«Церква активізувала діалог із сучасним світом»
- Рік, що настав, на півстоліття відділяє нас від року 1962. Саме тоді розпочався Другий Ватиканський собор. Яка мотивація чи, радше, передумови скликання собору, який не лише кардинально оновив життя Католицької Церкви, але й приніс нове думання в суспільне життя?
- У 1962 році Собор готувався в старому стилі, тобто як такий, що повинен був засудити різні помилки сучасного світу. Загалом, консервативна частина кардиналів не брала участі в дособоровій праці, бо вважали, що документи вже написані і це буде тільки як «свято». Також, завдяки впливу богослова Іва Конґара, папа Іван XXIII включив екуменізм як мету Собору. Відтак це сприяло присутності ще тридцяти семи гостей з інших християнських громад. Така ситуація сприяла можливості нових учасників не лише зустрітись із римо-католицькими єпископами, інформувати свої спільноти, але й здійснювати взаємний вплив. Багатьом єпископам довелось буквально «навернутися» до екуменізму. Про це свідчать різні частини пособорових документів, зокрема «Про Боже Об'явлення в історії», «Про Церкву-Сопричастя», «Про екуменізм», «Про апостольство мирян». Саме вони містили надзвичайно цінні думки про «старе забуте». Однак, окрім екуменізму, основна мета Собору полягала у «молитовному відновленні Церкви».
Під час відкриття собору Папа Іван XXIII зазначив, що «одна справа є основа віри, друга – як вона передається сучасникам». Опісля, його наступник, Папа Павло VI, визначив чотири точки для обговорення: точне визначення концепції Церкви, віднова Католицької Церкви, єдність християн, діалог із сучасним світом. Така візія «породила» феномен, який зібрав багатьох єпископів, сприяв розумінню суспільством Другого Ватиканського собору як щось відкрите до суспільства, і, водночас, показав його як значну церковну подію. А найважливіше - мав світовий відгомін через висвітлення у провідній світовій пресі, зокрема в New York Times, Unità і Le Monde. Як зазначив Ів Конґар, «через безсилля це могло статися».
- Боже провидіння приготувало Папі Івану ХХІІІ таку місію як скликання Собору. У чому неординарність його як людини і Глави Вселенської Церкви, якою довелося керувати у дуже відповідальний момент?
- Для кращого розуміння постаті цього Понтифіка раджу переглянути фільм режисера Джорджі Капітані «Іван ХХІІІ – Папа миру». У ньому Римський Архиєрей постає як людина, яка вірить у силу сильної інституції Церкви, але водночас працює над тим, щоб кожен вірний відчував себе в Церкві як удома, щоби був вільним від накладених різноманітними канонами обмежень та відчував присутність Святого Духа. Саме у фільмі показано протиставлення двох понять Церкви, з одного боку – Папа та його розуміння Церкви, з іншоого - держсекретар Доменіко Тардіні, який негативно сприймає нововведення та трактує намагання Папи як намір послабити Церкву як інституцію. Тобто, негативом для інституції вважалась простягнута рука до кожної людини. Проте Римський Архиєрей Іван ХХІІІ у своєму житті вважав, що оскільки главою Вселенської Церкви є Ісус Христос, тому Церкві потрібен пророчий динамізм, який досягається більшою відкритістю до дарів Святого Духа. Наявним прикладом такого життєвого кредо є його біографія. Наприклад, будучи нунцієм у Болгарії, він у часі негод допомагав православним. Хоча ті вважали таку поміч як намір переманити їх до Римо-Католицької Церкви. Але згодом вони побачили не підступність, а чисту любов до людини.
Також, коли людина знаходиться поза інституцією, це не означає, що Церква не може до неї промовити. Святий Дух може промовити і створити членом Церкви цю особу, яка навіть не є в інституції чи не зовсім згідна з інституцією. У фільмі можна знайти багато подібних моментів, чи то в підтримці страйкарів, чи то благословення молодої пари, де один із подругів був комуністом.
- Тепер не бракує інформації про «Другий Ватикан», зокрема про документи, які було прийнято. Що, на Вашу думку, отче-докторе, було найважливішим, якщо оцінювати ці конституції, декрети і декларації через півстоліття після їхнього прийняття?
- Оцінювати документи, тобто «передання» Собору, можна тоді, коли проаналізуємо, як відбулась їхня «рецепція» (прийняття – прим. ред.). Коли місцеві Церкви приймають і роблять своїм якесь багатство, тоді місцева Церква стає суб'єктом, який сприймає, асимілює роботу Собору.
Люди переважно отримують інформацію не через «тексти», а через «пресу». Така рецепція – це пошук змін у власній місцевій Церкві. Потрібно вміти розрізняти «зовнішній ефект» пособорових документів і рецепцію. Приклад зовнішнього ефекту - це заява, що в Церкві повинна бути соборність, тому, окрім Папи, повинен ще бути єпископат. Проте така заява ще не означає, що ми дійшли до колегіальності. У цьому контексті Собор відкрив канонічні рамки Церкви. Однак стоїть питання, де і коли можна виходити поза них, щоб не бути осудженим?
У 1969 році відбувся перший колегіальний папський Синод, який роздумував про колегіальність на основі Другого Ватиканського собору. І такі зібрання до 1985 року функціонували як колегіальне тіло. Опісля, за кардинала Йосифа Рацінгера (теперішнього Римського архиєрея) було встановлено «закон лійки». Тобто відбувається процес збирання різноманітних пропозицій, думок, які потім переходитимуть через «горнило лійки», де Римський Архиєрей приймає остаточну думку. Поряд із тим позитивний поштовх до розвитку «колегіальності» надав кардинал Ґодфрід Данелс, і ця колегіальність основувалась на Святих Таїнствах. Далі відбулись дебати щодо «колегіальності» та «інкультурації». У їх часі Отці виступили проти римської централізації і за те, щоб статути Єпископських конференцій будувались на богословських основах. Однак в малих групах ситуацію «поміняли» і наслідком такої поведінки Римської курії стала девальвація статусу Єпископських конференцій, бо «сопричастя» було звужене до послуху центру. А у 1998 році вийшов апостольський лист «Apostolos suos», який зменшив роль Єпископських конференцій. Відтоді вони вже не є «особливою реалізацією колегіальності єпископа», хіба що діють одноголосно. Звідси можна робити висновок, що важливе питання для Другого Ватиканського собору втратило свою силу. Оскільки колегіальність Церков виявляється в місцевих Церквах, то теперішній Римський Синод Єпископів не виявляє такої колегіальності.
Щодо підготовки до Другого Ватиканського собору, то існувала ще одна утопія згідно з нею біля Папи повинен бути постійний законодавчий Синод, а курія була б його виконавчою структурою. Проте цього не сталося. Чому? Бо Другий Ватиканський собор став розглядати Церкву не з сторони місцевих Церков, а з погляду універсальної еклезіології, Але саме місцеві Церкви творять універсальну Церкву. Наприклад, на Римському Синоді Єпископів у 1974 році Римська курія говорила про дехристиянізацію суспільства, натомість африканські єпископи воліли обговорювати питання літургійного оновлення тощо.
Підсумовуючи, підкреслю теми, які заторкнув Собор: християнам не можна жити в роз'єднанні; священство мирян є дуже важливим, тобто священство – це всі охрещені і миропомазані, а пресвітерство – окремий вид священства; літургійне оновлення відродить Церкву; у Церкві первинною є Таїна, опісля приходить єрархія; в кожній вірі на землі присутні елементи Церкви; єпископська колегія – це собор усіх єрархів, навіть православних; Східні Церкви і їхня Православна традиція потребують постійного відновлення. «Євангеліє починало ставати нормою у християнському житті»
- Що на практиці означала така новація як впровадження у літургійну практику Західної Церкви національних мов?
- Конституція «Священний собор» мала великий відгомін у Католицькій Церкві, бо внесла два основні наголоси. Перший – свідома участь вірних у Літургії відповідно до їхнього дару та ролі. Тобто через Хрещення усіх задіяно до Літургійного життя. Тому потрібно відкинути «прихожанство», спостерігання, а брати участь у Літургії. Даний постулат призвів до того, що в Римо-католицькій Церкві було повернуто престіл так, щоб пресвітер служив Літургію обличчям до людей. Це мало б сприяти участі всіх у Господній трапезі. А другий наголос – визнання народних мов придатними до служіння Святих Таїнств. Це було конечним кроком, адже спілкування з Богом, особливо в часі Літургії, вимагає активної і живої мови. Неможливо активно і на живо спілкуватись, якщо ти не володієш тією мовою, не можеш висловити найінтимніші питання. Ще один елемент, який ввела конституція Собору, – це Боже Слово під час Літургії. Так гомілія-проповідь стає повноцінною частиною Літургії. Для цього відбувається скорочення Літургії та її інкультурація. Адже кожному народові притаманні його власні відчуття. На кожній землі своє сприйняття Господа Бога, яке дарує ця земля. І усе це має бути елементами спільної молитви. З іншого боку, слід зауважити, що на реформах потерпіла як латинська мова, що майже повністю зникла з літургійних текстів, так і давня церковна музика.
Варто додати ще один позитивний момент рішень Собору, пов'язаний з Літургією та конституцією «Про Боже Об'явлення», – це центральність Божого Слова. Відтак кожен вірний може і повинен слухати слова Старого і Нового Завітів. Тепер Євангеліє стає канонічним, тобто повинно бути як норма в християнському житті. Церква віддається Слову, а не Слово – Церкві. Тільки євангелізовані християни можуть бути служителями Слова. Слово – це зерно життя і віри.
- У той час, коли тривав Собор, слідкувати за ним могла тільки частина українських греко-католиків з числа емігрантів. А як виглядало представництво УГКЦ на цьому архиважливому церковному форумі? Розкажіть про участь у ньому Патріарха Йосифа Сліпого.
- Другий Ватиканський собор, чи не вперше став нагодою для усіх українських єпископів у діаспорі сходитися на регулярні зустрічі. Досі попередні зустрічі відбувались лише з нагод єпископських хіротоній, які вимагали присутності мінімум трьох єпископів тої самої Церкви. Згодом такі чисельні зустрічі стали первістком відновлення синодального руху в УГКЦ. Сьогодні ми маємо Синод, який став уже звичним явищем, натомість п'ятдесят років тому такого не було.
Поряд з тим прибуття Патріарха, тоді ще митрополита, Йосифа Сліпого, було надзвичайною подією на цьому Соборі. Його приїзд надав кілька імпульсів нашому єпископатові. Він спричинив в УГКЦ літургійну реформу. Від того часу в УГКЦ почали відправляти Літургію Івана Золотоустого українською мовою.
Варто зазначити, що Другий Ватиканський собор надав потужний імпульс у справі усвідомлення невідкладності патріаршого звершення УГКЦ.
Цей же Собор допоміг зрозуміти нашим єрархам, що уніатизм та екуменізм - це різні поняття. Ціль УГКЦ – не навертати православних до правдивої віри, а признати, що в них є правдива віра і потрібно двом уламкам однієї Церкви із правдивою вірою знову прийти до служіння довкола одного Євхаристійного престолу. І це дуже важливий момент, який можна прослідкувати у працях патріарха Йосифа особливо після Собору.
Щодо Східних Католицьких Церков назагал, то Собор допоміг їм заговорити про свою ідентичність. Колись було немислимо навіть уявити собі, що ідентичність Східної Католицької Церкви може бути не Римо-Католицькою, і що ця Церква радше повинна бути ближчою до Православної, своєї спів-Церкви. Наприклад, природним середовищем УГКЦ є роз'єднана Українська Православна Церква. Це концепт, який ми вкладаємо під висловом «Київська Церква». Тому можна сміливо ствердити, – і водночас бути в сопричасті з Римською Церквою, – що УГКЦ насамперед Київська, а відтак і Римо-Католицька Церква. Стверджувати про таку істину і вбачати в цьому не протистояння, а доповнення двох великих сутностей Церкви – допоміг саме Другий Ватиканський собор.
Також можна говорити про нове усвідомлення Східних Католицьких Церков. Вони були повноцінними Церквами, які забезпечували спасіння своїм вірним ще до проголошення «унії» із Римським престолом. Таке трактування надає цим Церквам нову свідомість для переходу від стану «унії» до «сопричастя», від підпорядкування і пристосування директивам із Риму до спільного обговорення і вирішення у свій питомий спосіб своїх еклезіяльних питань. Якісна зміна полягає у тому, що розрізняється спосіб виконування примату Папи Римського відносно римо-католицьких єпархій, які прямо підпорядковані юрисдикції свого Патріарха, котрий одночасно є і Папою римським, та спосіб діяння щодо своєправних Східних Церков. Останні, будучи зорганізовані в синодальні структури, мають повне право самі вирішувати справи своєї Церкви. Вони постають як колегіальне тіло, до якого Глава повного колегіального тіла може тільки мати довір'я і благословляти без особливої інтервенції чи контролю, який би міг поставити під сумнів принцип взаємолюбові.
Варто зазначити, що найбільш відомими українцями на Соборі стали Патріарх Йосиф Сліпий, Митрополит Максим Германюк та отець Атанасій Великий.
- А як постанови Другого Ватиканського собору стосувались тодішньої УГКЦ у підпіллі?
- Цю тему варто поглибити. Напевно, найкращим, наймасштабнішим засобом передання постанов Собору до переслідуваних християн було «Радіо Ватикан». Поряд із тим важко прогнозувати, наскільки були сприйняті рішення про екуменізм православними, які допомагали переслідувачам. Те саме відноситься до Декрету про Східні Католицькі Церкви, який наголосив на поверненні Літургії до «старих традицій». Хоча тоді було немислимим молитися як православні, бо «не було б різниці у вірі» між греко-католиками і православними, і ціль виживання у підпіллі тоді б вичерпалася. Про це можна більше довідатися у статті протоєрея Петра Ґаладзи під заголовком «Сприйняття Другого Ватиканського собору ГрекоКатоликами в Україні» в журналі «Ковчег» за 2001 рік. Автор передає думку єромонаха Дам´яна (Богуна), що оскільки Собор відбувався в час утисків греко-католиків комуністичним режимом, то було очікування заяви колеґіяльного тіла: «Радянський Союз не повинен існувати». А оскільки такого не сталося, то греко-католики «були розчаровані тим Собором». Можна собі уявити, як сприймалися соборові вказівки щодо повернення до давніх традицій, коли натомість виявом самобутності «було латинізоване богослуження, яке власне, і давало греко-католикам змогу виявляти свою окремішність супроти російського православ´я», до якого були вони примусово навернені комуністичним режимом.
«Відповіді на актуальні питання повинен дати ''Третій Ватикан''»
- У середині січня цього року в австрійській столиці відбулася конференція «Згадуючи майбутнє. 50 років ІІ Ватиканського собору». Цей захід провів Інститут догматичної теології Відня. Як передають Мас-медіа, доповідачі розглядали різні аспекти післясоборової діяльності Церкви. Погодьтеся, що титул, тема конференції є досить провізоричною. Що вартувало б зробити, щоб актуалізувати рішення Собору, зробити їх зрозумілими для християн як в Україні, так і поза її межами, приблизити до способу мислення людини третього тисячоліття?
- Напевно, одним із документів, які могли бути проміжною ланкою між самим Собором і очікуваннями Божого народу, є Завіщання Блаженнійшого Патріярха Йосифа, котре потребує доброї інтерпретації та пояснення. Це може бути першим завданням, яке повинно здійснюватись на практичному рівні, передаватися і співпереживатися всім духовенством і мирянством.
Далі потрібно видати брошуру, в якій зрозумілою мовою буде подано десять, двадцять думок Другого Ватиканського Собору і практичні наслідки для християн. Наприклад, там повинні бути такі пункти: нічого без православних; Просвіщення, Подружжя; Антична традиція, тобто про час, коли ми були однією Київською Церквою; Літургія, яка єднає; Священство, яке є іншим від пресвітерства тощо. Все потрібно подати зрозумілим текстом, щоб через своє простолюддя кожна окрема Церква уповні змогла прийняти рішення Собору.
Серед нашого духовенства можна почути багато неточних інформацій про Собор. Особливу увагу варто звернути на Літургію. Наприклад, потрібно поставити запитання, як сьогодні розвивається український переклад Вечірні й Утрені? У нашій Церкві широко вживається «Молитвослов», підготовлений і виданий Чином Святого Василія Великого у 1990 році. Хоча у вступі до цієї книги зазначено, що вона «не офіційна». Тоді, коли буде офіційний переклад? Коли ми зможемо говорити про книги Тріоді і Мінеї, які вповні вимолюються хіба що одинокими Студитами, що не зацікавлені українською мовою, бо їхня харизма, яку шанується, – збереження старослов'янської мови.
Варто розглянути вплив Другого Ватиканського собору на пожвавлення наукової богословської діяльності (зацікавлення власним духовним скарбом) та на розвиток і тенденції чернечого життя УГКЦ.
- У церковних колах упродовж останніх років не бракує дискусій про нагальність проведення Всеправославного собору. Як відомо, існують певні протиріччя між позицією Константинополя і Москви, зокрема й у питанні проведення такого Собору. Яка Ваша думка з цього приводу?
- Вплив Ватиканського собору на Православні Церкви був неминучим. Визнання Собором однієї єпископської колегії католицьких і православних єпископів і того, що всі Таїнства Православної Церкви є правдивими – це далекосяжні кроки Католицької Церкви. Також дуже важливою є заява, що апостольська спадкоємність Православної Церкви – ідентична до Католицької. Думаю, що гучне проголошення тих істин, як і сам факт ІІ Ватиканського собору, мали б допомогти Православній Церкві уникати боязні скликати Всеправославний собор.
Надалі, щоб заглибитись у це питання, хочу запитати: що підштовхнуло Римо-Католицьку Церкву відректися способу анатем і почати пропонувати позитивні розв'язки питання в любові і пошані до інославних? І тут запитання, коли ж така переміна, яка тоді під час Собору здійснилась в Римо-Католицькій Церкві, дійде до Православних Церков? Зібрати єпископат стількох реально Помісних Церков буде великим кроком вперед до єдності всієї Вселенської Церкви. Гадаю, що це стане нагодою відчути для Православних, що Вселенська Церква не може такою бути без Римо-Католицької, і навпаки. Теж відомо, що не може успішно спрацювати соборність і собор без первосвященика, і це скоріше чи пізніше приведе на порядок денний питання вселенського примату Римського Архиєрея. Ми повинні відчути, що не можемо жити без єдності, яка вказуватиме на нашу повноцінність. Відтак рішення цього Всеправославного собору повинна прийняти кожна помісна Церква, і тоді він відповідатиме своїй назві.
Гадаю, що цей Собор відбудеться, адже уже пройшло чотири всеправославні передсоборові наради і твориться консенсус над темами майбутнього Собору. Наприклад, відновлення церковного правила, що стосується посту; питання дати Пасхи; питання шлюбу; відносини з Православними Церквами в усьому християнському світі; Православ'я та екуменічний рух; вклад Православних Церков для досягнення християнських ідеалів: миру, свободи, братерства і любові між народами - і ліквідація расової дискримінації; Православна діаспора; Автокефалія і як вона повинна бути проголошена; Автономність і як це має бути проголошено; диптихи. І якщо на певні питання вже отримано погодження усіх сторін, то з інших ще дискутують, зокрема про те, як їх вирішуватимуть на цьому Всеправославному соборі. Одні стверджують, що кожна з Церков має мати однакове представництво, інші – що повинні взяти участь усі «канонічні» єпископи. Оскільки Святий Дух є рушієм Церкви, то Господь благословить усі починання, і Собор відбудеться.
- Питання зовсім не риторичне: чи не назріла потреба у скликанні ІІІ Ватиканського собору? І якщо б його було скликано, то які питання мали б розглядатися на ньому як основні.
- Відомий італійський ігумен Ензо Біанкі з Бозе під час конференції, присвяченій Другому Ватиканському Собору, виступив із темою «Майбутнє Другого Ватиканського собору в Церкві і модерному світі». У своєму виступі він зазначив, що цей Собор вважається як реформа, проте нині така думка відхиляється Церковним проводом. Хоча Іван XXIII скликав Собор для реформи – aggiornamento і сопричастя. Натомість інші стверджують, що це лише продовження традиції. Щодо цієї теми навіть Ів Конґар написав книгу «Правдиві і фальшиві реформи в Церкві», яка читалась в тому сенсі: що перед тим не було, а тепер є. Отці Церкви завжди свідчили, що Церкву потрібно реформувати. Проте сьогодні богословська література і заяви вчительського уряду не говорять про реформу Церкви і койнонію Церков. А це основна проблема прийняття Другого Ватиканського собору. Задля цього, на мою думку, потрібно Третій Ватиканський собор, який би уточнив попередні питання. Так, відомий богослов Карло Мартіні вже неодноразово пропонував скликання такого Собору. На його думку, важливими до обговорення є наступні точки: ставлення Римо-Католицької Церкви до розлучених; єпископів слід вибирати чи призначати?; питання целібату римських пресвітерів; дійсна роль католицьких мирян; уточнити відносини між єрархією Церкви і політикою.
Щодо питання Східних Католицьких Церков, то, на мою думку, Римо-Католицька Церква більше сприяє Православним, аніж Східним Католицьким Церквам. Тоді потрібно поставити запитання, чи ми не є православними, які відновили сопричастя з Римом згідно з Флорентійськими договорами? Якщо ми є тими православними, то чому існують різні дисциплінарні питання формату «то не для вас, а це для того часу, коли православні поєднаються, і тоді можливі зміни». Проте слід вважати, щоб наше становище не було подібне до становища приєднаних територій. Раніше ми були підпорядковані Конгрегації Поширення Віри, тепер Конгрегації у справах Східних Церков. Натомість Собор закликає нас залишатись вірними нашій Традиції. У цьому випадку потрібно бути собою, говорити від свого імені зі всіма Церквами світу. А це нам має прояснити Третій Ватиканський собор.
Розмовляв Дмитро Наконечний
- "Жити під обстрілами, спати на землі, їсти, що дадуть, - це не так вже й складно, якщо розумієш, навіщо це робиш", - Священик Тарас Коцюба
- Отець Андрій Нагірняк: Ми як церква дякуємо вкотре сьогодні Карітас-Дрогобич, що він рішуче звершує служіння Боже
- о. Михайло Коліщак: «Війна закінчиться, коли вороги відчують, що ми єдині»
- о. Тарас Гарасимчук: «Шематизм - найкращий подарунок до церковних ювілеїв»
- Владика-номінат Григорій (Комар): «Формація майбутніх священиків завжди буде для Церкви надзвичайно важливою справою, адже від її якості залежить успіх церковної місії»