Спускаючись із Сіонських воріт Єрусалиму східним схилом гори Сіон, ми натрапляємо на оглядовому майданчику на скульптурну композицію,де три фігури: римського леґіонера, єврейської жінки й зрілого віку чоловіка - оточують колону, над якою витягнув шию в своєму співі півень. Звідси починаються сходи до храму, який так і називається: Церква Святого Петра в Ґаліканту. Латинське слово «ґаліканту» пояснює появу півня: gallus — півень, сanto - співати, звідси Gallicantu — спів півня. Над надбанним хрестом храму видно зображення такого самого півня в момент співу.
Церква пережила драматичну історію. Вперше вона була збудована в V ст., а потім зруйнована персами 614 р. Саме тоді перський цар Хозрой здобув Єрусалим і забрав Господній Хрест до своєї столиці в Ктесифоні. Коли імператор Іраклій переміг персів, церкву відбудували, але арабські завойовники знов знищили її 1009 р. Третій храм спорудили хрестоносці 1102 р., коли ж Єрусалим 1187 р. захопили мусульмани, він поступово занепав і розвалився. Нарешті, протягом 1924-1931 рр. звелася сучасна церква.
Під час існування держави хрестоносців церкву святого Петра відвідав найвідоміший український прочанин, ігумен Даниїл. Він залишив такі спогади: «І звідти (від гори Сіон), на схід, знову ж таки близько є місце на схилі гори, де знаходиться дуже глибока печера: спуск до неї — тридцять два ступені. У цій печері Петро гірко оплакував своє зречення. Над цією печерою створено церкву в ім'я святого апостола Петра».
Печера існує й досі. Хоча навряд чи апостол плакав саме в ній. Адже печера під палацом першосвященника Каяфи була місцем ув’язнення для схопленого в Оливному саді Ісуса, якого тримали там, доки збирався синедріон. Нині ця печера – одне з найзворушливіших місць молитви, де одна за одною затримуються групи паломників з усього світу.
Тієї ж весняної, ще доволі прохолодної ночі, на Каяфиному подвір’ї сидів між його слугами й Петро. Щойно він пережив арешт улюбленого Вчителя, коли кинувся Його захищати від приведеної Юдою сторожі й навіть покалічив одного зі слуг першосвященника, Малха. Мерехтливе світло смолоскипів не дало запам’ятати Петрового обличчя, і він, покладаючись на це, подався за сторожею на двір першосвященника. Навряд чи він здавав собі справу – чому. Можливо, сподівався чимось допомогти, принести води чи їжі, захистити від лжесвідчень, або, принаймні, довідатися про визначену Ісусові долю й повідомити іншим.
Запальна вдача Петра не дозволяла йому прийняти невідворотнього. Він бо ж вважав себе за найбільш відданого Ісусові. Лише кілька годин тому він самовпевнено заявляв: «Навіть якби всі зневірились у тобі, я не зневірюся ніколи» (Мт. 26:33). І, мабуть, внутрішньо образився, коли Христос пригасив Петрову самовпевненість гірким попередженням: «Ти сьогодні, цієї ночі, заки півень заспіває двічі, тричі мене відречешся» (Мт. 14:72).
Чомусь так буває, що передсвітанкова пора робить людину найвразливішою. Дається взнаки втома від безсонної ночі, гнітить довколишня темрява, докучає прохолода. Мужній імпульс Петра почав згасати. Він почав усвідомлювати власну небезпеку, передчуваючи: от-от хтось упізнає його й покличе сторожу. Аж ось «приходить одна з служниць первосвященника і, побачивши Петра, що грівся, придивилась до нього та й каже: А й ти був з Ісусом Назарянином. Та він відрікся, кажучи: Не знаю і не розумію, що ти таке кажеш. Та й вийшов геть на переддвір'я, - а півень і заспівав! Служниця ж, побачивши його знову, почала говорити тим, що там стояли: Цей з їхніх. Та він відрікся знову. І трохи згодом ті, що там стояли, сказали до Петра: Ти й справді з їхніх, бо ти галилеянин. Він же став клястися і божитися, мовляв, не знаю цього чоловіка, про якого кажете. І тієї ж миті півень заспівав удруге. І згадав Петро слово, що Ісус був промовив до нього: Перше ніж півень заспіває двічі, - тричі мене відречешся. Та й заридав гірко» (Мк. 14:66-72).
Gallicantu – спів півня. Такий домашній, рідний, затишний звук. Пригадую, з якою втіхою я слухав його, коли прокидався після нічних обстрілів у монастирі у приватному секторі салтівської забудови. Ранковий півень нагадує: життя триває, настає новий день, який кличе нас до дії. Правда, коли він будить нас удосвіта, а воно так ще хочеться поспати, півневе піяння здається тиранічним.
Для Петра пі́яння було гірким докором сумління. Розчарування в собі обернулося гірким риданням. Тим часом ранковий єрусалимський півень рятував його від імли ілюзій, самовпевненості. Запрошував у реальний світ.
Відкриття себе, власних слабкостей, так ретельно приховуваних від себе самого і від свого оточення, завжди болюче. Адже кожен із нас проходить через період юнацької мрійливости, вибудовуючи в своїй уяві перспективу життєвого успіху. Система виховання й вартісні орієнтири інформаційного суспільства стимулюють у нас гонитву за першістю, за популярністю. Прикрі поразки хочеться бачити випадковими, а брак популярности ми воліємо пояснити незрілістю оточення, хибними критеріями в оцінці людей. Часом розходження в самооцінці й погляді на нас інших людей, навіть цілком прихильних, можуть стати фатальними, спричинити душевну кризу, вихлюпнутися в низку конфліктів.
Самовпевненість Петра зазнала важкого удару. Мабуть, вона ще більше постраждала в наступні два дні, коли Петро разом з іншими апостолами переховувався від синедріону, не зважуючись наблизитися до хресної дороги й Голготи. Тільки переляканий вигук Марії Магдалини «Забрали Господа з гробниці й не знаємо, де покладено його!» (Ін. 20:2) змусив його подолати страх і податися до спорожнілого гробу. Тим не менше, сам Христос приходить до Петра та його соратників крізь замкнені двері з віщуванням миру й обітуванням дарів Святого Духа. Він приймає Петра таким, яким той є, його, а не віртуальний образ, сформований у Петровій уяві. Саме цьому, реальному Петрові, Господь довіряє його першоапостольську місію. А через нього - і його наступникам на апостольському престолі.
Нам би хотілося, щоб усі вселенські архиєреї були абсолютно бездоганними, ідеальними особистостями. Але історія римського престолу знає різні, в тому числі й доволі прикрі епізоди. Папи не раз виявляли перед світом суто людські слабкості, робили політичні помилки. Однак благодатна сила їхньої місії виявлялася не в приватних прогріхах, а в переможній силі Святого Духа, що діяла через них. Часом всупереч особистій немочі.
Невгамовний проповідник Євангелія, апостол Павло, змучений загадковою недугою, тричі благатиме Господа звільнити його від напасти, і почує у відповідь: «Досить тобі моєї благодаті, бо моя сила виявляється в безсиллі» (2 Кор. 12:9). І тоді Павло робить висновок, ділячись ним із коринтянами: «Я краще буду радо хвалитися своїми немочами, щоб у мені Христова сила перебувала. Тому я милуюся в немочах, у погорді, у нестатках, переслідуваннях та скорботах Христа ради; бо коли я немічний, тоді я міцний» (2 Кор. 12: 9-10).
Півневе пі́яння – це для Петра не докір сумління. Це швидше символ світанку в його самоідентифікації. Петро боляче, зі сльозами, розстається з ілюзорним іміджем, витвореним у його уяві. Відтак же він ближче знайомиться з собою самим, вчиться приймати себе з усіма своїми слабкими сторонами. Саме це є справжньою запорукою впевненого простування життєвою дорогою, дорогою апостольського служіння.
Коли ви міняєте автомобіль на трохи іншу модель, важливо освоїти його габарити, аби не зачепити ненавмисне паркан або сусідню машину, звикнути до гальмівної системи, особливостей перемикання швидкостей і безлічі інших нюансів, від яких залежить ваша безпека. Людська фізіологія, а тим більше психіка незрівнянно складніша за найдосконалішу машину. Що краще ми осягаємо власні здібності та власну обмеженість, то захищенішими себе почуваємо.
Спокійне і зважене прийняття власної тотожности без штучних прикрас зовсім не передбачає примирливого ставлення до своїх вад. Діти часом соромляться своєї короткозорости чи вад вимови, аж доки не навчаться користуватися окулярами або почнуть працювати з логопедом. Праця над удосконаленням себе багато в чому визначає нашу життєву перспективу. Адже говорять, що від деменції рятують не тільки відмова від куріння та зловживання алкоголем, але й активний спосіб життя, постійне пізнання нового, вивчення чужих мов і комп’ютера. Рятівними ж для духовного здоров’я є регулярність у споживанні Слова Божого, молитовному зосередженні, богословських студіях.
Часом здається, що інтенсивне пастирське служіння може компенсувати брак часу й наснаги для приватної молитви або читання Святого Письма. Але замислімося над часто вживаним нині словом «вигоряння». Якоюсь мірою воно повертає нас до притчі про десятьох дів, п’ятеро з яких були мудрими й запаслися оливою для світильників, а п’ятеро не передбачили довгого чекання й не змогли вийти до жениха з запаленим вогнем: їхня олива вигоріла (Мт. 25:1-13). Наші внутрішні ресурси не безмежні, і коли їх систематично не поповнювати, олива палкої віри, з якою ми прийшли були колись до семінарії, вигорить і залишиться пустка. Навіть найдинамічніший екстраверт потребує часами насолодитися ароматом пустелі, зупинитися й послухати голос Бога, який промовляє до нас не тільки через Святе Письмо й сакраментальне служіння, але й через красу створеного Ним світу.
Зрозумівши свої вади, пізнавши слабкі місця, ми маємо враховувати їх, будуючи власну життєву стратегію. Певний час до нашої харківської парафії належала досвідчений нарколог. Вона постійно пояснювала мені, коли йшлося про схильних до зловживання спиртним знайомих, що алкоголізм – це практично невиліковна хронічна хвороба, і рятуватися від впливу алкоголю недужим на цю хворобу можна лише одним способом: цілковитою відмовою від спиртного. Інакше не буває. Навіть умовна чарка руйнує гальма і людина вже втрачає над собою контроль. Зрештою, на усвідомленні цього побудований масовий рух «Анонімних алкоголіків». Визнати, що ти хворий на алкоголізм, - перша сходинка до порятунку. За нею слідом іде систематичний захист себе від інтоксикації.
Прохання «Не введи нас у спокусу» - це не волання безсилої іграшки долі. Воно передбачає нашу готовність боронити себе від небезпечних ситуацій, шукаючи підтримки в Бога. Адже ж Христос відверто попередив Петра: «Перше ніж півень заспіває двічі, - тричі мене відречешся». Той не повірив, і мусив ось так, через сльози, через біль розчарування досвідчити суворої справедливости Христових слів.
А може, Петрові й належало пережити цей досвід? Пережити, аби позбутися самовпевнености, звільнитися від небезпечних ілюзій. Тільки ж досвід цей може бути продуктивним за умови його адекватного сприйняття: каяття й істотного кореґування способу життя.
«Немає людини, яка жила б і не згрішила» - констатуємо ми в молитві заупокійної єктенії. Саме Петро, той, хто зречеться Христа, хто так важко згрішить, дістає від Учителя неоціненний дар знімати цей тягар із людського сумління: «І що ти на землі зв'яжеш, те буде зв'язане на небі; і те, що ти на землі розв'яжеш, те буде розв'язане й на небі» (Мт. 16:19). Наші провини значно важчі за Петрові, але ж і нам він делеґує ці повноваження. Виходить, що наші людські слабкості не перевищують безміру Божої любови й довіри до нас.
Є ще один аспект, що стосується нашого особистого ставлення до людей, які впали й силкуються – або й не силкуються! – підвестися. Рано чи пізно наше військо, українська влада, а також і УГКЦ, повернеться в Крим, Приазов’я, на Донбас. Ми зустрінемося з тисячами колаборантів, людей, які зрадили свою батьківщину й пішли на співпрацю з ворогом. Зрештою, ця зустріч уже відбувається в деокупованих реґіонах. Добре знаю про це по своїй малій батьківщині. Всі колаборанти не зможуть утекти, але й не дістануть належного покарання. Вони житимуть посеред тих, кого зраджували. Про їхню зраду добре пам’ятатимуть сусіди, надто ж ті, хто постраждав через доноси, пережив підвали й тортури.
На вулиці, де я ріс, навпроти жив колишній поліцай. До Другої світової війни він був єдиним на вулиці комуністом, а з початком бойових дій імітував божевілля, залишився в Балаклії й пішов на службу до німців. Зі зміною німецької окупації на російську він відсидів свій термін і повернувся додому. Минали роки. Але й у 60-і – 70-і роки, коли я там жив, усі знали: це поліцай, і намагалися триматися від нього подалі. Хоча він був гарним господарем, добрим сім’янином, походив із корінних балаклійців. Але тавро не змивалося.
Чи маємо право ми, люди Церкви, на участь у тавруванні злочинців, зрадників? Певно, що ні. Але ми не маємо права також на дії, які можна розцінити як потурання злочину, його виправдання. Може, в таких делікатних випадках слід відчувати себе трохи хірургами, які розуміють чужорідність кулі або уламка в людському організмі й повинні його видалити. Пентенціярна система, обмеження в правах, остаркізм – усе це зрозумілі вияви реакції суспільства на злочин. І, може, в деяких випадках вони можуть відіграти якусь терапевтичну роль. У деяких – та далеко не в усіх. Лікувальна ж місія Церкви виявляється в допомозі впалому вивільнитися з-під поневолення гріхом, відкрити в собі занедбане духовне єство. А для цього слід навчитися самим побачити людську гідність злочинця й продемонструвати пошану до неї. Не до злочину, а до спотвореного ним єства.
Нам доведеться йти до інтоксикованих російською пропагандою співвітчизників, які не тільки після окупації опинилися в полоні ворожих міфів. Бо що було перед військовою окупацією? Така сама окупація – тільки що культурна, інформаційна, політична. Ми всі, громадяни України, виявилися неспроможними чинити їй належний опір. Я вже не говорю про Крим і Донбас – навіть у прикордонних районах Харківщини про останні новини дізнавалися з російського телебачення. А який шансон слухали в Дрогобичі чи Трускавці ви самі можете мені розповісти. Мусимо пригадати це, аби відчути й свою провину за хисткість громадянських позицій людей, яких паралізувала російська навала.
Церква має одну-єдину, але потужну зброю, здатну впливати на суспільство – правду. Євангельську правду, якій ми всі покликані служити. Спокійне й переконливе свідчення про неї, непідвладність політичній кон’юнктурі – це наша головна суспільна місія.
А правда Церкви є передусім правдою про себе, про свою паству. Її не завжди зручно оприлюднювати, часом хочеться щось приховати або замовчати. Є тенденція, пишучи історію Церкви, уникати всіх дражливих моментів і гострих кутів, зображувати наше минуле сповненим суцільних подвигів і жертв. Воно ж таким насправді не було. Підгодовуючи себе ілюзіями, ми таким чином наражаємося на небезпеку неминучого конфлікту штучно створеного іміджу з суворою реальністю.
Я завжди боявся людей, опанованих ілюзіями. Коли з трибун або моніторів лунають патетичні фрази про «побожний український народ», який усю свою історію «героїчно боровся за незалежність і власну державність», у мене завжди виникали питання: а куди подіти київських ідеологів «триєдиного русского народу» з їхнім «Синопсисом», Юрія Коцюбинського з Миколою Щорсом, «яструбків» і сотні тисяч інших руйнівників української державности? Не можна приховувати від себе фатальних помилок, недалекоглядности політиків і народної апатії в час великих змін. Хоча, зрозуміло, не менш шкідливо ставати жертвами підступних штампів на кшталт «де два українці, там три гетьмани».
Кризова ситуація, яку ми переживали з минулої осени, також певною мірою обумовлена небезпечним самонавіюванням. Після перших перемог українського війська 2022 р. ми перейнялися передчасною ейфорією – насамперед ми на сході, коли поверталися у рідні міста й села, визволені від російських загарбників. Всуперед логіці війни ми встигли переконати себе в переможній силі нашого війська. Пригадуєте, як у містах почали з’являтися білборди «Вірю в ЗСУ»? І ось ми одержали важкий психологічний удар минулого літа, коли всіма очікуваний контрнаступ провалився, а ворог знов почав посуватися на захід. Доповнили цю мить істини ганебні ситуації з масовими втечами ухилянтів, нападами галицьких і буковинських селянок на військовиків, непоодинокими випадками хамського ставлення до жертв війни. Наша самовпевненість була знищена. Як і певність першоверховного апостола в своїй стійкості перед випробуваннями.
Але ж за падінням Петра настає його піднесення! Усвідомивши власну неміч, Петро не капітулював. Він через нові іспити відкриває для себе зовнішнє джерело наснаги в ситуаціях, коли бракує власних сил. Він, попри небезпеку, лишається в Єрусалимі, в колі друзів, найближчих Христових учнів. Таким чином намагається зберегти пам’ять про розіп’ятого Вчителя, зберегти пам’ять про Його животворчу присутність. І дістає винагороду вже третього дня по власному зреченні: Христос сам приходить крізь замкнені страхом двері і Петро чує цілком несподіване: «”Мир вам!” Як мене послав Отець, так я посилаю вас» (Ів. 20:21).
Ця зустріч із воскреслим Христом, а слідом за тим дар Святого Духа переінакшують Петра. Він колись просився лишитися в просторі, переображеному присутністю Неба – і ось вогненне сяйво Неба переображує його самого. Саме завдяки цьому, застережений пам’яттю про своє падіння, Петро виправдовує дане йому Ісусом ім’я: стає наріжним каменем Церкви.
У роки жорстокого миколаївського режиму в царській Росії молодий професор Київського університету святого Володимира, створеного царем для русифікації «Південно-Західного краю», як тоді називали українське Правобережжя, Микола Костомаров, склав романтичний маніфест – «Книги битія українського народу». Цей програмовий документ Кирило-Методіївського братства закінчувався мрійливим провіщенням: «Україна буде неподлеглою Річчю Посполитою в союзі слов’янськім. Тоді скажуть всі язи́ки, показуючи рукою на те місто, де на карті буде намальована Україна: “От камень, єго же небрегоша зиждущіи, той бисть во главу”«. Важко навіть уявити, наскільки утопічними виглядали в ту добу месіянські мрії Костомарова. А він мріяв, бо вважав запорукою національної місії вірність Христові.
Досвід ганебних падінь, втрат, зречень може зламати нас, - але може стати зворотнім пунктом у нашому житті. З однієї умови: якщо ми й собі залишимося в скрутні часи з Христом, взруючи на Ньому своє життя, вказуючи на відкриту Ним дорогу своєму народові, провадячи люд Божий цією дорогою.
Із циклу реколекційних наук "Симон, що став скелею Церкви" архиєпископа Ігоря Ісіченка
для священників Самбірсько-Дрогобицької єпархії УГКЦ (2-19 вересня 2024 р.)