Слава Ісусу Христу!
Дорогі у Христі браття і сестри!
Часто гортаючи сторінки нашого минулого, ми бачимо постаті, чиє життя було безперервним служінням Богові та ближньому. Таким світильником для нашої землі був, є і залишається отець Михайло Зубрицький – ревний душпастир, видатний історик, етнограф і справжній батько для своєї пастви. Він не лише дбав про спасення людських душ, але й фіксував живу історію, традиції та побут нашого народу, рятуючи від забуття наше коріння.
Проте пам'ять – це не просто данина минулому, це живий зв'язок поколінь. І сьогодні, на цієї святої Літургії, ми підносимо особливу подячну молитву за тих людей, через яких Господь продовжує діяти в нашому сьогоденні. Сьогодні ми хочемо висловити найглибшу вдячність і повагу нашим дослідникам, науковцям та громадським діячам, які присвятили свій час, сили, наукові пошуки та таланти збереженню й увіковічненню пам’яті отця Михайла Зубрицького.
Праця науковця й дослідника часто є тихою та непомітною для загалу, адже вона вимагає справжньої жертовності, безмежної терпеливости і великої
любові. Сидячи над архівами, збираючи по крихтах історичні доробки, видаючи книги та організовуючи пам’ятні заходи, ви, дорогі дослідники, робите велику Божу справу – повертаєте нашому народові його пророків та вчителів і допомагаєте нам пізнати самих себе. Видимим і величним продовженням цієї важливої місії збереження пам'яті став складний архітектурно-скульптурний проєкт пам'ятника з амфітеатром на честь о. Михайла Зубрицького, який ми сьогодні освячуємо.
Дорогі у Христі! Сьогоднішнє євангельське читання переносить нас до Капернауму та благовістує нам про віру римського сотника (пор. Лк. 7, 1-10). У ньому звучать два протилежні судження про одну людину. Юдейські старшини кажуть Ісусові: «Він достойний» (Лк. 7, 4). А сам сотник передає через друзів: «Господи, не трудися, бо я недостойний» (Лк. 7, 6). Між цими двома словами пролягає таємниця справжньої величі. Достойним перед Богом і людьми стає той, хто з любові будує для свого народу, а з покори довіряє все силі Божого слова. Такою була віра сотника, і такою була віра о. Михайла Зубрицького. Такої віри Господь шукає і в нас із вами.
Зауважмо особливість, яку подає саме євангелист Лука: сотник не бачився з Ісусом. «Почувши про Ісуса» (Лк. 7, 3), він посилає до Нього спершу старших, а потім друзів. Його віра народжується зі слухання, як і навчає апостол: «Віра із слухання, а слухання через слово Христове» (Рим. 10, 17). Вона сягає Христа, не бачивши Його. Про таких Господь сказав: «Щасливі ті, які, не бачивши, а увірували!» (Йо. 20, 29). А Ісус без вагання «пішов з ними» (Лк. 7, 6) до дому чужинця, бо Бог завжди першим виходить назустріч людині. Звернімо увагу й на те, хто просить за сотника. Заступниками стають старші того народу, який він полюбив. Любов, вкладена в людей, повертається молитвою заступництва цих людей.
Погляньмо тепер на любов, яка будує. Євангелист зауважує, що хворий слуга «був дорогий для нього» (Лк. 7, 2). Чужинець і військовий начальник вболіває за невільника, якого тодішній світ вважав лише власністю. А старші свідчать про нього: «Любить бо народ наш і збудував нам синагогу» (Лк. 7, 5). Грецьке слово «синагога» означає «зібрання». Сотник полюбив чужий для себе народ і збудував йому дім, де той збирався довкола Божого слова. Його любов не залишилася почуттям, а стала ділом.
Отець Михайло полюбив свій народ, упосліджений на власній землі, і збудував для нього «храм» в найширшому значенні. У часи, коли селянина мало хто вважав гідним уваги історії, він зробив предметом науки саме життя бойківського села: родину й звичаї, господарство й пісню, імена й молитву. Його вважають одним із перших дослідників, які системно вивчали життя українського селянства, а Мшанець завдяки йому став одним із найдослідженіших сіл Центрально-Східної Європи. Він залишив понад 300 праць, видав сотні давніх документів, записував пісні, легенди й приказки, а 1913 року передав до музею у Львові чимало предметів бойківського побуту. Іван Франко, його ровесник і гімназійний товариш, 170-ліття якого ми нещодавно вшановували в Нагуєвичах, високо цінував точність і чесність його досліджень. А історик Франк Сисин назвав о. Михайла «Нестором українського села».
Якщо «Слово стало тілом, і оселилося між нами» (Йо. 1, 14), то немає нічого надто малого для Божої уваги: ні сільської хати, ні колискової пісні, ні важкої праці на гірському полі. Священник, який із любов’ю описує буденне життя парафіян, шанує те місце, де Бог захотів перебувати з людьми. Недарма святий Іриней Ліонський навчав, що «Слава Божа – це жива людина». Водночас наука була для о. Михайла служінням правді. Христос сказав: «Спізнаєте правду, і правда визволить вас» (Йо. 8, 32). Народ, який знає правду про себе, вже не дасть себе поневолити ні чужою мовою, ні чужою історією.
Отець Михайло збирав народ і довкола спільної справи. У 1892 року відкрив у Мшанці читальню «Просвіти», засновував читальні й у сусідніх селах, а навчання грамоти поєднував із катехизацією. Заснував кооперативну крамницю й позичкову касу, щоб визволити людей від лихварів, скликав віча, обстоював рідну мову і гідність парафіян перед урядниками й поміщиками. Від школи він вимагав, щоб вона виховувала в селянських дітях не покору перед панами, а гідність і вміння самостійно здобувати хліб.
Недарма про нього кажуть, що в одній парафії він робив те, що митрополит Андрей Шептицький запроваджував у всій Церкві. Бо найдостойніше зібрання, яке творить священник, – це Євхаристійна Літургія. Христос був розп’ятий, як пише євангелист, за те, «щоб зібрати в одне розкидані діти Божі» (Йо. 11, 52). Отець Михайло, як добрий пастир, який щонеділі збирав людей довкола Божого престолу, умів збирати їх і до спільної праці та відповідальності за власну долю.
Друге, на що вказує Євангеліє, – смирення. Чоловік, якого інші називають достойним, каже про себе: «Я недостойний, щоб ти зайшов під мою крівлю… але скажи лиш слово, й одужає слуга мій» (Лк. 7, 6-7). Старші синагоги міркують мовою заслуги: він достойний, бо збудував нам синагогу. Сотник говорить мовою благодаті: я недостойний, але скажи слово. І Христос хвалить не заслуги, а віру. Добрі діла важливі, та Божого дару не купують навіть найкращими ділами. Святий Августин зауважує, що, «назвавши себе недостойним, сотник став достойним, щоб Христос увійшов не в стіни його дому, а в його серце». Так сотник розкриває й таємницю своєї віри: «Бо й я чоловік, що стою під владою» (Лк. 7, 8). Він визнає, що Ісусовому слову коряться недуга і смерть, як воїни коряться наказові воєначальника. Для поганина це вже сповідання Божої влади Христа. Хто сам слухняний, той розуміє силу слова, за яким стоїть влада. Так і священник: коли він промовляє слова розрішення гріхів чи освячення Дарів, вони діють не його власною силою, а силою Христа, Який його послав.
І Господь дивується. Лука підкреслює, що Ісус, обернувшись, говорить це до народу, який ішов за Ним: «Навіть в Ізраїлі я не знайшов такої віри» (Лк. 7, 9). Чужинця Він ставить у приклад тим, хто вважав себе ближчим до Бога. Господь знаходить велику віру там, де її не шукали: не в столицях, а на околицях.
Таку віру Господь знайшов і в гірському Мшанці. Шлях о. Михайла не був легким. Той, хто все життя боровся з москвофільством, 1914 року був заарештований австрійською владою за безпідставним звинуваченням саме в москвофільстві й пройшов через концтабір Талергоф. Так здійснилося слово Господа: «Переслідували мене – переслідуватимуть і вас» (Йо. 15, 20). Згодом у с. Берегах Долішніх, де служив від 1916 року, він з радістю зустрів народження Західноукраїнської Народної Республіки і став свідком перших кроків відновленої української влади. Невдовзі вдруге зазнав ув’язнення, тяжко захворів і 8 квітня 1919 року відійшов до Господа. Але, як сказано про праведного Авеля, він «хоч і мертвий, далі промовляє» (Євр. 11, 4). Промовляє і о. Михайло через тих, кого виховав: його син Володимир став педагогом і послом до польського сейму, де обстоював права українців, а згодом пройшов радянський табір. Христове слово в Капернаумі подолало відстань простору й оздоровило слугу. Слово, яке о. Михайло проповідував і записував у Мшанці, долає відстань часу: через століття воно й далі будує нас як народ.
Ця євангельська історія є надзвичайно співзвучною з події, задля якого ми сьогодні зібралися на цю Божественну Літургію. Гортаючи сторінки історії нашої Церкви та народу, ми бачимо, що Господь у кожну епоху посилає нам людей, які, подібно до капернаумського сотника, мають у серці цю двічі благословенну силу: щиру любов до свого народу і глибоку віру в Бога.
Таким ревним душпастирем і будівничим нашого духовного та культурного дому був отець Михайло Зубрицький. Його життя – це приклад віри, яка не ховалася в стінах храму, а діяла через любов до ближнього. Як сотник дбав про добробут громади та будував синагогу, так отець Михайло присвятив себе служінню простій парафії Прикарпаття. Він був для людей не лише священником, а й порадником, вчителем, захисником прав та провідником до світла науки. Будучи видатним істориком та етнографом, він по-крупицях збирав пам'ять про наш побут, мову та звичаї, показуючи, що кожен християнин має любити свою земну Батьківщину, пізнавати та берегти її спадщину.
Але віра і праця – це те, що потребує продовження в наступних поколіннях. Як сотник привернув увагу Христа своєю небайдужістю, так і сьогодні небайдужість сучасних людей зворушує наші серця. Сьогодні ми дякуємо Творцеві за дар життя і служіння отця Михайла Зубрицького і дякуємо за кожного з вас – дослідників і будівничих його пам'яті. Нехай Господь, Який здивувався вірі сотника, погляне Своїм милостивим оком на ваші наукові та громадські труди. Нехай дарує вам міцне здоров'я, невичерпне натхнення, мир вашим родинам і Своє щедре благословення сторицею за кожну хвилину, присвячену цій благородній справі.
Сьогоднішнє Євангеліє завершується словами про те, що посланці, повернувшись додому, «знайшли слугу здоровим» (Лк. 7, 10). За прикладом сотника з Капернаума, звернімося і ми до нашого Спасителя з молитвою: «Господи Ісусе, ми недостойні Твоїх пребагатих милостей, але промов лише одне цілюще слово – і нехай одужає наша закривавлена земля, загояться рани наших воїнів, повернуться додому полонені, знайдуть розраду знедолені, а наш багатостраждальний народ дочекається перемоги Божої справедливості та тривалого миру». Нехай приклад отця Михайла Зубрицького надихає кожного з нас щодня трудитися для Божої слави та добра рідної України. А благодать Господа нашого Ісуса Христа, любов Бога й Отця та причастя Святого Духа нехай будуть з усіма вами. Амінь.
+ Ярослав
31 жовтня 2026 року Божого,
с. Мшанець
- Владика Ярослав освятив пам’ятник о. Михайлові Зубрицькому у селі Мшанець на Самбірщині [фото]
- Владика Ярослав освятив оновлений храм у с. Коритище на Дрогобиччині [фото]
- Проповідь на двадцять першу неділю після Зіслання Святого Духа (2026)
- Владика Ярослав: Господь бачить скорботу і милосердиться над людиною
- Проповідь на двадцяту неділю після Зіслання Святого Духа (2026)