Проповідь на свято Найсолодшого Господа і Спаса Нашого Ісуса Христа – Людинолюбця (2026)

19 червня 2026

«Бог бо так полюбив світ,
що Сина свого Єдинородного дав,
щоб кожен, хто вірує в нього, не загинув,
а жив життям вічним» (Йо. 3, 16).

Слава Ісусу Христу!
Дорогі у Христі брати і сестри!

Кожне свято нашого літургійного року відкриває нам певну грань великого таїнства спасіння. Ми святкуємо Різдво Христове, споглядаючи умалення Бога до ясел; ми святкуємо Богоявлення, бачачи Господа у водах Йордану; ми трепетно споглядаємо порожній гріб у день Світлого Христового Воскресіння. Проте сьогоднішнє свято – Найсолодшого Господа і Спаса нашого Ісуса Христа – Людинолюбця – стоїть осібно. Воно не прив’язане до конкретної історичної події земного життя Спасителя. Це торжество об’являє нам не просто дію Бога в історії, а саму суть Божого єства, Його внутрішнє життя та першопричину всього, що Він вчинив для нас – безмежну, незбагненну і жертовну Любов.

Назва сьогоднішнього свята згідно Східнохристиянської богословської традиція «Людинолюбець» – це, мабуть, найулюбленіше визначення Бога у нашому візантійсько-київському богослужінні. Наш Бог – це не далекий архітектор Всесвіту, не байдужий абсолют філософів і не гнівний володар, що чекає на помилку людини. Наш Бог – це Той, чиєю єдиною «слабкістю» є палка любов до Свого творіння.

Божа любов є вічна, бо «Бог є любов» (І Йо. 4,16). Але люди найбільше досвідчили цю Божу любов у земному житті Ісуса Христа, в Його ділах милосердя і Його хресній смерті і воскресінні. Тому сьогодні святкуємо любов Ісуса Христа до людей, не лише Божу любов загалом, але, передусім, воплочену Божу любов у Христі Ісусі. Як звіщає нам євангелист Йоан, оповідаючи про Його страждання: «…полюбивши своїх, що були в світі, полюбив їх до кінця» (13,1). Пасхальне таїнство Ісуса Христа є свідченням жертовності Його любові: «Бог же показує свою до нас любов тим, що Христос умер за нас, коли ми ще були грішниками» (Рим. 5,8). Тому Йому єдиному належить цей титул: Людинолюбця.

Воплочення Божого Сина – це найбільш переконливий вияв Божої любові до людей, апогеєм якої є відкрите серце Ісуса Христа через проколений списом бік, яке стало для нас джерелом Його благодаті. Святий Августин споглядає цей момент як відчинені двері ковчега, через які може пройти кожне творіння, щоб спастися.

У сьогоднішньому євангельському читанні від євангелиста Івана ми чуємо слова Ісуса, звернені до Никодима – таємного учня, який прийшов уночі, шукаючи світла істини. Христос починає з величного твердження: «Ніхто не ввійшов у небо, крім того, хто зійшов з неба: Син Чоловічий!» (Йо. 3, 13). У цих словах криється таємниця Божого втілення, Його сходження. Бог залишає престол Своєї неприступної слави і сходить у низини нашого людського буття. Навіщо? Щоб підняти нас туди, звідки Він зійшов. Святитель Атанасій Великий сформулював цей парадокс фразою, яка стала фундаментом християнської сотеріології: «Бог став людиною, щоб людина стала богоносною».

Далі Спаситель використовує глибоку старозавітну типологію, зрозумілу Никодимові, знавцеві Закону: «Тож так, як Мойсей змія підняв у пустині, – так треба Синові Чоловічому бути піднесеним, щоб кожен, хто вірує у нього, жив життям вічним» (Йо. 3, 14-15). Пригадаймо цю подію з Книги Чисел. Ізраїльтяни у пустелі ремствували проти Бога і були карані отруйними зміями. Тоді Мойсей за велінням Господнім вилив мідного змія і підняв його на жердині як знамено. Кожен, хто з вірою та покаянням дивився на цього змія – зцілювався від смертельної отрути. Чому Христос порівнює Себе зі змієм? Святі Отці пояснюють: мідний змій мав вигляд отруйного змія, але не мав у собі отрути. Так і Христос: Він прийняв на Себе вигляд «гріховної плоті», став у всьому подібним до нас, окрім гріха. Він підноситься на хресті, стаючи подібним до злочинця, щоб кожен, хто дивиться на Нього з вірою, отримав зцілення від духовної отрути гріха і вічну смерть перетворив на вічне життя. Хрест, який був символом прокляття і ганьби, піднесенням Христа трансформується у престол Божественного людинолюб’я.

І ось ми доходимо до вершини сьогоднішнього Євангелія, до слів, які справедливо можна назвати «серцем Нового Завіту»: «Бог бо так полюбив світ, що Сина свого Єдинородного дав, щоб кожен, хто вірує в нього, не загинув, а жив життям вічним» (Йо. 3, 16). Бог Отець не просто жаліє людину здалеку, Він віддає найцінніше – Свого Єдинородного Сина. Це любов жертовна, любов, яка нічого не залишає для себе. Отець віддає Сина на смерть, Син добровільно приймає цю смерть, а Святий Дух робить плоди цієї жертви доступними для кожного з нас. Тут об’являється троїчний характер Божого людинолюб’я: уся Пресвята Тройця задіяна у спасінні людини.

Саме тому наступний вірш євангелиста Івана звучить як остаточний маніфест надії: «Бо не послав Бог у світ Сина світ засудити, лише ним – світ спасти» (Йо. 3, 17). Христос приходить у світ не як прокурор чи каратель, а як Лікар. Церква – це не судова зала, де зачитують вироки, а духовна лікарня, де зцілюють рани. Бог не шукає приводу засудити нас; Він шукає будь-яку шпаринку в нашому закам’янілому серці, щоб туди проник промінь Його милосердя.

Дорогі брати і сестри, роздуми про Христа Людинолюбця не можуть залишатися абстрактною богословською теорією, відірваною від життя. Ми маємо поглянути на цю правду крізь призму наших сучасних реалій, крізь призму того зраненного, стікаючого кров’ю буття, в якому сьогодні перебуває наша рідна Україна. У часи жорстокої війни, коли руйнуються міста, коли щодня ми отримуємо страшні звістки з фронту, коли серця матерів, дружин та дітей розриваються від болю втрат, у людській душі природно може виникнути криза віри. Може з’явитися жагуче питання: «Де ж є цей Людинолюбець, коли гинуть невинні? Чому Його любов не зупинить це безумство?».

Відповідь на це питання християнин знаходить лише біля підніжжя хреста. Наш Бог не стоїть осторонь людського болю. Наш Бог – це не Зевс на Олімпі, який байдужо споглядає за битвами смертних. Христос Людинолюбець сходить у наше пекло. Він сьогодні страждає разом із нами. Він в окопах разом із нашими захисниками; Він під завалами зруйнованих будинків; Він плаче разом із осиротілими дітьми. Наш біль став Його болем. Божа любов проявилася в тому, що Він дав нам силу не просто терпіти, а вистояти, зберегти людськість там, де ворог намагається перетворити нас на злочинців подібних до себе. Солодкість Христа стає тим єдиним ліком, який здатний забрати гіркоту ненависті з наших сердець, щоб ми, захищаючи свою землю, не втратили своєї християнської душі. Божа любов в умовах війни – це не звільнення від випробувань, а непереможна внутрішня сила, яка каже нам: «… я з вами по всі дні аж до кінця віку» (Мт. 22, 20).

Усвідомлення Божого людинолюб’я ставить перед нами серйозний виклик. Як ми відповідаємо на цю любов? Божа любов чекає на взаємність. Ми не можемо просто приймати Божі дари, залишаючись холодними та байдужими до тих, хто поруч. Святий апостол Іван Богослов у своєму соборному посланні залишив нам безкомпромісне правило: «Коли хтось каже: Я люблю Бога, а ненавидить брата свого, той не правдомовець. Бо хто не любить брата свого, якого бачить, той не може любити Бога, якого він не бачить» (1 Йо. 4, 20).

Сьогодні наша відповідь Христу Людинолюбцю має стати дієвою. Вона має перетворитися на конкретні вчинки милосердя: на допомогу переселенцям, які втратили все; на підтримку поранених у госпіталях; на молитву за тих, хто перебуває в полоні чи на передовій; на добре, втішне слово для сусіда, який перебуває в пригніченості чи розпачі… Наше життя має стати продовженням Христового Євангелія у світі. Ми покликані бути Його руками, які витирають сльози, та Його серцем, яке зігріває знедолених.

Найтісніше ми єднаємося з джерелом Божественного Людинолюб’я під час кожної Божественної Літургії, коли приступаємо до Святої Тайни Євхаристії. Приймаючи Тіло і Кров Найсолодшого Ісуса, ми приймаємо у свої храми-тіла Саму Любов. Святі Отці кажуть, що через Святе Причастя ми стаємо «христоносцями», наше єство переплавляється у вогні Божества. Тому, підходячи до святої чаші, просімо Господа, щоб Він забрав з наших сердець усяку закам’янілість, байдужість, егоїзм та страх. Нехай Його любов переобразить нас, як колись переобразила апостолів на горі Тавор.

Улюблені у Христі брати і сестри! Нехай це свято Христа Людинолюбця наповнить наші душі глибоким миром, який перевищує всяке людське розуміння. Нехай жодні випробування сьогодення, жодні темні хмари, що нависли над нашою Батьківщиною, не зможуть похитнути вашої віри у те, що ми є безмежно, вічно і безумовно любленими дітьми Небесного Батька. А благодать Господа нашого Ісуса Христа, і любов Бога й Отця, і причастя Святого Духа нехай буде з усіма вами. Амінь.

+ Ярослав

19 червня 2026 року Божого,
с. Дністрик Дубовий

Теми: Ярослав (Приріз)

Інші публікації за темою