна дія церковних таїнств переносить на кожного з нас вогонь П’ятдесятниці. Оприявнюється ж цей вогонь у слові. Коли ми спожили з чаші Кров Христову, промовляємо: «Оце діткнулось уст моїх, і відніме беззаконня мої, і гріхи мої очистить». Пригадаймо, звідки взято ці слова, хоч трохи перефразовані в літургійному перекладі: «І підлетів до мене один із серафимів з жаріючим вуглем у руці, що взяв його кліщами з жертовника. Він приторкнувся ним до моїх уст і мовив: «Приторкнулось оце до твоїх уст і взято від тебе твою беззаконність, і зник гріх твій» (Ісая 6:6-7). Таким зображує своє покликання старозавітній євангелист. А перед тим зізнається: «Я людина з нечистими устами, і живу я між людьми з нечистими устами» (Ісая 6:5). Сувора самооцінки, сполучена зі смиренним покладанням на волю Творця зробила Ісаю найбільшим із пророків. Як і його попередника, Мойсея. Пригадуєте? Біля неопалимої купини він скаржиться: «Не проречистий я,.. тяжкомовний я і тугоязикий» (Вих. 4:10). І чує у відповідь: «Хто дав уста людині?.. Хіба не я, Господь? Тож іди, я буду в устах твоїх і навчу тебе, що маєш говорити» (Вих. 4:11-12).
Пройде майже 1900 років, і в кастильському замку Гусманів шляхетна сеньйора Хуана д’Аза побачить уві сні перед народженням сина Домініка собаку зі смолоскипом у пащі, а вогонь з того смолоскипа запалить усю землю. Згодом утворений Домініком Гусманом чин проповідників використає це видіння як свій герб. Метафора вогненного слова знайде ще одне образне втілення в католицькій символіці. Звернімо увагу: щоразу – і в покликанні Мойсея, і в наданні Ісаї пророчого таланту, і в провіщенні проповідницького служіння Домініка та його послідовників – це вогненне слово виступає Божим даром.
Нам часом дуже бракує цього дару, аби проламати мури нерозуміння й упереджености, дістатися до серця людини. Рятують студії з риторики й гомілетики, навчання психології та богослов’я. Все це вкрай потрібно сучасному пастиреві. І все ж вирішальним є вслухання в голос Бога, розпізнавання й реалізація таїнственних дарів, якими завдячуємо благодатній присутності Святого Духа.
Певна річ, що бар’єри, які мусимо долати в перебігу свого служіння, незвідні до міжконфесійних упереджень і етнокультурних стереотипів. Щодалі помітнішим і в нас в Україні є виокремлення суспільного сектору, ворожого або чужого християнству. На початку незалежности здавалося, що атеїзм уже відійшов у минуле й назавжди втратив вплив на людську свідомість. Аж ніяк! На жаль, його поширення спричинене почасти розчаруванням у реаліях церковного служіння, випадками симонії, кланової замкнености, уявним протекціонізмом влади щодо Церкви, пристосовництвом духовенства – часом поодинокими й випадковими речами, які в масовій свідомості можуть абсолютизуватися та складаються у відразливу картину. Розчарувань уникнути було неможливо: падіння імперії войовничого атеїзму супроводилося завищеними очікуваннями від Церкви, які в принципі не могли виправдатися.
З іншого боку, мусимо врахувати тіньові аспекти обраного українськими політичними елітами євроінтеграційного курсу, який передбачає імплементацію в українську дійсність ліберальної системи вартостей, що панує в західному світі. Цей процес відбувається на різних рівнях. У політиці правиця фактично маргіналізована; в інформаційному просторі майже неподільно панують прихильники ґендерних ідеологій. Бути практикуючим християнином у багатьох середовищах стало непрестижним. Пригадую, як один знайомий письменник майже потай вінчався в сільській церкві, аби не зруйнувати свій імідж лівака.
Ще не забувся скандал із кліпом на пісню «Серце», знятим у церкві святого Андрія, де Христина Соловій у чуттєвій червоній сукні сиділа на троні в центрі храму, а під акомпанемент її пісні показувався жагучий поцілунок двох жінок. А був же час, коли правнучка сільського дяка, вихована в греко-католицькій родині, навчалася в недільній школі, належала до церковної спільноти. І співала вона спершу лемківські пісні. Але - не той масштаб. І ось уже вона позиціонує себе як атеїстка і з вдячністю згадує «Код да Вінчі» Дена Брауна, який допоміг їй зректися віри.
Чи допоможе це доволі молодій і не вельми талановитій співачці здобути жадану популярність – це ще проблема. Але одне очевидно: з’являється ґенерація, для якої розрив із християнством виглядає зеленою картою до поп-культури. Християнство не в тренді…
Я б не сказав, що ця тенденція шкідлива для Церкви. Може, вдасться захиститися від напливу людей, які бачили в Церкві електоральний майданчик або визискували її в доведенні власної респектабельности. Ще папа Венедикт XVI застерігав нас не вірити в ілюзорну релігійність більшости. Христос прямо говорив: «Царство моє не від світу цього» (Ів. 18:36).
Але ж це зовсім не означає ізоляції від атеїстичної або арелігійної більшости. Ісус, розвиваючи алегорію пастви й пастиря, зауважив: «Ще й інші вівці я маю, що не з цієї кошари» - і тут же додав: «Я і їх мушу привести, і вчують вони мій голос» (Ів. 10:16). Цим Господь визначає стратегію апостольської місії. Стратегію, втілення якої започаткував Петро. В її реалізації полягає сенс Другого Ватиканського собору - першого в історії Церкви, спричиненого не новою релігійною єрессю, а викликом масового атеїзму. Це змушує нас опановувати нову мову проповіді, вчитися бути терплячими й зваженими, засвоювати культуру діалогом зі світом, який загубився в ідеологічних блуканнях і самовпевнено прагне виборсатися з них самотужки. Лагідний і переконливий голос пастиря, голос Петра не всі хочуть чути, але всі його потребують. Бути цим голосом і є нашою місією.
Із циклу реколекційних наук "Симон, що став скелею Церкви" архиєпископа Ігоря Ісіченка
для священників Самбірсько-Дрогобицької єпархії УГКЦ (2-19 вересня 2024 р.)