Андрей Шептицький за час свого перебування на митрополичому престолі пережив дві світові війни, був свідком інвазій та окупацій: російської, двічі радянської і німецької. Також він був у російському полоні, отож знав, що означає бути в’язнем, бути поза своєю територією, поза своїм народом.
Коли говоримо про митрополита Андрея, необхідно пам’ятати і те, що його, главу Греко-Католицької Церкви, трактували як офіційну особу і як моральний авторитет. Для того, щоб здобути цей моральний авторитет і визнання серед українців греко-католиків, йому довелося багато працювати, адже коли він зійшов на митрополичий престол у Львові, то був поставлений перед болючим фактом розколу серед духовенства, представленого двома партіями: русофілами і народовцями.
Розкриваючи тему митрополита Шептицького та української національної ідеї, щоб зрозуміти знову ж таки цей загальний контекст, хочу зупинитися на трьох точках і коротко їх представити. Перше - це те, наскільки сам митрополит Андрей розумів патріотизм та свою роль в українському суспільстві. Друге - це вплив пам’яті й досвіду Першої світової війни і короткого періоду української державності 1917-1921 років на українство в Другій Речі Посполитій у міжвоєнний період, на виховання, розвиток, політику і події літа 1941 року. І третя точка, про яку хочу теж сьогодні згадати, - це відомий з психології «конфлікт поколінь». Хто має дітей, той завжди, в тій чи іншій мірі, стикався з цим у своїй сім’ї, а середовище суспільства не є винятком, і конфлікт поколінь йому також притаманний. Зокрема, в міжвоєнний період у плані політично-стратегічному такий конфлікт розгорівся між Українським Національно-Демократичним Об’єднанням та Організацією Українських Націоналістів.
Говорячи про розуміння Митрополитом патріотизму, хочу звернутися до двох документів: звіту митрополита Андрея Шептицького для о. Джованні Дженоккі про стан Львівської архиєпархії, який він написав у Римі у лютому 1923 року, і послання, а точніше декрет до духовенства «Ідеали нашого національного життя» (більш відомий під назвою «Як будувати рідну хату?»), що датується груднем 1941 року (написаний у Львові і опублікований у січні 1942 року в документах архиєпархіального собору). В документах, які розділені в часі майже двома десятиліттями, ключовими принципами для Митрополита є: любов до ближнього; загальне добро в християнському розумінні; справедливість; єдність.
Митрополит Андрей, визначаючи особливості українців і, зокрема,їхнє політичне життя, говорив: «Я бачив в тому патріотизмі українців дуже часто помилковий партійний патріотизм». Отже, яким для митрополита було розуміння патріотизму? Цитую: «Справжній патріотизм, це, по своїй суті, - любов до ближнього. Таким чином, я став правдивим українським патріотом. І вся моя праця, народжена в цій любові, мала на меті робити добро моїй нації».
У чому полягає добро для нації? Це - освіта для народу, піднесення культури, розвиток економічного життя, творення кооперативного руху, заохочення навіть духовенства до здобуття додаткового фаху, спрямування всіх зусиль на піднесення добробуту народу. Четвертий пункт - справедливість - передбачав права українців. Ось що говорить митрополит у цьому контексті: «Очевидно, що у всіх тих питаннях, у яких народ був солідарним у пошуку добра, яке йому було належне, я не міг йому ані заперечувати, ані бути байдужим, бо тим самим міг нашкодити католицькій справі в серцях моїх вірних. Для мене було принципом: їхнє право знайти в мені батька, який - в міру своїх сил - підтримає їх у всіх правах, що їм належать, щоб встановити справедливість».
Поряд із тим митрополит Андрей чітко розрізняв патріотизм і шовінізм: «У всіх справах, де вимагалася моя позиція як митрополита, я старався уникати всього того, що могло бути інтерпретоване як національний шовінізм, тим паче, що я завжди вважав шовінізм однією з ран, яку повинен лікувати єпископ». Митрополит Андрей визнавав, що греко-католицьким священикам властиві патріотичні почуття і вважав, що це справедливо і нормально, адже вони мають не тільки право, але й обов’язок бути патріотичними. Крім того, знаючи своїх вірних, своє духовенство, він, у звіті о.Дженоккі, зазначає, що, очевидно, апостольський візитатор міг чути закиди українцям стосовно шовінізму. Шептицький на це відповідає наступним чином: «В його [духовенства] патріотизмі, напевно є домішок шовінізму, але його доза набагато менша від шовінізму наших сусідів, докази якого ми маємо щодня».
Також у посланнях, пастирських листах митрополита Андрея в 1941-1944 рр. простежується постійний заклик до єдності, який стосується як українських політичних сил, так і християн-українців назагал. У першому випадку саме єдність усіх патріотичних сил мала стати запорукою успіху в розбудові самостійної Соборної держави України з центром у Києві. В другому випадку, національна і політична єдність українців дозволила б їм спільно працювати над з’єдиненням Церков та в перспективі сподіватися на творення єдиної помісної Церкви Київської традиції. Митрополит Шептицький наголошує в декреті «Ідеали нашого національного життя», що брак єдності має руйнівний характер:
«На жаль, навіть з поверховної обсервації нашого національного життя конечно доходиться до висновків, що є в душі Українця глибока й сильна воля мати свою державу, так попри ту волю знайдеться, може, рівно сильна і глибока воля, щоб та держава була конечно такою, якою хоче її мати партія, чи кліка, чи група, чи навіть одиниця. Бо як же пояснити те фатальне ділення поміж собою, ті спори, роздори, сварні, ту партійність, яка нищить кожну національну справу?! Як пояснити психіку таких численних гарячих патріотів, яких праця має визначний руїнний характер?! Чи перевагу візьмуть елементи позитивні чи негативні?»
Перша світова війна стала для українців Галичини дуже великим модернізуючим і націоналізуючим фактором. У військо, зокрема, в Легіон Українських Січових Стрільців йшла передусім національно свідома молодь. Також за часів Західноукраїнської Народної Республіки саме військо було найбільшим українізатором в межах території ЗУНРу. Крім того, як військовозобов’язані, йшли служити і греко-католицькі священики-капелани. Спочатку вони були зобов’язані служити в австрійському війську, а потім разом із солдатами перейшли до Української Галицької Армії. Отець Іван Лебедович нараховує в австрійській армії 91 греко-католицького польового духівника, які були зрівняні в ранзі зі старшинами. Він також подає, що в міжвоєнні роки 42 колишні військові капелани були душпастирями на парафіях. Серед них можемо назвати такі імена, як о. Омелян Ковч, о.Андрій Бандера, о. Мирослав Ріпецький, о. д-р Роман Лободич. Серед викладачів греко-католицької богословської академії у Львові міжвоєнного періоду колишніми польовими духівниками були о.д-р Василь Лаба, о. Олександр Малиновський, який у часі Другої світової війни був апостольським візитатором для Лемківщини.
У 1941 році українські діячі постійно покликаються на факт побудови української державності в 1917-1921 рр., тому що українці (також і митрополит Андрей) вірили в те, що мають право на власну Державу і не просто власну державу, а державу, яка була б об’єднана в межах всіх етнічних українських земель, і столиця цієї держави мала би бути у місті Києві. Тому не дивно, що в назві Акту від 30 червня 1941 року є використане не слово «проголошення» української державності, а саме слово «відновлення», яке є ключовим у висловленні прагнення єдності та історичної справедливості, що була перервана на початку 1920-х рр. Митрополит Андрей Шептицький, який доклав багато зусиль у 1920-1923 рр. для визнання світовою громадськістю права українців на власну державу, 1 і 5 липня 1941 р. підтримав і привітав своїм пастирським посланням «Акт 30 червня 1941 р.», проголошений Ярославом Стецьком. Цьому передували краківські події 14 і 22 червня 1941 р. Спершу в Кракові була укладена багатообіцяюча «Відозва українських політичних і громадських діячів до народу із закликом до об’єднання всіх патріотичних сил для відновлення Української держави», під якою підписалися 166 видатні діячі української еміграції, серед котрих були священики як греко-католицькі (о. д-р Лев Глинка, д-р Іван Гриньох, о. д-р Всеволод Дурбак, д-р Роман Лободич, з Перемишльської єпархії: о. д-р Михайло Сопуляк, о. д-р Павло Хрущ (парох Кракова), o.Олександр Циганюк), так і православні (протоєреї Мартин Волков, Яків Костецький, мґр. Микола Малюжинський). Це ж побажання «об’єднання» ствердив у своїй відозві й Український Національний конгрес у Кракові 22 червня 1941 p., який зібрав представників усіх українських політичних сил в еміграції, за винятком ОУН (мельни- ківці). Перші дні липня 1941 р. немовби свідчили про те, що у 1941 р. вдасться уникнути повторення сумного досвіду початку 1920-х рр. Проте митрополит Андрей, пишучи свої пастирські послання на початку липня, не був поінформований ані про відсутність представників ОУН (м) на Краківському конгресі, ані про розкол в ОУН.
Разом із тим митрополит Андрей Шептицький, пам’ятаючи події двадцятилітньої давності, вказував українцям на помилки періоду першої державності і пропонував висновки, які слід було би зробити українцям. Наприклад, він не уявляв собі майбутньої Української держави, яка б не базувалася на християнських цінностях та засадах, чи відкидала б віру в Бога, як це зробили більшовики, чи навіть українські соціалісти. У розпорядженні-посланні «Тризуб без хреста» з вересня 1941 р. митрополит Андрей зазначає: «ЦентральнаРада допустилася много ошибок і, зокрема, під впливом засідавчих у ній безбожників спричинила національну руїну і помогла большевикам запанувати над Україною. Хотіти повторювати її ошибки було би нерозумною політикою. [...] Україна не може взагалі існувати як самостійна держава, а тим менше може бути славною державою без волі Царя царствующих і Господа господствующих Предвічного Бога Ісуса Христа, нашого Спасителя, Батька і Пана».
Стосовно третьої точки, то конфлікт поколінь полягав у тому, що світоглядні принципи довоєнного і повоєнного поколінь відрізнялися, і їм не у всіх випадках вдавалося знайти спільну мову. Молодь, схильна до ідеалізму та рішучих дій, не завжди хотіла прислухатися до порад старших щодо поміркованості. В 1940р. василіянин блжмч. Яким Сеньківський підкреслив на одній зі своїх проповідей, що «молодь не вміє тихо сидіти». Тому митрополит Андрей і в міжвоєнний період, і в часі Другої світової війни постійно закликав духовенство, батьків, старших дбати про дітей і молодь, давати їм добрий приклад та, виховуючи їх, наголошувати на важливості дотримання Божого закону. Він постійно намагався запропонувати молоді християнську альтернативу до «-ізмів», яка б не виключала патріотизму, але була б будуючою, а не руйнівною. Так, ще у 1930р. після «розв'язання» української скаутської організації «Пласт», яка проголошувала своїми ідеалами «Бога і Україну», митрополит благословляє створення католицьких скаутів, а також Українського Академічного товариства студентів-католиків «Обнова». Крім того, цього ж року постала Католицька Акція, яка мала на меті нову євангелізацію, поборювання різних політичних “-ізмів“, соціальне служіння. У 1933 році проведення у Львові свята «Українська Молодь - Христові», яке Організація Українських Націоналістів закликала бойкотувати, показала існування конфлікту за вплив на молодь та її виховання. Проте декілька тисяч молодих людей взяли участь у святі.
У роки Другої світової війни митрополит Андрей Шептицький у багатьох посланнях апелює до молоді. Він розуміє, що молоді люди легко захоплюються та ідеалістично мислять, схильні до радикалізму. Шануючи їхню здатність до самопожертви, їхню готовність служити народові, митрополит завжди старався напоумити молодь, щоб вона не перейшла межі, не переступила християнського закону. Так, у спільному посланні всіх українських ординаріїв з листопада 1943 р. наприкінці було особливе звернення до молодих людей: «до дорогої молоді, надії нашого народу. Вона дала докази високої любові і пожертування, як ніколи перед тим. Але брак розваги і досвіду зводить її на манівці. Нездоровим об'явом є, що молоді, часом навіть дуже молоді, хотять під погрозами приказувати старшим. Оправдовуються тим, що роблять це для загального добра і на приказ своїх провідників. Але ж є річчю доказаною, яку зрештою стверджує доказ кожної днини, що тих, яких молодь уважає за провідників, вона сама не слухає. [...] На всякий випадок не можна замикати очей і не годиться мовчати, коли бачиться молодих, як розтрачують більші національні добра і наражають увесь нарід на крайну небезпеку. Треба рішучо усім нам цьому протиставитись і освідомленням приводити до опам'ятання».
Дуже часто митрополит Андрей намагався вплинути на молодь, щоб вона не здійснювала терористичних актів чи вбивств - того, що він засуджував різко і грізно. У листі «Про злочин чоловікоубивства»” від 9 жовтня 1941 р., він, зокрема, писав: «Нехай наша молодь знає, що нема на світі влади, яка могла би позволяти одобряти, або наказувати злочин чоловікоубивства. І нема влади, яка могла би розказувати [наказувати] щось противного Божому законові. Нехай пам'ятають про те, що будучність нашого народа зависить від вірности, з якою будемо сповняти Божий Закон, нехай пам'ятають, що не тільки великий злочин як чоловікоубивство стягає Божу кару на весь народ, але й менші злочини, що є все-таки тяжкими гріхами перед Господом Богом можуть заважити на суді справедливості Всевишнього, в якого руках є доля народів. Від нашої вірности супроти Бога зависить і будуча наша доля».
У посланнях митрополита Андрея також звучить заклик, щоб не втягувати молодь, особливо школярів, до політичних виступів. Шептицький наполягав на тому, що шкільна молодь повинна вчитися, здобувати освіту, робити «позитивну наукову працю», адже саме це і є добром для нації.
Під час першої радянської окупації, у 1940-1941 рр. були також спроби НКВС використати дітей священиків, яких звинувачували у приналежності до ОУН, для впливу на батьків, зі спонукою до співпраці задля знищення Греко- Католицької Церкви та переведення її або в православну автокефальну (була така ідея), або ж взагалі її елімінацію. Такими «кандидатами» були: о. Гавриїл Костельник, сімнадцятилітнього сина якого заарештували у Львові, та канцлер Перемишльської єпархії - о. Микола Грицеляк (його сімнадцятилітнього сина теж ув'язнили). І один, і другий священик, незважаючи на те, що вони любили своїх дітей, відмовились від такої співпраці. Отець Грицеляк спершу навіть погодився, що він щось зробить з того, про що його просять, але потім, на наступній зустрічі, доволі різко відповів, що «мої релігійні переконання не дозволяють мені з вами співпрацювати. Подібним чином на спроби НКВС щодо співпраці зреагував і о. Костельник, відповідаючи: «Якщо мій син винен, то ви його судіть».
На завершення роздумів щодо третьої точки хотіла б навести ще одну цитату. У серпні 1946 р., вже після офіційної ліквідації Греко-Католицької Церкви на інституційному рівні в межах Української РСР, архимандрит Климентій Шептицький висловив у своєму листі до о. Кирила Королевського оптимізм стосовно молодих людей та збереження духовної спадщини митрополита Андрея: «незважаючи на все, молодь нашої країни в своїй більшості залишається релігійною в глибині душі і чинить опір антирелігійній пропаганді там, де вона існує».
Світлана ГУРКІНА, директор Інститут історії Церкви при Українському католицькому університеті.
Із доповіді під час круглого столу на тему: «Як будувати рідну хату?» у рамках Всеукраїнської наукової конференції «Духовність. Культура. Пам’ять».
- УГКЦ вшановує 80-у річницю смерті митрополита Андрея Шептицького
- Владика Ярослав в Архикатедральному соборі св. Юра: Український народ мав у особі Митрополита Андрея свого найкращого представника – Князя української Церкви, проповідника, Мойсея далекоглядного [відео]
- Сто років тому митрополит Андрей Шептицький освятив у Старому Самборі церкву Різдва св. Івана Хрестителя [фото]
- У с. Верхнє Синьовидне на Сколівщині представлено мистецьку програму присвячену праведному митрополиту Андрею [фото]
- У Старому Самборі вшанували пам'ять митрополита Андрея Шептицького