Слава Ісусу Христу.
Дорогі в Христі брати і сестри.
Сьогоднішня євангельська благовість розповідає нам, як Ісус Христос у подорожі до Єрусалиму проходить через Самарію. В одному селі вийшли Йому назустріч десять прокажених. Вони трималися здалека, бо за тодішнім Мойсеєвим законом їм не було дозволено зустрічатися з людьми, оскільки проказа була заразливою недугою (пор. Лев. 13,14). Прокажені за часів Ісуса Христа мешкали поза людськими оселями, на відлюдді. Вони стояли здалека перед брамою села і піднесено кричали: «Ісусе, Наставнику, змилуйся над нами!» (пор. Лк. 17:13). Заклик «Господи Ісусе, змилуйся над нами» відомий в Церкві як «молитва серця». Згодом це благання буде повторене від першої особи незрячим (Лк 18,38), і це є кульмінаційним пунктом, до якого євангелист Лука хоче нас допровадити. Це т.зв. «Ісусова молитва», що поєднює нас із Господом у подорожі нашого життя.
Небесний Отець завжди чує крик вбогого, бо в ньому чує голос Свого Єдинородного Сина. Тому молитва робить те, що є неможливим — вводить до Царства, яке є першим закликом до Отця (Лк. 11,2) і останнім проханням до Сина (Лк 23,42). Прокажені є першими, які звертаються до Ісуса на ім'я. Крім них тільки незрячий (Лк 18,38) і розбійник на хресті (Лк 23,4) вимовляють ім'я Ісус, що означає «Бог спасає», як каже Священне Писання: «Бо він спасе народ свій від гріхів їхніх» (пор. Мт. 1,21). До Нього ми з повною довірою звертаємо наше благання «Помилуй нас», бо Ісус є милосердям Отця. Ціна помилування є взивання Його імені.Це благання об'єднує нас дорогою, що веде до Отця. «І нема ні в кому іншому спасіння, бо й імені немає іншого під небом, що було дане людям, яким ми маємо спастися» - каже святий Лука (пор. Ді. 4,12).
Прокаженні називають Ісуса Наставником, а значить визнають Його владу і довір’яють, що Господь може їх оздоровити. І, як каже святе Євангеліє, Ісус змилосердився над ними і промовив: «Ідіть і покажіться священикам» (пор. Лк. 17, 14). Цей момент пригадує нам сирійця Наамана, генерала сирійського царя (9 ст. до Р.Х.), який, будучи прокаженим, звернувся до пророка Єлисея в Ізраїлі, на його слово сім разів занурився в ріці Йордані і очистився (пор. ІІ Цар 5,1-16). Перед тим Ісус сам згадував про цю подію з історії Ізраїля кажучи: «Та й прокажених теж в Ізраїлі було чимало за пророка Єлисея; однак, ніхто з них не очистився, крім сирійця Наамана» (Лк 4,27). Таким чином Господь прагнув сказати, що «Ніякого пророка не приймають добре в своїй батьківщині» (Лк 4,24). Ісус згадав цей момент з історії Ізраїля, аби показати, що як тоді, так і тепер, здавалося б далекі народи насправді здатні почути Боже Слово й увірувати. Ісус десятьом прокаженим не дає такої вказівки як пророк Єлисей Нааману. Однак піти до священиків означало піти до Єрусалиму, адже священики служили саме там.
«І сталось, як вони йшли, очистилися» (пор. Лк. 17, 14). Ми очищуємось, через послух Божому слову, яке наказує нам іти у святу подорож до Єрусалиму. В цій подорожі не є так, що ми спочатку стаємо праведними, а потім можемо іти за Ісусом. Порятунок не є умовою, а наслідком слідування за Господом. Ісус випередив нас у цій подорожі і в цей же час йде разом із нами. Також Він став останнім з усіх, щоб взяти на себе всю нашу гріховність і винести її на хрест. Там довірив Отцеві своє синівське життя, тягар усіх браті і сестер, які увірують у Нього.
Також сьогоднішнє святе Євангеліє вказує нам не тільки на конечність живої віри для одержання Божих ласк, але рівно ж пригадує нам про потребу виявити вдячність за одержані ласки. Ісус із докором зауважує: „Чи не десять оздоровилося? А де ж дев’ять?” І не знайшовся між ними, щоб повернутися і Богові хвалу віддати, ніхто інший, крім цього чужинця?” (Лк. 17, 17-18).
Дякувати Богові може тільки справді віруюча людина. Бо той, хто не дякує Богові, а тільки випрошує в Нього дари, показує брак своєї віри. Прокажені були людьми молитви прохання, але вони не були людьми благодарення – прослави. Так само як багато з нас благає про милосердя, але коли воно приходить, то не спромагаємося на молитву подяки. Ми швидші на прохання, ніж на подяку, більш готові просити, ніж дякувати. Лише один із десяти повернувся подякувати. Чи це не типово? Усі ми знаємо, як просити. Навіть невіруючі звертаються до Бога в скрутну хвилину, але ми забуваємо дякувати. Цікаво зазначити, що слово «вдячний» походить від слова вдумливий, і ми не можемо по-справжньому бути вдячними, коли ми не задумуємося над отриманим даром.
Спасіння вже прийшло для всіх (пор. Лк 13,12). Однак воно діє лише при зустрічі зі Спасителем. Цей «один» із сьогоднішньої благовісті, повернувся щоб подякувати Богові є образом Церкви. Бо він «бачить» спасіння і «повертається» до Спасителя, «славлячи» Бога, «і припав лицем» до ніг Ісуса поклоняється Йому і «почав йому дякувати». Це є прийняття спасіння, яке починається з «бачення» власного зцілення, за яким слідує навернення до Ісуса, поєднане з поклонінням Богу і віддаванням Господу хвали і подяки.
Спасіння, це не зцілення від прокази, але зустріч з Тим, хто зцілив нас. Спрага не втамовується склянкою води, але потрібно знайти джерело. Відповіддю на дарунок повинна бути вдячність тому, Хто дарує. Тільки зв'язок з Господом рятує нас. Його дари є звичайні засоби для того, щоб нав’язати сопричастя з Ним. Тому порятунок здійснюється між «вже» та «ще не вповні». Спасіння вже є подароване всім, але ще не всі його прийняли.
Той єдиний, який повертається, щоб подякувати, є посланий, щоб принести благу звістку всім. Нехай відкриються очі сліпих і побачать світло! Сьогоднішня благовість веде до відкриття і прийняття дару. А дар є таким лише тоді, коли він знаходить руки, які його приймуть, і серце, яке ним радіє.
Хто дякує, той розуміє, що Бог любить всіх людей, очищених Кров'ю Нового Завіту, через Жертву Ісуса Христа нашого Господа, якою всі були відкуплені. Тому любов до Христа спонукує в нас цю думку: коли Господь умер за всіх, щоб ті, що живуть, жили вже не для себе, а для того, хто за них умер і воскрес (пор. 2 Кор 5,15). Таким чином подяка робить людей новими, вона долучає їх до шляху Господнього як свідків Воскресіння. Богові воздавати хвалу – ось мета людини, яка таким чином реалізовується. Бо слава Бога оживляє людину, як каже святий Іриней.
Тому вдячність є відповіддю на дар, на благодать, яку нам виявив Господь. Вдячність це постава, яка бачить дари і пізнає, як дуже ми є обдарованими. Святі люди вміють саме так підходити до життя, вони вміють пізнавати в усьому Божий дар. Говорити Богові «Дякую», означає передовсім признати, що все, що ми маємо і чим ми є, походить від Бога. Так як молимося на святій Літургії – „Всяке добре давання і всякий звершений дар з висоти є, що сходить від Тебе, Отця світла”... Бог є Дателем всього, на чому базується наше життя. Дякувати Богові означає бути віруючою людиною. Невипадково Ісус поєднує вдячність з вірою. Каже самар’янинові, котрий повернувся, щоб подякувати Йому за дар оздоровлення: «Іди, віра твоя спасла тебе» (пор. Лк. 17, 19).
Свята Мати Тереза з Калькутти, яка поширювала в світі прекрасну справу гостинності й опіки над бідними, невтомно повторювала: «Ісус, присутній на Божественній літургії, вносить в моє серце Свою Любов, а я йду, щоб роздавати її бідним, яких зустрічаю на моєму шляху. Без Євхаристії я не змогла б жити ані одного дня!». А святий папа Йоан Павло ІІ багато разів звірявся: «Євхаристія є центром цілого мого дня». І з богослужіння черпав сили до того, щоб бути місіонером Євангелія цілого світу. Господь допомагав йому переносити довгу хворобу, не втрачаючи радості та надії, ще більше стаючи взірцем для наслідування для тих, хто терпить. Нам потрібно, щоб «серце» було піднесене до Господа, самі ми цього зробити не можемо, наші сили мізерні для того, щоб піднести серце до висот Бога. Горде переконання, що можемо це зробити самі, тягне нас додолу і віддаляє від Бога. Лише Бог має міць піднести нас угору, і саме Христос розпочав цю дію на хресті. Він зійшов у крайні низини людського життя – смерть, щоб витягнути нас догори, до себе, до живого Бога.
Тому найвищим способом прослави Бога, який сьогодні має Церква, є Божественна Літургія: Немає сильнішої молитви на землі, як Свята Літургії, яка сама по собі є молитвою благодарення. У Божественній Літургії ми дякуємо Богові за Його спасіння людського роду. Усе те, що Бог творив для людського роду, Він уприсутнює в Богослужінні. Тому так важливо долучитися до цієї молитви подяки. Пригадаймо Богові, за що ми маємо подякувати Йому в тій молитві прослави, щоб увійти в сопричастя з Ним і отримати дар спілкування та спасіння.
Божественна Літургія не повинна закінчуватися для нас відпустом. Подяка Богові у Христі, з Христом та через Христа повинна виробити в нас Євхаристійну поставу за «всіх і за все» – за всіх людей, за приємне, радісне і бажане та за сумне, прикре і не бажане. Через кожну особу і кожну подію Господь чогось навчає нас і по особливому промовляє навіть тоді, коли це здається найменш ймовірним чи зрозумілим. Пишучи до спільноти у Солуні, яка прийняла Боже слово та свідчила Христа серед численних утисків (пор. 1 Сол 1, 6 – 7), Апостол Павло просить, звертаючись і до нас сьогодні: «За все дякуйте: така бо воля Божа щодо вас у Христі Ісусі» (1 Сол 5, 18). А благодать Господа нашого Ісуса Христа, і любов Бога, і Отця та Причастя Святого Духа нехай буде з усіма вами. Амінь.
+ Ярослав
20 грудня 2020 року Божого
м. Дрогобич