Витсаїду, «місто Андрієве і Петрове» (Ін. 1:44), книга «De Situ Terrae Sanctae», написана архидияконом Феодосієм у VI ст., розташовує на 6 миль, тобто майже на 10 км від прибережного Капернаума. Доволі далеко від озера Кинерет, якщо зважати на примітивність античного транспорту й спекотний клімат Палестини, в якому риба швидко псується. І все ж назва Bēṯ Ṣaiḏā буквально означає «Дім рибалки». Можливо, покладатися на дари озера виглядало для обох Йониних синів – і чи тільки для них? – певнішим заняттям, ніж надриватися на клаптику кам’янистого ґрунту в надії на сякий-такий урожай пшениці або винограду.
Наша хліборобська вдача не знає нічого почеснішого над працю на землі. Рибалка виглядає для українця швидше розвагою або відпочинком. Хіба що за винятком вузької смужки приморських степів Таврії та ще, може, Дніпровської давнини, коли не було Чорнобиля, а в нашій головній ріці водилися навіть осетри. Тим-то нам важко увійти в становище трудівника, який живе з ловитви риби. Образ самотнього човна посеред блакитного роздолля озера асоціюється в нашій уяві з чимось піднесеним, романтичним, навіть бунтівним. Адже виокремлення з суспільного простору, втеча у водяне безлюддя навіває думки про бунт.
Безумовно, Петро й Андрій не були жодними бунтівниками й не прагнули самоти. Вони працювали, щоб вижити. І кожен їхній вихід у води озера Кинерет був пов’язаний із ризиком. Осетрів або інших цінних порід риби в ньому не водилося, та й навряд чи води були такими вже рясними на рибу. Палестинські ресторани рекламують як «рибу святого Петра» тіла́пію - невеличку за розміром рибу сантиметрів 16-19 завдовжки, яку цінують за низьку ціну, простоту приготування й м’який смак. Правда, кулінари застерігають: вона не приносить майже жодної користи та більше шкодить здоров’ю, а за концентрацією жирів та холестерину її порівнюють зі свинячим салом. Однак останнім часом біологи вирізняють галилейську тіла́пію від інших груп цього роду як Sarotherodon galilaeus, а любителі апокрифів стверджують, ніби дві темні плями за зябрами цього виду тілапій - це сліди пальців апостола Петра (насправді такі плями виникають і зникають залежно від стану риби й освітлення). Живе тіла́пія на глибині від 5 м у відкритій воді й далеко не тільки в Галилейському озері: вона зустрічається переважно в Африці. Ловлять її сітками, ще в 1960-і рр. ізраїльські рибалки виловлювали 150-200 т на рік. Ще в 2005 році виловили 270 т тіла́пії, а вже 2009 р. вилов упав до 7,3 т через надмірний визиск озера.
Порівняння озера Кинерет із нашим Свитязем буде не на користь останнього. Світязь має довжину 7,8 км, ширину 4,1 км, площу 27,5 км², найбільшу глибину 58,4 м. Озеро Кинерет має довжину близько 21 км і ширину 13 км, площу 166,7 км2, а максимальна глибина — приблизно 43 метри. Наше озеро дещо глибше, але більш як удвічі менше за площею.
Йосиф Флавій у «Юдейській війні» (кн. 3, розділ 8, 10) так описував природу цього краю: «Уздовж Генісарета тягнеться країна того ж імені дивовижної природи та краси. Земля за плодючістю своєю сприйнятлива до всякого роду рослинності, і жителі справді насадили її дуже різноманітно; прекрасний клімат також сприяє виростанню різних рослин. Горіхові дерева, що потребують більше прохолоди, процвітають масами в сусідстві з пальмами, що зустрічаються тільки в спекотних країнах; поряд з ними ростуть також фігові та олійні дерева, що вимагають більш помірного клімату. Тут природа ніби поставила собі за мету поєднати на одному пункті всякі протилежності; тут же відбувається чудова боротьба пір року, кожна з яких прагне панувати в цій місцевості. Бо ґрунт виробляє найрізноманітніші, мабуть, плоди не лише один раз, а й протягом усього року безперервно. Благородні плоди, виноград і фіґи вона доставляє десять місяців на рік разом, в той час, коли решта плодів по черзі достигає протягом усього року. Крім м’якого клімату, багатій родючості сприяє ще зрошення, що доставляється могутнім джерелом, званим жителями Кафарнаумом. Дехто вважає його навіть за притоку Нілу, бо в ньому живуть такі ж риби, які знайдені в озері біля Александрії. Смуга ця тягнеться берегом однойменного з нею озера протягом 30 стадій довжини та 30 стадій ширини».
Доволі ідилічна картина, правда? Але Йосиф Флавій не згадує, що за кількасот метрів від озера в травні-червні немилосердне південне сонце вже випалює всю траву, а штормові вітри здатні здійняти неабияку хвилю. У журналі «Всесвіт» за 1926 рік один мандрівник залишив такі спогади про побачене на озері: «Коли в це провалля, в якому залягає Тиверіядське озеро, вдираються вітри, то озеречко робиться справжнім бурхливим морем, по якому ходять сердиті чорні хвилі з білими гребінцями. Особливо сильні бурі припадають на початок весни та на пізню осінь. Частіше ж озеро буває спокійним, рівним наче люстро і чарівними ночами, тілько місяць снує свої срібні мережки..»[1]
Я був біля Гори Блаженств на початку березня, і сам, спустившись до води, відчув потугу хвиль і силу поривів вітру. Зрештою, епізод із нічною плавбою апостолів через озеро дозволяє нам уявити драматичні умови рибальської праці в негоду: «Човен уже був посеред моря і його кидали хвилі, бо вітер був супротивний» (Мт. 14:24). Водяна поверхня озера Кинерет на 212 метрів нижче за рівень моря. Розташоване в тектонічній западині посеред пагорбів, вищих за рівень озера на 500 з лишком метрів, воно здатне поводити себе часом як аеродинамічна труба, де вітер розвиває неабияку швидкість. Треба було неабиякої вправности, аби рятувати себе і доволі примітивний човен під час раптових поривів вітру. А про те, щоб вирушити на ловитву, коли заходить буря, годі й говорити.
Але й гарна погода аж ніяк не ґарантувала успішної ловитви. Адже пригадуємо, яких зрозпачених застав Ісус Йониних і Заведеєвих синів, коли прийшов до них на узбережжя. Вони, зажурені, полоскали сіті, куди, напевне, набилися замість риби водорості й камінці. «Наставнику, всю ніч трудились ми й нічого не піймали» (Лк. 5:5), - скрушно зізнається Симон-Петро. А скільки таких безплідних днів було в їхньому житті! За кожним із них - недоспані ночі, натерті веслами мозолі, фізична втома, розпач від невдачі... Та й кожна рибина коштувала чимало сили. Рибу ж треба було ще й швидко продати або засолити чи висушити, доки не зіпсувалася! Важка щоденна праця, здавалося б, не лишала часу й сили на молитву, побожні роздуми, читання Святого Письма. Ну хіба що за винятком зарезервованої для душі суботи.
Але ось що дивно – саме з цього трудового середовища кличе Спаситель своїх перших учнів. Кличе – і знаходить відгук. Ми так призвичаїлися до парадоксального вибору Христом його апостолів, що майже не замислюємося над тим, чому ж в Господньому оточенні не було осіб інтелектуальної праці, книжників, заможніх землевласників. Митар теж навряд чи належав до цієї категорії. Може, смиренна простота, талант слухання гартувалися краще в позбавленому гонитви за багатством і владою середовищі звичайних трудівників?
«Проклята земля через тебе. В тяжкім труді живитимешся з неї по всі дні життя твого... В поті лиця твого їстимеш хліб твій» (Бут. 3:17, 19), - цими словами Творець визначає покликання Адама і його нащадків. Фізична праця виявляється не тільки покаранням, але й ліками на гріх, покутою за зухвале порушення Божої заповіді. А хіба не можна було б її сприйняти як школу людської зрілости, осягнення якої допомагає позбутися наївної вразливости до облуди? Зазвичай коли студент не склав іспит, йому дається додаткове завдання і шанс перескласти у майбутньому цей іспит – якщо, звичайно, він виконає завдання.
Розмірковуючи в енцикліці «Rerum Novarum» над християнським шляхом подолання соціяльних антагонізмів, папа Лев ХІІІ писав 15 травня 1891 р.: «Коли люди працюють для себе, вони навіть полюбляють цю землю, на якій працюють власними руками, від якої очікують для себе і для своєї родини не тільки поживу, а й достаток. І цілком можна зрозуміти, як та радість з овочів праці допомагає вирощуванню продуктів землі, примноженню багатства Держави. З цього вийде і третя користь, а саме: люди будуть триматись землі, на якій народились, отже, не мінятимуть батьківщини на чужу країну, якщо їх рідна дасть достатній прожиток для їхніх дітей». Коли ж його наступник, папа Іван Павло ІІ видав до 100-річчя попередньої енцикліки свою працю «LaboremExercens» (1981), він відкрив її словами: «З праці своєї споживатиме людина свій хліб щоденний, тож за посередництвом праці має спричинитися вона до розвитку науки й техніки, зокрема ж до того, щоб раз у раз підносити культурний і моральний рівень суспільства, в якому вона живе як член братерського спілкування… Бо людину створено, на образ і подобу самого ж Бога посеред видимого всесвіту на те, щоб вона підпорядковувала собі землю; тим-то, з самого ж початку вона покликана до праці»[2]. А трохи нижче наголошує: «Праця є добром людини, добром її людської природи, бо завдяки праці людина не тільки перетворює природу, достосовуючи її до своїх потреб, але також здійснює себе як людина»[3]. Папа Франциск же говорить про працю як «вираження людської гідности, шлях дозрівання і соціяльної інтеґрації, постійну спонуку зростати в відповідальності й креативності, захист від схильностей до індивідуалізму й комфорту, це також прославлення Бога реалізацією власних здібностей»[4].
У перебігу праці ми реалізуємо свої таланти, виявляємо їх і вчимося ними оперувати. І хоча контемпляція асоціюється в нашій свідомості з мовчазною непорушністю, але ж навіть найпростіша, найелементарніша фізична праця дає широкий простір для захопленого споглядання величі Божого творіння. Як би ти не втомився, сіючи пшеницю або ганяючись на пасовиську за худобою, неможливо не помітити теплого аромату весняної ріллі чи свіжої зелені різнотрав’я. Праця вириває нас із спокусливої самоізоляції, відновлює почуття єдности з довкіллям і повертає до унікального людського покликання: бути співтворцем реальности, уповноваженим до цього Богом.
Рибальська праця Симона-Петра здійснювалася серед блакиті озерних хвиль, під безмежною величчю неба, поміж мальовничими пагорбами. Природа щодня звертала до нього виклик безмежжя і він, як правдивий юдей, шукав відповіді на цей виклик у Божому Одкровенні. Він вслухався в нашіптування хвиль, шум дерев і, напевне, поринав думками в загадку того, хто «розіп’яв, неначе намет, небо» (Пс. 103:2), «вітри своїми посланцями учиняє» (Пс. 103:4), «джерела посилає у ріки» (Пс. 103:10), «вирощує траву для скоту, зела - на вжиток людям» (Пс. 103:14). Зустріч із живою природою, входження в довкілля через працю своїх рук неодмінно веде кожну чесну людину до захоплених роздумів над Тим, хто створив і урухомив усе довкола.
Я вже понад 43 роки працюю на одному місці – на кафедрі історії української літератури Харківського університету. Але на першій сторінці трудової книжки в мене стоїть професія не філолога, а столяра першого розряду. Хоч, правда, я пропрацював у лісоцеху після школи якихось пару місяців, доки звільнилося місце коректора в Балаклійській друкарні. І от дивна річ: я ніколи не почував себе так легко, умиротворено, як тоді, коли після доволі важкої праці вертався додому, огорнений запахом живиці.
Дивні речі чинить із нами праця. Попри важкість, одноманітність, вимушеність праці вона формує в нас цілеспрямованість, самодисципліну, наполегливість. Ми часом із подивом виявляємо в собі приховані ресурси, які допомагають подолати позірно нездоланні труднощі. Але найголовніше - ми відкриваємо неозору протяжність світу й своє креативне покликання. Покликання змінювати цей світ, удосконалювати його.
Навряд чи галилейські рибалки замислювалися над психологічними аспектами своєї праці. Та й ми самі, коли доводиться щось робити, менш за все міркуємо про вплив праці на наш внутрішній світ. Просто працюємо – і все. Але коли ми приймаємо своє покликання гідно й смиренно, без внутрішнього опору й невпинних нарікань на важку долю, то відкриваємося для духовного зростання. Того самого, про котре говорив Христос у притчі: «Чи спить він, чи встає, чи то вночі, а чи вдень, - насіння те кільчиться й росте. А як - він сам не знає» (Мк. 4:26-27).
Я живу на краю Північної Салтівки, за кількасот метрів від окружної траси, де навесні 2022 р. стояв фронт. Ці кількасот метрів родючого слобожанського ґрунту колись роздали були під городи. Можете собі уявити, скільки нерозірваних мін і снарядів лишилося там у землі, яку так і не встигли засадити через бойові дії. Але вже десь під осінь 2022 року під час чергового приїзду визираю у вікно – і очам не вірю. То там, то там на городах виривають бур’яни, згрібають хмиз, навіть пробують копати на зиму. Не думаю, що ці господарі були якимись відважними героями або відчайдухами. Навряд чи їх гнав голод: тоді в Харкові повсюди роздавали гуманітарну допомогу. Людей спонукала до праці врешті решт ось та творча інтенційність, що кільчиться в душі кожного з нас. Через працю на власному городі вони відстоювали свою людську гідність, той незгасний відблиск присутности Отця, який Біблія називає Його образом і подобою.
Праця – це сфера пошуку. Себе самого, меж власної витривалости й вправности. Свого ближнього, бо часто саме в спільній праці ми найкраще відкриваємося один до одного – хоч, може, не завжди це приємно. І відкриваємо Бога, бо цілком логічно в перебігу праці постає питання про закладені в неї зовнішні імпульси, про сенси життя й життєвого руху, про мету, якої прагнемо, та її джерела.
Свого часу на цей шлях пошуку став французький домініканець Жак Льов (1908-1999) - вихідець із антиклерикального середовища, який народився 1908 р., навернувся в 24-річному віці, за два роки по тому долучився до ордену проповідників, а 1939 р. став священником. Як учасник ліонської групи «Економіка і гуманізм» він дістав доручення ближче познайомитися з робітниками, аби знайти ефективні форми місії в цьому секуляризованому суспільстві. О. Льов 1941 р. влаштовується в марсельському порту вантажником, а потім гуртує однодумців і започатковує рух священників-робітників. Вони сполучають релігійну місію з працею на заводах і в доках, аби зблизитися зі своєю паствою, зрозуміти її, відчути її стиль життя та навчитися говорити її мовою.
У 1947 році о. Кароль Войтила, який тоді працював над докторатом на заході Європи, відвідав Льова в Марселі і під потужнім досвідом знайомства з його працею згодом написав: «Отець Льов дійшов висновку, що [домініканський] білий одяг сам по собі більше нічого не говорить сьогодні [...] Живучи серед робітників, він вирішив стати одним із них».
Захоплення о. Войтили поділяли не всі. О. Льов і його однодумці почали зближуватися з лівими політичними рухами, сам Льов вступив до профспілки - Загальної конфедерації праці. Апостольський престіл занепокоївся трансформацією руху священників-робітників, у якому місія священника підпорядковувалася ролі робітника. У 1951 році Льов надіслав довгий лист на захист цього руху Джованні Монтіні, тодішньому помічнику держсекретаря Ватикану, який згодом став папою Павлом VI. Незважаючи на це, влітку 1953 року священникам-робітникам у Марселі було наказано припинити роботу, а папа Пій XII офіційно засудив рух у 1954 році. О. Льов залишив свою трудову діяльність і знайшов інші форми місійного служіння, заснувавши Робітничу місію Святих Петра і Павла в Екс-ан-Провансі неподалік від Марселя. Папа Павло VI 1965 р. визнав цю місію апостольським інститутом, а 1971 р. запросив о. Льова проповідувати великопосні реколекції у Ватикані. Останні роки життя він провів капеланом жіночого трапістського монастиря.
Рух священників-робітників лишився в історії Церкви невдалим експериментом. ККСЦ кілька разів доволі побіжно торкається проблем праці священників:
«Кан. 371. § 3. Для того, щоб виконувати світську професію, вимагається дозвіл власного ієрарха.
Кан. 382. Священнослужителі повинні цілком утримуватись від усього того, що не личить їхньому станові, відповідно до чітко окреслених приписів партикулярного права, а також уникати того, що йому не властиве.
Кан. 383 – Хоча священнослужителі, подібно як і інші громадяни, повинні мати однакові громадянські і політичні права, однак:
1-е - забороняється приймати громадські уряди, з якими зв’язана участь у виконуванні цивільної влади;
2-е - оскільки військова служба не узгоджується з клирицьким станом, вони не повинні добровільно вступати до неї, хіба що з дозволу свого Ієрарха;
3-є - вони повинні користуватись звільненням від виконування публічних завдань і урядів, не властивих клирицькому станові, а також від військової служби, які надають на їх користь цивільні закони, угоди або звичаї.
Кан. 384. § 2. Вони не можуть брати активної участи ні в політичних партіях, ні в керуванні професійними спілками, хіба що – на думку єпархіяльного Єпископа або, якщо так велить партикулярне право, – Патріярха або іншої влади, цього вимагає оборона Церкви або розвиток спільного добра.
Кан. 385. § 2. Священнослужителям забороняється займатися фінансовими операціями й торгівлею особисто або через інших чи для власної користі чи інших, хіба що з дозволу влади, визначеної партикулярним правом власної Церкви свого права або Апостольського Престолу».
Іншими словами, заборони на працю для священнослужителів немає, хіба що обмеження на ті види трудової діяльности, які суперечать священничому покликанню. Маємо і добрий приклад в особі апостола Павла, який утримував себе завдяки ремісничому фахові й навчав солунян: «Як хтось не хоче працювати, хай і не їсть» (2 Сол. 3:10). Секуляризаційні тенденції європейського суспільства не дають підстав покладатися на ґарантоване в майбутньому утримання коштом парафії. Зрештою, ще живі представники того героїчного покоління катакомбного духовенства, яке мусило шукати для себе праці на виробництві або в бюджетній сфері, аби уникнути кримінальної відповідальности за статтею 214 про «дармоїдство» (соціальний паразитизм).
Але йдеться не тільки про пошук гідних засобів утримання себе самого й родини. Приклад галилейських рибалок вчить мистецтва шукати присутність Бога в площині повсякденних трудових занять. Пригадаймо: хіба не переживали ми раптового піднесення, відчуття натхнення, успішно впоравшись із завданням, подолавши хаос невпорядкованости, змусивши працювати прилад? Вивільняючи свій творчий талант, ми інтуїтивно відчуваємо його джерело й заохочуємося простувати до нього. Засада ж «etlabora» - один із наріжних каменів монашого подвигу. Тож, корегуючи свою життєву стратегію, не забуваймо і про цю сторону нашого служіння, яка може і шкодити основному покликанню, але й здатна урізноманітнити, поглибити його, обдарувати нас новим досвідом.
для священників Самбірсько-Дрогобицької єпархії УГКЦ (2-19 вересня 2024 р.)