Проповідь на Неділю Самарянки (2020)

Христос Воскрес!
Дорогі в Христі брати і сестри!

П’ята неділя після Пасхи у літургійній традиції Церкви присвячена євангельській розповіді про розмову Ісуса Христа з жінкою-самарянкою, яка відбулася в Сихарі, одному з міст Самарії. Тому сьогоднішній день і називаємо Неділею самарянки.

Христос подорожує з Юдеї в Галилею, і Його шлях проходить через Самарію. Самарія — область між Галилеєю на півночі та Юдеєю на півдні. Коли Ісус з учнями йшов з Юдеї до Галилеї або зворотно, вони проходили через Самарію. Географічно це був найзручніший маршрут, хоча й небезпечний: іноді самаряни ображали паломників, які прямували з Галилеї до Єрусалиму, тож більшість воліла йти обхідним маршрутом долиною Йордану до Єрихону й звідти вгору, до Єрусалиму. Але того разу, про який оповідає євангелист Йоан, вони без пригод йшли на північ через Самарію.

Щоб краще зрозуміти сьогоднішнє Євангеліє доцільно звернути увагу на декілька подій біблійної історії. 931-й рік до Різдва Ісуса Христа, в Єрусалимі помирає цар Соломон і його смерть завершила період розвитку та єдності Ізраїльського царства. Як каже нам священне писання, Соломон віддалив своє серце від Господа (пор. І Цар. 11,4). Як наслідок, по його смерті царство розпадається на дві частини. Одну частину (десять колін) очолює слуга Єровоам, другу частину (два коліна) очолює син Соломона — Ровоам. У перших столицею стане місто Самарія, у других залишиться Єрусалим. Однак новостворене Ізраїльське царство під проводом Єровоама швидко впадає в ідолопоклонство і в 721 році його захоплює асирійський цар Саргон. Більшість поневоленого народу було депортовано в асирійський полон, а на їх місце заселено інші поганські народи, які асимілювалися з місцевим населенням. Таким чином у новоствореного народу частково залишається віра в одного Бога, але поряд є і поклоніння ідолам. Самарія стає країною двовірства і цим суттєво відрізняється від Юдеї. Після повернення з Вавилонського полону юдеї через віровідступництво заборонили самарянам брати участь у відбудові зруйнованого храму та міста Єрусалиму (пор. Ез 4,1-5), а ті навіть перешкоджали юдеям відновлювати єрусалимський храм. Всі ці події стали причиною великої неприязні між юдеями і самарянами.
Отож сьогоднішня євангельська блавовість веде нас на територію Самарії до криниці Якова — прабатька Ізраїля, де Ісус зустрівся з жінкою-самарянкою. Для багатьох євреїв і самарян така поведінка Ісуса Христа виглядала незрозумілою, адже жінка належала до народу, котрий здавна ворогував з євреями. Однак у цій зустрічі Христос показує правдиву ціль післаництва Сина Божого, котра перевищує різні викривлені людські уявлення, адже Господь є джерелом любові для всіх, незалежно від їх національності, територіальної чи політичної приналежності. Христос приходить до людей не для того, щоб від них щось отримати, але щоб дати їм те, що потрібно для їхнього спасіння.

Вслухаймося уважно у сьогоднішній діалог Христа із самарянкою. Жінка говорить про речі матеріальні та земні, Христос натомість веде мову про справи духовні та вічні. Спочатку вона пізнає в Ньому тільки звичайного подорожуючого юдея, Він же знає усі таємниці її життя. Самарянка виявляє свої поверхові знання про прихід очікуваного Месії, Христос же являє перед нею саму суть, відкриваючи їй себе як Месію, чого може не робив навіть перед юдеями.
«Отож прибув він до одного міста в Самарії, яке називається Сихар... Там і криниця Якова була. Натомився з дороги Ісус, тож і присів біля криниці; було ж під шосту годину», — розповідає нам Євангелист (Ів. 4,4-6). Ісус сів біля криниці і чекає. Але Він не чекав на апостолів, які пішли в місто купити харчів. Він чекає на безсмертну душу. Бог завжди нас очікує. Його голод і спрага за душами були більша, ніж голод за їжею і спрага за водою. Надходить жінка з Самарії води набрати й Ісус до неї каже: «Дай мені напитися» (Ів. 4,7). Звернімо увагу, що Ісус не підходить до неї, із запитаннями про Біблію, не розпитує її про особисте життя, Він просто просить напитися води. Він говорить з нею ввічливо і лагідно, у неї є те, що Він «потребує» — посудина, щоб напитись води. Простим проханням «Дай мені напитися» Ісус з легкістю ламає стіну поділу, яку столітня ненависть побудувала між юдеями і самарянами. Апостол Павло пише: «Він наш мир, він, що зробив з двох одне, зруйнувавши стіну, яка була перегородою, тобто ворожнечу» (пор. Еф. 2,14).

Ідея води і спраги є центральною темою в розмові Ісуса з самарянкою. У центрі цього всього є фундаментальна правда: у людському серці є така спрага, яку може втамувати лише Бог. У кожній людині є те невимовне і невдоволене прагнення, що чогось бракує, ця внутрішня порожнеча — вакуум Бога, який лише Господь може заповнити. «Ти створив нас для Себе, Господи, і неспокійне наше серце, поки не спочине в Тобі», — каже святий Августин.

Тоді каже їй Ісус: «Кожен, хто п’є цю воду, захоче пити знову ...але той, хто п’є воду, яку дам йому, не матиме спраги повіки» (Ів. 4,13-14). Якщо хтось спраглий — любові, прощення, відчуття мети життя, миру та життя вічного, нехай зрозуміє, що єдиним джерелом осягнути це є Ісус наш Господь. Той, хто напився води живої, розуміє, що джерела світу цього порівняно з цим ніщо інше як болотисті калюжі. Про це Ісаак Сирін каже: «Будьте спраглими Христа, щоб Він міг наповнити вас своєю любов’ю». Спрага за Богом є найглибшою і доки ця фундаментальна спрага не буде вгамована, ніщо інше не зможе задовольнити людину. Господь обіцяє нам дар внутрішнього життя, внутрішньої енергії, джерела, які є в нас самих. Він всередині нас помістить «криницю —джерело», щоб зробити нас незалежними від зовнішніх обставин. Тому дар Господа — це дар джерела, який струменіє у життя вічне, це — Святий Дух, Який оновлює і виховує, формує нас цілісними людьми на образ і подобу Божу. Присутність Святого Духа у нас створює цей внутрішній струмок, який тече у життя вічне.
Жінка сказала Йому: «То дай мені, пане, тієї води, щоб я не мала більше вже спраги та не ходила сюди черпати» (пор. Ів. 4,15). Самарянка прийшла до криниці набрати води. Ісус запропонував їй воду життя. Він сягнув до неї через її потребу води. Багато з нас спочатку приходять до Ісуса, бо ми, як і ця жінка, щось потребуємо від Бога і знаємо, що Він може задовольнити наші потреби. Але коли жінка зробила перший крок до Ісуса, вона зрозуміла, що Він може запропонувати щось глибше, ніж просто задоволення якихось матеріально — тілесних потреб. Він запропонував їй живі стосунки з Богом.

Тоді Ісус каже до неї: «Піди ж, поклич чоловіка свого та повертайся сюди. Жінка відповіла „Нема в мене чоловіка“. Добре єси мовила, — відрік їй, — Не маю чоловіка. П’ятьох бо мала єси чоловіків, та й той, що тепер у тебе, — не чоловік тобі. Правду мовила єси» (пор. Ів. 4,16-18). Можемо собі уявити, як почувалася самарянка, почувши такі слова від Ісуса? Один письменник з багатою уявою поклав в її уста такі слова: «Коли він сказав мені правду про мене, неначе вітер вдарив мені в обличчя. Це мене вразило. Я хотіла провалитися крізь землю. Він не ображав і не судив мене як інші учителі закону. Він був більше схожий на лікаря, який діагностує хворобу і каже: «Ось тут ваша біда. Ми мусимо щось із тим зробити, якщо ви хочете одужати». Він відкрив мою велику проблему, мій великий гріх. Він змусив мене подивитися правді в вічі й я зрозуміла, що маю щось із тим зробити, якщо я хочу таке життя, яке Він мені пропонує. Але я не мала сміливості щось із тим робити. Деякі зміни є надто значними, тому я намагалася змінити тему розмови. Думаючи, що він вчитель закону, я подумала, що доброю ідеєю буде запитати його щось про релігію, я сказала до Нього: "Бачу, пане, — пророк ти. Батьки наші на оцій горі поклонялися, ви ж говорите — в Єрусалимі місце, де поклонятися треба«(пор. Ів. 4,19-20). Самарянка намагалася відділити поклоніння Богові від життя. Поклоніння сконцентроване на місці, будові, храмі, не є справжнім, якщо воно розлучене з життям. Ми почитаємо Бога не лише устами, але й нашим життям. «Бог — Дух. Ті, що Йому поклоняються, повинні в дусі й правді поклонятися» (пор. Ів. 4,24).

Дорогі брати і сестри! Як часто і ми дивимося на все поглядом прив’язаності до матеріального світу, міряємо земними мірками та прагнемо насититися тим, що лиш на короткий час приносить задоволення. Христос відкриває самарянці і нам правду про те, що тільки Бог може наповнити людське серце своїми дарами, залишаючи при цьому за нами вільний вибір: прийняти або ж не прийняти ті потоки Божих ласк, що пливуть з Його безмежної доброти. І тоді, коли людина стає у правді перед світлом живого Бога, вона здатна зрозуміти також темноту своїх гріхів і свого життя. Правда — це Особа, Істина — це сам Бог. Ісус про себе виразно сказав: Я — дорога, правда і життя (пор. Ів.14,6). Віднині жити в правді означає жити в глибокому з’єднанні з Ісусом. Прийняти Його до свого особистого життя як Бога і Господа. Покланятися Богові в правді означає також пізнати правду про своє власне життя. Ця правда інколи буває не така рожева, як ми часто намагаємось показатися перед іншими людьми. Ця правда буває болюча. Слова Христа про неправедне життя самарянки по-особливому вплинули на неї: вся таємниця, з якою вона ходила, яка її мучила і дорікала за гріх, була виявлена, і що характерно, від цього їй аж ніяк не стало гірше на душі, а навпаки, вона відчула полегшу на серці, Господь зняв з її душі гнітючий тягар, так що вона вже з твердим переконанням говорить до Христа «...бачу, що ти пророк» (пор. Ів. 4,19). Тоді вона застосовує давню практику — відкладанням питання на потім, мовляв колись нам треба буде зустрітися з Богом, але не сьогодні. Тому, припускаючи, що Ісус пророк, вона знову намагається відкараскатися від Нього. Цього разу вона стає дуже побожною і каже: «Відаю, що має прийти Месія, чи то Христос. А прийде, то все і звістить нам» (пор. Ів.4,25). Вона думала, що до цього ще багато часу, щоб впорядкувати своє життя. Вона могла відкласти вирішення своїх особистих проблем на пізніше — не тепер. Так як і ми! Колись ми примиримося з Богом, але зараз ми дуже зайняті іншими справами і пошуками, у нас свої пріоритети, тощо. Але самарянка не знала, що у цей момент Істина прийшла до неї.

Тоді Ісус сказав до неї: «То я, що говорю з тобою» (пор. Ів.4,26). Тепер вже не можна було уникнути чи відкласти питання. Тепер вона віч-на-віч з Месією. Їй з усіх людей, грішній жінці з Самарії, яка мала п’ять чоловіків, Ісус об’являє себе як Месія. До цього моменту навіть Його учні повністю не визнавали Його Месією. Але цій жінці з Самарії Ісус привідкрив це особливе об’явлення.

Коли вона впізнала Його, "покинула свій глечик і побігла в місто«(пор. Ів.4,28). Вона покинула свій глечик, вона забула про нього. Він буде непотрібним для води живої, яку запропонував їй Ісус. Дехто каже, що забутий глечик символізує старі покинуті речі після приходу Христа: гріхи, звички, страхи, упередження, тощо. Вона забула його, бо знайшла щось набагато краще. Святий Іван Золотоустий каже: «Після покликання апостоли покинули свої сіті, вона з власної волі без жодного повеління залишає свій глечик і, окрилена ласкою, сповняє обов’язок благовісниці. Вона кличе не одного чи двох осіб, як Андрій чи Филип, а піднімає усе місто і приводить людей до Ісуса».

Досягнувши міста, самарянка сказала людям: «Ідіть но і подивіться на чоловіка, що сказав мені все, що я робила. Чи, бува, не Христос він?» (пор. Ів.4,29). Один з біблійних мислителів пише: «Яка добра вчителька самарянка! Вона не дає готових відповідей. Вона лише ставить питання і дає можливість самими шукати відповідь. Напевно їй важко було мовчати, бо вона знала відповідь від Тебе — Господи, коли Ти сказав їй: „Я є Месія. Той, що говорю з тобою“». Багато людей стали учнями через те, що вони почули і зустріли Господа. Тоді жителі Сихари сказали жінці: «Віруємо не з-за самого твого оповідання — самі бо чули і знаємо, що направду Він — Спаситель світу» (пор. Ів.4,42).

Жінка самарянка після зустрічі з Христом змінюється в першу чергу внутрішньо — пізнає в Ісусі Месію, а потім свою переміну проявляє назовні — кличе інших мешканців Самарії до Христа. Приклад сьогоднішньої євангельської жінки-поганки, котра велику частину свого життя провела негідно, вчить нас, що ніколи не є пізно встати з гріха, з упадків. Син Божий прийшов у світ, щоби спасати тих, що погибають, заради нашого спасіння вийшов на хрест, щоби всіх нас з собою воскресити до життя вічного та святого. Символічним є те, що самарянка залишає свій порожній глечик біля стіп Христа і біжить, наповнена духовною радістю, щоби поділитися нею з іншими. Вона залишає біля Христа свою «духовну порожнечу», наповнюється живою водою, Духом Святим, і спішить служити Господу і людям та запрошуючи інших до зустрічі з Господом.

Дорогі у Христі, історія про самарянку з сьогоднішньої Євангелії вчить нас потреби безнастанно шукати зустрічі з Богом і освячувати наше життя. З волі Божої такою спасенною криницею і місцем зустрічі з Богом є Христова Церква. У кожній нашій парафіяльній спільноті вона живить нас у благодаті Святого Духа Божим Словом, святими тайнами, з яких ми маємо нагоду постійно користати. Коли кожен з нас зрозуміє, що Господь постійно чекає нас біля тієї криниці, щоби відкрити нам правду про нас, перемінити і щедро наповнити наше серце своєю любов’ю та миром, тоді зможемо радісно ділитися дарами Божої благодаті також з іншими, являти Бога світові.

Приходьмо і черпаймо у наших храмах на наших парафіях, живу воду, про яку говорить сьогодні Христос, тобто Божу благодать, відкрившись на яку ми здатні змінити наше життя і зростати як добрі християни, ревні парафіяни та віддані вірні своєї Церкви — Матері. Сьогодні ж, бажаю, щоб кожен з нас, як колись самарянка, зустріли Господа нашого Ісуса Христа, а Його благодать та любов Бога й Отця, і причастя Святого Духа, нехай буде з усіма Вами. Амінь.

+ Ярослав

17 травня 2020 року Божого
м. Дрогобич

Теми: Ярослав (Приріз)

Інші публікації за темою