Після вступної молитви, слово взяв духівник, який поступово, крок за кроком, розповів про основні проблеми та загрози, пов’язані зі ставленням до молитви сучасної людини, яка себе гордо називає християнином.
Ось, ділимося кількома провідними думками із двогодинної духовної конференції о. Тараса Рисея:
Проблема №1: відсутність відчуття потреби молитви (як приватної, так і спільнотної).
Щоб підтвердити цю тезу, не потрібно робити якогось соціального опитування серед невоцерковлених людей. Їхня відмова молитись – це зрозуміла закономірність максимального віддалення від Бога. Нам же достатньо здійснити маленький експеримент серед парафіяльної молоді – церковних людей, для яких молитва природно мала би бути другим повітрям. Перша дія експерименту: запропонувати їм провести круглий стіл на тему: «Бог у моєму житті». Чи багато прийде на цю зустріч юнаків-юначок? Звісно! Про Бога говорити і цікаво, і корисно… Друга дія: запропонувати їм зустрітися наступного дня, щоб спільнотно порозмовляти з нашим Богом, помолившись Вечірню та Повечір’я. Чи багато зійдеться людей на цю благородну акцію? Ні! У них буде сотня відмовок та причин, щоб провести цей час по-інакшому. Про Бога говорити – проявляти власне «Я» у світлі блискучого інтелекту. З Богом же говорити – себе смиренно покласти у тінь, а це – не так вже і вигідно – гординя не дозволяє… Для багатьох це виглядає, як даремна трата часу…
Тим не менше, як висловлюються Святі Отці, від успішності людини в молитві залежить її успішність у всій земній творчості (побуті, відносинах). Спілкуючись з Богом, людина починає любити Його і довіряти Йому. У такому стані вона відкривається єством на благодать Духа Святого і поступово стає схожою на Бога – набирає рис преподобності. Український народ недарма придумав приказку: «З ким поведешся – того й наберешся». У молитовному союзі з Богом людина, найперше, стає чоловіколюбною істотою (здатною до самопожертви заради ближнього). Так з’являється добродітель (плекаються чесноти). Бачимо, що саме молитвою мавпоподібна розумна істота стає чоловіком (особою, чолом направленою на вічність). Ось чому великий апостол народів – Павло з Тарсу пише: "Моліться без перерви» (І Сол. 5, 17), а Григорій Богослов додає: «Згадуй Бога частіше, аніж ти дихаєш!» Інок Конастантин, який більше 30-ти років подвизався в одному із скитів Кавказу, у своїй книзі «Бесіда про молитву» зазначає: «Не Богу потрібен цей контакт, а нам – для нашого вічного життя. Якщо ми не встановимо його, так як лампочка з електромережею, то що буде з нами? Якщо лампочка не включається в електромережу, вона стає непотрібною – іде на смітник»… Варто взяти на замітку.
Проблема №2: загострене відчуття потреби молитви лише тоді, коли у двері стукає тривога.
«Як тривога, то людина зразу біжить до Бога» – це та реальність, яку підмітили мудреці нашого народу вже дуже давно. Часто, ідучи дорогою християнського життя, можна побачити людей, які на запитання «чому ти не молишся?», відповідають коротко і для них цілком ясно: «А навіщо? У мене в житті все добре!» Не раз, чуючи таку відповідь, набожні парафіяни, проймаючись «великою ревнивістю по Бозі», спішать обрушитись лавиною приблизно таких гнівливо-емоційних моралізувань: «Та що ти за людина?!!! Чуєте, у нього все добре… Та ти хочеш дочекатися, щоби все було погано? Гаразд, дочекаєшся! От побачиш! Але тоді вже буде пізно!» Або ж, навпаки, зі сторони можна часто чути, як та чи інша церковна бабуся навчає своїх внуків: «Моліться діти, моліться! Бог здоров’ячко дасть. Будете гарно вчитися! Станете успішними!» Такі залякування, як і заохочення, є вкрай негативними феноменами християнського виховання. Вони випливають із неправильного розуміння молитви. Колись священик-богослов Тома Шпідлік у своїй книзі «Як ми молимося» на запитання «чому люди моляться?», відповів так: «А чому птахи співають? А тому, що спів є частиною їхнього життя. Так і молитва є частиною життя людини». Не тому, що молитва може бути профілактикою від усяких бід, чи панацеєю у часі, коли проблема все ж таки виникла, а тому, що спілкування з Богом є записане до людської природи…
Проблема №3: перекладання молитовної практики на людей, які це вміють робити краще.
Багато людей сучасності вважають, що вони не мають належного вміння молитись якісно, або ж є недостойними робити це через гріховне минуле (такими словами часто прикривається банальне лінивство стати перед іконою), а тому вдаються до дідівських язичницьких методів – поспішають до волхва, жерця (у нашому ж випадку – священика або іншої особи церковної) – «майстра молитовних діянь». На практиці це виглядає так. Наприклад, людина відчуває, що їй потрібно молитися за якогось померлого родича. Сама не бажає застосувати силу волі, щоб вранці раніше піднятися з ліжка і прийти в храм на заупокійну Літургію. Однак, у людини є запасний варіант (план «Б») – значно простіший: забігти протягом дня на хвильку в місцеву найближчу церковцю і передати карточку з іменем тієї усопшої людини. А вкінці того листочка бажано не забути поставити, такий вже звичний священикам, «автограф» – «на місяць» (не на супутник Землі, звісно).
Або ж інший приклад. Він взятий із життя відомої білоруської монахині – Ірини Денисової. У свій час вона не ходила до церкви, а в Бога вірила «по-своєму»… Та раптом важко захворів її син. Улюблений… Тривога… Пора до Бога… Прийшла в храм свічку покласти. А там священик попався на очі. Ось вона і звернулася до нього зі словами: «Отче, допоможіть, син важко хворий. Моліться за нього!» А він відповів дуже просто і геніально: «Я? А чому я маю молитися за вашого сина? Ви моліться! Хіба може молитва матері бути слабшою за молитву чужого чоловіка?» Почувши це, вона пішла молитися і сказала Богові так: «Якщо мій син стане здоровим, то я пожертвую все своє життя Тобі – стану монахинею!» Син скоро пішов на поправку – одужав. А вона дотримала своє слово – присвятила решту свого часу Господеві!
Проблема №4: брак якісної молитви.
Дуже часто сучасні воцерковлені християни звертаються до своїх духівників за порадою, як їм далі бути, коли молитва йде у супроводі тотального розсіяння, сухо, «на автоматі»; де уста промовляють «Господи, Господи!», а серце перебуває далеко-далеко… «Кому така молитва потрібна?», – говорять вони у розпачі. Відсутність якісної розмови з Богом може навіть комусь видатися зневагою Творця… А звідси, підкрадається хибний висновок: «Краще вже не молитися взагалі, якщо молитися так!» У чому ж полягає їхня помилка? По-перше, якщо людина не буде молитися, вона охолоне остаточно і вже ніколи не зможе навчиться це робити якісно. По-друге, якщо християнин викроює час для спілкування з Богом, то у цей період, навіть при розсіяній увазі та сухості, він не свариться, не пліткує, не переглядає пустих фільмів, не задумує щось лихе, тощо… Така людина всеодно перебуває близько свого Творця і це вже є добре. Святі Отці говорять, що Бог вітає не лише добрі вчинки, але і наміри своїх дітей…
Щоб виправити проблему «неякісності» спілкування з Богом, слід прислухатися до дуже точного богословського визначення святителя Феофана Затворника щодо молитви. Згідно нього, молитовне діяння має свою чітку передумову. Не можна відразу «з бухти Барахти» починати розмову з Всевишнім. Для цього необхідною є належна підготовка у тиші та мовчанні. Спершу потрібно «стати перед Господом» (тобто, водночас, із великою радістю і тремтінням усвідомити себе у присутності великого Царя, Який є незбагненним океаном любові), і лише тоді «з розумом у серці» (себто, всім своїм єством) «стояти перед Ним безнастанно день і ніч, аж до кінця життя…». Чи легко це звершити у практиці? Звичайно, що ні… Однак, пробувати необхідно. Якісне спілкування з Богом завжди залишатиметься справою цілого життя, яка потребує докладання титанічних зусиль… Старець Паїсій Святогорець, у разі вкрай розсіяної молитви, радив знову і знову повертатись до того місця, де втратив увагу.
Проблема №5: прийняття в гордині духовного обману – прелесть
Протягом історії християнства, завжди знаходилися люди, які вели дуже суворий спосіб життя: постили, мало спали, стримували емоції, багато молилися… Однак… саме вони ставали жертвами диявольських хитрощів – приймали його обман, вважаючи, що це дія Божої благодаті. Цей небезпечний стан Святі Отці назвали ПРЕЛЕСТЮ. Звідки вона береться? Молитися кількісно, вичитуючи ретельно своє правило (і навіть більше, аніж постановлено) – це добре, але, коли при тім нема смирення і стану покаяння, людина може почати вважати себе кращою за тих, котрі не досягли такого високого стану.
Одна жінка прийшла до духовного отця на розмову. Він зразу побачив, що вона має всі ознаки прелесті духовної. А тому спитав її: «Матінко, а як вам іде молитва?» «Молитва? – перепитала вона, – Та я так молюся, отче, що вам і не снилося!» Щоб краще ознайомиться із цими станами, ми можемо взяти до рук Києво-Печерський патерик… У прелесті перебуваючи, той чи інший молільник, може раптово досвідчити видіння, і на основі побаченого-почутого писати свої послання грішному світові, складати всякі молитви-«дев’ятниці», «адорації», організовувати братства… Святі Отці, переживаючи щось схоже, осіняли себе хрестом, кажучи: «А хто я такий, щоб мати видіння? Я – найбільший грішник!» Преподобний Ісак Сирійський, коли чув, що якийсь брат удостоївся бачити ангела, прокоментував це у наступний спосіб: «Я не дивуюся, що він побачив це… Я здивувався би, якби він побачив свої гріхи!» У наш час, на жаль, є дуже багато людей, котрі, під егідою харизматичних спільнот (навіть у лоні УГКЦ), за короткий час (без особливого духовного подвигу, без покаяння і смирення) «удостоюються» так званих «дарів Духа Святого»… У власних станах привселюдно верещать нібито «ангельськими мовами», «пророкують», беруться зціляти… Недавно один харизматик, перебуваючи у прелесті духовній, прийшов до знайомого інваліда, якому ампутували ногу. Він відразу заявив: «Я зараз іменем Господнім зроблю так, що вам відросте кінцівка!» Почав молитися «ангельськими мовами», вигукувати якісь слова…. Врешті-решт, обвинуватив каліку, що у нього просто нема достатньої віри… Навіть тут визнати своє безпліддя, обманений злим духом, харизматик не зумів… Святі Отці застерігають постійно, щоб християни не переслідували осягнення надзвичайних дарів… Основне – покаяння, молитва і добродітель, а ціль – у тихій смиренності досягти Царства Небесного. Треба бути у наш час дуже пильним, щоб не прийняти сурогат за оригінал та не стати також жертвою злого духа…
Про капеланський центр «Ноїв Ковчег»:
Виник у м. Самборі, 2013 року Божого, коли надворі стояла серпнева спека – 8-го числа при лікарняному храмі св. великомученика Пантелеймона. З того часу і дотепер, християни місцевої околиці, котрі бажають глибше пірнути в океан богослов’я, недільними вечорами (о 18. 00 годині) зустрічаються разом зі своїм духівником – о. Тарасом Рисеєм, щоб спільно підняти ту чи іншу духовну актуальну тему на рівень бесіди та дискусії. Раді бачити всіх (а особливо молодих) людей, кому не байдуже, як і де проводити свій вільний час у недільну днину. От і все!
ФОТОРЕПОРТАЖ
- Самбірські молільники вирушили стежками Митрополита Андрея в Добромилі
- У Прокатедральному соборі відсвяткували храмове свято Покрова Пресвятої Богородиці
- Владика Ярослав у Самборі: Молімося до нашої Небесної Заступниці, щоб Вона, наша Мати, допомагала нам, заступалася там, де людська сила є неспроможною [фото]
- Паломники з Самбора здійснили пішу прощу до Билич [відео]
- У Самборі відбувся вечір пам'яті о. Степана Рисея [фото]